Березень
03.03 - 65 років тому (1947) став до ладу діючих відновлений перший гідроагрегат Дніпрогесу;
04.03 - 60 років (1952) від дня народження О. Є. Кисельова, самодіяльного композитора (м. Запоріжжя);
Яків Степанович четвертим із наших
земляків
удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Указ
Президії Верховної Ради СРСР датований 27 люто-
го 1945 року.
Народився майбутній Герой у селі Вершина Дру-
га Куйбишевського району Запорізької області 5 бе-
резня 1912 року. Закінчив школу-семирічку, працював
трактористом у місцевому колгоспі, піонервожа-
тим у школі, заворгом райкому комсомолу.
Кадровий військовий – в Радянській Армії з 1932 року. Учасник
радянсько-фінляндської війни 1939–1940 років, так званої польської кам-
панії (так іноді називають похід Радянських військ у Західну Білорусію
та Україну у 1939 р.).
У 1942-му наш земляк закінчив Військову академію бронетанкових і ме-
ханізованих військ. Я. С. Задорожній командував 35-ю механізованою бри-
гадою 1-го механізованого корпусу (2-га гвардійська танкова армія, Пер-
ший Білоруський фронт).
Безсмертну пам’ять підполковник Я. С. Задорожній здобув своєю муж-
ністю і вірністю високому військовому обов`язку під час Вісло-Одерської
операції. У ході наступу 14–26 січня 1945 року механізована бригада під його
командуванням пройшла 600 кілометрів і визволила багато населених пунк-
тів. 26 січня цього ж року Яків Степанович був поранений у бою за польське
місто Чарнкув. Йому зробили операцію, але, на жаль, поранення було дуже
тяжким. Він відчував, що жити йому залишилось зовсім мало, знайшов в
собі останні сили, щоб написати листа до сина. В цьому листі-заповіті він
давав батьківський наказ любити та оберігати свою рідну землю, служити
своєму народові. Помер Яків Степанович від ран 29 січня 1945 року.
Виконуючи волю свого командира, бойові друзі поховали його в місті
Чарнкув, при визволенні якого особливо відзначилася механізована бригада
нашого славного земляка. Все місто приймало участь у похованні Я. С. За-
дорожнього, вдячні поляки знали і пам`ятали, що тільки завдяки вмілому,
продуманому наступу бригади, яку очолював підполковник, місто не зазна-
ло руйнувань.
Нагороджений орденами: Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної ві-
йни ІІ ступеня, Червоної Зірки та медаллю. Пам`ятники Герою височать у
Вершині Другій і на Меморіалі Слави у Куйбишевому.
порожье : АА Тандем, 2010. – С. 113–114.
Лукаш И. “Делать, как я!” – девиз танкистов // Лукаш І. Велике ба-
читься на відстані. – Дніпропетровськ, 1998. – С. 814–820.
Задорожный Яков Степанович // Герои Советского Союза : крат. би-
огр. словарь. – М., 1987. – Т. 1 : Абаев-Любичев. – С. 521–522.
Лукаш И. Мастер танковых прорывов // Лукаш И. Солдаты славы не
искали. – Днепропетровск, 1984. – С. 85–89.
Лукаш И. Письмо к сыну // Лукаш И. Звезды ратной доблести. – Дне-
пропетровск, 1980. – С. 159–169.
Комбриг Задорожній // Рідний край. – 2007. – 12 верес.(№ 73–74). – С .2.
Іоселевич А. Увічнене ім`я земляка : [постановою Ради міністрів УРСР
одному з нових пасажир. теплоходів надано ім`я Я. С. Задорожнього] //
Запоріз. правда. – 1990. – 7 січ.
Жуковський О. Конверт з портретом земляка-героя // Комсомолець За-
поріжжя. – 1981. – 9 трав.
Самотой І. Комбриг / І. Самотой, О. Коляка // Комсомолець Запоріж-
жя. – 1979. – 25 січ.
Довбій Н. Танк на п`єдесталі // Запоріз. правда. – 1973. – 16 січ.
удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Указ
Президії Верховної Ради СРСР датований 27 люто-
го 1945 року.
Народився майбутній Герой у селі Вершина Дру-
га Куйбишевського району Запорізької області 5 бе-
резня 1912 року. Закінчив школу-семирічку, працював
трактористом у місцевому колгоспі, піонервожа-
тим у школі, заворгом райкому комсомолу.
Кадровий військовий – в Радянській Армії з 1932 року. Учасник
радянсько-фінляндської війни 1939–1940 років, так званої польської кам-
панії (так іноді називають похід Радянських військ у Західну Білорусію
та Україну у 1939 р.).
У 1942-му наш земляк закінчив Військову академію бронетанкових і ме-
ханізованих військ. Я. С. Задорожній командував 35-ю механізованою бри-
гадою 1-го механізованого корпусу (2-га гвардійська танкова армія, Пер-
ший Білоруський фронт).
Безсмертну пам’ять підполковник Я. С. Задорожній здобув своєю муж-
ністю і вірністю високому військовому обов`язку під час Вісло-Одерської
операції. У ході наступу 14–26 січня 1945 року механізована бригада під його
командуванням пройшла 600 кілометрів і визволила багато населених пунк-
тів. 26 січня цього ж року Яків Степанович був поранений у бою за польське
місто Чарнкув. Йому зробили операцію, але, на жаль, поранення було дуже
тяжким. Він відчував, що жити йому залишилось зовсім мало, знайшов в
собі останні сили, щоб написати листа до сина. В цьому листі-заповіті він
давав батьківський наказ любити та оберігати свою рідну землю, служити
своєму народові. Помер Яків Степанович від ран 29 січня 1945 року.
Виконуючи волю свого командира, бойові друзі поховали його в місті
Чарнкув, при визволенні якого особливо відзначилася механізована бригада
нашого славного земляка. Все місто приймало участь у похованні Я. С. За-
дорожнього, вдячні поляки знали і пам`ятали, що тільки завдяки вмілому,
продуманому наступу бригади, яку очолював підполковник, місто не зазна-
ло руйнувань.
Нагороджений орденами: Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної ві-
йни ІІ ступеня, Червоної Зірки та медаллю. Пам`ятники Герою височать у
Вершині Другій і на Меморіалі Слави у Куйбишевому.
Література про
життя та діяльність
Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается. – За-порожье : АА Тандем, 2010. – С. 113–114.
Лукаш И. “Делать, как я!” – девиз танкистов // Лукаш І. Велике ба-
читься на відстані. – Дніпропетровськ, 1998. – С. 814–820.
Задорожный Яков Степанович // Герои Советского Союза : крат. би-
огр. словарь. – М., 1987. – Т. 1 : Абаев-Любичев. – С. 521–522.
Лукаш И. Мастер танковых прорывов // Лукаш И. Солдаты славы не
искали. – Днепропетровск, 1984. – С. 85–89.
Лукаш И. Письмо к сыну // Лукаш И. Звезды ратной доблести. – Дне-
пропетровск, 1980. – С. 159–169.
***
Із когорти Героїв // Рідний край. – 2009. – 20 черв.(№ 48). – С. 2.Комбриг Задорожній // Рідний край. – 2007. – 12 верес.(№ 73–74). – С .2.
Іоселевич А. Увічнене ім`я земляка : [постановою Ради міністрів УРСР
одному з нових пасажир. теплоходів надано ім`я Я. С. Задорожнього] //
Запоріз. правда. – 1990. – 7 січ.
Жуковський О. Конверт з портретом земляка-героя // Комсомолець За-
поріжжя. – 1981. – 9 трав.
Самотой І. Комбриг / І. Самотой, О. Коляка // Комсомолець Запоріж-
жя. – 1979. – 25 січ.
Довбій Н. Танк на п`єдесталі // Запоріз. правда. – 1973. – 16 січ.
Володимир Авксентійович Дахно народився
7 березня 1932 р. у м. Запоріжжі. В 1955 році
закінчив Київський інженерно-будівельний
інститут (архітектурний факультет). Пра-
цював архітектором, а в 1960 році прийшов
у Творче об`єднання художньої мультиплі-
кації на студії “Київнаукфільм” (спочатку
художник-мультиплікатор, а з 1967 року – ре-
жисер). Художник стрічок “Пригоди Перця”
(1961), “Заєць і їжак” (1963), “Таємниця Чорного короля” (1964) та бага-
тьох інших.
Але справжню славу Володимиру Авксентійовичу принесли серії коме-
дійних мультфільмів козацької тематики, в яких проявилася його автор-
ська індивідуальність, іскристе почуття гумору та життєстверджуючі
тенденції української анімаційної школи: “Як козаки куліш варили” (1967,
співав. сценарію; І премія зонального огляду, Єреван, 1968), “Як козаки
щастя шукали” (1969), “Як козаки у футбол грали” (1970), “Як козаки на-
речених визволяли” (1973, ІІ премія “Срібний сестерій”, V1 Міжнародний
кінофестиваль документальних та короткометражних фільмів, м. Ньйон,
Франція), “Як козаки сіль купували” (1975), “Як козаки олімпійцями стали”
(1978, співав. сценарію; Бронзов. медаль Всесвітнього фестивалю спортив.
фільмів, Ленінград, нині – Санкт-Петербург) та ін.
У 1988 році В. А. Дахно стає лауреатом Державної премії ім. Т. Г. Шев-
ченка разом із художником-постановником Е. Киричем та кінооператором
А. Гавриловим за цикл мультфільмів про пригоди запорозьких козаків. В часи,
коли всі боялися ярлика “український буржуазний націоналізм”, В. Дахно підніс
на рівень державної політики тему українського козацтва, підніс її з гумором,
але й із симпатією і глибокою любов`ю. Його “Козаки” були шалено популярні
свого часу, але і сьогодні дорослі і діти їх дивляться із задоволенням.
Помер В. А. Дахно у 2006 році. Похований у м. Києві.
предисл. Ю. Макарова. – Х. : Фолио, 2008. – 572 с.: ил. – (Страны мира). –
Из содерж. : Наука. Культура. Образование. Спорт : [в т. ч. о В. Дахно].
– С. 277.
Шупик О. Дахно Володимир Авксентійович / О. Б. Шупик // Енциклопе-
дія сучасної України. – К., 2007. – Т. 7 : Г–Д. – С. 237.
2009. – № 48. –С. 11.
Дорошенко В. Как казаки с “батьком” прощались / В. Дорошенко // Ин-
дустр. Запорожье. – 2007. – 15 марта. – С. 14.
Мультиплікатор, який міг би бути актором, танцюристом, мімом, зву-
коімітатором // Запороз. Січ. – 2007. – 12 черв. – С. 8.
Про українських козаків з гумором, симпатією, любов`ю // Кіно-Театр.
– 2007. – № 4. – С. 237 : [фото].
Щербашина Н. Футболисты очень любили его / Н. Щербашина // Комс.
правда Украины. – 2006. – 8 авг. – С. 21.
Кандинська В. Як козаки Європою мандрували : [бесіда з В. А. Дахном] /
В. Кандинська // Кіно-Театр. – 2003. – № 2. – С. 22–23.
Кувик П. Гетьман шароварних козаків / П. Кувик // Дем. Україна. – 2002.
– 9 лип.
Брюховецька Л. Володимир Дахно про Володимира Дахна / Л. Брюхо-
вецька // Культура і життя. – 1994. – 6 серп.
7 березня 1932 р. у м. Запоріжжі. В 1955 році
закінчив Київський інженерно-будівельний
інститут (архітектурний факультет). Пра-
цював архітектором, а в 1960 році прийшов
у Творче об`єднання художньої мультиплі-
кації на студії “Київнаукфільм” (спочатку
художник-мультиплікатор, а з 1967 року – ре-
жисер). Художник стрічок “Пригоди Перця”
(1961), “Заєць і їжак” (1963), “Таємниця Чорного короля” (1964) та бага-
тьох інших.
Але справжню славу Володимиру Авксентійовичу принесли серії коме-
дійних мультфільмів козацької тематики, в яких проявилася його автор-
ська індивідуальність, іскристе почуття гумору та життєстверджуючі
тенденції української анімаційної школи: “Як козаки куліш варили” (1967,
співав. сценарію; І премія зонального огляду, Єреван, 1968), “Як козаки
щастя шукали” (1969), “Як козаки у футбол грали” (1970), “Як козаки на-
речених визволяли” (1973, ІІ премія “Срібний сестерій”, V1 Міжнародний
кінофестиваль документальних та короткометражних фільмів, м. Ньйон,
Франція), “Як козаки сіль купували” (1975), “Як козаки олімпійцями стали”
(1978, співав. сценарію; Бронзов. медаль Всесвітнього фестивалю спортив.
фільмів, Ленінград, нині – Санкт-Петербург) та ін.
У 1988 році В. А. Дахно стає лауреатом Державної премії ім. Т. Г. Шев-
ченка разом із художником-постановником Е. Киричем та кінооператором
А. Гавриловим за цикл мультфільмів про пригоди запорозьких козаків. В часи,
коли всі боялися ярлика “український буржуазний націоналізм”, В. Дахно підніс
на рівень державної політики тему українського козацтва, підніс її з гумором,
але й із симпатією і глибокою любов`ю. Його “Козаки” були шалено популярні
свого часу, але і сьогодні дорослі і діти їх дивляться із задоволенням.
Помер В. А. Дахно у 2006 році. Похований у м. Києві.
Література
про життя та діяльність
Скляренко В. Все об Украине /В.
Скляренко, Я. Батий, М. Панкова; предисл. Ю. Макарова. – Х. : Фолио, 2008. – 572 с.: ил. – (Страны мира). –
Из содерж. : Наука. Культура. Образование. Спорт : [в т. ч. о В. Дахно].
– С. 277.
Шупик О. Дахно Володимир Авксентійович / О. Б. Шупик // Енциклопе-
дія сучасної України. – К., 2007. – Т. 7 : Г–Д. – С. 237.
***
Шаров В. Гіркий присмак слави / В. Шаров // Юрид. вісник України. – 2009. – № 48. –С. 11.
Дорошенко В. Как казаки с “батьком” прощались / В. Дорошенко // Ин-
дустр. Запорожье. – 2007. – 15 марта. – С. 14.
Мультиплікатор, який міг би бути актором, танцюристом, мімом, зву-
коімітатором // Запороз. Січ. – 2007. – 12 черв. – С. 8.
Про українських козаків з гумором, симпатією, любов`ю // Кіно-Театр.
– 2007. – № 4. – С. 237 : [фото].
Щербашина Н. Футболисты очень любили его / Н. Щербашина // Комс.
правда Украины. – 2006. – 8 авг. – С. 21.
Кандинська В. Як козаки Європою мандрували : [бесіда з В. А. Дахном] /
В. Кандинська // Кіно-Театр. – 2003. – № 2. – С. 22–23.
Кувик П. Гетьман шароварних козаків / П. Кувик // Дем. Україна. – 2002.
– 9 лип.
Брюховецька Л. Володимир Дахно про Володимира Дахна / Л. Брюхо-
вецька // Культура і життя. – 1994. – 6 серп.
Сергій Іванович Авдєєнко народився 9 березня 1952 року у м. Мелітополі
Запорізької області. Закінчив Мелітопольський машинобудівний технікум
в 1973 році і Літературний інститут ім. М. Горького в Москві (1983р., за-
очне відділенння). Тривалий час працював в багатотиражній газеті заводу
“Мелітопольхолодмаш”(нині – ВАТ “Рефма”). Член Спілки журналістів
СРСР, України з 1987 року.
Твори почав писати після повернення з армії. Першим читачем і кри-
тиком був відомий український письменник Павло Федосійович Ловець-
кий, який на той час проживав у Мелітополі. Він і дав путівку молодому
авторові у творче життя. 9 травня 1975 року у мелітопольській газе-
ті “Серп і молот” було надруковане перше його оповідання “Медалі”.
Пізніше його твори були опубліковані в журналах “Україна”, “Березіль”,
“Донбас”, “Радуга”, “Москва”, “Дон”, “Студенческий меридиан”, “Бар-
вінок”, “Однокласник”, “Костер”, “Пионер”, в літературно-мистецьких
альманахах та інших. А в 1993 році Сергій Іванович став переможцем
Всеукраїнського літературного конкурсу на кращий твір для дітей. Свої
твори пише російською та українською мовами.
З під його пера вийшли книги: “Последний атаман” (1995), “Меда-
ли” (1996), “Смерть сексота” (2003), “Тысяча й одна смерть” (2006),
“Память”(2008), “Последний атаман. Тайна императора” (2008),
“Ромкины журавли” (2008), “Павло Ловецький: людина і письменник”
(2010), “Голгофа архиепископа Сергия” (2011), “Последний бой сталин-
ского сокола” (2011)
Сьогодні С. І. Авдєєнко живе і працює в Мелітополі.
2011. – 119 с.
Память : рассказы о знаменитых мелитопольцах. – Мелитополь : Ме-
литополь, 2008. – 188 с.
Последний атаман. Тайна императора : повести из истории Запорож.
края. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – 106 с.
Тисяча й одна смерть. Український рахунок. – Запоріжжя : Дике Поле,
2006. – 631 с.
Смерть сексота : повести, рассказы. – Запорожье : Дикое Поле, 2003.
– 179 с.
Медали : рассказы, были, сказки. – Запорожье : Видавець, 1996. – 63 с.
Последний атаман : повести, очерки из истории Таврич. края. – Мели-
тополь : Мелитоп. гор. типография, 1995. – 67 с.
Дніпров. металург, 2008. – 600 с. – Із змісту : Авдеенко С. Любкин клад :
[отрывок]. – С. 317–321.
І. // Хортиця. – 2005. – № 6. – С. 7.
Ошибка полковника Грибовского / Авдеенко С. И. // Хортиця. – 2004. – №
4. – С. 91–104.
Любкин клад : [отрывок] / Авдеенко С. И. // Хортиця. – 2003. – № 4. – С.
95–110.
/ Авдєєнко С. І. – Мелітополь : ФОП Білетченко, 2010. – 108 с.
Возвращение художника / Авдєєнко С. І. // Літературний світовид Ме-
літопольщини. – Мелітополь, 2009. – С. 277–283.
Шевченко Тарас Григорович / Авдєєнко С. І. // Шевченкіана Мелітополя.
– Мелітополь, 2007. – С. 63–68.
Многообещающее начало : (из протокола одного собрания) / Авдєєнко
С. І. // Комс. жизнь. – 1998. – № 7. – С. 31.
“ЗОУНБ ім. Горького” ЗОР ; уклад. Г. Нагорна. – Запоріжжя : АА Тандем,
2009. – 156 с. – (Міста і села Запорізької області; Вип. 2). – Із змісту : Ав-
дєєнко С. І., письменник. – С. 119–120.
Книжная полка : [о нов. кн. С. И. Авдеенко “Голгофа архиепископа
Сергия” и “Последний бой сталинского сокола”] // Колокол. – 2011. – № 4
(апр.). – С. 29.
Запорізької області. Закінчив Мелітопольський машинобудівний технікум
в 1973 році і Літературний інститут ім. М. Горького в Москві (1983р., за-
очне відділенння). Тривалий час працював в багатотиражній газеті заводу
“Мелітопольхолодмаш”(нині – ВАТ “Рефма”). Член Спілки журналістів
СРСР, України з 1987 року.
Твори почав писати після повернення з армії. Першим читачем і кри-
тиком був відомий український письменник Павло Федосійович Ловець-
кий, який на той час проживав у Мелітополі. Він і дав путівку молодому
авторові у творче життя. 9 травня 1975 року у мелітопольській газе-
ті “Серп і молот” було надруковане перше його оповідання “Медалі”.
Пізніше його твори були опубліковані в журналах “Україна”, “Березіль”,
“Донбас”, “Радуга”, “Москва”, “Дон”, “Студенческий меридиан”, “Бар-
вінок”, “Однокласник”, “Костер”, “Пионер”, в літературно-мистецьких
альманахах та інших. А в 1993 році Сергій Іванович став переможцем
Всеукраїнського літературного конкурсу на кращий твір для дітей. Свої
твори пише російською та українською мовами.
З під його пера вийшли книги: “Последний атаман” (1995), “Меда-
ли” (1996), “Смерть сексота” (2003), “Тысяча й одна смерть” (2006),
“Память”(2008), “Последний атаман. Тайна императора” (2008),
“Ромкины журавли” (2008), “Павло Ловецький: людина і письменник”
(2010), “Голгофа архиепископа Сергия” (2011), “Последний бой сталин-
ского сокола” (2011)
Сьогодні С. І. Авдєєнко живе і працює в Мелітополі.
Твори
Последний бой сталинского сокола :
повесть. – Мелитополь : Люкс, 2011. – 119 с.
Память : рассказы о знаменитых мелитопольцах. – Мелитополь : Ме-
литополь, 2008. – 188 с.
Последний атаман. Тайна императора : повести из истории Запорож.
края. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – 106 с.
Тисяча й одна смерть. Український рахунок. – Запоріжжя : Дике Поле,
2006. – 631 с.
Смерть сексота : повести, рассказы. – Запорожье : Дикое Поле, 2003.
– 179 с.
Медали : рассказы, были, сказки. – Запорожье : Видавець, 1996. – 63 с.
Последний атаман : повести, очерки из истории Таврич. края. – Мели-
тополь : Мелитоп. гор. типография, 1995. – 67 с.
***
Обрус : Антологія творів літераторів
Запоріз. краю. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – 600 с. – Із змісту : Авдеенко С. Любкин клад :
[отрывок]. – С. 317–321.
***
Тисяча й одна смерть. Український рахунок : [уривки з кн.] / Авдєєнко
С. І. // Хортиця. – 2005. – № 6. – С. 7.
Ошибка полковника Грибовского / Авдеенко С. И. // Хортиця. – 2004. – №
4. – С. 91–104.
Любкин клад : [отрывок] / Авдеенко С. И. // Хортиця. – 2003. – № 4. – С.
95–110.
Літературознавчі та
публіцистичні статті
Павло Ловецький : людина і письменник : до 100-річчя з дня народження / Авдєєнко С. І. – Мелітополь : ФОП Білетченко, 2010. – 108 с.
Возвращение художника / Авдєєнко С. І. // Літературний світовид Ме-
літопольщини. – Мелітополь, 2009. – С. 277–283.
Шевченко Тарас Григорович / Авдєєнко С. І. // Шевченкіана Мелітополя.
– Мелітополь, 2007. – С. 63–68.
Многообещающее начало : (из протокола одного собрания) / Авдєєнко
С. І. // Комс. жизнь. – 1998. – № 7. – С. 31.
Література про
життя та діяльність
Медове місто : До 225-річчя м.
Мелітополя : (бібліогр. покаж.) / КЗ “ЗОУНБ ім. Горького” ЗОР ; уклад. Г. Нагорна. – Запоріжжя : АА Тандем,
2009. – 156 с. – (Міста і села Запорізької області; Вип. 2). – Із змісту : Ав-
дєєнко С. І., письменник. – С. 119–120.
Книжная полка : [о нов. кн. С. И. Авдеенко “Голгофа архиепископа
Сергия” и “Последний бой сталинского сокола”] // Колокол. – 2011. – № 4
(апр.). – С. 29.
Скільки цікавих, чудових неповторних
людей живе поруч із нами, які
повороти долі в їхніх біографіях! Але проходить небагато часу, і ці імена
забуваються. Молодь про них не знає взагалі, але ці люди, їхнє життя за-
слуговують поваги.
Ім’я однієї з таких незвичайних постатей, причетних до нашого краю,
спливло випадково: це Ян Борисович Винецький. Першовідкривачем цієї не-
ординарної особистості для нас став відомий краєзнавець М. Шевельов.
Народився Я. Винецький в 1912 році в м. Олександрівську (Запоріжжя) в
родині робітника. Юнаком (1929) переїздить до Ленінграду, де працює учнем
токаря, токарем на машинобудівному заводі. У 1931 р. за покликом комсо-
молу Винецький вступає до Ленінградської військово-теоретичної школи пі-
лотів, технічний курс якої закінчує 1932 р., потім (1932–1936) служив у м.
Гомелі в ескадрильї “Ультиматум” – старшим техніком ланки, загону.
Одночасно з оволодінням військовою справою він відвідує заняття лі-
тературного об’єднання, яким керував О. Фадєєв. Поетичний дебют Я.
Винецького відбувся 1934 року в колективній збірці молодих ленінградських
авторів.
Про одну з найзагадковіших сторінок життя Винецького свідчить ко-
роткий запис у його автобіографії: “Особливе урядове завдання” – з 5 липня
1936 р. по 30 серпня 1937 р. Наш земляк пішов добровольцем боротися за
свободу героїчного іспанського народу. У боях за Іспанію пілот Винецький був
контужений. З січня 1938 р. до квітня 1947 р. Вінецький – військовий пред-
ставник військово-повітряних сил Червоної Армії на авіазаводах у Ленінгра-
ді, Казані. Більше 17 років Я. Винецький прослужив у військово-повітряних
силах. Серед його численних нагород три ордени Червоної Зірки!
Демобілізувавшись з лав збройних сил у званні капітана (1947), він
працює у Татарському державному видавництві редактором російської
літератури, обирається керівником російської секції Спілки радянських
письменників Татарії.Починаючи з 1945 р. Винецький серйозно займа-
ється літературною творчістю, одночасно екстерном опановуючи юри-
спруденцію. Отримавши диплом про закінчення Казанського юридичного
інституту, він стає прокурором з промисловості відділу загального нагля-
ду Прокуратури ТАРСР. Проте через 8 років залишає прокуратуру заради
“Радянської Татарії”, в якій пропрацював 16 років (від роз’їзного кореспон-
дента до завідуючого відділом літератури та мистецтва).
Перша його книга цього періоду – “Небо Батьківщини” (збірка опові-
дань про пілотів) вийшла у 1945 р.
Перу Винецького належать оповідання, повісті, романи, замальовки,
нариси, театральні рецензії. Усього було видано більше 10 книг.
Особлива тема в творчості Яна Винецького – іспанська. Вона вистраж-
дана самим автором. Це повість “Соловей”, “Мадридська повість”.
Правда життя – характерна особливість всіх його книг. І саме до та-
ких видань відчувають велику довіру читачі. Реальні історії, події, герої у
книгах “Людина йде у гору”, “Отчий дім”, “Той, хто вірить”, “Витоки”,
“Люди наших днів” і донині викликають незмінний інтерес.
За літературну працю Я. Б. Винецький у 1957 р. був нагороджений
“Знаком Пошани”. У 1967 р. йому було присвоєно звання “Заслужений пра-
цівник культури ТАРСР”.
Помер Ян Борисович Винецький у 1987 р.
Истоки : повести и рассказы. – Казань: Татар. кн. изд-во, 1972. – 260 с.
Отчий дом : роман. – Казань: Татар. кн. изд-во, ред. худож. лит, 1958.
– 186 с.
Небо Родины : книга-рассказ. – Казань: Татгосиздат, сектор худож.
лит, 1945. – 132 с.
Багаутдинов Ф. Летчик, писатель, юрист [Електронний ресурс]. – Ре-
жим доступу: http://www.antat.ru/cgi-bin/img.pl/files/NT%203%202009/Nt-3-
2009-23.pdf
О писателях-фронтовиках [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.rol.ru/news/art/news/02/05/06_002.htm
повороти долі в їхніх біографіях! Але проходить небагато часу, і ці імена
забуваються. Молодь про них не знає взагалі, але ці люди, їхнє життя за-
слуговують поваги.
Ім’я однієї з таких незвичайних постатей, причетних до нашого краю,
спливло випадково: це Ян Борисович Винецький. Першовідкривачем цієї не-
ординарної особистості для нас став відомий краєзнавець М. Шевельов.
Народився Я. Винецький в 1912 році в м. Олександрівську (Запоріжжя) в
родині робітника. Юнаком (1929) переїздить до Ленінграду, де працює учнем
токаря, токарем на машинобудівному заводі. У 1931 р. за покликом комсо-
молу Винецький вступає до Ленінградської військово-теоретичної школи пі-
лотів, технічний курс якої закінчує 1932 р., потім (1932–1936) служив у м.
Гомелі в ескадрильї “Ультиматум” – старшим техніком ланки, загону.
Одночасно з оволодінням військовою справою він відвідує заняття лі-
тературного об’єднання, яким керував О. Фадєєв. Поетичний дебют Я.
Винецького відбувся 1934 року в колективній збірці молодих ленінградських
авторів.
Про одну з найзагадковіших сторінок життя Винецького свідчить ко-
роткий запис у його автобіографії: “Особливе урядове завдання” – з 5 липня
1936 р. по 30 серпня 1937 р. Наш земляк пішов добровольцем боротися за
свободу героїчного іспанського народу. У боях за Іспанію пілот Винецький був
контужений. З січня 1938 р. до квітня 1947 р. Вінецький – військовий пред-
ставник військово-повітряних сил Червоної Армії на авіазаводах у Ленінгра-
ді, Казані. Більше 17 років Я. Винецький прослужив у військово-повітряних
силах. Серед його численних нагород три ордени Червоної Зірки!
Демобілізувавшись з лав збройних сил у званні капітана (1947), він
працює у Татарському державному видавництві редактором російської
літератури, обирається керівником російської секції Спілки радянських
письменників Татарії.Починаючи з 1945 р. Винецький серйозно займа-
ється літературною творчістю, одночасно екстерном опановуючи юри-
спруденцію. Отримавши диплом про закінчення Казанського юридичного
інституту, він стає прокурором з промисловості відділу загального нагля-
ду Прокуратури ТАРСР. Проте через 8 років залишає прокуратуру заради
“Радянської Татарії”, в якій пропрацював 16 років (від роз’їзного кореспон-
дента до завідуючого відділом літератури та мистецтва).
Перша його книга цього періоду – “Небо Батьківщини” (збірка опові-
дань про пілотів) вийшла у 1945 р.
Перу Винецького належать оповідання, повісті, романи, замальовки,
нариси, театральні рецензії. Усього було видано більше 10 книг.
Особлива тема в творчості Яна Винецького – іспанська. Вона вистраж-
дана самим автором. Це повість “Соловей”, “Мадридська повість”.
Правда життя – характерна особливість всіх його книг. І саме до та-
ких видань відчувають велику довіру читачі. Реальні історії, події, герої у
книгах “Людина йде у гору”, “Отчий дім”, “Той, хто вірить”, “Витоки”,
“Люди наших днів” і донині викликають незмінний інтерес.
За літературну працю Я. Б. Винецький у 1957 р. був нагороджений
“Знаком Пошани”. У 1967 р. йому було присвоєно звання “Заслужений пра-
цівник культури ТАРСР”.
Помер Ян Борисович Винецький у 1987 р.
Твори
Мадридская повесть : роман. – Казань: Татар. кн. изд-во, 1982. – 320 с.
Истоки : повести и рассказы. – Казань: Татар. кн. изд-во, 1972. – 260 с.
Отчий дом : роман. – Казань: Татар. кн. изд-во, ред. худож. лит, 1958.
– 186 с.
Небо Родины : книга-рассказ. – Казань: Татгосиздат, сектор худож.
лит, 1945. – 132 с.
Література про
життя і творчість
Шевелев М. Два крыла // Индустр. Запорожье. – 1992. – 5 марта (№ 35).Багаутдинов Ф. Летчик, писатель, юрист [Електронний ресурс]. – Ре-
жим доступу: http://www.antat.ru/cgi-bin/img.pl/files/NT%203%202009/Nt-3-
2009-23.pdf
О писателях-фронтовиках [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.rol.ru/news/art/news/02/05/06_002.htm
11.03 - 80 років від дня народження І. Я. Науменка (1932–2008), запорізького письменника, журналіста та публіциста; 11
17.03 - 75 років від дня народження С. В. Данченка (1937–2001), режисера, народного артиста СРСР (1988), академіка Академії мистецтв України
(1997), директора Київського державного (тепер – національного) українського драматичного театру ім. І. франка, уродженця м. Запоріжжя; 1212
(1997), директора Київського державного (тепер – національного) українського драматичного театру ім. І. франка, уродженця м. Запоріжжя; 1212
26.03 - 80 років від дня народження Г. І. Деркача (1932–1969), вченого-
хіміка, члена-кореспондента НАН України (1967), уродженця с. Вишневе
Гуляйпільського району;13
28.03 - 75 років (1937) В. Прудовському, запорізькому поету;
30.03 - 100 років від дня народження О. Я. Огульчанського (1912–1996), письменника, краєзнавця, який жив і працював у м. Бердянську.
Цього місяця виповнюється:
85 років тому (1927) розпочато будівництво Дніпровської ГЕС;
65 років (1947) Мелітопольській трикотажній фабриці;
Запорізький Центр СНІДу став одним із перших в Україні. Велика за-
слуга в цьому тодішнього головного лікаря Іллі Григоровича Скорнякова.
Його невгамовна енергія, різносторонні практичні та наукові знання, вмін-
ня згуртувати навколо себе справжніх професіоналів та ентузіастів до-
зволили створити міцну, розгалужену службу з профілактики, діагностики
та наукових досліджень.
Перші випадки ВІЛ-інфекції в Запоріжжі були зареєстровані у 1987
році серед студентів-іноземців, до речі, депортованих з країни, проте епі-
демії СНІДу в місті на той час ще не було. Серйозність проблеми вимага-
ла адекватної реакції суспільства. Тому місцевими органами влади в липні
1991 було прийнято рішення про створення міського діагностичного Цен-
тру СНІД на базі колишнього пульмонологічного санаторію. Практично
відразу розпочалася реконструкція приміщення, добір кадрів на конкурсній
основі, придбання апаратури та оснащення.
Серологічна лабораторія, кабінет довіри та анонімного обстеження
почали працювати вже з березня 1992 року. За перший рік роботи штатна
чисельність установи збільшилася з 7 одиниць до 60, придбана найкраща
закордонна апаратура, до процесу профілактичної роботи активно залу-
чалися фізичні особи та організації, особливо молодіжні.
З 1994 року почалася епоха активного поширення ВІЛ-інфекції серед
мешканців Запорізької області: у 1995 році було зареєстровано 7 випадків
захворювання, в 1996 – понад 160, у 1999 – більше 1100 інфікованих, із них у
м. Запоріжжі – 700. З моменту реєстрації спалаху ВІЛ-інфекції адміністра-
ція установи почала піднімати питання щодо організації стаціонарного від-
ділення Центра СНІД, яке було відкрито у приміщенні міського пологового
будинку № 2 у 1997 році. З 2000 року Центр має статус обласного.
За двадцять років існування Обласний центр профілактики і боротьби
зі СНІДом став одним із авторитетних закладів охорони здоров’я області.
Сьогодні колектив очолює Віталій Григорович Казека. Центр є клінічною
базою кафедри інфекційних хвороб Запорізької медичної академії післяди-
пломної освіти, має поліклінічне та епідеміологічне відділення на 150 від-
відувань, лабораторії діагностики ВІЛ-інфекції та опортуністичних за-
хворювань, ПЛР, центр моніторингу, оцінки психологічної та соціальної
допомоги, стаціонарне відділення на 30 ліжок, включаючи 6 місць хоспісу.
На жаль, ця небезпечна інфекція ввійшла в наше життя, і кількість
ВІЛ-інфікованих продовжує постійно зростати. Потрібно визнати,
що необхідність цієї служби ми будемо гостро відчувати ще не один
десяток років.
Запорізької області. – Запоріжжя, 2001 . – С. 152–155.
Запорожский областной Центр СПИД // Организации, работающие в
области ВИЧ / СПИД в Украине : справ. – К., 2001. – С. 79.
Бутенко В. Центр профилактики СПИДа – обычная больница : [ г. За-
порожье] / Бутенко В. // Запороз. Січ. – 2004. – 2 груд. – С. 11.
Власова М. Рулетка по-запорожски: ежедневный риск / М. Власова //
Суббота плюс. – 25 апр. (№ 17). – С. 5.
Калашникова Е. ВИЧ-напасть / Е. Калашникова // Индустр. Запорожье
(Панорама). – 2002. – 17 окт. (№ 228–229). – С. 12.
Шкарупа С. Запорожский Центр диагностики СПИДа отметил свой
первый, самый трудный юбилей / С. Шкарупа // Запороз. Січ . – 2001. – 28 лип.
Евгеньева В. В одиночку против СПИДа / В. Евгеньева // Индустр. Запо-
рожье. – 2000. – 19 апр.
Москальов В. Запоріжжя, вул. Сталеварів, 28: новина: Центр діагнос-
тики СНІДу / В. Москальов // Запоріз. правда. – 1992. – 31 лип.
Появилась возможность обследоваться : [Запорож. Центр диагности-
ки СПИДа] // Рабоч. слово. – 1992. – 21 нояб.; Именем закона. – № 38.
слуга в цьому тодішнього головного лікаря Іллі Григоровича Скорнякова.
Його невгамовна енергія, різносторонні практичні та наукові знання, вмін-
ня згуртувати навколо себе справжніх професіоналів та ентузіастів до-
зволили створити міцну, розгалужену службу з профілактики, діагностики
та наукових досліджень.
Перші випадки ВІЛ-інфекції в Запоріжжі були зареєстровані у 1987
році серед студентів-іноземців, до речі, депортованих з країни, проте епі-
демії СНІДу в місті на той час ще не було. Серйозність проблеми вимага-
ла адекватної реакції суспільства. Тому місцевими органами влади в липні
1991 було прийнято рішення про створення міського діагностичного Цен-
тру СНІД на базі колишнього пульмонологічного санаторію. Практично
відразу розпочалася реконструкція приміщення, добір кадрів на конкурсній
основі, придбання апаратури та оснащення.
Серологічна лабораторія, кабінет довіри та анонімного обстеження
почали працювати вже з березня 1992 року. За перший рік роботи штатна
чисельність установи збільшилася з 7 одиниць до 60, придбана найкраща
закордонна апаратура, до процесу профілактичної роботи активно залу-
чалися фізичні особи та організації, особливо молодіжні.
З 1994 року почалася епоха активного поширення ВІЛ-інфекції серед
мешканців Запорізької області: у 1995 році було зареєстровано 7 випадків
захворювання, в 1996 – понад 160, у 1999 – більше 1100 інфікованих, із них у
м. Запоріжжі – 700. З моменту реєстрації спалаху ВІЛ-інфекції адміністра-
ція установи почала піднімати питання щодо організації стаціонарного від-
ділення Центра СНІД, яке було відкрито у приміщенні міського пологового
будинку № 2 у 1997 році. З 2000 року Центр має статус обласного.
За двадцять років існування Обласний центр профілактики і боротьби
зі СНІДом став одним із авторитетних закладів охорони здоров’я області.
Сьогодні колектив очолює Віталій Григорович Казека. Центр є клінічною
базою кафедри інфекційних хвороб Запорізької медичної академії післяди-
пломної освіти, має поліклінічне та епідеміологічне відділення на 150 від-
відувань, лабораторії діагностики ВІЛ-інфекції та опортуністичних за-
хворювань, ПЛР, центр моніторингу, оцінки психологічної та соціальної
допомоги, стаціонарне відділення на 30 ліжок, включаючи 6 місць хоспісу.
На жаль, ця небезпечна інфекція ввійшла в наше життя, і кількість
ВІЛ-інфікованих продовжує постійно зростати. Потрібно визнати,
що необхідність цієї служби ми будемо гостро відчувати ще не один
десяток років.
Література
Скорняков И. История Центра СПИДа / И. Г. Скорняков // Медицина Запорізької області. – Запоріжжя, 2001 . – С. 152–155.
Запорожский областной Центр СПИД // Организации, работающие в
области ВИЧ / СПИД в Украине : справ. – К., 2001. – С. 79.
Бутенко В. Центр профилактики СПИДа – обычная больница : [ г. За-
порожье] / Бутенко В. // Запороз. Січ. – 2004. – 2 груд. – С. 11.
Власова М. Рулетка по-запорожски: ежедневный риск / М. Власова //
Суббота плюс. – 25 апр. (№ 17). – С. 5.
Калашникова Е. ВИЧ-напасть / Е. Калашникова // Индустр. Запорожье
(Панорама). – 2002. – 17 окт. (№ 228–229). – С. 12.
Шкарупа С. Запорожский Центр диагностики СПИДа отметил свой
первый, самый трудный юбилей / С. Шкарупа // Запороз. Січ . – 2001. – 28 лип.
Евгеньева В. В одиночку против СПИДа / В. Евгеньева // Индустр. Запо-
рожье. – 2000. – 19 апр.
Москальов В. Запоріжжя, вул. Сталеварів, 28: новина: Центр діагнос-
тики СНІДу / В. Москальов // Запоріз. правда. – 1992. – 31 лип.
Появилась возможность обследоваться : [Запорож. Центр диагности-
ки СПИДа] // Рабоч. слово. – 1992. – 21 нояб.; Именем закона. – № 38.
- 3821 просмотр