Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2005 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / упоряд. І. Шершньова. – Запоріжжя, 2004. – С. 42-45.

Вільнянськ : до 170-річчя від дня заснування міста (1840-2010) : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип. : І. П. Степаненко (ред.), Шершньова І. (уклад.)]. – Запоріжжя, 2010. – С. 77.

 (Заставна О. О.)

«В історії кожної держави, кожного народу є світла й тіні; є постаті ясні й темні; є лицарі й нікчемники...

… одним із характеристичних явищ кожного заворушення є те, що бурхливі хвилі його виносять на поверхню широких і глибоких вод не тільки людей талановитих, творчих і ідейних, цілком відповідаючих тому історичному завданню, що його покладає на долю вибраних у критичні й переломові хвилини життя того чи іншого народу, революція чи національний зрив, але і також людей без ідеалістичного пориву і моральних підвалин, часто-густо нездар, але енергійних, нахабно-спритних демагогів, які ведуть за собою натовп лише тим, що самі йдуть за ним, потураючи йому в усьому й обіцяючи мотлохові золоті грушки на давно усохлій вербі...” - так влучно й актуально описував визвольну боротьбу Української Народної Республіки 1917-1920-х років у своїй праці “Повстанський рух і отаманія” воєнний історик, генерал-поручик Армії УНР, наш земляк Олександр Йосипович Вишнівський.

Народився майбутній старшина української армії 12 серпня 1890 року в невеликому селі Заливне Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині – с. Заливне Терсянської сільської ради Новомиколаївського району Запорізької області). Закінчив Чугуївське військове училище у ранзі підпоручника та був направлений до піхотного полку 34-ї дивізії, який розташовувався у Катеринославі (тепер — Дніпропетровськ).

Олександр Вишнівський брав участь у першій світовій війні в складі російської армії. У 1914 році в боях під Лодзем отримав поранення та потрапив до німецького полону, де був розміщений у таборі для полонених разом з іншими українцями - військовими з російської армії, з яких згодом була сформована українська Синя Дивізія. Скориставшись безхребетністю Української Центральної Ради, німецька влада, ледь не одразу ж після сформування, роззброїла синьожупанників. Олександр Вишнівський опинився на вулиці й за часів Гетьманату Скоропадського влаштуватися на військову службу так і не зміг.

До лав української армії Вишнівський повернувся після перемоги військ Директорії над силами Скоропадського. З ініціативи С. Петлюри наприкінці грудня 1918 року у Києві почалося відродження формацій Синьожупанників. Він увійшов до складу комісії, яка займалася формуванням нових підрозділів, а згодом став помічником командира 1-го Синьожупанного полку М. Вовчка-Пащенка.

Вже 1 лютого 1919 року синьожупанників було відправлено на лівий берег Дніпра прикривати рештки Армії УНР, які відступали під натиском більшовицьких військ. В березні у боях під містом Вчорайше (тепер Ружинський район Житомирської області) командир синьожупанників Вовчок-Пащенко не зміг контролювати ситуації й за таких умов Вишнівський перебирає на себе командування полком. В той же час полк перейшов у підпорядкування начальника 7-ї кадрової дивізії М. Шаповала.

Після захоплення наприкінці березня більшовиками Жмеринки війська Армії УНР були розділені навпіл. За таких скрутних обставин Вишнівський вивів свою частину до річки Збруч, паралельно роззброївши збільшовичений Бессарабський полк, отримавши значну кількість зброї, якої так не вистачало українським військам протягом усього часу Української революції. Протягом кінця квітня – середини травня полк Олександра Вишнівського перебував за Збручем, де ніс охоронну службу.

Від кінця травня синьожупанники знову беруть участь у бойових діях: Кам’янець-Подільський, Нова Ушиця теперішньої Хмельницької області, де полк отримав нову нумерацію (7-й Синьожупанний полк 3-ї пішої дивізії). 21 липня 1919 року Вишнівський провів успішний бій за ст. Вапнярка (нині Томашпільській район Вінницької області), де був важко поранений й до кінця осені 1919 року перебував у Вінницькому шпиталі на лікуванні.

Після повернення до війська Олександр Вишнівський був відправлений на переговори з Українською Галицькою Армією, внаслідок яких УГА підпорядкувалася штабу Армії УНР. 1 січня галицькі збройні сили перейшли на сторону більшовиків і Вишнівський повернувся до Наддніпрянської армії, де очолив залишки розгромлених білогвардійцями синьожупанників, об’єднаних у 3-й окремий кінний полк. На чолі цього полку Вишнівський пройшов бойовими шляхами Зимового походу Армії УНР. На початку травня 1920 року його полк прорвав фронт більшовицької 14-ї армії в боях під Гайсином (нині Вінницька область) і Ананьївом (нині Одеська область). Пізніше з полком у складі Окремої кінної дивізії І. Омеляновича-Павленка воював проти червоної кінноти на Збручі та Дністрі. Під час оборонних боїв 10 липня 1920 року військовика знову було поранено і його права рука навіки залишилася непрацездатною, через що він вже не міг повернутися до лав діючої армії. Вишнівський радо прийняв пропозицію земляка із Запоріжжя генерала Зелинського очолити канцелярію військової місії УНР у Варшаві, де займався також написанням досліджень та спогадів з історії української визвольної боротьби, збирав документи та матеріали Армії УНР. В цей час, зокрема, у журналі “За державність” побачили світ два його спогади: “Вапнярка” (1934, № 4) та “До історії “Синіх” і “Залізних” (1937, № 7).

З 1945 року Олександр Вишнівський перебував в еміграції у Німеччині, а з 1949 року виїхав до США, де оселився у Детройті. Там він не полишив історичних досліджень і в 1971 році у Нью-Йорку у видавництві “Червона калина” вийшла велика праця ген. Олександра Удовиченка під назвою "Третя Залізна Дивізія: Матеріяли до історії Війська Української Народної Республіки — Рік 1919". Названа праця не могла бути завершена з огляду на хворобу автора і її закінчив, упорядкувавши і приготовивши до друку матеріали, Олександр Вишнівський. А у 1973 в Детройті він видав капітальну працю про повстансько-партизанський рух під час визвольних змагань “Повстанський рух і Отаманія”. Саме у Америці екзильним урядом УНР Вишнівського було підвищено до рангу генерал-хорунжого, а дещо пізніше – генерал-поручика Армії УНР. Брав участь у діяльності ветеранських організацій.

Після важкої хвороби, 12 жовтня 1975 року в місті Детройт помер генерал Олександр Вишнівський, лицар Залізного Хреста, старшина Дієвої Української Армії. На панахиді по померлому були присутні представники комбатантських організацій з прапорами – Січові Стрільці, Дивізійники, Армії УНР та УПА, представники громадських організацій і делегацій молодіжних організацій СУМ, Пласт та ОДУМ. На панахиді виступили о. О. Биковець, генерал М. Крат та єпископ Петро.

Поховали генерала на цвинтарі в Бавнд Бруці 15 жовтня, покривши обличчя найвищою козацькою посмертною нагородою – “Червоною Китайкою”, згідно з віками освяченою традицією.

Праці

Вишнівський О. Повстанський рух і Отаманія : збірник / О. Вишнівський. - Дітройт-Мічіген: Капітула Відзнаки Хреста Залізного Стрільця,1973. - 109 c. - Відомості доступні також з інтернету: http://diasporiana.org.ua/istoriya/885-vishnivskiy-o-povstanskiy-ruh-i-otamaniya/

Література про життя та діяльність

Славетний син Новомиколаївського краю: Олександр Вишнівський / Запоріз. обл. краєзнав. музей [та ін.]. – Новомиколаївка : [б. в.], 2009. – 12 с. : фото. – (Повернута спадщина ; вип. 4).

Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). Кн. ІІ / Я. Тинченко ; Ярослав Тинченко. – К. : Темпора, 2011. – 424 с. : фото. - Із змісту : Вишнівський Олександр Йосипович. - С. 78-79.

Щур Ю. Організація Українських Націоналістів на Запоріжжі. Короткий нарис. Вип. 1 / Ю. І. Щур ; Юрій Щур ; Запоріз. обл. краєзнав. музей [та ін.]. – Запоріжжя : [Друкарська дільниця Запоріз. наук. т-ва ім. Я. П. Новицького], 2009. – 52 с. : іл. – (Повернута спадщина).

Науменко К. Вишнівський Олександр / К. Є. Науменко // Енциклопедія Сучасної України / НАН України ; Наук. т-во ім. Т. Шевченка ; Ін-т енцикл. досліджень НАН України; гол. ред. кол. І.М. Дзюба. – К. , 2006. – Т. 4 : В - Вог. - С. 481-482.

***

Щур Ю. Запорожець з народження і духу : генерал-поручик Олександр Вишнівський / Ю. Щур // Шлях перемоги. - 2008. - 26 берез. (№ 13). - С. 9.

Зоряна Н. Запорожець з народження й духу / Н. Зоряна // Нар. армія. - 2008. - 20 серп. (№ 152). - С. 7.

***

Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921) в 2 кн. Кн. 1 / Я. Ю. Тинченко. - К. : Темпора, 2007. - 537 с. - Відомості доступні також з інтернету: http://coollib.com/b.

Щур Ю. Вишнівський Олександр Йосипович / Щур Ю. І. // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5513&lang=ukr

Генерал Одександр Вишнівський скінчив 80 років життя : [до 80-річного ювілею від дня народження] // Вісті комбатанта. - Торонто-Нью-Йорк. - 1970. - № 5. - С. 22. - Відомості доступні також з інтернету: http://www.diasporiana.org.ua/periodika/6980-visti-kombatanta-1970-ch-5-48/

 (Фоміна О. О.)

Крючков Борис Олексійович народився 16 серпня 1935 року в Мелітополі. Після закінчення місцевої середньої школи № 4 (1953) навчався в Мелітопольському інституті механізації сільського господарства (1954-1959), отримав кваліфікацію інженера-механіка. Трудову діяльність почав у 1959 році на Якимівській дослідній станції сільського господарства (головний інженер). Потім (з липня 1960 р.) працював на мелітопольському заводі «Холодмаш» ім. 30-річчя ВЛКСМ (старший майстер, заступник начальника, начальник цеху), а у листопаді 1970 року був обраний секретарем партійного комітету підприємства. Подальша трудова біографія пов`язана з роботою в партійних організаціях (зав. відділом, другий секретар Мелітопольського міськкому Компартії України) та владних структурах міста (1983-1990), 1990-1996 рр. - начальник державної податкової інспекції м. Мелітополя, а в 2000-і рокиочолював санітарно-адміністративну інспекцію Мелітополя.

Його самовіддана праця відзначена орденом «Знак Пошани», медалями, а вдячні мелітопольці, оцінивши особистий внесок Б. О. Крючкова у соціальний розвиток міста, присвоїли йому звання «Почесний громадянин міста Мелітополя» (22.09.2006).

Література

Костін В. Вимір діловитості : з досвіду роботи Мелітоп. міськкому КП України / В. О. Костін, М. Х. Хіврич. – Дніпропетровськ : Промінь, 1974. – 58 с. – (Б-ка парт. працівника). - Із змісту : [Б. О. Крючков, секретар парт. орг-ції заводу «Мелітопольхолодмаш» ім. 30-річчя ВЛКСМ]. - С. 23-24.

***

Єфремова Л. Будувати не ремесло, а талант / Л. Єфремова // Налог- информ. – 2010. - 20 авг. (№ 33). – С. 12.

Кузнецова А. «Собачьи будки» под носом у мэра : [Б. А. Крючков, нач. сан.-админ. инспекции г. Мелитополь] / Альбина Кузнецова // Мелитоп. ведомости. - 2008. - 9июля.

Клочко Р. Человек, ожививший парк : [в т. ч. упоминается II секретарь Мелитоп. горкома партии Б. А. Крючков] / Роман Клочко // Мелитоп. ведомости. - 2007. - 27 июня.

***

Мелітопольський міський краєзнавчий музей , архівна справа № 682.

(Демчук І. В.)

Іван Гаврилович Александров народився 28 серпня 1875 році. Батько його був фельдшером однієї з московських лікарень, мати - медичною сестрою.
У 1901 році Іван Гаврилович закінчив Московське інженерне училище шляхів сполучення. Наступні одинадцять років працював інженером шляхів сполучення: будував ділянку Оренбурзько-Ташкентської залізниці, проектував у професора Патона великі мости, керував спорудженням ряду мостів за своїми проектами, в тому числі Фінляндського моста через Неву. Співпрацюючи з відомим мостовиком Кривошеїним, він планував мости через Волгу в Стариці і Бородинський міст у Москві.

З 1912 року Александров керував дослідженням і проектуванням зрошення земель в Середній Азії в басейні річки Сир-Дар'я. З властивим йому інженерним смаком і технічної логікою оформив такі великі проекти, як "Схема зрошення Ташкентського району", "Ескізний проект зрошення Південно-Східної Фергани" і "Схема регулювання стоку річки Сир-Дар'я" (всі вони були використані вже в радянський період).
У 1920 році Іван Григорович розпочав роботу, яка увічнила йому ім'я у світі; запропонувавши замість кількох малопотужних гідростанцій створити одну. Александров оцінив значення Дніпровської гідростанції, як гігантського джерела дешевої енергії та розробив проект, за яким гребля піднімала води Дніпра більш ніж на 35 метрів, відразу перекриваючи всі дніпровські пороги і створюючи можливість установки надпотужної гідростанції. Він розробляє схему магістралі Марганець - Запоріжжя - Демуріне, згідно якої Дніпрогес став серцем регіону. У проекті з'явилися розділи, присвячені різним виробництвам, які повинні розвиватися на базі гідроенергії. Спеціально була вивчена перспектива будівництва нового міста — Великого Запоріжжя, перевлаштування Херсонського порту і багато інших питань.

Представлена І. Г. Александровим схема була загалом схвалена, і в січні 1921 р. створюється спеціальна проектно-дослідницькаорганізація "Дніпробуд" для розробки всіх проектів споруд на Дніпрі.

Розробка проекту Дніпрогесу вимагала проведення детальних винаходів і досліджень: топографічних, гідрологічних, геологічних та багатьох інших. Головний інженер будівництва І. Александров був душею всієї цієї справи. За його ініціативи приЦентральному аерогідродинамічному інституті (ЦАГІ) було створено першокласну гідравлічну лабораторію, де проводилися численні дослідження, що обґрунтовували технічні рішення.
Оцінюючи свій проект, І. Г. Александров писав: "Проект вийшов з гідротехнічних рамок, захопив у свою орбіту залізничні дороги, металургію та інше, і якщо тут були зроблені деякі помилки, то хіба тільки в тому, що курс на комплексне проектування був узятий недостатньо повно... ".
У 1932 році на "Дошку Пошани" Дніпробуду заноситься ім'я І. Г. Александрова, як автора цієї споруди. Уряд нагороджує його найвищою нагородою - орденом Леніна.
Іван Григорович, будучи ентузіастом плану технічної реконструкції величезної країни, багато зробив для його технічного здійснення. Він активно працював у комісії з складання плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО). Йому належать основні роботи за планом електрифікації Південного району.

З 1921 р. І. Г. Александров був членом президії Держплану. У період з 1931 по 1932 ріки він, керуючи сектором енергетики Держплану, працював над основами генерального плану електрифікації СРСР. До останніх років свого життя Александров був тісно пов'язаний з держпланівною роботою, і багато його ідей і думок отримало втілення в здійснених схемах і проектах. За заслуги в галузі державного планування радянський уряд нагородив Івана Гавриловича Александрова орденом Трудового Червоного Прапора.
Досвід проектування дніпровського комплексу дозволив І. Г. Александрову підняти на велику наукову висоту розробку водогосподарських проблем. Він створив при Держплані СРСР проектний інститут - Гіпровод. Усі великі водні проблеми, що мали зв'язок з іригацією, пройшли через Гіпровод і отримали "путівку в життя" від Івана Григоровича. Тут пророблялися Нижній Дніпро і Верхній Дон, Манич, Терек і Сулак, Урал і Заволжжя; по Середній Азії: Чу, Або, Мургаб, Чирчик та багато інших. У проектах по Біробіджану і Примор'ю розглядався Далекий Схід.
Різнобічною діяльністю в усіх областях техніки І. Г. Александров заслужив загальне визнання як видатний інженер країни соціалізму. Він був творчим інженером, а творчість невіддільна від науки.
Від генеральних концепцій з реконструкції цілих районів до окремих пропозицій по конструкціях і розрахунках - усюди для Александрова характерний творчий підхід і пошуки. Маючи власний метод роботи, він залишався вірний йому усе життя. Усі свої проекти та ідеї, які б складні вони не були, він розробляв сам. Після освоєння початкових матеріалів, він усамітнювався, іноді надовго, і працював, уникаючи допомоги навіть у підсобних розрахунках. Його самітництво закінчувалося складанням лаконічної тезисной записки та схем, які служили директивою для подальшої роботи його помічникам. Цим він завжди забезпечував єдність задуму і відображення технічних ідей в кожному окремому рішенні.
І. Г. Александров був чудовим організатором і заохочував ініціативу працівників. Люди, працюючи з ним, набували особливого "олександрівського" стилю роботи.
Незважаючи на зайнятість, Александров знаходив час не тільки на організацію наукової роботи, але й безпосереднього писання, редагування, видання праць і наукових матеріалів. Його статті публікувалися в технічних і наукових журналах, іншій російській та іноземній пресі. Видані під його керівництвом та за його безпосередньої участі праці про Дніпробуд та іригації Заволжя стали класичними джерелами теоретичного знання і досвіду для радянських інженерів.
У 1932 році Івана Гавриловича обрано дійсним членом Академії наук СРСР, його заслуги визнали у Європі, Америці, він із гордістю представляв нову радянську техніку.
В останні дні свого життя І. Г. Александров знову повернувся до транспортних проблем. Він очолив створену за його ініціативи Транспортну секцію Академії наук СРСР. Під його керівництвом розроблявся генеральний план реконструкції всіх видів транспорту.
2 травня 1936 року Александрова не стало. Іван Гаврилович прожив достойне життя. У віках залишиться пам'ять про великого радянського інженера, перетворювача країни.

Праці

Гидрометрические данные порожистой части реки Днепра. Вып. 3 / И. Г. Александров ; ВСНХ СССР, Главэлектро. – М. : [б. и.], 1925. – 408 с.

Днепровское строительство и его экономическое значение / И. Г. Александров. – Х. : Госиздат Украины, 1925. – 45 с.

Днепрострой: Развитие Южного горно-промышленного района и Днепровское строительство / И. Г. Александров ; предисл. Г.М. Кржижановского. – М. : Плановое хозяйство, 1927. – 77 с. : 20 чертеж.

Электрификация Днепра / И. Г. Александров. – К. : Госиздат Украины, 1924. – 83 с.

Днепрострой / И. Г. Александров. – М. : Плановое хозяйство, 1927. – 77 с.

Література про життя та діяльність

Энергетики. Жизнь замечательных людей / под ред. Л. В. Прохорова ; Совет старейших энергетиков Запорожской АЭС. – Запорожье : Дикое Поле, 2012. – 120 с. : фото. – Из содерж. : Александров Иван Гаврилович. - С. 16.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 1 : А / НАН України ; Наук. т-во ім. Т. Шевченка. – К. : Поліграфкнига, 2001. – 824 с. – Із змісту : Шарапа Л. Александров Іван Гаврилович / Л. І. Шарапа. - С. 356.

Видатні українські вчені та інженери-будівельники : серія іст. нарисів. Вип. 3 / за загал. ред. проф. М. М. Жербіна. - К. : Київоргбуд, 2001. - 72 с. - Із змісту : Іван Гаврилович Александров (1875-1936). - С. 5-10.

Ясиевич В. Выдающиеся ученые инженеры-строители Украины / В. Е. Ясиевич, С. Б. Дехтяр, С. А. Сухоруков. – К. : Будівельник, 1986. – 110 с. – Из содерж. : Строители Днепрогэса и Більшого Запорожья : [в т. ч. об И.Г. Александрове]. – С. 7-29, 107.

Файнбойм И. Иван Гаврилович Александров/ И. Б. Файнбойм. – М.- Л. : Госэнергоиздат, 1955. – 136 с.

Люди русской науки : очерк о выдающихся деятелях естествознания и техники. Техника / под ред. И. В. Кузнецова. – М. : Наука, 1965. – 783 с. – Из содерж. : Золотарев Т. Иван Гаврилович Александров / Т. Л. Золотарев. – С. 654-662.

 (Шершньова І. В.)

Копилов Володимир Павлович народився 20 серпня 1965 року в с. Червоне Поле Бердянського району. Після закінчення школи працював у колгоспі ім. Ілліча, на Бердянському заводі дорожніх машин. 27 вересня 1983 року В. П. Копилов був призваний Бердянським ОМВК до лав Радянської Армії. З лютого 1984 року проходив службу в складі обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані (п/п 86997). 10 вересня 1984 року, відбиваючи напад противника на населений пункт в ущелині Пишгор, уміло використовуючи рельєф місцевості і відмінно володіючи особистою зброєю, Володимир вів влучний вогонь по ворожому угрупуванню. Особисто знищив мінометну вогневу точку та її бойову обслугу. Отримав смертельне поранення від міни, що розірвалася поруч. В. П. Копилов посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Похований в с. Червоне Поле. Його іменем названа вулиця в рідному селі.

Література про життя та діяльність

Книга пам`яті України. Інтернаціоналісти. Запорізька область. Т. 23 (і) / [гол. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – 320 с. – Із змісту : Копилов Володимир Павлович. – С. 47.

Евтушенко Ю. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погиблих в Афганистане и других локальних войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавець, 1994. – 80 с. – Из содерж. : Копылов Владимир Павлович. – С. 38.

Сугалова-Катрич Т. Юнак із вулиці Веселої / Т. Сугалова-Катрич // Азов. вест ник. – 2005. – 19 мая. – С. 2.

Семеновський В. Один з Червоного Поля / В. Семеновський // Запоріз. правда. – 1989. – 7 берез.

оріжжя.

Батько, Віктор Андрійович, присвятив своє життя металургії; був одним з провідних фахівців у галузі механічного обладнання металургійних заводів, очолював ці напрямки на заводах Запоріжжя і Магнітогорська, а потім в Челябінському раднаргоспі і Міністерстві чорної металургії. Від нього Валерій Вікторович успадкував технічний склад розуму, блискучий організаторський талант, вміння знаходити оптимальні рішення складних наукових і технічних проблем. Проте дорогою батька син не пішов. На вибір спеціальності вплинуло захоплення авіацією і особливо космонавтикою, яке підтримувала мати - Васильєва Лідія Михайлівна.
У 1957 році, закінчивши середню школу у місті Магнітогорськ з золотою медаллю, вступає до Челябінського політехнічного інституту за фахом «літальні апарати». Це був цікавий час, коли матеріальну частину вивчали ще на німецьких ракетах ФАУ-2, але в лабораторіях вже виконувалися науково-дослідні роботи для сучасних ракет конструкторських бюро М. К. Янгеля, В. П. Макєєва, А. М. Ісаєва, коли лекції читали професори з МВТУ ім. М. Е. Баумана і ЛВМІ.
В інституті Валерій Вікторович серйозно захопився гідродинамічними і тепловими процесами в двигунах і баках ракет. Його дипломна робота на цю тему була настільки якісною, що Вчена Рада ЧПІ звернулась до Міністерства вищої освіти з проханням допустити випускника до вступних іспитів в аспірантуру без обов'язкового дворічного стажу роботи після закінчення інституту. Міністерство прийняло позитивне рішення, і Валерій Костюк став аспірантом Московського авіаційного інституту імені С. Орджонікідзе. Науковими керівниками його були блискучий педагог і вчений професор В. К. Кошкін і видатний вчений-теплофізик професор Е. К. Калінін.
15 наступних років Костюк працює в МАІ, де проходить шлях від аспіранта до професора. У 1966 році захистив кандидатську дисертацію, в 1976 році - докторську. У 1970 - 1971 рр. працював у Норвегії, де проходив наукове стажування в Інституті математики Університету Осло.
У період роботи в МАІ Валерій Вікторович виконав великий комплекс досліджень з теплообміну і гідродинаміки в кріогенних рідинах та з теплових процесів у двигунах літальних апаратів, енергетичних і кріогенних установках, ядерних реакторах. Йому вдалося вирішити ряд великих наукових проблем нестаціонарного теплообміну і гідродинаміки в однофазних і двофазних середовищах, створити нові ефективні методи інтенсифікації теплообміну, запропонувати нові рішення завдань охолодження кріогенними паливами магістралей двигунів і баків літальних апаратів, тривалого зберігання, стабілізації надпровідних систем. Результати цих досліджень широко застосовуються в кріогенній, авіаційній, ракетно-космічній техніці, машинобудуванні та енергетиці.
У 1979 році В. В. Костюк переходить на науково-організаторську роботу і призначається на посаду начальника Головного управління науки Міністерства вищої освіти РРФСР, яке, відповідно до постанови уряду перетворюється в наукове об'єднання міністерства. Цьому об'єднанню було доручено проведення експериментів з впровадження нових принципів управління науковими дослідженнями у вищій школі, які дозволили б ефективніше використовувати потенціал вузівської науки.
Потім він працює на керівних посадах органів виконавчої влади: член колегії Держплану РРФСР і Мінекономіки РФ, перший заступник голови Комітету РФ з науки і технологій, перший заступник міністра з науки і технологій РФ.
На початку 1990-х років В. В. Костюк створює Науково-дослідний інститут низьких температур (НІІНТ), який і очолює з 1992 року. Як директор НІІНТ Валерій Вікторович вніс великий внесок у розробку холодильних машин нового класу. Під його керівництвом розроблено програмний комплекс для розрахунку та оптимізації газодинамічних і теплообмінних процесів в холодильних камерах при охолодженні і зберіганні різних матеріалів. Досягнення НІІНТ закріплені десятками патентів індустріальних країн Європи, США, Японії.
За дослідження теплових процесів в ракетних двигунах В. В. Костюку в 1985 році присуджена Державна премія СРСР. За фундаментальні дослідження в області низьких температур в 1990 році він удостоєний Державної премії РРФСР, а за розробку нових газодинамічних систем пожежогасіння (в 2000 р.) за створення нових типів електричних машин на основі високотемпературних надпровідників (в 2003 р.) - премій Уряду РФ.
В. В. Костюк - автор понад 140 друкованих праць, в тому числі 11 монографій. Окрім наукової діяльності він багато енергії віддає вихованню молодого покоління вчених. Поряд з викладацькою роботою в МАІ він керував кафедрою систем автоматичного проектування Московського інституту радіотехніки, електроніки та автоматики.
Багато років Валерій Вікторович займається громадською і організаторською роботою. Він член Експертної ради при Президентові РФ, експертних рад Держплану (до розпаду СРСР) і Мінекономіки РФ, ряду міжвідомчих комісій Ради безпеки РФ, член Наукової ради Європейського відділення ЮНЕСКО, віце-президент Міжнародного інституту холоду (JJR), голова Національного комітету холоду, член Ради Російського фонду фундаментальних досліджень. Крім вище названих посад, обов'язків науковця, він також і член редколегій низки міжнародних і вітчизняних журналів, у тому числі «Вісника Російської академії наук», голова ряду наукових рад, зокрема і Міжнародного фонду науки, культури та підприємництва (CRES), директор і віце-президент Московського міжнародного енергетичного клубу, співголова Клубу Ніцци «Енергетика та геополітика», член ряду міжнародних наукових товариств.
В. В. Костюк також головував у міжурядових комісіях з науково-технічного співробітництва із зарубіжними країнами. У 1992 році він створив громадську міжнародну організацію - Асоціація міжнародного співробітництва (АМС), метою якої є встановлення міжнародних зв'язків у галузі науки, освіти та культури.
Валерій Вікторович Костюк - дійсний член Російської академії наук, член Президії РАН, головний вчений секретар РАН (з 2001 р.), лауреат Державних премій СРСР і РФ, премій Уряду РФ, академік Російської академії наук, доктор технічних наук, професор.
Нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня.
Живе і працює у Москві.

Література про життя та діяльність

Костюк Валерий Викторович // Большая энциклопедия. - М., 2006. - Т. 23 : Конвейер - Коэн. - С. 527.

Костюк Валерий Викторович // Википедия. - Режим доступа к статье : http://ru.wikipedia.org/wiki/Костюк,_Валерий_Викторович

 (Нагорна Г. М.)

Ігор Васильович Кочін народився 26 серпня 1945 року у м. Запоріжжі. Закінчивши 1963 року Запорізьку середню школі № 65, відразу вступив вчитися на лікувальний факультет Дніпропетровського медичного інституту, а через два роки повернувся до Запоріжжя і продовжив навчання у місцевому медичному інституті. В 1969 році І. Кочін був обраний за конкурсом асистентом кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров`я Запорізького медичного інституту. Потім в 1973 р. працював цеховим лікарем Запорізького коксохімічного заводу, у 10-й міській лікарні, в медико-санітарній частині комбінату "Запоріжсталь" та заводу "Дніпроспецсталь", одночасно займаючись науковою роботою.

У 1982 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за темою "Социально-гигиенические аспекты состояния здоровья робочих некоторых коксохимических предприятий Украины".

З 1983 р. його подальша доля пов’язана із Запорізьким державним інститутом удосконалення лікарів. Спочатку працює ст. викладачем , а з1993р. доцентом кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров`я. 1996 р. успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук (1996).

З 1998 р. Ігор Васильович очолює кафедру медицини катастроф Запорізького державного інституту удосконалення лікарів (з листопада 2002 р. - Запорізька медична академія післядипломної освіти), в 2006 р. йому присвоєно вчене звання професора.

У 1969-1998 роках наукова діяльність І.В. Кочіна була присвячена дослідженню стану здоров`я, способу життя та їх взаємозв’язків , проблемам організації медичної допомоги працівникам промисловості. Ним було опубліковано більше 160 наукових праць з цих проблем.

Збагачення сучасної соціальної медицини працями І.В. Кочіна стало грунтовною основою на висунення та обрання його дійсним членом Української академії оригінальних ідей.

Він є автором понад 400 наукових праць. Створений ним авторський колектив з висококваліфікованих викладачів і фахівців галузі охорони здоров`я підготував і видав 40 підручників та навчальних посібників з предметних областей соціальної медицини і медицини катастроф.

Протягом останніх років він є головою науково-методичної ради з питань цивільного захисту та безпеки життєдіяльності населення Запорізької області, яка успішно працює і визнана Міністерством з надзвичайних ситуацій кращою в Україні.

Велика робота проводиться Ігорем Васильовичем з розбудови козацтва України, адже по материнській лінії він нащадок запорозьких козаків.

І сьогодні його не зраджує творча наснага, працездатність і працьовитість, він не перестає сам вчитися і навчати колег.

Праці

Медицина катастроф / І.В. Кочін , Г.О. Черняков, П.І. Сидоренко. - К. : Здоров`я, 2008. - 727 с.

Сильнодіючі отруйні речовини : джерела, небезпека, захист : навч. посіб. / І.В. Кочін , Г.О. Черняков, В.З. Бурлай ; під ред. І.В. Кочіна .- Запоріжжя : [б. в.], 2002. - 180 с.

Защита населения при авариях на атомных электростанциях : учеб. пос. / И.В. Кочин, М.И. Костенецкий ; под ред. И.В. Кочина. - Запорожье : [б. и.], 2000. - 40 с.

Іонізуюча радіація і захист : навч. посіб. / І.В. Кочін , Г.О. Черняков, М. І. Костенецький ; під ред. І.В. Кочіна .- Запоріжжя : [б. в.], 2000. - 80 с.

Радіація : джерела, небезпека, захист / І. Кочін , Г.О. Черняков ; під ред. І.В. Кочіна .- Запоріжжя : [б. в.], 1998. - 40 с.

Системні дослідження у розробці і проектуванні систем збереження і відтворення стану здоров`я працівників промисловості. Теорія систем і системний аналіз. Соціально-гігієнічні, математичні і економічні аспекти формування здорового способу життя з використанням обчислювальної техніки : навч. посіб. / І.В. Кочін, Л.В. Порада, О.О. Савицька . - Запоріжжя : [ЗДГУЛ], 1997. - 232 с.

Кочін І. Наукове обґрунтування соціально-гігієнічних аспектів системи збереження і відтворення стану здоров`я працівників промисловості (на прикладі коксової і хімічної промисловості) : автореф. дис. на здобутя наук. ступ. док. мед. наук / І.В. Кочін. - К. : [б. в.], 1996. - 48 с.

Основы системного математического моделирования влияния факторов образа жизни на формирование уровня заболеваемости. Социально - экономическая оценка эффекта оздоровления на снижение показателей заболеваемости с временной утратой трудоспособности работающих в промышленности. Проблемы формирования здорового образа жизни : учеб. пособие / И.В. Кочин, Л.В. Порада, В.Ф. Посный . - Запорожье : [б. и.], 1994. - 69 с.

Математико-статистическая оценка связи и влияния заболеваемости с временной утратой трудоспособности на создание новой стоимости в промышленности. Корреляционно-регрессивный анализ : учеб. пос. / И.В. Кочин, В.Ф. Посный, С.Н. Поливода. - Запорожье : [ЗГИУВ.], 1993. - 32 с.

Моделирование и оценка влияния системы социально-гигиенических факторов на формирование уровня заболеваемости : учеб. пос. / И.В. Кочин, В.Ф. Посный, С.Н. Поливода. - Запорожье : [ЗГИУВ.], 1993. - 32 с.

Прогнозирование снижения уровня заболеваемости на математических моделях при формировании здорового образа жизни у работающих отрасли: учеб. пос. / И.В. Кочин, С.Н. Паливода, В.Ф. Посный . - Запорожье : [ЗГИУВ], 1993. - 24 с.

Література про життя та діяльність

З якої я країни родом. Т. 1 / Ігор Кочін. - Запоріжжя : ВАЛПІС, 2011. - 608 с. : іл.

 (Назаренко О. А.)

Андрій Кирилович Смирнов народився 27 серпня 1895 року в Санкт-Петербурзі.

Закінчив Володимирське військове училище, був учасником Першої світової війни.

У Червоній армії перебував з 1918 року, командував батальйоном, полком, бригадою.

Після закінченняВищих академічних курсів (1922 рік)Андрій Смирнов служив помічником командира дивізії. Згодом, закінчивши Військову академію ім. Фрунзе (1927 рік),працював начальником відділу штабу РККА.

З 1929 року послідовно обіймав посади: командира дивізії, командира і воєнкома корпусу, заступника командувача військами групи військ, начальника Вищих курсів удосконалення комскладу, начальника Управління ВУЗ, генерал-інспектора піхоти Червоної армії.

У 1940 році Андрію Кириловичу присвоєно військове звання генерал-лейтенант та призначено командувачем військами Харківського військового округу .

З початку Великої Вітчизняної війникомандував 18-ою армією Південного фронту, війська якої вели важкі оборонні бої на південному крилі радянсько-німецького фронту.

На початку жовтня 1941 року 1-а танкова армія німецького генерала Клейста прорвала оборону радянських військ північніше Мелітополя. Внаслідок цього частина підрозділів 18-ої армії та її штаб опинилися в оточенні. Німці сприйняли групу військ за головні сили 18-ої армії та втратили чотири доби для її ліквідації. 7 жовтня у районі сіл Водяне - Попівка (Куйбишевський район Запорізької області) основна частина оточених підрозділів 18-ої армії прорвала оборону та вийшла в район Донбасу. У ворожому кільці залишилась оперативна група штаба армії, яка чекала звісток про долю 6-ої стрілкової дивізії. Коли до Попівки нарешті підійшла 6-а стрілкова дивізія, генерал Смирнов вирішив прорвати вороже кільце. Він відмовився від літака, який повинен був вивезти його з оточення і повів усіх, хто міг тримати зброю, в останній свій бій. Це сталося 8 жовтня. Бійці дивізії і штаб 18-ої армії вийшли з оточення після жорстокого бою, який тривав цілий день. Генерал Смирнов поліг смертю хоробрих. Німці гідно оцінили полководницький хист та безприкладну мужність радянського генерала і поховали його з воїнськими почестями.

17 вересня 1943 року село Попівка було звільнене від фашистських окупантів. Вдячні мешканці не забули подвигу солдат 18-ої армії і їх комадувача. На їх прохання село було перейменовано у Смирново. У 1949 році останки командарма були перепоховані на центральній площі села, на могилі встановлено обеліск. У 1973 році генерал-лейтенанту Смирнову у центрі села був відкритий пам'ятник.

Література про життя та діяльність

Шевчук С. Шлях одного району: від Царекостянтинівського через Першотравневий до Куйбишевського (1918-1945 рр.) / С. П. Шевчук ; Сергій Шевчук ; Центр краєзнав. досліджень Північ. Приазов`я. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2012. – 204 с. – Із змісту : Оборонні бої 18-ї та 9-ї армій : [в т. ч. про А. К. Смирнова]. – С. 132-141.

Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-сост. и гл. ред. Наталья Кузьменко ; авт. кол. : Валерий Чернолуцкий и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – 224 с. : ил. – Из содерж. : [А. К. Смирнов]. – С. 30.

Єременко М. Атакує Покришкін / М. М. Єременко ; Микола Єременко. – Чернігівка : [Пенежко В. А.], 2009. – 72 с. : іл. – Із змісту : [в т. ч. про А. К. Смирнова]. – С. 11.

Крилов М. Пам'ять втрачених сіл (зниклі ойконіми Запоріжжя : 1945-2000) : довід. / М. В. Крилов. – Мелітополь : Мелітополь, 2002. – 76 с. – Із змісту : Попівка : [з 10.06 1946 - Смирнове]. - С. 61.

Куйбишевський та Розівський райони в роки Великої Вітчизняної війни : зб. Документів. – Куйбишеве : [Районна друкарня], 1996. – 111 с. – Із змісту : Спогади колишнього особистого шофера командуючого 18-ю армією Курила Федора Григоровича про загибель А. К. Смирнова. - С. 30-32.

Восемнадцатая в сражениях за Родину : боевой путь 18-й армии. - М. : Воениздат, 1982. - 328 с. - Из содерж. : На левом берегу Днепра : [в т. ч. о гибели А. К. Смирнова]. - С. 46-56.

Костинська Т. Командарм Смирнов / Т. Костинська // Пологів. вісті. – 2013. – 20 черв. (№ 25). – С. 5.

Куперман Ю. Последний бой генерала Смирнова / Юрий Куперман // Надежда. - 2013. - 7 февр. (№ 6). - С. 14.

Воронцов И. Погибших героев перезахоронят в мемориале : [в т. ч. об А. К. Смирнове] / И. Воронцов // Мрія. - 2005. - 5 мая.

Причиненко К. Раскопанная война : на месте гибели сов. Солдат сейчас работают поисковики : [в т. ч. об А. К. Смирнове] / К. Причиненко ; Константин Причиненко // Индустр. Запорожье. - 2005. - 6 мая. - С. 1 ; 20 мая. - С. 5 ; Запоріз. правда. - 2005. - 7 черв. (№ 88). - С. 5.

Савотченко І. Його ім`я носить село / І. Савотченко // Рідний край. - 2002. - 23 лют. - С. 2.

Бережной Н. Даже враги преклонились перед его мужеством / Н. Бережной // Досье. - 2001. - № 41. - С. 16.

Коваленко Ю. Незламною була наша віра : [спогади ветерана 18-ої армії про бої в 1941 р. в районі с. Попівка (нині - Смирнове) Куйбишев. р-ну] / Ю. П. Коваленко // Прапор комунізму. - 1975. - 6 лют.

Головченко М. Верность долгу / М. Головченко, М. Голощапов // Индустр. Запорожье. - 1968. - 24 февр.

***

Об`єкти культурної спадщини Запорізької області : каталог-довідник / М-во культури України ; Департамент культурної спадщини та культурної спадщини та культурних цінностей [та ін.]. –К. : Фенікс, 2012. – 478 с. – Із змісту : [с. Смирнове. Меморіальний комплекс. Могила А. К. Смирнова]. – С. 248 ; [3 км на південь від села. Місце, де загинув А. К. Смирнов]. – С. 249.

Мій рідний край - Запоріжжя : матеріали відкритої обл. краєзнав. конф. учнів. молоді (м. Запоріжжя,17-19 листоп. 2005 р.) / Запоріз. обл. центр туризму і краєзнавства учнів. молоді ; Асоціація "Екологічна освіта". – Запоріжжя : Полиграф, 2006. – 304 с. : іл. – Із змісту : Котенко А. Поховання радянських воїнів18-ої армії в жовтні 1941 року біля села Водяне / Котенко А., Тищенко М. - С. 25-31.

Пам`ятки історії та культури Запорізької області : (Великобілозерський, Куйбишевський, Розівський, Токмацький райони). Вип. 5 / Упр. культури ЗОДА, Запоріз. обл. інспекція по охороні пам`яток історії та культури ; наук. ред.-упоряд. Т. К. Шевченко. – Запоріжжя, 2002. – 242 с. – Із змісту : Меморіальний комплекс і могила А. К. Смирнова. – С. 100-101 ; Пам`ятне місце загибелі А. К. Смирнова. – С. 101-102.

Страницы славы : краткий путеводитель. – Днепропетровск : Промінь, 1975. – 111 с. – Из содерж. : Божко Н. Генерал Смирнов / Н. И. Божко. – С. 107-109.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2005 рік : (календар і короткі бібліографічні списки) / упоряд. І. Шершньова. – Запоріжжя, 2004. – С. 35-37.