Народився Василь Павлович 1 березня 1833 року

в містечку Василівка Мелітопольського повіту Тав-

рійської губернії в родині родового дворянина, героя

Кавказьких війн, генерал-майора Павла Васильовича

Попова і грузинської княжни Олени Олександрівни

Еріставі, правнучки грузинського царя Іраклія ІІ.

Виховувався В. П. Попов у Петербурзі в Пажесь-

кому корпусі, звідки 7 серпня 1851 р. із камер-пажів

переведений корнетом до кавалергардського полку. 

Згодом (1853) отримав звання поручика. Однак не-

забаром (1858)  хвороба змусила штаб-ротмістра

Попова звільнитись із служби.  Період цивільного

життя з вересня 1858 по березень 1861 р. пов’язаний з рідною Таврійською

губернією: він стає кандидатом в члени губернського дворянського комі-

тету з устрою побуту селян від Мелітопольського і Бердянського повітів, 

обирається предводителем дворянства Мелітопольського повіту (1860), 

обіймає посаду мирового посередника.  У 1861  році він отримує звання

ротмістра і в 1863 році прикомандировується до штабу Кавказької армії, 

приймає участь в бойових діях, одержує перші нагороди: хрест «За служ-

бу на Кавказі». Хвороба примушує полковника В. П. Попова знову звільни-

тись із армії, куди він повернеться ще двічі: у 1877–1878 рр. для участі у

російсько-турецькій війні і 1881 року до штабу 7-го армійського корпусу

Ольвіопольського уланського полку. У чині генерал-майора з мундиром його

звільняють остаточно зі служби 7 грудня 1887 року, нагородивши орденом

Святого Володимира ІІІ ступеня. Поза військовою службою Василь Павло-

вич не поривав зв’язків із Таврією, будучи Сімферопольським (1869–1875) 

та Мелітопольським (1868–1880) почесним мировим суддею, почесним чле-

ном Таврійської губернської опікунської ради дитячих притулків,  Таврій-

ським губернським предводителем дворянства.

Саме В. П. Попову належить ідея будівництва пам’ятника імператри-

ці Катерині Великій у Криму, авторство Василівського замку – єдиного у

Запорізькій області та залізниці через Василівку. 

Помер Василь Павлович Попов 30 серпня 1894 року у маєтку Василівка, 

похований у Свято-Петропавлівській церкві.29

Лютый А. Очерки истории Северной Таврии. [Т.2 : Землевладельцы] / А. 

Лютый, О. Варяник. – Запорожье : Изд. Глазунов С. А., 2007. – 648 с. – Из

содерж. : Строитель замка. Василий Павлович Попов. – С. 369–370.

Лютый А. Очерки истории Северной Таврии. Т.1 : История рода дворян

Поповых и их усадьбы в Васильевке / А. П. Лютый, О. В. Варяник. – Запо-

рожье : Издатель Глазунов С. А., 2005. – 512 с.

Кучеренко А.  Очерки истории Васильевки /  А.  Ю.  Кучеренко,  В.  К. 

Козырев. – Запорожье : Тандем-У, 1998. – 169 с. – Из содерж. : Поповы. – 

С. 38–59.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі бібліо-

графічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» 

ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. –  С. 70–71.

Народився Олексій Васильович Троценко в 1933 році в селі Олексіїв-ці Алма-Атинської області Казахської РСР, в сім’ї колгоспника. З малихроків хлопчик захопився малюванням – першою стежкою у світ мисте-цтва. Після закінчення школи Олексій поступив у художнє училище, дейого вчителем був відомий український і казахський живописець профе-сор А. М. Черкаський. Вищу освіту О. В. Троценко одержав у Харківсько-му художньому інституті в майстерні відомого українського художни-ка професора Б. В. Косарєва.Час активної творчої діяльності О.  В.  Троценка почався після при-їзду до Запоріжжя. Вже в 1960 році він – учасник Всесоюзної виставкиоформлення театральних вистав. Його перші роботи до вистав „Щорс” Ю. Дольд-Михайлика і „Назар Стодоля” Т. Г. Шевченка дістали високуоцінку. В них художник показав себе тонким знавцем народного побуту, уміло передав художніми засобами зміст драматичного твору.В подальшій діяльності О. В. Троценко прагне до полотен, присвяченихнашому сьогоденню, проблемам сучасності. Про це свідчать такі роботи, як „Полтавські дівчата”, „Гімнастки” та інші. Разом з тим, художникчасто звертається до славної козацької минувшини („Козачий роз’їзд”, „Дні минулі”). Плідно працює художник в жанрі портрету („Наташа”, „Дівчина-водій”, „Композитор М.  В.  Лисенко”),  натюрморту („Алма-атинські яблука”), пейзажу („Річка Друть”, „В лісах Білорусії»).
Роботи Олексія Васильовича неодноразово експонувалися на обласних, 

республіканських і всесоюзних художніх виставках. З 1964 року О. В. Троцен-

ко – член Спілки художників СРСР. Характерний для розуміння творчої лабо-

раторії художника О. В. Троценка його підхід до написання полотен: у нього

не зустрінеш схожих вирішень теми –  кожна картина будується на своїй

особливій архітектоніці, за своїми законами. Перш за все, тема, яку розроб-

ляє художник,  передбачає той чи інший технічний підхід,  певне вирішення

композиції,  кольору,  тону.  Віддаючи перевагу живопису,  Олексій Троценко

захоплюється й іншими жанрами.  Заслуговують уваги його перші роботи

монументально-декоративного плану – „Кобзар”, „Народні мотиви”.

У 70-ті роки художникові довірили почесну місію – створити діораму

„Будівництво Дніпрогесу” для музею історії м. Запоріжжя, в подальшому

– Музею історії Запорозького козацтва. Олексій Васильович працював над

нею довгі 4 роки, і в листопаді 1975 року її урочисто відкрили. На полотні

можна побачити один з вирішальних моментів грандіозного будівництва – 

битву за середній протік Дніпра. Розміри полотна – 18х7,5 м.

У 80-ті роки художник переїхав до Києва, де продовжував освоювати

народне мистецтво. Він –  автор проекту відновлення панорами  „Голго-

фа” у Києві, яка знаходилась на Володимирській гірці, і яку знищили у 1934 

році. Останніми роками О. В. Троценко створив об’ємне зображення „Ви-

зволення Болгарії від Османського іга”, діораму „Давній Київ”. У творчих

задумках художника було відтворення епізодів татаро-монгольської нава-

ли, але, на жаль, митець пішов з життя.

Художники Запоріжжя : каталог. – Запоріжжя, 2002. – 42 с. – Із зміс-

ту : Троценко О. В. – С. 29.

Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живопису радянсько-

го часу. – К., 1998. – 319 с. – Із змісту : Троценко О. – С. 273.

Троценко О. В. Персональна художня виставка : каталог. – Запоріж-

жя, 1977. – 12 с. 

Я, поглядаючи на компас, вірив,                

що знайду мою Чернігівку, яка                                                                                                                                              

розтягнулася на десяток кілометрів вздовж балки,

впізнаю   її в такий, здавалося, найпохмурніший день.

                                                              О. І. Покришкін

Олександр Іванович    Покришкін народився 6 

(19)  березня 1913  року в м. Новомиколаївськ  (Но-

восибірськ) у бідній сім’ї переселенців із В’ятської

губернії.  Мрія про професію льотчика захопила

Олександра ще в дитинстві. Після закінчення семи-

річної школи  працює покрівельником “Сиббудтрес-

ту”, щоб допомогти сім’ї, потім, закінчивши ФЗУ, 

іде працювати слюсарем-інструментальником на

завод.  У 1932  році за комсомольською путівкою

вступає до Пермської військово-технічної школи, 

де, як передбачалося, повинні були готувати піло-

тів. Але,  як виявилося,  вчили на авіаційних техні-

ків. Через півтори роки Покришкін скінчив школу

на “відмінно” і отримав кваліфікацію воєнтехніка другого рангу. В період

з 1934 по 1938 роки  служить старшим авіаційним механіком авіаланки в

Краснодарі. У 1938 році, за 17 днів під  час відпустки, він оволодіває двох-

річною програмою цивільного пілотування в аероклубі, екстерном здає ек-

замени і на рік направляється до Ленінграду на курси вдосконалення, де ще

став і планеристом. У 1939 році закінчує знамениту Качинську військову

авіаційну школу. Вийшов звідти льотчиком – і в полк (55-й винищувальний

авіаполк, що став згодом 16-м гвардійським), який прославився у війну ге-

роїзмом своїх відважних вихованців. Покришкін виріс у ньому від рядового

льотчика до командира.

В роки Великої Вітчизняної війни О. І. Покришкін командував ескадри-

льєю, авіаполком, авіадивізією. Здійснив понад 600 бойових вильотів, був

учасником 145 повітряних боїв, збив 59 ворожих літаків. У 1941 році він

захищав,  а в 1943  визволяв Запорізьку область від німецьких загарбни-

ків. 55 ВАП входив до складу Південного фронту, який обороняв ПівденьУкраїни. Наприкінці літа 1941 року повітряні бої розгорнулися на берегах

Дніпра. Трійка нових стрімких МІГів під командуванням Покришкіна пере-

хоплювала “Юнкерси” на підступах до острова Хортиця і змушувала їх

безладно скидати бомби. Протягом місяця піхотинці утримували острів, 

що давало можливість цілодобово вести демонтаж заводського обладнан-

ня і відправляти ешелони на схід. Тоді ж, у польотній карті Покришкіна

з’явилися назви таких населених пунктів, як Комишуваха, Оріхів, Пологи, 

Розівка, Якимівка, Чернігівка, Мала Токмачка... Бойові і розвідувальні ви-

льоти тривали безперервно. Здобували перемоги, втрачали друзів. Льот-

чик був збитий і поранений, вибирався з оточення. 22 грудня 1941 року

Покришкін отримав свою першу бойову нагороду – орден Леніна.

У 1943  році авіатори-гвардійці,  під командуванням О. І. Покришкіна, 

брали участь у звільненні м. Осипенко (Бердянськ). Полк базувався у Во-

лодарському. Звідси льотчики полку літали на штурм ворожих військ, що

відступали, а також прикривали баржі в морі, які тримали курс до оси-

пенківських причалів, де мав висадитися наш десант. Своє завдання полк

виконав, і жодна з ворожих бомб не вцілила в наші кораблі.

Під час Мелітопольської наступальної операції (26 вересня – 5 листо-

пада 1943 р.) авіаполк прикривав райони Мелітополя, Ерістівки, Широкого, 

Пришиба та Великого Токмака, вели жорстокі бої в районі Мордвинівки і

Данило-Іванівки з аеродромів Розівки, Чернігівки. Гітлер, побувавши в За-

поріжжі за місяць до визволення міста,  наказав будь-якою ціною утри-

мувати рубіж на річці Молочній, звідки був прямий шлях до Криму.  Ес-

кадрилья О. Покришкіна щодня вилітала по 2–3 рази: вела повітряні бої, 

штурмувала укріплення,  наносила удари по ворожому аеродродрому під

Якимівкою. 14 жовтня було звільнено Запоріжжя, 23 – Мелітополь, 25 – 

Дніпропетровськ.  На початку 1944  року чотири місяці 9-та авіадивізія

стояла на відпочинку в селищі Чернігівка. Саме тут 5 квітня Олександр

Іванович зареєстрував свій шлюб із коханою – Корзун Марією Кузьмівною, 

з якою дружно прожив майже півстоліття.

24 травня 1943 року О. І. Покришкіну було присвоєно звання Героя Ра-

дянського Союзу. 24 серпня 1943 року він був удостоєний другої медалі “Зо-

лота Зірка”, а 19 серпня 1944 року став тричі Героєм Радянського Союзу

(першим в СРСР). Нагороджений також багатьма орденами і медалями. 

Він брав участь у боях за Берлін і Прагу. Був учасником Параду Перемоги

в 1945 році.

Після війни О. І. Покришкін з відзнакою закінчив Військову академію ім. 

М. В. Фрунзе, потім із золотою медаллю Академію Генерального штабу. 

Був на відповідальних військових посадах у військах ППО. У 1972 році О. 

І. Покришкіну присвоєно звання маршала авіації. В 1972–1981 рр. – голо-

ва ЦК ДТСААФ СРСР. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР восьми

скликань. Олександр Іванович – автор книг “Небо війни”, “Крила винищу-

вача”... У 1969 році йому була присвоєна вчена ступінь кандидата військо-

вих наук. 

Помер Покришкін О. І. 13 листопада 1985 року і похований в м. Москві

на Новодівочому кладовищі.

Тричі Герою Радянського Союзу О.  І.  Покришкіну встановлені

пам’ятники в Москві,  Києві,  Краснодарі,  Пермі,  Новосибірську...  Бюст

маршалу авіації є і біля Запорізького аероклубу, який носить назву “Україн-

ський Центр льотної підготовки ім. О. І. Покришкіна”. 

Небо війни / О. І. Покришкін ; літ. запис А. Хорунжого. – К. : Політви-

дав України, 1988. – 458 [1] с.

Познать себя в бою : [повесть] / А. И. Покрышкин  ; [послесл. А. Ф. 

Яснопольского]. – М. Изд-во ДОСААФ СССР, 1987. – 447 [2] с.

XXV съезд и работа организаций ДОСААФ / А. И. Покрышкин. – М. : 

Изд-во ДОСААФ, 1977. – 64 с.

XXV  съезд КПСС и задачи организаций оборонного общества / А. И. 

Покрышкин. – М. : Изд-во ДОСААФ, 1981. – 87 с.

Авиация и космонавтика СССР / рук. авт. кол-ва С. А. Красовский. – М. 

: Воениздат, 1968. – С. 195, 497, 594.

Бродовский котел : Воспоминания. Очерки. Документы – Л. : Каменяр, 

1974. – С. 122–125.

Вершинин К. Четвертая воздушная / К. А. Вершинин. – М. : Воениздат, 

1975. – С. 133, 223–224, 242, 257–261.

Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-

сост. и гл. ред. Н. Кузьменко]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – С. 88–89.

Герои Советского Союза : крат. биогр. словар : [в 2 т.]. [Т.] 2 : Любов

– Ящук /  М-во обороны СССР ; пред. ред. кол. И. Н. Шкадов. – М. : Воениз-

дат, 1988. – С. 290.

Герои твои, Херсонщина / А. Е. Касьяненко  [и др.]. – Симферополь : 

Таврия, 1980. – С. 158–161.

Голдобін А. Запорізька Алея слави – народна святиня / А. І. Голдобін ; 

Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – С. 109–119.Голубев Г. В паре с “Сотым”: [докум. повесть] / Г. Г. Голубев. – М. : 

ДОСААФ, 1974. – 245 с.

Денисов Н. Трижды Герой Советского Союза А. И. Покрышкин / Н. Де-

нисов, М. Карпович. – М. : Воен. изд-во МВС СССР, 1948. – 28 с. – (Герой

Великой Отечественной войны).

Дольников Г. Летит стальная эскадрилья : [100-й гв. авиаполк] / Г. У. 

Дольников. – М. : Воениздат, 1983. – 221 с. 

Єременко М. Атакує Покришкін / Микола Єременко. – Чернігівка : [ПП

“Пенежко В. А. “], 2009. – 72 с.

История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область / 

редкол. : В. И. Петрыкин [и др.]. / Ин-т истории АН УССР. – К. : Глав. ред. 

УСЭ, 1981. – С. 129, 513, 542.

Лукаш И. Навеки в памяти народной : Воспоминания. Докум. повести. 

Очерки / И. М. Лукаш ; Иван Лукаш. – Днепропетровск : Січ, 1995. – С. 

296–303.

Плахотін М. Долі земляків з автографом війни / М. П. Плахотін ; Мико-

ла Плахотін. – Дніпропетровськ, 2010. – С. 35–36.

Покрышкина М. Жизнь, отданная небу / М. К. Покрышкина. – М. : Па-

триот, 1989. – 150 [2] с.

Савичев М. Найхоробріші з хоробрих : (до 40-річчя встановлення звання

Героя Радянського Союзу) / М. П. Савичев. – К. : Знання, 1974. – С. 37.

Тронько П.  Навічно в пам’яті народній :  з історії боротьби молоді

України проти нім.-фашист. загарбників у роки Вел. Вітчиз. війни / П. Т. 

Тронько. – К. : Молодь, 1995. – С. 120.

Шляхами перемоги 1945–1995 : 50-річчя Перемоги у Вел. Вітчиз. війні : 

фотоальбом / авт.- сост. Н. И. Селюченко. – К. : Спалах, 1995. – С.142.

Шилин Д. Свадьба в Черниговке / Дмитрий Шилин // Индустр. Запоро-

жье. – 2011. – 30 июня (№ 93). – С. 4–5.

В Широком появился памятник маршалу авиации Александру

Покрышкину // МИГ. – 2007. – 16 авг. (№ 33). – С. 2.

Шак В. История любви маршала Покрышкина / Владимир Шак // МИГ. 

– 2007. – 1 февр. (№5). – С. 12 ; 8 февр. (№6). – С. 12.

“Ахтунг! У небі Покришкін!” // Уряд. кур’єр. – 2004. – 13 січ. (№ 5). – С. 12.

Островский А. Народный герой из Новосибирска : [к 90-летию со дня

рождения А. И. Покрышкина] / А. В. Островский // Военно-историч. жур-

нал. – 2003. – № 3. – С. 28.

Михайов Г. Третья Золотая Звезда А. Покрышкина / Г. Михайлов // Воен. 

знания. – 1999. – № 8. – С. 4.

Иванов Н. Одну из трех своих Золотых Звезд Героя он получил за осво-

бождение Запорожского края / Н. Иванов // Индустр. Запорожье. – 1998. 

– 7 марта (№ 35). – С. 2.

Чуев Ф. Трижды герой – Покрышкин / Ф. Чуев // Чудеса и приключения. 

– 1995. – № 5. – С. 20–22.

Покрышкина М. “Он один сокрушил авиационную дивизию” /  М.  К. 

Покрышкина, О. Г. Аристова // Воен.-ист. журнал. – 1993. – № 5. – С. 76–81.

Чуев Ф. “Могучий, как русский народ” / Феликс Чуев // Сов. патриот. – 

1991. – Авг. (№ 33). – С. 10.

Горобей Л. Лист від дружини Покришкіна / Л. Горобей // Колгосп. нива. 

– 1990. – 15 верес. (№ 111). – С. 3.

Подольный Е. Маршал Покрышкин : жизнь без легенд / Е. Подольный // 

Крылья родины. – 1990. – № 5. – С. 7–8.

Лукаш І. Сьогоднішні покришкінці / І. Лукаш // Колгосп. нива. – 1990. – 6 

берез. (№ 29). – С. 3. 

Сосна М. У небі над Великим Токмаком / М. Сосна // Комуністичним

шляхом. – 1989. – 19 верес. (№ 149). – С. 3.

Борко С. Крізь роки / С. Борко // Трудова слава. – 1985. – 21 листоп. (№

149). – С. 3.

Егоров Г. Памяти товарища : [некролог] / Г. Егоров // Сов. патриот. – 

1985. – 17 нояб. (№ 92). – С. 3.

Отвага и мысль – крылья подвига : [беседа с А. И. Покрышкиным] // 

Сов. патриот. – 1985. – 10 февр. (№ 12). – С. 3. 

Красовский С. Прославленный советский ас / С. А. Красовский // Огонек. 

– 1983. – № 10. – С. 6–7.

Сухов К. Школа Покрышкина / [примеч. В. Лавриненкова] // Дон. – 1983. 

– № 6. – С. 103–119 ; № 7. – С. 113–128.

Сухов К. Летчик из легенды / К. Сухов // Молодая гвардия. – 1983. – №

3. – С. 232–242.

Францев О. Встреча с прославленным летчиком трижды Героем Со-

ветского Союза, маршалом авиации А. И. Покрышкиным / О. Францев // 

Воен.-ист. журнал. – 1983. – № 3. – С.61–67.

Любов до землі // Прапор юності. – 1966. – 2 берез. (№ 26). – С. 3.

Борно С. Продолжение легенды / С. Борно, Ю. Кириченко // Индустр. 

Запорожье. – 1965. – 22 июня (№ 121). – С. 3.

Кириченко Ю. Відважний ас – гість червоних слідопитів / Ю. Киричен-

ко // Прапор юності. – 1965. – 20 черв. (№ 72). – С. 3.

150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. В. 

Фоменко]. – [Запорожье : б. и., 2011]. – 126 с. : ил. – Из содерж. : Запорож-

ский центр летной подготовки им. А. И. Покрышкина. – С  72–73.

***

Покрышкин Александр Иванович [Электронный ресурс]. – Режим до-

ступа : http://ru.wikipedia.org/wiki/Покрышкин,_Александр_Иванович

Микола Володимирович Крилов народився 8  бе-

резня 1953  року в м. Шостка Сумської області в

робітничій родині. Після закінчення середньої шко-

ли № 20  у м.  Мелітополі (1970–1975)  навчався на

природничо-географічному факультеті Меліто-

польського державного педагогічного інституту, 

закінчивши який (1975),  отримав спеціальність

вчителя географії і біології,  працював на Кірово-

градщині в Губівській середній школі (1975–1977), 

другим секретарем Компаніївського РК ЛКСМУ

(1977–1978). Потім була служба у лавах Радянської

Армії (1978–1979),  навчання в аспірантурі Ленін-

градського державного педагогічного інституту ім. 

О. І. Герцена (1979–1982) за спеціальністю “фізична географія, геофізика

і геохімія ландшафту”. Після закінчення аспірантури в 1982 р. повернувся

до Мелітопольського державного  педагогічного інституту (з 2000 р. уні-

верситет), де пройшов шлях від асистента  кафедри географії до доцента

кафедри географії України та краєзнавства.

На базі кафедри (1998) була створена лабораторія комплексного краєз-

навства, яку і очолив М. В. Крилов. Мета наукової діяльності лабораторії

– організація та проведення краєзнавчих досліджень на Півдні України.

1986 року в  ЛДПУ ім. О. М. Герцена Микола Володимирович захистив

кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата

географічних наук за темою “Историко-географический анализ террито-

риальной дифференциации природопользования в пределах средней и юж-

ностепной подзон левобережной Украины”  Навчався в докторантурі Ле-

нінградського державного педінституту ім. О. І. Герцена (1991–1993).

Область наукових інтересів ювіляра: історична географія і історичне

краєзнавство, проблеми природокористування, географія населення. Він – 

автор понад 100 наукових праць.

У 2000  р.  Миколу Володимировича нагороджено пам’ятним знаком

“Відмінник народної освіти України”, у  2008 р. – медаллю «За розвиток

Запорізького краю».Окремі видання

Очерки по истории города Мелитополя. 1814–1917 гг. / Н. В. Крылов. – 

Запоріжжя, 2008. – 344 с.

Памя’ть втрачених сіл : (зниклі ойконіми Запоріжжя: 1945–2000) : до-

від. / М. В. Крилов ; Микола Крилов / МДПУ ; Міжкафедральна лаборато-

рія комплексного краєзнавства. – Мелітополь : Мелітополь, 2002. – 76 с.

Книги, видані у співавтостві

Молочна ріка –  диво природи / М. В. Крилов  [та ін.].  – Мелітополь, 

2002. – 100 с.

Мелитопольский район : прошлое и настоящее. 70 лет / С. В. Воловник, 

Н. В. Крылов, А. Н. Крылова. – Мелитополь : Мелитополь, 2000. – 39 с.

Сиваш – лагуна меж двух морей / Н. В. Крылов [и др.]. – Симферополь, 

1999. – 59 с. 

Народи Північного Приазов`я / [авт. колектив : в т. ч. М. В. Крилов]. – 

Запоріжжя:

Просвіта, 1997. – 176 с.

Атлас Запорізької області. – К. : ГУГКК, 1997. – 48  с. – Із змісту : 

Населення ; Сільське господарство ; Рослинництво. Переробка рослинної

сировини ; Тваринництво. Переробка продукції тваринництва / [уклад. : М. 

В. Крилов]. – С. 26, 34, 35, 36.

Парадоксы русификации и украинизации населения города Мелитополя

/ Н. В. Крылов // Наукові праці історичного факультету Запорізького дер-

жавного університету. – Запоріжжя, 2007. – Вип. ХХІ. – С. 199–201.

Формування національного складу населення Запорізького Приазов`я / 

М. В. Крилов, О. С. Арабаджі // Етносоціальне буття народів Запорізького

Приазов`я в геокультурному контексті : монографія. – 2-ге вид., доп. – За-

поріжжя ; Мелітополь ; Сімферополь, 2005. – С. 45–57.

Административно-территориальное устройство Запорожской облас-

ти: 1917–1999 гг.  / Н. В. Крылов // Наукові праці історичного факультету

Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 1999. – Вип.VІІІ. – 

С. 95–103.

История региона  / Н. В. Крылов ; Николай Крылов // Кто есть кто на

Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. – Х., 2004. – С. 7–24.

Мелітопольський педагогічний інститут / М. В. Крилов // Географічна

енциклопедія України. – К., 1990. – Т. 2. – С. 341.

Об экспедиционных исследованиях меннонитов в 2000–2006 гг. / Н. В. 

Крылов // Русские немцы. – 2007. – № 2. – С. 9–13.

Об истории создания Мелитопольского краеведческого музея /  Н. 

Крылов, С. Воловник, Л. Петрова // Музейний вісник. – 2001. – № 1. – С. 

101–103.

Географи Мелітопольського державного педагогічного інституту

(1961–1990 рр.): іст. нарис. Ч. 1 / О. С. Арабаджі [та ін.]  ; МДПУ ім.  Б. 

Хмельницького. – Мелітополь : ВБ ММД, 2010. – 180 с. : іл. – Із змісту : 

Крилов Микола Володимирович. – С. 58–59.

Исмаилов В. От короны до трезубца : история города Мелитополя и

уезда : альманах телеверсии “От короны до трезубца” / В. А. Исмаилов. 

– Мелитополь, 2006. – 220 с. : ил. – Из содерж. : Крылов Николай Владими-

рович. – С. 196.

Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. / ред. кол. : Н. 

Н. Ефименко (пред.)[и др.].  – Х. : Факт, 2004. – 520 с. : ил. – Из содерж. : 

Крылов Николай Владимирович. – С. 167.

Хоч у днях моїх більше негод,

та я все подолати зумію,

бо дав духу моєму Господь

непохитність, і віру, й надію.

Дав дорозі круті віражі,

Небесам – голубі оксамити,

дав уміння прощати – душі,

ну, а серцю – уміння любити.

                      В. Коваль                                                              

Народився Олександр Михайлович Бродецький

10 березня 1938 року в с. Нижні Сірогози Херсон-

ської області. Там пройшло  його дитинство. Лі-

том 1949 р. сім`я була змушена переїхати до с. Но-

вобогданівка Мелітопольського району. 

Закінчивши в 1956 р. школу, поринув у вир жит-

тя: будував шахти, Кременчуцьку ГЕС. З 1965 р., 

після закінченняКиївського інженерно-будівельного

інституту,  живе у м.  Запоріжжі.  Займаючись

проектуванням будівельних об’єктів,  Олександр

Бродецький закінчує Запорізький машинобудівний

інститут ім. В. Чубаря, стає заступником голов-

ного інженера „Гіпроелектро”, бере участь у проектуванні заводів, цехів, 

інститутів, лікарень, православних храмів. 

Та з ранніх літ була в нього іще одна пристрасть –  любов до поезії. 

Перші свої вірші почав писати ще в школі, пізніше його твори друкували-

ся в запорізькій пресі. В 1995 р. вийшли з друку дві перші поетичні збірки

„Половодье души” і „Покаяние”. Відтоді автор видав  24 поетичні книги

російською та українською мовами. В його ліричних рядках звучить любов

до рідної землі, роздуми про вічне, про високе покликання людини у цьому

світі. Багато віршів присвячено мозаїці буденного життя,  в них оспіву-

ються кохання, жіноча краса.

Сучасність у творах О. М. Бродецького перегукується з минувшиною. 

Він відчуває ті незримі ниті, що пов’язують нас із предками, бережуть

пам’ять про їхню звитягу й доблесть. У 2008  р.  читачі ознайомились з

романом “Многоточие жизни...”

Олександр Михайлович – дійсний член Асоціації „Весела Січ” (за козаць-

ким реєстром – Бродяга). Генерал козацького Війська Запорозького.

Многоточие жизни... : (роман-повествование) / А. Бродецкий. – Запо-

рожье : Просвіта, 2008. – 512 с.

Вибране : поезії / О. Бродецький. – Запоріжжя : Поліграф, 2005. – 256 с.

Избранное : поэзии / А. Бродецкий. – Запорожье : Полиграф, 2005. – 240 с.

      Віщий знак : позії / О. Бродецький. – Запоріжжя : Поліграф, 2004. – 127 с.

На вершине : поэзии / А. Бродецкий. – Запорожье : Полиграф, 2004. – 

140 с. 

Загнузданий віками степ : поезії / О. Бродецький. – Запоріжжя : Полі-

граф, 2003. – 91 с.

Поміж гір пасуться хмари : поезії  / О. Бродецький. – Запоріжжя : По-

ліграф, 2003. – 55 с.Застигла осені сльоза : поезії  / О. Бродецкий. – Запоріжжя : Поліграф, 

2002. – 64 с.

Незламний дух : поезії / О. Бродецький. – Запорожье : Полиграф, 2002. 

– 64 с.

Голос із колиски слов’ян : поезії / О. Бродецький. – Запоріжжя : Полі-

граф, 2001. – 76 с.

Славянский ключ : стихи / А. Бродецкий. – Запорожье : Полиграф, 2001. 

– 76 с.

Золоті тенета : поезії / О. Бродецький. – Запоріжжя : Поліграф, 2000. 

– 60 с.

Покаяння : поезії / О. Бродецький. – Запоріжжя : Поліграф, 2000. – 55 с.

Водопілля душі : поезії / О. Бродецький. – Запоріжжя : Поліграф, 1999. 

– 58 с.

Чарівна райдуга : поезії / О. Бродецький. – Запоріжжя : Запоріжжя, 

1999. – 64 с.

Звезда на небосклоне : стихи / А. Бродецкий. – Запорожье : Центр опе-

ративной полиграфии, 1998. – 48 с.

Привал : стихи / А. Бродецкий. – Запорожье : Центр оперативной по-

лиграфии, 1998. – 98 с.

Крыло судьбы : стихи / А. Бродецкий. – Запорожье : Центр оператив-

ной полиграфии, 1997. – 50 с.

Восхождение : стихи / А. Бродецкий. – Запорожье : Центр оператив-

ной полиграфии, 1996. – 104 с.

Вуаль времени : стихи / А. Бродецкий. – Запорожье : Центр оператив-

ной полиграфии, 1997. – 48 с.

Зеркальный брод : стихи / А. Бродецкий.– Запорожье : Центр опера-

тивной полиграфии, 1996. – 52 с.

Лилии затона : стихи / А. Бродецкий. – Запорожье : Центр оператив-

ной полиграфии, 1996. – 56 с.

Бурелом : стихи / А. Бродецкий. – Запорожье : Центр оперативной по-

лиграфии, 1995. – 56 с.

Покаянне : стихи / А. Бродецкий. – Запорожье : Центр оперативной

полиграфии, 1995. – 52 с.

Половодье души : стихи / А. Бродецкий.  – Запорожье : Днепров. мета-

ллург, 1995. – 44 с.

Лобач М.   Кожен рядок – „душі намисто” / М. Лобач // Запоріз. правда. 

– 2005. – 23 квіт.

Стан його душі // Запоріз. правда. – 2003. – 13 берез. – С. 8.Шак В. Дорога к храму Александра Бродецкого / В. Шак // МИГ. – 2001. 

– 18 янв. (№ 3). – С. 6.

Иванов Н.   Александру Бродецкому есть, что сказать своему читате-

лю / Н. Иванов // Индустр. Запорожье. – 1998. – 10 марта.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік: (календар і корот-

кі бібліографічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА ; КЗ «ОУНБ ім. 

О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : [б. в.], 2007.  

–  160 с. – Із змісту : [О. Бродецький]. – С. 71–72.

Не проходить прийдешнє,

не минає минуле, –

Що було й те, що буде, –

все вже знає земля…

            Б. Мозолевський

Зоя Харитонівна Попандопуло – завідуюча відділом історії краю Запо-

різького обласного краєзнавчого музею. Народилася 10 березня 1948 року

в селищі Шамлут Туманянського району Вірменії. Там закінчила середню

школу, в 1967 р. стала студенткою історичного факультету Харківського

державного університету. Під час навчання сформувалися її наукові інтер-

еси, вже з першого ж курсу вона зацікавилася археологією, яка в подаль-

шому стала справою всього життя. Ще в студентські роки вона прийма-

ла участь в розкопках на Бельському городищі (Полтавська область) під

керівництвом відомого українського археолога і історика Б. А. Шрамка, 

пізніше в Криму співпрацювала з А. Щепинським і В. Латишевою.

У 1972  р.  після закінчення університету працювала вчителем істо-

рії в одній із середніх шкіл м. Ізюм Харківської області. З 1973 р. її доля

пов’язана із Запоріжжям і Запорізьким обласним краєзнавчим музеєм, де

Зоя Харитонівна трудиться і сьогодні. 

70–80-ті роки – це час, коли на території області активно працювали

численні польові експедиції Інституту археології АН УССР. Дослідницька

праця поряд із такими  відомими археологами, як В. І. Бідзиля, В. В. Отро-

щенко, А. В. Бодянський, Ю. В. Болтрик, С. М. Ляшко приносила не лише

задоволення, але й сприяла професійному зростанню. Разом із колегами їй

вдалося створити в Запоріжжі місцевий археологічний  центр.

Пізніше вона й сама очолила археологічну експедицію музею. Під її ке-

рівництвом досліджено не один десяток пам`яток на території області, які відносяться до різних археологічних культур.  Найбільш значимими

були: Соколовський курган, Гостра могила, Бабурський курган, скіфський

могильник біля с. Скельки, середньовічне городище Великі і Малі Кучугури, 

досліджує З. Х. Попандопуло і узбережжя річок Дніпра, Конки, Верхньої

Терси, Каховського водосховища.

В результаті цих вивчень віднайдено нові пам’ятки, які знайшли своє

відображення на археологічній карті області та описані в статтях, моно-

графіях, методичних посібниках, інформаційних повідомленнях.

У 1986 р. Зоя Харитонівна створила Клуб любителів історії, члени яко-

го на протязі багатьох років є головною робочою силою експедицій. У ре-

зультаті їх роботи фонди музею поповнилися сотнями експонатів. 

Свій досвід музейної і наукової роботи вона з успіхом використала при

створенні експозиційних залів музею, виконаних на високому науковому рів-

ні. Недаремно   відвідувачі обласного краєзнавчого музею завжди перебу-

вають у стані захоплення від залів археології. При подачі матеріалу там

вдало поєднано наукову основу, популярність і наочність. Експозиція дає

можливість зрозуміти всю складність і багатство давньої історії краю.

Значне місце в  роботі З. Х. Попандопуло займає просвітницька і про-

пагандистська діяльність. Її лекції і екскурсії постійно користуються не-

змінним успіхом, а телевізійні передачі завжди мають широкий резонанс.

Вона член редколегії журналу “Музейний вісник”, який  понад 10 років

видає обласний краєзнавчий музей.

Скифский грунтовый могильник “Скельки” / З. Х. Попандопуло. – Запо-

рожье, 2011. – 116 с.

Сарматские погребения грунтового могильника “Скельки”/ З. Х. Попан-

допуло // Старожитності Степового Причорномор’я  і Криму. – Запоріж-

жя, 2009. – Т. ХV. – С. 142–144.

Информационное сообщение о раскопках в г. Лахти / З. Х. Попандопу-

ло // Древности Степного Причерноморья и Крыма. –  Запорожье, 1997. 

– Т.VІ. – С. 4–5.

Курганный могильник 11 у с. Беленькое / З. Х. Попандопуло // Древнос-

ти Степного Причерноморья и Крыма. –  Запорожье, 1992. – Т.ІІІ. – С. 

106–111.

Новый скифский могильник на окраине г. Запорожья / З. Х. Попандопуло

// Памятники бронзового и раннего железного веков Поднепровья. – Дне-

пропетровск, 1987. – С. 74–87.

Клады бронзових изделий / З. Х. Попандопуло // Музейний вісник. – 2007. 

– № 7. – С. 16–23.Курганный могильник на окраине с. Днепрельстан Запорожского ра-

йона / З. Х. Попандопуло, О. А. Шмакова // Музейний вісник. – 2008. – №

8. – С. 42–64.

Тихомолова И. К 50- летию З. Х. Попандопуло / И. Р. Тихомолова // Ста-

рожитності  Північного Причорномор’я  і Криму : зб. наук. праць. – Запо-

ріжжя, 1999. – Т.VІІ. – С. 209–210.

Попандопуло Зоя Харитоновна // Запорожье археологическое : биоби-

блиогр. справ. – Запорожье, 1999. – С. 21–23.

Чайка О. Зоя Харитоновна Попандопуло  / О. В. Чайка // Музейний ві-

сник. – 2008. – № 8. – С. 183–184.

13 березня 1913 року у волосному селі Успенівка почала працювати лі-

карська дільниця.  Амбулаторія обслуговувала населення,  що мешкало на

192  квадратних кілометрах – теперішня територія Успенівської та Те-

мирівської сільських рад. Тоді у волості проживало близько десяти тисяч

чоловік.

Лікарський заклад розташовувався в орендованому будинку із семи кім-

нат, і штат його складали один лікар, фельдшер і акушер. За перший рік

роботи лікар прийняв 1721 пацієнта, фельдшер – 1500. Витрати на ам-

булаторію і медикаменти склали 286 карбованців 21 копійку, ціна одного

лікарського рецепта коштувала 3, 1 коп.

Донедавна Успенівська дільнича лікарня була однією з кращих у Гуляй-

пільському районі.

Після війни не один десяток років медичний заклад очолювала досвідче-

ний лікар-терапевт Євфалія Іванівна Єдемська. Її добре знали в усіх навко-

лишніх селах. У 1992 році вона пішла на заслужений відпочинок.

З 1978 року колективом лікарні керував Микола Петрович Галкін. Тоді

стаціонарно лікарня приймала до 35 хворих. Трудилося два лікарі – головний

і педіатр Валерій Васильович Бичков та 11 осіб представників середнього

медичного персоналу. При амбулаторії діяв стоматологічний кабінет, па-

цієнтів приймала лікар Ольга Борисівна Кушик.Разом з Євфалією Іванівною багато років трудилися медична сестра

Марія Архипівна Чучко, акушери Катерина Лук`янівна Чурсіна і Антоніна

Сидорівна Абакумова, медики фельдшерсько-акушерських пунктів у Ново-

іванівці, Новогригорівці, Солодкому, Рибному, Темирівці. Це Петро Михай-

лович Волошин, Валентина Олексіївна Мелащенко, Валентина Анатоліївна

Гладка, Іліна Азвідівна Хорішко, фельдшер Лідія Іванівна Коломієць, патро-

нажна сестра Раїса Григорівна Вабіщевич, медсестра фізіотерапевтич-

ного кабінету Ніна Іванівна Овечко та інші. Після М. П. Галкіна медичний

заклад очолює Валерій Васильович Бичков.  Завдяки допомозі ПСП  «Мир» 

(директор О. Г. Чуб), ТОВ «Україна» (М. Г. Тимофієв) і «Надія» (Н. Л. Би-

ковська) лікарня має необхідне сучасне обладнання.

У 2008 році Успенівську лікарню реорганізували в амбулаторію загаль-

ної сімейної медицини.

Література

Кушніренко І. Успенівський слід :  сторінки історії Успенів.  сільради, 

ТОВ «Україна» Гуляйпіл. р-ну Запоріз. обл. / І. Кушніренко, В. Жилінський. 

– Запоріжжя : Дике Поле, 2005. – 262 с. : іл., фото.

Нежижим І. Ювілей з присмаком ностальгії / І. Нежижим // Голос Гу-

ляйпілля. – 1998. – 14 берез. – С. 2.

    Один із відомих махновських командирів Федір (Феодосій) Юстинович

Щусь народився 25 березня 1893 року в с. Велика Михайлівка (Дібрівки)

Олександрівського повіту (нині Покровський район) Катеринославської гу-

бернії у батрацькій родині козацького походження. У 1915 році призваний

на царську військову службу. Служив матросом лінійного корабля «Іоан

Златоуст» на Чорноморському флоті.

    1917 року Ф. Щусь повертається на малу батьківщину, стає діяльним

членом анархістського товариства Гуляйпілля «Чорна гвардія», згуртовує

власний партизанський загін (Дібрівська група), який воює в основному про-

ти айстро-угорських військ і гетьмана Скоропадського. В одній із сутичок

із гетьманівськими вояками загін Щуся зазнав поразки, із залишками одно-

думців він переховувався в Дібрівському лісі. Восени 1918 року на щусівців

натрапляє агітаційно-рейдовий загін Нестора Махна, і з цього часу Щусь

стає відданим прибічником батьки Махна, його «правою рукою».

    З лютого по травень 1919 року Щусь – член штабу 3-ї Задніпровської

бригади імені Батька Махна. З липня по серпень 1919 року – начальник

кавалерії загону Махна, з вересня по грудень того ж року – командир ка-

валерійської бригади 3-го корпусу, з травня 1920 по квітень 1921 року –

член штабу Повстанської Армії, з травня по червень 1921 року – начальник

штабу 2-ї групи. Його ім`я серед повстанців на Півдні України було таким

же популярним, як і Махна.

    «Был когда-то матросом, – писав про Щуся французький історик Олек-

сандр Скирда, – и прославился как непобедимый в спортивной борьбе, знал

приемы французской борьбы, бокса. Смыслит и в лионском джиуджитсу.

Носил он, как и Махно, длинные волосы, но черные. Высокий, здоровый,

статный детина. Одевался в какой-то фантастический костюм: шапочка

с пером, бархатная курточка. Сабля, шпоры. Человек огромной отваги...». А

таким його побачив на чолі озброєного загону у Дібровському лісі Н. І. Мах-

но: «...Гляд. – я на Щуся, одетого в гусарскую немецкую форму, плотно об-

легающую его красивую и стройную фигуру, и вооруженного до зубов, узнал

в нем того самого красивого матроса Щуся, которого знал раньше».

    Федір (Феодосій) Щусь убитий в бою з 8-ю девізією Червоного козацтва

у червні 1921 року під селищем міського типу Недригайлів, що на Сумщині,

в полі між селами Беседівка і Хорунжівка. Конкретне місце поховання не-

відоме.

    Махно Н. Воспоминания : [в 3 кн.]. Кн. 3 : Украинская революция (июль

– декабрь 1918 г. / под. ред. т. Волина / Н. Махно ; Нестор Махно. – К. :

Украина, 1991. – 348 с. – (Б-ка репринт. изд.). – Из содерж. : Гл. VІІ : Наша

остановка в селе Большемихайловке. Встреча с отрядом Щуся и присоеди-

нение этого отряда к нам. – С. 72–86.

    Кушніренко І. Нестор Махно і повстанці : слідами махновців / І. К. Куш-

ніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запо-

ріжжя : Дніпров. металург, 2009. – 356 с. : іл. – Із змісту : Великомихайлів-

ська група : [в т. ч. про Ф. Щуся]. – С. 136–139.

    Серьогін С. Третій шлях : іст.-докум. видання, присвячене 110-й річниці

з дня народження Н. І. Махна / С. Серьогін ; Сергій Серьогін ; Гуляйпіл.

краєзнав. музей. – [Гуляйполе : Район.] друкарня, 1998. – 205 с. – Із змісту

: [Щусь Ф.] . – С. 148–150.

    Аршинов П. История махновского движения (1918–1921) / П. А. Арши-

нов ; Петр Аршинов. – Запорожье : Дикое Поле, 1995. – 248 с.

    Белаш А. Дороги Нестора Махно : ист. повествование / А. В. Белаш, В.

Ф. Белаш. – К. : Проза, 1993. – 592 с. – Из содерж. : [Щусь Ф.]. – С. 582.

    Верстюк В. Махновщина : селян. повстан. рух на Україні (1918–1921) /

В. Ф. Верстюк. – К. : Наук. думка, 1991. – 365 с. – Із змісту : [Щусь Ф.]. – С.

41, 44–47, 49, 59, 132, 156, 162, 181, 187, 328, 329, 334, 343.

    Верьовка Л. Про повстанського командира Щуся. І про Щусеве кохання

/ Лариса Верьовка // Хортиця. – 2003. – No 4. – С. 92–94.

    Щусь Феодосій Іустинович // Славетні запоріжці. ЗНУ [Електронний

ресурс] : Режим доступу : htpp://sites.znu.edu.ua./slavetni_zp/Щусь,_Феодо-

сій Іустинович

    Щусь Феодосий Юстинович [Электронный ресурс] : Режим доступа :

ru.wikipedia.org/wiki/Щусь,_Феодосий_Юстинович

 

    Антоненко Степан Корнійович народився 25 березня 1913 року в селі

Миколаївка Маріупольського повіту Катеринославської губернії (нині Бер-

дянський район Запорізької області). У 1929 році закінчив 7 класів Микола-

ївської неповної середньої школи. Трудову діяльність розпочав в 1930 році

ковалем колгоспу «Більшовицька Зоря» в селі Новомиколаївка, у 1932–34

рр. очолював місцеву територіальну комсомольську організацію, працював

бригадиром польової бригади колгоспу «Більшовицька Зоря» (1934–1935

рр). У період з 1935 по 1937 рр. проходив строкову службу в Червоній Армії.

Демобілізувавшись, в 1937 році закінчив Оріхівську агрошколу Запорізької

області та очолив Новомиколаївський колгосп «Більшовицька Зоря» (гру-

день 1937– жовтень 1941)
     З початком Великої Вітчизняної війни С. К. Антоненко в рядах діючої

армії героїчно воював проти німецько-фашистських загарбників у складі

Південно-Українського, Північно-Кавказького фронтів, Окремої Примор-

ської армії та 4 Українського фронту. По війні (1945–1955 рр.) Степан

Корнійович проходить кадрову службу в лавах Збройних Сил СРСР.

    Звільнений в запас в званні офіцера Степан Корнійович Антоненко

призначається головою колгоспу «Більшовик» Червоноармійського (Віль-

нянського) району Богатирівської сільської ради. У тому ж році колгосп

„Більшовик” об’єднують з сусіднім господарством «Зоря комунізму» Мат-

віївської сільської ради. Нове господарство отримало назву колгосп «Запо-

різька Січ», а з 1965 року – радгосп «Запорізька Січ».

    Протягом багатьох років керування Степаном Корнійовичом господар-

ством «Запорізька Січ» статки радгоспу склали понад мільйон, частина

яких, до речі, вкладалася у розвиток села Матвіївка. Було збудовано сучасні

котеджі для спеціалістів та працівників господарства, проведено водогін

та розпочато будівництво Будинку культури, обладнано та механізова-

но робочі процеси. Неодноразово господарство було учасником ВСГВ та

ВДНГ.

    За високі досягнення в розвитку тваринництва, збільшення виробни-

цтва та заготовлення м’яса, молока, яєць, шерсті та іншої сільськогос-

подарської продукції Антоненко Степан Корнійович нагороджений у 1958

році Орденом Трудового Червоного Прапора, 22 березня 1966 року удо-

стоєний звання Героя Соціалістичної Праці та нагороджений орденом

Леніна. Член виконкому Матвіївської сільської ради Вільнянського району,

неодноразовий депутат Вільнянської районної ради депутатів трудящих,

Запорізької обласної ради депутатів трудящих, член бюро Вільнянського

РК КПРС. У 1968 році вийшов на пенсію. Помер у 1982 році, похований на

Матвіївському сільському кладовищі.

    Антоненко Степан Корнеевич : [некролог] // Индустр. Запорожье. –

1982. – 28 авг.

    Розенко В. Землею призванный // Индустр. Запорожье. – 1966. – 27

марта.

***

    Антоненко Степан Корнеевич [Электронный ресурс] : Режим доступа

: ru.wikipedia.org/wiki/Антоненко,_Степан_Корнеевич

    Антоненко Степан Корнійович // Славетні запоріжці. ЗНУ : [Електро-

нний ресурс] : Режим доступу : http:sites.znu.eduua/slavetni_zp/ Антонен-

ко,_Степан_Корнійович

 

   Народився Віталій Віталійович Цимановський 27 березня 1968 року

в м. Запоріжжі. Навчався в середній школі No 67 і 33 (Заводський район)

та паралельно в музичній школі No 4 (клас духових інструментів). Два з

половиною роки (1983–1985) був вихованцем духового оркестру військової

частини No 3033.

   У 1990 році закінчив Новосибірське вище військово-командне училище

МВС СРСР і отримав направлення для подальшого проходження служби

до загону спеціального призначення «Росич» 100-ї дивізії оперативного

призначення Північно-Кавказького округу внутрішніх військ (відомий під

назвою ДОН-100). Наш земляк – учасник операцій з ліквідації міжнаціо-

нальних конфліктів у Нагорному Карабасі, Північній Осетії, Інгушетії,

брав участь у першій чеченській війні, проявивши мужність і героїзм при

взятті станиці Асіновська, штурмі Грозного.

   Трагічний бій, в якому спецназ «Росич» поніс найтяжчі втрати за всю

історію свого існування (загинуло 10 бійців і поранено 17), відбувся 18 квіт-

ня 1995 року у селі Ахчой Мартановського району Чечні. На підступах до

села, в районі укріпленої Лисої гори зав’язався бій 64 бійців-росичів з 400

бойовиками, в якому загинув командир групи спецназу і командування взяв

на себе Віталій. Капітан Цимановський організував кругову оборону, а по-

тім очолив атаку та, прорвавши вороже кільце, прикрив відхід бійців і за-

гинув у нерівному бою з ворогом.

   За мужність і героїзм, проявлені при виконанні воїнського обов’язку,

Указом Президента Російської Федерації від 15 вересня 2003 року капітану

Цимановському Віталію Віталійовичу посмертно присвоєно звання Героя

Російської Федерації. Ще за життя, в 1995 році він був нагороджений ор-

деном Мужності та медаллю «За відвагу».

   Похований Герой у Запоріжжі на Капустяному кладовищі. У 2005 році

на честь В. В. Цимановського відкрита меморіальна дошка.

   Авдєєнко С. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко

; Сергій Авдєєнко. – Запоріжжя : Дике Поле, 2006. – 632 с. – Із змісту :

Цимановський Віталій Віталійович. – С. 562–564.

   Герой России Цымановский Виталий Витальевич : Герои страны :

[Электронный ресур] : Режим доступа : warheroes.ru/hero.asp?Hero_id=7253

 

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2008 рік : (календар і короткі бібліо-

графічні списки) / Упр. культури та туризму ЗОДА, КЗ «ЗОУНБ ім. Горького»

ЗОР. – Запоріжжя : [Поліграф], 2007. – С. 75–76.