(Пішванова Т. Г.)

Неухильно спливає час, але він не в силах послабити людську пам‘ять про мужність і стійкість людей, які піднялись на захист своєї свободи  в роки радянсько-німецької війни. Багато славних сторінок вписали в історію героїчної боротьби воїни-казахи. Вже перші вісті про напад фашистської Німеччини збудили у казахів свідому необхідність захисту рідної землі. Так, з Мангістауської області на радянсько-німецьку війну пішли більше 6 тис. чоловік. 4 800 з них загинули. Троє мангістаусців стали Героями Радянського Союзу, і серед них – Маді Бегенов, який відзначився під час битви за Дніпро і віддав своє життя за  визволення Запоріжжя.

Бегенов Маді Кайбійович народився 3 лютого 1916 року (за іншими даними – 1 січня) у селищі Петропавловському (зараз - м. Ахтубінськ Астраханської області) в родині казахського робітника. Тривалий час був неписьменним, навчався на лікнепі. Після його закінчення працював бригадиром на руднику Джебел в Туркменії. 

Після призову до лав Червоної армії (1938 р.) брав участь у радянсько-фінській війні 1939-1940 років. Був нагороджений орденом Червоної Зірки. 

В діючу армію знову попав у грудні 1942 року. У 1943 році вступив до лав ВКП(б). До вересня 1943 року сержант Бегенов вже командував відділенням 619-го стрілецького полку 203-ої стрілецької дивізії 12-ої армії 3-го Українського фронту. Ця дивізія брала участь у Донбаській стратегічній наступальній операції. Протягом шести місяців дивізія вела тяжкі бої на підступах до Савур-Могили і мала відчутні втрати. Після поповнення брала участь у звільненні Павлограду, вийшла до Дніпра між Дніпропетровськом та Запоріжжям. 27 вересня 1943 року дивізія форсувала Дніпро, але після жорстоких боїв змушена була залишити зайнятий плацдарм. 

Розвиткові успішних дій дивізії перешкоджало запорізьке угруповання ворожих військ. Генеральний штаб вермахту надавав Запоріжжю, яке є вузлом залізничних, шосейних і водних шляхів, першорядного значення. Оборонні укріплення тут мали два обводи. Перший починався за 14 км до міста й складався з траншей, які простягнулися на 60 км. Кожна з трьох ліній траншей мала доти (до 20 на 1 км2); бомбосховища, розташовані на глибині 7–8 м; спостережні пункти. Протитанковий рів завширшки 5–6 м і 3–4 м завглибшки оперізувала дротяна загорожа, за якою тягнулися мінні поля.Внутрішня лінія була насичена залізобетонними вогневими точками, замаскованими мінометними та артилерійськими позиціями, ходами сполучення з металевим перекриттям. Споруди в міській смузі були пристосовані до тривалої оборони. Всередині міста були створені три рубежі. 

14 жовтня 1943 року 203-я стрілецька дивізія брала участь у звільнені Запоріжжя, але в полках залишалося від 80 до 160 активних багнетів. З 24 по 26 жовтня 1943 року, після короткого перепочинку, дивізія знову форсувала Дніпро, вже в районі Дніпрогесу. В цих боях показав свою хоробрість сержант Бегенов - командир відділення

25 жовтня 1943 року, під час форсування Дніпра біля Запоріжжя, під час контратаки противника Маді Бегенов визначив місцезнаходження кулеметної точки (селище Новий Кічкас, зараз в межах Запоріжжя). Коректуючи вогонь артилерії, сержант передав її координати, і це допомогло знищити ворожий кулемет. В ході атаки Бегенов одним з перших увірвався в траншеї противника, особисто знищив кількох німецьких солдатів. Просуваючись до другої лінії німецької оборони, Бегенов першим піднявся в атаку і підняв усю роту за собою. 

Відділення сержанта Маді Бегенова наближала перемогу, але сам Маді загинув у бою 1 листопада 1943 року. Звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка»  присвоєно хороброму казаху 19 березня 1944 року.

Похований Маді Бегенов в братській могилі м. Запоріжжя, біля Дніпрогесу. Його іменем названа школа № 5 м. Небіт–Даг Красноводської області в Туркменії. На батьківщині героя встановлена меморіальна дошка.

Запорізький поет Володимир Єрофеєв присвятив Баді Бегенову свій вірш: 

В БЕССМЕРТЬЕ УШЁЛ НАВСЕГДА!

Стою у могилы его, в Запорожье, 

Такая вокруг тишина. 

С какой-то, неведомой в голосе, дрожью 

Твержу: «Завершилась война...

Проснись, Бегенов, земляк, вставай! 

Мы отстояли свой отчий край!

Невзгоды и беды мы все одолели, 

Повержены были враги.

Бойцы на костюмы сменили шинели, 

На туфли - свои сапоги.

Проспись, Бегенов, земляк, вставай! 

Мы отстояли свой отчий край!

Ты бился достойно с врагами Отчизны

В те сороковые года.

В боях не щадил своей собственной жизни. 

В бессмертье ушёл навсегда!»

Література про життя та діяльність

Герои Советского Союза : крат. биогр. слов. : [в 2 т.]. [Т.] 1 : Абаев - Любичев / редкол. : И. Н. Шкадов (пред.) [и др.] ; М-во обороны СССР, Гл. упр. кадров [и др. ; А. А. Бабаков и др.]. – М. : Воениздат, 1987. – 909, [2] с. : ил. – Из содерж. : М. К. Бегенов. - С. 134.

Бєгєнов Маді Кайбійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=5349&lang=ukr

(Руденкова І. Б.)

Науково-виробниче підприємство «ХАРТРОН-ЮКОМ» починає свою історію з лютого 1966 року: на базі Запорізького філіалу інституту автоматики Держплану УРСР створюється Філія Конструкторського Бюро Електроприладобудування (ФКБЕ) на чолі з головним конструктором Раубішком Сигізмундом Владиславовичем (1928-1989). Головний напрямок роботи підприємства тісно пов'язаний з ракето-космічною галуззю. Спочатку - прилади для телеметричних систем балістичних ракет, потім –найскладніші електронні прилади та системи для ракет-носіїв та космічних апаратів: РКК «Енергія-Буран», КА «Алмаз», «Цілина», «Океан», «Аракс», «Безпека», «Купон», «Спектр», модулів станції «Мир», першого українського супутника «Січ-1» з запорізькою системою управління орієнтацією та стабілізації, модуля міжнародної космічної станції «Альфа».

У жовтні 1988 директором - головним конструктором підприємства було призначено Гавранека Бориса Миколайовича (нар. 1938 р.), кандидата технічних наук. Під час його головування були запущені космічні модулі «Квант-2», «Кристал», «Спектр», «Природа», які завершили формування остаточного вигляду космічної станції «Мир». У складі цих модулів працює одна з найважливіших систем – система управління бортовим комплексом, яка також діє на українському супутнику «Січ-1». В космічному апараті «Океан-0» та мікросупутнику МС-1 встановлені системи управління, створені НПП «ХАРТРОН-ЮКОМ». Це і участь підприємства у міжнародній космічній програмі «Альфа», і запуск першого модулю «Зорі», на якому також встановлена запорізька система управління бортовим комплексом.

У 1998 році, у складному періоді переходу до нових економічних та політичних умов і пошуків свого місця в ринковій економіці, науково-технічний персонал запорізьких підприємств згуртувався навколо створеного ООО НПП «ХАРТРОН-ЮКОМ», яке з обмеженою кількістю українських підприємств – визнаних лідерів – передається до керування Національній космічній агенції України. Генеральним директором і головним конструктором призначено Романовського Олександра Володимировича (нар. 1952 р.), народного депутата України з 2014 року. В активі підприємства – співпраця з Єгиптом, на  космічному апараті якого «Egyptsat-1» встановлена запорізька система управління з новими структурними, системотехнічними, конструктивними, теоретичними та програмними рішеннями. На МКС «Альфа» проведені роботи з заміни низки приладів на більш модернізовані з метою подовжити строк експлуатації системи у складі станції до 2020 року. У міжнародному проекті «Морський старт» використані принципово нові прилади для системи телевимірів, які використані і в програмі «Наземний старт». З успіхом йде розробка приладів та вузлів для українських ракет-носіїв «Циклон», «Зеніт», «Дніпро» та інших,  і ця робота означає новий підхід у побудові інформаційно-вимірювальних систем з використанням новітньої елементної бази та технологій проектування і програмування. Запорізька система телемеханіки з успіхом експлуатується на газопроводах, у вугільній промисловості та в інших галузях господарства. Так, з 2004 року в Запорізькій дитячій багатопрофільній лікарні № 5 застосовуються автоматичні системи гарантованого електропостачання, які мають високу надійність та мінімальний час для включення резервного живлення. 

Отже, Запорізьке підприємство «ХАРТРОН» ООО «НПП «ХАРТРОН-ЮКОМ» з успіхом використовує свій серйозний науково-технічний потенціал для розв’язання сучасних завдань, які допомагають сходженню України до яскравої і квітучої держави.

Література

Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту Федір Турченко та ін.]. – [Запоріжжя] : Дике Поле, 2009. – 368 с. : фото. – Із змісту : ТОВ “НВП “Хартрон-Юком”. - С. 272-275.

Герои и судьбы : интеллектуал. потенциал Запорожья на рубеже веков. Шестьдесят монологов / Шифрина А. И. – Запорожье : Дикое Поле, 2000. – 432 с. – Из содерж. : Гавранек Б. Н. : [инж.-электронщик, канд. техн. наук, доц., глав. конструктор НПП «Хартрон-Юком»]. - С. 97-104.

Носков В. Запорожье межзвездное / В. Носков // ПравДа. - 2011. - 7 апр. (№ 14). - С. 10.

Федоров Г. Запорожье - Космос. «Пентагон» раскрывает секреты : [беседа с ген. дир. и глав. конструктором предприятия А. Романовским] / Г. Федоров // Портмоне. - 2008. - 8 апр. (№ 13). - С. 8-9.

Космические технологии для решения земных проблем // Содружество. - 2007. - № 8. - С. 13.

Белка Т. У «космических» мозгов Украины — запорожская прописка / Тарас Белка // МИГ. - 2006. - 8 июня (№ 23). - С. 11.

Платонова Л. Крізь терни - до зірок / Л. Платонова // Запоріз. правда. - 2006. - 8 черв. (№ 83-84). - С. 4.

(Буша Д. О.)

Непростим був життєвий шлях Бориса Миколайовича Мозолевського. Народився він 4 лютого 1936 року у селі Миколаївка Веселинівського району Миколаївської області. Прадіди і діди майбутнього дослідника були розкуркулені під час колективізації, батьки працювали у колгоспі. Війна жорстоко опалила долю Бориса, як і мільйонів його співвітчизників. В пам’яті Мозолевського назавжди залишився спогад про навалу німецької армії та румунську окупацію. У березні 1944 року, за кілька днів до приходу радянських військ, німці забрали його батька Миколу Івановича в етап, де він і загинув. Важкими і напівголодними були для Бориса Миколайовича повоєнні роки. Проте він прагнув знань і мріяв про професію льотчика. Після закінчення сільської семирічки у 1951 році п’ятнадцятирічний Борис Мозолевський вступає до Одеської спецшколи Військово-повітряних сил СРСР. Потім навчається в Єйському училищі Військово-морської авіації. Внаслідок скорочення Збройних сил СРСР він приїздить після демобілізації у 1956 році до Києва, де влаштовується кочегаром на заводі. З 1958 року Б. Мозолевський навчається заочно на історико-філософському факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Тоді ж почав відвідувати літературну студію при видавництві ЦК ЛКСМУ „Молодь”. Закінчивши університет (1964 р.) він влаштувався працювати редактором літератури з історії та археології у видавництві „Наукова думка”. Певний досвід у нього вже був, оскільки у 1962 році Б. Мозолевський вперше побував на археологічних дослідженнях у Південно-Українській експедиції Інституту археології АН УРСР. Його знайомство і спільна праця з видатними вченими О.І. Тереножкіним та В.А. Іль’їнською у Нікопольській Скіфській археологічній експедиції в 1964-1965 роках були важливими кроками у формуванні наукових поглядів Б. Мозолевського, як дослідника скіфської давнини. Протягом трьох років роботи в „Науковій думці” він опрацював і підготував до друку десять наукових монографій з археології та давньої історії України, що дозволило йому добре знати шлях розвитку і сучасний рівень цієї галузі вітчизняної науки. В непростих життєвих умовах Борис Мозолевський, коли йому настав четвертий десяток років, рідним словом та роздумами осмислив свій родовід у поемі в прозі, яка під девізом „Євшан-зілля” була подана ним у видавництво ЦК ВЛКСМ „Молодь” на закритий конкурс, що проводився у 1967-1968 роках. Прізвище Мозолевського викликало негативну реакцію у „редакційних та позаредакційних кабінетах”, оскільки потрапив у цей час за розповсюдження своїх віршів з критикою негативних сторін радянської дійсності до таємних списків на заборону друкуватися. Проте сталося мале диво. „Євшан-зілля” або „Дума про степ”, як назвав її Борис Миколайович, на тому закритому конкурсі отримала другу премію, але все рівно її не видали.

За участь у редагуванні історичного дослідження О.М. Апанович „Збройні сили України у першій половині XVІII ст.”, яка була визнана ідеологічними органами Компартії  буржуазно-націоналістичною, він був звільнений з роботи у видавництві. Та на допомогу прийшли його старші товариші. З 1968 року Б. Мозолевський починає працювати позаштатним співробітником Інституту археології АН Української РСР, бере участь у польових дослідженнях групи курганів Гайманова Могила у Запорізькій області.

Біля села Балки Василівського району Запорізької області знаходилося до 20 курганних груп. Особливу увагу археологів привернула одна з них, яка складалася з 46 невисоких насипів, серед яких у самотності вивищувався восьмиметровий ісполін, відомий серед місцевих мешканців під назвою «Гайманова Могила».

Гайманова Могила – це скіфський царський курган ІУ сторіччя до н. е. Висота її складала 8-9 метрів, діаметр – 70 метрів, насип був оточений кам’яною крепідою. У 1967 році розпочалися розкопки малих курганів даної групи під керівництвом А.І. Тереножкіна, а потім В.І. Бідзілі. Влітку 1969 року експедиція розкопала 22 малих кургани, але всі вони виявились пограбованими. Археологи вважали, що й Гайманова Могила також пограбована, й пошуки  в ній, які вимагали великих затрат, будуть безуспішними. Після певних міркувань В.І. Бідзіля вирішив все-таки дослідити курган. На глибині 4 метрів була знайдена кам’яна крепіда – опорна стіна, побудована по периметру кургану. Ще нижче стали відкриватися сліди колишньої тризни: велика кількість кінських та овечих кісток, черепки амфори, залишки збруї, наконечники стріл. 

На глибині 8 метрів від рівня древнього горизонту була похоронна камера- катакомба, в яку вели 2 вхідні ями: в них археологи знайшли залишки возів, які закривали вхід в дромоси (коридори). Катакомба (овальна, площа 16 кв. м) мала ніші в північних та південних стінах.  Центральна її частина і південна ніша були пограбовані ще в старовину. Були  виявлені залишки 2 чоловічих і 2 жіночих поховань (у жіночому збереглися шкіряні черевики із золотими бляшками), 2 скелети, ймовірно, рабів, без речей, і скелет коня. На дні катакомби і в грабіжницькому ході знайдено понад 250 золотих прикрас, виконаних в скіфському стилі. В уцілілій північній ніші лежав скелет чоловіка, можливо, виночерпія,  із списом, стрілами і пращой. За ним знаходилося різне начиння: амфори, бронзові казани, піднос, жаровні, блюдо, відерко, ойнохоя (посуд для розливання вина) з голівками сатира і силена на ручці. В західної стінки катакомби під підлогою виявлений тайник, що містив 2 дерев'яних чаші із золотими оббивками, срібні кілік та 2 ритони (посуд для пиття) із золотими оковуваннями у вигляді голів барана і лева та інші предмети. 

Прославила Гайманову Могилу срібна з позолотою чаша, прикрашена широким фризом із рельєфними зображеннями шістьох фігур скіфів. За формою посудина дуже схожа на чашу зі сценами  полювання з кургану Солоха (1913), і обидві вони - без сумніву -  були ритуальними. 

Вперше за десятиліття скіфи, струсивши порох тисячоліть, з’явилися перед очі сучасників як живі. На «гаймановій» чаші зображені дві парні сцени і дві самотні фігури. На одному боці посудини – два скіфи з бородами, які зайняті бесідою. Розкішний одяг, парадна зброя, атрибути вищої влади (батіг у одного та булава у іншого), загальний вигляд вказували, що це представники вищої влади – скіфські царі. Деталі костюму та зброї додають багато доповнень до тих, які відомі археологам за кульобському та воронезькому посудинами. Фігури позолочені, у сріблі залишені лише обличчя та кісті рук. 

Так до теоретичних знань Б. Мозолевського додався безцінний практичний досвід археолога. За підтримки О.І. Тереножкіна та В.І. Бідзілі у 1969 року Борис Мозолевський очолює Орджонікідзевський археологічний загін, який продовжив дослідження курганів у районі річок Солоної, Базавлук, Чортомлик, правими притоками Дніпра. З цього часу і до свого останнього польового сезону у 1992 році Б. Мозолевський був пов’язаний з нашим краєм, який двадцять п’ять століть тому був центром Степової Скіфії. Зоряна мить Бориса Мозолевського й усієї української археології прийшла разом із знахідкою в кургані Товста Могила золотої пекторалі - видатним витвором скіфсько-античного ювелірного мистецтва: вона відтворює уявлення скіфів про три сфери світобудови, втілених у три пояси - надра землі, астрально-космічна сфера і земний світ. Чистим сонцесяйним золотом пектораль прославила на весь світ Україну та стала символом її давньої історії. Для Мозолевського вона стала основою фундаментальної монографії та дисертації на здобуття наукового звання кандидата історичних наук. Його ім’я стало відомим у світовій археології. Золоті скарби Товстої Могили подорожували по континентах... зате автор видатних знахідок за негласним наказом „компетентних органів” був „невиїздним”. 

Під впливом Бориса Миколайовича у Нікопольському краєзнавчому музеї у 1979 році була створена археологічна секція , і  тоді ж відбулась її участь у розкопках величного кургану доби бронзи Довга Могила і початку досліджень останців царського скіфського кургану Чортомлик та інших. Не менш знаменитим став польовий сезон 1980 року, коли було досліджено 11 курганів, більшість з яких відносилася до скіфського часу і мали численні знахідки золотих прикрас і предметів озброєння та побуту скіфів. Проте був один курган доби бронзи, в центрі якого виявлено святилище скіфського бога війни Арея у вигляді встромленого вертикально залізного меча-акінака під скупченням кісток, ймовірно, ритуальної тварини. У 1981 році Б. Мозолевський спільно з професором Р. Роллє очолив українсько-західнонімецьку археологічну експедицію по дослідженню останців Чортомлика та його курганного поля.

Під час розвідок 1984-1985 рр. та 1989 року на території Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Кримської областей Б. Мозолевський оглянув понад 60 курганів, висотою від 8 м та вище, і виявив серед них 23 царських скіфських кургани. При цьому було встановлено, що крім давно відомого зосередження курганів скіфської аристократії навколо Кам’янсько - Нікопольської переправи через Дніпро, існує ще два великих компактних могильника такого ж типу. Один з них на р. Висунь у Миколаївській області, другий в передгірському Криму, на північ від міста Білогірська. Б. Мозолевський вважав можливим порівняти повідомлення Геродота про поділ Скіфії на три автономних царства. За територіальною ознакою їх умовно можна назвати Кримсько-Приазовським, Нижньодніпровським та Західним. Населення першого з них складали скіфи царські (сколоти), другого - скіфи-кочівники і герри (легендарні катіари і траспії), третього - калліпіди, аллазони і скіфи-орачі. Наукове узагальнення Б. Мозолевським матеріалів власних розвідок та розкопок царських скіфських курганів стало важливим кроком у розробці проблем етногеографії і суспільно-політичного ладу Скіфії. Значна частина матеріалів польових досліджень більш ніж 150 курганів на Нікопольщині і теоретичних розробок було опубліковано у понад 50-ти наукових виданнях та публікаціях - „Товста Могила”, „Скифские древности”, „Скифия и Кавказ”, „Древности степной Скифии”, „Скифы Северного Причерноморья”, „Мелитопольский курган” тощо, а також зайняли чільне місце в офіційному трьохтомному виданні „Археология Украинской ССР”.

Але Б. Мозолевський не тільки вчений, а ще й поет. І був ним завжди - і під час роботи, і в хвилини вільного часу. Тому і народилась поема у витворах скіфського золотарства „Ірій”, де її вершиною став урочистий вірш «Герри». Непересічним явищем в українській науково-популярній літературі було видання історико-літературного твору Б.Мозолевського „Скіфський степ”, де він дуже поетично, з використанням величезної кількості ілюстрацій розповідав про скарби, знайдені в царських скіфських курганах - Куль-Оба, Чортомлик, Солоха, Мелітопольський, Товста Могила та інших.  Особливе місце в дослідженнях Б.Мозолевського посідають розкопки кургану Соболева Могила влітку 1991 року, яайдено на глибині 10 м багате поховання скіфського жерця, дівчинки і хлопчика. Навесні 1992 року Б. Мозолевський, перебуваючи в Нікополі, ділився планами розкопок 10-ти метрового царського скіфського кургану Орлова Могила, розташованого біля села Лебединського Нікопольського району. Але в цей час до вченого підступно підкрадалась смертельна хвороба. У вересневі дні 1993 року Борис Мозолевський –український вчений зі світовим ім’ям – помер. 15 вересня 1993 року Борис Мозолевський був похований на Байковому цвинтарі м. Київа. 

Напередодні 70-ти річчя з дня народження Б. Мозолевського видавництво „Темпора” підготувало і перевидало історико-літературне есе Б. Мозолевського „Скіфський степ”. На території літнього табору археологічної експедиції, заснованого Б. Мозолевським на р. Базавлук (зона відпочинку залізничного цеху Орджонікідзевського  комбінату), була встановлена гранітна стела з меморіальною дошкою на честь видатного вченого і поета, з викарбуваними на ній його словами:

 «І коли упаду я десь на дорогах доби,

Попрошу я не пам’яті, не книжок і не слави.

Ви прийміть назавжди мене, базавлуцькі горби,

Сивий попіл гарячий мій в золоті свої трави». 

Джерела та література

Мелитопольский курган / А. И. Тереножкин, Б. Н. Мозолевский ; [предисл. Б. Мозолевского] ; АН УССР ; Ин-т археологии. – К. : Наук. думка, 1988. – 260, [2] с. : ил.

Література про життя та діяльність

Бидзиля, В. И. Скифский царский курган Гайманова Могила / В. И. Бидзиля, С. В. Полин ; Ин-т археологии НАН Украины. – К. : Скиф, 2012. – 816 с. : ил., фото. – Из содерж. : Мозолевский Борис Николаевич. - С. 641-642.

Життя у сяйві пекторалі. Борис Мозолевський у спогадах : біобібліогр. видання / ДОУНБ ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія, краєзнав. відділ. – Дніпропетровськ : [б. в.], 2011. – 72 с. : іл. – (Дослідники рідного краю). – Бібліогр.: с. 39-66.

Жадько, В. У пам'яті Києва : наук. фотоілюстров. довід.-посіб. / В. О. Жадько. – К. : Фенікс, 2007. – 480 с. : іл. – Бібліогр.: с.456-457. – Із зиісту : Мозолевський Б. - С. 315.

Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : укр. рахунок / С. І. Авдєєнко. – Запоріжжя : Дике Поле, 2006. – 632 с. – Із змісту : Мозолевський Борис Миколайович. - С. 375-376.

Золота книга української еліти : іформ.-іміджев. альманах : у 6 т. Т. 2 / голов. ред. О. Онопрієнко ; худож. ред. К. Голуб. – К. : Євроімідж, 2001. – 584 с. : іл. - Текст укр. та англ. мовами. - Із змісту : Мозолевський Борис. - С. 214.

Жуковський М. Світлій пам`яті Бориса Мозолевського / М. П. Жуковський // Музейний вісник. - 2003. - № 3. - С. 113-115.

(Водопьян В. В.)

Народився Сергій Сергійович Щиров 6 лютого 1916 року в с. Якимівка. Після смерті батька родина переїжджає до Севастополя, де мати Сергія удруге виходить заміж за залізничника Миколу Бушая, який всиновив хлопця і прізвище якого Сергій мав до 1939 року. Вже у досить свідомому віці – в 23 року - Сергій повертає собі батьківські прізвище та по-батькові і стає Сергієм Сергійовичем Щировим. 

З раннього віку Сергій був вихованцем воєнно-морського оркестру, де грав на альті. А ще хлопець був романтиком, писав вірші, мріяв про небо, як мріяли усі юнаки того часу. Юнацька мрія призвела С. Щирова до Севастопольської планерної школи, після закінчення якої він їде до Мелітополя- там у кінці 1935 року відкривається аероклуб. Вже тоді 19-річний юнак твердо знав, що буде літати. В аероклубі Щиров став найкращим У 1937 році випускники Мелітопольського аероклубу, в тому числі й Сергій, їдуть до знаменитої Качинської Червонопрапорної авіаційної школи  пілотів імені М`ясникова. 

Навчання було нетривалим, і вже в серпні 1938 року випускникам присвоюється звання молодшого лейтенанта і відправляють до різних військових частин. За розподілом Щиров опинився у 87-й винищувально-авіаційному полку. 

З перших днів радянсько-німецької війни молодший лейтенант Щиров воює на Південно-Західному фронті, де стає свідком  руйнації німецькими бомбардувальниками радянських аеродромів.

В кінці червня 1941 року Сергій здійснив свій перший виліт на «І-16». Розпочався бойовий шлях льотчика і відлік збитих німецьких літаків як помста за загиблих товаришів. Червоні зірки на фюзеляжі літака Сергія Щирова постійно зростали кількісно, і 29 грудня 1941 року молодший лейтенант С. Щиров за відмінне виконання бойового завдання нагороджується орденом Червоної Зірки. 

Влітку 1942 року старший лейтенант С.С. Щиров воює на Північно-Кавказькому фронті, де починається його кар’єрне зростання: від заступника командира ескадрильї 518-го винищувального авіаційного полку 236-ї винищувальної авіаційної дивізії 5-ї Повітряної армії до інструктора з техніки пілотування. За мужність у боротьбі з ворогом С.С. Щиров 13 грудня 1942 року нагороджений вищою державною нагородою – званням Героя Радянського Союзу та медаллю «Золота Зірка». В ці тяжкі часи С.С. Щиров встигає писати свій щоденник та видає книгу «Бити ворога по-щировському», де описаний його досвід ведення повітряних боїв. Про хоробрість льотчика  складають легенди, захоплюються його сміливістю та високою льотною майстерністю. Кореспондент газети «Червона Зірка» А. Голиков так описує Сергія Щирова: «Зросту вище середнього, міцний, ладний. Приємне обличчя, лоб високий, крутий, великі карі очі дивилися з-під чорних брів чіпко, вивчаюче. Потискуючи мені руку, він посміхнувся, при цьому якось особливо примруживши очі, від чого серйозне, навіть суворе його обличчя ставало раптом м’яким, по-дитячому довірливим». 

Про появу Щирова на новому місці служби згадує заступник командира 267-го винищувального авіаційного полку, його земляк з Гуляйполя Микола Ісаєнко: «Під час занять, які проводилися на північній околиці аеродрому, до нас підійшов невисокий чорноокий майор у новенькому кітелі з комірцем, який туго охоплює засмаглу, короткувату шию. На кітелі майора горіли червоною емаллю чотири бойових ордени, блищала золотом зірка Героя Радянського Союзу. Це був Сергій Сергійович Щиров, інспектор з техніки пілотування 236-ї винищувальної авіаційної дивізії, до складу якої в минулому році входив й 267-й авіаційний полк». 

У вересні 1943 року два бойових товариша та земляка вели бої в районі станції Федорівка, що під Мелітополем. Наносили штурмові удари по оборонній лінії гітлерівців – «Вотан». У 1943 році звільнили Запорізьку область, рідні села Щирова та Ісаєнка. В подальшому друзі воювали на території Польщі, Румунії, Югославії. 

В кінці 1944 року Сергія Щирова відкликали з фронту до Москви і запропонували посаду інспектора в Головному штабі Військово-повітряних сил. В цей період він познайомився із столичною красунею Софією Вольською. Роман їх був бурхливим та швидкоплинним. Сергій запропонував красуні руку й серце. Весілля зіграли 7 листопада. Здавалось, все складається дуже вдало: і висока посада, і повага, і шана, і дружина-красуня,  але казка скінчилася швидко: на тертій день після весілля Сергій полетів у відрядження. Повернувся трохи раніше, але дружина була відсутня. І з цього моменту в житті успішного льотчика-винищувача пішла смуга невдач. За фатальною випадковістю його дружину побачив Лаврентій Павлович Берія, який дуже полюбляв красивих жінок. Для Сергія це був удар, від якого він не міг довго оговтатися. Він проситься знову на фронт, але війна вже скінчилася. Він повертається до дружини і переїздить з Москви до Вірменії.

Сосунки з дружиною поступово налагоджувалися, але знову фатальний дзвінок від Лавренія Берії, після якого все починається знову. За Сергієм слідкують люди Берії, він повідомляє про це до партійної організації, а його знімають з посади. Наївний Сергій гадав, що Йосиф Сталін нічого не знає про вчинки Берії, і вирішив викрити цю особу. Для цього він приїздить знову до Вірменії, ніби для зустрічі зі своїми друзями. Тут він зважується на відчайдушний вчинок: 7 квітня 1949 року підполковник С.С. Щиров імітує спробу переходу державного кордону в районі поселення Беркашат Октемберянського району Вірменії. У військовій формі, з нагородами на грудях, він відкрито йде до кордону з Туреччиною. Сергій передбачав, що його обов’язково затримають прикордонники, потім відбудеться суд, на якому він розкаже усю правду про злочини Берії. Але він навіть не міг припустити, чим це може скінчитися для нього. Спочатку Щирова переправили до Єревану, де відразу допитали, потім відправили до Москви, до МДБ СРСР. Маленька деталь: з 22 предметів, які відібрали у затриманого  Сергія, 15 складали нагороди – Золота Зірка Героя Радянського Союзу, два ордени Леніна, орден Червоного Прапора, орден Кутузова ІІІ ступеня, орден Олександра Невського, орден вітчизняної війни І ступеня, орден Червоної Зірки, югославський орден Партизанської Зірки та медалі. 

На першому допиті в столиці Сергій заявив про справжню причину свого вчинку, але це в протоколі слідчі не зафіксували. З допиту його потягнули волоком, а після двох таких допитів про Берію Сергій вже не згадував. За місяць перебування на Луб’янці Щиров підписав все, що йому було запропоновано.  Залишалась надія на суд військового трибуналу, де він міг би виступити і розповісти правду про Берію. Але «шпигунську діяльність на користь іноземної держави» розглядала Особлива нарада при міністерстві державної безпеки – без прокурора та адвоката. Щирову зачитали те, що написав слідчий. Вирок був вельми суворий: «25 років таборів суворого режиму», оскільки засуджений «вороже налаштований до ВКП(б) та Радянської влади, намагався зрадити Батьківщині – здійснити втечу за кордон». В справі № 2508 була постанова, за якою Щирова як зрадника направляли до особливого табору. Фактично це був смертний вирок для Сергія, тільки з відстрочкою. Через рік з’ясувалося, що слідчі МДБ так поспішали, що забули про подання щодо позбавлення Щирова звання Героя Радянського Союзу. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1950 С. С. Щирова позбавили всього: звання Героя Радянського Союзу, орденів Леніна, Червоного Прапора, Кутузова, Олександра Невського, Червоної Зірки, медалі «За бойові заслуги».

Роки ув`язнення підірвали здоров`я Сергія. За порушення режиму та зухвале відношення до наглядачів він часто опинявся у карцері. За антирадянську агітацію, «наклеп» на керівництво партії та радянського уряду Сергію до основного строку додають ще 25 років. Непокірного Щирова відправляють з Воркути до виправно-трудового табору біля Полярного круга, де він підпалив свою камеру. Після цього інциденту у нього з’явились ознаки психічної хвороби.

Тільки після смерті Сталіна у березні 1953 року, засудження Берії та його найближчого оточення справа під № 2508 була переглянута. Нарешті Сергій зміг розповісти справжню правду про мотиви своєї появи на радянсько-турецькому кордоні і про те, яку фатальну роль зіграв у його долі Лаврентій Берія. 

На жаль, Сергія не виправдали, а тільки зменшили строк до 5 років та звільнили за амністією. Але амністія – це не реабілітація, за якою мали повернути відібрані при арешті нагороди, відновити військове звання і посаду, компенсувати матеріальні збитки та принести свої вибачення.

З в’язниці Щиров вийшов дуже хворою людиною, без грошей, житла, приїхав до Москви, але старі друзі не прийняли «ворога народу». І тільки Микола Ісаєнко не відвернувся від Сергія: прихистив його у себе на квартирі, допомагав шукати роботу, тільки все було даремно, ніде Сергія не приймали.

Тоді С. Щиров повертається до рідної Якимівки. Але й тут його не чекали. Щоб не померти з голоду, Сергій влаштовується працювати фотографом. Багато палив, ночами писав листи маршалу Г.К. Жукову та іншим воєначальникам. Сподівався, що йому допоможуть відновитися на військовій службі. Був в нього й товстий зошит, до якого він записував табірне життя. Після усього пережитого Сергію потрібний був спокій й розуміння, родинний затишок та кохання. Але цього не було. Фронтове поранення,  багаторічне заточення у в’язниці та концтаборі підірвали його здоров’я. Часто проявлялися ознаки психічної хвороби, тому Сергія відправили на примусове лікування до Одеси з діагнозом «спорадичний психоз». Потім була Казанська в’язнична психіатрична лікарня, де 7 квітня 1956 року Сергій Щиров помер, не доживши до сорока років. 

Так скінчилося яскраве й драматичне життя прославленого аса. Точне місце поховання С. Щирова, як і інших багатьох пацієнтів Казанської психічної лікарні, встановити важко. 

Друзі та однополчани не забули про Сергія: тривалий час вони вели боротьбу за його посмертну реабілітацію. І тільки у вересні 1988 року Верховний суд СРСР на своєму пленумі розглянув протест Генерального прокурора СРСР, в якому відзначалося: «Перевіркою встановлено, що дійсно у 1944 р. начальник особової охорони Л. Берії – полковник Саркісов, угледивши на вулиці дружину Щирова,  заманив її до Берії, який примусив її до співжиття, після чого неодноразово викликав її до себе протягом 1944-1949 років». Отже, «Щиров необґрунтовано визнаний винним в зраді Батьківщини, його дії не мають складу злочину». Тому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 квітня 1989 року був відмінений Указ від 26 грудня 1950 року в частині позбавлення С.С. Щирова звання Героя Радянського Союзу, орденів та медалей СРСР у зв’язку з відсутністю складу злочину. 

Щоб увічнити пам'ять свого земляка, якимівці одну з своїх вулиць назвали ім’ям Героя Радянського Союзу Сергія Сергійовича Щирова. 

Література про життя та діяльність

Авдеенко, С. И. Служили два товарища : [повести] / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – Мелитополь : [Люкс], 2013. – 230 с. : фото. – Содерж.: Последний бой сталинского сокола ; Чистое небо Петра Середы. – Библиогр.: с. 227.

Артемов Б. Черно-белая судьба / Борис Артемов. - Запорожье : [б. и.], 2013. - 72 с. - Из содерж. : Кавалер золотой звезды. - С. 42-45.

Гнедашев В. Акимовка. Истории. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев. – Мелитополь : Издат. дом  МГТ, 2013. – 316 с.

Авдеенко С. И. Последний бой сталинского сокола / С. И. Авдеенко. – Мелитополь : Люкс, 2011. – 120 с.

Якимівка : від сивої давнини до сьогодення : (1833-2008) : (бібліогр. покаж.) / [уклад. І. Шершньова] ; КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького" Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя : [б. в.], 2008. – 60 с. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 1). – Із змісту : Щиров Сергій Сергійович (1916-1956). - С. 27-29. 

Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : Український рахунок / С. І. Авдєєнко. – Запоріжжя : Дике Поле, 2006. – 632 с. – Із змісту : Щиров Сергій Сергійович. - С. 607-609.

Гнедашев В. Акимовский район в Великой Отечественной войне / В. Н. Гнедашев. – Акимовка, 2005. – 103 с. – Из содерж. : Щиров Сергей Сергеевич. – С. 72-81.

Кто был кто в Великой Отечественной войне. 1941 – 1945. Люди. События. Факты : справ. – М. : Республика, 2000. – 432 с. – Із змісту : Щиров С. С. – С. 286.

Ребро П. Як гасили зірки // Спокута: альманах. – Запоріжжя, 2000. - №2. – С. 43-51; Запоріз. правда. - 2000. – 19 верес.

Щиров Сергій Сергійович // Лукаш І. Велике бачиться на відстані : докум. повісті, нариси. – Дніпропетровськ, 1998. – С. 36.

Ворожейкин А. Небо истребителя : повесть о военных летчиках : [в т. ч. про С. Щирова]. – М. : Воениздат, 1991. – 304 с.

Исаенко Н. «Вижу противника!» / Н. Ф. Исаенко. – К. : Политиздат Украины, 1981. – 224 с.

***

Водопьян В. Комплекс вещей Героя Советского Союза С. С. Щирова из коллекции ЗОКМ / В. В. Водопьян // Музейний вісник. - 2014. - № 14. - С. 21-48.

Ребро П. Світло далекої зірки // Земля і власність. – 2003. – 8 груд. – С. 1, 10.

Науменко И. Небо и земля Героя // Досье. – 2002. – 11 апр. (№ 15). – С. 13, 16.

Юдін Л. Справа № 2508 сталінського сокола // Уряд. кур’єр. – 1999. – 23 листоп. (№ 219).

Уткин С. Ас, или Жизнь, сломанная за любов // Наш город (Суббота). – 1998. – 1, 8 окт. – С. 12.

Чендырина Р. Реабилитирован посмертно // Машиностроитель. – 1995. – 5 июля.

Драчук О. Доля земляка-Героя // Слово трудівника. – 1990. – 9 трав.

Фролова Г. Доля Героя // Серп і молот. – 1990. – 25 квіт.

Голиков А. Неопубликованный очерк // Красная звезда. – 1989. – 15 апр.

Чендирина Р. М. Хто він, Сергій Щиров / Р. М. Чендирина // Запоріз. правда. – 1989. – 25 жовт.

Феофанов Ю. Судьба под № 117 / Ю. Феофанов // Известия. – 1988. – № 293. – С. 3.

(Савкіна О. А.)

Надія Борисівна Блізнякова народилася 9 лютого 1956 року в м. Запоріжжя. Її становлення як художниці відбувалося серед індустріальних пейзажів, але значний вплив на дівчину мали і чудові краєвиди з Дніпром, Хортицею, безкрайнім степом.

Першу мистецьку освіту Надія здобула в Симферопольському художньому училищі ім. М. Самокиша, потім удосконалювала творчі здобутки у Київському державному художньому інституті (закінчила у 1985 році, факультет реставрації, викладачі А. Тищенко, А. Біляй). Своє творче життя мисткиня розпочала реставратором Запорізького художнього музею (1985-1986), потім трудилася художником монументального цеху Запорізького виробничого комбінату (1986-1990). 

Творча особливість Надії формувалась на зламі епох, в контексті надзвичайно насичених пошуків кінця 80-х - 90-х років минулого століття. Художниця належить до того мистецького типу, який, відбиваючи духовний зміст свого часу, розвивається за власною, внутрішньо обумовленою логікою.

Утвердження творчих принципів Н. Блізнякової відбулося в техниці акварелі, яка виявилася пластично найбільш співзвучною її вразливій мистецькій особистості.

У творчості Надії немає надуманих тем та ефектних прийомів. Кожна її робота — із душі, із самого серця. Свої акварелі Надія пише тільки в особливому стані, який вона називає станом польоту: коли образ народжується, як спалах, пензель ледь встигає за натхненням майстрині.

Неспокійні 90-і для Н. Блізнякової, як і для багатьох художників, стали випробуванням. Треба було вижити і зберегти свою творчу особистість — Надії це вдалося. 1990 року вона стає членом Спілки художників України.

Подальший шлях мисткині спрямований до живописної свободи. В акварелях 90-х років («Золота рибка» (1990), «Осінь. Вітер» (1990), «Прогулянка в травні (1991), «Великдень» (1992) - вже відчутне вільне володіння пензлем та фарбами, різними творчими прийомами. Творам цього періоду притаманний прихований драматизм, який відчувається в зламаних ритмах дерев, в неспокої неба та розбризканій феєрії кольорів [«Пам'яті знайомої кішки» (1990), «Сонце крізь тополі» (1990), «Жовта троянда» (1993)].

В середині 90-х років Надія Блізнякова починає використовувати кольоровий картон та темперу, її колорит стриманий, але всеохоплюючий. Він переповнює душу художниці і готує спалах початку 2000-х.

Вони є особливо плідними для мисткині. Все, що вона надбала в різні періоди, склалося в органічне ціле. Майже одночасно виникли акварелі «Зимова мелодія» (2003), «Осінь на Хортиці» (2004), «Гарний день» (2005), «Проспект» (2005), «Чорнобривці».

Підвласна майстрині і комп'ютерна графіка. Напрацьоване в цій галузі мистецтва допомогло Надії дуже органічно та невимушено увійти у світ книги.

До книжкової графіки вона тягнулася все життя. І хоча багато її проектів ще не втілені, але те, що зроблено, дає змогу побачити майстра з тонким почуттям міри та стилю.

Ще одна грань творчості Надії Блізнякової — реставрація. Співробітництво з запорізькими музеями є органічною частиною її творчості. ЇЇ ніжні руки дали друге життя їконі «Богоматір Печерська зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими» (перша половина XIX ст., привезена в Україну переселенцями з Задунайської Січі).

Останнім часом художниця займається «чистим» живописом. Живописний світ Надії Борисівни інший, ніж у акварелі чи книжковій графіці. І він не втратив головного — стану польоту. Цей стан притаманний не тільки її творам. Політ — це якість її життя, творчого та натхненного.

Література про життя та діяльність

Енциклопедія Сучасної України. Т. 3 : Біо - Бя / редкол.: Дзюба І. М. (співгол.) [та ін. ; НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Коорд. бюро Сучасної України]. – К. : [Поліграфкнига], 2004. – 696 с. : іл. – Із змісту : Близнякова Н. Б. - С. 72.

Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки — 2007». П'ятий / ред. І. Гресик. - Запоріжжя : [Привоз-Принт], 2007. - 72 с. - Із змісту : Блізнякова Н. Б. - С. 14-15.

Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки — 2008». Шостий [Текст] : [каталог] / ред. І. Гресик. - Запоріжжя : [Привоз-Принт, 2008]. - 80 с. : іл. - Із змісту : Блізнякова Н. Б. - С. 14-15.

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. - Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. - 226 с. - Із змісту : Блізнякова Надія. - С. 16-17.

Чарівні барви Дніпра : альбом-каталог Всеукр. виставки образотворч. мистецтва з міст розташованих на березі Дніпра / [В. В. Слобода]. Дніпропетровськ : 

[Ліра ЛТД, 2008]. - 52 с. : іл. - Із змісту : Блізнякова Н. Б. : [м. Запоріжжя]. - С. 12.

***

Алексеева О. Надежда Близнякова: «Где облака гремят потоком... : [о выставке запорож. Художницы] / О. Алексеева // МИГ. - 2009. - 17 дек. - №51. - С. 59.

Алексєєва О. Надія Блізнякова : Відчуття злету : (Про творчість запорізької художниці) / О. Алексєєва // Укр. культура. - 2006. - №9. - С. 22-23.

Алексеева О. Надежда Близнякова : состояние полета : [о художнице] / О. Алексеева // МИГ по выходным. - 2006. - 10 февр. (№6). - С. 9.

(Чубенко Л. М.)

Українська земля завжди була щедрою на сильних людей. Спадкоємці воїнів Київської Русі й запорозьких козаків неодноразово ставали зірками світового спорту і мали скажену популярність. Серед славних українських імен відомих силачів світу, які дивували Європу й Америку, є ім’я запорізького борця, «короля ланцюгів» Федора Федоровича Гурського, який навіть у шістдесятирічному віці  руками ламав амбарні замки.

Народився майбутній борець і чемпіон РСФСР з класичної (французької) боротьби 16 лютого 1876 року в селі Кам’янське Новомосковського повіту Катеринославської губернії (нині - село Кірове Запорізького району). Родина була велика: брати Тимофій, Микола, Пилип і Сава, сестри – Наталя, Феофанія і Меланка. Бідність змусила хлопця працювати вже з 10-річного віку, спочатку пастухом у поміщика, потім  у куркулів. Коли юнакові виповнилось 17 років, він поповнив клас пролетарів, працюючи на заводі, на млину, портовим вантажником, в сільській кузні. В 30 років Федір мав вагу 130 кілограмів і був сили незвичайної. З восьми дітей троє стали займатися в майбутньому професійною боротьбою: Федір, Сава і сестра Феофанія. Тренувалися по-селянськи: брали пудову гирю, до ручки якої був причеплений спеціальних хомутик, і перекидали один одному через хату.

На початку ХХ століття вже гримить славне ім’я українського чемпіона з боротьби Івана Піддубного. Листівки з його зображення продаються мільйонними накладами, а французька боротьба була культовим видом спорту. На аренах цирків починають проводити чемпіонати класичної боротьби, які набувають всеросійського розмаху. Саме в ці роки цирк стає найбільш відвідуваною видовищною установою. 

Зачарований масштабом досягнень і легендарністю видатного атлета, вирішив спробувати свою долю й Федір Гурський. У 1908 році він починає працювати у цирку «Атлет», демонструючи фізичну силу в художньо-образній формі: підкидав важкі гирі, обертав у швидкому темпі штангу, на витягнутій руці міг втримати 2 чи 3 гирі, підняти гирю мізинцем, тримати на собі піраміду з важких речей. Атлетичне мистецтво Федора потребувало виключної фізичної сили та спритності – якостей, які вимагали впертих тренувань.

У 1909 році до Катеринослава приїхав московський цирк братів Нікітіних - російських циркових артистів і підприємців, які увійшли до історії як батьки російського національного цирку [Дмитро Олександрович (1835-1918), Яким Олександрович (1843-1917), Петро Олександрович (1846-1921)]. Друга дія циркової вистави була відведена під змагання борців. Федір вирішив спробувати себе у французькій боротьби з найсильнішими атлетами, його постать і сила сподобались господарю цирку, і Федору було дозволено брати участь у тренуваннях борців-професіоналів. 

Двадцять років свого життя (1909-1929) віддав Федір Гурський цирку братів Нікітіних і греко-римській боротьбі. Виступав зазвичай у чорній масці, яку знімав після перемоги на арені. Складність класичного поєдинку полягала у дефіциті часу: за  певний час необхідно було точно обрахувати усі тактичні комбінації, провести кілька результативних прийомів і виграти бій швидкою, чистою перемогою, зберігаючи запас сил та енергії. Коли конферансьє оголошував його прізвище, зал завжди аплодував своєму улюбленцю стоячи.

Звання своє як короля ланцюгів Федір Гурськй заслужив наступним номером: підтримуючи коліном залізний ланцюг, тягнув його з усієї сили і розривав на очах у публіки. Ніхто не міг зрівнятися з Федором у такому силовому номері – охочих просто не було. Імператор Микола ІІ мав собі за честь особисто познайомитися з атлетом і сфотографуватися з ним напам’ять. 

З перемогою і утвердженням влади більшовиків цирк Нікітіних був націоналізований і поставлений на службу пролетаріату. У 1919 році нарком освіти А. Луначарський після того, як побачив силові виступи Федора Гурського та Івана Піддубного, написав статтю про завдання оновленого цирку, в якій, зокрема, зазначав: «Першим найзначнішим елементом цирку є демонстрація фізичної сили та спритності, фізичної краси людського організму.  Ніколи високий середній рівень не досягається без значної кількості майстрів. Таких майстрів ми маємо в цирку».

В 20-х роках ХХ сторіччя в цирках щороку проводились одночасно від 10 до 12 і більше чемпіонатів класичної боротьби. Більшість з них мали висококваліфікований склад борців-професіоналів і користувались у глядачів великою популярністю. Неодмінним учасником їх був і Федір Гурський.

Швидко минули молоді літа і всеросійська слава, прийшла інша епоха – індустріалізації і колективізації, і Федора Гурського у 1929 році обрали головою колгоспу «Профінтерн» (Лукашівської сільради). Разом з народом пережив голова партійно-радянську стратегію фізичного знищення українського селянства: штучний голодомор 1932-1933 років. 20 листопада 1932 року була прийнята постанова РНК УСРР «Про боротьбу з куркульським впливом в колгоспах», в якій серед заходів з посилення хлібозаготівлі застосувалися «чорні дошки» для подолання «куркульського впливу», а це означало припинення торгівлі й постачання крамом, стягнення виданих кредитів, чистка органів влади. 25 листопада 1932 року колгосп «Профінтерн» було занесено на «чорну дошку» і знято 3 січня 1933 року. Ще чекає на своє порівняння перелік населених пунктів, занесених на «чорну дощку», з реєстром найбільш постраждалих від голодомору.

З початком радянсько-німецької війни колгосп і його голова були евакуйовані до глибокого тилу – Узбекистану. Там Федір Гурський працював головою колгоспу «Заповіти Леніна», заступником директора радгоспу № 1 Ташкентського текстильного комбінату ім. Сталіна.

16 березня 1945 року, не дочекавшись Перемоги, у 69-річному віці помер Федір Федорович Гурський – зачинатель греко-римської боротьби на Запоріжжі, якого й до сьогодення пам’ятають усі небайдужі до історії запорізького спорту. Похований в с. Кірове Запорізького району. Одна з вулиць цього населеного пункту названа його ім`ям. В Будинку культури с. Лукашеве працює музей Федора Гурського.

Література про життя та діяльність

Гурский Федір Федорович // Власов А. Кузнецы боевых побед / А. Власов, А. Копелиович, В. Смирнов. - Запорожье, 2007. - С. 139.

Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя на 2015 рік. - Запоріжжя, 2014. - Із змісту : 16.12 – 125 років від дня народження С. Ф. Гурського (1890-1965), спортсмена; уродженця с. Новоолександрівка Катеринославської губернії (нині – с. Кірове Запорізького району). - С. 140.

Шак, В. Король цепей Федор Гурский / Владимир Шак // МИГ. - 2014. - 25 сент. (№ 39). - С. 44 ; 2 окт. ((№ 40). - С. 47.

// ЗС. - 1995. - 17 черв.

// Червоний промінь. - 1995. - 5 серп.

***

Гурський Федір Федорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5728&lang=ukr

Гурский Федjр Федорович [Электронный ресурс]. - Режим доступа :  http://zurnalist.io.ua/s1194879/korol_cepey_fedor_gurskiy_pobejdal_na_cirkovoy_arene_daje_chempiona_chempionov_ivana_poddubnogo

(Савкіна О. А.)

Наталія Вадимівна Флоренська народилася у Запоріжжі у сім'ї вчительки російської мови та літератури. Як це часто буває, приклад роботи матері зіграв свою роль, тому після закінчення середньої школи дівчина пішла вчитися на педагога  і отримала вищу педагогічну освіту. Але  невдоволеність собою, отриманою спеціальністю, любов змалечку до лицедійства змусили її ще випробувати долю і поїхати вступати до головного ВУЗу країни (тоді СРСР) — ВДІКу. На її здивування, попри шалений конкурс, Наталя з першого разу вступила до вишу, і не куди-небудь, а на акторське відділення, до майстерні самого Олексія Баталова, куміра мільйонів!

Ще навчаючись в ВДІКу, Флоренська почала зніматися у кіно, і перша роль - одна  з головних - студентки технікуму Наталки Марієвої у стрічці “Альоша” режисера Віктора Обухова, зробила актрису-початківця популярною і затребуваною. Потім були зйомки в кінострічках: “34-й скорий”, “Наше покликання” (обидва 1981 рік); “4:0 на користь Тетянки” (1982).

Диплом про вищу акторську освіту Наталія отримала у 1982 році. Але на цьому цілеспрямована дівчинка не зупинилась: 1986 року вступила до аспірантури ВДІКу на кафедру акторської майстерності, яку закінчила у 1989 році.

Далі Наталя Вадимівна продовжила освіту за спеціальністю “Педагог акторської майстерності” у майстерні професорів О. Баталова і А. Ромашина (відомих радянських акторів).

У цей же час актриса паралельно працювала у Московському Новому драматичному театрі (1990-1992), де виконала роль Терези де Лар'є  “Орлятко” за п'єсою Едмона Ростана (режисер Б. Львов-Анохін).

У  1992 році Флоренську запрошують на роботу до Італії на посаду керівника асоціації культури та театральної компанії “Ла Рибальта”. Майстриня викладала акторську майстерність у театральних та кіно-школах міст та містечок: Ріміні, Річчоне, Імола, Болонья та Мілан.

Одночасно знімалась як актриса у кліпах Лаури Паузіні та Антонелло Вендетті, у кінофільмах починаючих італійських режисерів. Як театральна актриса грала у моно-спектаклі за Жаном Кокто “Людський голос” на різних театральних майданчикахРиму.

Наталія Флоренська в якості театрального режисера поставила такі постанови: одноактні п'єси А. П. Чехова  “Освідчення”, “Ювілей”, “Ведмідь”; постанову по оповіданням А. П.Чехова;  комедію Карло Гольдоні “Кав'ярня”, “Сюрпризи розлучення” та інші французькі водевілі, а також літературно-музичну постанову за творами Х.-К. Андерсена.

Творче життя майстрині втілилось і в написанні сценаріїв до ігрових та документальних кінофільмів (“Дорога додому”, “Іван”). Кінострічка “Дорога до дому” отримала приз на Першому міжнародному фестивалі кіно- і телепрограм для родинного перегляду ім. В. Леонтьєвої “Від всієї душі” у м. Ульяновськ (Росія). З того ж часу (2008 р.) Наталія Флоренська знову почала зніматися у російському кіно та телесеріалах: “Час Волкова — 2” (2008 р.); “Час Волкова — 3” (2009р.); “Заручники кохання”,  “Кулагін та партнери”, “Час Волкова — 5” (всі 2011 р.).

Наталія Флоренська і зараз сповнена творчих ідей і сподівань. Так побажаємо нашій землячці здоров'я і натхнення на довгі роки.

Література про життя та діяльність

Флоренская Наталия Вадимовна [Электронный ресурс]. - Режим доступа : www.kino-teatr.ru › Советские актрисы › Флоренская,_Наталия_Вадимовна

Флоренская Наталия Вадимовна [Электронный ресурс]. - Режим доступа : https://ru.wikipedia.org/wiki/Флоренская,_ Наталия_Вадимовна

Флоренская Наталия Вадимовна [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http://www.kino-teatr.ru/Флоренская,_Наталия_Вадимовна