(Крилов М. В.)

Один із 13 дітей Франца Классена (1870-1924) та Жюстін Вібе (1874-1933) Классен Корнеліус Франц народився 3 серпня 1894 року. Із колоністів Таврійської губернії. В 1917 році був делегатом Всеросійського менонітського конгресу в с. Орлово (Молочанська волость Баврійської губернії). В 1920-1921 рр. разом із П. Фрізе представляв менонітські громади в «Обєднаній раді релігійних товариств та груп» (заснована в 1919 році). В 1921 році К. Ф. Классен обирається членом «Комітету допомоги голодаючим» (м. Москва). Сприяв роботі благодійних організацій «Американська адміністрація допомоги» та «Американська менонітська допомога». Був одним із ініціаторів створення «Всеросійського менонітського сільськогосподарського товариства», заступником його голови (1923-1928). Классен організував декілька конгресів товариства, приймав участь в укладанні уставних документів, сприяв реалізації еміграційної програми.

З 1928 року перебував в еміграції; очолював Менонітську братську церкву (Канада). К. Классен - делегат Всесвітніх менонітських з’їздів у Данцигу (1930), Амстердамі (1936), Базелі (1952). З початку 50-х років ХХ ст. – один із лідерів менонітських товариств Канади та Німеччини. В останні роки життя був редактором журналу «Der Mennonit».

Твори

 TheMennonitesofRussia. 1917-1928 / KlassenC. // Mennonite Quarterly Review. – 1932. - № 4.

Література про життя та діяльність

 Винниченко І. Німці в Україні : біобібліогр. довід. / І. Винниченко ; Винниченко Ігор ; Ін-т досліджень діаспори. – К. : [Геопринт], 2011. – 356 с. : іл. – Із змісту : Классен Корнеліус Франц. – С. 166.

 Немцы России : энциклопедия. Т. 2 : К-О. – М. : ЭРН, 2004. – 747 с. – Из содерж. : Осташева Н. Классен Корнелиус Франц. – С. 99-100.

***

 Об устройстве менонитского обычного делового съезда [1905-1916] [Электронный ресурс]. – Режим доступа : htpp://anabaptist.ru/obmen/histjry…

 Осташева Н. Классен Корнелиус Франц [Электронный ресурс]. – Режим доступа : htpp://www.rusdeutsch-panorama.ru/jensik_statja.php?mode=views…

Cornelius F. Klassen [Электронныйресурс]. – Режимдоступа : htpp://yandsearch?clid=4031&ir=960&text…

 Klassen, Cornelius Franz «C. F.» (1894-1954) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : htpp://www.gameo.org/encyclopedia/contens/k535ME.html

Cornelius Franz «C. F.» Klassen [Электронный ресурс]. – Режим доступа : htpp://nana.lib.umanitoba.ca/icaatom/index.php/klassen-cornelius…

(Романів Н. В.)

"Червоний промінь" стільки літ не гасне

Бажаний гість в будинках наших сіл,

Освітить без запізнення він ясно

Усе, що відбувається довкіл.

(В. Коваль)

Газета "Червоний промінь" - ровесниця Запорізької області. Перший номер Запорізької районної газети побачив світ 6 серпня 1939 року. Первинна назва видання, яке виходило щоденно тиражем у чотири тисячі примірників, «За більшовицькі колгоспи». Після війни – газета змінивши назву «Зоря комунізму» стала органом Верхньо-Хортицького райкому партії та райвиконкому, періодичність її - дві на тиждень, а тираж складав дві тисячі примірників. В період укрупнення районів – ( 10 травня 1962 - 30 березня 1965 року) -це об`єднана газета Запорізького і Вільнянського районів - "Дніпровські вогні". З 1 квітня 1965 року газета почала виходити під нинішньою назвою "Червоний промінь" як орган Запорізького райкому партії та райвиконкому. У складні роки буремної історії розпочався її життєвий шлях. Неможливо підрахувати, скільки злободенної інформації підготували мешканцям району журналісти за сім з половиною десятків років, про долю скількох земляків написали, скільки зробили "гарячих" репортажів, щоб донести людям правду про події в районі, області, державі.

Редакторами районної газети повоєнних часів були: М. Куценко, В. Шепель, Г. Кузьменко, Ю. П. Іванець. Десятки трудових років віддали районній газеті журналісти : В. П. Таран, Г. Т. Таран і Р. Г. Логанова, В. В. Гетало і О. І Нарушевич, М. Ф. Степановська, Л. М. Недоморацька та інші. Матеріали про знаних людей району, інформація для читачів різного віку , цікаві тематичні сторінки ( "Ми", "Берегиня", "Слово") - усе це можна знайти на шпальтах газети. Найважливіші освітянські події вдало ілюструють фотокореспонденти.

Більше двадцяти років,(з жовтня 1989-го) очолює газету редактор О. Якименко - член Національної спілки журналістів, переможець обласного конкурсу-огляду творчих журналістських робіт з пропаганди рідної мови. Колеги, мешканці району, читачі цінують її за високий професіоналізм, чуйність, відповідальність. У процесі творення газети О. Г. Якименко сповідує об`єктивність, толерантність. Газета багато років ставала переможцем обласного професійного творчого конкурсу у номінації "Краща районна газета року". Більше 20 років у Запорізькому районі проводиться турнір на Кубок "Червоного променя". У 2011 і 2012 роках газета стала переможцем Всеукраїнського рейтингу "Сумлінні платники податків" у номінації "Сумлінний платник податків у сфері мас-медіа" в категорії "Малі підриємства".

В день професійного свята 6 червня 2013 року редактор газети О. Г. Якименко отримала державну нагороду - почесне звання "Заслужений журналіст України", заступник редактора Наталія Стіна і оператор комп`ютерної верстки О. Невілько нагороджені грамотами районної державної адміністрації., завідуюча відділом молодіжної політики редакції О. О. Ковальова Почесною грамотою за низку публікацій, присвячених подіям Великої Вітчизняної війни, долям земляків, історії населених пунктів та установ району.

Література

Андрєєв К. Відзначили день журналіста: [гол. ред. газети "Червоний промінь" О. Якименко присвоєно звання "Заслужений журналіст України"] / Костянтин Андрєєв // Запоріз. правда. - 2013. - 8 черв. (№ 66). - С. 2.

Ольга Якименко - заслужений журналіст України // Горожанин-Информ. - 2013. - 13 июня (№ 22). - С. 12 ; Червоний промінь. - 2013. - 8 черв. (№ 43). - С. 1.

"Червоний промінь" на теренах України, області, району // Червоний промінь. - 2013. - 8 черв.(№ 43). - С. 1.

Якименко О. Сімдесят років на вістрі часу / Ольга Якименко // Червоний промінь. - 2009. - 5 серп. (№ 60). - С. 1.

Недоморацька Л. Як народжується газета? Як і дитина: в муках і любові / Лідія

Недоморацька // Червоний промінь. - 2004. - 6 серп. (№ 59-60). - С. 5.

"Червоному променю" - 65 // Запоріз. правда. - 2004. - 5 серп. - С. 2.

Кузьменко Г. На пульсі життя / Г. Кузьменко // Запоріз. правда. - 1979. - 5 серп.

(Чубенко Л. М.)

Видатний український вчений в галузі ливарного виробництва, академік НАН України (1995 р.) Володимир Леонтійович Найдек народився 9 серпня 1939 року у м. Василівка Запорізької області. У 1959 році після закінчення із відзнакою Київського політехнічного інституту залишився працювати у рідному вузі на викладацькій роботі. Одночасно навчався в аспірантурі, був асистентом на кафедрі автоматизації теплових процесів промислових підприємств, де у 1963 році достроково захистив кандидатську дисертацію. Ставши доцентом кафедри, продовжував вивчати шляхи інтенсифікації роботи металургійних агрегатів.

Працюючи над проблемою вдування у сталеплавильну ванну зрідженого кисню замість газоподібного, В. Л. Найдек у 1968 році переходить до Інституту проблем лиття АН УРСР (тепер - Фізико-технологічний інститут металів та сплавів НАН України).

У 1974 році Володимир Леонтійович очолив лабораторію плавки і рафінування сплавів, яка пізніше стала базою для створення наукового відділу з аналогічною назвою. Вагомий внесок вчений зробив у розв’язання проблеми підвищення властивостей кольорових сплавів, зокрема алюмінієвих та мідних, шляхом використання процесу, що базується на введенні плазмового струменя в глибину розплаву. Наукові дослідження вченого стосуються тепломасообміну й теплофізики ливарних процесів та створення ефективних технологій одержання й обробки металічних розплавів.

Багато процесів та обладнання, розроблених вченим, успішно реалізовані на металургійних підприємствах, а наукові результати своєї діяльності В.Л. Найдек узагальнив у докторській дисертації, захищеній у 1986 р. Результати виконаних ученим досліджень знайшли відображення у понад 300 опублікованих працях та покладені в основу більше 100 авторських свідоцтв на винаходи та патентів.

Володимир Леонтійович бере активну участь у науково-організаційній та громадській діяльності. У 1979 р. його призначають заступником директора з наукової роботи Інституту проблем лиття, а з 1988 р. він очолює інститут і одночасно керує науковим відділом плавки і рафінування сплавів. За ці роки він багато зробив для удосконалення матеріально-технічної бази інституту, розширення ділових зв’язків з підприємствами. За ініціативи вченого у 1990 р. створена Асоціація ливарників України, президентом якої він був тривалий час. В.Л. Найдек працює головним редактором журналу «Процессы литья» , входить до складу редакційних колегій часописів «Металл и литье Украины» та «Металознавство, обробка металів», а також журналу «Литейное производство»,який видається в Росії.

Свідченням високої суспільної значимості результатів наукової, науково-організаційної, педагогічної та громадської діяльності академіка НАН України В. Л. Найдека є нагородження його Орденом „За заслуги” ІІІ ст., Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, присвоєння почесного звання „Заслужений діяч науки і техніки України” (1997), відзначення Державною премією України у галузі науки і техніки (1997), премією НАН України імені З. І. Некрасова (2001).

Література про життя та діяльність

Шаромова В. Українські фізики та астрономи /В.Р.Шаромова. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2007.– С. 104-105.

70-річчя академіка НАН України В.Л. Найдека // Вісн. НАН України.- 2007. - №8. - С. 64-66.

(Тюркеджи І. В.)

Відомий бердянський лікар Жером Ілліч Гольдштейн народився 13 серпня 1844 року. Закінчив Київський університет.

У 1871 р. поступив на службу. Виконував обов’язки лікаря в Бердянській жіночій гімназії. З 9.10.1876 р. служив у Бердянській чоловічій гімназії. 15.02.1882 р. отримав чин колезького радника.

У 1898 р. за клопотанням ненадовго звільнений з обох гімназій. Невдовзі знов став лікарем Бердянської чоловічої гімназії.

27.03.1901 р. Ж. І. Гольдштейну призначена пенсія на підставі вислуги 30 років з наданням права продовжувати лікарську службу в гімназії. З 1906 р. викладав уроки гігієни.

У 1915 р. запрошений на посаду санітарного попечителя по м. Бердянську. У 1916 р. серед співробітників гімназії вже не значився. Продовжував лікарську діяльність у Бердянську. Автор ряду статей у журналі «Медичний огляд».

Нагороджений орденом Святого Станіслава 3 ступеня (21.12.1874 р.), орденом Св. Анни 3 ступеня (3.02.1887 р.), орденом Св. Володимира 4 ступеня (22.09.1907 р.), знаком бездоганної служби (22.08.1912 р.); крім того, знаком Червоного Хреста і медаллю в пам’ять царювання імператора Олександра ІІІ.

Помер 15 квітня 1928 року.

Література про життя та діяльність

Бердянська чоловіча гімназія (остання третина ХІХ століття): матеріали з історії Бердянського державного педагогічного університету / упоряд. І. І. Лиман, В. І. Константінова. – К. : Освіта України, 2006. – Т. 1. – 528 с. – Із змісту : Іменний покажчик : Гольдштейн Жером Ілліч. – С. 12, 76-78, 95, 206, 209, 210, 225, 238, 248, 392, 400, 402, 405-413 ; Лікар гімназії Ж. І. Гольдштейн [портрет] ; Пам’ятник Ж. І. Гольдштейну на Бердянському кладовищі. – С. 438.

Бердянська чоловіча гімназія (1901-1919 роки): матеріали з історії Бердянського державного педагогічного університету /упоряд.: І. І. Лиман, В. І. Константінова. – К. : Освіта України, 2007. – Т. 2. – 631 с. – Із змісту : Іменний покажчик. Гольдштейн Жером Ілліч. – С. 22, 23, 25, 98, 99, 111, 122, 165-168, 263, 375, 377, 382, 457, 461, 465, 466, 470, 475, 473-483, 485, 487-489, 573.

Бердянський державний педагогічний університет. Історія. Сьогодення / автори: В. А. Зарва, В. М. Константінова, І. І. Лиман [та ін.]. - Бердянськ : БДПУ, 2012. – 286 с. – Із змісту : Гольдштейн Жером Ілліч. – С. 14.

Пологи – столиця запорізької кераміки : до 125-річчя від дня заснування міста : бібліогр. покаж. / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – С. 55-57. - (Міста та села Запоріз. обл. ; вип. 5).

(Єременко М. М.)

Архімандрит Серафим (Тяпочкін Дмитро Олександрович) народився 14 серпня 1894 року в місті Новий Двір Варшавської губернії у дворянській сімї. В святому хрещенні отримав ім’я Дмитра на честь великомученика Дмитра Солунського. Його батько Олександр Іванович Тяпочкін (1861-1913) – надвірний радник, служив начальником пошти і телеграфу у різних містах, останнім з яких був Катеринослав. Мати, Елеонора Олександрівна Маковська, походила з багатої і знатної родини. Одна з двох її сестер, Поліна Олександрівна, була одружена з генералом Осетровим. Подружжя жило в Ялті при імператорському Лівадійському палаці. Двоє братів перебувало у Варшаві і деякий час займали важливі державні посади у польському уряді (вже після 1918 р.). Один був прем’єр-міністром, інший – міністром сталеливарної промисловості Польщі (до 1939 р.).

Батьки Дмитра - люди освічені й набожні, відзначалися душевною теплотою і любов’ю до Бога та ближніх. Господь послав їм п‘ятеро дітей – двох синів та три доньки. Дмитро був останнім у великій і дружній сім`ї Тяпочкіних. Старший брат Костянтин служив у кадетському корпусі при імператорі Миколі ІІ і був розстріляний більшовиками у 1922 р. Сестри Марія і Олена стали лікарями, а Надія – домогосподаркою.

Приклад батьків, любов до Бога не могли не вплинути на чисту душу та розум юнака. В сім років Дмитро достроково був прийнятий до Духовного училища у Варшаві. У 1911 р. зі згоди батьків Дмитро вступає до Холмської духовної семінарії Люблінської губернії, де остаточно утвердився в бажанні служити Богу. В 1917 р., по закінченні семінарії, він продовжує навчання в Московській духовній академії. Навчання в такому центрі православ’я захоплювало і збагачувало духовно, але більшовики в 1918 р. закрили академію, а студентів розпустили. Дмитро повертається до родини на Катеринославщину у містечко Кам’янка (Дніпродзерджинськ) і в пошуках заробітку влаштовується вчителем російської мови та літератури у Романківському сільському училищі. Тут він одружується з вчителькою математики Антоніною Вікторівною Онищенко.

У 1920 р. Дмитро починає пастирське служіння в Катеринославській єпархії. Час був важкий, двоє синів Дмитра у віці до двох років померли від голоду. Сім’я мала також доньок – Людмилу, Ніну і Антоніну.

В період руйнування церкви більшовиками освічений, ревносний у вірі і шанований народом отець благочинний звернув на себе увагу гонителів Церкви. На його життя були замахи. У 1933 р. від туберкульозу помирає його кохана дружина Антоніна Вікторівна. В ті роки йшла нова хвиля руйнації церков. Одного разу отцю Дмитру запропонували закрити храм. Він відповів: «Мій обов’язок не закривать, а відкривать храми». Коли закрили святі церкви в його приході, він змушений був служити, переходячи з храму в храм. Його переслідували.

В 1941 р., звинувативши у «незаконному» служінні та інших неіснуючих гріхах, його засуджують до десяти років ув’язнення без права переписки. Разом з ним в ув’язнення поїхали три його послідовниці, дві з яких там і загинули. Свій хрестний шлях він розпочав у КРАСЛАГі, а потім був переведений до сумнозвісного СТЕПЛАГу, але й там він продовжує служити Богу. Перед звільненням слідчий його запитав: «Що плануєте робити на волі?». Отець Дмитро відповів: «Буду служити священиком, як і служив». І йому добавляють ще 5 років поселення у Красноярський край (Туруханське заслання).

У 1955 р. він звільнюється і повертається в Дніпропетровськ.Отцю Дмитрію, ревносному у вірі, освіченому і авторитетному пастирю не знайшлося місця у Дніпропетровську. І тому він поїхав служити у найвіддаленіший храм Дніпропетровської єпархії в с. Верхній Токмак Чернігівського району Запорізької області настоятелем церкви в ім’я Архістратига Михаїла, де він перебував до червня 1958р. За цей період о. Дмитрію вдалося капітально відремонтувати храм та збільшити кількість прихожан. Після закриття храму його переводять в село Сурсько-Михайлівське Дніпропетровської обл., а в 1960 році отець Дмитрій на короткий час стає настоятелем Свято-Троїцького кафедрального собору у Дніпропетровську. Його служби були сердечні, проникливі і хвилюючі. Все це заставляло багатьох плакати під час богослужіння. Люди тягнулися до отця-настоятеля, це не влаштовувало владу. Уповноважений райвиконкому забрав у отця Дмитрія реєстрацію і наказав йому протягом двох днів покинути місто. Пізніше реєстрацію поновили, але без права служити в Дніпропетровській єпархії. Потім була служба в селі Соколівка Курсько-Бєлгородської єпархії. 26 жовтня 1960 року в цьому селі єпископ Курський і Бєлгородський здійснив постриг протоієрея Дмитра в монахи з ім’ям Серафим. Наступного року ієромонах Серафим був возведений у сан ігумена.

З 14 жовтня 1961 року і до кінця своїх днів отець Серафим був настоятелем Свято-Миколаївського храму в селі Ракитне Бєлгородської області. «Він випромінював світло праведності» - говорили про архімандрита Серафима ті, хто сподобився бачити цього святого старця, чи отримав від нього допомогу, хто жив за його настановами, кого Господь допустив сповідатися у нього і причащатися за літургією, яку осяяний молитвою батюшка правив, зі слізьми на очах, просячи Господа допомогти нужденним. Після кончини батюшки чудесні зцілення відбувалися на його могилі біля Свято-Миколаївського храму в селі Ракитне. Очевидці подвижницького життя старця свідчать про його прозорливість, дар зцілення, сумирність, безмежну любов до кожної людини. Тисячі паломників, священиків йшли у Ракитне. У отця Серафима було багато послідовників, і владу це дуже хвилювало. Помер архімандрит Серафим 19 квітня 1982 року на другий день Всесвітлого Христового Воскресіння. Багато духовних чад не змогли прибути в Ракитне вчасно, так як в багатьох телеграмах хтось змінив дату похорону, відмінені були і автобусні рейси. Більше двох годин йшло прощання з померлим. Через велике скупчення народу не всі бажаючі змогли підійти до гробу. На місці упокоєння старця затеплилась незгасима лампада, запалено багато свічок.

Російська православна церква високо оцінила пастирську працю отця Серафима – він був удостоєний сану архімандрита (1970), отримав право носіння другого хреста з прикрасами (1974), нагороджений орденами Святого Рівноапостольного Князя Володимира ІІІ ступеня (1977), Преподобного Сергія Радонежського ІІІ ступеня (1980), Патріаршою грамотою до 60-річчя служіння в священному сані. Старець з вдячністю приймав ці знаки уваги з боку керівництва, хоча не надавав самим нагородам великого значення. Він говорив: «Ведь я «поп-тихоновец», как было записано в моем уголовном деле, и это настолько для меня драгоценно, что заменяет все награды».

2007 року архімандриту Серафиму (Тяпочкіну) відкрито пам`ятник в селищі Ракитне Білгородської області (РФ), де він прослужив 21 рік. На постаменті викарбовані слова архімандрита Серафима: «Пребывающий в Боге – пребывает в любви».

Сьогодні російська православна церква розглядає питання про можливість загальноцерковної канонізації архімандрита Серафима (Тяпочкіна).

Література про життя та діяльність

Єременко М. Блаженні гнані за правду. Архимандрит Серафим (Тяпочкін),1894-1982): життєпис, спогади духовних чад, проповіді / Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-принт, 2013. – 338 с. : іл.

Єременко М. Мир усім! : [православні храми та монастирі Чернігів. р-ну] / М. М. Єременко ; Микола Єременко. – Чернігівка : [б. в.], 2011. – С. 73-102.

Сафроний (Макрицкий, иеродиакон). Белгородский старец Серафим (Тяпочкин). 1894-1982. – М. : Техинвест-3, 2004. – 448 с. : портр.

Бадіон О. Стежками Північного Приазов`я : путівник / О. П. Бадіон, Ю. М. Діхтяр ; Асоціація «Екологічна освіта» ; Дит. екол. об-ня «Ехо». – Запоріжжя : Поліграф, 2002. – 254 с. : іл. – Із змісту : [про Михайлів. церкву в с. Верхній Токмак Чернігів. р-ну та її настоятеля о. Дмитрія (Тяпочкіна)]. – С. 27-30.

***

Большакова Т. Тут служив святий старець / Большакова Тамара // Нива. – 2011. – 2 лип. (№ 52). – С. 3.

***

Серафим (Тяпочкин) [Электронный ресурс] : Режим доступа : htpp://wikipedia.org/wiki…

Дегтярева М. Архимандрит Серафим (Тяпочкин) : «…Я священник, служить намерен» / Мария Дегтярева : [Электронный ресурс] : Режим доступа : htpp://www.pravmir.ru/arximandrit-serafim-tyapochkin…

(Макєєва І. В.)

Ілля Іванович Васін народився в с. Роздолля Биковського району Волгоградської області в родині селянина. В 1932 р. закінчив 7 класів. Після служби в лавах Радянської Армії (1936-1938 рр.) працював на заводі «Барикади» у Сталінграді, потім - в станиці Обливська Ростовської обл. В діючій армії перебував з лютого 1943 року, а на фронті – з вересня того ж року.

Командир взводу автоматників окремої навчальної стрілецької роти 333-ї стрілецької дивізії 12-ї армії сержант І. І. Васін воював на Південно-Західному та 3-му Українському фронтах. Приймав участь у звільненні міст Запоріжжя, Нікополя, Тирасполя, форсуванні рік : Північний Донець, Дніпро, Буг, Дністро, Дунай…

Особливо відзначився І. І. Васін 26-го і 27-го вересня 1943 р. при форсуванні Дніпра біля с. Петро-Свистунове (Вільнянський район Запорізької обл.), в боях за розширення плацдарму на правому березі ріки. Сержант Васін на чолі групи бійців подолав Дніпро під артилерійсько-мінометним вогнем та стрімко увірвався до ворожої траншеї. Під його грамотним керівництвом взвод знищив два кулеметні розрахунки і п’ятдесят солдатів. В наступній контратаці розвідники уклинилися в бойовий порядок ворога і змусили його втікати, ліквідувавши при цьому 32 фашиста. Противник втратив вигідні позиції і контроль над переправою. Плацдарм утримувався до підходу основних сил дивізії. Взвод автоматників надійно прикривав рубіж.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 року за мужність та героїзм, проявлені в боях, сержанту Васіну І. І. присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і Золотої Зірки. Серед інших нагород героя - ордениЧервоної Зірки та Б. Хмельницького 3 ступеня, числені медалі.

З 1946 року лейтенант Васін – у запасі. Мешкав у м. Волгограді, працював бригадиром на пасажирському потязі.

Помер І. І. Васін 30 червня 1983 року.

Література про життя та діяльність

Герои – волгоградцы : [сборник / лит. обработка В. И. Ефимова и др.] – Волгоград : Н.-Волжское книж. изд-во, 1967. – С. 83.

Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [в 2 т.]. [Т.]1 : Абаев – Любичев / М-во обороны СССР ; пред. ред. кол. И. Н. Шкадов. – М. : Воениздат, 1987. – С. 250.

Днепр – река героев : свидетельства всенар. подвига / [авт.-сост. Н. И. Луцев и др.].- 2-е изд., доп. – К. : Политиздат Украины, 1988. – С. 310.

***

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://az-libr.ru/index.shtml?Persons&20H/a38a2f41/index

(Грабко А. І.)

Народився Андрій Федотович Хамула 15 серпня 1939 року у Вінницькій області. Закінчивши середню школу, працював на одному із київських підприємств.

Після служби у Радянській Армії його життєвий шлях пов'язаний із Запоріжжям.

Андрій Федотович працював в управлінні тресту «Укргідроспецфундаментбуд» з 1965 р., а через два роки очолив комплексну молодіжну бригаду. Яка мала справу з виготовленням фундаментів. Саме цьому колективу довелося освоювати нову техніку і не тільки впроваджувати її, але й вдосконалювати. Спільно зі спеціалістами проектного інституту робітники бригади А. Ф. Хамули створили цілий комплект принципово нових механізмів і пристроїв для спорудження буро набивних залізобетонних паль. Почалося освоєння нового методу робіт, який полягав в економічному підході до використання предметів праці і матеріалів.

Чимала заслуга передової бригади, якою керував Андрій Федотович, полягала і в швидкому зростанні в Запоріжжі житлового масиву Хортицький, Палацу спорту «Юність», приміщення цирку, багатопрофільної лікарні, багатоповерхових житлових кварталів, промислових підприємств.

Трудова звитяга А. Ф. Хамули відзначена багатьма державними нагородами. Він – кавалер орденів Леніна (1981) та Трудового Червоного Прапора (1974); нагороджений медалями «За трудову доблесть» (1966), «За доблесний труд» (1970), йому присвоєне звання «Заслужений будівельний УРСР», «Почесний громадянин мвста Запоріжжя» (1988). Лауреат Державної премії УРСР.

Помер А. Ф. Хамула у 2010 році.

Література про життя і діяльність

Кандидати народу // Запоріз. правда. – 1985. – 20 лют. (№ 36). – С. 1.

Миколенко К. Трудовий рекорд щоденно / К. Миколенко // Комсомолець Запоріжжя. – 1985. – 20 серп (№ 100). – С. 1.

Клименко М. Першопрохідці / М. Клименко // Молодь України. – 1985. – 8 верес. (№ 173). – С. 2.

Гордість за справу своїх рук // Запоріз. правда. – 1983. – 14 серп. (№ 173). – С. 1.

Сергєєва І. Робітнича висота / І. Сергєєва // Запоріз. правда. – 1982. – 1 трав. (№ 84). – С. 2.

Дашевський О. На рівні часу / О. Дашевський // Запоріз. правда. – 19 жовт. (№ 205). – С. 2.

(Нагорна Г. М.)

Ефіром вештатись по Римах і Парижах-

Тепер не штука. Матінка ж моя

так слухає "Говорить Запоріжжя "-

мов не Федина те сказав, а я.

М. Лиходід.

Василь Якович Федина - член Національної Спілки журналістів України, заслужений працівник культури України, радіожурналіст, диктор Запорізького обласного радіо(1961-2002 рр.). Народився 17 серпня 1934 р.в с. Телешівка Рокитнянського району Київської області в сім`ї колгоспників. У 1953 році з відзнакою закінчив режисерське відділення Київського культосвітнього технікуму, а в 1958 – філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

Все трудове життя його пов’язане з захистом і пропагандою національної духовності.

Особливо плідною і значимою була праця в Запоріжжі, куди він 1961 року переїхав і , після конкурсу, став працювати диктором обласного радіо. Це були роки нелегких пошуків і свого слова і свого слухача. Протягом 10 років готував власну програму "Мова рідна, слово рідне", яка завдяки професіоналізму диктора і журналіста, актуальності і цікавості матеріалів набула широкого розголосу в нашім краї.

Василь Федина - автор сценарію й один із постановників радіоспектаклю за романом Олеся Гончара "Людина і зброя", з яким познайомилися і слухачі Українського радіо, а також автором і читцем текстів багатьох літературно – музичних композицій з творів вітчизняних письменників і композиторів.

Його статті на літературно – мовознавчі теми друкувалися на сторінках обласної преси та журналів "Кур’єр Кривбасу", "Дивослово", альманаху "Хортиця", "Енциклопедії сучасної України". За матеріалами В. Федини про талановитих майстрів красного слова В. Діденка, М. Лиходіда, В. Лісняка, надрукованими у науково-методичному журналі Міністерства освіти та науки України "Дивослово", вчителі української мови та літератури, проводять "Уроки літератури рідного краю".

Окремі надруковані матеріали, радіопередачі з відгуками читачів і слухачів ввійшли до книги Василя Яковича "І голос той і ті слова..." Узбірці простежується історія обласного радіо, відбувається знайомство читачів з його працівниками. Перше видання з `явилося у 2003, а друге доповнене – в 2006 р.

Він став одним з ініціаторів і організаторів виконання заповіту відомого українського поета В. Діденка "Поховайте мене в Гуляйполі" та перепоховання покійного з Київського Північного кладовища у рідному місті. Упродовж багатьох літ В. Я. Федина був активним просвітянином, членом правління обласного об`єднання Всеукраїнського Товариства "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка, активним захисником і пропагандистом українського друкованого і усного слова. Він дійсний член Міжнародної асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ" (козацьке прізвище Тулумбас), дипломант конкурсу авторів – виконавців "Веселої Січі".

З його ініціативи і за безпосередньою участю засновано обласну премію імені колишнього голови Запорізького облтелерадіокомітету А. Путінцева – для відзначення кращих творчих праць телерадіожурналістів.

Самовіддана творча праця диктора і журналіста В. Я. Федини на Запорізькому обласному радіо, якій віддано понад 40 років життя, відзначена багатьма нагородами, зокрема значком Держтелерадіо СРСР "Отличник радио и телевидения" він став першим лауреатом обласної премії ім. М. Пересунька за кращу журналістську роботу року з висвітлення питань духовного відродження та розвитку національної культури, а також володарем призу "Золотий дельфін" у номінації "Радіожурналіст року" , першої запорізької регіональної програми "Зоряний шлях - 98", відзначений Дипломом Національної Спілки журналістів України, золотою медаллю української журналістики, та численними грамотами. У 2009 р. йому присвоїли звання "Заслужений працівник культури України", а на малій батьківщині його прізвище занесено до районної Дошки Пошани "Гордість твоя, Рокитнянщино".

Сьогодні Василь Якович на заслуженому відпочинку, але , як і раніше, його можна зустріти на літературних вечорах у бібліотеках міста, почути на обласному радіо з творчими програмами, побачити на обласному телебаченні, де він приймає участь у телепрограмах, присвячених історії, літературі рідного краю.

Публікації

Василь Діденко – поет і людина // Федина В. І голос той , і ті слова... / В. Я. Федина. – 2-ге вид., доп. - Запоріжжя, 2006. - С. 166-185.

Василь Діденко – поет і людина : [вступ. ст.] / В. Федина // "На долині туман...": бібліогр. покаж. - Запоріжжя, 2006. - С. 4-19.

Василь Діденко – поет і людина // Федина В. І голос той , і ті слова .... / В. Я. Федина. - Запоріжжя, 2003. - С. 102 - 119.

Василь Діденко (1937-1990) / В. Федина // Письменники Запорізького краю (20 - 90 ті роки ХХ ст.). - Запоріжжя, 2002. - С. 119-124.

Співець калини і кохання / В. Федина // Запоріз. правда. - 2003. - 2 лют. ; Нива. - 2002. - 2 лют. ; Михайлів. новини. – 1997. - 1 лют.

"А ви казали, що нас не слухають..."/ В. Федина // Запороз. Січ. - 1997. - 5 лип.

"Заповіт" Поховайте мене в Гуляйполі" виконано / В. Федина // Выбор. - 1997. - 17 июля.

Последняя воля поэта выполнена / В. Федына // Наш город. - 1997. - 15 июля.

Співуче серце / В. Федина // Дивослово. – 1996. - № 2. - С. 48-52 ; Кур’єр Кривбасу. - 1994. - № 13. - С. 27-29 ; Запороз. Січ. - 1992. - 4 лют.

Поховайте мене в Гуляйполі / В. Федина // Выбор. - 1995. - 9 июня.

Пошануймо ж рід свій... / В. Федина // Запороз. Січ. - 1994. - 20 квіт.

"Тридцать первый год в эфире..." / В. Федына // Наш город. - 1992. - 16 янв.

"Говорить Запоріжжя!" : [обл. радіо - 50] // Запоріз. правда. - 1989. - 24 лют.

Література про життя та діяльність

Головешко Д. "Радіо - це моя доля" [інтерв`ю з записала Д. Головешко] // Индустр. Запорожье. - 2012. – 13 янв. - С. 10.

Перепелица И. 41 год в радиоэфире / И. Перепелица // Наше время плюс. - 2009. - 6 авг.

Шевченко Т. Левітан Запорізького краю / Т. Шевченко // Дніпрові пороги. - 2009. - № 1.

Разом з Україною пишаюся Запоріжжям та його людьми : [є відомості про присвоєння почесного звання"Заслужений працівник культури України" В. Я. Федині] // Запоріз. правда. - 2009. - 13 жовт.

Знаем своих героев. Голос Запорожья // Суббота плюс. - 2006. – 2 нояб.

Ботнер Ю Які наші літа, Василю Яковичу / Ю. Ботнер // Наш город. - 2004. – 20 серп.

Рев`якін С. Українець про українців / С. Рев`якін // Суббота плюс. - 2004. - 8 січ.

Манжура В."Рідна ненько, Україно, я ж кровиночка твоя..." / В. Манжура // Суббота плюс. - 2004. – 19 серп.

Юрик П. Людина з національною гордістю і гідністю / П. Юрик // Запороз. Січ.-2003. – 15 листоп.

Сорок років у запорізькому ефірі // Запороз. Січ. - 2001. – 20 берез.

Юрик П. Мені ця тема не набридла / П. Юрик // Запороз. Січ. - 1999. – 22 квіт.

Василю Федині – шістдесят // Запоріз. правда. - 1994. – 19 серп.

Юрик П. Ровесник і приятель шістдесятників / П. Юрик // Запороз. Січ. - 1994. – 17 серп.

Жаров В. Тридцать первый год в эфире / В. Жаров // Наш город. - 1992. - 16 янв.

Манжура В. Ще не вмерла Україна, поки є Василь Федина / В. Манжура // Запороз. Січ. - 1991. - 16 берез.

(Шершньова І. В.)

Старушко Борис Мефодійович народився 19 серпня 1924 року на станції Ново-Данилівка Одеської області. В 1928 році його батька відряджують на будівництво Дніпрогесу і родина в 1929 році переїжджає до Запоріжжя.

В 1931 роціБорис став першокласником школи № 30, закінчивши 8 класів, навчався у школі ФЗУ заводу ім. Баранова № 29 (зараз – ВАТ «Мотор-Січ»). З 1940 року працював слюсарем-шліфувальником на цьому ж заводі.

Початок Великої Вітчизняної війни (22 червня 1941 року) застав його на робочому місці, Борис працював у нічну зміну. Чергуючі повинні були слідкувати за дахами цехів і у випадку потрапляння на них запальних бомб гасити їх. Завод евакуювали за Урал. Родина Старушків, глава якої працював у залізничному цеху «Запоріжсталі», повинна була останнім потягом поїхати з міста, але німці форсували Дніпро нижче міст Дніпропетровськ та Каховка і Запоріжжя, яке опинилося у напівкільці, окупували фашисти. Майже 3 роки окупації були дуже важкими. Мешканці міста вимушені були обмінювати речі, одяг, взуття на харчі в навколишніх селах (в радіусі 30-40 км). Батько Бориса пішов працювати на алюмінієвий завод і організував підпільну групу (30 чоловік). В 1942 р. члени групи були заарештовані і страчені. Поліцаї хотіли заарештувати і Бориса, але він переховувався в Зеленому Ярі.

Після визволення Запоріжжя у 1943 році Б. Старушка мобілізували до лав Червоної Армії та зарахували до 60-ої гв. дивізії 185-го гв. стрілецького полку 2-го батальйону 4-ої стрілецької роти. Він отримав гвинтівку і зразу ж – на передову. З боями підійшли до Дніпра 3 полки (185-й, 180-й та 177-й гв. стрілец. полки), зайняли оборону від моста Преображенського до річкового порту. 25 жовтня 1943 року почався штурм о. Хортиця: без артпідготовки попливли перші штрафні роти, потім – 3 полки на човнах і паромах. Німці, обороняючись від атаки, закидали наших бійців ракетами на парашутах. Ніч перетворилася на сонячний день. Червоноармійців обстрілювала важка артилерія, вода закипала від вибухів, човни тонули. Паром, на якому Б. Старушко в складі 4-ої роти переправлявся через Дніпро, не доплив до берега 3 метри і бійцям довелося добиралися вплав. В цьому бою Борис Мефодійович отримав поранення і після медсанбату продовжив службу в артпостачанні (доставляв боєприпаси на передову вантажними машинами).

Потім були Розумівський плацдарм, визволення міст і сіл України, Молдавії, Польщі, Німеччини.

16 квітня 1945 року вночі, під прожекторами почався наступ на Берлін, а 23-го частини військ, в т. ч. і 5-та гв. армія 1-го Укр. фронту, в складі якої воював Б. Старушко, вже були на околиці німецької столиці. 1 Травня вийшли з бою на східній околиці міста, а 2-го Берлін був взятий. Борис Мефодійович побував у Рейхстазі. Ночувала його дивізія в казармах Герінга.

7 вересня 1945 року в Берліні, в районі Бранденбурзьких воріт, за ініціативи Г. К. Жукова відбувся Парад союзників у другій світовій війні. В парадному марші пройшли колони військ і бронітехніки берлінських гарнізонів СРСР, Франції, Велікобританії, США. Учасником Параду був і зведений духовий оркестр із 120 музикантів – солдат і офіцерів Радянської Армії, серед яких крокував і трубач Б. М. Старушко.

Після демобілізації (1947) і до виходу на пенсію Борис Мефодійович працював у ЦКП-1 на гартівній печі заводу «Запоріжсталь». Але музику не полишав: з 1947 до 1991 р. грав у заводському духовому оркестрі при Палаці культури «Металург». Нині ветеран приймає участь у військово-патріотичному вихованні молоді: його запрошують на уроки мужності в СШ № 62 та 69 обласного центру, металургійний технікум та ЗДІА.

Ратний подвиг Б. М. Старушка відзначений орденами «За мужність», Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями «За відвагу», «За визволення Варшави», «За взяття Берліну».

Помер в 16 листопадаі 2013 року.

Література

Весна Победы нашей / [авт. кол.: Короленко В. Д. (рук. проекта) и др. ; Шевченко В. И. (рук. авт. кол.)]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – 288 с. : ил. – Из содерж. : Участники боевых действий, освободители г. Запорожья : [в т. ч. Б. М. Старушко]. – С. 85.

Время выбрало нас: Запорожцы на фронтах Великой Отечественной войны / ред.-сост. И. В. Веретельник ; авт. кол.: К. А. Арсеничев, Н. И. Зубашенко [и др.]. – Запорожье : Дикое Поле, 2005. – 384 с. : ил. – Из содерж. : Старушко Б. Парад войск был и в Берлине / Б. Старушко ; Борис Старушко. – С. 368-369.

Кузьменко Н. «Марш победителей» пехотинца Старушко / Наталья Кузьменко // Наше время плюс. – 2013. – 19 сент. (№38). – С. 11.

Нехай Т. С завода – на войну / Татьяна Нехай // Улица Заречная. – 2013. – 10 окт. (№ 41). – С. 6.

Старушко Б. 1943: «Даешь Днепр»! / Борис Старушко // Днепров. металург. – 2004. – 7 мая. – С. 2.

В підготовці матеріалу використано автобіографічні спогади ветерана війни Б. М. Старушка.

(Макєєва І. В.)

Народився Бірюзов Сергій Семенович 21 серпня 1904 року у місті Скопин, нині Рязанської області, в родині робітника. У семирічному віці залишився круглим сиротою. У 1917 році закінчив церковно-приходське училище, із 13 років почав працювати. сільськогосподарським робітником у Скопинській комуні та на Уралі.

З вересня 1922 року Сергій Семенович – у лавах Червоної Армії. В 1926 р. він закінчив Об’єднану Військову школу ім. ВЦВК у Москві, а в 1937 р. – Військову академію ім. Фрунзе.

На початку Великої Вітчизняної війни генерал-майор С. С. Бірюзов командував 132-ю стрілецькою дивізією на Південно-Західному, а потім на Брянському фронтах. Він - учасник Смоленської битви та Орловсько-Брянської оборонної операції. В одному з боїв був поранений. З травня по листопад 1942 року обіймав посаду начальника штабу 48-ї армії Брянського фронту, а з грудня 1942 р. по квітень 1943 р. – начальника штабу 2-ї гвардійської армії Сталінградського, потім – Південного, 4-го Українського (1943-1944рр.) фронтів. Брав безпосереднью участь у підготовці та плануванні операції з розгрому угруповання Манштейна під Сталінградом, у розробці та проведенні Донбаської, Мелітопольської, Нікопольсько-Криворізької, Кримської, Яссько-Кишинівської наступальних операцій. Підготував і провів широку програму заходів щодо оперативного маскування військ, успішно організовував взаємодію із з’єднанням 2-го Українського фронту і силами ВМФ, забезпечив безперебійне управління військами фронту при визволенні Румунії, Болгарії та в ході Бєлградської наступальної операції.

З 1947 по 1953 рр. С. С. Бірюзов командував Приморським воєнним округом, а потім – Центральною групою військ у Австрії. В 1954 р. був призначений заступником головнокомандуючого, а у 1955 р. – головнокомандуючим військами ППО СРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 11 березня 1955 р. С. С. Бірюзову присвоєно звання Маршала Радянського Союзу, а 1 лютого 1958 р. – звання Героя Радянського Союзу. Бірюзов неодноразово обирався депутатом ВР СРСР. У 1963 р. маршала призначено начальником Генштабу Збройних Сил СРСР і першим заступником міністра оборони СРСР.

Автор і редактор ряду військово-наукових праць С. С. Бірюзов загинув 19 жовтня 1964 року в авіаційній катастрофі поблизу Бєлграда. Урна з його прахом знаходиться в Кремлівській стіні на Червоній площі у Москві.

Маршал с. С. Бірюзов був нагороджений 5-ма орденами Леніна, 3-ма орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 1-го та 2-го ступеня, Кутузова 1-го ступеня, Б. Хмельницького 1-го ступеня, 5-ма медалями СРСР, іноземними нагородами. Він - почесний громадянин Бєлграда і Софії. У місті Скопин Герою встановлені бюст і меморіальна дошка, в Москві – обеліск, в Полтаві – меморіальна дошка на будинку, в якому він жив. Іменем С. С. Бірюзова названі вулиці в містах: Донецьк, Запоріжжя (Шевченківський район), Караганда, Кричев, Мінськ, Москва, Новоросійськ, Одинцове, Полтава, Рязань, Саратов, Севастополь Скопин, Судак, Тюмень. У школі № 58 м. Рязань засновано музей С. С. Бірюзова.

Праці

Священный долг / С. С. Бирюзов ; ред. Ю. Ф. Давыдова. – М. : Знание, 1964. – 40 с.

Советский солдат на Балканах / С. С. Бирюзов ; ред. М. М. Зотов. – М. : Воениздат, 1963. – 336 с.

Література про життя та діяльність

Абрамов А. У Кремлевской стены / А. С. Абрамов. – М. : Политиздат, 1987. – С. 290-291.

Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [в 2 т.] [Т.] 1 : Абаев – Любичев / М-во обороны СССР ; пред. ред. кол. И. Н. Шкадов. – М. : Воениздат, 1987. – С. 163.

Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья / сост. О. Елец, В. Черепанов ; фото И. Гумена. – Запорожье, 2010. – С. 12-13.

Герои огненных лет : очерки о москвичах – Героях Советского Союза : кн. 2 / отв. ред. А. М. Синицын. – М. : Москов. рабочий, 1976. – С. 502-507.

Гнедашев В. Акимовский район в Великой Отечественной войне / Виктор Гнедашев. – Акимовка, 2005. – С. 56.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 3 : Біо-Бя / НАН України. – К. : Поліграфкнига, 2004. – С. 48.

Криворучко М. Москва – героям Великой Отечественной : путевод. / М. Г. Криворучко, П. И. Мишин, И. Г. Смирнов. – М. : Москов. рабочий, 1981. – С. 222-223.

Линчук А. Мелитопольская наступательная операция 1943 года : документальный очерк / Линчук А. Д. ; Александр Линчук. – Токмак : Трибуна, 2005. – С. 28, 17, 46-47, 64, 110.

Полководцы и военачальники Великой Отечественной : сб. / сост. А. Н. Киселев. – М. : Мол. гвардия, 1985. – С. 256-314. – (ЖЗЛ).

Українська Радянська Енциклопедія : в 12 т. Т. 1 : А – Борона / гол. ред. М. П. Бажан. – К. : УРЕ, 1977. – С. 485.

***

Иванов С. Верный сын Родины / С. П. Иванов // Красная Звезда. – 1984. – 21 авг. (№192). – С. 2.

Маршал Советского Союза С. С. Бирюзов //Воен.-ист. журнал. – 1984. - № 8. – С. 39-42.

***

Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії : довід. і короткі бібліогр. списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. О. В. Дутова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 30.

***

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=717

(Оріхів. ЦРБ)

 Народився22 серпня1904 року в селі Комишуваха (тепер селище міського типуОріхівського районуЗапорізкої області) в родині селянина-бідняка. Навчався в Ерастівському Верхньодніпровському середньому училищі землеробства.

У 1922—1929 роках - уповноважений Всеукраїнської профспілки працівників землі і лісу, голова сільських рад, комітетів незаможних селянЗапорізької округи. Член ВКП(б) з 1928року. У 1929-1937 роках на керівній радянській роботі в Запорізькій окрузі, Дніпропетровській області.

В 1939 році Івана Самійловича направили в Західну Україну на партійну роботу (Станіславська і Чернівецька області). Зокрема, в 1940-1941 рр. був першим секретарем Чернівецького обкому партії України.

В роки Великої Вітчизняної війни - член Військової Ради 40-ї армії, бригадний комісар, полковник. В 1943 році І. С. Грушецькому присвоєно військове звання генерал-майор, він член Військової Ради Степового фронту, член Військової Ради 2-го Українського фронту.

В післявоєнні роки - перший секретар Львівського, Волинського обласних комітетів КП(б) України.

В 60-ті роки - голова Комітету партійно-державного контролю Ради міністрів Української РСР і ЦК КП України, секретар ЦК КП України і заступник голови Ради Міністрів Української РСР, голова Партійної комісії при ЦК КП України, член ЦК КП України, член Політбюро ЦК КП України. З липня 1972 р. по липень 1976 р. - голова Президії Верховної Ради УРСР. Депутат ВР СРСР, депутат Верховної Ради УРСР

З 1976 року - персональний пенсіонер. Мешкав у Києві. Помер 26 листопада 1982 року. Похований на Байковому кладовищі.

Серед нагород радянського військового і політичного діяча, п’ятого Голови Президії Верховної Ради УРСР – орден Великої Вітчизняної війни І ступеня, шістьорденів Леніна, орден Жовтневої революції, звання Героя Соціалістичної Праці.

В читальному залі Оріхівської районної бібліотеки зберігається копія автобіографії І. С. Грушецького (оригінал знаходиться в краєзнавчому музеї).

Література про життя та діяльність

Книга пам`яті України. Переможці. Запорізька область. Т. 22 (1) / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – С. 120.

Іменем земляка : [радгосп «Авангард» Оріхівського району перейменовано на радгосп ім. І. С. Грушецького] // Комсомолець Запоріжжя. – 1983. – 8 лют.

Іван Самійлович Грушецький : [некролог] // Запоріз. правда. – 1982. – 28 листоп.

***

Іван Самійлович Грушецький [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу : htpp://sites.znu.edu.ua/news_detals.php?news_id=143&lang=ukr

Іван Самійлович Грушецький [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ru.wikipedia.org

Иван Самойлович Грушецкий [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=10384

Іван Самійлович Грушецький [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://kiev-necropol.narod.ru/GrushetskyIS.html

Іван Самійлович Грушецький [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/882494

Іван Самійлович Грушецький [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://whp057.narod2.ru/grusheckii-is.htm

Іван Самійлович Грушецький [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.knowbysight.info/GGG/02257.asp

(Шершньова І. В.)

Балюта Іван Кононович народився 24 серпня 1914 року. Трудову діяльність розпочав у 1928 році учнем токаря на підприємствах м. Запоріжжя. В 1935-1937 рр. служив у лавах Червоної Армії. Після демобілізації трудився майстром на заводі «Запоріжсталь».

Почалася Велика Вітчизняна війна, гітлерівці захопили м. Запоріжжя. Хвороба завадила Івану Кононовичу евакуюватися. Через деякий час він опинився в контаборі Дахау, потім – Гендорф та Гайдербен. Після втечі дістався спочатку Чехіїї, потім Словенії. Тут Іван Кононович Балюта познайомився із словацькими комуністами. З серпня 1943 року в Сланських горах, біля м. Прешова в Східній Словакії почав діяти загін ім. Чапаєва, заснований словацьким антифашистом Людовитом Кукореллой та радянським громадянином Іваном Балютой. Через деякий час загін перебазувався на північ, в район м. Бардєєва і до нього приєдналися ще кілька партизанських груп. Командиром партизанського з`єднання обрали Івана Кононовича. Воно налічувало біля 1000 партизан, на озброєнні яких знаходилися 14 танків, 79 вантажних та легкових автомобілів, мотоцикли, кулемети, автомати, гвинтівки. Діяльність з`єднання спрямовувалася штабом партизанського руху 4-го Українського фронту.

Під командуванням І. К. Балюти (партизанські псевдоніми – Ягупов Валерій Іванович, Ванюша, Іван Чорний) партизанське з`єднання дошкуляло німцям: тільки за період з січня по вересень 1944 року було знищено 215 німецьких солдатів та офіцерів, 6 паровозів, 350 вагонів з боєприпасами, авіамоторами та амуніцією, 5 залізничних мостів, 13 автомашин, підірвано 10 військових ешелонів. Бойові заслуги партизанського з`єднання визнані офіційно. Івана Кононовича запросили до Києва, в Український штаб партизанського руху і нагородили орденом Бойового Червоного Прапора.

Наступного разу, в жовтні 1944 року візит до Києва виявився фатальним для партизанського командира: відділом контррозвідки «Смерш» Київського військового округу на підставі матеріалів, отриманих від офіцерів оперативної групи 4-го управління НКДБ СРСР В. Карасьова, Ободовського, Приходька та представника штабу партизанського з`єднання 1-го Українськогофронту В. Кокіна його звинуватили в тому, що мешкаючи в окупованому німцями Запоріжжі, в березні 1942 року добровільно поїхав на роботи до Німеччини, а в 1943 році, будучи завербованим гестапо, інсценував втечу з робітничого табору в Східній Словенії, де створив лжепартизанський загін із завданням паралізувати там партизанський рух. 6 листопада заарештували Івана Кононовича, а 16 листопада цього року в партизанському з`єднанні ім. Чапаєва, яке знаходилося в тилу ворога, були заарештовані як посібники Балюти комісар з`єднання Олександр Луньов, начальник розвідки Михайло Цепков, командири загонів Анатолій Мітяєв та Микола Курачов, ординарець Микола Бахмутський. Необхідність цього арешту новопризначений командир з`єднання Віктор Кокін обґрунтував тим, що ці люди нібито готували на нього замах та розкладають партизан. Розслідуванням цієї діяльності, яке звелося до жорстокого побиття заарештованих, керував лейтенант держбезпеки Тристан. А 22 листопада 1944 року, за два дні до з`єднання з частинами Червоної Армії, всі п’ятеро були розстріляні як зрадники Батьківщини.

Кримінальна справа проти І. К. Балюти 3 липня 1945 року контррозвідкою «Смерш» була призупинена за недоведеністю пред’явленого звинувачення та звільнений з-під варти.

Повернувшись до мирної праці, Іван Кононович, закінчив металургійний технікум, знову працював на «Запоріжсталі» - спочатку майстром, начальником зміни, а в 1963 році його призначили на посаду ВТК цехів відділу головного механіка. В 1962 році практикантом на завод прибув чехословацький фахівець, колишній партизан Юрай Якубчик. Він побачив фотографію Балюти і впізнав свого командира. Після цього з`явилися статті в газетах «Правда Украины», «Известия», в словацькій «Правді». На і`мя Івана Кононовича стали приходити листи простих громадян Радянського Союзу, Чехословакії.

В серпні 1964 року І. К. Балюту запросили на святкування 20-річчя Словацького національного повстання, але останньої миті поїздку відмінили. В результаті стресових ситуацій почали відмовляти ноги. Через те, що в Сланських горах він їх обморозив, розвивалося небезпечне судинне захворювання. Зупинити хворобу не вдалося ні запорізьким медикам, ні співробітникам Науково-дослідного інституту судинної хірургії ім. Вишневського, які були вимушені ампутувати обидві ноги вище колін.

В 1965 році в результаті додаткового розслідування Головна військова прокуратура признала незаконним розстріл соратників по з`єднанню в листопаді 1944 р., а І. К. Балюту та його бойових товаришів – невинними.

Тільки після цього, в серпні 1967 року він отримав дозвіл відвідати Східну Словенію, місця бойових подій партизанського з`єднання ім. Чапаєва. Його, вже безногого, товариші понесли на руках в Сланські гори, на Лису Поляну, де колись знаходився штаб чапаєвців. В кожному населеному пункті І. К. Балюту зустрічали як національного героя. До 25-річчя Словацького національного повстання він був удостоєний чехословацького ордена Червоної Зірки (вручили в Запоріжжі, 1966 р.). На Батьківщині його бойові заслуги відзначені орденом Бойового Червоного Прапора та лише ювілейними медалями (у післявоєнні часи). Ще за життя І. К. Балюти піднімалося питання про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу, але ходатайство відклонили.

На жаль, Івану Кононовичу не судилося дочекатися, коли відновиться історична справедливість. 1973 року він пішов у небуття. Поховано І. К. Балюту на Капустяному кладовищі в м. Запоріжжі.

В Братиславі височить пам’ятник, який зображує невідомого солдата. Його прототипом став Іван Кононович. Скульптор Йозеф Костка був добре знайомий з ним, тому у пам’ятника обличчя славетного партизанського командира.

Дніпропетровський письменник Борис Іванович Сотников присвятив Івану Кононовичу Балюті повість «Ночная радиограмма», яка в 2005 році удостоєна диплома І ступеня на міжнародному конкурсі художніх творів «Вічна пам`ять».

Література про життя та діяльність

Моисеенко Г. Эпоха победителей. – 2-е изд., доп. и перераб. / Г. Н. Моисеенко ; Геннадий Моисеенко. – М. : [б. и.], 2012. – 359 с. – Из содерж. : Черный сокол и семь кругов ада : [в т. ч. об И. К. Балюте]. – С. 125-214 ; [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www/google.cjv.ua/search?ie=UTF8&hl=ru

Моисеенко Г. Память пламенных лет / Г. Н. Моисеенко. – М. : [б. и.], 2006. – 292 с. – Из содерж. : Черный сокол и семь кругов ада : [в т. ч. об И. К. Балюте]. – С. 87-178.

Васильева Л. Запорожье : [в т. ч. об И. К. Балюте] / Л. И. Васильева, Л. Е. Нечаенко, С. И. Страшников // История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область. – К., 1981. – С. 101.

 «Запорожсталь» : краткий очерк истории…завода «Запорожсталь» им. С. Орджоникидзе… / [авт.: Омельяненко П. Д., Репин В. Б., Веретельник И. В. и др.]. – Днепропетровськ : Промінь, 1973. – 255 с. : ил. – Из содерж. : [об И. К. Балюте]. – С. 100.

 Гречко А. Через Карпаты. – 2-е изд., доп. – М. : Воениздат, 1972. – 482 с. : карты. – Из содерж. : [в т. ч. о Балюте И. К., командире партизан. формирования им. Чапаева (Словакия)]. – С. 56.

Семиряга М. Советские люди в европейском Сопротивлении / М. И. Семиряга. – М. : Наука, 1970. – 351 с. – Из содерж. : [И. К. Балюта]. – С. 80-81.

***

Валентинова А. Партизанского командира арестовали по доносу / Алла Валентинова // Надежда. – 2012. – 17 мая (№ 20). – С. 14.

 Шилин Д. История жизни ветерана, которому и после смерти не дают покоя : [об осквернении могилы И. К. Балюты на Капустяном кладбище] / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье. – 2010. – 7 мая (№ 67). – С. 3.

 Васильченко К. Его помнит Словакия. А Украина? / К. Васильченко // Индустр. Запорожье. – 2000. – 22 июня.

 Іван Кононович Балюта : [некролог] // Запоріз. правда. – 1973. – 13 черв.

 Васильченко К. Партизанская память / К. Васильченко // Комсомолець Запоріжжя. – 1971. – 6 трав.

 Моисеенко Н. Звезда Чехословакии / Н. Моисеенко // Индустр. Запорожье. – 1970. – 9 дек.

 Чередниченко Л. Стоїть юнак у Братиславі / Чередниченко Л. // Запоріз. правда. – 1967. - 9 трав.

Фриман А. Благодарная память народа / А. Фриман // Индустр. Запорожье. – 1966. – 9 мая.

Янюк В. Ми з тобою, командире / В. Янюк // Прапор юності. – 1965. – 13 серп.

Ткаченко Ж. Его там звали Ванюшей // Правда Украины. – 1963. - 27, 29, 30 авг.

Ткаченко Ж. Его там звали Ванюшей // Известия. – 1963. - 8 сент.

Дубинський Л. Наш Ванюша // Запоріз. правда. – 1964. - 28 серп.

Васильченко К. Клятва запоріжця // Запоріз. правда. – 1967. - 25 лип.

Васильченко К. «С навратем, соудругу велітеле!» // Запоріз. правда. – 1969. - 30 верес.

***

В Словакии открыт памятник советским воинам-освободителям : [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.kpu.ua/v-slovakii-otkrit-pamjatnik-sovetskim-voinam-osvoboditeljam/

Сотников Б. Украденный подвиг (повесть) [посвящается светлой памяти Ивана Коновича Балюты] / Сотников Борис Иванович [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://lit.lib.ru/s/sotnikow_b_i/bis041.shtml

(Бердянська ЦМБ)

Народився Олександр Костянтинович Воробйов 25 серпня 1934 р. в селі Нововасилівка Запорізької області.

Закінчив Бердянський педагогічний інститут (1958), Запорізький машинобудівний інститут (1967) та вищу дипломатично школу МЗС СРСР у Москві (1972).

З 1959 по 1962 роки працював першим секретарем Бердянського міського комітету комсомолу, заступником голови Бердянського міського комітету комсомолу, заступником голови Бердянської міської ради народних депутатів у 1963 році, секретарем міського комітету Комуністичної партії України з 1963 по 1965 роки, секретарем Запорізького обласного комітету Комуністичної партії України з 1980 по 1990 роки. З 1993 року по 1998 роки був Надзвичайним і Повноважним Послом України у Болгарії.

Як людина активної життєвої позиції, Воробйов Олександр Костянтинович 28 років обирався депутатом Верховної Ради України. Був головою ради старійшин при голові Запорізької обласної державної адміністрації.

Олександр Костянтинович за своє громадське і трудове життя багаторазово був нагороджений орденами і медалями України та інших країн: орденом «Знак пошани», орденом «Стара Планина» 1-го ступеня - вищою нагородою Болгарії.

За особливі заслуги перед містом Бердянськом Воробйову Олександру Костянтиновичу за рішенням сесії міської ради у 2004 році було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Бердянська».

Помер О. К. Воробйов 14 листопада 2008 року.

Література про життя і діяльність

Почетные граждане города Бердянска // Бердянску – 185: к 185-летию основания города Бердянска. – Днепропетровск, 2012. – С.69.

Воробьев Александр Константинович - «Почетный гражданин города Бердянска»: [некролог] // Півден. зоря. – 2008. – 18 листоп. (№ 175). – С. 3.

Колотилова Л. Воробйов Олександр Костянтинович / Колотилова Л.М. // Енциклопедія сучасної України. – К., 2006. – Т. 5 : Вод - Гн. – С. 159.

Войцеховская О. С возрастом все сильнее ностальгия по родному городу : [интервью с А. К. Воробьевым, нашим земляком, посетившим Бердянск в дни празднования 170-летия основания Бердянска] / Ольга Войцеховская // Азов. вестник. – 1997. – 3 окт. (№ 48). – С. 1-2.

(Шершньова І. В.)

Корецький Микола Макарович народився 26 серпня 1924 року в м. Запоріжжі, в робітничій родині: батько Макар Іванович працював слюсарем-інструментальщиком на паровозоремонтному заводі, мати Анастасія Степанівна домогосподарювала. В сім`ї було троє дітей, Микола - середній. Батько захворів на туберкульоз легенів і родина вимушена була продати будинок і переїхати на околицю міста (нинішня територія Запоріжжя-Ліве). В 1939 році М. Корецький закінчив СШ № 85 і вступив до авіаційного технікума, закінчивши до війни 2 курси. Німецькі окупанти запровадили так званий «новий порядок»: повсюди розклеювали попереджувальні листівки із загрозами і заборонами, широко запроваджувалися примусові роботи під суворим контролем наглядачів.

У вересні 1943 року лінія фронту почала наближатися до міста і Микола з братом Сергієм вирішили йти назустріч Червоній армії, аби ворог не змусив підкоритися вимогам полишити домівки. До лінії фронту, яка розташовувалася за 20 км від Запоріжжя, йшли вночі уздовж р. Московка, ховаючись у комишах. Так дісталися до розташування радянських військ. Після перевірки Миколу Макаровича взяли кулеметником. Пройшовши нетривалу підготовки і ознайомившись із зброєю, вже 1 жовтня прийняв перший бій. Ось як його згадує М. М. Корецький : «После мощной артподготовки мы поднялись в атаку. Казалось, что после такого сильного артогня на немецкой стороне ничего живого уже не осталось, но когда мы поднялись в атаку, фашисты открыли огонь такой силы, что нам трудно было оторваться от матушки земли». Німці переважали в живій силі та техніці. Бої йшли с перемінним успіхом.

Пізно ввечері 13 жовтня прийшов наказ: підготуватися до наступу. Аж ось атака. Німці відкрили шалений вогонь. Трасуючі кулі проносилися повз вуха і у Миколи Макаровича складалося враження, що його розстрілюють впритул. Але все ж таки гітлерівці почали відступати. У передсвітанкових сутінках радянські воїни увірвалися на околицю міста і почалися вуличні бої. Вранці стара частина Запоріжжі була звільнена від фашистів. Та перемога була не з легких. Ціна її - людське життя. Від кулеметної роти, в якій служив Микола Макарович, лишилося лише 2 бійці.

У складі 464-го стрілецького полку, якому присвоїли найменування «Запорізький», Микола Макарович Корецький з боями пройшов Запорізьку, Дніпропетровську, Кіровоградську, Черкаську, Вінницьку області та Молдавію. Безперевні нічні переходи по 30-40 км, а на світанку – бій. Ряди бійців катастрофічно танули. В бою за визволення с. Малософіївка Дніпропетровської області загинув брат Миколи Макаровича – Сергій. Сам М. М. Корецький, виходячи з оточення під Яссами, отримав поранення. Далі – госпіталь, запасний полк і нова для нього 109-та гвардійська дивізія, 309-й полк, з яким він з боями пройшов Румунію, Югославію (визволяв столицю - Белград), Угорщину (штурмував Будапешт), Австрію, де 2 квітня 1945 року був важко поранений. Після госпіталя його направили на навчання в танкове училище (м. Владикавказ). Але в1947 році М. Корецький демобілізувався та пішов працювати на завод «Запоріжсталь» (трудився до виходу на пенсію), одночасно навчався (закінчив 10-й клас вечірньої школи та заочно Дніпропетровський індустріальний технікум).

Серед бойових нагород нашого славного земляка гвардії старшини М. М. Корецького два ордени Слави, орден Вітчизняної війни, орден «За мужність», дві медалі «За відвагу», медалі «За визволення Белграда», «За взяття Будапешту». До них додалися трудові відзнаки : звання «Почесний металург», медалі «За трудову доблесть», «За доблесний труд».

В 1995 році на честь 50-річчя Великої Перемоги виконком Гуляйпільської сільської ради Криничанського району Дніпропетровської області, вшановуючи пам'ять визволителів М. М. Корецького та його брата Сергія Макаровича, який загинув в бою за визволення села Малософіївка, прийняв рішення про присвоєння Миколі Макаровичу Корецькому звання «Почесний громадянин села Малософіївки», а одну з вулиць села названо його ім`ям C. Корецького.

2008 року Микола Макарович приймав участь в урочистостях, присвячених 65-й річниці визволення м. Запоріжжя від німецько-фашистських загарбників. В підмурки Вогню Пам`яті на Алеї Бойової Слави воїни-визволителі обласного центру, полковник, кавалер ордену Олександра Невського Олексій Петрович Юр`єв та гвардії старший сержант Микола Макарович Корецький заклали капсулу зі зверненням до запорізької молоді 2043 року. Розповідь про подвиг солдатів та трудівників тилу прочитають юнаки та дівчата в день святкування 100-річчя визволення міста.¹

Література про життя та діяльність

Память жива : Правда о Вел. Отеч. войне глазами участников обороны и освобождения Запорожья / Запорож. гор. совет ; Запорож. гор. совет ветеранов ; ред. кол.: В. Д. Короленко (рук.) [и др.] ; ред.-сост. Н. В. Клименко. – Запорожье : Дикое Поле, 2003. – 480 с. : ил. – Из содерж. : Вернулся солдат с фронта…: [в т. ч. о Н. М. Корецком]. – С. 311.

Книга Пам`яті України. Запорізька область : в 2 кн. Т. 1 Кн. 1 : місто Запоріжжя (А - О) / гол. редкол. : І. О. Герасимов (керів.) [та ін.]. – Дніпропетровськ : Січ, 1994. – 504 с. – Із змісту : Корецкий Николай Макарович. – С. 333.

Рыбка М. В рубашке родился… : [в «Книге Памяти» Николай Корецкий прочитал свою фамилию в списке погибших] / Михаил Рыбка // Надежда. – 2005. – 15 апр. – С. 7.

Пологи – столиця запорізької кераміки : до 125-річчя від дня заснування міста : бібліогр. покаж. / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – С. 96-97. - (Міста та села Запоріз. обл. ; вип. 5).

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : (календар і короткі довідки з бібліогр. списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 110-112.