Часу та історії збережена мить…: Шевченко Віталій Іванович : біобібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2009. – 48 с. – (Дослідники рідного краю ; вип. 9).

(Макєєва І. В.)

Григорій Іванович Несмашний народився 7 квітня 1914 року в місті Олександрівську (з 1921 р. – м. Запоріжжя) в сім’ї робітника. Закінчив 7 класів, школу ФЗУ, працював ливарником на запорізькому заводі «Комунар». У Червоній Армії з 1933 року. У 1936 р. закінчив Київське військове піхотне училище, а в 1939 р. – Оренбурзьке військове авіаційне училище. Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 р. Штурман ланки 2-го гвардійського авіаційного полку 3-ї авіаційної дивізії авіації далекої дії (АДД) гвардії капітан Г. Несмашний здійснив 198 бойових вильотів, в тому числі 166 – вночі. Досвідчений і відважний льотчик успішно виконував завдання по бомбардуванню важливих стратегічних об’єктів у глибокому тилу противника (Берлін, Данциг, Варшава, Бухарест, Будапешт, Лейпциг), завдавши ворогові значних втрат у живій силі і техниці. Григорій Іванович приймав участь у бойових діях під Москвою, Ленінградом, Сталінградом, на Орловсько-Курській дузі та інших операціях.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 грудня 1942 р. за зразкове виконання бойових завдань і проявлені при цьому мужність і героїзм гвардії капітану Несмашному Г. І. присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 699).

Після війни відважний льотчик продовжував службу у ВПС. У 1955 р. він заочно закінчив Військово-повітряну академію. З 1966 р. полковник Несмашний Г. І. – у запасі, а потім – у відставці. Мешкав у м. Запоріжжя. Помер 4 січня 1990 року. Похований у рідному місті.

Г. І. Несмашний нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями.

Література про життя та діяльність

Авиация и космонавтика СССР / рук. авт. кол. С. А.Красовский. – М. : Воениздат, 1968. – С. 552.

Андреев С. А. Совершенное ими бессмертно. Кн. 2 / С. А. Андреев. – М. : Высш. шк., 1986. – С. 437.

Героев славых имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-сост. и гл. ред. Н. Кузьменко ; авт. кол. : В. Чернолуцкий и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – С. 127.

Герои Советского Союза : крат. биогр. cловарь : [в 2 т.] [Т.]2 : Любов – Ящук / М-во обороны СССР ; пред. ред. кол. И. Н. Шкадов. – М. : Воениздат, 1988. – С. 152.

Голдобин А. Запорізька Алея Слави – народна святиня = Запорожская Аллея Славы – народная святыня / Анатолий Голдобин ; під. загал. ред. І. Р. Щербахи. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – С. 379-381.

Книга пам’яті України. Запорізька область. Т. 22 (1) : Переможці / гол. ред. і упоряд. Сльота В. П. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – С. 327.

Лукаш І. Велике бачиться на відстані : докум. повісті, нариси / Лукаш І. М. ; Іван Лукаш. – Дніпропетровськ : Січ, 1998. – С. 362-365.

Лукаш И. Солдаты славы не искали : очерки о Героях Советского Союза – уроженцах Запорожской области / И. М. Лукаш. – Днепропетровск : Промінь, 1984. – С. 221-224.

Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Сов. Союза. – Запорожье : Книж.-газ. изд-во, 1962. – С. 198-200.

Украинская СССР в Великой Отечественной Войне Советского Союза 1941-1945 : в 3-х т. Т. 2. / ред. И. Д. Назаренко [и др.]. – К. : Политиздат Украины, 1975. – С. 22.

Через роки і відстані : розповіді із заводського життя [вироб. бб-ня «АвтоЗАЗ»] / упоряд. М. П. Шевельов. – Дніпропетровськ : Пороги, 1993. – С. 56.

***

Лемещук М. Радянські воїни-українці в Сталінградській битві / М. М. Лемещук // Укр. іст. журн. - 1968. - № 2. – С. 120.

Шевченко П. Мужество, рожденное в бою / П. Шевченко // Индустр. Запорожье. – 1965. – 21 апр. (№ 78). – С. 4.

***

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=5997

(Макєєва І. В.)

Ігор Павлович Долженков народився 17 квітня 1914 року в м. Ташкент (Узбекистан) у родині службовця. Після закінчення семирічки, переїхав до Москви. Працював нормувальником у тресті «Метробуд» та в інших будівельних організаціях, навчався у Всесоюзному заочному економічному інституті. З 1936 по 1939 рік служив у Червоній Армії, з грудня 1942 року воював на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Особливо відзначився старший лейтенант Долженков, командир батареї 492-го винищувально-протитанкового артилерійського полку 8-ї винищувально-протитанкової артелерійської бригади 51-ї армії Південного фронту, в боях за місто Мелітополь. Його батарея розташувалася в окопі на площі біля міського парку, поруч із зруйнованою станцією дитячої залізниці «Піонерська». 17 жовтня 1943 року почався запеклий двобій. При відбитті контратаки противника, мужній офіцер особисто підбив три танки і ще чотири – у групі. А коли вийшли з ладу гармати, досвідчений командир очолив вцілілих артилеристів і повів їх в навальну атаку проти ворожих автоматників. За підтримки радянських піхотинців ними було знищено більше сорока гітлерівських солдатів і офіцерів та відновлено становище. Загроза розгрому радянських військ в цьому районі була ліквідована.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1943 р. за мужність і відвагу старшому лейтенанту Долженкову І. П. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». Потім до нагород додалися ордениЧервоного Прапора, О. Невського, Вітчизняної війни 1-го і 2-го ступеня, численні медалі.

І. П. Долженков воював за Перекоп біля Турецького валу, за р. Міус. Його полк дійшов до Берліна і вів вогонь по останньому плацдарму фашистів, добивав противника на Ельбі.

У 1952 році відважний офіцер закінчив Військову академію ім. Ф. Е. Дзержинського і продовжив службу на командній посаді. З 1970 р. поковник-інженер Долженков – у запасі. Мешкав у Москві. До 1975 року працював в науково-дослідному інституті. Помер 8 серпня 1980 р. Його ім’я увічнене в меморіалі на Алеї Героїв Радянського Союзу в Мелітополі.

Література про життя та діяльність

Герои огненных лет : очерки о москвичах – Героях Советского Союза. Кн. 2 / Ин-т истории СССР АН СССР ; отв. ред. А. М. Синицын. – М. : Москов. рабочий, 1976. – С. 133-135.

Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [в 2 т.] [Т.]1 : Абаев – Любичев / М-во обороны СССР ; пред. ред. кол. И. Н. Шкадов. – М. : Воениздат, 1987. – С. 439.

Енциклопедія сучасної України. Т. 8 : Дл – Дя. Додаток : А – Ґ / НАН України. – К. : [Поліграфкнига], 2008. – С. 216-217.

Куперман В. На берегах Молочної : нариси про Героїв Радян. Союзу. (Вип. ІІ) / В. Куперман, М. Мохов. – Мелітополь, 1994. – С. 36.

Линчук А. Д. Мелитопольская наступательная операция 1943 года : документальный очерк / Александр Линчук. – Токмак : Трибуна, 2005. – С. 121-122.

***

Двобій виграно // Серп і молот. – 1969. – 19 листоп. (№185). – С. 3.

***

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=4754

(Грабко А. І.)

Будівництво заводу розпочалося навесні 1930 р. і було безпосередньо пов’язане зі спорудженням Дніпровської гідроелектростанції і металургійного комплексу в Запоріжжі. Продукцію заводу – металургійний кокс – чекали не лише доменники, але й інші промислові підприємства, що будувалися або вже діяли в місті. Підприємство будувалося власними силами, за вітчизняними кресленнями, з використанням вітчизняних вогнетривів. 15 квітня 1934 р. Запорізький коксохімічний завод було введено в експлуатацію. Він став одним з перших підприємств коксохімічної промисловості. Будівництво завершилося в 1938 р., але ще в 1936 році завод вийшов на проектну потужність 1,3 млн. т коксу щорічно.

У роки другої світової війни підприємство було повністю зруйноване, устаткування та працівники евакуйовані у міста Нижній Тагіл і Кемерово. Відбудова заводу розпочалася відразу після звільнення міста у жовтні 1943 р., і вже в листопаді 1947 р. видано перший післявоєнний кокс, а 1949 р. досягнуто довоєнних обсягів виробництва. У повоєнні роки завод випускав понад 40 найменувань коксохімічної продукції, а виробничі потужності досягли 3 млн. т на рік.

1994 р. підприємство стає ВАТ «Запоріжкокс». Того ж року освоєно безвідходне виробництво. Тепер, замість забруднення довколишнього середовища, із відходів основного виробництва отримується різноманітна продукція: комплексні добавки до бетонів, хімічні речовини спеціального призначення, синтетичний бензин, дизельне паливо тощо. З 2000 р. почало працювати у замкненому циклі оборотне водопостачання.

Нині Запорізький коксохімічний завод – провідне підприємство коксохімії України з повним циклом переробки коксохімічних продуктів, яке вважається найкращим у Європі. Серед основних видів продукції – металургійний кокс, коксовий газ, смола кам’яновугільна та продукти її переробки (коксовий горішок, мінеральні добрива, бензол. вуглеводні тощо).Продукція підприємства експортується до понад 20 країн світу.

Література

ВАТ «Запріжкокс» // Запоріжжя індустріальне. Історія і сьогодення. – С. 146-149.

Ткаліч Г. «Запоріжкокс» / Г. М. Ткаліч // Енциклопедія сучасної України. – К., 2010. – Т. 10. - С. 280.

Войтенко Б. ВАТ «Запоріжкокс» / Войтенко Б. И. // Запорізька область : ілюстров. енциклопедія. – Запоріжжя : Дике Поле, 2004. – С. 218-219.

Бобровицкий Э. Запорожскому коксохимзаводу – 65! / Бобровицкий Э. // Суббота. – 1999. - 25 февр. (№ 9). – С. 12 ; 4 марта (№ 10). – С. 12.

Войтенко Б. «Запоріжкокс» пропонує споживачам понад 40 видів продукції / Войтенко Б. І. // Україна – Bussiness. - 2000. (№ 44) – С. 10.

Войтенко Б. Запорожскому коксохимическому заводу – 65 лет / Войтенко Б. И. // Кокс и химия. – 1999. - №3. – С. 2-4.

Войтенко Б. ВАТ «Запоріжкокс» / Войтенко Б. І. // Діловий вісник. - 2000. - №7. – С. 24.

Войтенко Б. Запорожскому коксохимическому заводу – 70 лет / Войтенко Б. И. // Кокс и химия. – 2004. - №4. – С. 2-5.

Войтенко Б. И. Экскурс в историю // Кичкас . – 2004. – 8 апр. – С. 1-3.

(Нагорна Г.М.)

Валерія Степанівна Чорноморець народилась 18 квітня 1944 року в с. Петрівка Гуляйпільського району в сім`ї вчителів. У 1969 р. закінчила хіміко-біологічний факультет Мелітопольського педагогічного інституту. Декілька років працювала в Костянтинівській середній школі Мелітопольського району, пізніше – лаборантом в Запорізькому педагогічному інституті.

З червня 1974 року - співробітник Запорізького обласного краєзнавчого музею, очолює відділ природи і займається благородною справою - вивчає, захищає природу рідного краю. Вона з дитинства залюблена в запорізький степ, вкритий прадавньою ковилою, синь Дніпра та бірюзу Азовського моря, в золото пшеничних ланів, зелені оазиси лісів.

Під її безпосереднім керівництвом науково-природнича колекція музею поповнилася великою кількістю експонатів, розроблена наукова документація нових експозицій відділу природи, оформлено зали "Азовське море", "Ліс", "Степ", у виставковій залі відділу розгорнуто виставки "Природа - наш дім", "Життя минулих епох". До 100-річчя першого в Росії Хортицького товариства охоронців природи В. С. Чорноморець підготувала виставку документів про природоохоронну діяльність товариства.

Багато сил і енергії вона віддає популяризації знань про природу Запорізького краю. Вона автор розділу "История создания Хортицкого общества охранителей природы" в книзі "Природоохоронний рух в Запоріжжі від минулого до сучасного". Валерія Степанівна підготовила десятки публікацій для наукових і популярних видань, прочитала сотні лекцій з природоохоронної тематики перед учнями шкіл і студентами вузів, активно працює з вихованцями дитячого садочка "Мальва" ВАТ "Мотор Січ", вважаючи, що виховувати любов до природи рідного краю потрібно з раннього дитинства. Із величезним задоволенням вона надає методичну і практичну допомогу всім, хто займається пропагандою природоохоронних знань. Валерія Степанівна знає і любить свою роботу і є професіоналом своєї справи.

Публікації

Красюк О. Природа / О. І. Красюк, В. С. Чорноморець // Запорізька область : ілюстров. енциклопедія. – Запоріжжя, 2004. – Т. 1. - С. 3-99.

История создания Хортицкого общества охранителей природы / В. С. Черноморец // Природоохоронний рух в Запоріжжі від минулого до сучасного. – [Запоріжжя : Запоріжжя, 2010?]. – С. 3-38.

Именная медаль лесничего Павла Михайловича Сивицкого / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2012. - № 12. – С. 11-14.

Ерохина Лариса Анатольевна / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2011. - № 11. – С. 235 – 236.

До 100-річчя створення Хортицького товариства охоронців природи / В. С. Чорноморець // Музейний вісник. - 2010. - № 10. – С. 259-261.

Страница истории музея / В. С. Чорноморець // Музейний вісник. - 2009. - № 9. - С.30-34.

Зінченко Наталья Аркадьевна / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2008. - № 8 - С. 187.

Исследования академика Г. Н. Высоцкого / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2008. - № 8. - С. 134-143.

Краткая история ботанических исследований на территории нынешней Запорожской области / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2007. - № 7. - С. 174-180.

Архипова Любов Николаевна / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2006. - № 6. - С. 188-189.

Деркач Тамара Григорьевна / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2006. - № 6. - С. 187.

К вопросу об озеленении г. Запорожья / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2006. - № 6. - С.158-161.

И. К. Бойко и его гербарий / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2004. - № 4. - С. 95-97.

Акліматизація та реакліматизація тварин в Запорізькій області / В. С. Чорноморець // Музейний вісник. - 2005. - № 4. - С.158-162.

Лес в степи : (из истории степного лесоразведения) / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2002. - № 2. - С.129-131.

П. Ф. Бузук – основоположник природоохранного движения в Александровске : (к 90-летию Хортицкого общества охранителей природы) / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2001. - № 1. - С.83-86.

Література про життя та діяльність

Архипова Л. К 60-летию Валерии Степановны Черноморец / Л. Н. Архипова // Музейний вісник. - 2004. - № 4. - С. 129.

Минулого незабутні сторінки : про співробітників Бібліотеки – ветеранів Вел. Вітч. війни / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; авт.-уклад.: П. Бойко, І. Степаненко. – Запоріжжя : Поліграф, 2005. – С. 28.

Літературне Запоріжжя : біобібліогр. довід. Вип. 2 / ЗОУНБ ім. Горького ; [уклад. : Г. Нагорна та ін.]. – С. 51-52.

(Мелітоп. ЦМБ)

Панченко Іван Никифорович народився 24 квітня 1904 року в місті Мелітополь в родині робітника. Закінчив Запорізький інженерно-будівельний інститут. Працював директором об`єднання цегляно-черепичних заводів. У Червоній Армії - з 1932 року. Учасник радянсько-фінської війни 1939-1940 років.

У 1941 році заочно закінчив Військово-політичну академію. У діючій армії з першого дня Великої Вітчизняної війни. Воював на Південному, Сталінградському, Південно-Західному, 3-му Українському фронтах. Тричі поранений (двічі - важко), один раз контужений.

У серпні-вересні 1941 року на посаді військового комісара стрілецького батальйону брав участь в обороні Одеси, у боях на річці Міус на північний захід від Ростова (1942). Будучи заступником командира 557-го стрілецького полку з політичної частини (сто п`ятдесят третя стрілецька дивізія), І.Н. Панченко на високому рівні організував партійно-політичну роботу, забезпечуючи бойовий дух і стійкість бійців. За ратні заслуги у Сталінградській битві 31 грудня 1942 р. дивізія була перейменована в 57-у гвардійську, багато солдатів і офіцерів нагороджені урядовими нагородами. Серед них був майор І.Н.Панченко (отримав орденЧервоної Зірки). У 1943 році 170-й гвардійський полк, з яким з січня тимчасово командував гвардії майорПанченко, звільнив місто Слов`янськ, підступив до Краматорська. Проте в результаті контрудару противника полк втратив зв`язок з сусідами і опинився в оточенні. Важко контужений І. Н. Панченко продовжував керувати полком до його возз`єднання з нашими частинами. За виявлену хоробрість, мужність, вміння вести бій у складних умовах гвардії майор І.Н.Панченко наказом командувача 1-ї гвардійської армії був нагороджений орденом Червоного Прапора. У березні 1944 року його призначено командиром 8-го гвардійського стрілецького полку 4-ї гвардійської стрілецької дивізії, на чолі якого дійшов до Перемоги.

У важких наступальних боях за визволення столиці Австрії (1-14 квітня 1945 р.) полк був авангардом дивізії, першим вийшов до околиці Відня - р. Лунмі і захопив важливий стратегічний пункт - великий Дунайській міст. Тільки в боях за Відень було знищено понад 500 солдатів і офіцерів противника, захоплено 13 різних складів, 150 гармат, 12 танків, понад 1000 вагонів і багато іншої військової техніки, взято в полон 204 особи.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань у боротьбі з німецькими загарбниками і проявлені при цьому відвагу і героїзм гвардії полковнику Панченку Івану Никифоровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

Після війни Іван Никифорович продовжував службу в армії. З 1955 року полковник І.Н.Панченко - в запасі. Жив і працював у місті Харків. Помер 21 вересня 1975 р. Похований у Харкові.

Нагороджений орденом Леніна, 2 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 3-го ступеня, Кутузова 3-го ступеня, 2 орденами Червоної Зірки, медалями.

Ім`я І. Н. Панченка увічнено на Алеї Героїв Радянського Союзу в м. Мелітополь.

Література про життя та діяльність

Панченко Иван Никифорович // Героев славых имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-сост. и ред. Н. Кузьменко ; авт. кол. : В. Чернолуцкий и др.]. – Запорожье, 2010. – С. 130-131.

Панченко Иван Никифорович // Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь / пред. редкол. И.Н. Шкадов. – М., 1988. – Т.2 : Любов-Ящук. – С. 234.

Панченко Иван Никифорович // Вечная слава Мелитопольщины : крат. биогр. справ. / сост. Н.В. Мохов. – Мелитополь, 2005. – С. 174-175.

Мохов Н. Ломая сопротивление врага // Золотые звёзды мелитопольцев : очерки о Героях Советского Союза / Н. Мохов, В. Куперман. – Мелитополь, 1993. – С. 29-30.

Лукаш І. Вальс Штрауса // Велике бачиться на відстані : докум. повісті, нариси / Іван Лукаш. – Дніпропетровськ : Січ, 1998. – С. 631-634.

Лукаш И. Вальс Штрауса : [Герой Советского Союза И.Н. Панченко, уроженец Мелитополя] // Солдаты славы не искали / И.М. Лукаш. – Днепропетровск, 1984. – С. 253-256.

***

Блюмский В. «Не ради орденов и славы…» : [в т. ч. об И. Н. Панченко] / В. Т. Блюмский, С. В. Воловник // Мелитоп. краев. журн. – 2013. – № 1. - С. 44-49.

Мохов М. Визволитель : Золоті зірки Мелітопольщини / М. Мохов, В. Куперман // Серп і молот. – 1977. – 15 січ.

Колоней В. Наш славний земляк // Серп і молот. – 1970. – 31 берез.

Панченко Иван Никифорович [Електронний ресурс] // Герои страны : [сайт]. – Режим доступа: http://www.warheroes.ru/hero/ hero.asp?Hero_id=14714 (дата обращения: 31.05.2013). – Название с экрана. 

(Савкіна О. А.)

Сергій Лукич Бережненко народився у м. Миргород Полтавської області у 1954 році. Змалечку полюбляв малювати, ліпити щось з глини, пластиліну. Ну і ким мав стати хлопчина, який жив поруч з місцями перебування героїв М. В. Гоголя, поруч з Опішнею, Сорочинським ярмарком, де стільки гарних речей з глини, кераміки!

У 1969 році юнак поступив до Миргородського керамічного технікуму, який закінчив з відзнакою у 1973 році. Затим було навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (1978 рік, викладачі М. Гладкий, З. Флінта, К. Звіринський). А потім почалася робота художника-кераміста на Запорізькому художньо-виробничому комбінаті Художнього фонду України: виконує художньо-монументальні роботи (мозаїчні панно, керамічні рельєфи, розписи), працює в жанрі компактної пластики, використовуючи техніку розпису, а також елементи живопису, графіки, шовкографії.

При цьому художник віддає перевагу анімалістичній скульптурі, в оздобленні використовує надглазуровий та підглазуровий розпис. Досить часто проектує і декорує інтер’єри. Так, нещодавно його робота „Черепахи” прикрасила інтер’єр запорізького ресторану „Banzay”. Керамічні черепахи натуральних розмірів, як каже автор: „Кожна зі своїм характером” – природньо виглядають в інтер’єрі ресторану.

Основні твори майстра: „Дотик ночі” (1989); „Всходи” (1989); „Сонет”, „Футуристичний свічник” (обидва 2000 р.).

З 1985 року С. Бережненко бере участь у республіканських та обласних виставках, симпозіумах та пленерах. Він неодноразовий учасник Міжнародних художніх пленерів, які організовуються в Малій Білозірці Василівського району. Майстер не тільки створює свої оригінальні роботи, але й дає майстер-класи дітям-учням школи-гімназії.

Сергій Лукич Бережненко член НСХУ з 1993 року. Відзначений подякою Президента України Леоніда Кучми, лауреат Національного симпозіуму гончарства „Опішне – 2000”( де отримав Гран-прі за твір „Сонет”). Композиція, в якій оригінально поєдналися гончарне коло і саме гончарні вироби у вигляді тарілок, які хаотично лежать одна на одній, припала до душі як вимогливому журі, так і публіці.

У художника багато задумів для втілення, він знаходиться в самому розквіті творчих сил.

Література про життя та діяльність

Енциклопедія сучасної України. Т. 2. – К., 2003. – 872 с. – Із змісту : Бережненко С. Л. – С. 489.

 Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Бережненко С. Л. – С. 10-11.

(Заставна О. О.)

Данилевський Григорій Петрович (26 (14). 04.1829 – 18 (06).12.1890) – письменник, чиновник, мандрівник, етнограф, історик.

Творчість письменника Григорія Петровича Данилевського належить до напівзабутих. Проте у другій половині ХІХ сторіччя він був добре знаний читачам завдяки своїм історичним романам «Беглые в Новороссии», «Воля», «Сожженная Москва», «Княжна Тараканова», «Мирович» та ін. Новий сплеск цікавості до творчості письменника припав на кінець 70-х рр. ХХ ст. Ім`я Данилевського Г.П. повернулося з тріумфом до вітчизняного читача, притаманним багатьом книгам, що видавалися в обмін на макулатуру. З 1939 р., коли в останній раз була видана його книга, і до 1979 р. пройшло рівно 40 років.

У наші дні ім`я Данилевського згадується, на жаль, лише у зв`язку із загостренням питання про розділ культур. Про нього, як і про Гоголя, безупинно сперечаються: до якої ж національної культури він належить – до російської чи української. Незважаючи на те, що усі твори Г. П. Данилевського написані російською мовою, більше половини з них пов`язані з Україною, саме там відбувається їхня дія. Григорій Петрович був щирим шанувальником і добрим знавцем українського народного мистецтва, великим книголюбом і спеціалістом з книжкової культури минулого. Особливу увагу він приділяв книжкам, пов`язаним із історією України, її культурою та фольклором. Бібліотека письменника, яку він почав збирати ще в юності, налічувала чимало справжніх бібліотечних раритетів.

Данилевський був одним із перших літераторів, що працювали в історичному жанрі і почали інтенсивно використовувати у тексті художнього твору архівні документи, свідчення сучасників та інші історичні джерела. Оскільки його твори переносять нас у степову частину Катеринославщини та Приазов`я (нині переважно це райони Запорізької області), то ім`я письменника і його творча спадщина – невід`ємна частина історичної минувшини нашого краю.

Григорій Петрович Данилевський народився у 1829 році на Харківщині. Походив він із старовинного українського дворянського роду, засновником якого був козачий сотник. Встановлено, що перед Полтавською битвою у родовому маєтку в селі Пришиб Харківської губернії у Данилевських зупинявся Петро І. Бабуся Данилевського якийсь час була фрейліною при дворі Катерини ІІ, дід, Іван Якович, активно сприяв збиранню коштів серед дворян Харківської губернії на організацію у місті університету, найдавнішого вищого навчального закладу Російської імперії. Батько письменника, Петро Іванович Данилевський, служив у військовому відомстві, але був мало придатний до цієї справи, більше захоплювався народними «дворовими» піснями, яких знав безліч. Петро Іванович помер, коли сину виповнилося усього 10 років, і його подальшим вихованням зайнялися досить високоосвічена мати, випускниця Харківського інституту шляхетних панянок Катерина Купчинова та вітчим генерал М. Іванчин-Писарєв. Обидва були гарячими прибічниками української культури, мови та старовини. Любов до українських пісень лірників і кобзарів, до «страшних історій» та народних переказів, намагання записати їх - усе це стане основою внутрішнього світу майбутнього письменника. То ж не дивно, що в переважній більшості його творів описується український побут, виконуються зворушливі українські пісні, герої-українці діють на фоні української природи.

У 10-літньому віці хлопчика відвозять до московського університетського пансіону, славетного тим, що в ньому свого часу навчались В. Жуковський, О. Грибоєдов, М. Лермонтов, Ф. Тютчев. До років перебування в пансіоні відносяться перші літературні спроби Данилевського – вірші й поема. Вищу освіту він отримує на камеральному відділенні юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Камеральні науки (як у той час називалися економічні дисципліни) притягували до себе юнака тим, що їх вивчення забезпечувало найбільш надійну дорогу до чиновничої кар`єри, яка не була засобом існування (вистачало батьківського статку), а просто тішила юнацьке самолюбство. Іншою заповітною мрією Данилевського була думка про літературні терени. Даниною першому літературному захопленню стала його збірка під назвою «Українські казки» (перевидавалася вісім разів).

Закінчивши у 1850 р. університет з науковим ступенем кандидата, він поступає на службу в Міністерство народної освіти, швидко просувається по службі й вже через рік обіймає солідну посаду чиновника особливих доручень при міністрові. В колі його службових обов`язків пошук та опис старовинних актів в монастирях Курської, Харківської та Полтавської губерній. Побував він і на Придніпров`ї. У 1856 р. він був у числі письменників, яких великий князь Костянтин Миколайович відправив для вивчення різних околиць Росії. Йому доручили здійснити науково-літературний опис територій узбережжя Азовського моря, Дніпра та гирла Дону, вивчення побуту та промислів місцевих мешканців. Третя подорож на береги Дніпра відбулася в 1857 р. Данилевський саме тоді вийшов у відставку, поселившись в родовому маєтку, протягом 12 років виконував різні громадські доручення: депутата харківського комітету по поліпшенню побуту поміщицьких селян, члена зміївської училищної ради, гласного харківських земських зборів, члена харківської земельної управи, завідуючого народними школами, лікарнями та притулками, сприяв спорудженню курсько-харківсько-азовської залізниці (зараз Південна). В 1867-68 рр. Григорій Петрович здійснив дві подорожі за кордон, побував у Польщі й Білорусії, на Волині та Поділлі, об`їхав знову Дніпро майже від витоків до гирла, Волгу та Дон. Під час цих трьох мандрівок по Придніпров`ю допитливий дослідник зібрав унікальний документальний та етнографічний матеріал. Спостереження під час поїздок, пізнання народних характерів сприяли виявленню у Данилевського хисту історика-романіста. Майже всі герої його нових творів так чи інакше будуть пов`язані з Україною.

Найінтенсивніший період літературно-суспільної діяльності Г. П. Данилевського припадає саме на початок 60-х років ХІХ ст. Враження від першої подорожі узбережжям Азовського моря та південноукраїнськими степами найшли своє втілення в яскравих антикріпосницьких творах: «Беглые в Новороссии» (1861), «Беглые воротились» (1862) та «Новые места» (1867). Безпосереднє відношення до Придніпров`я та Приазов`я має перший роман: перша частина трилогії про заселення українських степів кріпаками-втікачами. Названі твори стали справжнім тріумфом і визнанням письменника серед читачів та критиків. Роман «Беглые в Новороссии» закінчений у січні 1860 р., але, судячи зі змісту, дописувався після 19 лютого 1861 р. Вихід його затримала цензура. Проте, у 1862 р., у зв`язку з послабленням цензури, роман з`явився в перших числах журналу братів Достоєвських «Время». Там же в перших числах наступного року був надрукований і другий роман «Воля» («Беглые вкоротились»), – обидва підписані псевдонімом «А. Скавронский». Романи мали великий успіх і незабаром, на рубежі 1863-1864 рр., вийшли окремим виданням. Успіх визначався переважно актуальністю їх тематики.

Дії роману «Беглые в Новороссии» відбуваються у південній степовій окраїні Російської імперії (переважно на території сучасної Запорізької області), де на безкраїх просторах малозаселених родючих земель розвиваються новітні економічні процеси, розцвітає майже не порушене кріпосницькими відносинами скотарське та землеробське господарство, капіталістичне підприємництво. Тут складаються нові суспільні відносини, що характеризують зріст капіталістичного укладу. Намагаючись підкреслити новизну суспільних відносин, Данилевський уподібнює південну окраїну країни Сполученим Штатам Америки. Під пером митця всіма барвами райдуги заграли свіжі, вмиті дощем літньої зливи приазовські степи; згадує Мелітополь, Бердянськ, Арбатську стрілку, Маріуполь, Миколаїв, Таганрог; описує побут та місцеві промисли, створені нові порти на Азовському морі. Данилевський детально змальовує пейзажі: «По дикому и пустынному пути между Днепром и Мелитополем быстро скакал в колясочке… видный и веселый блондин…Ногайско-татарская степь шла вправо и влево, изредка только волнуясь и склоняясь погорелыми от зноя травами, камышами и песчаными косами к синему, ярко горевшему морю…». Головний герой промовляє такі слова: «…история заселения моей земли и вообще этих окрестностей любопытна. Мы читаем записки о колонизации Канады, Новой Зеландии, Перу и Колумбии, а допытывался кто-нибудь до недавних событий заселения наших запорожских земель, нашего азовского поморья или хоть бы одного здешнего уезда? Это целая поэма во вкусе Купера и Вашингтона Ирвинга…».

Близькість приморських портів та можливість купувати закордонний крам відбилися на побуті всіх верств населення приазовського краю. Так, населення хизувалося справжніми панамськими шляпами та італійськими капелюшками, турецькими шалями й ліонськими шовками. Письменник детально описує поміщицьке господарство, яке називає «американской фермой». На Приазов`ї вже тоді використовували новітні досягнення сільськогосподарської техніки: парові молотарки, паровий локомобіль, машини для місіння глини, кінні граблі, віялки тощо.

Період, зображений у романі, припадає на роки напередодні розкріпачення селян. Кріпаків-утікачів нещадно експлуатувала нова жорстока порода землевласників, які встигли заробити капітал на дешевій робочій силі. Ці втікачі жили без будь-яких прав, постійно боячись, що їх викриють, заарештують, або повернуть колишнім власникам. Пани, потребуючі праці людей, яких вони називали своїми «белыми неграми», могли хапати та ув`язнювати жінок, знущатися над чоловіками. Втікачі з нетерпінням чекали на селянську реформу, сподіваючись звільнитися від кріпацтва та отримати безкоштовно і назавжди землю. Зрештою збіглі кріпаки, доведені до відчаю жорстоким ставленням, збунтувалися. Ми можемо припустити, що Данилевський, який використовував і спирався на багатий фактативний матеріал, описав реальні події, що сталися у с. Обіточне Бердянського повіту (з 1967 р. – в межах м. Приморськ). Селяни цього села вчинили бунт через розподіл земельних наділів. Адже напередодні реформи земельний наділ у межах сучасної Запорізької області становив 3,26 десятини на ревізьку душу, а після її проведення наділ урізали до 2,56 десятин. Хвилювання тривали з 1861 р. до листопада 1863.

Роман мав виключний успіх. Про автора заговорили вітчизняні і зарубіжні критики. За постійне порівняння Приазов`я зі штатами Америки європейська критика назвала Данилевського «російським Фенімором Купером». Хоча, літературознавці підкреслюють, що літературний хист письменника невеликий, проте питання підняте у романі було дуже злободенними.

Потім, як продовження, вийшли романи «Воля» та «Новые места», проте їх поєднували тільки головні герої, а події розверталися вже в інших місцях. Через детальний та яскравий опис побуту та економічних процесів Приазов`я ці романи Данилевського називають побутовими.

Згодом Данилевський повністю віддається історичній тематиці, якій передувало копітке вивчення джерел. Тому історичні романи Г. П. Данилевського більш художньо зрілі, ніж його твори про життя кріпаків та втікачів.

У 1869 р. Данилевський повертається на службу в Міністерство внутрішніх справ, досить швидко робить кар`єру, отримує чин дійсного статського радника, стає головним редактором «Правительственного вестника» (1881 р.). Наступний високий чин таємного радника (1886 р.), ніскільки не послабив пристрасної тяги до літературних теренів. Як редактор, він сприяв розширенню меж літературного та наукового відділів. Цікаво, що у газеті часів Данилевського існував бібліографічний відділ, який давав відгуки на вихід у світ нових книг та журналів. До речі, бібліофіл Данилевський заповів усю свою бібліотеку, повну книжкових раритетів, рідному містові.

Помер Г. П. Данилевський у 1890 р. у Санкт-Петербурзі, похований у с. Пришиб Зміївського повіту Харківської губернії. У 1962 р. у с. Данилівка в родовому маєтку йому споруджено пам`ятник. Бібліотека письменника (понад 3000 томів) сьогодні зберігається в Харківській науковій бібліотеці ім. В. Короленка.

Твори

Чумаки : худож.-докум. нарис для серед. шкіл. віку / Г. П. Данилевський ; пер. з рос. Ніни Тоцької. – К. : Веселка, 1992. – 112 с.

Святочные вечера: [рассказы] / Г. П. Данилевский. – М.: ВИТА, [1991]. – 67 с.

Мирович; Княжна Тараканова; Сожженная Москва : [ист. романы] / Г. П. Данилевский. – Махачкала: Дагучпедгиз, 1989. – 734 с.

Беглые в Новороссии; Воля (Беглые воротились): романы / Г. П. Данилевский; [вступ. ст. и прим. Э. С. Виленской]. – К.: Дніпро, 1988. – 478 с.

Література про життя та творчість

Мороз В. Три подорожі по Придніпров`ю : [про Данилевського Г. П.] / В. С. Мороз, В. С. Мороз // Мороз В. С. Краєзнавчі нариси з історії Придніпров`я : іст. події і люди. – Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2010. – С. 199-202.

Несприйняті реформи // Моя Бердянщина: нариси історії Бердян. краю від його заселення до наших днів, включаючи дорев. та рад. періоди, добу Незалежності України. – Бердянськ, 2008. – С. 48-49.

Усенко П. Данилевський Григорій Петрович / П. Г. Усенко // Енциклопедія історії України. – К. , 2004. – Т. 2. – С. 285-286.

Шкандрій М. Останній роман: Григорій Данилевський / М. Шкандрій; Мирослав Шкандрій ; пер. П. Таращук // Шкандрій М. В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби. – К., 2004. – С. 269-279.

Венгеровъ С. Данилевскій (Григорій Петрович) / С. Венгеровъ // Энциклопедический словарь Брокгауз и Ефрон: в 82 т. + 4 доп. тома. – (Репринт. воспр. изд. 1890 г.). – М., 1991. – Т. 19. – С. 75-77.

Доценко І. Данилевський Григорій Петрович / І. І. Доценко // Українська літературна енциклопедія. – К., 1990. – Т. 2. – С. 12.

***

Шмалько А. Картина мира чумаков в публицистике Григория Петровича Данилевского / А. В. Шмалько // Вісник ЗНУ. Філологічні науки. – 2011. – № 2. – С. 125-132.

Шоломова С. Заради слова, гідного поваги : (Україніка в книжковому зібранні Г. П. Данилевського) / С. Шоломова // Вітчизна. – 1991. - № 1. – С. 159-162.

Свиясов Е. Г. П. Данилевский в литературной полемике начала 1860-х годов / Е. В. Свиясов // Русская литература. – 1981. - № 4. – С. 170-180.

Письма Г. П. Данилевского П. А. Плетневу, И. С. и С. Т. Аксаковым / Е. В. Свиясов // Русская литература. – 1979. - № 4. – С. 184-190.

Латынина А. «Поприще литератора выше всякого другого…» : [к 150-летию Г. П. Данилевского] / А. Латынина // Лит. газета. – 1979. – 23 мая (№ 21). – С. 6.

Гуменюк М. Григорій Петрович Данилевський / М. Гуменюк // Соц. культура. – 1968. - № 9. – С. 44.

Гуменюк М. Невтомний бібліограф / М. Гуменюк // Літ. Україна. – 1965. – 5 жовт. (№ 80).

(Савкіна О. А.)

Володимир Андрійович Коробов – найтонший колорист, який відчував природу, простими засобами (лініями та фарбами) доносив свої відчуття до глядача.

Народився В. А. Коробов в Артемівську Луганської області у родині військового. Дитинство його пройшло в Одесі, тут хлопчик навчався в ізостудії, мріючи стати художником, але втілити задумане вдалося тільки після Великої Вітчизняної війни. На фронт Володимир пішов добровольцем у 1941 році вже із Запоріжжя. Командував взводом на Кавказі, там отримав серйозне поранення правої руки. Після тривалого лікування в госпіталі повернувся у Запоріжжя і пішов працювати слюсарем на завод, згодом його призначили очолити бригаду, яка займалася агітаційними плакатами та лозунгами у БК „Дніпробуд”. Членами її були переважно полонені німці та угорці, серед яких знайшлися справжні художники. Їх уроки багато дали йому як майбутньому художнику. Володимир Коробов наполегливо навчався, удосконалював свою майстерність. У 1953 році друзі переконали молодого художника переконали друзі їхати поступати до художнього інституту. І тут вирішальну роль зіграла Т. Яблонська, тогочасний ректор Київського художнього інституту. Знана художниця побачила зрілі, професійно виконані картини молодого художника, та винесла свій вирок: „Не треба вам ні в який інститут, вас там зіпсують”. І це промова ректора інституту!

Своєрідність творчої манери художника помітна вже у ранніх полотнах. В. А. Коробов тонко, і серцем, і душею, відчував природу, її єдність з людиною і протистояння їй.

Віддаеість Володимира Андрійовича жанру пейзажу почалася з тієї жаги творчості, котра втілювалася не лише у швидких ескізах, малюнках, повсякденній студійній роботі, але й у натурному живописному пейзажі. Тому така вражаюча ніжність і прозорість притаманні його пейзажам. Природність композиції, простота та якість живописного рішення, тонко помічені характерні деталі – надають пейзажам художника неповторного шарму.

Але Володимир Андрійович був не лише пейзажистом – він писав чудові портрети. Широко відомий „Портрет дочки” (зараз зберігається у фондах Запорізького обласного художнього музею) – гарна чорноока дівчина зображена з пензлем за столом – портрет майбутньої, а зараз вже визнаної запорізької художниці Наталки Коробової.„Портрет М. Бакаєвої” (1960) демонструє багатий внутрішній світ молодої жінки, теж художниці.

Коробов створює сюжетні картини, у котрих часто одну з ведучих ролей відіграє все той же пейзаж. У першу чергу це стосується композицій історичного жанру. Картини „За синє море” (1964), „Від стін Царграда” (1964), „Славутич” (1964) мають свій погляд на далеку історію: художник зображає вигаданий, але досить можливий і при цьому „археологічно” точний у деталях історичний епізод.

За яку б тему не приймався художник, високий професіоналізм та внутрішні почуття робили його чергову роботу подією в художньому житті міста.

Це була світла людина. До останнього дня він цікавився досягненнями колег та жартував, як завжди, не падав духом та зберігав дивовижну любов до життя.

На жаль, після тривалої тяжкої хвороби Володимир Андрійович Коробов пішов з життя у травні 2001 року. Світла йому пам’ять.

Література про життя та діяльність

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Коробов В. А. – С. 197.

Художники Запоріжжя : каталог. – Запоріжжя, 2002. – 42 с. – Із змісту : Коробов В. А. – С. 14-15.

Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живопису радянського часу. – К. : Поліграфкнига, 1998. – 320 с. с іл. – Із змісту : Коробов Володимир. – С. 161, 267, 295.

Промис Gallery : [альбом-каталог „Галерея Проміс”]. – К. : [Diror, 1993]. – 78 с. : іл. – Із змісту : Коробов В. – С. 32-37.

***

Штирлиц с этюдником : [о выставке В. А. Коробова в галерее Art’L] // Наше время плюс. – 2001. – 27 янв. – С. 12.

***

 Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2004 рік. - Запоріжжя : Поліграф, 2003. – 44 с. – Із змісту : Коробов В. А. – С. 29-30.