(Пішванова Т. Г.)

Миклашевські – український козацько-старшинський рід другої половини ХУІІ – початку ХХ сторіччя. Засновником роду вважається Андрій Миклашевський (Андрушка Миклашенко) – реєстровий козак Чигиринської сотні (1649). Поступово від великого роду Миклашевських відокремлюються декілька гілок: дві стародубські, глухівська та катеринославська.

Засновником катеринославської гілки став відомий український і російський військовий та державний діяч Михайло Павлович Миклашевський (1756-1847).

Народився Михайло в 1756 році в родині заможного бунчужного товариша Павла Івановича Миклашевського та Олени Данилівни Новицької в селі Дем’яни Стародубського повіту (нині село Брянської області, РФ).

В 16-річному віці Михайло Миклашевський приїхав до Санкт-Петербурга, де його записали рядовим до кадетської роти лейб-гвардії Ізмайлівського полку. Великий вплив на подальшу долю Михайла мало його знайомство з князем Олександром Безбородьком (1747-1799), малоросійським дворянином, визначним діячем і дипломатом епохи царювання Катерини ІІ. Незабаром знайомство переросло в дружбу, яка пізніше була посилена шлюбом Михайла Павловича з племінницею О. Безбородька Анастасією Яківною Батуринською. 

У 1776 році двадцятирічний Миклашевський отримав чин капрала, і, пройшовши усі унтер-офіцерські звання, 1782 року був переведений до лейб-гвардії Семенівського полку, де і став прапорщиком (1783 р.), а згодом (1786 р.) – поручиком. Служба Миклашевського складалася з виконання доволі складних дипломатичних доручень, пов`язаних з перебуванням у Копенгагені, Лондоні, Парижі. 1787 року розпочинається російсько-турецька війна, яка круто змінює долю поручика Миклашевського. Він стає ад’ютантом в штабі князя Григорія Потьомкіна і починає служити під знаменами легендарного Олександра Васильовича Суворова. Очаківська кампанія показала хоробрість Михайла Миклашевського, і Суворов представляє його до наступного чина. Новоспечений полковник переводиться до Карабінерського полку, який весь час знаходиться на передовій. Особливо полковник Миклашевський прославився в битві на р. Римнік (1789, нині р. Римнікул-Сарат, прит. Сірету, басейн Дунаю). 18 березня 1792 року він був нагороджений орденом Святого Володимира ІІ ступеня за свою хоробрість в битві при Мачіні. 

Михайло Миклашевський бере під своє командування Орденський кірасирський полк, а 1 липня 1795 року стає бригадиром. Йому підлягають вже Казанський кірасирський та Донський козацький полки з метою «тримати кордони і всю Дніпровську лінію від Києва до Кременчука». 

Брав участь у придушенні повстання Тадеуша Костюшка. Наприкінці 1797 року в житті Миклашевського відбулися дві значні події: 25 жовтня в Чернігові він одружився з Анастасією Батуринською, а 19 листопада імператор Павло І призначає його губернатором величезної Малоросійської губернії з губернським містом Черніговом. Але за вживання слів «пособие, преследовать, выполнить» тощо його неочікуване звільнили і відправили у відставку. 

На початку травня 1801 року Олександр І оголосив Миклашевського невинним і призначив губернатором Новоросії. 

Губернаторська діяльність Миклашевського відзначалася значним розумінням справи і вмінням налагоджувати стосунки з місцевим населенням. Новоросійський край того часу був відкритий для усякого роду поліпшення: він був великим, з рідким населенням і межував з турецькими володіннями. Одночасно інтенсивно заселявся, з’явилося багато нових поселень. Тут потрібно було не підтримувати неіснуючі порядки, а організовувати нове життя великих людських мас на широкому просторі, і в цьому аспекті губернаторство Михайла Петровича можна визнати корисним. Він постійно подавав нові пропозиції уряду з управління губернією, з формування місцевих законів та постанов. Дії губернатора схвалював і підтримував імператор Олександр Павлович. Миклашевський був прихильником ідеї політичної автономії України, мав зв’язки з Новгород-Сіверським патріотичним гуртком. 

Миклашевський заселив до краю болгар та греків, які прибули до Одеси з Румелії, рятуючись від турецької сваволі; зробив низку заходів щодо духоборів – представників релігійної секти. У 1801 році імператору був наданий позитивний відгук про духоборів, і своїм указом Олександр хотів переселити усіх духоборів до Мелітопольського повіту Таврійської губернії, на береги річки Молочної. Миклашевський вирішив не переселяти всіх своїх духоборів. У 1818 році Олександр І відвідав село духоборів Терпіння (зараз-Мелітопольський район Запорізької області), пробув там два дні і наказав усіх переселити до Криму. Миклашевський вирішує також питання податкової заборгованості краю, що виникла внаслідок неврожаю. 

1803 році, при розділі Новоросійського краю, Миклашевський отримав до управління Катеринославську губернію. За час діяльності на цій посаді він зумів привернути до себе усі класи населення. Миклашевський завів в своєму катеринославському маєтку велике вівчарне господарство (у 20-х роках ХІХ століття стадо нараховувало до 5 тис. голів).

Губернатор приділяв увагу і питанням освіти. Як опікун Головного народного училища м. Катеринослава, він дбав про його забезпечення кваліфікованими викладацькими кадрами, виділяв їм та незаможним учням грошову допомогу. За його наказом неодноразово проводилася закупівля підручників та навчальних приладів для училища. Під впливом М. П. Миклашевського дворянство Катеринославщини провело збір коштів на суму 108206 крб. на відкриття університету в Харкові. 

Російська армія не дуже вдало воює у складі коаліції держав проти Франції. Для захисту країни не вистачає регулярного війська, з’являється необхідність створити народне ополчення. 30 листопада 1806 року оголошується маніфест про організацію внутрішнього тимчасового ополчення чи міліції. Державне ополчення 1806 року мало назву Земського війська. Народні дружини були сформовані в губерніях, начальники цього ополчення обирались самими дворянами. 

Миклашевський очолив катеринославську дружину; не вимагав для себе жалування, помірно витрачаючи казенні кошти, він тримав земську армію готовою протягом року і склав проект відновлення козацьких полків Лівобережної України. Після закінчення цих справ М.П. Миклашевський отримав наказ бути присутнім в 4-му департаменті урядового Сенату, в якому без будь-яких доручень перебував до 1812 року. 15 вересня 1812 року імператор доручив Миклашевському вивезти з Твері продовольчі запаси, що було виконано швидко і точно: великий запас збіжжя в розмірі 300 тисяч чверті був перевезений в район Боровичів, ближче до Петербургу. Після успішної здачі звіту в канцелярію Міністерства фінансів, 20 січня 1813 року Миклашевського нагороджено орденом святого Олександра Невського. 

Залишив службу Михайло Павлович Миклашевський у 1818 році і майже 30 років присвятив своїй родині та управлінню своїми маєтками.

Визначною рисою характеру Михайла Павловича була діяльна участь у долі простих людей. Серед його документів знайдені кілька проектів: про кращий устрій в суспільстві та військовому житті, про постачання продовольства військам,  про фельдшерів і тощо. 

У своєму маєтку Понурівка він створив суконну фабрику, яка успішно функціонувала. Новизною було застосування праці найманих працівників за певну платню. 

Проблему заселення свої катеринославських маєтків він розв’язав за рахунок північноукраїнських маєтків, звідки він переселив на Катеринославщину 495 кріпаків. Крім того, він залучав на свої землі втікачів з маєтків інших поміщиків, хоча це заборонялося законом. Щоб уникнути непорозумінь, Миклашевський у 1821 році розробив проект «Закону про біглих людей», який не був прийнятий урядом, але все-таки 1827 року центральний уряд  легалізував поміщицьких утікачів у Новоросії. 

Катеринославські маєтки Миклашевського були зразковими, в них активно запроваджувалися нововведення, а саме: садівництво (насаджувалися  фруктові та тутові дерева), виноградарство.

В 1802 році  у володарювання до М. П. Миклашевського перейшло село Біленьке (нині - Запорізького району). Для його жителів Миклашевський побудував школу, відкрив лазарет на 40 осіб обох статей, при ньому був лікар й аптека, проводилося щеплення проти віспи. 1806 року зведена церква. У селі діяв бондарний та дігтярний заводи, салотопне підприємство. Донині зберігся й будинок Миклашевського. В своїх нарисах О. С. Афанасьєв-Чужбинський розповідає про село Біленьке часів Миклашевського: село має пристань, куди приходять човни й вантажаться переважно льоном та пшеницею.

Михайло Павлович прожив довге й яскраве життя, до останніх днів зберігав бадьорість духу й тіла. Помер М.П. Миклашевський 26 серпня 1847 року в своєму маєтку в с. Понурівка на Чернігівщині (нині - село Брянської області, РФ).

Література про життя та діяльність

150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. – [Запорожье : б. и., 2011]. – 126 с. : ил. – Из содерж. : Усадьба Миклашевского (с. Беленькое). - С. 18.

Енциклопедія історії України. Т. 6. Ла - Мі / ред. рада : В. М. Литвин (голова) [та ін.] ; редкол.: В. А. Смолій (голова) [та ін.] ; [НАН України, Ін-т історії України]. – К. : Наук. думка, 2009. – 784 с. : іл. – Із змісту : Вирський Д. С. Миклашевський Михайло Павлович. - С. 639.

Лютый, А. Очерки истории Северной Таврии. [Т. 2 : Землевладельцы] / А. Лютый, О. Варяник. – Запорожье : Изд. Глазунов С. А., 2007. – 648 с. – Из содерж. : Михаил Павлович Миклашевский. - С. 195-197.

Большая энциклопедия : в 62 т. Т. 29 : Меланж - митотический аппарат / [науч.-ред. совет : Г. А. Месяц [и др.] ; гл. ред. С. А. Кондратов ; редкол. : Г. В. Кожевников [и др.]. – М. : Терра, 2006. – 592 с. : ил., фото. – Из содерж. : Миклашевский Михаил Петрович. - С. 363.

Державна етнонаціональна політика : прав. та культурол. аспекти в умовах Півдня України : зб. наук. праць V Всеукр. наук.-практ. конф. (2-3 жовт. 2003 р., м. Запоріжжя). – Запоріжжя : ОДА ; Сімферополь : Доля, 2003. – 244 с. – Із змісту : Катрич В. Внесок родини Миклашевських у розвиток Південної України / В. П. Катрич. - С. 177-180. 

Довідник з історії України (А-Я) / за загал. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., допрацьов. і доп. – К : Генеза, 2002. – 1135 с. – Із змісту : Ерстенюк М. Миклашевські. - С. 467-468.

Українське козацтво : мала енциклопедія / НДІ козацтва при ЗДУ ; [редкол. Ф. Г. Турченко (керів.) та ін.]. – К. : Генеза ; Запоріжжя : Прем'єр, 2002. – 568 с. : іл. – Із змісту : Бойко А. Миклашевські / А. В. Бойко. - С. 314.

Лохматова, А. Катеринославське земство / Алла. Лохматова ; ЗДУ [та ін.]. – Запоріжжя : Тандем-У, 1999. – 200 с. – Із змісту : Становлення земської школи і її розвиток у 60-90-х роках ХІХ століття : [в т. ч. про П. М. Миклашевського]. - С. 121-122.

Каюк Д. Миклашевський М. П. / Д. Г. Каюк // Українська біографістика : зб. наук. праць. - К., 1999. - Вип. 2. - С. 103-106.

Новицкий, Я. П. Народная память о Запорожье : предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине, 1875-1905 гг. / Я. П. Новицкий. – Репринт. воспр. издания 1911 г. – Рига : Спридитис, 1990. – 120 с. – Из содерж. : [Миклашевский М. П.]. - С. 58.

Дружинина, Е. И. Южная Украина в 1800-1825 гг. / Е. И. Дружинина ; АН СССР, Ин-т истории СССР. – М. : Наука, 1970. – 384 с. : ил., карты. –  Из содерж. : [Миклашевский М. П.]. – С. 116, 178, 279.

Афанасьев-Чужбинский. Поездка на Днепровскіе пороги и на Запорожье. Часть неофиціальная / Афанасьев-Чужбинский. – [Б. м. : б. и., 1857? 1858?]. – ... с. – Укр. - с. 245-272, 1-257, 49-82, 27-52. - Из содерж. : [в т. ч. о селах Разумовка и Беленкое]. - С. 241-242.

***

Усадьба Миклашевского // Мрія. - 2012. - 22 нояб. (№ 48). - С. 35.

Кралєв П. Подвижники освіти Катеринославського земства : [в т. ч. про М. П. Миклашевського] / Петро Кралєв // МИГ. - 2009. - 5 февр. (№ 6). - С. 46.

Каюк Д. Родина дворян Миклашевських в історії Південної України / Дмитро Каюк // Київ. старовина. - 1999. - № 6. - С. 108-116.

(Єременко М. М.)

Тут був лиш степ,

Могили сиві,

Гуляли буйнії вітри,

І на могилах між ковилі

Стояли баби кам’яні.

Ці баби бачили багато,

Як пробігали крізь віки

Народи Сходу стародавні:

Сармати, скіфи, кипчаки.

Як у ріці Бегим Чокрак

Поїв коня ногайський хан,

І посилав на Запорожжя

Султан загони яничар.

Віки спливали за водою,

І ось, нарешті, час настав,

Тут серед степу вікового

Німецький майстер хату склав.

Ішли роки, мінялись назви:

Вальдгейм, Ротфронт, Польща, Лісне,

І на кінець тисячоліття

Ми всі у Владівці живем.

Моє село, моя надія,

Нехай ще сотня літ спливе,

Ту землю, де ковиль сивіла,

Ми батьківщиною зовем.

М. Єременко (1999).

Розташоване за 20 км на південний захід від райцентру та за 27 км від залізничної станції Верхній Токмак, центр однойменної сільської ради, якій  підпорядковане і село Степове.

Сучасна назва походить від села Владівка Малинівського району Житомирської області, звідки переселили частину жителів у колонію Гіршау в 1944 році, на місце виселених звідти менонітів.

Засноване в 1836 році менонітами на берегах річки Бегим Чокрак. Першими поселилися 8 сімей із Волині на чолі зі старостою Корнеліусом Веделем. У 1838 році прибуло ще 12 сімей, а в 1840 – ще 20. Першим священиком був Пітер Шмідт. Назвали село – Вальдгейм, що означає „ліс”, „вогнище”.

З початку заснування село мало й іншу, народну назву – Польща (за місцем попереднього проживання його мешканців). Колонія швидко розвивалася, і на 1865 рік тут проживало 954 жителі у 95 будинках, працювало сільське училище та менонітський молитовний будинок. До 1851 року в колонії було насаджено плантацію в 100442 дерев. На 1869 рік у селі було 34 повних,12 половинних та 56 малих господарств, які об’єднували 3496 десятин землі. Село було найбільшим у колонії Молочна за площею та кількістю господарств. У 1849 році Х. Теске мав другий за розмірами сад у колонії Молочна, а І. Деккер був другим у регіоні за кількістю вирощеного тютюну.

В другій половині 80-х років ХІХ століття в селі в 108 будинках проживало 566 жителів. Тоді ж тут почали працювати заводи сільгоспмашин акціонерного товариства Нейфельд і К, яке очолювали брати Генріх та Ісаак Нейфельди. На заводах випускали віялки, молотарки, косарки та іншу сільгосптехніку. На початку ХХ століття річне виробництво продукції заводів становило 260 тис. крб. Акціонерному товариству належав і паровий борошномельний млин з розмолом майже на 40 тис. крб. в рік. Працювало також 5 торговельних підприємств з оборотом майже в 40 тис. крб.

На відстані 1 км від села на північ на правій стороні неглибокої балки Семиковшиної знаходилося багате родовище білої глини, яка відзначається чистотою і білосніжністю. З початку заселення і до середини 70-х років ХХ століття тут займалися промисловим видобутком глини.

Та основним заняттям населення було землеробство. На початку ХХ століття в селі діяло дві початкові школи для дітей робітників та для дітей селян, у колонії проживало 1300 мешканців. У 1909 році було збудовано приватну лікарню. Діяли дві церкви – менонітська та Бретрен. Революційні події початку ХХ століття не оминули й Вальдгейму, на заводах якого працювали відомі більшовики Запоріжжя – Леппік Й.Т., Бронзос К.І., Пахомов О.А. та інші.

З початком першої світової війни село перейменували в Лісне. У період громадянської війни в селі організувався загін Червоної Гвардії під керівництвом Лосенка О.А.

Не раз у селі бували Н.Махно, П. Дибенко та інші відомі військові. У червні 1920 року на території села відбулася битва між загонами барона П. Врангеля та бійцями кінного корпусу Д. Жлоби. 66 жлобінців, які загинули в цьому бою, поховано в селі, і на їх честь встановлено пам’ятник.

Нові зміни у селі відбулися після 20-х років ХХ століття: націоналізовано завод Нейфельда, який став державним підприємством № 15, а в 1925 році завод було демонтовано і передано до м. Токмак. На відрізаних у німців землях поселились українці (х. Весела, с. Мокрий Став, с. Роздолля).

У період НЕПу господарства селян піднялися, з’явилася надія на краще. Бідніші селяни в 1922 році утворили сільгоспартіль „Пробуждєніє”. В період колективізації артіль було перейменовано в артіль „Ленінфельд” (1930 р.). Тоді ж на дворищі заводу Нейфельда була створена Стульневська МТС, яка обслуговувала 15 навколишніх колгоспів.

Колективізація супроводжувалась насиллям із боку влади до селян: розкуркулено 15 господарств, частину господарів заслали до Сибіру, де вони й загинули. Зазнало село і страхіть голоду в 1933 році (померло від голоду 6 жителів).

У період сталінських репресій у селі було репресовано 49 жителів, причому, репресії торкнулися як менонітів, так і українців. Так, репресовано Бабівського Н.Г., Савченко С.М., Руденка І.Г., Стуленя А.Л., Моркву М., Штампера Л.І., Ціцера Г.Я., Варкентіна Я.К., Гессена Г.Г., Тіссена П.П., Фота І.А., Фрізена Г.Г., Шредера Г.Г., Шика Є.П. та інших, практично всі вони загинули. Разом із тим, завдяки нещадній експлуатації трудящих, влада досягла деяких змін на краще.

Напередодні війни в селі функціонує дві середні школи з українською  та німецькою мовами навчання. В 1935 році менонітський молитовний будинок перетворили на клуб, у цьому ж році село було радіофіковано. З початку 1935 року в селі, яке вже носило назву Рот Фронт, було створено всі районні установи і збудовано під них відповідні будівлі, бо село стає центром Ротфронтівського німецького національного району, який функціонував до кінця 1938 року і об’єднав 38 населених пунктів.

Після голодомору 1932-1933 років у селі було збудовано двоповерхову будівлю й організовано дитячий будинок для дітей-сиріт.

З початком Другої світової війни продовжилися репресії проти німецького населення. Було репресовано Бертенса Є.Є., Гессена Г.Г., Гессена І.Г. , Классена П.П., Шика Е.П. та ще 6 чоловік, жителів села. Напередодні війни в селі проживав 1021 чоловік, з них 503 – німці. Чоловіче українське населення села було призване до лав Червоної Армії і воювало на фронтах.

Із наближенням фронту до села було евакуйовано радянсько-партійний актив, дитбудинок, техніку МТС та худобу. Що не встигли евакуювати – спалили та підірвали, як наприклад, паровий млин.

Під час окупації в селі було встановлено фашистський режим, до рабської праці в Німеччину забрали 12 юнаків та дівчат. У кар’єрі за селом були страчені жителі села, євреї за національністю, та члени винищувального батальйону Зінченко, Лукацька, Гришкан М., Балута, Коломоєць, яких зарили у шурфі кар’єру, а після визволення перепоховали в селі. Крім них, у селі було страчено сім’ю Гришкана Михайла в складі семи осіб, а також Ісенко Я., Бубила Л.Я., Проскурова А., Стулін Р. І., Штанько, Прокопенко В.С., Шатровка І.М., Кричевський, Заприкутенко П., Кузьменко П.Е.

Мешканці села не мирилися з новим режимом. Учасником партизанського загону, що діяв на території Чернігівського та Токмацького районів, був Балута Іван Якимович, якого фашисти схопили й стратили.

Під час відступу в 1943 році фашисти спалили практично всі будинки в селі, а також адміністративні та громадські будівлі. Разом з фашистами відправилося й німецьке населення села, в примусовому порядку.

Під час звільнення села загинуло 5 воїнів 19-го танкового та 54-го стрілецького корпусів 51-ї армії Південного фронту, яким встановлено пам’ятний знак.

На фронтах воювало 63 жителі села, 14 з них загинуло, серед них Барило Василь та його син Василь, брати Шевейки Анатолій та Федір, Череповський Федір та його син Олександр. Офіцером воював син Ротфронтівських лікарів Сіренко С.А., потрапив у полон, перебував у Рот Фронті, пізніше фашисти стратили його в Широкому Яру.

15 жителів села нагороджено урядовими нагородами за бойову відвагу. Післявоєнна відбудова ускладнювалась відсутністю достатньої кількості робочих рук та й 3-м радянським голодомором, під час якого в селі померли з голоду Пенер Марія та її дочка Наталя, Донченко О. та її син Петро, Линник М., Івко С. та інші. Після звільнення село носить назву Річкове, а місцевий колгосп – „Ленінський путь”. У 1950 році колгоспи с. Річкове, с. Владівка та Степового об’єднали в одне господарство „Ленінський путь” із центром у с. Річкове. В 1958 р. с.Річкове об’єднують із с. Владівка (Гіршау), об’єднане село називалось Владівкою. А в 1959 році цей колгосп об’єднали з Стульневським, об’єднаний колгосп отримав назву ім. Горького з центром у с. Владівка. 1970 року в результаті розукрупнення на території сіл Владівської сільради було утворено колгосп ім. Горького, який із 1993 року носить назву „Нива”, а з 2000 року – ТОВ „Нива”. В колгоспі було збудовано багато виробничих об’єктів та інших споруд, особлива заслуга в цьому голови колгоспу Бабенюка Є.Ф. та інших.

У 1954 році на території села будується типове приміщення Стульневської МТС, яку в 1958 році реорганізовують в РТС, а в 1961– у Владівське відділення „Сільгосптехніка”.

З 80-х років у Владівці діє відділення „Райсільгоспхімії”, багато жителів села працюють на Стульневському спецкар’єрі. З 1925 до 1956 років у селі працює завод „Труд Металіст”, який виготовляв помпи, каналізаційні люки, корита та інше.

За добросовісну працю в післявоєнний період близько 40 жителів села нагороджено урядовими нагородами СРСР, із них орденами Леніна – комбайнер О. М. Демченко в 1935 р., інженер сільгосптехніки В.К. Кривицький, який пізніше був її директором, трьома орденами – механізатор „Сільгоспхімії” Маляренко І. В., Грамотою Президії Верховної Ради УРСР та орденом „Знак Пошани” – механізатор місцевого колгоспу Савченко А.І., орденами – працівників колгоспу: Сінчу М.І., Коваленка І. П., Сидоренка В.І., Думу І.М., робітника Владівського РТП Гавриленка Л.О., двома орденами токара Сінчу О.Т. та інших.

На початок 2015 року в селі в 370 будинках проживає 1020 жителів.

В селі працюють декілька фермерських та селянських господарств, підприємство «Агротекс», діє загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, де 16 педагогів навчають 94 дітей, дитячий садок, де виховується 20 вихованців, амбулаторія сімейної медицини, аптека, Будинок культури, декілька торгових точок.

У Вальдгеймі народився Йоган Янцен, відомий художник та письменник колонії Молочна.

Вчителька місцевої школи Яковенко Катерина Демидівна написала книгу казок «Чарівна бабусина скринька», яка вже витримала два видання і знана в Україні. 

Вчитель місцевої школи Лях Володимир Ілліч написав книгу «Гомін століть» про історію с. Владівка та створив багато чудових полотен.

Певний час в школі працював учителем Володимир Миколайович Коваленко, поет та письменник.

Уродженка села Черней Л.Я. стала кандидатом технічних наук.

Уродженець села Лубінець П.М. став майстром спорту міжнародного класу з самбо, був чемпіоном Радянського Союзу. 

Жителі села вірять, що кращі роки його історії ще попереду.

Література

Єременко, М.  Край шляху Муравського... : нариси з історії Чернігів. району / М. Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. : іл. – Із змісту : Владівка. - С. 299-303.

(Пішванова Т. Г.)

У лютому 1888 року 42-річний мешканець Бердянська Владислав Еразмович Гаєвський був нагороджений своїм першим орденом – святої Анни ІІІ ступеня. Цим орденом нагороджувались чиновники (колезькі асесори)  «за бездоганну 12-річну службу на одній посаді не нижче 8-го класу».  За сім років – ще одним, вже ІІ ступеня–за особливі труди за дитячими притулками відомства закладів імператриці Марії.  І, нарешті, у 1913 році Владислав Гаєвський мав вже орден Анни І ступеня. У нагороджуваній системі Російської імперії це був орден найнижчого рангу до 1835 року, коли був заснований орден святого Станіслава. Орден святого Станіслава надається за державну службу, за здійснення благочинної діяльності, за корисні відкриття в науках, мистецтвах та ремеслі тощо. Цей орден був наймасовішим (так, орденом ІІІ ступеня було нагороджено 752 тисячі осіб, ІІ ступеня – 92 тисячі, І ступеня – 20 тисяч), і Владислав Гаєвський був нагороджений двома його ступенями (відповідно, у 1888 - ІІІ ступеня -за особливі заслуги на посаді члена училищної ради, 1890 - ІІ ступеня – за службу на посаді почесного опікуна Бердянської чоловічої гімназії). І нарешті, у його списку орденів згадується і орден святого Володимира ІУ і ІІІ ступенів (відповідно, у 1901-за особливі труди на посаді Бердянського міського голови, у 1909 – за сумлінну працю на посаді почесного опікуна Бердянської чоловічої гімназії ). Орден ІУ ступеня вручався за 35-річну бездоганну службу.

Архівні документи з історії міста Бердянськ вказують, що Владислав Гаєвський з 1876 по 1906 рік безперервно був депутатом Бердянської міської думи, з 1886 по 1906 – міським головою, з 1877 по 1906 – головою опікунської ради Бердянської жіночої гімназії, з 1888 по 1908 – почесний опікун чоловічої гімназії, з 1880 по 1906 – член Бердянської повітової училищної ради, з 1881 – гласний Бердянських повітових зборів і його голова (у 1906 році). В активі пана Гаєвського і посада директора тюремного комітету, і головуванню над дитячим притулком, і піклування над церковно-приходською жіночою школою. Перелік почесних та інших посад доволі великий. 

Містечко Бердянськ у ті часи – доволі молоде і маленьке. Заснований у 1827 році,  Бердянськ вже у 1835 році отримав статус міста, а у 1842 році став центром Бердянського повіту Таврійської губернії. Незважаючи на бурхливе зростання промислових підприємств, умови життя були жалюгідними: смертність переважала над чисельним зростанням населення, якого у 1911 році було лише 30 тисяч. 

Життя людей у великій мірі залежало від внутрішньої політики місцевої влади, яку й уособлював в своїй особі Владислав Гаєвський – міський голова у 1886-1906 роках.

Де і коли народився Владислав Гаєвський – достеменно невідомо. Історики вказують і 1846 рік, і 1847 рік народження. Відомо, що майбутній голова Бердянська навчався у Немирівській гімназії, яка була урочисто відкрита 7 серпня 1838 року. В стінах чоловічої гімназії Немирова викладав малювання І.М. Сошенко (1846-1856), друг Т.Г. Шевченка, працював М.К. Чалий – також друг великого Кобзаря і його перший біограф, був викладачем  І.І. Ничипоренко – український педагог і освітній діяч. Одинадцять років (1851-1862) в гімназії працював польський поет Юліан Белина-Кенджицький, учасник польського повстання 1863 року. Всіх цих викладачів міг чути гімназист Владислав Гаєвський, потомствений дворянин римо-католицького сповідання.  

Подальше навчання Гаєвського пов’язане з Одеським комерційним училищем, яке за своїм статутом і програмою було середнім навчальним закладом. В перших 5-ти класах викладання основних предметів йшло за скороченими програмами, але з великим обсягом практичного курсу іноземних мов. У двох старших класах вивчались спеціальні предмети: бухгалтерія, комерційна арифметика, торговельне та промислове законодавство, політична економія, комерційна географія, хімія, товарознавство,  кореспонденція російською та іноземними мовами. 

З 1 листопада 1869 року і до виборів 1886 року Владислав Гаєвський служив у відомстві міністерства юстиції. 

Освічена молода людина – тридцятирічний Владислав Гаєвський – у 1876 році стає депутатом Бердянської міської думи, і цю посаду залишить лише 1906 року, у 60-річному віці. Набувши досвід управлінської діяльності і державної служби, Владислав Гаєвський у 1886 році обирається міським головою Бердянська. Жалування міського голови в той час вже сягало 3 тис. крб., тому й охочих на цю посаду було багато. Так, газета «Одеський вісник» відзначає, що розпочалась виборна агітація 1886 року. Будь-який грамотний гласний вважав за можливе виставити свою кандидатуру. Обрали попереднього міського голову – купця першої гільдії Ієроніма Івановича Хардалло. Він мав непогані ділові справи у Таганрозі, і для його зацікавлення бути головою міська дума призначила Хардалло подвійне жалування – 6 тис. карбованців. Але навіть подвійний оклад не затримав купця: за три місяці він подав у відставку. Місцева влада чотири рази збиралась, обговорюючи гідну кандидатуру на посаду голови серед усіх претендентів. «Безголів’я» тривало півроку. 

На сорокарічного Владислава Гаєвського покладали великі надії, оскільки місто було на межі фінансового банкрутства: у міському громадському банку була велика розтрата, на платню чиновникам не було грощей, виплачували за рахунок коштів, призначених для ремонту церкви.

Міська влада позичила 300 тис. карбованців в уряді, але загальний борг складав 460 тис. карбованців. Для його погашення пропонувалось обкласти податком усе рухоме майно мешканців, навіть курей. У 1885 році над містом була встановлена урядова опіка. Це означало, що адміністративні функції місцевих  чиновників були суттєво обмежені. Вже в повітрі носились чутки, що уряд призначить у Бердянськ чиновника від уряду, тому вибори Владислава Гаєвського відбулися швидко.

Перше засідання міської думи під головуванням нового міського голови сорокарічного Владислава Гаєвського відбулося 8 жовтня 1886 року. На цьому засіданні був затверджений річний бюджет. Відзначимо, що надії місцевих мешканців і чиновників голова виправдав: у 1888 році з Бердянська був знятий урядовий нагляд за веденням фінансів. Не дивно, що на посаду голови Владислав Гаєвський обиравсь неодноразово, і протягом двадцяти років його головування Бердянськ зазнав деякого поліпшення: відкрилися шкіряне та консервне виробництво, ковбасна фабрика, пивоварний завод, друкарня, електростанція. У 1896 році в Бердянську була заснована перша в Росії кредитна спілка. У 1897 році в місті біля 10 православних храмів, дві єврейські, одна караїмська синагога, жіноча та чоловіча гімназії, мореплавні класи, міське училище. У 1898 році були побудовані кам’яні причали замість дерев’яних, а наступного року – прокладена залізниця до станції Чаплине. Вже на початку ХХ століття розпочалась телефонізація міста і відкрилось реальне училище. Поліпшився й благоустрій міста – було прокладено біля 30 кілометрів кам’яних мостових. 

Дуже поширеним явищем у Бердянську було пияцтво – місто мало 100 таких закладів: трактири, ресторани, харчевні, винні лавки. Уряд надіслав на місця наказ про скорочення цих закладів. На засіданні Бердянської міської думи міська управа запропонувала скоротити число закладів до 10. Проти виступили двоє – Гаєвський і Хардалло. Зійшлися на цифрі 25. Та чи було виконано розпорядження про скорочення трактирів зі 100 до 25 – історія мовчить. 

У 90-х роках ХІХ століття небувалих розмірів мали крадіжки. Зухвалість крадіїв була надзвичайна: обікрали церкву при гімназії, ряд приватних будинків, - і все біля міського поліційного управління. Не обійшли Бердянськ і прояви антисемітизму, і фізичне застосування тортур над громадянами. 

Крім орденів, політичний діяч Бердянська був нагороджений знаком Червоного Хреста, медалями: срібною в пам'ять священного коронування імператорської величності, срібну в пам’ять царювання імператора Олександра ІІІ, бронзову на стрічці державних кольорів за труди  з перепису населення 1897 року. Знаходячись на посаді голови Бердянської повітової земської управи, Владислав Гаєвський мав 4000 карбованців на утримання – своє і  своєї родини. Він був одружений з дочкою дворянина – Елводією Нарольською, мав синів та дочок, яких виховував також у римо-католицькому дусі. Родового маєтку Гаєвський не мав, за життя він купив кам’яний будинок у Бердянську та землю в Бердянському повіті. 

У 1901 році імператор присвоїв Гаєвському звання Почесного громадянина Бердянська, а у 1905 році Гаєвський стає статським радником – за відмінну сумлінну службу по Міністерству народної освіти. 

У 1906 році 60-річний Владислав Еразмович Гаєвський подав клопотання про своє звільнення з посади міського голови, але вже у 1909 році він знову обраний повітовим предводителем дворянства по Бердянському повіту на наступні три роки. За кілька місяців його обирають  головою земської управи – до 1912 року, а 28 грудня 1912 року Владислав Гаєвський знову обирається головою – до 1915 року. 

У буревіях першої світової війни, революцій і громадянської війни сліди відомої в місті  людини загубилися. Вірогідно, що помер Владислав Еразмович Гаєвський напередодні 1917 року. 

Література про життя та діяльність

Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1 : А-Л / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 880 с. : фото, портр. – Из содерж. : Константинова, В. Н. Гаевский Владислав Эразмович. - С. 319-320.

(Пішванова Т. Г.)

У другій половині ХІХ – на початку ХХ сторіччя під впливом розвитку економіки, соціального та культурного життя зростає чисельність великих та  маленьких міст, утворюються селища нового типу: фабрично-заводські, фабрично-сільськогосподарські, селища біля ліній залізниць, дачні та курортні селища. Інтенсивно розвиваються старі міста Росії й України, в тому числі Катеринослав й Бердянськ.

В країні і в містах йшов активний розвиток зовнішнього механічного транспорту (залізниці та пароплави) і внутрішнього міського (конка, трамвай, автомобіль), центральні частини великих та середніх міст мостилися камінням та облаштовувалися інженерним обладнанням. 

У Петербурзі у 1885 році був створений спеціальний Технічно-будівничий комітет, який здійснював контроль за будівництвом міст. На місцях цю функцію мали виконувати міські управи, тому вводилися посади міських та губернських архітекторів. Роль інженерів та міських архітекторів у розвитку та благоустрою стає високою, поліпшилося також їх правове становище.

В ці пореформені часи – роки бурхливого промислового розвитку - в далекій Самарі 1866 року народився майбутній цивільний інженер і архітектор Георгій Іванович Панафутін. 

Георгія вражали  перетворення, які відбувалися в країні, він захоплювався досягнутим прогресом і присвячував йому свої вірші:

Вокзал огромный - поезда

По рельсам шумно разъезжают.

Из труб, пронзительно свистя,

Пары клубами выпускают…

Свої вірші «учащийся Г. П.», як підписався Георгій, надіслав до Катеринославського «Юбилейного листка». Очевидно, юнак відчував, що подальша його доля буде пов’язана саме з Україною та її великими містами, зокрема Катеринославом. 

Освіту здобував в Самарському реальному училищі, яке донині пишається своїми відомими випускниками: Глібом Кржижанівським (1872-1959), літератором, вченим-енергетиком, академіком та віце-президентом АН СРСР; Олексієм Толстим (1882-1945) – російським письменником, академіком АН СРСР, автором відомих творів «Аеліта» та «Петро І»; Миколою Семеновим (1896-1986) – основоположником хімічної фізики, Нобелівським лауреатом. Гордістю училища можна назвати і Георгія Івановича Панафутіна, який увійшов в історію як видатний інженер і архітектор.

Після закінчення училища у 1886 році двадцятирічний юнак, не гаючи часу, вирішив продовжити своє навчання в Санкт-Петербурзькому інституті цивільних інженерів.  Однією з студентських робіт Георгія став проект імператорського мисливського палацу в Біловезькій Пущі. Студентську практику проходив у Москві, в архітектора Дмитра Миколайовича Чичагова (1835-1894), на будівництві Міської думи (проект Д. Чичагова двічі виходив переможцем у конкурсі) та Торговельних рядів. На жаль, за радянських часів більшість будівель за проектом Д. Чичагова була знищена. 

Георгій закінчив інститут у 1893 році за профілем залізничний транспорт. До 1896 року молодий інженер працював у залізничному відомстві у Петербурзі, на Миколаївській залізниці, виконував для неї кілька проектів шляхопроводів та залізничних  приміщень, а також проекти кількох прибуткових будинків у Петербурзі. Історики нараховують в активі інженера Панафутіна проектування 7 об’єктів. 

У 30-річному віці (1896) Георгій Іванович отримав призначення на посаду начальника Бердянської будівельної комісії з прокладання залізниці до міста. Це час будівництва залізничної лінії станція Бердянськ - станція Трояни, в тому числі й портової гілки, а також будівництва приміщення залізничного вокзалу, паровозного депо та інших споруд, необхідних для функціонування цієї ділянки залізниці: міста набувають нове функціональне призначення – транспортних вузлів, промислових, торговельних, фінансових та навчально-культурних центрів. 

Бердянськ - місто-порт. Ще 1 лютого 1830 року відбулися урочистості з нагоди відкриття причалу, а 10 квітня 1862 року царем Олександром ІІ за сприяння міського голови М. Кобозєва був затверджений план повітового міста Бердянська. За планом, вулиці мали бути прямими і до самого моря. Таке планування збереглося в центральній частині міста  і до сьогодення. Заборонялося також будувати будинки вище ніж два поверхи. 

29 березня 1865 року в міській ратуші м. Бердянська було підписано клопотання перед губернським начальством з проведення залізниці до Бердянська: «Бердянськ - один з найкращих портів, особливо зараз, коли поставлено питання про те, до якого порту в Азовському морі вигідніше прокласти залізницю».

Нарешті 30 травня 1895 року передбачався дозвіл на побудову 8 під’їзних шляхів до казенних залізниць. Серед них – будівництво залізниці від станції Просяна Катеринославської залізниці до Бердянська. Імператор затвердив рішення про будівництво залізниці 17 червня 1895 року, яка тепер тісно пов’язана з ім’ям Г.І. Панафутіна. 

Георгій Іванович сам проектує залізницю на вказаній ділянці, усі залізничні споруди, в тому числі залізничний вокзал, паровозне депо, одно- та двоповерхові житлові будинки (прикладом є будинки № 152 та № 156 на Східному проспекті) та всі інші технічні об’єкти на залізниці. При будівництві залізничної гілки він виконав проект залізобетонного мосту з отворами в 6 сажнів через Собачу балку в Бердянську. Цей міст став першою бетонною будівлею, яку дозволило Міністерство шляхів сполучення на залізничних шляхах країни. Крім цього, він причетний до будівництва системи водопостачання станції Бердянськ та санаторію для залізничників. 

Відомо, що рух паровозів без води здійснювати було неможливо. Тому невід’ємною складовою частиною залізничної станції Бердянськ стала локальна система водопостачання, яка у складі комплексу і була здана в експлуатацію у грудні 1898 року. Краєзнавці припускають, що це був артезіанський колодязь в районі паровозного депо. 

7 січня 1899 року на станції Чаплине відбулося офіційне відкриття Бердянської залізниці. Начальник Катерининської залізниці О. А. Верховцев надав дозвіл на відправлення потягу. Бравурні звуки військового оркестру заглушили паровозний гудок, і перший состав, стукаючи колесами на стиках, рушив до Бердянська. Серед присутніх на церемонії відкриття був і Г.І. Панафутін.

Сьогодні приміщення залізничного вокзалу Бердянська – одне з найнайкрасивіших на українській залізниці. У 2003 році тут пройшла реконструкція: для оздоблення інтер’єру використано плити гранітні Янцевського кар`єру, вікна вставлені металопластикові, дах покритий металочерепицею зеленого кольору, фасад виконаний у біло-зеленій світловій гамі. Але вокзал все-рівно залишився панафутінським. 

2007 року, до 180-річчя з дня заснування Бердянська, в оголошеному конкурсі «7 чудес Бердянська» мешканці міста визнали залізничний вокзал, побудований за проектом архітектора Г.І. Панафутіна, як одне з чудес свого рідного міста. 

Про вигляд санаторію для залізничників повідомляє «Вісник Катерининської залізниці» № 77 за 1914 рік : «…наискось от вокзала, в 20 шагах от него, находится одноэтажное здание, окрашенное в светло-желтый цвет, обсаженное деревьями и диким виноградом».

У Бердянську у 1899 році Георгій Іванович спроектував також каплицю – склеп відомої бердянської родини Костянтинових, на Кобозєвій горі. Каплиця привертає увагу своєю красою та архітектурними особливостями: вона виконана в російсько-візантійському стилі - масивні архітектурні форми, дуже ретельна обробка фасаду.

Наступний період нового творчого життя і родинного щастя Георгія Івановича – і вже до самої смерті (у 1921 році) пов'язаний з містом Катеринославом. З 1898 по 1901 рік він обіймає посаду архітектора Катерининської залізниці, стає гласним міської думи (до 1913 року він розв’язував питання міського господарства, багато зробив для розвитку водопроводу та каналізації). В перше десятиріччя ХХ століття Георгій Іванович активно працює в галузі архітектури: за його проектами побудовані будівлі скарбниці в Бахмуті та Нікополі, казенні винні склади у Павлограді та Верхньодніпровську. Займаючись приватною практикою, він реконструює церкви, каплиці, іконостаси на території Катеринославської губернії, розробив кілька варіантів кам`яної безстовпної церкви. За його проектами зведено понад 20 храмів, на жаль, дані про конкретні храми поки що відсутні. 

Дебют зодчого у Катеринославі відбувся у 1901 році – він виконав проект постаменту для пам’ятника О. Пушкіну (скульптор І. Гінцбург). На постаменті – присвята і дата встановлення пам’ятника: «Пушкіну. 1901». Постамент прикрашають два складних фронтона в неогрецькому стилі – підкреслено археологічний, детальний підхід до відтворення грецької класики, без впливу давньоримської архітектури та італійського ренесансу. У 1903 році Г.І. Панафутін виконав проект для будівництва обласного музею імені О. М. Поля (зараз - історичний музей імені Д. І. Яворницького). Музей відкрився 14 серпня 1905 року. Будівля одноповерхова, з чотирма фасадами. Фасади, як і інтер’єри, виконані також в неогрецькому стилі. 

У 1910 році за проектом Г.І. Панафутіна побудований ансамбль приміщень лікарні Червоного Хреста, в якому наявні елементи модерну – плавність, пластичність, декоративність, причому в декоративності – синусоїдальні лінії, стилізовані квіти, язики полум’я, хвилясті лінії тощо. 

Творчі здобутки архітектора і інженера в Катеринославі значні: виробничі корпуси на станції Катеринослав, вокзал на станції П’ятихатки, два виробничих корпуси для головних вагонних майстерень, комплекс прибуткового будинку Мізко (Поліцейська вулиця), проект трьохповерхової будівлі для кінно-поліцейської сторожі, зміни до проекту фундаментів поштово-телеграфної контори та розширення комплексу Гірничого училища тощо. Багато що з цих проектів не збереглося у вихорі полум’яних літ, якими сповнене ХХ століття. 

Звісно, що, будучи талановитим архітектором, Георгій Іванович спланував і власний будинок  на Польовій вулиці, в якому жила його родина. Тут, у Катеринославі, він одружився на Анастасії Лук’янівні Томашовій - дівчині надзвичайної вроди, з бідної селянської родини, яка стала йому вірною подругою в житті і в роботі, допомагаючи йому знімати копії з його проектів та креслень на кальку. Вона була молодша за чоловіка на 26 років, народила йому двох дітей – сина Юрія та доньку Галину. Після смерті чоловіка, а потім і дочки, заміж вже більше не виходила, присвятила себе вихованню єдиного сина, працюючи медсестрою, і, незважаючи на усі труднощі тогочасного життя, виростила Юрія, який став військовослужбовцем і більше 20 років свого життя віддав армії. Онук Георгія Івановича та Анастасії Лук’янівни – Володимир Юрійович - примножив добру славу своєї родини: він став майстром спорту, чемпіоном Дніпропетровської області, України, чемпіоном СРСР з планерського спорту. 

Георгій Іванович до кінця свого життя вів викладацьку діяльність – він працює нештатним викладачем архітектури кафедри будівельного мистецтва в Катеринославському вищому гірничому училищі (з 1912 року – Гірничий інститут, архітектором будівлі якої він став), заснував кабінет будівельного мистецтва, займає посаду архітектора в цьому інституті.

 Після революційних подій 1918 року на його долю прийшлася праця в Єврейському науковому інституті (ЄНІ), реорганізованого з приватного Політехнічного інституту. Серед його трьох факультетів є інженерний, який поділяється на відділення: інженерно-будівельне та архітектурне. Для роботи на архітектурному відділенні був запрошений Г.І. Панафутін як відомий в Катеринославі архітектор, з великим досвідом і неабияким талантом. 27 березня 1919 року Георгій Іванович у числі тих, хто прагне зберегти незалежність ЄНІ у зв’язку з постановою Комітету у справах вищої школи про злиття навчальних закладів Катеринослава. Загроза розпуску пройшла, інститут, викладачі і студенти жили своїм життям. Георгію Івановичу пощастило: він побачив перший випуск студентів у 1921 році. 

Помер Георгій Іванович у 1921 році, за деякими джерелами – на початку 1922 року. 

Всього 55 років життя, з них творчих – 35, які залишили в історії архітектури глибокий відбиток неповторного творця, чиї роботи є гордістю і надбанням мешканців великих міст України і Росії – Бердянська, Катеринослава, Москви, Петербурга. Ці міста позначені новими рисами архітектури, оригінальними творами митця в стилі неокласицизму, раціоналізму, неоукраїнських формах.

Література про життя та діяльність

Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-полит. справочник. Т. 2. М - Р / [под общ. ред. Михайличенко В. И.]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. – 824 с. : ил. – Из содерж. : Панафутин Георгий Иванович (1866-1921). - С. 385.

Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1. А-Л / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 880 с. : фото, портр. –  Из содерж. : Вокзал железнодорожный. - С. 285-286.

Бердянску - 185 : к 185-летию основания города Бердянска : сб. / Исполком Бердян. горсовета, Бердян. горсовет, Бердян. краевед. музей ; авт. кол. : [Т. Антоненко и др. ; автор идеи и рук. проекта Л. Ноздрина]. – Днепропетровск : Арт-Пресс, 2012. – 384 с. : фото. – Проект "Бердянск - сердце Азова". –  Из содерж. : Ноздрина Л. Архитектор Георгий Иванович Панафутин. - С. 190-192 ; [Фото Г. И. Панафутина]. - С. 364.

Михайличенко, В. И. Бердянск : взгляд через столетия / В. И. Михайличенко, Е. С. Денисов, Н. И. Тишаков ; Виктор Михайличенко, Евгений Денисов, Николай Тишаков. – [Изд. 3-е, перераб., испр. и доп.]. – Бердянск : Південна зоря, 2010. – 448 с. : фото. – : Из содерж. : Железнодорожный вокзал ; Архитектор Панафутин. - С. 112-114 ; 339-340.

***

Савон А. Исторические личности в судьбе Бердянска // Півден. зоря. - 2011. - 24 листоп. (№ 139). - С. 17.

Бучная А. Герои на окраинах // Бердян. ведомости. – 2010. – 6 мая.

***

Панафутін Г. І. [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=6800&lang=ukr

Михайличенко В. Железнодорожный вокзал [Электронный ресурс] / Михайличенко В., Денисов Е. - Режим доступа : www.rada.berdyansk.net

(Пішванова Т. Г.)

Вперше ім’я Юрія Олександровича Магалевського – забороненого радянською владою митця - з’являється в пресі тільки на початку ІІІ тисячоліття. Українська художня громадськість тепер має можливість з’ясувати, що ця людина була не тільки талановитим художником, але й впливовим громадським діячем, безпосереднім і активним учасником боротьби українського народу за незалежність і державність України в найнапруженіший, найгостріший період - 1917-1921 рр. В безпосередніх бойових діях він брав участь не тільки як професійний вояка, але як і професійний художник.

Народився Юрій Олександрович у 1876 році, в селі Романівка близько Ольгополя Подільської губернії (нині – Вінницької області). Закінчив реальну школу в м. Олександрівськ Катеринославської губернії та Одеське художнє училище. Вступив у клас історичного живопису І. Рєпіна Петербурзької академії мистецтв і в 1907 р. здобув диплом за історичну картину «Запорожці відбили атаку турків». Робота була представлена на виставці й дістала схвальні відгуки в пресі. Взагалі вдячний учень захоплювався картиною  свого вчителя «Запорожці пишуть листа турецькому султану», сам мріяв написати подібне і не знав, що доля сприятиме збирати ескізи для майбутньої картини, на жаль, не написаної. Потім, після смерті художника, М. Струтинський у своїй статті  відзначить, що «однією з найкращих постатей доби визвольних змагань» був Ю. Магалевський, що він «мав усі дані зробитися великим баталістом. Доля судила інакше: після воєнних трудів довелося йому малювати галицькі церкви, шукаючи компромісу між вимогами і скромними засобами наших селян (любив їх до безтями!) та своїми мистецькими аспіраціями»

Життєвий і творчий шлях Юрія Магалевського відзначається трьома основними періодами: ранній, що охоплює 1907-1917 рр., час становлення Юрія Магалевського як художника у школі І. Ю. Рєпіна; середній – період національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр.; пізній, львівський період – 1921 – 1935 рр.

У ранньому періоді свого творчого життя (1907-1917) Юрій Магалевський деякий час студіював у Парижі, згодом переїхав жити до м. Олександрівська Катеринославської губернії, де займався громадською і педагогічною діяльністю. У 1910 році Юрій Магалевський – експерт з художньо-промислової освіти Катеринославської виставки.

До цього періоду відноситься серія картин Юрія Магалевського на запорозьку тематику: «Перемогли» (інша назва - «Запорожці відбили атаку турків», 1907 р.) – дипломна робота художника, «Потомок запорожців», «Відпочинок», «Вечір» (усі 1909 р.), «Запорожець» (1911). Потім, в період визвольних змагань, в розмові з Павлом Ковжуном митець висловить довірливо, як побратимові по боротьбі і колезі за фахом, свої короткі і добре обдумані міркування щодо художньої творчості: «люблю стару козаччину, люблю й нову» та «як повернемося, буду малювати й малювати, а тем маю стільки, що...».

Тоді ж Юрій створює портрети геоботаніка І. Я. Акінфієва (зберігається в експозиції Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького), академіка Л. Писаржевського (обидва 1909 р.), низку пейзажів, серед яких «Весна», «Вечір в степу» (1913), етюд «Дніпро» (1914), які посилав на дві перші українські артистичні виставки в Києві й Полтаві. Пейзажі не збереглися, довідуємося про них із преси та каталогів. 

Боротьба з насильницькою русифікацією українців в підросійській Україні вимагала української книги і перш за все дитячої. У цей час художник вибухає раптом цілим потоком графіки: на замовлення Українського видавництва в Катеринославі Є. Вирового створює ілюстрації до книжок «Українські народні казки» (зі збірника І. Рудченка) – 42 малюнки, «Ярина. Українська граматика з читанкою» - 60 малюнків, «Ярина. Український буквар», «Перша читанка» - 12 малюнків, у книзі Д. Мамина-Сибіряка «Три оповідання» - 7 малюнків до оповідання «Поганий день Василя Івановича».

Це була успішна «проба пера» Ю. Магалевського-графіка. У книжковій графіці малюнки художника типово ілюстративні. Вони візуально точно зображують певний момент розповіді, казки чи оповідання. У побудові композицій художник домігся повного їх злиття із текстом, помістивши у полосу шрифтового набору. Ілюстрації Юрія Магалевського до українських народних казок та інших дитячих книг – це фактично класика української книжкової графіки для дітей.

Середній період (1917-1921) – охоплює  його діяльність на посту директора української гімназії м. Катеринослава і  як голови комісаріату освіти у м. Олександрівську. У 1918році – він учасник відновлення катеринославської «Просвіти» і  військових подій Української національної революції 1917–1921 на Півдні України.

1917 рік приніс величезні зміни у свідомості українців – виникає велика безліч різних соціально-політичних рухів. Сам Ю. Магалевський у своїх споминах відзначав: «З початком революції 1917 р., коли на Україні всі творчі елєменти кинулись до усвідомлюючої і організаційної праці, в масах українського народа, приспаного царатом, той рух набрав ко лосального розгону. Дві справи лише висовувалося — національність і власна держава… Героїчна армія, селянські маси і невідомі герої спосеред цивільної людности, як то: громадські діячі, священики, учителі, інженери, адвокати, урядовці та инші — ось був той “нарід”, який, не зважаючи ні на що, з посвятою, робив своє велике діло самовизволення…». 

Ю. Магалевський не відділяв себе від того народу, про який говорив, і прагнув робити те саме «велике діло», з самовідданістю присвятивши йому свій фах художника. Ю. Магалевський як народний вчитель був звільнений від військового обов’язку і в царську армію не був призваний, а в Армію УНР прийшов добровільно, з чітко окресленою метою. Як згадує сам художник про ці роки, «я зробив Міністерству Освіти пропозицію делєгувати мене в нашу армію для збирання мистецько-історичного матеріялу і зафіксування біжучих подій. Керуючий Міністерством Освіти того часу, беззмінний товариш міністра Петро Холодний, прийняв мою пропозицію і направив мене в Штаб Армії».

Юрій Магалевський бере активну участь і в політичних подіях. Так, коли у Олександрівську 24 березня 1917 р. з ініціативи місцевих робітників і учнів середніх шкіл виникає філія катеринославської “Просвіти”, то до її керівництва увійшов і Ю. Магалевський.

Як голова повітової Ради, він активно підтримував організацію Вільного козацтва в Олександрівську. 21 вересня 1917 р. відбулося об’єднане засідання повітової Ради та представників партій УСДРП і УПСР. Під головуванням Ю. Магалевського на засіданні обговорили позицію міської Ради робітничих і солдатських депутатів щодо УЦР та автономії України. Засідання винесло рішення, що українці вийдуть з Ради, якщо вона вороже поставиться до УЦР: “...Магалевський чита відношення Українського військового генерального комітету до Повітової ради за Вільне козацтво. Вирішено негайно приступить до формування Вільного козацтва, поза як городу в недалекім часу загрожує анархія і бунти. Доручено товаришам, котрі працюють на заводі, зараз-же приступити до запису в Вільне козацтво. Вирішено послать відповідь Генеральному комітетові на його запитання: заснування Вільного козацтва в м. Олександрівську і його повіті необхідно, і якомога найскоріше. Таке заснування зустріне прихильність населення. Організації Вільного козацтва як такої, в повіті ще ніде немає. Повітовий комісар Олександрівського повіту в разговорі з членом ЦР І. Іванченком дуже бажав такого заснування і дав згоду допомагати керівникам такої організації”.

Коли ж в Олександрівську 26 листопада відбувається свято з приводу оголошення ІІІ Універсалу УЦР, то на площі Т. Шевченка було відправлено молебень, після якого відбувся парад вояків-українців. Виступала також і сотня Вільного козацтва. Як голова повітової ради, Ю. Магалевський вітав маніфестантів, і останні слова його промови покривались гучними “Слава!” і оплесками. Коли назрівав внутрішній конфлікт між місцевими більшовиками й українською владою, причиною якого були спроби більшовиків захопити бронеавтомобілі, що знаходились в автомайстернях у ремонті, голова української повітової ради Ю. Магалевський запросив до Олександрівська гайдамаків 3-го Гайдамацького куреня, які прибули з Катеринослава. Їх було 250 осіб на чолі з сотником. 

Юрій Магалевський також згадував, що протягом декількох днів вів переговори з донськими козаками  про допомогу. Він робив це без дозволу Центральної ради, яка вважала козаків з Дону “контрреволюційною силою”. Наступ більшовиків на Катеринослав на деякий час був зупинений, а наступаючі зазнали важких втрат. На жаль, 2 січня 1918 р. українські війська під натиском переважаючих сил більшовиків відступили з міста. Частина козаків та старшин виїхала до Києва на допомогу УЦР. Там вони на чолі з Ю. Магалевським та І. Оліфером брали участь у січневих боях в Києві.

Юрій Магалевський пройшов із Армією УНР через усі фронти.  В його активі – 150 портретів осіб командного та рядового складу Армії УНР. Він писав: «На сховок до університету  я передав 150 портретів ріжних величин, олійною фарбою, з осіб, що грали ролю в подіях того часу, кілька десятків зарисованих пам’яток стародавнього будівельного мистецтва, як то: церков, гробівців, хрестів намогильних, мистецтва прикладного — вишивок, писанок, стильового убрання, тощо; кілька шкіців військових подій історичного значення; кілька ріжних збірок, серед яких пригадую — збірку марок поштових в кілька тисяч примірників, великої вартости, яку я знайшов десь на шляху наступу наших військ, декілька старих книжок». Але творів Ю. Магалевського з того великого доробку, який він залишив на збереження в Кам’янець-Подільському університеті, поки що не виявлено. На сьогодні чудом вціліли лише п’ять портретів, які зберігаються у Національному музеї українського мистецтва ім. А. Шептицього. У власних спогадах та публікаціях Ю. Магалевського у львівській пресі до 1939 р. знаходимо також репродукції кількох портретів. Так, у нарисі «Тихі герої» опубліковано репродукції трьох жіночих портретів- «Повстанка Віра Бабенко з Веселих Тернів на Катеринославщині», «Повстанка Віра», «Повстанка М.». Тридцять шість репродукцій портретів опублікував у часописі «Кафедра» онук генерал-хорунжого Армії УНР А. Гулого-Гуленка Василь Барладяну. Серед них - командуючий армією М. Омелянович-Павленко, генерал-хорунжий штабу УНР Володимир Сальський, прем’єр-міністр В’ячеслав Прокопович, генерал-поручник Микола Коваль-Медзвецький, Андрій Гулий-Гуленко та ін. Юрій Магалевський не шукав ні витончених композиційних прийомів, ні способів міфологізації натури. Він уникав манерності і не вважав за доцільне шукати концептуальних пластичних ключів за межами свого індивідуального малярського досвіду. Художник не побоявся вдатися до єдиної композиційної схеми – погруддя в невеликому прямокутному форматі. А далі – точний рисунок з відбором характерних рис обличчя, чим досягалася бездоганна схожість, але не завершувалося творення портрета. Автор прагнув створити образ бійця армії УНР без прикрас. Здається, Ю. Магалевський тут виступає піонером документалістики як художньої якості і цінності.

Художник вірив у перемогу та в повернення і далі працював, рухаючись із Армією. В тих надзвичайно складних політичних умовах еміграції, що склалися після підписання Ризького договору 1921 р., при повній матеріальній незабезпеченості і безгрошів’ї йому вдалося у Львові зорганізувати Товариство і навіть налагодили випуск офіційного видання Товариства — календаря-альманаха «Дніпро». Тут опубліковані надзвичайно цінні для нас спогади самого Ю. Магалевського- «В Олександрівську на Запоріжжі» (1929), «Українська праця в Олександрівську в 1917 р.» (1939). Уривок із споминів митця є також і в календарі Червоної Калини на 1929 рік. 

Та хоч яку велику повагу викликає цей, так би мовити, «послужний список», він характеризує постать громадянина-патріота України, а не художника.

Після поразки Армії УНР Ю. Магалевський разом з урядом УНР опинився в Тарнові у Польщі, де став членом тимчасового уряду Ради Республіки, займався зв’язками з підпільними повстанськими групами в Україні. За короткий час перебування у польському містечку Тарнові у 1921 р. Юрій Магалевський значно поповний свій цикл портретів, написавши ще 40 олійних творів, які згодом передав до депозита Національного музею у Львові.

По припиненню діяльності Ради Республіки митець переїхав у 1922 році до Львова з дорученням від Уряду. Розпочинається третій, останній період життя і творчості художника, який позначений величезною напругою душевних і творчих сил. Переживши трагедію поразки Визвольної війни, Ю. Магалевський не зійшов з обраного шляху, продовжував свою громадсько-державницьку роботу і художню творчість. Його нова місія полягала в налагодженні опіки над емігрантами з Великої України, яких дедалі більшало в Галичині після укладення Ризької угоди. Відтак він став головою і одним з найдіяльніших членів «Українського товариства допомоги емігрантам з України у Львові». 

Окрім того, разом з художниками-побратимами по боротьбі брав активну участь у художньому житті Львова, створенні мистецьких товариств. Малював портрети, пейзажі, займався церковним малярством. Великою роботою в графіці був альбом «Галицько- Волинські князі і королі», виданий 1922 р. у Львові.

З переліку творів, що експонувались на виставках ГДУМ у 1922 р. і 1923 р. значиться 21 пейзажний етюд і картина «Меджибозький монастир», але й вони знищені, як «націоналістичні» і «ідеологічно шкідливі». У Національному музеї ім. А. Шептицького (Львів) тепер зберігається лише сім пейзажів Юрія Магалевського, в яких художник постає як типовий імпресіоніст, але європейсько-український імпресіоніст. Ю. Магалевський із своєю любов’ю до рідної землі особливо дбає про формальне її облаштування, як одночасно і про сонячно-повітряний простір. Він не руйнує, не розмиває форму, а наповнює її світлом і огортає повітрям, із захопленням шукає градацій колірних відтінків та, врешті, досягає поставленого перед собою завдання. Його сонячний, світлий колорит запам’ятовується й легко впізнається. Пейзажі художника були добре прийняті на виставках Українського товариства прихильників мистецтва. 

Але після появи у пресі у 1923 р. статті М. Вороного «Пензлем і пером: думки естета», звинувачення художника в академізмі, причому оцінка творів, представлених на виставках, звелася до знущання з «творчості митця і приниження його особистості», Юрій Магалевський зовсім перестав брати участь у художніх виставках ГДУМ (Гуртка діячів українського мистецтва), співзасновником і членом якого був разом з П. Ковжуном, П. Холодним, В. Січинським, М. Голубцем, М. Осінчуком, С. Тимошенком, М. Федюком та О. Новаківським, як і в будь-яких інших виставках, поволі відійшов від станкового живопису, зайнявся репетиторством — приватними уроками рисунку, — та переключився на церковне малярство, яким раніше ніколи не займався. Нову діяльність почав разом з побратимом по роботі в Армії УНР Петром Івановичем Холодним в якості його помічника. Це були стосунки товариської взаємодопомоги, що виникли й зміцніли на грунті боротьби за незалежність України та збереження української культури. Це підтверджує і факт співпраці художників над розписом Каплиці св. Духа греко-католицької семінарії, що дістав найвищу оцінку релігійних діячів, мистецтвознавців, громадськості і преси. Надзвичайно скромний і мовчазний Юрій Магалевський, людина високої гідності (нікому не відповідав на критику і не встрявав в дискусії, що тоді було досить поширеним явищем), почав роботу як помічник П. Холодного, однак самостійно створив прекрасний великий образ «Св. Йосафат» (2,00×1,27 м, зберігається в Національно- му музеї ім. А.Шептицького у Львові) і розписав їдальню семінарії.

Потім Юрій Магалевський працював з Іваном Трушем, а пізніше успішно працював самостійно, відкривши «ще одну сторінку свого творчого діапазону — монументально-декоративну». Працюючи в спілці з іншими художниками, а потім самостійно, він оздобив церкви у Раві-Руській, Кам’янці-Старому Селі, Угерську, Олеську, Холоєві (Вузлове), Голоську Великому. Образи його пензля прикрасили церкви в Лаврові, Новому Санчі, Стрию та ін. Опанувавши це високе мистецтво, що має в Україні, і в Галичині зокрема, давні й блискучі традиції, Юрій Магалевський гідно їх продовжив, внісши подих сучасності в старовинний сакральний простір національним трактуванням образів та поєднанням сакрального символізму з національною символікою. У церковному малярстві Юрій Магалевський виступає сміливим реформатором канонічного сакрального мистецтва, зумівши поєднати його із сучасним живописом. У такий спосіб він творив свою нову іконографію, свою стилістику іконописання, свій колорит і світло, врешті, стиль неовізантизму, що став помітним внеском у сакральне мистецтво Галичини.

Незмінними залишилися і стосунки з відомими галицькими діячами, у тому числі з І.Свєнціцьким, портрет якого роботи Ю. Магалевського несправедливо зганьбив М.Вороний, незважаючи навіть на почуття портретованого.

Помер Юрій Олександрович Магалевський 29 жовтня 1935 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі. Львівська преса рясніла заголовками про те, що вмер не просто чоловік, а митець-громадянин, що його особа є прикладом згармонізованої людини: погляди і вчинки, вдача й мистецтво Юрія Олександровича були однозгідні між між собою, а його мистецький доробок займе в історії українського малярства належне йому місце, як праці зрілого, під оглядом малярським високо культурного митця.

Заборонений і майже забутий художник Юрій Магалевський, патріот і громадянин, повертається в омріяну і виборювану ним незалежну Україну з великим творчим доробком і займе належне місце в історії українського мистецтва.

Література про життя та діяльність

Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. Вип. XXV / Держ. вищ. навч. заклад "Запоріз. нац. ун-т" М-ва освіти і науки України ; [редкол.: Турченко Ф. Г. (гол. ред.) та ін.]. – Запоріжжя : Просвіта, 2009. – 252 с. – Із змісту : Бондаренко В. Олександрівський курінь вільного козацтва (1917-1920 рр.) : [в т. ч. про Ю. Магалевського] / В. Г. Бондаренко. - С. 43-47.

Запорозька старовина : щоріч. зб. наук.-краєзнав. матеріалів. Вип. 1 / [упоряд. К. Бакуров та ін.]. – Запоріжжя : Запоріжжя, 1995. – 168 с. – Із змісту : Забочень М. Художник з Олександрівська / Михайло Забочень. - С. 73-76.

***

Магалевський Юрій Олександрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=6464&lang=ukr

Білан І. С. Творчість Юрія Магалевського в контексті українського мистецького процесу першої третини ХХ століття [Електронний ресурс] : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. мистецтвознавства / Білан Іван Сергійович : Львів. нац. академія мистецтв. - Львів, 2015. - Режим доступу : ?

В. Г. Бондаренко В. Г. Олександрівський курінь вільного козацтва (1917-1920 рр.) [Електронний ресурс].

(Шершньова І. В.)

Шершньов Петро Андрійович народився в 1916 році в с. Матвіївка Веселівського району в родині селянина. Закінчив Мелітопольський агрономічний технікум, учительські курси. Працював в школі м. Сміла Черкаської області.

В Червоній Армії з 1939-1941 та з 1943 р. На фронтах Великої Вітчизняної війни з вересня 1943 року. Санінструктор 107-го гвардійського винищувально-протитанкового артилерійського полку (8-ма окрема винищувально-протитанкова артилерійська бригада, 69-та армія, 1-й Білоруський фронт) гвардії старшина медичної служби Шершньов при форсуванні р. Вісла у 8-10 км на південний захід від м. Казимеж (нині — Казимеж-Дольни, Польща) та розширенні плацдарму на її лівому березі евакуював з поля бою 10 солдат і 1 офіцера, надав першу медичну допомогу. За цей подвиг 18 жовтня 1944 року нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

17 січня 1945 року в районі населеного пункту Волянув (11 км на захід від м. Радом, Польща) Петро А.ндрійович, захищаючи поранених, знищив більше 10 гітлерівців. 4 березня 1945 року його нагородили орденом Слави ІІ ступеня.

Під час військових операцій від м. Ковель (Волинська область, Україна) до Берліна (Німеччина) виніс з поля бою 65 поранених солдат і офіцерів, за що був нагороджений орденом Слави І ступеня. Також нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями

1945 року після демобілізації мешкав у м. Токмак Запорізької області, потім переїхав до селища Планерське (нині — Коктебель, Крим). Працював агрономом, директором підсобного господарства.

Помер 13 червня 1966 року. Похований в селищі Коктебель.`Його ім`ям названо вулицю цього населеного пункту.

Література про життя та діяльність

Голдобин, А. Герои Запорожского края — полные кавалеры ордена Славы / Анатолий Голдобин. - Запорожье : Плюс 73, 2015. - 147 с. - Из содерж. : Шершнев Петр Андреевич. - С. 121. 

Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліогр. покаж. / КЗ "Запорізька обласна універсальна наук. бібліотека ім. О. М. Горького" ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньова ; ред. І. Степаненко ; відп. за вип. О. Волкова]. – Запоріжжя : Кругозір, 2015. – 192 с. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 7). – Із змісту : Шершньов Петро Андрійович. - С. 111-112.

***

Шершнёв Пётр Андреевич [Электронный ресурс]. - Режим доступа : https://wikipedia.org/.../Шершнёв_Пётр_Андреевич

(Чубенко Л. М.)

Василівський коледж Таврійського державного агротехнологічного університету — один з найстаріших навчальних закладів України. За десятиліття існування тисячі висококваліфікованих фахівців різних спеціальностей вийшли із його стін.

Передісторія цього навчального закладу була такою. У 1926 році в старенькій хаті під солом`яною стріхою на хуторі Мирний Покій, що недалеко від залізничої станції Гайчур Новомиколаївського району Запорізької області була відкрита річна школа тваринників (профшкола), яка згодом (1930) згідно наказу Наркомзему СРСР від 24 липня 1930 р. № 163, була перетворена в Новомиколаївську середню зоотехнічну школу (технікум).

З 1953 року історія навчального закладу пов`язана з м. Василівкою, куди його було перебазовано за наказом Міністерства сільського господарства і заготівель. 1955 року технікум перейменовано в зоотехнічний. Зі створенням ветеринарного відділення (1956) він отримує нову назву — Василівський зооветеринарний технікум (1960). Зміни приоритетів в агропромисловому комплексі країни потребували і більш сучасних підходів до організації підготовки спеціалістів середньої ланки в галузі сільського господарства. 1964 року технікум отримав новий статус — Василівський радгосп-технікум “Перемога”. Майбутні фахівці практичні навички здобували на 7, 5 тис. га земельних угідь радгоспу — структурної одиниці технікуму. У 90-і роки минулого століття навчальний заклад отримав новий корпус, умови якого цілком відповідають потребам сьогодення. Це 40 обладнаних кабінетів і лабораторій, актовий і спортивний зали, бібліотека, просторі холи. За останнє двадцятиріччя відкрилося ряд особливо затребуваних спеціальностей: “Організація і технологія ведення фермерськог господарства”, “Правознавство”, “Зберігання, консервування та переробка м`яса”, “Фінанси і кредит”, “Обслуговування комп`ютерних систем і мереж”.

Чергові реорганізації видозмінювали і назву навчального закладу (Василівський державний аграрний технікум, Василівський аграрний технікум Таврійської державної агротехнологічної академії, Василівський коледж Таврійського державного агротехнічного університету), і підходи до підготовки кадрів. Та він залишається кузнею кадрів (і не лише для нашого краю), випустивши за час свого існування біля 10 тис. молодих спеціалістів. Серед його випускників є науковці, керівники аграрних підприємств, держслужбовці, кваліфіковані управлінці різних ланок виробництва.

Великий колектив оновленого навчального закладу продовжує злагоджено працювати, набувати досвіду, випускати у світ спеціалістів.

Література

Кліковка Г. Родом з Мирного Покою : радгоспу-технікуму “Перемога” - 60 років / Ганна Кліковка // Запоріз. правда. - 1992. - 22 жовт. - С. 3.

(Савкіна О. А.)

У 1956 році на екрани Радянського Союзу виходить фільм “Весна на Заречной улице” за сценарієм Фелікса Миронера, знятий молодим режисером Марленом Хуцієвим. Стрічка одразу стає улюбленим фільмом мільйонів глядачів. А для запорожців, як зараз кажуть, культовим, назавжди!

Треба сказати, що майже ніколи у майбутньому не доводилось Хуцієву чути такий одностайний, вражаюче доброзичливий хор похвали, захвату та урочистих вигуків в адресу картини, яка одразу і без обмов стала прапороносцем нового кінематографу, який повернувся до “простої” людини, до красоти буднів, повсякденності.

До речі, спочатку саме це й зворушило глядача та критику: обшарпане робітниче селище, злиденні будиночки, паркани, бруківка та тротуари, брудні автобуси, пивні ларьки.

І в цьому, такому непривабливому буденному місці відбуваються такі бурхливі, такі справжні людські почуття: любов та непорозуміння, те, що просвічує через цей побут — любов і тільки любов!

Картина “Весна на Заречной улице” переплелася з життям і творців, і простих людей, які працювали на заводі “Запоріжсталь”, де знімали кінострічку. Наприклад, чудова пісня “Когда весна придет, не знаю” стала справжнім гімном “Запоріжсталі”.

Петро Тодоровський, тоді оператор картини, а потім відомий кінорежисер, розповідав, як вони шукали “натуру”: - Ми об'їхали вздовж Дніпра всі міста та села, але остаточно нас зачарували труби “Запоріжсталі”, її нескінчені корпуси над рікою. Всі основні зйомки здійснилися у Запоріжжі, лише якісь другорядні — в Одесі.

Між іншим Миколу Рибнікова в ролі Сашка Савченка затвердили не одразу, тому що в нього була невдала проба. Начальство наполягало на запрошенні іншого актора, більш високого та плечистого. Але, коли зняли “сцену освідчення в класі” - всі побачили такий Миколин погляд, в ньому було стільки муки та глибини почуттів, що всі зрозуміли — він і тільки він здатен зіграти цього героя.

Прототип Сашка Савченка — сталевар, Герой Соціалістичної Праці Григорій Пометун, на той час двадцятитрьохрічний простий парубок. Микола Рибніков — його одноліток, вони навіть зовнішньо схожі. Сталевар навчав актора не тільки спеціальній ході сталевара, але й самому процесу варки сталі. Рибніков від роботи не збігав, він не хотів поверхово зіграти в кінострічці, натомість рвався до бою, та по 8 годин, разом з запоріжсталівцями, відстоював біля печі. Робив все, що належало робити підручному сталевара, та навіть виміняв новеньку спецівку на вже сильно поношену робу, щоб все було по-справжньому, як у житті. І все було по-справжньому; ніяких декорацій — реальні люди, реальні печі. Єдине, що не виходило у Рибнікова — потіти, як сталевари. Тоді Марлен Хуцієв вилив на Миколу відро води, щоб було, як насправді!

“Весна на Заречной улице”стала воістину народним фільмом, хоча картина після трьох років зйомок змогла осісти на одній з архівних полиць. А все тому, що спеціальна комісія вирішила, що образ молодого сталевара занадто розв'язаний. Навіть той зворушливий епізод, де Сашко Савченко збирає разом з молодою вчителькою папірці, що розлетілись по кімнаті після відкриття вікна, збиралися вирізати!

Багато поколінь запорожців полюбляє цей фільм, тому що він — про нас з вами, про наше чудове місто, про любов, яку зустріли тут головні герої. Тут ми навчились жити та віддаватися цьому життю без залишку — з захватом та непідробною щирістю.

Література про життя та діяльність

Беляева, Л. Г. Прогулка по любимому городу / Лариса Беляева. - Запорожье : [Запоріжжя], 2010. - 88 с. : фото. - Из содерж.: О съемках в Запорожье фильма “Весна на Заречной улице”. - С. 79-84.

“Весна на Заречной улице”// 100 фільмів українського кіно. - К., 1996. - С. 51.

Советские художественные фильмы : аннотир. каталог. - М. : Искусство, 1961. - 783 с. - Из содерж. : [о кинофильме “Весна на Заречной улице”]. - С. 617-618.

***

Мыленко И. Марлен Хуциев : “Здесь я был счастлив”// МИГ. - 2012. - 25 окт. - С. 12.

Клименко О. По местам съемок “Весны на Заречной улице”// Комс. правда в Украине. Укр выпуск. - 2012. -16 июля. - С. 18.

Хроменко А. Красивая жизнь на Заречной улиwе // Остров Свободы. - 2011. - 26 янв. (№ 4). - С. 9.

Алишевская Д. Наш коллега научил Рыбникова варить сталь и... борщ // Электрометаллург. - 2011. - 25 нояб. - С. 9.

Ювілей фільму, яким гордиться Запоріжжя : [50-річчя виходу фільму “Весна на Заречной улице”] // Уряд. кур' єр. - 2007. - 13 лют.

Фильму-легенде “Весна на Заречной улице” исполняется 50 лет : // Факты. - 2006. - 28 июля.

(відділ мистецтв)

Є такий особливий вид мистецтва, який дарує душі незрівнянне задоволення від живої гри акторів. Це мистецтво має назву – театр. Театральна вистава – ціла культурна подія, а приміщення театру надихає на споглядання краси для ока, свята для серця, роздумів про вічні людські цінності. 

Існує в Запоріжжі – місті театральному – невеличкий муніципальний театр під назвою "Vie", що перекладається з французької як «життя». І за формою також незвичний – театр-лабораторія. Цей термін увів в обіг знаменитий польський театральний реформатор та режисер Єжі Гротовський. Лабораторія – це театр, який, якщо навіть знаходиться в скрутному матеріальному становищі, шукає нові форми, нові засоби виразу, і знаходить їх.

Історія театру "Vie" має кілька періодів. Перший період охоплює 1991-1994 роки, коли театр не мав власного приміщення, умовно мав назву «театр-лабораторія «Вільний простір гри» на базі 4-го поверху старого приміщення політичної просвіти Запоріжжя. 

Театр "Vie" роком свого народження вважає 30 листопада 1991: тоді група акторів і музикантів разом з майстернею Клима (московський театральний центр ім. В. Мейєрхольда, а Клим – це режисер, театральний педагог, драматург, лауреат вищої театральної премії Росії «Золота маска» та премії ЮНЕСКО Володимир Клименко) вирішила поставити експеримент. Це була вистава «Четвертий стілець» за п’єсою Тоніно Гуерра та Люсіль Ланс. Головні ролі в ньому зіграли Любов Фріган та Сергій Цевелєв. В театрі всього 11 штатних одиниць, з яких 5 – актори, в тому числі Віктор Васильович  Попов – художній керівник, директор, засновник театру-лабораторії, режисер, актор, педагог. Народився Віктор Попов в курортному місті Єсентуки 5 травня 1959 року, театральну освіту здобував в театральних столицях - в знаменитому Державному інституті театрального мистецтва (Москва) та театральній студії «Синій міст» (Ленінград), у відомих театральних педагогів Д.Г. Ливнєва, С.Л. Собінова, Г.Н. Яновської. Вдосконалював свою професійну майстерність в «Майстерні KLIMa» (театральні майстерні СТД Росії, Москва), в міжнародному театральному центрі імені Л. Курбаса (Київ, педагог З. Молик з Вроцлава), в літній школі театрального менеджменту (ІАЦ «Демократія через культуру» - Київ, Будапешт, Лондон). З 1980 по 1995 роки Віктор Попов працював актором у Запорізькому ТЮГу, одночасно ставлячи в театрі «Вільний простір гри» вистави: «La vie»  за поемами Я. Ріцоса (1992), «Залізна містерія» Д. Андрєєва (1992), «Підставна жінка» Е. Лов’є (французькою мовою, в Запорізькому державному університеті, 1993), «Відкриваємося  з радістю» - разом з ансамблем ударних інструментів під керівництвом С. Хмирова (театралізована акція у концертному залі імені М. Глінки, 1994). 

Другий етап – з 1994-по 1998 року, коли Віктор Попов стає художнім керівником театру –лабораторії "Vie", сам театр поки що не мав свого власного приміщення. В цей період йдуть вистави «Блюз Другої авеню» Н. Саймона (1994), «Хрисотеміда» Я. Ріцоса (1998), ставляться також загальноміський благодійний концерт пам’яті хореографа М.Ф. Біденка (1995) та дійство на острові Хортиця під назвою «Радій» (1997). Театр належить авангарду, співвідноситься з постмодернізмом, здійснює пошукову роботу в галузі акторської гри та режисури. Так, ставлячи драматичну п’єсу  грецького поета і активіста Я. Ріцоса, режисер та актори визнавали її високоінтелектуальну драматургію, без якої і творче життя митців, і культурне життя Запоріжжя було б набагато біднішим. 

Третій етап починається з 25 грудня 1998 р., коли театр відкрив свій перший театральний сезон у власному приміщенні на острові Хортиця  виставою «О, щасливі дні» С. Беккета (1998), і тривав до 2011 року, коли змінилися його директор та художній керівник. В невеличкій залі на 90 місць була створена особлива, камерна обстановка таїнства та  тиші, сцена стала місцем зустрічі та взаємної сповіді актора й глядача. В цей період ставляться вистави «Закоханий поліцейський» на виграний грант фонду «Відродження» (1999), « І серцю сниться  Різдво» (за творами О. Пушкіна, М. Гоголя, А. Чехова, 2000), «Орест» Я. Ріцоса (2000), «Метаморфози А» С. Беккета, «У відкритому морі» М. Мрожека (2005), «Бомба» М. Фор (2005), «Німецька історія» Б. Швайгера (2009), «Все, нарешті!» П. Турріні (актор С. Детюк отримав приз «За кращу чоловічу роль» в цій моновиставі на Другому міжнародному фестивалі камерних театрів та вистав малих форм «АртОкраина», 2009), «Лунна соната» Я. Ріцоса (поема-монолог «Лунна соната» у 1956 році удостоєна першої Державної премії Греції в галузі поезії; перекладена на 20 мов світу; 2010), «Сич та Кішечка» Б. Маноффа (2010),  «Орест» Я. Ріцоса (2011) тощо. 

Обиралися для втілення на сцені твори, які сприяли гармонізації відносин людини зі світом, незалежно від якості цього світу. Так, твори С. Беккета намагалися усунути механізм психологічного захисту катарсису, примножували гостроту негативних станів. Сценічне втілення інших  творів мало на меті спонтанний емоційний вплив на глядача.

Театр відрізнявся від інших своїм креативом в постановках, в сценаріях, жанрова тематика вистав мала велике розмаїття: вистава-притча, квест, трагіфарс, драма, романтична казка, слем, фантасмагорія, моновистава, драматична поема тощо.  У виставах відсутні лицемірство та фальшування. Кожний актор бере на себе велику відповідальність перед глядачем, граючи – проживаючи – життя свого  героя. Вистави різнопланові і завжди експериментально незвичні, в найкращих європейських традиціях. Цим і цікавий театр багатьом людям. Крім вистав, в театрі VIE відбувалися концертні програми, театральні свята, експозиції. За підтримки компанії Русал та Спілки театральних діячів України організована Міжнародна літня театральна школа, яка має на меті підвищити професіоналізм акторів, режисерів, сценаристів, продюсерів.  

Щорічно кращі прем’єрні вистави  брали участь у фестивалях-конкурсах на вищу театральну нагороду Придніпров’я – «Січеславна». Так, з 1998 по2008 роки  Віктор Попов був удостоєний цієї премії  в різних номінаціях. Творчий колектив театру став лауреатом багатьох міжнародних фестивалів у Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Львові, Дніпропетровську, Харкові, Енергодарі, Миколаєві, Херсоні, Мукачевому : дипломант Міжнародного фестивалю «Античність і ми» (1993), дипломант Міжнародного фестивалю «Добрий театр» (м. Енергодар, 2000), лауреат премії імені І. Паторжинського Запоріжського відділення Українського фонду культури (2003), лауреат міжнародної театральної премії імені В. Блавацького (2004). 

Театр-лабораторія - організатор відкритого фестивалю сучасного театру і кіно «Золота Хортиця”, який вже став традиційним для Запоріжжя. Глядачі познайомилися з театральними колективами України, Росії, Латвії, Білорусі, Японії. Польщі, Угорщини. 

Безперервне творче зростання театру-лабораторії спонукало його вийти за межі традиційного репертуару. Багаторічний досвід з організації та проведення новорічних та різдвяних свят, Івана Купали, Міжнародного дня театру, Ханукі, вечорів пам’яті «Реквієм» (до річниці голодомору 1932-1933) дозволяє говорити про нього як про креативну майстерню, яка знаходиться в постійному творчому пошуку, освоює нові форми та швидко реагує на будь-яку соціальну подію духовного й культурного життя сучасного Запоріжжя. 

Четвертий період розпочинається з серпня 2011 року, коли з театру майже одночасно пішли Віктор Попов та В. Лебедєв, а художнім керівником став Микола Махевський, директором – Григорій Одинцов. 

Серед останніх прем’єр – вистава «Віддаємся за роботу» Ж. Гальсерана режисера А. Романова (з ненормативною лексикою), «Непорозуміння» А. Камю режисера В. Савінова, «Холостяк та…» Х. Левіна режисера Г. Широченка та інші.

Театр бере активну участь в культурних заходах міста. Для малозабезпечених верств населення проводяться благодійні вистави. Театр допомагає в організації виставок та спілкуванні молодих талановитих художників із глядачами та шанувальниками сучасного мистецтва – в залі театру регулярно виставляються роботи художників та фотографів Запоріжжя. 

Зараз театр знаходиться у постійному експериментальному пошуку, там працюють гарячі серця, віддані театру.

Література

Запорізький муніципальний театр-лабораторія «ВІ» // Запорізька пектораль : культура і мистецтво Запорізького краю. - Запоріжжя, 2003. - С. 19.

[Премія «Січеславна» присуджена актору ТЮГу Косодію А., худож. керівнику театру «ВІ» В. Попову] // Лауреати державних обласних та міських премій України в галузі культури та мистецтва у 1999 році. - К., 2000. - С. 19.

***

К обретениям через потери : [Запорожский муниципальный театр-лаборатория «VIE» : итоги и планы] // МИГ. - 2013. - 28 марта (№ 13). - С. 37.

Чуприна А. В театре «VIE» совершается преступление / А. Чуприна // МИГ. - 2011. - 1 дек. (№ 48). - С. 21-23.

Зачем разваливают муниципальный театр-лабораторию «VIE»? : (открытое письмо гор. голове Запорожья А. Ч. Сину) // Верже. - 2011. - 1 дек. - С. 3.

Соловьева Г. Театральные достижения в заячьем эквиваленте : [о работе коллектива театра «VIE»] / Г. Соловьева // Запороз. Січ. - 2011. - 9 черв. - С. 20.

Алишевский Д. «VIE» открывает «Золотую Хортицу» // Комс. правда в Украине. - 2010. - 16 сент. - С. 5.

Доценко А. Юбилей «VIE» - 10 лет на острове Хортица : [со дня открытия первого театр. сезона] / А. Доценко // Запороз. Січ. - 2009. - 15 січ. - С. 20.