Вы здесь
01.01 - 50 років О. І. Олексенку (1963–2002), народному депутату Укра-їни (2002), депутату Мелітопольської міської ради (1998–2002); 2002 р. – генеральний директор, голова правління ВАТ «Мелітопольський олійно-екстракційний завод»;
01.01 - 70 років (1943) від дня заснування ракетно-артилерійської дивізії,
що входить до складу Запорізького гарнізону («Уральські казарми»);
01.01 - 60 років (1953) В. К. Удовиченку, заслуженому працівнику освіти
України (2001). З 1995 р. – директор Михайлівського ПТУ №2;
01.01 - 50 років О. І. Олексенку (1963–2002), народному депутату Укра-
їни (2002), депутату Мелітопольської міської ради (1998–2002); 2002 р. –
генеральний директор, голова правління ВАТ «Мелітопольський олійно-
екстракційний завод»;
01.01 - 70 років (1943) від дня заснування ракетно-артилерійської дивізії,
що входить до складу Запорізького гарнізону («Уральські казарми»);
01.01 - 60 років (1953) В. К. Удовиченку, заслуженому працівнику освіти
України (2001). З 1995 р. – директор Михайлівського ПТУ №2;
01.01 - 70 років (1943) від дня заснування ракетно-артилерійської дивізії,
що входить до складу Запорізького гарнізону («Уральські казарми»);
01.01 - 60 років (1953) В. К. Удовиченку, заслуженому працівнику освіти
України (2001). З 1995 р. – директор Михайлівського ПТУ №2;
02.01 - 65 років (1948) В. І. Михайліченку, журналісту, колишньому ре-
дактору газети «Південна зоря» (Бердянськ), автору краєзнавчих книжок;
уродженцю с. Чубарівка Пологівського району;
03.01 - 80 років (1933) В. О. Пономаренку – генерал-майору медичної
служби (1984), академіку АМН СРСР (1990), академіку РАН (1993), про-
фесору (1980). З 1962 р. працював в Інституті авіації і космічної медицини;
1986–1993 рр. – очолював його. Уродженець м. Мелітополь;
Народився Йоган Янцен 6 січня 1868 року в німецькій колонії Вальдгейм
(нині с. ВладівкаЧернігівського р-ну). Батько був різносторонньо освіченою
людиною, працював учителем, землевпорядником, проповідником місцевої
церкви, а також художником. Після закінчення сільської школи Йоганн на-
вчався в центральній школі в Гнаденфельді (с. Богданівка Чернігівського
р-ну), потім в учительському коледжі в Гальбштадті (м. Молочанськ), в
педагогічному коледжі у Феодосії. Під час навчання брав уроки малюван-
ня у відомого мариніста Айвазовського. Тому перші картини Янцена були
морської тематики.
З 1889 року працював вчителем математики в центральній школі с.
Орлово Гальбштадської (Молочанської) волості Бердянського повіту (нині
с. Орлово Мелітопольського району), яке складалося із 4-х менонітських
колоній; Орлово, Тиге, Толюменорт, Розенорт. Тут він проявив свій талант
педагога-новатора. До 1910 року був головою товариства вчителів коло-
нії Молочна. В своїх релігійних поглядах з 1906 року приймає пієтистичну
філософію життя і в 1909 році його обирають старостою менонітської
церкви Гнаденфельда.8
Душа його завжди прагла малювати, і він малював переважно степ.
За словами його брата Якоба, він жив і працював учителем у степу, серед
людей степу, в степовій пилюці, але вважав, що звичайна монотонність
степу являє собою непередбачену красу. Малював олівцем, олією та аква-
реллю. В основному це були краєвиди Молочної, але виконував і картини на
замовлення. В Гальбштадті та Орлово неодноразово проходили виставки
художника. Зарекомендував себе Й. Янцен і як талановитий ілюстратор.
Проілюстрував книгу брата, яка вийшла з друку в 1910 році, „Християн-
ський сімейний календар” Абрахама Крокера, власну дитячу книжку „Зи-
мова казка про Санта-Клауса”. Свій нахил до літературної творчості ре-
алізував у ліричній поезії, прозі. В 1907 році написав фантастичний твір
„Золотий вік майбутнього”. Друкувався в періодичній пресі, але багато
матеріалів так і не були опубліковані.
Мав 6 дітей. Один із синів був художником. Троє дітей стали прототи-
пами головних героїв „Зимової казки про Санта-Клауса”. Помер від лейке-
мії в вересні 1917 року.
Література про життя та діяльність
Єременко М. Край шляху Муравського… : нариси з історії Чернігівсько-
го району / Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. : іл.
– Із змісту : Янцен Йоган. – С. 419.
06.01 - 75 років (1938) В. Гаркуші, солістові Запорізької обласної філар-
монії, заслуженому артистові України;
06.01 - 75 років (1938) В. Гаркуші, солістові Запорізької обласної філар-
монії, заслуженому артистові України;
07.01 - 70 років тому (1943) гітлерівці розстріляли 10 членів молодіжної
підпільної групи ДОП (разом із керівником Н. К. Тараскіним), що діяла з
липня 1942 р. в с. Олексіївка Кам`янсько-Дніпровського району;
Народився Володимир Леонідович в с. Свиділовка Сокульського райо-
ну Білостоцької області (Польща) 1943 року, а вже через два роки сім’я
майбутнього художника переїхала до Оріхова Запорізької області, де й
ріс хлопчик, убираючи до серця барви безкрайнього українського степу
та яскравого сонця. Закінчивши середню школу у 1960 р., В. В. Хомчик
попрацював на виробництві, а потім, вже після служби у лавах Радян-
ської Армії, навчався у Львівському державному інституті прикладного і
декоративного мистецтва (1965–1970). Викладачами його на відділенні
художнього текстилю були визнані педагоги і майстри Р. Сельський, К.
Звіринський, М. Лозинський, М. Токар, Л. Паук. А далі робота головним9
художником Запорізького театру ляльок, а з 1977 року – художником-
монументалістом у ЗХПК (Запорізькому художньо-промисловому комбі-
наті). Дуже плідно митець працює в техніці гобелена. Так, для інтер’єру
київського кафе „Запоріжжя” на Подолі створив гобелен „Січ Запороз-
ька” (1982), для Запорізького будинку молоді та юнацтва – гобелен „Ко-
тигорошко” (1986).
З 1982 року Володимир Леонідович приймає активну участь в обласних
та республіканських виставках. З 1992 року він член Національної спілки
художників України. Не залишає художник і заняття станковим живопи-
сом, особливо вдаються йому пейзаж та натюрморт. В цих жанрах В. Л.
Хомчик виступає як тонкий і ліричний спостерігач, чутливо відчуває всі від-
тінки і примхи природи, особливо полюбляє квіти, квіти сезонні, з натури.
У 2003 році відбулася персональна виставка майстра, яку представляли
роботи останніх 6–7 років творчої праці: натюрморти, пейзажі, картини
козацької тематики. Так, в улюбленому образі „Козака Мамая” художник
зобразив себе, замисленого й скорботного. Особливу увагу привертають
картини „Квіти осені”, „Кольори нашого краю”, „Хризантеми”, „Осінь в
Річищі”, „Козацький зимівник”. Зі старих робіт на виставці демонстру-
вався тільки ескіз того самого гобелена „Січ Запорозька”, який прикрашав
київське кафе. Останнім часом майстер все більше віддає перевагу мето-
ду традиційного реалізму, іноді споглядаючи на оточуючий світ крізь свої
особисті враження та захоплення.
Література про життя та діяльність
Запорізька організація Національної спілки художників України / ред.
І. Гресик. – Запоріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Хомчик В. Л. – С. 174–
175.
***
Олейник С. Любовь к натюрморту : [о выставке запорож. художника
В. Хомчика к его 60-летию] // Улица Заречная. – 2003. – № 9 (20 марта). –
С. 13.
Народився Володимир Леонідович в с. Свиділовка Сокульського райо-
ну Білостоцької області (Польща) 1943 року, а вже через два роки сім’я
майбутнього художника переїхала до Оріхова Запорізької області, де й
ріс хлопчик, убираючи до серця барви безкрайнього українського степу
та яскравого сонця. Закінчивши середню школу у 1960 р., В. В. Хомчик
попрацював на виробництві, а потім, вже після служби у лавах Радян-
ської Армії, навчався у Львівському державному інституті прикладного і
декоративного мистецтва (1965–1970). Викладачами його на відділенні
художнього текстилю були визнані педагоги і майстри Р. Сельський, К.
Звіринський, М. Лозинський, М. Токар, Л. Паук. А далі робота головним9
художником Запорізького театру ляльок, а з 1977 року – художником-
монументалістом у ЗХПК (Запорізькому художньо-промисловому комбі-
наті). Дуже плідно митець працює в техніці гобелена. Так, для інтер’єру
київського кафе „Запоріжжя” на Подолі створив гобелен „Січ Запороз-
ька” (1982), для Запорізького будинку молоді та юнацтва – гобелен „Ко-
тигорошко” (1986).
З 1982 року Володимир Леонідович приймає активну участь в обласних
та республіканських виставках. З 1992 року він член Національної спілки
художників України. Не залишає художник і заняття станковим живопи-
сом, особливо вдаються йому пейзаж та натюрморт. В цих жанрах В. Л.
Хомчик виступає як тонкий і ліричний спостерігач, чутливо відчуває всі від-
тінки і примхи природи, особливо полюбляє квіти, квіти сезонні, з натури.
У 2003 році відбулася персональна виставка майстра, яку представляли
роботи останніх 6–7 років творчої праці: натюрморти, пейзажі, картини
козацької тематики. Так, в улюбленому образі „Козака Мамая” художник
зобразив себе, замисленого й скорботного. Особливу увагу привертають
картини „Квіти осені”, „Кольори нашого краю”, „Хризантеми”, „Осінь в
Річищі”, „Козацький зимівник”. Зі старих робіт на виставці демонстру-
вався тільки ескіз того самого гобелена „Січ Запорозька”, який прикрашав
київське кафе. Останнім часом майстер все більше віддає перевагу мето-
ду традиційного реалізму, іноді споглядаючи на оточуючий світ крізь свої
особисті враження та захоплення.
Література про життя та діяльність
Запорізька організація Національної спілки художників України / ред.
І. Гресик. – Запоріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Хомчик В. Л. – С. 174–
175.
***
Олейник С. Любовь к натюрморту : [о выставке запорож. художника
В. Хомчика к его 60-летию] // Улица Заречная. – 2003. – № 9 (20 марта). –
С. 13.
П’ятенко Іван Маркович народився у 1913 році в с. Зачепилівка Ново-
санжарського району Полтавської області в сім’ї селянина.10
Навчався в місцевій початковій школі. Працював на різних роботах у
селі Нові Санжари, а потім на шахті в Донбасі, слюсарював на паровозо-
ремонтному заводу в м. Полтаві.
В армію призваний до початку Великої Вітчизняної війни. Воював на
Брянському, Південно-Західному, Південному, 3-му Українському фронтах.
Був двічі поранений, контужений.
В кінці вересня 1943 року, переслідуючи супротивника, 269-й окремий
саперний батальйон 12-ї армії, де служив Іван Маркович, вийшов до Дніпра
в районі с. Петро-Свистуново Вільнянського р-ну Запорізької області. Са-
пери були орієнтовані на забезпечення переправи через Дніпро і готували-
ся до відповідальної операції. Їх завдання полягало в тому, щоб розвідати
правий берег, звільнити його від дротяних загороджень і зробити проходи
в мінних полях для піхоти. Поставлена задача була чіткою і зрозумілою. В
ніч на 26 вересня, під прикриттям темряви, на плав. засобах, виготовле-
них з підручних матеріалів, молодший сержант П’ятенко з бійцями почав
переправу. Під час подолання середини річки ворог помітив радянських сол-
дат і висвітлив Дніпро ракетами. Гітлерівці відкрили ураганний вогонь з
гармат, мінометів та кулеметів. Вода кипіла від вибухів, заливала човни,
плоти, людей. Але десантники наполегливо просувалися вперед. Командир
І. М. П’ятенко одним із перших ступив на правий берег та стрімко повів
своє відділення вперед, на ворожі позиції. Ціною неймовірних зусиль сапери
подолали перепони та увірвалися у ворожу траншею. Гітлерівці не витри-
мали натиску і відступили. Використавши загаяння ворога, сапери разом
із стрілецьким підрозділом кинулися за відступаючими і значно розширили
плацдарм фронту.
Наступного дня радянські воїни відбили кілька контратак і вдалою ата-
кою знову розширили плацдарм в районі висоти 105.4. Умови для переправи
були поліпшені. Ворогом був втрачений візуальний контроль за розвитком
операції. Ефективність вогню була знижена. В одній з атак Іван П’ятенко
вступив у рукопашний бій та знищив чотирьох німців. Укріплюючи захо-
плену територію, він, під кулеметним вогнем, поставив двадцять мін на
танконебезпечному напрямку. В бою вміло керував відділенням, виявляючи
мужність та рішучість.
Надалі І. М. П’ятенко у боях визволяв Запорізьку, Миколаївську і Одесь-
ку області.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 року за муж-
ність і відвагу, проявлені в боях з фашистськими загарбниками при фор-
суванні Дніпра і утриманні плацдарму на його правому березі, командиру
відділення саперів молодшому сержанту І. М. П’ятенку присвоєно звання
Героя Радянського Союзу. Його нагороджено орденами Леніна, Вітчизня-
ної війни ІІ ступеня, медалями.11
Демобілізувавшись по війні, повернувся у селище Нові Санжари, закінчив
міжобласні партійні курси у Полтаві, працював завідуючим виробництвом
в артілі “Червоний швець”, потім – на хлібозаводі райспоживспілки.
Помер 22 квітня 1989 року. Похований в с. Нові Санжари на Полтав-
щині.
Література
Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь [в двух томах]. [Т.] 2 :
Любов – Ящук / М-во обороны СССР ; Пред. ред. коллегии И. Н. Шкадов. –
М.: Воениздат, 1988. – С. 338–339.
***
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=11562
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.informsistema.com/museum/?p =1800
12.01 - 75 років Л. І. Смолій, актрисі Запорізького академічного облас-
ного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара;
12.01 - 50 років (1963) В. І. Жданову, заслуженому майстру спорту з
велосипедного спорту; уродженцю м. Запоріжжя;
Народився Василь Федорович Форостецький у 1913 році в місті Ска-
довську на Херсонщині в селянській родині. Світ мистецтва з дитинства
приваблював юнака. Спочатку він навчався в керамічному фабзавучі, на
вечірньому факультеті, а згодом – у Харківському художньому інститу-
ті (пізніше – Київському), який закінчив у 1940 році за фахом архітектор-
художник. Його вчителями були відомі українські архітектори і художни-
ки В. Г. Заболотний, В. Г. Кричевський, І. Ф. Хворостецький та інші.
З перших днів Великої Вітчизняної війни художник – в лавах Радянської
Армії. Після визволення Львова від фашистських окупантів у 1944 році Фо-
ростецький залишається тут працювати, проводить активну громадську
і творчу роботу.
1947 року за проектом художника В. Ф. Форостецького у Львові вста-
новлено пам’ятник на братській могилі радянських воїнів. Він привертає
увагу величністю створеного образу, вдало знайденим композиційним рі-
шенням.12
10 років віддав Василь Федорович педагогічній діяльності на посаді ви-
кладача малюнка і живопису Львівського поліграфічного інституту імені
І. Федорова. Форостецький – учасник обласних і республіканських худож-
ніх виставок, член Спілки художників СРСР з 1945 року.
У творчому доробку митця важливе місце посідає книжкова графі-
ка: серія автолітографій про життя і діяльність І. Федорова, графічне
оформлення книг І. Франка, В. Стефаника, дитячої літератури. Широко
відома його графічна робота „Тарасове дитинство”, яка знаходиться у
Запорізькому художньому музеї.
У 1967 році художник переїздить до Запоріжжя, де продовжує творчо
працювати, беручи активну участь у мистецькому і громадському житті
міста. У 1973–1977 роках в Запорізькому художньому музеї відбулися дві
персональні виставки митця.
Значне місце в творчості майстра посідають портрет, натюрморт і
пейзаж. У графічних портретах художнику вдається донести до гляда-
ча багатство внутрішнього світу нашого сучасника. Пластичне рішення
натюрмортів художника підказане радісним сприйманням життя. Саме
такі по настрою „Комфорт з черешнями”, „Квіти”. У всьому, що створю-
вав художник, наче залишається частка його серця, поетичного, чутливо-
го. Особливо це помітно в серії „Седнівські пейзажі”, ”Осінь в Карпатах”.
В семидесяті роки ХХ ст. художник все більше уваги приділяє техніці олій-
ного живопису, виношуючи великі творчі плани, та, на жаль, життя вне-
сло свої сумні корективи – 1981 року митець пішов з життя. Та залишили-
ся його талановиті роботи: книжкова і просто графіка, живопис.
Література про життя та діяльність
Форостецький Василь Федорович // Запорізька організація Національ-
ної спілки художників України. – Запоріжжя, 2007. – С. 215.
Форостецький В. Ф. Персональна виставка : каталог. – Запоріжжя,
1977. – 15 с.
Українські радянські художники : довід. – К., 1972. – 563 с. – Із змісту :
Форостецький В. Ф. – С. 486.
15.01 - 100 років (1913) від дня заснування Олександрівських судоремонтних майстерень (зараз Запорізький суднобудівний і судноремонтний завод);
Із розвитком судноплавства на Дніпрі з’явилася потреба в організації
ремонту суден. Олександрівська міська дума в 1912 р. звернулась з клопо-
танням до міністерства шляхів сполучень стосовно надання дозволу на13
будівництво ремонтних майстерень в Кривій Бухті на березі Дніпра. А в
наступному 1913 р. розпочалося будівництво казенної майстерні та від-
лік історії Запорізького судноремонтного. В 1926 р. майстерні увійшли
до Дніпровського річкового пароплавства. Чотири роки тривала їх рекон-
струкція. Зведені великі цехи: токарний, ковальський, мідно-жерстяний,
корпусно-котельний та деревообробний. В довоєнні роки завод будував
дерев’яні, а потім металеві нафтоналивні баржі, буксирні моторні кате-
ри, плавучі перевантажувачі.
У 1934 р. майстерні перейменовують на Запорізький судноремонтний
завод. За потужністю він займав в Україні третє місце – після Київського
та Херсонського. У 1937 р. підприємство стало Запорізьким суднобудів-
ним та судноремонтним заводом. З його стапелів на воду була спущена
одна з найбільших на Дніпрі металева нафтоналивна баржа. Їх почали ви-
пускати серійно. У 1941 р. завод було евакуйовано до Саратова.
Після війни корабели піднімали та відновлювали затоплені судна, зби-
рали металеві баржі, самохідні пороми. Було освоєно будівництво па-
сажирських теплоходів і технічних суден, виробництво великих барж і
переправних суден. Наприкінці 80-х заводчани почали експлуатацію ком-
фортабельного теплохода «Маршал Кошовий», який здійснював закордон-
ні перевезення. Від 2001 р. завод є філією акціонерної судноплавної компанії
«Укррічфлот».
Нині завод одне з провідних транспортно-промислових підприємств
України, що спеціалізується на суднобудуванні та судноремонті, а також
машинобудуванні. Виконує всі види ремонту річкових суден і суден зміша-
ного плавання «ріка-море». На підприємстві освоєне виробництво барж
для Дунаю «Європа-М». Завод має у своєму розпорядженні сліп, розрахо-
ваний на шість одиниць флоту, док для суден водотоннажністю до 5500
тонн, розвинений верстатний парк.
Література
Міщенко В. Запорізький суднобудівний-судноремонтний завод / В. В. Мі-
щенко // Енциклопедія сучасної України. – К., 2010. – Т. 10. – С. 306.
Філія АСК «Укррічфлот» «Запорізький суднобудівний-судноремонтний
завод» // Запоріжжя індустріальне. Історія і сьогодення. – Запоріжжя,
2009. – С. 72.
***
Гусинский А. Завод, удержавшийся на плаву / Александр Гусинский //
Суббота плюс. – 2003. – 23 окт. (№ 43). – С. 2.
Ломонос Н. Суднобудівному заводу – 90! / Ніна Ломонос // Запоріз.
правда. – 2003. – 23 жовт. – С. 3.14
Архипова В. Наміченим курсом до успіхів / Вікторія Архіпова // Запоріз.
правда. – 2003. – 25 жовт. – С. 7.
О мово рідна! Золота колиско,
В яких світах би не бувала я, –
З тобою серцем і по-українськи
Я вимовляю мамине ім`я.
З. Кучерява
Народилася Оксана Богданівна 17 січня 1963 року в с. Вівся Козівського
району Тернопільської області. Закінчила філологічний факультет Львів-
ського державного університету ім. І. Франка. З 1994 р. – редактор Запо-
різької державної телерадіокомпанії «Запоріжжя», з 2005 р. – завідувач
відділу художнього мовлення ЗТРК Вона лауреат і дипломант кількох
міжнародних, всеукраїнських конкурсів і фестивалів журналістської твор-
чості “Віра. Надія. Любов”, “Калинові острови”, “Агросвіт”, “Україна
– рідний край”, лауреат обласної журналістської премії ім. А. Путінцева,
багаторазовий переможець обласного конкурсу творчих журналістських
робіт із пропаганди рідної мови на телебаченні. Її завжди відрізняють
професійність, велика відповідальність за виконання завдань. Науку щи-
рості і мудрості, доброти і працелюбства, любов до рідного слова їй дало
саме життя.
О. Б. Гладій – ініціатор і засновник телепрограм, спрямованих на відро-
дження української мови, української національної історії, українських на-
ціональних традицій, таких як “Мова як море”, “Вечірня лінія”, “Пам`ять
у пісні оживає” та ін.
Сьогодні Оксана Богданівна працює завідувачем відділу художнього
мовлення підготовки радіопрограм. Готує до ефіру і веде такі програми
обласного радіо: “Добрий вечір”,”Автограф”, “Гроно” та ін.
Література
Гладій О. “Україну я зробила передусім у себе вдома” / [бесіду вів П.
Юрик] // Запороз. Січ. – 2006. – 16 листоп. – С. 11.
Гладій О. “Я люблю усіх героїв своїх передач...”/ [бесіду вела Н. Мороз]
// Земля і власність. – 2003. – 10 берез. – С. 10.15
***
Гладій Оксана Богданівна // Славетні запоріжці. ЗНУ : [Електронний
ресурс] : Режим доступу : http://sites.znu.edu.ua/slavetni_zp/Гладій,_Окса-
Анатолій Павлович Шапіро народився у великій
родині 18 січня 1913 року у м. Костянтинограді, нині
Красноград Харківської області. У 1934 році закін-
чив інженерно-педагогічний інститут (теперішній
ЗНТУ) у м. Запоріжжя. З 1935 року служив у армії.
Закінчив однорічні куси в навчальному радіобаталь-
йоні Харківського військового округу і був призначе-
ний командиром взводу. Демобілізувавшись, молодший
лейтенант Шапіро повернувся у Запоріжжя, яке вже
стало йому рідним і влаштувався до металургійного
технікуму при Заводі інструментальних сталей (ста-
ра назва “Дніпроспецсталі”), де працював з 1937 по
1939 роки. За два роки Анатолій Павлович став вчителем і наставником
у багатьох майбутніх дніпроспецсталівців. У 1939 році його обрали депу-
татом Запорізької міської ради і, тоді ж, призначили головою Міськплану
виконкому міськради.
А в жовтні 1941-го А. Шапіро пішов на фронт, хоча мав бронь від-
повідального партпрацівника. Служив у морській піхоті, приймав участь
в оборонних боях на Кубані, визволяв Ростов-на-Дону. Був командиром
стрілецького батальйону 100-ї стрілецької дивізії. В 1943 р. він воював на
Курській дузі, де біля Прохорівки отримав тяжке поранення і потрапив у
госпіталь, але вже через кілька місяців приймав участь у форсуванні ра-
дянськими військами Дніпра. Відзначився при звільненні в’язнів концтабору
Освенцім (Польща). 26.01.45 р. він був серед тих, хто відкривав ворота
табору, розмінував підступи і визволяв полонених. Війну майор А. П. Шапі-
ро закінчив у Празі. До демобілізації (1947) виконував обов’язки старшого
помічника начальника штабу 65-ї армії. За роки війни був нагороджений
орденами Червоної Зірки (двічі за бої під Туапсе і Каневом), орденами Ве-
ликої Вітчизняної війни першого і другого ступенів (за бої під Краковом і
Прагою), 14 медалями. За взяття Освенціму, пізніше, герой був удостоєний
багатьох боєвих нагород, зокрема став кавалером “Золотого Хреста За-
слуги” – найвищої нагороди республіки Польща. За особисту мужність та
героїчну самопожертву, непохитність духу в боротьбі із фашистськими16
окупантами у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр. присвоєне вище дер-
жавне звання Героя України (2006, посмертно).
Після війни працював на підприємствах м. Запоріжжя, на відновлен-
ні Дніпрогесу, будівництві Куйбишевської ГЕС, у Сибіру і Калінінграді. У
1992 році А. П. Шапіро переїхав до США і жив у Нью-Йорку. Брав активну
участь у роботі ветеранських організацій, зустрічався з молоддю, в’язнями
Холокоста. Автор статей і книг-спогадів про війну. Нагороджений 20 ор-
денами і медалями. Помер 8 жовтня 2005 і похований у Нью-Йорку.
9 травня 2008 року у Запоріжжі було відкрито меморіальну дошку на
будинку міського управління УМВС України в Запорізькій області (пр. Лені-
на №191). Тут у 30–70-х роках минулого століття був розташований міськ-
виконком, де і працював певний час Анатолій Шапіро.
Література
Гайдай А. Днепроспецсталевец, освободивший Освенцим / Андрей Гай-
дай // Электрометаллург. – 2012. – 11 мая (№17). – С. 6.
Запорожцы, удостоенные звания Героя Украины: [в т. ч. А. Шапиро] //
МИГ. – 2012. – 7 марта (№10). – С. 6.
Он освободил узников Освенцима // Надежда. – 2008. – 16 мая (№20). – С. 2.
Пам’яті Анатолія Шапіро // Запоріз. правда. – 2008. – 13 трав. (№69). – С. 2.
21.01 - 455 років тому (1648) відбулося повстання козаків у Запорізькій Січі під проводом Б. Хмельницького. Початок визвольної війни 1648–1654 рр.;
21.01 - 90 років від дня народження В. А. Лозовського (1923–1969), Героя Радянського Союзу. Заступник командира ескадрильї 431-го винищувального авіаційного полку 3-го Укр. фронту, капітан. Жив і працював у Запоріжжі;
23.01 - 60 років (1953) С. А. Попову, інженеру-теплотехніку, заслуженому енергетику України. 1997–2000 рр. – генеральний директор Запорізької ТЕС (м. Енергодар). З 2000 р. – голова правління ВАТ «Дніпроенерго»;
24.01 - 24.01 – 55 років (1958) О. Б. Горпиничу, доктору медичних наук, професору, члену-кореспонденту Російської Академії природничих наук, академіку; уродженцю смт Новомиколаївка, почесному громадянину м. Вільнянська;
24.01 - 45 років від дня народження С. К. Бублика (1968–1987), рядового, воїна-афганця, уродженця м. Оріхів;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі бібліо-
графічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горького»
ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 55–57.
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі бібліо-
графічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горького»
ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 58–59.
У 1929 р. на вулиці Лібкнехта (нині –
просп. Леніна, 41) у Запоріжжі розпо-
чалося будівництво театру за креслен-
нями Харківської проектної організації.
Фасад колишнього Олександрівського
товариства взаємного кредиту (при-
міщення якого було зведене на колиш-
ній Соборній ще в 1914–15 рр.) став
частиною цієї споруди, а зал і сценічну
коробку розбудували в бік вулиці Горького. У 1931 р. будівлю театру, який
отримав назву імені М. Заньковецької, здали в експлуатацію. Проіснував
заклад до 1942 року. Після війни колектив театру ім. М. Заньковецької за-
лишився на стаціонарній роботі у Львові, а колектив театру ім. М. Щорса
перемістився з Житомира до Запоріжжя.
Під час бойових дій приміщення театру зазнало великих ушкоджень, і
по закінченні війни розпочалася реконструкція старої будівлі, від якої за-
лишився тільки обгорілий каркас і стіни зали для глядачів. Для відновлення
напівзнищеної споруди було запрошеноЮ. В. Лущинського – інженера, який
очолював будівництво театру 1929–31 рр., та архітектора С. Д. Фрідліна.
В ході будівельних робіт збільшили кількість поверхів і розширили обслуго-
вуючі приміщення та гримувальні, осучаснили сцену й обладнали її рухомим
колом, запроектували новий балкон у три яруси по периметру зали для гля-
дачів. Роботи тривали сім років.
30 січня 1953 року нова, велична і монументальна споруда запорізько-
го театру відкрила свої двері глядачам. Першою виставою на новій сцені
стала «Загибель ескадри» О. Корнійчука у постановці головного режисера
театру, народного артиста СРСР В. Г. Магара.
Збудований у 1953 році, театр мав косметичні ремонти в 1965 і 1972
роках, а для повномасштабної реконструкції його було закрито у 1994
році, тоді ж розпочалися і перші роботи. Активізувався процес рекон-
струкції в 1998 році за ініціативи тодішнього голови Запорізької облдер-
жадміністрації В. Куратченка. Замовником виступило управління капі-
тального будівництва Запорізької облдержадміністрації, а генеральним
підрядником – «Запоріжцивільпроект». На об’єкті працювало близько 200
робітників з 16 організацій. Реставраційні роботи виконували працівни-
ки «Київбудінвесту», а загальні роботи – фахівці «Запоріжалюмінбуду».
Матеріально-технічну допомогу в капітальному ремонті будівлі театру
надали провідні підприємства Запоріжжя: ВАТ «Мотор Січ», ВАТ «За-
поріжсталь», ВАТ «Завод феросплавів», ВАТ «Укрграфіт», ВАТ «Запо-
ріжнафтопродукт», ВАТ «Дніпроспецсталь», ВАТ «ЗАлК», ВАТ «Іскра».
8 травня 2000 року театр було відкрито для глядачів, а 27 жовтня, після
остаточного оформлення документів, державна комісія прийняла театр в
експлуатацію. Сьогодні театр ім. В. Г. Магара – один із найкращих в Укра-
їні за архітектурою, естетичними показниками, технічним обладнанням.
Література
Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим
фіналом : буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз.-драм. театру ім.
В. Г. Магара / [авт. текстів : Н. Ігнатьєва ; упоряд. : Л. Смиченко ; фото :
О. Бурбовський, О. Сидоренко]. – [Запоріжжя : Кераміст, 2009]. – С.56 с.
: іл. – Із змісту : Історія будівлі театру. – С. 28–29.
Історія будівлі театру ім. В. Г. Магара // Театр Danapris. – 2007. – груд.
– С. 1.
Иванова Н. Театр уж полон. Ложи блещут… / Наталья Иванова // Со-
звездие. – 2000. – №1. – С. 48–48.
Тасев А. «Работы в театре хотим начать уже в декабре» : [беседа с
полномоч. представителем болгар. фирмы «Ексер-ЕООД» на Украине (гл.
подрядчик реконструкции здания театра) ; записал Ю. Сушко] / А. Тасев //
Наш город. – 1996. – 19 нояб.
Лущинский Ю. Несколько слов о театре / Ю. Лущинский // Индустр.
Запорожье. – 1982. – 16 июля.
Логвін Г. Архітектура музично-драматичного театру в Запоріжжі / Г.
Логвін // Архітектура і будівництво. – 1953. – № 3. – С. 4–8.
Пироженко М. Новый театр в Запорожье / М. Пироженко // Правда
Украины. – 1953. – 1 февр.
Городокін А. Входячи в новий театр…/ А. Городокін, М. Золотіхін //
Червоне Запоріжжя. – 1953. – 30 січ.
Магар В. В новом театре / В. Магар // Сов. искусство. – 1953. – 1 янв.
У кілька рядків : [будується театр у м. Запоріжжя] // Зб. архіт.-
будівел. інформації. – К., 1947. – черв. – С.61.
31.01 - 120 років від дня народження І. П. Грязнова (1893–1976), археолога, краєзнавця, літератора, першого директора Кам`янсько-Дніпровського історико-археологічного музею;
31.01 - 85 років від дня народження В. Г. Сарбея (1928–1999), заслуженого діяча науки і техніки України (1996), історіографа, джерелознавця, доктора історичних наук (1976), професора, співробітника Інституту історії АН УРСР; уродженця с. Янчекрак Василівського району;
Цього місяця виповнюється:
35 років тому (1978) у французькому місті Брив-ла-Гайард, побратимі м. Мелітополь, було відкрито «Авеню Мелітополь»;
20 років тому (1993) державному історико-архітектурному музеюзаповіднику «Садиба Попова» (м. Василівка)3;
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі бібліо-
графічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горького»
ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 63–65.
Інформаційна діяльність – це особлива царина церковного служіння. По-
сланництво Церкви в світ зобов’язує нас благовістити не лише з амвона,
але й використовувати сучасні засоби комунікації. 1993 року наші краяни
отримали змогу торкнутися сторінок першого номера православної газе-
ти Запорізької єпархії «Запорожье православное». Через сім років (2000)
газета стала вже загальноукраїнським періодичним виданням та змінила
назву на «Летопись Православия». З цього часу газета насправді зроби-
лася народною, широковідомою в нашій Батьківщині. На її сторінках пу-
блікуються матеріали, які спонукають читачів замислитись про духовно-
моральні цінності, показують приклади життя наших співгромадян в їх
стремлінні зберегти і зміцнити традиційні сімейні цінності, православну
віру. Авторами газети «Летопись православия» виступають ієрархи на-
шої Церкви, священнослужителі, державні і громадські діячі, відомі пись-
менники, вчені. Головне завдання газети – протистояти викликам часу і се-
кулярного суспільства, постійно нагадувати про головне у житті людини,
демонструвати красу нашої Віри в контексті людського життя, культу-
ри, мистецтва. При цьому «Летопись Православия» завжди знаходиться
в стороні від політичних бійок та інформаційних війн. За двадцятиріччя
свого існування видання придбало багато читачів, причому найрізноманіт-
ніших: від відомих учених, діячів мистецтва і політиків до вчителів, свя-
щеників, багатодітних батьків. В якійсь мірі газета взяла на себе місію
посередництва між віруючими і невіруючими, між людьми різного рівня до-
статку, між Церквою, суспільством, державою. «Летопись Православия»
заслужила високу оцінку священноначалія і в 2004, 2005, 2006 роках була
удостоєна нагороди «Золоте перо» як краще єпархіальне видання. А в 2007
році на Різдвяних читаннях в Москві визнана кращою єпархіальною газетою
всієї повноти Російської Православної Церкви. Випуск православної газети
здійснює єпархіальний інформаційно-видавничий відділ.
Література
Нашей газете – 10 лет! // Летопись православия. – 2003. – № 2. – С.
8–9.
Запорожье православное – новая газета // Запороз. Січ. – 1993. – 7 лип.
Новая газета «Запорожье православное» // МИГ. – 1993. – 24 июля.