(Бердян. ЦБС)

Борис Мойсеєвич Левітан народився в м. Бердянську 7 червня 1914 року.

Після закінчення середньої школи він вступає до Харківського університету, який закінчує в 1936 році. В університеті одним з його вчителів був Н. І. Ахнезер, який залучив його до наукової діяльності, і вже в 30-х роках минулого століття ними спільно з М. Г. Крейном були виконані і опубліковані кілька наукових розробок з математики.

У 1938-1941 роках Борис Левітан працює в Харківському університеті і активно займається науковою діяльністю. Наукова кар`єра молодого вченого розвивалася стрімко. Вже в 1940 році він стає доктором фізико-математичних наук, а в 1941 році - професором університету.

Однак мирні плани змішала війна. У 1941 році гітлерівські війська напали на нашу країну. Б. Левітану надається можливість відправитися в евакуацію. Але замість цього він пішов добровольцем на фронт і став одним із захисників окупованого німецькими військами Сталінграда.

У 1944 році його відкликають з фронту і направляють працювати в артилерійську академію ім. Ф. Е. Дзержинського в Москві.

З 1961 року він переходить на роботу в Московський державний університет на відділення математики механо-математичного факультету, продовжуючи вести активну педагогічну діяльність в Академії ім. Ф. Е. Дзержинського.

У Московському державному університеті в ті роки сформувалася нова школа функціонального аналізу і під керівництвом член-кореспондента АН СРСР І. М. Гельфанда проводилися семінари, в роботі яких активно брав участь Б. Левітан. Семінари суттєво вплинули на розвиток математичного життя в країні, на них розглядалися питання теорії диференціальних рівнянь і вищої алгебри, квантової механіки, теорії узагальнених функцій, теорії інформації, теорії випадкових процесів.

У червні 1961 року Б. М. Левітан брав участь у IV Всесоюзному з`їзді математиків, що проходив у м. Ленінграді. Брали участь у роботі з`їзду і математики Англії, Болгарії, Угорщини, НДР, Китаю, Польщі, Румунії, США, ФРН, Франції, Чехословаччини та Югославії.

За цикл робіт із спектрального аналізу, написаних спільно з В. А. Марченко, він в 1962 році стає лауреатом Ленінської премії.

Основні праці Б. М. Левітана - з функціонального аналізу і математичної фізики. Він відкрив новий важливий клас функцій - т. зв. узагальнені N-майже періодичні функції Левітана.

Його дослідження присвячені теорії майже періодичних функцій, теорії операторів узагальненого зсуву та спектральної теорії диференціальних операторів. Йому також належать роботи з загальної теорії унітарних уявлень локально-компактних груп. Однією з найвідоміших робіт Б. М. Левітана стала робота 1951 року (спільно з академіком І. М. Гельфандом) за рішенням зворотної задачі відновлення диференціального рівняння другого порядку за його спектральної функції.

У 1998 році його обирають академіком Московського відділення прикладної математики і математичної фізики РАПН.

Пішов з життя Борис Мойсейович 4 квітня 2004 у м. Мінеаполісі (США).

Література про життя і творчість

Сукач Г. Борис Левитан: математик с мировым именем и бердянскими корнями / Георгий Сукач // Город. – 2012. – 12 апр. (№15). – С.11.

Левітан Борис Мойсейович // УРЕ : у 12 т. / редкол. М.П.Бажан ( гол. редкол.) [та ін]. – К., 1981. – Т. 6 : Куликів – Мікроклімат. – С. 91.

Левитан Борис Моисеевич // Бородин А. Биографический словарь деятелей в области математики / А. И. Бородин, А. С. Бугай ; под ред. И. И. Гихмана. – К., 1979. – С. 302.

(Бичева І. М.)

Балановський Юрій Васильович – український живописець і графік народився 8 червня 1914 року у с. Цареводарівка, тепер с. Ботієво Приазовського району

Запорізької області.

В 1930-1938 роки навчався у Харківському художньому училищі у викладача М. А. Шаронова. Одночасно з навчанням він працює викладачем студії образотворчого мистецтва в харківському Палаці піонерів. Після закінчення училища він поступає до Харківського художнього інституту. Його вчителями були С. М. Прохоров та М. С. Самокиш. З 1939 року молодий живописець приймає участь у виставках.

Під час Великої Вітчизняної війни Юрій Васильович працює в газеті 1-го Українського фронту. В 1944 році художника Ю. В. Балановського приймають в члени Спілки художників СРСР. Після закінчення війни він живе і працює у Києві. Його творчість багатогранна, проте спеціалізувався переважно на пейзажному і жанровому живопису, а також на станковій і книжковій графіці в стилі соціалістичного реалізму.

Юрій Васильович Балановський один із авторів розпису водного залу павільйону Української РСР ”Дружба народів СРСР” на ВДНГ (1954 р.). Його колекції робіт виставлялися у різних арт-салонах і музеях України. Багато робіт знаходяться в музеях Києва, Харкова, Полтави, Чернігова, Луганська.

Основні роботи: ”Біля хворого комісара” (1938), ”Харків. 1943”, ”Переправа через Дніпро” (1946), ”Клятва партизан” (1947), ”Панас Мирний у колі друзів” (1955), ”Іллічу” (1963), ”Нові господарі Зимового” (1967). А також графічні портрети і ілюстрації до книг.

Помер Юрій Васильович Балановський 16 серпня 1984 року в Києві.

Література про життя та діяльність

Енциклопедія Сучасної України. Т. 2 : Б – Біо / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка [та ін.]. – К. : Поліграфкнига, 2003. – 872 с. – Із змісту : Саєнко Н. Баланівський Юрій Васильович / Н. О. Саєнко. – С. 134-135.

Мистецтво України : біогр. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – 700 с. – Із змісту : Балановський Юрій Васильович. - С. 38.

Художники народов СССР : библиогр. словарь. В 6 т. Т. 1. – М., 1970. – Из содерж. : Балановский Ю. В. – С. 271.

Загорская Л. Улица имени земляка / Л. Загорская // Приазов. новь. – 1986. – 15 февр.

Пекаровський М. Художник повернувся з війни / М. Пекаровський // Рад. культура. – 1963. – 9 трав.

***

 Балановський Юрій Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5291&lang=ukr

(Савкіна О. А.)

Народився Віктор Григоров на Мелітопольщині. Дитя війни. Батько загинув, Віктор його майже не пам`ятає. Мати весь час у полі, її хлопець теж майже не бачив. Дитинство – напівголодне, довго відчував смак трави, водоростей. Сам від землі, моря, гір, повітря, неба, Григоров вірив у таємничо-магічні сили природи.

Мистецтво – магія! У цьому хлопець не сумнівався з дитинства. Віктор виростав як звичайний хлопчина повоєнного лихоліття. Батько хотів, щоб він став льотчиком. А він став художником, художником землі, неба і краси. Зверніть увагу: на його полотнах завжди присутнє небо, точніш – космічний простір: „О, небо, злети і падіння” – улюблений мотив лелек, крил, боріння; „Янгол – таїна , міф, реальність?”.

У підліткові роки навчався у Мелітопольській образотворчій студії, яку очолював І. А. Чувич. Потім були і Сімферопольське художнє училище, і Київський художній інститут.

На формування Віктора як художника величезний вплив мало його середовище поза стінами інституту. Середовище талановитих, розумних, сміливих друзів-літераторів, музикантів, театралів. То було відродження в культурі 60-х років „великого синтезу” 20-х, з його програмою вільної творчості, максимального самовираження, збереження мистецьких цінностей.

По закінченні відділу монументального живопису – перші роботи в „об`єктах на стіні”. Разом з колегами О. Кожековим і Ф. Тетяничем створили монументальну композицію у Будинку піонерів Шевченківського району м. Києва. Далі був університет – нова будівля, і знову – камінь, виснажлива повсякденна праця у дощ і в спеку. Потім були монументальні роботи Григорова – різьба по дереву в одеському готелі „Чорне море”, металопластика в Київських готелях „Київ”, „Салют”, нетрадиційний гобелен для рівненського Палацу піонерів і вже зовсім нову великомасштабну комплексну роботу для київського готелю „Варшава”.

У душі Григорова завжди жила вірність „розстріляному українському ренесансу”: Лесю Курбасу, Михайлу Бойчуку. Він вистояв і зарекомендував себе професіоналом найвищого ґатунку. Він володів не тільки даром ренесансного універсалізму, але відчуттям архітектурного простору, вражаючою декоративністю, неповторним стилем – все це спрацювало на створення привабливого іміджу маестро.

У 60-ті-70-ті роки Григоров працює як полістиліст. Автопортрет – відверто асоціативна авангардова структура – сусідує з чарівними хлопчиками на березі моря: „кадр з життя”.

У художника – при всій рухливості і мінливості його творчості – простежується перехід від конструктивної побудови форми до композиційного ладу його образів („Спогади”, „Роздуми”, „Осінь”).

У цьому ряді – живописне полотно „Людину зобидили”. Імпульс – реальний факт, коли на його очах образили незнайому людину. Живописне втілення: на майже природному сірому тлі полотна улюблений контур обличчя, на ньому темно-червона пляма, що „рухається” й тече, як кров. Його „Заклання” – красива декоративна композиція, а якщо „вслухатися” – то це – біль землі, біль покоління, біль людини.

Відому картину „Чаша злагоди” (1988) Григоров писав, за власним визначенням , у стані стресу „Я вмираю”, - казав сам собі. „Чаша” – парафраз знаменитих слов`янських іконописних „Трійць”. Лиця сяють білизною, ніби світяться в обрамленні позолочених німбів. Впевнені, сильні, красиві мазки надають зображенню могутньої експресії.

Чорнобильська трагедія була для художника особливим періодом. Він спекотним літом разом із групою художників виїжджав у „зону”, захворів астмою. Бачив залишені людьми села, осиротілих лелек – цих найдавніших мешканців Київщини. Так народилася серія „Птах падає”, яка спрацьовує на створення образу „злетів і падінь”.

Водночас із великими монументальними роботами в архітектурі, станковими картинами, він ще і малював – постійно і всюди; на клаптиках паперу, серветках, навіть на шматках газети.

Тяжко перехворівши у 1995 році, коли світ для нього став обмеженим рамками лікарняної палати, він виходить на якийсь новий рівень своєї духовної галактики.

Від Трипільської культури, яку художник любив і вивчав, походить багато глиняних фігурок, що засвідчують культ жінки.

„Еталони краси? Абсурдне уявлення...” Тривожно-допитливі очі, розлам брів – однією лінією, губи-ластівки, голова опирається на руку. Жінки на березі моря, серед хмар, останнім часом – жіночі постаті, схожі на гори. Образ роздумів, чекання, передчуття Любові („Поцілунок”, „Любов”, „Акт”).

Гадаємо. у мистецький світ увійдуть „григорівські жінки”, як увійшли до нього жінки Гогена, Модільяні, Майоля.

...І останній рух його пензля – знак недомовленості. За три дні до смерті він на папері намалював складну чорно-білу (переважно чорну) композицію і чомусь приніс її з майстерні до дому. З лабіринту ліній знов винокає умовна постать жінки.

Саме ця композиція є завершенням як його мистецьких актів, так і його життєвої дороги.

Нерідко так траплялося з українськими митцями, що їх визнаня починалося із зарубіжжя. Григоров також пройшов і цією своєю дорогою: його роботи купувались на зарубіжних виставках, репродукції друкувались у пресі: Швеція, Австрія, Італія, Шотландія, Франція.

Називали його і „українським Модільяні”, нерідко порівнювали з Пікассо. Втім, він презентував саме свою країну, бо любив її і цінував.

Помер художник на зимового Миколи 19 грудня 2002 року.

Література про життя та діяльність

Енциклопедія сучасної України. – К., 2006. – Т. 6. – 712 с. – Із змісту : Григоров В. Ф. – С. 441.

Мистецтво України : біогр. довідник. – К. : Укр. енциклопедія, 1997. – Із змісту : Грігоров В. Ф. – С. 176.

***

Велігоцька Н. Дорога Віктора Григорова // Сучасність. – 2004. – №9. – С. 117-122.

Відійшов наш колега – Віктор Григоров : [некролог] // Образотворче мистецтво. – 2003. – № 4. – С. 82.

Велігоцька Н. Віктор Григоров – це стиль // Образотворче мистецтво. – 2002. – №1. – С. 84-86.

Проблеми творчі і нетворчі : [інтерв`ю з художником В. Григоровим] // Образотворче мистецтво. – 1991. – № 2. – С. 28-31.

Велігоцька Н. : [про життя і творчість В. Ф. Григорова] // Україна. – 1991. – №20. – С. 24-28.

***

 Григоров Віктор Федорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5702&lang=urkr

(Мелітоп. ЦМБ)

Шередегін Петро Васильович народився 14 червня 1914 року в селі Катково нині Рубцовського району Алтайського краю в селянській родині. Закінчивши школу-семирічку (1930), отримав освіту в Рубцовському педагогічному технікумі (1934) і працював директором Рубцовського дитячого будинку № 1.

У Червоній Армії - з 15 січня 1937 р. У 1939 році закінчив військово-політичне училище в місті Новосибірськ, служив політруком роти в Новосибірську, потім політруком автомобільної роти в авіаційному училищі. Учасник Великої Вітчизняної війни з 1941 року. Особливо відзначився заступник командира 387-го окремого саперного батальйону з політичної частини (213-а стрілецька дивізія, 7-а гвардійська армія, Степовий фронт) капітан П.В.Шередегін при форсуванні річки Дніпро 27 червня 1943 р. біля села Дніпровокам`янка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Призначений комендантом переправи, він організував за допомогою місцевого населення виготовлення з підручних засобів трьох поромів. До 4 жовтня при безперервних нальотах ворожої авіації і під артилерійським вогнем противника капітан П.В.Шередегін здійснював переправу на правий берег Дніпра живої сили і матеріальних ресурсів чотирьох стрілецьких дивізій і однієї стрілецької бригади. Тільки після цього на правий берег Дніпра перемістився і комендант.

16 жовтня фашисти перейшли в наступ. Нависла смертельна небезпека. Шередегін отримав наказ створити ударну групу саперів і за будь-яку ціну не допустити прориву фашистських танків. У групу Шередегіна увійшло чотири людини. Прив`язавши по дві протитанкові міни і в`зявши по чотири в кожну руку, вони поповзои встановили мінне поле. Німецькі «тигри» були зупинені. У цю ніч радянські танкові частини переправилися через Дніпро і вранці 17 жовтня перейшли в наступ.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм, капітану Шередегіну Петру Васильовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

П.В. Шередегін – учасник Параду Перемоги 24 червня 1945 р. на Червоній площі в Москві.

Після війни він продовжував службу в армії. У 1954 році закінчив Військово-політичну академію імені В.І. Леніна (1954). Обіймав посаду заступника начальника політвідділу спецчастин Новосибірського гарнізону (1957-1959). З 1959 р. підполковник П.В. Шередегін - у відставці.

До виходу на пенсію працював диспетчером на одному із заводів в Новосибірську. З 1971 року проживав в місті Мелітополь.

Рішенням Мелітопольської міської Ради народних депутатів від 23 березня 1995 р. Шередегіну Петру Васильовичу присвоєно звання Почесний громадянин м. Мелітополь. Помер 10 липня 2002 року. Похований у Мелітополі.

Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, 2 орденами Червоної Зірки, медалями.

Ім`я Героя увічнене на Меморіалі Слави в місті Барнаул (Алтайський край), на Алеї Героїв біля Монумента Слави в Новосибірську, а також Алеї Героїв Радянського Союзу в м. Мелітополь.

Література про життя та діяльність

Шередегин Пётр Васильевич // Герои Советского Союза : крат. биогр. словник / пред. редкол. И.Н. Шкадов. – М., 1988. – Т.2 : Любов-Ящук. – С. 778.

Шередегин Пётр Васильевич // Вечная слава Мелитопольщины : крат. биогр. справ. / сост. Н.В. Мохов. – Мелитополь, 2005. – С. 241-242.

Шередегин Петр Васильевич // Кто есть кто на Мелитопольщине : инф.-биогр. сб. – Х., 2004. – С. 495-496.

Мирошниченко С. Парад, который вошел в историю : [наши земляки – участники Парада Победы 24 июня 1945 г. на Красной площади в Москве, в т.ч. П.В. Шередегин] // Новий день. – 2011. – 11 трав. - С. 6.

***

Шередегин Пётр Васильевич [Электронный ресурс] // Герои страны : [сайт]. – Режим доступа: http://www.warheroes.ru/hero /hero.asp?Hero_id=7618 (дата обращения: 31.05.2013). – Название с экрана.

Пішкан Іван Оникійович народився 15 червня 1914 року в селі Потіївка нині Білоцерківського району Київської області в селянській родині. Після закінчення семирічки працював у колгоспі.

У Червоній Армії з 1935 року. Закінчив військову авіаційну школу льотчиків. Учасник Радянсько-фінської війни 1939-1940 рр. На фронтах Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року (Південно-Західний, Сталінградський, Південний, 4-й Український, 1-й і 2-й Українські фронти).

22 жовтня 1943 року, коли радянські війська завершували розгром гітлерівців у Мелітополі, Пішкан вилетів на розвідку ворожих тилів. На висоті 100 метрів він перелетів лінію фронту і, постійно маневруючи висотою, успішно виконав завдання - біля Якимівки виявив 20 танків, біля Новомиколаївки ще 10, біля ст. Тащенак - ще 20 танків і 40 автомашин. Стало ясно, що німці готують контрнаступ. Завдяки одержаним даним радянське командування вжило відповідних заходів, і ворожий удар був відбитий з великими втратами для противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм гвардії капітану Пішкану Івану Оникійовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

І. О. Пішкан брав участь у звільненні від фашистської чуми народів Румунії, Угорщини, Югославії, Австрії, Чехословаччини. Всього за роки війни він зробив 575 бойових вильотів, провів 88 повітряних боїв, у яких збив особисто 20 і в групі 35 ворожих літаків.

З 8 травня 1946 року гвардії майор І.О. Пішкан - в запасі. Жив у місті Ялта (нині Автономна Республіка Крим).

Помер 15 січня 1974 року. Похований в Ялті.

Нагороджений 2 орденами Леніна, 2 орденами Червоного Прапора, орденом Олександра Невського, медалями.

Ім`я І.О. Пішкана увічнено на Алеї Героїв Радянського Союзу в м. Мелітополь.

Література про життя та діяльність

Пишкан Иван Аникеевич // Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь / пред. редкол. И.Н. Шкадов. – М., 1988. – Т.2 : Любов-Ящук. – С. 275.

Пишкан Иван Аникеевич // Вечная слава Мелитопольщины : крат. биогр. справ. / сост. Н.В. Мохов. – Мелитополь, 2005. – С. 180-181.

Куперман В. На берегах Молочної : нариси про Героїв Радянського Союзу : 50-річчю Великої Перемоги присвячується. Вип. ІІ / В. Куперман, М. Мохов. – Мелітополь : Міська друкарня, 1994. – 100 с. – Із змісту : Льотчик високої культури : [Пішкан І.О.]. – С. 74-75.

Пишкан Иван Аникеевич [Электронный ресурс] // Герои страны : [сайт]. – Режим доступа: http://www.warheroes.ru/hero/ hero.asp?Hero_id=7147

(Гнєдашев В. М.)

Народився майбутній маршал 16 червня 1894 в с. Андроники нині Ярославського району Ярославської області в селянській родині.

Пройшов випробування Першою світовою війною. Був двічі поранений і двічі контужений. Без коливань приймає він Лютневу, а згодом і Велику Жовтневу революції 1917 р.. Демобілізувавшись зі старої армії, Ф. Толбухін як професійний військовий брав участь у створенні місцевих військових комісаріатів, став кадровим офіцером Червоної Армії.

Свою службу у військах Толбухін поєднував з навчанням у Військовій академії імені М. В. Фрунзе.

На початку Великої Вітчизняної війни він був начальником штабу Закавказького, а потім Кримського фронтів. У 1942 р. його призначають командувачем 57-ю армією Сталінградського фронту, яка брала участь в оточенні, блокуванні та розгромі ворожих військ під Сталінградом, а в березні 1943 р. командувачем військами Південного фронту. У вересні 1943 р. війська Південного фронту підійшли до річки Молочної. Тут вони зупинилися перед новим оборонним рубежем противника, ще сильнішим, ніж на річці Міус. Центром оборони був Мелітополь.

На підготовку операції по прориву гітлерівських укріплень на річці Молочній Ставка надала командуванню Південного фронту тільки три доби. 26 вересня 1943 р. почався наступ військ Південного фронту. З першого ж дня бій прийняв виключно наполегливий і затяжний характер. До 30 вересня радянським військам вдалося вклинитися в оборону противника лише на 2-10 км. Щоб уникнути зайвих втрат, генерал Толбухін вирішив тимчасово призупинити наступ. Поповнивши боєприпаси, провівши необхідні перегрупування військ і перебудувавши управління, фронт 9 жовтня відновив наступ, особливо відзначившись південніше Мелітополя. 10 жовтня її передові з`єднання 28-ої армії вийшли до південної околиці Мелітополя. Розвиток подій 9 і 10 жовтня показав, що план операції необхідно суттєво відкоригувати. Стало очевидним, що супротивник, визначивши напрям головного удару, зосередив тут свої основні сили. Південніше Мелітополя створилися більш сприятливі умови для розвитку успіху, але досягти це силами однієї 28-ї армії було неможливо, потрібне нове перегрупування військ фронту. Тому сюди перекинули 51-у армію, танковий і кавалерійський корпуси. Перегрупування військ проходила в надважких умовах: у приазовських степах розігралася нечувано сильна негода. Прийняті командуванням фронту заходи дали позитивний результат. 13 жовтня 51-а армія у взаємодії з 28-ю армією ввійшли в південну частину Мелітополя, а 23 жовтня радянські війська оволоділи містом повністю. Війська правого крила фронту (з 20 жовтня він став іменуватися 4-м Українським), посилені 3-ю гвардійською армією, переданою з 3-го Українського фронту, прорвали німецьку оборону і на північній ділянці. Спроба німецького командування утримати рубіж по річці Молочній шляхом введення нових сил, перекинутих з інших напрямків, зазнала провалу. 26 жовтня німецько-фашистські війська змушені були почати загальний відступ і 27 жовтня вдалося визволити районний центр Якимівка. Тут по вул. Радянській, 66 з листопада 1943 по лютий 1944 р. містився штаб 4-го Українського фронту. Вдячні якимівці 1968 року на цьому будинку встановили меморіальну дошку, а 1974 р. на честь 30-річчя визволення Якимівського району від німецько-фашистських загарбників вул. Радянську перейменували на вул. Толбухіна.

У ході цієї операції війська 4-го Українського фронту розгромили 8 ворожих дивізій, завдали втрат 12 дивізіям, очистили від противника майже всю Північну Таврію і блокували з суші гітлерівське угруповання в Криму. У зимовій кампанії 1944 р. 4-й Український фронт під командуванням генерала Толбухіна брав участь в операції з ліквідації плацдарму противника на Дніпрі в районі Нікополя.

Потім була Кримська операція, яка закінчилася повним розгромом двохтисячної 17-ої фашистської армії. У 1941-1942 рр. гітлерівським військам знадобилося 250 днів, щоб оволодіти Севастополем, а в 1944 р. Радянська Армія звільнила його за 5 днів. Для очищення від противника всього Кримського півострова їй знадобилося 35 днів.

В середині травня 1944 р. Ставка призначила генерала Толбухіна командувачем військами 3-го Українського фронту. Попереду були звільнення від фашистів Молдавії, Румунії, Болгарії, Югославії. Після війни він командував Закавказьким військовим округом.

17 жовтня 1949 р. Федора Івановича Толбухіна не стало. Урна з його прахом встановлена в Кремлівській стіні.

За великі військові заслуги Маршал Радянського Союзу (1945) Федір Іванович Толбухін був удостоєний звання Героя Радянського Союзу (1965, посмертно), нагороджений 2 орденами Леніна (1944, 1945), 3 орденами Червоного Прапора, орденом «Перемога» (1945), 2 орденами Суворова 1 ступ. (1943, 1944), Кутузова 1 ступ. (1943), Червоної Зірки (1938), медалями, а також іноземними нагоордами. Він – Народний Герой Югославії, Герой Народної Республіки Болгарія.

Література про життя та діяльність

[Федор Иванович Толбухин] // Героев славых имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-сост. и ред. Н. Кузьменко ; авт. кол. : В. Чернолуцкий и др.]. – Запорожье, 2010. – С. 100-101.

Толбухин Федор Иванович // Гнедашев В. Акимовский район в Великой Отечественной войне / В. Гнедашев. – Акимовка, 2005. – С. 57.

Толбухин Федор Иванович // Абрамов А. У Кремлевской стены / А. Абрамов ; Алексей Абрамов. – 7-е изд., доп. – М. 1987. – С. 256-257.

Лахманлос З. Маршал Ф. І. Толбухін : до 80-річчя з дня народження / З. Лахманлос // Слово трудівника. – 1974. – 15 черв.

Вулиця імені Толбухіна

Толбухин Федор Иванович // Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья. – Запорожье, 2010. – С. 111-112.

Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії : (довід. і корот. бібліогр. списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста). – Запоріжжя, 2008. – С. 198-199.

Улица Толбухина // Справочник улиц и переулков города Запорожье. – Запорожье, 1998. – С. 58.

Вірність пам`яті священна : [в т. ч. про про перейменування вул. Радянська на честь Маршала Рад. Союзу Ф. І. Толбухіна : смт Якимівка] // Слово трудівника. – 1974. – 17 жовт.

Меморіальна дошка

[Меморіальна дошка на буд. № 66 по вул. Толбухіна в смт Якимівці, де містився штаб 4-го Укр. фронту під командуванням генерала Ф. І. Толбухіна]// Об`єкти культурної спадщини Запорізької області : каталог-довідник. – К., 2012. – С. 464.

[Будинок, у якому містився штаб 4-го Укр. фронту : меморіал. дошка 1968 р.] // Меморіальні комплекси, пам`ятники, братські могили, поодинокі захоронення та пам`ятні знаки загиблим у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. на території Запорізької області / Запоріз. обл. рада ; Запоріз. орг.-ція Укр. т-ва охорони пам`яток історії та культури. – Запоріжжя, 2008. – С. 58.

Акимовский штаб // Гнедашев В. Акимовский район в Великой Отечественной войне / В. Гнедашев. – Акимовка, 2005. – С. 46-47.

[Мемориальная доска на здании, где размещался штаб 4-го Укр. фронта] // Памятники истории и культуры Украинской ССР : каталог-справочник / Ин-т истории АН УССР [и др.]. – К., 1987. – С. 196.

Вірність пам`яті священна : [в т. ч. про встановлення меморіал. дошки на будинку № 58 по вул. Радянській, де знаходився штаб 4-го Укр. фронту під командуванням генерала Ф. І. Толбухіна] // Слово трудівника. – 1974. – 17 жовт.

Якимівка : від сивої давнини до сьогодення (1833-2008) : (біобібліогр. довід.) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : [б. в.], 2008. – С. 25-27. – (Міста та села Запоріз. обл. ; вип. 1).

(Макєєва І. В.)

Мирович Анатолій Іванович народився 19 червня 1914 року в селі Казанка Миколаївської області в селянській родині. Навчався у Запорізькому авіаційному технікумі. До лав Червоної Армії був призваний у 1935 році. Служив в Одеській авіаційній ескадрильї прикордонних військ. Закінчив льотне відділення Харківського військово-авіаційного училища та курси удосконалення командного складу при Енгельському військово-авіаційному училищі льотчиків.

У боях Великої Вітчизняної війни – з червня 1941 р. Воював на Ленінградському, Центральному та 1-му Українському фронтах. Заступник командира ескадрильї 98-го гвардійського окремого розвідувального авіаційного полка гвардії капітан А. І. Мирович до травня 1945 року здійснив 113 бойових вильотів на «ПЕ-2» на дальню аерофоторозвідку і бомбардування в глибокому тилу військових та промислових об`єктів ворога.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм гвардії капітану Мировичу А. І. присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№7478).

По закінченні війни Анатолій Іванович продовжував службу у ВПС. У 1951 році він закінчив Військово-Повітряну академію, а з 1956 до 1969 рр. викладав у ній. З 1969 року полковник Мирович А. І. – у запасі. Помер 20 березня 1976 року. Похований у селищі Моніно Щелковського району Московської області на Гарнізонному кладовищі.

Нагороджений орденом Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, медалями, серед яких - «За відвагу» та «За бойові заслуги». Ім`я героя носить школа № 34 у місті Кривий Ріг.

Література про життя та діяльність

Бундюков А. Сыновняя верность Отчизне : очерки о Героях Сов. Союза, уроженцах Николаев. обл. / Бундюков А. Т., Кравченко М. В. ; отв. ред. В. А. Васильев. – Одесса : Маяк, 1982. – С. 193-195. – (Герои Сов. Союза).

Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [в 2 т.] [Т.]2 : Любов – Ящук / М-во обороны СССР ; пред. ред. кол. И. Н. Шкадов. – М. : Воениздат, 1988. – С. 84.

И генерал, и рядовой : очерки о Героях Сов. Союза, уроженцах Днепропетров. обл. / [Н. И. Воробьёв и др.]. – Днепропетровск : Промінь, 1983. – С. 337-339.

***

Лукаш І. Тридцятирічний «батя» / І. Лукаш // Запоріз. правда. – 1990. – 6 трав. (№ 87). – С. 1.

***

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_іd=4146

(Макєєва І. В.)

Петро Карпович Прилепа народился 22 червня 1914 року в селі Добровольське нині Іпатовського району Ставропольського краю у селянській родині. В 1930 році закінчив сім класів неповної середньої школи, потім - курси трактористів (1931р.). Працював у радгоспах Труновського і Благодарнінського районів. Був передовиком виробництва. У лютому 1935 року обирався делегатом 2-го Всесоюзного з`їзду колгоспників - ударників праці. В 1936—1938 роках проходив строкову службу у лавахЧервоної Армії. Після демобілізації мешкав з родиною в селі Кам`яна Балка Благодарнінського района Ставропольського краю.Мав сина і доньку.

В перший же день Великої Вітчизняної війни П. К. Прилепа був призваний до війська. Закінчив кавалерійську школу молодших лейтенантів, потім служив у запасному кавалерійському полку. У боях з німецько-фашистськими загарбниками лейтенант П.К.Прилепа - з 3 серпня 1943 року на Південно-Західному фронті (з 20.10.1943— 3-й Український фронт) на посаді командира 1-ї стрілецької роти 1-го стрілецького батальйона 1118-го стрілецького полка 333-ї стрілецької дивізії 12-ї армії. Бойове хрещення отримав у ході Донбаської наступальної операції. Звільняв міста Павлоград і Синельниково, форсував Дніпро, приймав участь у боях в районі Військове – Петро-Свистунове – Вовниги. 13 жовтня 1943 р. дивізія прорвала оборону німців на р. Вільна і на світанку наступного дня увірвалася до північно-східних кварталів Запоріжжя. Одною з перших у місто вступила рота лейтенанта П. К. Прилепи. Після звільнення міста (14.10.1943) 333-тя стрілецька дивізія у складі 6-ї армії зайняла оборону на лівому березі Дніпра, де розпочала підготовку до форсування ріки. У ніч на 26 листопада зведений загін 1118-го стрілецького полка чисельністю 100 солатів, посилений кулеметниками і саперами, під командуванням лейтенанта П. К. Прилепи переправився на правий берег Дніпра і оволодів береговою висотою. Переслідуючи німців, десантники увірвалися і закріпилися в с. Канівське. В наступальних боях 26-27 листопада штурмовий загін значно розширив захоплений Розумівський плацдарм, забезпечив переправу основних сил 1118-го стрілецького полку. В ході запеклих боїв бійці Прилепи знищили більше 200 солдатів і офіцерів вермахта, вивели з ладу 20 дотів та 8 гармат. 27 листопада, в одній із атак біля с. Новосергіївка Петро Карпович, тимчасово виконуючи обов`язки командира батальйону, був поранений і по дорозі до медсанбату помер.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 р. за зразкове виконання бойових завдань командування в боротьбі з німецькими загарбниками і проявлені при цьому відвагу та героїзм, лейтенатові Прилепі П. К. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з нагородженням орденом Леніна і медаллю «Золота Зірка» (посмертно).

П. К. Прилепа похований у братській могилі в селі Канівському Запорізького району Запорізької області. Його ім`я увічнене в меморіалі в м. Благодарний Ставропольського краю.

Література про життя та діяльність

Берег левый, берег правый соединила перепрпва. Разумовский плацдарм 1943- 2003 / [авт. Линников В. А. и др.].- [Запорожье : ИК ОАО Мотор Сич, 2003]. – С. 19.

Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [в 2 т.] [Т.]2 : Любов – Ящук / М-во обороны СССР ; пред. ред. кол. И. Н. Шкадов. – М. : Воениздат, 1988. – С. 318

Их имена никогда не забудутся. Ставропольцы – Герои Советского Союза : в 2 т. Кн. 2 / ред. П. Т. Степанов. – Ставрополь : Кн. изд-во, 1969. - С. 81-82.

***

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ipatovo-school.narod.ru/museum5.html

(Гнєдашев В. М.)

Одним із перших 22 червня 1941 р. зустрів фашистські полки наш земляк заступник політрука Іван Петрович Бєляєв.

Народився він 23 червня 1914 року в Якимівці. Працювати почав з 10 років, наймитуючи у заможних односельчан. З утворенням колгоспу ім. 12-річчя Жовтня, стає його членом (1928-1934) З 1934 по 1938 року Іван Петрович – курсант середньої сільськогосподарської агрономічної школи в селі Бехтери Голопристанського району нині Херсонської області, закінчивши яку повертається у рідне господарство на посаду агронома.

У жовтні 1939 року І. П. Бєляєва призвали до лав Червоної Армії і направили для проходження дійсної військової служби на 4-ту заставу 17-го Червонопрапорного прикордонного загону.

22 червня 1941 р. зранку гітлерівці відкрили потужний вогонь артилерії і мінометів по 4-ій прикордонній заставі. Начальник застави старший лейтенант І. Г. Тихонов організував кругову оборону. Для посилення прикордонних нарядів, що вступили в нерівний бій з гітлерівцями, він послав додаткові групи прикордонників, одну з яких очолював заступник політрука І. Бєляєв. По телефону він отримав наказ якомога швидше висунутися до Західного Бугу і не допустити переправу фашистів. Прибувши на місце, Бєляєв розташував бійців в одному із замаскованих окопів. Гітлерівські солдати на човнах і плотах вже почали форсувати ріку. Але невелика група прикордонників довго не давала фашистам навіть ступити на радянський берег.

Ворог кілька разів намагався навести переправу для танків і артилерії, та щоразу отримував нищівну відсіч. Чотири години тривав бій групи прикордонників під командою Бєляєва. П`ять танків і чотири гармати звалилися з переправи і пішли на дно. Тричі поранений Бєляєв продовжував керувати боєм. Плани ворога з ходу оволодіти заставою провалилися. На кінець дня гітлерівці підтягли нові сили. Невелика група прикордонників не могла стримати натиск ворога і вирішила з боєм прориватися з оточення. І. Бєляєв залишився, щоб прикрити відхід товаришів і більше двадцяти годин боровся з ворогами. Двічі атакували його фашисти і двічі відкочувалися назад. Коли скінчилися патрони, весь поранений він сховався на горищі одного з будинків села Рудавець. Але місцевий житель видав прикордонника. Непритомного, скривавленого фашисти схопили солдата і потягли на сільську площу, де вже зібрали народ. Та ніхто з жителів не упізнавав Бєляєва як червоного комісара. Ніхто не бажав загибелі кращому доповідачу села, витівнику художньої самодіяльності, найшанованішій людині в зеленому кашкеті. Тоді І. Бєляєва поставили до стіни, а зрадника змусили вирити яму біля його ніг. Тут на очах у всього села прикордонника і розстріляли.

І. П. Бєляєв з честю виконав свій обов`язок і загинув смертю героя 23 червня 1941 р. в селі Рудавець Брестської області. Похований у братській могилі в селі Волчин нині Кам`янецького р-ну Брестської області. Постановою Ради Міністрів Білоруської РСР від 13 вересня 1967 р. ім`я Бєляєва Івана Петровича присвоєно 8-й прикордонній заставі «Стави» Брестського прикордонного загону (нині – групи) ім. Ф. Е. Дзержинського. На будівлі застави встановлена меморіальна дошка. У 1971 р. на заставі прикордоннику-герою відкритий пам`ятник.

У місті Високе Брестської області рішенням виконкому міської Ради депутатів трудящих №32 від 24 травня 1972 р. одна з вулиць названа ім`ям І. П. Бєляєва.

Доля багатьох якимівських хлопців у післявоєнний час була пов`язана із заставою ім. І. П. Бєляєва. До 1991 р. кожної осені по комсомольській путівці направляли на цю заставу двох хлопців з Якимівки. Один з них – призовник 1988 р. Вадим Дуков служив з онуком І. П. Бєляєва - Ігорем.

Література про життя та діяльність

Музей обороны Брестской крепости : путеводит. – 4-е изд., исправ. и доп. – Минск : Беларусь, 1986. – С. 38 ; [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.molodguard.ru/heroes613.htm

Аносова Н. Акимовка : [в т. ч. об И. П. Беляеве] / Н. А. Аносова, З. С. Лахманлос, Г. А. Нода // История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область. – К., 1981. – С. 129.

Буг в огне. – 3-е изд., доп. и перераб. – Минск, 1977. – С. 26-27.

Пограничные войска СССР в Великой Отечественной войне. 1941 : сб. документов и материалов. – М., 1976. – С. 189-192.

Якубовский И. Земля в огне / И. И. Якубовский. – М., 1975. – С. 25. – (Военные мемуары).

***

Гнєдашев В. Якимівський район у полум`ї Великої Вітчизняної війни : [в т. ч. про І. П. Бєляєва] / Віктор Гнєдашев // Слово трудівника. – 2010. – 24 квіт. (№ 33). – С. 1-3, 6.

Гогунський І. Його ім`ям названа застава : [про подвиг І. П. Бєляєва, політрука-прикордонника, колиш. агроному колгоспу «Прапор Леніна» (Якимівка) та вшанування його пам`яті] / І. Гогунський // Слово трудівника. – 1990. – 26 трав.

Лахманлос З. Політрук Іван Бєляєв / Захар Лахманлос // Слово трудівника. – 1983. – 11 жовт.

Лахманлос З. До останнього патрона / Захар Лахманлос // Запоріз. правда. – 1977. – 9 трав.

***

Хроника: 17-й Краснознаменный Брестский пограничный отряд. Ч. 1 : [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://podvig.gpk.gov.by/article/chronicle_of_first_battles_on_border/chronicle_17_th_of_red_brest_border_detachment_part_1/

Беляев Иван Петрович // Личный состав НКВД : Четвертая застава [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://podvig.gpk.gov.by/ls/?PAGEN_1=236

(Кийко О. М.)

“AllianceFrançaise” - культурно-просвітницька некомерційна громадська організація, що здійснює свою діяльність за підтримки Посольства Франції. Французька асоціація “AllianceFrançaise” була створена в Парижі 21 липня 1883 року, але офіційною датою її заснування вважається 10 березня 1884 року, коли Генеральною Асамблеєю було прийнято її статут. На сьогоднішній день “AllianceFrançaise” налічує 1072 представництва в 146 країнах. У 90-і роки ХХ століття організація розпочала свою діяльність на теренах України. Нині в нашій країні існує десять Альянсів.

Запорізька громадська організація “Alliance Française” створена у 1994 році за ініціативи Посольства Франції в Україні. Її метою є розповсюдження французької мови, популяризація культури Франції та франкомовних країн, сприяння міжкультурним обмінам.

Керівником Запорізького “Alliance Française” з моменту започаткування є кандидат філологічних наук Богдановська Людмила Костянтинівна. До першого складу персоналу організації ввійшли фахівці високого рівня, викладачі французької мови Т. Ларіна, Н. Драчева, А. Залевська, Ю. Страшков.

Декілька гучних заходів, влаштованих у перший рік існування, а саме: виставка фотографій моделей одягу Ів Сен-Лорана „Вітер зі Сходу”, виставка робіт французьких та українських художників за підсумками пленера на о. Хортиця, відкриття курсів з вивчення французької мови, відразу зробили організацію відомою в Запоріжжі. У 1995 році почав роботу аматорський франкомовний театр, який став переможцем міжнародних театральних конкурсів у Київі, учасником міжнародних фестивалів у Дюнкерку, Турі, Авіньйоні, Дебрецені. На запрошення Запорізького “Alliance Française” Посол Франції в Україні Домінік Шасар (1995-1997 рр.) взяв участь, як скрипаль, в концерті класичної музики у супроводі Запорізького симфонічного оркестру під керівництвом В. Реді. В 1998 році Запорізька організація набула офіційного статусу самостійної територіальної частини всесвітнього “Alliance Française” та включена в реєстр громадських організацій світу.

Двадцятирічна історія Запорізького Альянсу багата на креативні культурні заходи. Так, завдяки “Alliance Française” в Запоріжжі відбулись концерти французьких виконавців Фредеріка Пелассі (скрипка), Домініка де Вільєнкура (віолончель) та інших, а також концерти французької пісні у виконанні Бернара Брюеля, Жан-Франсуа Баєза, Патріка МакГрата. Театр Франції став ближчим запорізькому глядачеві завдяки гастролям сучасної акторки та режисерки П’єретт Дюпуайє та драматурга Віктора Аіма, який подарував свою п’єсу Запорізькому “Alliance Française” для перекладу і постановки у Театрі молоді. Більше 10 виставок французьких фотомитців було проведено в галереї Запорізького відділення Спілки фотохудожників України, галереї „Ленін” та інших. Доброю традицією в роботі “Alliance Française” стали фестивалі вишуканого французького кіно.

Освітня діяльність, як частина статутних функцій, успішно реалізується протягом усього існування Альянсу в Запоріжжі. Регулярно провадиться підготовка слухачів курсів французької мови відповідно до Загальноєвропейської класифікації рівнів володіння іноземною мовою за методичними рекомендаціями Ради Європи під керівництвом досвідчених викладачів з використанням унікальних автентичних навчальних матеріалів. Слухачі мають унікальну можливість дистанційно вивчати французьку мову використовуючи інтернет (Skype). З 2010 року “Alliance Française” міста Запоріжжя є сертифікованим центром прийому іспитів DELF/DALF і TEF/TEFaQ. Результати підтверджуються дипломом Паризької торгівельно-промислової палати. Диплом дає можливість навчання у французьких університетах, а також отримання роботи за наявності контракту. “Alliance Française” консультує з питань обрання університету, професії, житла, оформлення пакету документів та їх переклад, інформаційний супровід візового пакету документів для виїзду на навчання у Францію, Бельгію та для імміграції у Квебек.

Запорізька громадська організація “Alliance Française” інтенсивно розвивається, впроваджує нові форми роботи з вивчення і вдосконалення навичок володіння французькою мовою, робить ближчими Україну та Францію.

Література

Чуприна А. Что делал посол Франции в Запорожье? / Чуприна А., Желинова Н. // МИГ. – 2006. – 7 дек. (№ 49). – С. 4.

Федоров Г. Французский атташе : [Запорожье посетил Марк Сеньель по приглашению президента Запорож. культ. центра «Альянс Франсез» Л. Богдановской] // Индустр. Запорожье. – 1997. – 28 янв.

Дворный Б. Две недели жители Запорожья могли «дышать» во французской атмосфере // Голос Украины. – 1995. – 4 февр. (№ 23). – С. 8.

Дворниченко Ю. Французский культурный центр в Запорожье : [зарегистрирована обществ. организация] // Запороз. Січ. – 1994. – 12 лип.

* * *

 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://afzaporojie.org.ua/golovna-stor%D1%96nka