(Романів Н.В.)

У розпал будівництва «Дніпросталі», 3 липня 1934 року, вийшов перший номер газети «Днепровский металлург». Цей безцінний екземпляр сьогодні зберігається в народному музеї історії «Запоріжсталі» як унікальна реліквія. На першій сторінці газети були опубліковані вітання з нагоди виходу багатотиражки, друга і третя сторінки присвячувалися матеріалам першої партійної конференції комбіната, четверта – висвітлювала матеріали під рубриками «За кордоном», «В країні рад», «Об`яви» та побажання газеті. Номер до друку підписав перший редактор видання А. Кушнір.

«Безперечно, що вона (газета) зуміє згуртувати колектив, націлити його на досягнення всіх поставлених завдань» - з такими словами звернувся тоді перший директор заводу Ісаак Рогачевський до колективу редакції й рабкорів.

Цей повіт журналісти виконали із честю. Газета стала добрим помічником запоріжсталівців у всіх справах і починаннях, об`єднала навколо себе великий рабкорівський актив, за що і одержала премію Марії Ульяновій і Диплом Союзу журналістів СРСР.

З перших випусків читачі визнали свою багатотиражку, охоче писали до неї, і тому вона відрізнялася гостротою і безкомпромісністю виступів, прищеплювала почуття гордості за свою професію, за своє підприємство – «Запоріжсталь». Газета друкувала матеріали на теми виробництва, НТП, економіки, екології, культури та спорту, дозвілля і оздоровлення працюючих.

«Днепровский металлург» - це живий літопис підприємства, достовірне джерело інформації про стан справ у трудовому колективі, де відбиті віхи комбінату. Разом з металургами газетярі пройшли дорогами перших п`ятирічок, відродження підприємства і його реорганізації. На сторінках газети знайшли відображення і поширення багато починів заводчан, різноманітні сторони життя працівників комбінату.

За 80 років вийшло понад 91100 номерів. Сьогодні читачі одержують газету щоп`ятниці, російською мовою на 16 смугах. Загалом тираж за ці роки виріс до 17000 прмірників. У перші роки незалежності України, разом з колективом металургів, журналісти непохитно перенесли всі економічні знегоди. Сьоголні «Запоріжсталь» працює стабільно, успішно вирішує сучасні завдання. Розвивається і газета комбінату, яку підтримують і голова правління, і голова профкому, і різні служби підприємства.

Газета завжди відповідала часу, змінювалася разом з ним й змістовно, і зовні. Журналісти завжди шукали й знаходили нові форми подачі матеріалів, ламали застарілі стереотипи, використовуючи весь жанровий спектр. Не випадково "Дніпровський металург" є переможцем багатьох профспілкових, галузевих і обласних конкурсів.

Визнання і поваги заслуговує нелегка праця тих, хто майже 80 років висвітлює трудові будні запоріжсталівців. Серед них редактори, відповідальні секретарі і кореспонденти А. Кушнір, Г. Кіш, І. Веретельник, С. Пугачова, Ю. Заруба, В. Ахінько, Ф. Пащенко, К. Арсенічев, В. Фортунін, Є. Маслак.

Багато років очолював газету професіонал Олександр Чехарин. Сьогодні свій творчий внесок у створення газетного літопису комбіната вносять головний редактор О. Глушко, журналісти С. Євдокименко, Є. Бережна, А. Панченко, А. Гайдай, К. Карпенко та фотокор С. Горбонос.

Література

Мірошніченко В. І. «Днепровский металлург» // Енциклопедія сучасної України / гол. редкол.: Дзюба І. М. (співголова); НАН України, Наук. т-во ім. Шевченко, Ін-т енцикл. досліджень НАН України. – К., 2008. - Т. 8 : Дл-Дя. Додаток : А-Г – С. 32.

Летопись «Запорожстали» - газетной строкой // Запорожсталь. Симфония Металла: [70 лет. Годы. События. Люди] / авт.-сост. Н. Кузьменко, Н. Михайлов. – Запорожье, 2003. – С. 312.

О профсоюзе расскажет газета // С людьми и для людей : Профсоюзной организации ОАО «Запорожсталь» - 70 лет! / авт. кол. : А. Ф. Чехарин, К. А. Арсеничев, Л. А. Безлепкин, В. Н. Манжура. – Запорожье, 2003. – С. 78-81.

Бондаренко А. Його справи були корисними для людей : [про гол. ред. газети І. В. Веретельника] / Анатолій Бондаренко // Днепров. металлург. – 2012. – 6 июля (№ 27). – С. 4.

Гаркавцева И. Гори, огонек «Днепровского металлурга»! / И. Гаркавцева // Днепров. металлург. – 2009. – 3 июля (№ 24). – С. 2.

 Они были редакторами «ДМ» : [П. Д. Пащенко, И. Веретельник, Ф. И. Пащенко] // Днепров. металлург. – 2004. – 2 июля. – С. 13.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : (календар і короткі довідки з бібліогр. списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 97-101.

(Чубенко Л. М.)

Видатний фізик-експериментатор, академік АН УРСР (з 1965 р.) Олександр Олександрович Галкін народився 14 липня 1914 року в м. Бердянську. Вищу освіту отримав в Харківському університеті, по закінченні якого (1939 рік) працював у Харківському фізико-технічному інституті низьких температур АН УРСР. У 1960 році Галкіна О.О. призначено заступником директора цієї наукової установи, а в 1965 році він очолює Донецький фізико-технічний інститут АН Української РСР, будучи одночасно професором Донецького університету.

Наукові праці вченого стосуються фізики твердого тіла й конденсованого стану речовин, радіоспектроскопії, надпровідності, фізики високих тисків. Спільно з іншими співробітниками він відкрив детекторні властивості надпровідників і осцилюючий характер надпровідного переходу, значну анізотропію енергетичної щілини в надпровідному шарі. Експериментально виявив циклотронний резонанс на олові й свинці та комбінований резонанс Рашбі в надпровідниках. Досліджував властивості речовини під високим тиском. Розробив метод нестаціонарної гідроекструзії.

Помер О. О. Галкін 22 листопада 1982 року.

Наукові досягнення Олександра Олександровича відзначені численними урядовими нагородами. Він двічі лауреат Державної премії Української РСР, (1971, 1982), премії імені К. Д. Синельникова (1975), заслужений діяч науки УРСР (1978), нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора. Його ім`я присвоєно Донецькому фізико-технічному інституту НАН України, який він довгий час очолював.

Література про життя та діяльність

Шаромова В. Українські фізики та астрономи /В.Р.Шаромова.– Тернопіль: Підручники і посібники, 2007.– С. 34-35.

(Грабко А. І.)

Історія запорізького порту неподільно пов’язана з Дніпрогесом. Будівництво греблі і шлюзу дало новий поштовх розвитку судноплавства по Дніпру. Порт було введено в експлуатацію в травні 1934 р., а в 1935 р. він отримав назву Запорізький річковий порт ім. Ленина. В роки війни порт був зруйнований вщент, то ж після звільнення Запоріжжя його довелося будувати майже заново. І тільки 8 червня 1947 р. через шлюз в порт ім. Леніна пройшли перші вантажі.

З кожним роком зростало народногосподарське значення Дніпровської річкової магістралі, Запорізького річкового порту, особливо після того, як у листопаді 1980 р. запрацював другий – однокамерний шлюз (споруджений одночасно із Дніпрогес-2), що дозволив підніматися нагору по Дніпру морським судам.

Сьогодні Запорізький річковий порт – дочірнє підприємство акціонерної судноплавної компанії «Укррічфлот» (від 1992 р.) - не лише найбільший, але й найвисокомеханізованіший порт на Дніпрі. Причали його розташовані на берегах Запорізького й Каховського водоймищ, розділених греблею Дніпрогесу. У складі порту 2 вантажні райони з 11-ма причалами, Нікопольський річковий порт, пристань Дніпрорудна, криті та відкриті склади, власний флот. Порт обслуговують дві потужні залізничні станції. Порт може переробляти до 5 млн. т вантажів щороку.

Запорізькі портовики обробляють продукцію Запорізького та Донецького регіонів. Основна номенклатура – руда, кокс, вугілля, металобрухт, металовироби, мінеральні та будівельні матеріали, феросплави, боксити. Географія експортно-імпортних перевезень охоплює порти Чорного, Азовського, Середземного морів, Дніпра та Дунаю.

Література

Єгорова І. А. Запорізький річковий порт // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2010. – Т. 10. - С. 305.

ДП Запорізький річковий порт АСК «Укррічфлот» // Запоріжжя індустріальне. Історія і сьогодення. – Запоріжжя : Дике Поле, 2009. – С. 150-152.

ЗАТ «Запорізький річковий порт» // Потенціал. – Запоріжжя : Дике Поле, 2000. – С. 79.

Шиханов Р. Розвиток Ленінського району у 40-х-80-х роках // Ленінський район міста Запоріжжя (1928-2008 роки): становлення та розвиток місцевих органів влади. – Запоріжжя, ААТандем, 2008. – С. 67-68.

Запорожский речной порт.Так держать! // Странички истории. Ленинский район. – Запорожье, 2006. – С. 45-47.

(Грабко А. І.)

Гречиха Юрій Михайлович народився 6 липня 1954 р. в м. Запоріжжі. Після 8-го класу навчався в авіаційному технікумі за спеціальністю «Авіаційні двигуни», який закінчив в 1974 р. Потім служив в прикордонних військах в Закавказькому окрузі. З 1976 р. працює на «Мотор Січі» слюсарем-складальником в 31-му збиральному цеху. За час роботи на підприємстві зібрав понад 12 тисяч двигунів. Працював з особистим клеймом і двигуни, які збирав можна було не перевіряти – по них ніколи не було рекламацій.

Вагомі трудові досягнення Юрія Михайловича відзначено численними грамотами, званнями заслужений машинобудівник України, Відмінник якості. В 2007 р. до 100-річча заводу «Мотор-Січ» Гречисі Ю. М. присвоєно звання Герой України.

В 2010 р. його обрано депутатом обласної ради. Він - член наглядової ради ВАТ «Мотор Січ».

Література

Гавриленко И. На Мотор Сичи двигатели собирает Герой Украины // Запороз. Січ – 2012. – 11 груд. (№249). – С. 3.

Онуфриенко Л. Сборщик авиадвигателей // Мотор Січ – 2008. – 24 січ. (№5). – С. 2-4.

***

Гречиха Юрий Михайлович [Электронный ресурс] // Режим доступа к статье: ru.wikipedia.org/wiki/Гречиха_Юрий_Михайлович

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2004 рік : календар і короткі бібліогр. списки / ЗОУНБ ім. Горького ; [уклад. І. Шершньова, Г. Нагорна]. – Запоріжжя : Поліграф, 2003. – С. 32-34.

(Савкіна О. А.)

Ігор Олексійович Маляренко народився у 1934 році в селі Глибочок, на Київщині (нині Житомирська область). Дитинство його пройшло в Мелітополі. Хлопець рано захопився малюванням, відвідував художню студію при Мелітопольському палаці піонерів, якою керував І. А. Чубін. Спеціальне навчання починав в Одеському, але згодом перейшов до Пензенського художнього училища, яке закінчив з відзнакою в 1960 році.

З того ж часу життя художника пов’язане з Запоріжжям. З 1964 року Маляренко бере участь у республіканських, всесоюзних і зарубіжних виставках; він член Спілки художників СРСР з 1967 року.

І. Маляренко уже в перших творах проявив себе як обдарований живописець з яскраво вираженою творчою індивідуальністю і живописною мовою. Він полюбив море з дитинства, тому життя і побут рибалок Азова визначили коло тем його картин. Краса Азовського моря, особливий колорит зумовив своєрідність його живопису. Митцю притаманний ліричний підхід до вирішення теми. Цьому відповідає вся побудова полотен: ритмічність і врівноваженість композицій, пластичність і мелодійність ліній, стриманий колорит.

У ранніх полотнах ”Нащо мені чорні брови”, ”Сім’я”, ”Сини моря”, ”Рибалка”, ”Зустрічають” глибоко розкривається життя і побут людей моря, з якими митець добре обізнаний.

Настрій, вірніше, стан у жанрових картинах створює море. Різноманітна його живописна трактовка: море – то фон, маса, яка безперервно рухається , то рівна декоративна плоскість, то вузька смужка біля далекого горизонту над величезним простором піщаного берега.

Великою глибиною та смисловою виразністю переповнені створені художником жіночі образи. Написаний неквапливо, з увагою до найменших деталей ”Портрет бабусі” (1963) викликає повагу до зовнішньо простого, але внутрішньо складного, самобутнього світу її особистості.

Зовсім інша, стримана й спокійна, органічно вписана в морський пейзаж ”Рибачка”. Мерегтиння перлинно-рожевих фарб, м’який ритм складок, злиття фігури з фоном створюють лірично піднесений жіночій образ.

Мистецтво Маляренка говорить про вічні цінності – праця, щастя, любов, тому його образи збірні й узагальнені.

Його рибалки зайняті буденними справами, але в їх природних рухах й позах художник знаходить елементи чистої пластики, в конкретних трудових епізодах відчуває вічну поважність праці як живий контакт з природою: ”Полудень” (1970), ”Рибалки” (1975), ”Азовські рибалки” (1970), ”Сини моря” (1967).

Хоч майстер віддавав перевагу жанровій картині, він постійно звертався й до пейзажу. Етюди художника не тільки точно передають стан природи. Вони пройняті авторським сприйняттям її, в кожному пейзажі звучить своя виразна мелодія. Маляренко знаходить різнобарвні відтінки для передачі різних станів природи: ”Мелітопольський дворик” (1962), ”Гурзуф вночі” (1973), ”Злата Прага” (1975), ”Острів” (1976), ”Херсонес під дощем” (1981), ”Весна” (1985).

Пейзажами 80-х років притаманна особлива могутність, навіть енергійність, в них відчувається дихання природи, стихія моря – ”Хвилі моря”, ”Осіннє море” (1984); торжество осінньої розкоші – ”Осінні дерева” (1981), ”Осінь” (1983), чистота й прозорість повітря – ”Дорога в Артек” (1981), ”Сосни” (1984).

Натюрморти теж займали значне місце в творчості художника, вони приваблюють правдивістю, звучністю й мажорністю світосприймання. Чуттєве милування природою для художника було одним із способів образного сприяння світу, свого роду діалог з природою. Такі ”Квіти польові” (1985), ”Бузок” (1977), ”Троянди” (1982).

Серед картин 80-х років виділяється картина ”Пам’ять” (1983). Складне у кольоровому рішенні полотно створює напружене звучання урочистої мелодії реквієму - вічної пам’яті тих, хто загинув у Великій Вітчизняній війні.

Ігор Маляренко – представник російської живописної школи, яка є більш стриманою по колористиці і тону. Пейзажі його відроджують традицію вітчизняного реалістичного живопису. В скромних, невибагливих на перший погляд пейзажах художник відкривав милу та зворушливу красу провінції.

Майстер активно виставлявся, його твори знаходяться в багатьох художніх музеях і приватних колекціях Росії, України, Франції, Чехії, Фінляндії та Японії.

Ігор Маляренко був глибоко духовною людиною. У 1996-1997 роках безкоштовно написав іконостас для храму в Куйбишевському районі. На жаль, на зламі віків художника наздогнала депресія. У 2002 році він трагічно пішов з життя. Але творчість його продовжує життя в картинах, іконах. В живописних творах митця зображений світлий, гармонічний світ, який витканий осяйними фарбами, натхненний любов’ю до природи та людини.

Література про життя та діяльність

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Маляренко І. О. – С. 202.

Художники Запоріжжя : каталог. – Запоріжжя, 2002. – 42 с. – Із змісту : Маляренко І. О. – С. 19-21.

Промис Gallery : [альбом-каталог]. – К.: [DiRoR, 1993]. – 78 с.: іл. – Із змісту : Маляренко І. – С. 40-41.

Маляренко Игорь. Персональная художественная выставка : Живопись : каталог. – Запоріжжя : Облполіграфіздат, 1986. – 24 с.

Маляренко І. О. Персональна художня виставка : каталог. – Запоріжжя, 1977. – 8 с.

 Українські радянські художники : довідник. – К.: Мистецтво, 1972. – 563 с. – Із змісту : Маляренко І. О. – С. 289.

(Макєєва І. В.)

Іван Іванович Гавриш народився 18 липня 1914 року в селищі Черкаському Ізюмського повіту Харківскої губернії (нині смт Слов’янского району Донецької області) в селянській родині. Після закінчення семирічки, Іван Гавриш переїхав до Краматорська і, отримавши у ФЗУ професію слюсаря, працював на місцевому державному машинобудівному і металургійному заводі. З 1932 р. трудився слюсарем-лекальщиком, потім - майстром обрубного цеха Новокраматорського машинобудівного завода. У жовтні 1941 року обладнання підприємства, його персонал були евакуйовані до Орська та Юрги і до осені 1942 року Іван Іванович працює на будівництві Юргинського машинобудівного завода.

До лав Червоної Армії І. І. Гавриша призвали у вересні 1942 року. На фронтах Великої Вітчизняної війни сержант Гавриш перебував з жовтня 1943 р. на посаді командира взвода протитанкової зброї 1118-го стрілецького полка 333-ї стрілецької дивізії 12-ї армії Південно-Західного фронту. Він - учасник битви за Дніпро. Під час Донбаської операції, після звільнення міст Павлоград і Синельниково, частини 21-ї армії вийшли до Дніпра на північ від Запоріжжя і форсували ріку біля села Військове. До початку листопада Іван Іванович брав участь в боях за утримання та розширення плацдарма на правому березі Дніпра. 10 листопада 1943 року 21-а армія була розформована, а її підрозділи увішли до складу 6-ї армії. 26 листопада 1943 р. сержант І. І.Гавриш із своїм відділенням першими форсували Дніпро в районі села Канівське Запорізького району. Висадившись на правому березі ріки, Іван Іванович швидко встановив протитанкову рушницю і подавив 3 вогневі точки противника та знищив дві гармати, що дозволило решті підрозділам переправитися через Дніпро і закріпитися на плацдармі. При відбитті контратак противника, Іван Іванович ліквідував один танк, 3 гармати, більше 10-ти солдатів вермахту і 5 вогневих точок. Не дивлячись на поранення, сержант Гавриш не покинув поле бою.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 р. за мужність і героїзм сержанту Івану Івановичу Гавришу было присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Іван Гавриш три місяці перебував у госпіталі Запоріжжя. Після поверненняи на передову його направили навідником протитанкової зброї в 1248-й армійський артилерійський винищувально-протитанковый полк 6-ї армії 3-го Українского фронта, в складі якого Іван Іванович(січень – лютий 1944 р.) брав участь в Нікопольсько-Криворізькій операції, звільняв Правобережну Україну (Березнеговато-Снігирівска і Одеська наступальні операції). З грудня 1944 р. 6-а армія увійшла до складу 1-го Українського фронту. Сержанту І. І. Гавришу довелося брати участь в Сандомирсько-Силезьській та Нижньосилезьській наступальних операціях.

У бою за плацдарм на річці Одер 7 лютого 1945 р. сержант Гавриш виставив свою гармату на пряму навідку і розстрілював німецьку піхоту, знищивши 60 ворожих солдат та офіцерів і подавив вогонь двох кулеметів. Сильно контужений І. Гавриш продовжував вести вогонь, аж поки за наказом командира батареї його не відправили до санчастини. Свій бойовий шлях Іван Іванович закінчив в м. Бреслау. Серед його ратних нагород - ордени Леніна і Вітчизняної війни 1-го ступеня, численні медалі.

Демобілізувавшись у званні старшого сержанта, І. І. Гавриш повернувся в рідні місця. Працював заступником голови селищної Ради, майстром на Новокраматорському машинобудівному заводі, заступником директора радгоспу «Слов’янский». 4 січня 1976 року Іван Іванович помер. Похований в смт Черкаське Донецької області.

Література про життя та діяльність

Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [в 2 т.] [Т.] 1 : Абаев – Любичев / М-во обороны СССР ; пред. ред. кол. И. Н. Шкадов. – М. : Воениздат, 1987. – С. 301.

Дороги храбрых : книга о Героях Советского Союза – славных донбассовцах, наших земляках / сост. В. С. Руссов, С. П. Булкин. – Донецк : Донбасс, 1967. – С. 150-153.

Кавалеры Золотой Звезды : очерки о Героях Советского Союза / авт.-сост. А. А. Трокаев. – Донецк : Донбасс, 1976. – С. 82-83.

Нам дороги эти позабыть нельзя : воспоминания фронтовиков Великой Отечественной / [сост. : В. Я. Сарнацкий, Я. А. Тихомиров]. – К. : Политиздат Украины, 1980. – С. 295-296.

***

Власенко В. Огненный рубеж / В. Власенко // Индустр. Запорожье. – 1987. – 9 мая (№89). – С. 3.

***

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=1206

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pomnipro.ru/memorypage28169/biography

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2004 рік : календар і короткі бібліогр. списки / ЗОУНБ ім. Горького ; [уклад. І. Шершньова, Г. Нагорна]. – Запоріжжя : Поліграф, 2003. – С. 34-35.

(Чубенко Л.М.)

В липні 1944 року в звільненому від німецько-фашистських загарбників Запоріжжі була організована станція переливання крові, яка почала постачати донорську кров пораненим в шпиталі і хворим в лікарні. Не було транспорту та необхідного обладнання, недостатність харчування теж негативно позначалася на донорах. Проте був ентузіазм та висока свідомість співробітників та населення. Вже через 17 днів обласна станція переливання крові заготовила та видала першу кров для шпиталів. В 1944 році заготовлено для переливання 200 літрів крові. Закладом від моменту створення і до 1971 року успішно керувала Ольга Афанасіївна Кікєєва, якій у 1969 році присвоєно звання «Заслужений лікар УРСР».

Перша будівля ОСПК - це 4-х кімнатна глинобитна хатина, розташована на території першої міської лікарні. Тут проводилися підготовчі роботи, а забір крові відбувався в операційній шпиталю. В 1947 році ОСПК виділяють нове приміщення з 6 кімнат на території кожвендиспансеру. Заготовлена кров зберігалася спочатку в підвалі з льодом, перший же холодильник заклад отримав в 1949 році.

З часом матеріально-технічний стан закладу поліпшується. Так в 1957 році ОСПК на території 10-ї міської лікарні виділяють корпус із 10 кабінетів, а в 1958 – нове приміщення по вул. Правди 32, в якому і сьогодні знаходиться виробничий корпус. Станція оснащається необхідним обладнанням, відкриваються відділи сушки та фракціювання плазми, створені нові лабораторії. В цей час організується мережа станції та відділи переливання крові в містах та районах області.

Згідно з первісними настановами служба крові області розвивається разом з гематологією. Протягом 20 років О.А. Кікєєва разом з лікарем І.Н. Розенгафт вела консультативний прийом гематологічних хворих. Гематологічна служба виділяється в самостійний розділ медицини лише в 1968 році.

З 1971 року починається період активного технічного переоснащення ОСПК та розвивається виробництво високоефективних препаратів крові. Розширення виробничої площі, чудове обладнання, підготовка кадрів, впровадження методу плазмофереза дозволили створити нові відділи, лабораторії та приступити до виробництва препаратів крові направленої дії.

Нині ОСПК - сучасний центр виробничої та клінічної трансфузіології, який забезпечує високий рівень заготівлі, переробки донорської крові на компоненти та виробництва препаратів плазми крові. За останні роки обидва корпуси ОСПК реконструйовані та технічно переоснащені. Зусиллями колективу впроваджені новітні методи виробничої трансфузіології, комп`ютеризовані всі етапи заготівлі, переробки, зберігання і видачі компонентів крові з єдиним ідентифікаційним кодом кожної дози. Якість гемотрансфузійних середовищ, що випускаються Запорізькою станцією переливання крові, гарантовано.

Виробничі завдання, що стоять перед установою, виконує висококваліфікований персонал. Структура ЗОСПК включає 12 відділів та лабораторій, якими керують лікарі вищої категорії. Ось уже більше 10 років заклад очолює А. М. Знаменська – умілий і вимогливий керівник, лікар-трансфузіолог і організатор охорони здоров`я вищої кваліфікаційної категорії. Завдяки високопрофесійній, добросовісній роботі колектив ОСПК залишається одним з провідних закладів служби крові України.

Література

Запорізька обласна станція переливання крові // Запоріжжя: з минулого в майбутнє. – [Запоріжжя], 2012. - С. 86.

Страницы летописи развития службы крови Запорожской области // Медицина Запорізької області: іст. нариси. - Запоріжжя, 2001.– С. 144-151.

Петраков Г. Они дарят жизнь / Григорий Петраков // Рабоч. газ. – 2011. – 19 июля. – С. 3.

Шкарупа С. О кровь – ты жизнь / Светлана Шкарупа // Запороз. Січ. – 2009. – 24 груд.

Миланова Я. Кровь не молоко / Я. Миланова // ПравДа. – 2009. – 5 марта (№ 8). – С. 6.