(Чубенко Л. М.)

Василь Васильович Докучаєв народився 1 березня 1846 року в с. Мілюково Смоленської губернії (нині - Смоленської області) в багатодітній родині сільського священика.  Закінчивши з відзнакою духовну семінарію в Смоленську, як кращий учень був прийнятий до Санкт-Петербурзької духовної академії для безкоштовного навчання. Проте через місяць перейшов на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, по завершенні якого у 1871 р. отримав ступінь кандидата природничих наук. 

Світову славу В. В. Докучаєву принесла книга „Російський чорнозем”. Для збору матеріалу вчений у 1877-1878 рр. взяв участь в організованих Вільним економічним товариством геолого-географічних «екскурсіях» чорноземною смугою Російської імперії, переважно Україною. Було досліджено тисячі верст шляху, за цей час він двічі перетинав теперішню Запорізьку область і двічі відвідував Олександрівськ. Згадки про Запорозьку Січ, Хортицю і козаків неодноразово зустрічаються в його працях, а місту Олександрівську в згаданій праці присвячено півсторінки. Після цього опису в тексті монографії з’являється термін „характер рельєфу типу Олександрівська”. Взагалі, в працях В. Докучаєва майже 20 разів зустрічається згадування про Олександрівськ та Олександрівський повіт, 10 разів місто Бердянськ та Бердянський повіт, 9 разів Мелітополь та Мелітопольський повіт. 

В. В. Докучаєв – засновник генетичного ґрунтознавства. Дослідивши чорноземи, вчений першим увів поняття про ґрунт як окреме геологічне тіло Землі, сформулював основні закони ґрунтоутворення у часі й просторі, розробив першу в світі природно-історичну класифікацію ґрунтів, вніс до неї і науково обґрунтував такі назви як чорнозем, підзол, солонець. Його праці стали одним із джерел вчення про біосферу В. Вернадського. Саме  Василь Васильович довів, що більша частина світових чорноземів знаходиться на етнічних українських землях. Досліджуючи ґрунти Бессарабії та Кавказу, В. Докучаєв у 1899 році сформулював вчення про зональність ґрунтів. 

У 1892-95рр. в створеному й очолюваному В. Докучаєвим Новоолександрійському інституті сільського господарства і лісівництва, на кафедрі ґрунтознавства, набутки в галузі генетичного ґрунтознавства застосували для інтенсифікації хліборобства. Цій же меті слугували декілька дослідних станцій, завданнями яких було створення лісових та полезахисних масивів і смуг різних конструкцій та складу і вивчення їх впливу на ґрунти, клімат і місцеві екосистеми. На базі цього закладу, який був у 1914 році евакуйований до Харкова, засновано Харківський національний аграрний університет імені В. В. Докучаєва. 

Від кінця 1900 року Василь Васильович Докучаєв тяжко хворів і помер у Санкт-Петербурзі в 1903 році.

Література про життя та діяльність

Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1 : А-Л / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 880 с. : фото, портр. – Из содерж. : Докучаева улица (Колония). - С. 453.

Вулиці Запоріжжя - дзеркало історії : (довідник і короткі бібліогр. списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / [уклад. О. Дутова] ; КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" Запоріз.обл. ради. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – 268 с. : іл. – Із змісту : Докучаєв В. - С. 73.

Вілінов, Ю. А. Хортиця - острів у філіграні епох і шляхів : (Хортицький колаж) / Ю. А. Вілінов ; Асоціація "Екологічна освіта"; пер. з рос. О. Шелегеди. – Запоріжжя : Поліграф, 2005. – 208с. : іл. – Із змісту : Відрізок шляху довжиною в десять тисяч верст. - С. 161-164.

Вилинов Ю. 1000 верст Докучаева : [о пребывании ученого на территории обл.] / Ю. Вилинов ; Юрий Вилинов // Индустр. Запорожье. - 1990. - 2 дек.

(Шершньова І. В.)

Галуненко Олександр Васильович народився 1 березня 1946 року в с. Троїцьке Мелітопольського району.

До 9 класу виховувався в дитячому будинку для дітей-сиріт в с. Терпіння Мелітопольського району. Дев`ятий клас закінчив у школі-інтернаті № 8 (нині - Хортицький національний навчально-реабілітаційний багатопрофільний центр, м. Запоріжжя). 1964 року закінчив навчання в середній школі та Запорізькому учбово-тренувальному авіацентрі. Потім були роки навчання в Чернігівському вищому авіаційному училищі льотчиків (1968), Ленінградському інституті приладобудування (1974), Школі льотчиків-випробувачів Міністерства авіаційної промисловості СРСР (1975).

У 1968-1973 рр. перебував на військовій службі; 1975-1991 - льотчик-випробувач, 1991-1994 рр. - командир льотного загону, від 1996 р. - помічник генерального конструктора з льотних питань АНТК ім. О. Антонова (Київ). У 1994-1996 рр. - віце-президент Міжнародної авіакомпанії “Антонов - Аеротрек”. Від 2005 р. - президент Федерації авіаційного спорту України.

Здійснив льотні випробування літаків Ан-28, Ан-72, Ан-74, Ан-32, Ан-124 “Руслан”, Ан-70. Як провідний льотчик-випробувач виконав перший зліт і цикл випробувань найбільшого у світі літака Ан-225, а також перший політ і випробування цього літака з багаторазовим орбітальним кораблем “Буран” на зовнішній підвісці. Встановив 263 світових авіаційних рекорди: 8 на Ан-72, 21 — Ан-124 “Руслан”, 234 — Ан-225 “Мрія”.

Майстер спорту міжнародного класу (1990). Заслужений працівник транспорту України (1992). Нагороджений орденами: “Пошани” (1988), “За заслуги” ІІІ ступ. (1997), “Дружби” (1998). 1999 року присвоєно звання Героя України з врученням ордена “Золотої Зірки”.

Література про життя та діяльність

Острів Хортиця - острів нашого життя : альманах : минулих літ прекрасні спогади за нами йдуть у майбуття / [уклад.: Н. М. Москаліна та ін.]. – [Запоріжжя : Розбудова, 2011]. – 216 с. : фото. – Із змісту : [в т. ч. про Галуненка О.]. - С. 11.

Пономаренко В. Поэма жизни / В. В. Пономаренко ; Валентин Пономаренко. – Запорожье : Розбудова, 2010. – 272 с. : ил. – Из содерж. : Немного истории : [в т. ч. об А. В. Галуненко]. - С. 177.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 5 : Вод - Гн / НАН України; Наук. т-во ім. Т. Шевченка ; Ін-т енцикл. досліджень НАН України ; гол. ред. кол. І.М. Дзюба. – К. : Поліграфкнига, 2006. – 728 с. : іл. – Із змісту : Балабуєв П. Галуненко Олександр Васильович / П. В. Балабуєв. - С. 353.

Кто есть кто в Верховной Раде: откуда, с кем, когда / сост., подготовка текстов А. Вольфа. – К. : Довіра : Газетній комплекс "Інтернет-Медіа", 2006. – 285 с. : ил. – (Библиотека "2000"). – Із змісту : Галуненко Александр Васильевич. - С. 106.

Прозоров Е. Земля над головой / Е. В. Прозоров. – Запорожье : Днепров. металлург, 2003. – 184 с. – Из содерж. : Запорожский аэроклуб : [в т. ч. об А. В. Галуненко]. - С. 134.

Козацькому роду нема переводу : біогр. довід. / [упоряд. : Головко Т. Д., Лімін В. Ю.]. – К. : Громадянська злагода, 2001. – 152 с. – Із змісту : Галуненко Олександр Васильович. - С. 28-29.

Прозоров Е. Самолетный спорт на Украине / Е. В. Прозоров. – Запорожье : Запоріжжя, 1995. – 143 с. – Из содерж. : [в т. ч. об А. В. Галуненко]. - С. 42, 46, 48, 49, 139.

Запорожский аэроклуб, 1933-1993 : страницы истории / под общ. ред. Е. В. Прозорова. – Запорожье : [Запоріжжя], 1994. – 64 с. : ил. – Из содерж. : [в т. ч. об А. В. Галуненко]. - С. 42.

***

Галуненко А. Первый полет «Руслана» / А. В. Галуненко // Авиация и время. - 2012. - № 6. - С. 36-37.

Юрик П. Герой України номер один // Запоріз. правда. - 2008. - 7 серп. (№ 115-116). - С. 6.

Герой України із золотою зіркою № 1 // Крила України. - 2006. - № 7. - С. ?.

Кузнецова Т. Первый Герой Украины // Авиация и время. - 2003. - № 3. - С. 36-37.

***

Галуненко Олександр Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5596&lang=ukr

(Савкіна О. А.)

Федір Олексійович Балабуха народився 2 березня 1926 року в селі Вищетарасівка на Дніпропетровщині, в простій селянській сім’ї.

Бажання стати актором було головною мрією його складного дитинства, нелегкої юності. Мабуть у цьому відіграли важливу роль перші вчителі. Саме вони зуміли прищепити майбутньому актору любов до рідної мови, пісні, літератури, природи. Ось як про це згадував сам актор: «Спасибі моїм першим вчителям, навчали вони мене добре. Борис Васильович прищепив повагу до прекрасного до мистецтва. У  шкільному хорі я співав другим голосом. Ставили виставу і мені доручили виконувати головну роль. А Нонна Олексіївна навчила шанувати літературу. Я вдячний їм за це». Федір майже «захворів» театром, коли вперше побачив професійну виставу. Саме тоді юнак підсвідомо відчув, що це його основне життя, що це його мрія і його неспокій. Правда, батько був проти захоплення сина, вважав його несерйозним, але не боронив бігати у народну студію при театрі імені М. Заньковецької, якою керував актор Романицький.

Юнаку шістнадцять років, позаду дитинство і закінчується школа, та зрілість думок уже клине здійснення найсміливіших мрій. Однак мрії Федора та його батьків, усіх тих, хто мирно трудився, плекав мирні надії, перервала Велика Вітчизняна війна. Сім’я не встигла евакуюватися. Батько пішов у підпілля, після видачі провокатора його стратили фашисти. Досі ніхто не знає, як він загинув і де його могила. Федору також довелося побувати в гестапо, рубець від шомпола залишився на все життя і нагадував про ті страшні часи. Юнак добровільно пішов воювати з фашистською Германією у війсках Другого Українського фронту, після важкого поранення був демобілюзований і повернувся до рідного Запоріжжя. Федір Олексійович був нагороджений Орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня і багатьма медалями.

Трохи відійшовши після контузії, Федір повернувся до улюбленої справи — у 1946 році закінчив театральну студію при Запорізькому музично-драматичному театрі, де потім працював на протязі 1944-1947 років.

Ф. О. Балабуха працював художнім керівником на заводі «Запоріжсталь». Тут під його керівництвом був створений народний театр, де актор поставив дев’ять вистав. Тоді час був гарячий, стримкий — йшла відбудова зруйнованого війною народного господарства. За свою скромну працю Федора Олексійовича нагородили медаллю «За восстановление предприятий черной металлургии юга» піздніше актор згадував: «Це перша моя нагорода. І найдорожча нагорода».

Пізніше Балабуха працював  у Мелітопольскому міському (1947-1948), Херсонському пересувному (1948-1950), Ніжинському (1950-1954) українському музично-драматичному театрі.

У творчій біографії Федора Олексійовича Балабухи є одна особлива дата — 24 грудня 1954 року. Саме в цей день актор з сім’єюприбув на Волинь, до Луцька. Пізніше актор зізнається, що полюбив мандрувати, відвідувати історичні місця. В своєму інтерв’ю (газета «Радянська Волинь» від 25 вересня 1998 року він казав: «День мого приїзду на Волинь став щасливим днем з багатьох, які судилося пережити у житті і на сцені. Сподобався, припав до серця Лесин край, полюбилися його люди».

І саме тут, у волинському театрі, найбільше розкрилися творчу обличчя і талант актора, вдосконалилася майстерність. Саме тут отримує Федір Балабуха звання заслуженого, а згодом (1976) і народного артиста України. За 29 років, які актор служив на сцені Волинського українського музично-драматичного театру, він створив понад 120 ролей за творами класичних і сучасних авторів. Серед них: Григорій Плетньов - «Солдатська вдова» М. Анкілова (Почесна грамота Президії Верховної Ради України), Т. Г. Шевченка - «Серце поета» Н. Левченка (номінацію на премію ім. Т. Г. Шевченка), Василь - «Циганка Аза» (запрошення в Київський національний академічний театр ім. І. Франка) та інші. 

Ті, кому пощастило працювати з цією людиною, згадують його цілковиту самовіддачу роботі. Кожна розповідь починається словами: «Прекрасний актор!»

Актору був притаманний постійний пошук, який він реалізував у творчих вечорах. На його зустрічах звучали поезії Т. Шевченка, Лесі Українки, Ліни Костенко, але найбільшою нагородою для Федора Олексійовича була любов глядачів, яких він знав, з якими часто спілкувався. Він був важним гостем — лектором перед різними аудиторіями.

Дуже часто актора запитували: «Якби можно було розпочати все спочатку...?». Він з гордістю відповідав, що пішов би тільки в театр: «Для мене театр — це ціле життя. І віддати скромний талант людям, нашим людям, чи може бути вища радість за цю?».

Федор Олексійович своїм життям, своїм талантом, який віддавав людям, заслужив велику шану у краян. На святкуванні 50-річного ювілею театру після оголошення, що в залі присутній народний артист України Федір Олексійович Балабуха (на той час він вже не працював у театрі) — присутні в залі піднялися, вітаючи його щирими оплесками.

Після важкої і тривалої хвороби на 65-му році життя 16 червня 1990 року Федір Олексійович Балабуха пішов з життя. Його неординарна, талановита постать стала невід’ємною від історії культури Волинського краю всієї України.

Література про життя та діяльність

Енциклопедія Сучасної України. Т. 2 : Б - Біо – К. : [Поліграфкнига], 2003. – 872 с. : іл. – - Із змісту : Кобець, Ю. Балабуха Федір Олексійович / Ю. В. Кобець. - С. 126.

Мистецтво України : біогр. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – 700 с. – - Із змісту : Балабуха Федір Олексійович. - С. 37.

Митці України : енцикл. довід. / за ред. А. В. Кудрицького ; [упоряд. М. Г. Лабінський, В. С. Мурза]. – К. : Музична Україна, 1992. – 848 с. – Із змісту : Балабуха Федір Олексійович. - С. 43.

***

Балабуха Федір Олексійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5290&lang=ukr

Український співак (бас) і педагог, народний артист СРСР (1944). Закінчив в 1922 році

консерваторію в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ). Працював у Харківському (1925-1935) та Київському (1935-1952) театрах опери та балету. 1945-1954 рр.- голова правління Українського театрального товариства. З 1946 року - професор Київської консерваторії.

Партії:Карась ("Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського); Виборний, Тарас Буль-ба ("Наталка-Полтавка", "Тарас Бульба" Лисенка); дяк Гаврило ("Богдан Хмельницький" Данкевича): Трохим ("Наймичка" Вериківського); Сусанін ("Іван Сусанін" ["Життя за царя"] Глінки).

Похований на Байковому кладовищі в м.Києві.

Література про життя та діяльність 

З репертуару Івана Паторжинського : Українські народні пісні / Упоряд. Г.Паторжинська. – К. : Музична Україна, 1968. – 70 с. 

Арії, романси та пісні з репертуару Івана Паторжинського / Упоряд. Г.І.Паторжинська. – К. : Музична Україна, 1987. – 144 с. 

Музейний вісник : Науково-теоретичний щорічник / Управління культури Запорізької обласної державної адміністрації;Запорізький обласний краєзнавчий музей;Відповід.ред.Г.Шаповалов. Вип.3. – Запоріжжя : Запорізький обласний краєзнавчий музей, 2003. – 148 с. – (ил.). 

Чередниченко И. Украинский Шаляпин / И. Чередниченко // Остров свободы. – 2007. – № 34 (95). – С.12

Паторжинский Иван Сергеевич // Музыкальная энциклопедия.- М., 1978.- Т.4.- С.206.

Паторжинський Іван Сергійович // Митці України: Енцикл. довід.- К.,1992.- С.448-449.

Паторжинський Іван Сергійович // Мистецтво України: Біограф. довід.- К., 1997.- С.464.

* * * 

Уряд постановив: [Кабінет Міністрів України: утворити Ювіл. комісію для підготовки і відзначення 100-річчя від дня народження І.С.Паторжинського] // Уряд. кур`єр.- 1996.- 4 січ. (№1-2).

Кречко М. Згадуючи свого вчителя: До 100-річчя від дня народження І.С.Паторжинського //

Культура і життя.- 1996.- 6 берез.

Паторжинскому - благодарные земляки // Индустр. Запорожье.- 1996.- 26 марта.

Кліковка Г. Світи Україні, зоре Паторжинського! // Запороз. Січ.- 1996.- 22 берез.

Кліковка Г. Його душа раділа б і співала // Запоріз. правда.- 1996.- 23 берез.

Слава української оперної сцени // Запороз. Січ.- 1996.- 9 квіт.

Горська Г. Подорож до Дніпровки: Паторжинський у справах нащадків // Запороз. Січ.- 1996.- 28 берез.

Головащенко М. До останьої ноти // Дніпров. вогні.- 1996.- 2 берез.; Колос.- 2 берез.

Співак, актор, гордість нашого народу // Дніпров. вогні.- 1996.- 17 січ.; 10, 14 лют.

(Макєєва І. В.)

У страшному вогнищі другої світової війни народилися мільйони героїв, чиї подвиги стали легендою. Серед них – Павло Павлович Калюжний, генерал-майор авіації, Герой Радянського Союзу, уродженець села Василівка (тоді Ковтунове) Вільнянського району Запорізької області.

Народився Павло 6 березня 1916 року у простій селянській родині. З дитинства мріяв стати льотчиком, але шлях до мрії пройшов через Дніпровський алюмінієвий завод, де він закінчив десятирічку й виріс від учня котляра до відомого в країні гамарника: саме йому, вісімнадцятирічному хлопцю, одному з перших стахановців, довірили виплавити перший заводський алюміній. Вільний час юнак присвячував відвідуванню аероклубу рідного заводу, який в 30-ті роки користувався великою популярністю у Запоріжжі, і парашутну вежу заводського парку. У Запоріжжі Павло зустрів також своє родинне щастя – Олену Дмитрівну Батиченко, працівницю алюмінієвого заводу, спортсменку, яка неодноразово захищала спортивну честь міста на республіканських змаганнях, була чемпіонкою України. 

Тож, коли закінчив десятирічку, у військкоматі попросив направлення до  знаменитої Качинської авіаційної школи (Сталінградська область): в  30-ті роки в Качинській авіашколі було підготовлено біля 8 тис. льотчиків, багато з яких відзначилися у воєнних подіях Хасану, Халгін-голу, Іспанії, Китаю. Саме ця школа дала державі перших Героїв Радянського Союзу, а деякі її випускники були удостоєні цим високим званням двічі (Я. Смушкевич, Г. Кравченко).  Закінчив Павло цю авіашколу у 1938 році і, як кращий випускник, був направлений на службу у авіаполк протиповітряної оборони столичного воєнного округу. 

З початком радянсько-німецької війни лейтенант Павло Павлович Калюжний в діючій армії –в 34-му винищувальному авіаполку. З серпня 1941 року і по травень 1945 року Павло Павлович служив в складі авіаційного полку протиповітряної оборони  країни. Цей полк за війну кілька разів змінював свою назву, і, нарешті, наказом Народного комісару оборони СРСР  від 9 жовтня 1943 року № 299 з бойові заслуги особового складу 487-1 винищувальний авіаполк ППО був перетворений у 146-й гвардійський винищувальний авіаполк ППО.  З перших днів війни Павло Калюжний воював у небі, відбиваючи повітряні напади ворожої авіації у Ленінграді, Москві, Сталінграді, визволяв Україну, Прибалтику, Східну Європу. Закінчив свій славетний бойовий шлях над Берліном. 

Стійко і мужньо бився з ворогом льотчик винищувальної авіації. Так, влітку 1943 року німецьке командування планувало розгорнути новий наступ з головним ударом в районі Курська. Тут була зосереджена значна частина авіації із з’єднань 4-го та 6-го повітряних флотів загальною чисельністю більше 2 тис. літаків. Попередньо противник провів два масованих удари на залізничну станцію Курськ (22 травня і 2 червня), в яких брали участь біля 1000 літаків. В жорстоких боях 2 червня вони збили 54 літаки противника, в тому числі капітан П.П. Калюжний особисто – три.

Командувач 16-ої повітряної армії генерал-лейтенант С.І. Руденко після бою заявив, що такої впертості, такої стрімкості, такої мужності в боротьбі у повітрі він ніколи не бачив. 

13 липня 1943 року літаки 487-го винищувального авіаційного полку перехопили в районі Землянськ - Воронеж німецький бомбардувальник  JU-88. З першої атаки капітан П.П. Калюжний підбив літак противника, який впав на узбіччі Малоархангельська. 

До середини листопада 1943 року командир ескадрильї 146-го гвардійського винищувального авіаційного полку гвардії майор П.П. Калюжний здійснив більше 200 успішних бойових вильотів, в 40 повітряних боях особисто збив 7 ворожих літаків та 9 в групі. 

Наказом Президії Верховної ради СРСР від 29 березня 1944 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому  мужність та героїзм гвардії майору Павлу Павловичу Калюжному присвоєно звання Героя Радянського Союзу з вручення ордена Леніна та медалі «Золота зірка» за № 3176. 

Всього під час війни Павло Калюжний виконав 320 бойових вильоти, брав участь в 152 повітряних боях. Кількість перемоги різними джерелами подається  неоднозначно: від 19 особисто і 9 у групі до 7 особисто і 12 у групі. 

Після закінчення війни Павло Калюжний продовжив свою службу у військовій авіації.У 1952 році закінчив військово-повітряну академію, а у 1957 році – воєнну академію Генерального штабу. Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Олександра Невського, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки (двічі), медалями. З 1971 року генерал-майор Павло Павлович Калюжний у відставці, але продовжував передавати свій досвід молодим льотчикам Ленінграду. 

Помер Герой Радянського Союзу П.П. Калюжний 22 грудня 2002 року, похований на Нікольському кладовищі на Алеї кавалерів ордена О. Невського (Олександро-Невська лавра) в м. Санкт-Петербург.

На честь славного земляка у с. Кірове на будівлі місцевої школи 9 травня 2011 року було відкрито меморіальну дошку. На церемонії відкриття був присутній син Героя – Віталій Павлович Калюжний – і вся родина (з Санкт-Петербургу, Донецька, Дніпропетровська) висловила велику подяку всім, хто брав участь у встановленні меморіальної дошки, увічненні його пам’яті (дошка була виготовлена і передана в дар Кам’янською виправною колонією № 101).

Література про життя та діяльність

Книга пам'яті України. Запорізька область. Т 22 (1) : Переможці / гол. ред. і упоряд. Сльота Василь Петрович. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2010]. – 512 с. – Із змісту : Калюжний Павло Павлович. - С. 202.

ЗАлК : Серебристые крылья успеха / авт.: В. О. Иванченко, Д. В. Ильинков, И. М. Бастрыга. – Запорожье : РА Тандем -У, 2007. – 224 с. : ил. – Примеч.: К 75-летию комбината. Предисл. рус., англ. – Из содерж. : [Калюжный П. П.]. - С. 93.

Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня : [нариси та документи про Героїв Рад. Союзу, Героїв України та Героїв Соц. Праці] / А. І. Голдобін ; під загал. ред. І.Р. Щербахи ; перекл.: С.М. Кириченко, М.О. Сидоренко. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – 776 с. : фото. – Текст укр., рос. – Із змісту : Герой Радянського Союзу Калюжний Павло Павлович. - С. 274-276.

Герои Советского Союза : краткий биогр. словарь : [в 2 т.]. [Т.] 1 : Абаев - Любичев / редкол. : И. Н. Шкадов (пред.) [и др.] ; М-во обороны СССР, Гл. упр. кадров [и др. ; А. А. Бабаков и др.]. – М. : Воениздат, 1987. – 909, [2] с. : ил. – Из содерж. : Калюжный Павел Павлович. - С. 616.

***

Калюжний Павло Павлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=6051&lang=ukr

(Заставна О. О.)

Українська література, як і вся українська культура, впродовж тривалого періоду існувала в атмосфері утисків, а то й прямої заборони української мови. Це стало одним із наслідків утрати Україною своєї державності. Процес колоніальної агресії російського царизму проти України був всеохоплюючим. Поряд з ліквідацією державності українського народу відбувалося й нівелювання його культурно-національної самобутності, знищення українського самоідентифікування шляхом винищення мови та етнокультурної звичаєвої складової, що є основою духовного національного розвитку. Українська література в ході постійної боротьби за своє виживання, набирала нерідко різних виражальних форм. Одним з найхарактерніших виявів цього була її двомовність. Починаючи вже від Котляревського, українські письменники в непоодиноких випадках творили як українською, так і російською мовою. Повністю творили російською мовою українці Микола Маркевич та Микола Гоголь. Досить сильно проявлялась ця тенденція в українському літературному процесі другої половини ХІХ ст.

Уже багато років точаться дискусії довкола питання: до якої літератури відносити такі твори? Певного консенсусу літературознавці не дійшли досі. Але, маємо зауважити, що твори письменників, які частково або повністю перейшли на російську мову все одно зберігають ряд основних ознак української національної системи мислення. Російськомовні твори таких митців не можна відривати від української літератури, їх слід розглядати як невід'ємну складову українського літературного процесу.

Серед діячів літератури ХІХ ст., які творили двома мовами, треба особливо виділити Олександра Степановича Афанасьєва-Чужбинського — поета-романтика, письменника, літературного критика, мовознавця і перекладача, журналіста і етнографа, чий внесок в українську літературу й науку наразі недостатньо оціненний.

Народився Олександр 12 березня (28 лютого) 1816 року (за деякими джерелами — 1817) у селі Ісківцях Лубенського повіту на Полтавщині в родині дрібного поміщика. Дитинство його минуло в селі серед розкішної української природи, серед народу, багатого на поетичні перекази та пісні про відважних козаків, славних запорожців і “вольну волю”.

Змалечку закохався Афанасьєв в українську пісню, що згодом прислужилася йому і як поетові, і як науковцю.

У 1829 р. батьки віддають його до Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька, яку в 1832 р. було реорганізовано у фізико-математичний ліцей. Саме тут Олександр потоваришував із старшим за нього Євгеном Гребінкою, мешкав і з ним на одній квартирі і, мабуть, під його впливом захопився літературою. 

У 1836 році Олександр Степанович вступає на військову службу у білгородський уланський полк, але, трохи згодом, відчуває, що військовий мундир йому затісний, що попри військову службу, він все одно залишається літератором. Єдине корисне, що виніс з військової служби Афанасьєв, то — подорожні враження. Під час служби йому довелося побувати в різних кутках тодішньої Російської імперії, зокрема й на Кавказі. Мабуть, після Ніжинського ліцею й рідного дому — це було те місце, що остаточно визначило життєвий шлях Афанасьєва. У Тифлісі у домі викладача, колишнього активного учасника харківського гуртка романтиків Івана Росковшенка, Олександр познайомився з Фрідріхом Боденштедтом, який згодом видав свою “Поетичну Україну” (1845 р.). Окрім І. Росковшенка, одним із  джерел української народної творчості для Боденштедта був саме Афанасьєв. 

Багато живучи за межами України, полтавець, українець по матері, додає до свого  прізвища сумовитий псевдонім Чужбинський, цілком у дусі поетів-романтиків. У 1838 р. на сторінках журналу “Современник” та в “Литературных прибавлениях к «Русскому инвалиду» побачили світ його перші твори російською мовою (вірш “Кольцо”, оповідання “Свинцовая пуля” та розділ з роману “Чугуевский казак”).

1840 рік був особливим у творчій біографії Афанасьєва-Чужбинського. Саме тоді до його рук потрапила маленька книжечка поезій “Кобзар”. Вірші Тараса Шевченка неабияк вразили молодого поета і з-під його пера виходять декілька поезій українською мовою, котрі він надсилає своєму приятелеві Є. Гребінці до Петербурга, а той, друкує їх поруч з віршами Шевченка у альманасі “Ластівка”. Так побачили світ вірші “Скажи мені правду, козаче” та “Прощання”. До речі, вірш “Скажи мені правду, козаче” був покладений на музику талановитим композитором Р. Феніхом і сьогодні чарує нас своєю нев'янучою красою.

У 1843 р. він подає у відставку, будучи у чині поручика, з метою зайнятися літературною діяльністю. Влітку того ж року, перебуваючи на Полтавщині в очікуванні відставки, в одному маєтку Олександр особисто знайомиться з Тарасом Шевченком. Відставний улан привітав Кобзаря віршами “Гарно, твоя кобзо грає, любий мій козаче!” Цій поезії судилося потрапити до празького видання “Кобзаря” 1876 р., як нібито твір самого Шевченка. І надалі, вірші Олександра Степановича, що поширювалися в рукописах, часто без підпису автора, сприймалися за вірші раннього Шевченка. І тільки І. Франко та декілька інших шевченкознавців спростували цю атрибуцію. Така подібність поезій грунтувалася на спільній близькості до українського фольклору. Афанасьєв зближується із Т. Шевченком і супроводжує його під час першої і другої подорожей Україною у 1845-1846 рр. Близькі взаємини з Тарасом Григоровичем дали змогу Афанасьєву-Чужбинському написати після смерті народного поета у 1861 р. цінні “Воспоминания о Т. Г. Шевченко”, що є досить достовірним джерелом для вивчення біографії великого українського поета.

Переїзд Олександра Степановича на початку 50-х років до Петербурга був викликаний бажанням повністю зосередитись на літературній праці. Його творчість цього періоду багатогранна й разнопланова. Афанасьєв-Чужбинський активно виступає не тільки як автор поетичних і прозових творів, публіцист і літературний критик, а й як вчений — етнограф і мовознавець, зокрема в галузі українознавства. У 1855 р. в Петербурзі виходить друком збірка віршів “Що було на серці”, яка вмістила основну й найважливішу частину поетичного доробку письменника української мовою і стала дуже помітним явищем в українському літературному процесі 50-х років ХІХ ст. Не до кінця оціненна й така плідна праця Афанасьєва-Чужбинського, як “Словарь малорусского наречия”. Цей словник української мови був великим здобутком вітчизняної філології. До нього жоден діяч української культури не наважувався взяти на себе виконання такої важливої і вкрай необхідної для розвитку української лексикографії праці. Тільки через кілька десятиліть, наприкінці ХІХ ст., подібний подвиг здійснив інший український письменник — Борис Ґринченко. Так, у словнику Ґринченка є багато посилань на працю О. Афанасьєва-Чужбинського, остання слугувала йому потужним підгрунтям. 

У Петербурзі особливо активізувалася діяльність Афанасьєва-Чужбинського як дослідника української народної творчості та як етнографа. А 1856 рік поклав початок справжнього наукового подвигу письменника на ниві українського народознавства. За дорученням морського міністерства Олександр Степанович разом із російськими письменниками М. Михайловим, О. Островським, О. Писемським та М. Максимовим бере участь у роботі етнографічної експедиції, метою якої було вивчення територій, занять, побуту, обрядів і звичаїв населення приморських і прирічкових районів тодішньої Російської імперії. Афанасьєву-Чужбинському дістається етнографічне дослідження районів Дніпра й Дністра, власне всієї території середньої та південної України. 

Наслідком подорожі письменника Україною стала капітальна двотомна праця російською мовою “Поездка в Южную Россию” (т. 1 - “Очерки Днепра”, т. 2 - “Очерки Днестра”). Вперше друкувалася частинами у журналі “Морской сборник”. Це досліждення гідно займає особливе місце в історії української етнографічної науки. Спираючись на величезний фактичний матеріал, дослідник аргументовано викладав погляди на український народ як окрему націю, осмислював особливості його національного характеру, історичної долі. 

На жаль вона до сьогодні лишається недостатньо оціненною не тільки пересічним читачем, а й багатьма фахівцями. 

Перший розділ цієї праці “Загальний погляд на побут придніпровського селянина” являє собою короткий нарис з історії України, де автор детально, цікаво й науково обґрунтовано викладає роздуми про самобутність українського народу, риси національного характеру українців, їх побут, звичаї та мову. 

В першому томі - “Нариси Дніпра”, що складається з семи розділів, Афанасьєв-Чужбинський дуже детально змальовує всі населені пункти, що відвідав. Їх устрій, архітектуру, стан виробництва та торгівлі, стан судноплавства, кількісний склад населення, їхній побут тощо. Також дослідник подорожує й територією нинішньої Запорізької області. Згадує та докладно описує такі селища, як: Розумівка, Василівка, Григорівка, Кам'янка, або Мала Знам'янка (нині Кам'янка-Дніпровська), Канкринівка — маєток графа Канкріна, Мала Катеринівка, менонітське поселення Кічкас, Балки. І, звісно, не оминає своєю увагою місто Олександрівськ з островом Хортиця. Так, у середині ХІХ ст. село Миколаївка було маєтком поміщика І. В. Синельникова, йому ж належало і “село Васильєвка, розташоване навпроти на лівому березі Дніпра. Виходить, п. Синельников власник Ненаситецького порога... По обидва боки пагорба на березі розляглася Миколаївка, населена малоросами, розуміється, вихідцями з-за Дніпра. Під час поїздок по цій ріці я зустрічав небагато селищ, де селяни жили б у подібному достатку, можна сказати, розкоші. Тільки тут і в барона Штігліца я бачив такий чудовий побут селян. Що за хати, що за будівлі!” 

“...Село Васильєвка, що знаходиться на лівому березі, побудовано також добре і народ живе у достатку, але звісно не має всього того, що є в Миколаївці: багато значить відсутність пристані. Жителі успішно займаються хліборобством і скотарством...”

Докладно описує подорож Дніпром Афанасьєв-Чужбинський. Так він описує острів Хортицю, що лежить вже за порогами, як місце “для дослідження старовини”, що “зрідка зустрічаються натяки про існування Січі на Хортиці, то варто тільки пройти по всьому острові й особливо по північно-західній його частині для того, щоб переконатися, що тут довго жила козацька дружина...”

Не менш цікавою видається розповідь мандрівника про місцевість, що зараз не існує. Так, Афанасьєва дуже вразив побут і уклад менонитських поселень, зокрема поселення Кичкас, що сьогодні затоплене водами штучно створеного озера ім. Леніна під час побудови Дніпрогесу. “Колонія Кичкас або Ейнлаге < ...>, що складається з менонистів, поселена після падіння Запоріжжя. Служачи головною пристанню і розташовуючись на важливому чумацькому тракті і на великій дорозі з Катеринослава до Керчі і Феодосії, гарне село влітку набите приїзжими та перехожими...” Вздовж Дніпра знаходились одноманітні будиночки із садибами, в усьому вдивлявся неабиякий порядок, всі кімнати чисто прибрані, кухня відгороджена окремо, є ще одна кімната для заняття ремеслом, бо меноніти любили щось майструвати, патриархальний уклад не дозволяв віддаватися веселощам. Таким побачив це поселення Афанасьєв-Чужбинський.

А, ось що він пише про Олександрівськ: “...про це в даний час жалюгідне містечко, але для якого незабаром відкриється багато перспектив. Знаходячись над Дніпром, він ніяк не міг стати краще порядного села і, перебиваючись копійчаною торгівлею, подібно всім своїм побратимам в Катеринославській губернії, крім Ростова, не являє собою нічого втішливого, навіть для голодного подорожанина. < ...> У містечку за звичаєм мертва тиша, і майже ніякої промисловості. < ...> Кращий будинок Олександрівська — острог, що, як говорять, наповнюється великою кількістю колодників, тому що це величезний повіт. < ...> Готелю немає, а є постоялий двір, що може запропонувати тільки овес і сіно...”. Таким постало наше місто перед очима мандрівника-етнографа. Але, вже тоді, він передбачив велике майбутнє нашому місту: “Це теперішнє Олександрівська, а майбутнє пророкує завидну долю. Компанія залізниць визначила йому роль досить важливого пункту, а Російське Товариство пароплавства і торгівлі додасть йому ще більше значення устроєм пароплавної пристані. < ...> Отже, олександрівські пустирі будуть незабаром забудовані, і можна сміло сказати, що з тієї хвилини, як пролунають у ньому свистки паровозів і пароплавів, для нього настане новий акт, який у рік, два змусить забути, що тут нещодавно існувала жалюгідна пародія на місто”.

Олександр Степанович у цих етнографічних дослідженнях порушив і проблеми історичного буття українського народу. У їх висвітленні й оцінці автор прагне залишатися об'єктивним, уникає тиску імперської ідеології. Такі, зокрема, його роздуми про історію Запорозької Січі, її визначних діячів, таких як, І. Сірко, К. Гордієнко. Протилежною офіційній є й оцінка автором діяльності гетьмана І. Мазепи. 

Красне письменство, літературна критика, публіцистика, мовознавство й етнографія — у кожній із цих галузей духовного життя українського народу О. Афанасьєв-Чужбинський сказав своє вагоме слово. Він зробив значний внесок в розбудову української культури і літератури в один із найскладніших періодів їх розвитку.

Твори

Поездка в Южную Россію / А. Афанасьев-Чужбинский. Ч.. I : Очерки Днепра. – СПб. : [В типографіи морскаго Министерства], 1861, 1863. – 468 + 440 с. – ЕОР. - Содерж.: Ч. I. Очерки Днепра. 1861. Ч. II. Очерки Днестра.- Изд. книгопродавца А. Ф. Базунова. 1863.

Подорож у Південну Росію / О. Афанасьєв-Чужбинський ; [пер. з рос. Т. О. Абрамової]. - Дніпропетровськ : Січ, 2004. - 469 с.

Поездка на Днепровские пороги и на Запорожье / А. Афанасьев-Чужбинский // Хроніка 2000. - К., 2007. - Вип. 73. - С. 498.

Олександер Степанович Афанасьєв. 1817-1875: [біогр. відомості] ; вірші / О. С. Афанасьєв // Українська Муза : поетична антологія / під ред. О. Коваленко. Вип. 2. - К : Обереги, 1993. - С. 182-191.

Література про життя та творчість

Афанасьевъ (Александръ Степановичъ) // Энциклопедический словарьБрокгауз и Ефрон : в 82 т.+ 4 доп. тома. – (Репринт. воспр. изд. 1890 г.). – М., 1990. – Т. 4. – С. 487-488. 

Афанасьєв-Чужбинський Олександр Степанович // Провідники духовності в Україні : довід. / за ред. І. Ф. Кураса. – К.,, 2003. – С. 168-169.

Олександр Афанасьєв-Чужбинський // Золота книга української еліти : інформ.-іміджев. альманах : у 6 т. / гол. ред. Онопрієнко О. ; худож. ред. Голуб К.  – К. , 2001. – Т. 1. - С. 252. 

Кизилова В. В. Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1817-1875) // Історія української літератури та літературно-критичної думки першої половини ХІХ століття : підручник для вузів / О.А. Галич, І.Є. Бойцун, В.В. Кизилова [та ін.] ; за ред. О.А. Галича. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – С. 226-232.

Пилинський М. О. С. Афанасьєв-Чужбинський – поет-лексикограф / М. П. Пилипський // Мовознавство. - 1992. - № 3. - С. 53-57.

Гнатюк М. Олександр Афанасьєв-Чужбинський / М. П. Гнатюк // Рад. літературознавство. - 1972. - № 6. - С. 38-50.

Сиваченко М. Твори Афанасьєва-Чужбинського в редакції І. Франка, псевдонім “Микола Хрущ” та забутий поет Микола Жук / М. Є. Сиваченко // Рад. літературознавство. - 1984. - № 7. - С. 20-30.

Неділько Г. З архіву Ніжинського ліцею кн. Безбородька: [згадується про навчання О. Афанасьєва-Чужбинського] / Г. Я. Неділько // Рад. літературознавство. - 1970. - № 5. - С. 68-70.

Гончарук М. Трудівник на ниві нашої культури : [про О. Афанасьєва-Чужбинського] / М. Гончарук // Слово і час. - 1992. - № 3. - С. 19-22.

Стеценко Л. О. С. Афанасьєв-Чужбинський : (до 150-річчя з дня народження) / Л. Стеценко // Укр. мова і література в школі. - 1967. - № 3. - С. 92-93.

Афанасьєв — Афанасьєв-Чужбинський Олександр Степанович // Українські письменники: біо-бібліогр. словник : у 5 т. Т. 2 : А-М / відповід. ред. Є. П. Ктрилюк. - К., 1963. - С. 29-43.

Франко І. Олександр Степанович Афанасьєв-Чужбинський / І. Франко // Іван Франко: Зібрання творів : у 50 т. - К., 1983. - Т. 39 : Літературно-критичні праці (1911-1914). - С. 23-29.

Мороз Л. Афанасьєв-Чужбинський / Л. З. Мороз // Українська літературна енциклопедія : в 5 т. / редкол.: І. О. Дзеверін (відпов. ред.) [та ін.]. - К., 1988. - Т. 1 : А - Г. - С. 99-100.

Лютый А. А. С. Афанасьев-Чужбинский о селении Балки и других селах, прилегавших к Днепровским плавням / А. Лютый, О. Варяник // Очерки истории Северной Таврии. - Запорожье, 2005. - С. 294-300.

Максимов С. Литературная экспедиция (по архивным документам и личным воспоминаниям) : [упоминания об А. Афанасьеве-Чужбинском] // Максимов С.  Литературные путешествия. - М., 1986. - С. 80-108. 

Чижевський Д. Романтика [згадується творчість О. С. Афанасьєва-Чужбинського] // Чужбинський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). - Тернопіль : Презент, 1994. - С. 355-458.

(Пішванова Т. Г.)

Покоління двадцятих років ХХ сторіччя мало життя трудне, сповнене драматизму та страждань: війни, репресії, табори. Але вони, молодь народження 20-х, прокладали свій життєвий шлях достойністю та талантом. Олег Іванович Носик -  музикант, композитор, педагог – виніс усі труднощі, показав зразок стійкості та життєлюбності. 

Народився майбутній композитор – перший професійний композитор у Запорізькій області - 12 березня 1926 року у Запоріжжі, в родині вчителів. Батько - директор залізничної школи Іван Григорович Носик й одночасно викладач математики, мати – Ганна Антонівна – вчитель української та російської мови. Працювали батьки дружно, в одній школі, роботу свою любили, сина виховували в коханні і пестощах. Щасливе життя хлопця скінчилось у 1937 році: батько був заарештований і засуджений як ворог народу і відбував своє покарання у засланні, де і помер у 1945 році. 

Мати визначила подальшу долю свого сина. Вона побачила яскраву музичну обдарованість хлопця і, незважаючи на матеріальні труднощі, відправила його до музичної школи № 1 міста Запоріжжя і допомогла завершити навчання. 

І радянсько-німецька війна пройшлася долею талановитого юнака: в 17 років він був відправлений фашистами на примусові роботи до Німеччини. Два роки знущань і принижень витерпів хлопець, і коли був звільнений, ще п’ять років відслужив рядовим в радянській армії. Ці п’ять років були  сповнені пильного  спостереження з боку спецслужб: син ворога народу, та ще був у полоні! Але музика була тим якорем, який допоміг вистояти в життєвому урагані: усі свята, урочисті заходи, вечори та концерти як у своїй частині, так і в інших підрозділах армії завжди проходили за активної участі Олега Івановича. Він грав сольні концерти, акомпанував солістам та ансамблям, готував тематичні музичні програми. 

Доля була поблажливою до талановитого солдата, активного учасника художньої самодіяльності: у 1946 році він познайомився в Німеччині з Кімою Миколаївною Шиловою, також активісткою та закоханою у мистецтво. Потім, у 1949 році, Кіма і Олег побралися й прожили довге й щасливе життя – з коханням й музикою.

Саме ця дівчина стала першою слухачкою і оцінювачем творів молодого композитора. І вона ж , таємно від юнака, звернулася до тодішнього Голови спілки композиторів СРСР – Тихона Хреннікова – з проханням професійно оцінити твори  композитора-початківця. Відповідь була позитивна: «Є обдарування, яке потрібно розвивати». 

Після служби в армії Олег вступив до Дніпропетровського музичного училища, після його закінчення продовжив  навчання в московському музичному училищі, а потім і в інституті  ім. Гнесіних. Дипломну роботу – увертюру для трьох українських тем – виконував оркестр Московської консерваторії під керівництвом Вероніки Дудаєвої. 

Деякий час Олег Іванович працював на Запорізькому телебаченні – вів програму з виховання музичної культури молоді, а з 1962 року розпочалася його педагогічна діяльність у Запорізькому музичному училищі. Більше тридцяти років Олег Іванович очолював відділ теорії музики. Глибокі професійні знання, художнє бачення світу, вміння творчо підійти до розмаїття явищ класичного й сучасного музичного мистецтва, суворість і вимогливість і одночасно створення на уроках творчої атмосфери – такі якості характеру композитора допомогли йому завоювати серед музичної громадськості й учнів заслужений авторитет. Й досі колишні учні Олега Івановича, а зараз і самі викладачі рідного закладу, згадують улюблений вираз митця: «Не миготіть гармонією». 

Талановитий педагог, наділений рідкісним даром розпізнавати можливості й покликання своїх учнів, він став першим наставником таких сучасних українських композиторів, як:Сергій Мамонов та Наталя Боєва – заслужених діячів мистецтв України. 

Багато його учнів досягли високих результатів у педагогічній праці: В.М. Горський, І.А. Комарова, Л.М. Синиця, Г.Ф. Токарєва, О.А. Білокурова, Л.В. Омельченко та інші. Двадцять студентів-випускників училища-продовжили своє навчання в найкращих музичних закладах країни, багато розлетілося птахами по світу: Санкт-Петербург, Італія, США, Ізраїль, Німеччина. 

У своїй творчості митець спирався на найкращі традиції класичного, романтичного й народного українського мистецтва. Це простежується в переважанні жанру інструментальної, хорової та вокальної мініатюр: «Симфоньєта» для струнного оркестру, «Варіації» для скрипки з оркестром, двадцять прелюдій, «Ноктюрн», «Вальс», «Колискова», «Прелюдія й фуга», балада «Спогади» для фортепіано, хори « Сила-силенна» на слова М. Флерова, «Сибір» на слова Т. Нещерет, «Червона калина» на слова Т. Шевченка, а також романси та пісні на слова О. Пушкіна, С. Єсеніна, П. Ребра, М. Лисенка. Для дітей композитор створив музику для дитячої вистави «Чебурашка» та цикли пісень. 

Основним змістом творів композитора була краса духовного життя, глибина психологічного стану людини й філософське осмислення довкілля. Музика творів Олега Івановича сповнена гармонії почуттів, оптимізму, легкого гумору, світлого суму, вона близька й зрозуміла як виконавцям. Так й слухачам. 

Його твори виконувались в різних містах і куточках країни – в Києві, Донецьку, Запоріжжі, Дніпропетровську, Луганську тощо. 

Ознакою розвитку музичної культури регіону другої половини ХХ сторіччя стає активна діяльність обласного об’єднання самодіяльних композиторів, яке більше 20 років очолював Олег Іванович, надаючи велику творчу допомогу молодим самодіяльним авторам. Ця спілка працювала під егідою спілки композиторів України, а роботою її опікувався Платон Майборода. Тісні зв’язки з організацією підтримували П. Козицький, Г. Сандлер, Г. Гембера. Найбільш активним періодом були 70-80-ті роки. Так, у 1980 році членами об’єднання було 45 чоловік, їх зусиллями упродовж року було проведено понад 120 концертів, на яких побувало понад 70 тис. глядачів. Твори місцевих композиторів займають від 5 до 10% репертуару хорових колективів області. 

Сам О. І. Носик став членом Спілки композиторів СРСР та України в 1963 році. Його неодноразово обирали і делегатом з’їздів композиторів СРСР і України, і до складу правління, він брав активну участь в усіх пленумах, творчих звітах та  конференціях, неодноразово нагороджувався грамотами та дипломами міністерства культури СРСР та України. 

Помер Олег Іванович Носик у вересні 1996 році. 

Література про життя та діяльність

Олег Носик [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https://youtu.be/xIHRBnh53iQ

(Маркова Л. В.)

Легенда гандболу

Кушнірюк Сергій Георгійович народився 15 березня 1956 року в невеликому селі Вітелівка Чернівецької області. Родина була звичайною як на радянські часи: мати – вчителька, батько- парторг локомотивного депо. Сергійко зростав рухливим та непосидючим. Вже з раннього дитинства йому подобалися усі ігри з м’ячем: і футбол, і волейбол, і баскетбол. Хлопець був гарного росту, йому вдавалося вправно грати в усі ігри на шкільних уроках фізкультури. 

Після закінчення школи Сергій вирішив йти шляхом матері – стати викладачем історії, документи подав до Чернівецького педагогічного інституту. Доля змінилася 1 липня 1973 року. “Коли я побачив справжній гандбол, я не міг не закохатися в цю гру», - згадує Сергій Георгійович Кушнірюк. 

У Львові проходили перші всесоюзні молодіжні ігри з гандболу, на які запросив Сергія його друг. Там Сергій зустрівся з головним тренером збірної України з гандболу Семеном Ісаковичем Полонським (заслуженим тренером СРСР), який запросив видного двометрового хлопця до Запоріжжя, гандбольної столиці України.

Сергій вступив до індустріального інституту (нині — Запорізька державна інженерна академія) і став грати в чоловічій гандбольній команді «ЗІІ». У 1975 році він вже грав за збірну України (всього зіграв 21 матч), яка на спартакіаді народів СРСР завоювала срібло. Головний тренер збірної СРСР А.Н. Євтушенко запрошує Сергія до своєї команди майстрів, яка займала призові місця у чемпіонатах СРСР, хоча юнак на той час тримав сьоме місце в своєму амплуа.

На Олімпійських іграх 1976 року Сергій вже був другим, команда (Михайло Іщенко, Сергій Кушнірюк, Олександр Рєзанов, Юрій Лагутін) завоювала золоті медалі у фінальній грі зі збірною командою Румунії з рахунком 19:15. Переможці приїхали звідти заслуженими майстрами спорту. Дитяча мрія хлопчика Сергійка здійснилася. У 1977 році Сергій Кушнірюк стає чемпіоном світу серед молоді. 

Потім – вперше в історії радянського гандболу – на 78-му чемпіонаті світу в Данії збірна команда з гандболу стала срібним призером у грі з Німеччиною. Рахунок — 20 : 19.

До Олімпіади-80 збірна з гандболу готувалася дуже ретельно, у хлопців було велике бажання перемогти. Ігри йшли важко, спортсмени грали на межі своїх сил, сам Сергій зіграв в усіх п’яти матчах і закинув 12 м’ячів, але команда здобула лише друге місце і стала срібним призером. 

На початку 1982 року в газетах читачі традиційно відзначали «лауреатів спортивного року», і найкращими спортсменами 1981 року стають гандболісти Сергій Кушнірюк та Олександр Шипенко. 

Компенсацію за срібло 1980 року взяли у 1982 році – збірна СРСР з гандболу  стала вперше чемпіоном світу. Матч відбувається в німецькому містечку Дортмунді. Тут чоловіча гандбольна команда СРСР виграє у своїх суперників – збірної Югославії з рахунком 30 : 27. У складі тріумфаторів – гандболісти Запорізького індустріального інституту – Сергій Кушнірюк та Олександр Шипенко. 

У 1983 році у щорічному турнірі європейських гандбольних клубів запорізька команда «ЗІІ» виграла європейський кубок, який був вручений президентом Міжнародної федерації гандболу Хербергом капітану команди – Сергію Кушнірюку. Зал бурхливо, з оваціями і вигуками вітав заслужену перемогу команди. 

У складі збірної СРСР Сергій Кушнірюк грав 11 років (1975-1986), провів 249 міжнародних ігри, закинув 294 м’яча. Він - володар Кубку Світу, двократний чемпіон СРСР (1979, 1980), п’ятикратний бронзовий призер СРСР. Всі свої титули і звання він здобув каторжним трудом на спортивному майданчику і став видатною фігурою у вітчизняному гандболі. ЦК ВЛКСМ удостоїв спортсмена своїх вищих нагород: «Спортивна доблесть», «Трудова доблесть», «Воєнна доблесть».

Спортивну кар’єру Сергій Георгійович завершив у 1986 році, маючи за собою не тільки спортивні досягнення, але й дві вищі освіти (закінчив Запорізький індустріальний та державний педагогічний інститути). Розпочалося будування іншої кар’єри - на освітянській ниві: десять років Сергій Георгійович (1986-1996 рр.) – завідувач кафедри спортивних ігор ЗІІ, у 2005 році він захистив кандидатську дисертацію «Контроль та структура фізичної підготовки гандболістів високої кваліфікації в тренувальному макроциклі», з 2006 року обіймав посаду професора кафедри фізичної реабілітації Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова (м. Київ). У 2009 році йому присвоєно науковий ступінь «доктор філософії».

Як тренер-консультант С. Кушнірюк провів по два роки в гандбольних клубах Узбекистану та Ізраїлю. Остання робота – головний тренер збірної команди України і державний тренер з гандболу (2002-2007).

З 2010 року Сергій Георгійович - декан факультету фізичного виховання Бердянського державного педагогічного університету . Це був крутий поворот титулованого спортсмена і знаменитого тренера, професора столичного вишу. 

Є у знаменитого викладача мрія – створити у Бердянську гандбольну школу і побудувати в місті новий спортивний центр для ігрових видів спорту на чотири тисячі глядачів. Сергій Георгійович активно працює над удосконаленням фізичної й технічної підготовки висококваліфікованих спортсменів і концептуальними основами формування здоров’я, фізичної та розумової підготовки студентської молоді. 

У 2012 році – році спорту і здорового способу життя - Міждержавний фонд гуманітарної співпраці нагородив Сергія Георгійовича Почесним дипломом «Спортивні легенди Співдружності». Декан додав її до своїх двох медалей – «За трудову відзнаку», Почесної грамоти Президії Верховної Ради УРСР, грамоти Президента України, подяки президента Національного олімпійського комітету України. Кушнірюку С.Г. за вагомий особистий внесок у розвиток і популяризацію фізичної культури і спорту та багаторічну сумлінну працю присвоєне почесне звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України».

Наукові публікації С.Г. Кушнірюка

Программа учебно-тренировочного сбора для гандбольной команды высокой квалификации на этапе специальной подготовки / Кушнирюк С. Г., Данилов А. А. : метод. разработка. – Запорожье : ЗГУ, 1990. – 20 с.

Планирование учебно-тренировочного сбора гандбольной команды высокой квалификации в предсоревновательном этапе / Кушнирюк С. Г., Евтушенко А. Н., Миронович С. П., Данилов А. А. : метод. пособие. – Запорожье, ЗГУ, 1990. – 22 с.

Психологические основы управления гандбольной командой / Кушнирюк С. Г., Евтушенко А. Н., Калинин Е. А. : метод. пособие для тренеров. – Запорожье : ЗГУ, 1990. – 15 с.

Характеристика соревновательной деятельности гандболистов высокой квалификации как основа требований к уровню их физической подготовленности / С. Г. Кушнирюк // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. – Харьков: ХГАДИ (ХХПИ), 2003. – № 24. – С. 130-137.

Диагностические комплексы определения уровня физической подготовленности гандболистов высокой квалификации на ключевых этапах тренировочного макроцикла / С. Г. Кушнирюк // Физическое воспитание студентов творческих специальностей. – Харьков : ХГАДИ (ХХПИ), 2003. – № 7. – С. 26-32.

Динаміка структури фізичної підготовленості гандболістов високої кваліфікації в тренувальному макроциклі // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту / С. Г. Кушнірюк. – Харьков : ХГАДИ (ХХПИ), 2004. – № 6. – С. 27-33.

Кумулятивный эффект адаптации к тренировочным нагрузкам высококвалифицированных гандболистов по морфофункциональным показателям / С. Г. Кушнирюк // Олімпійський спорт і спорт для всіх : тези ІХ Міжнар. наук. конгресу. – К: НУФВіСУ, 2005. – С. 683.

Использование комплексного контроля за физической подготовленностью гандболистов высокой квалификации в годичном цикле тренировки / С. Г. Кушнирюк // Физическое воспитание студентов творческих специальностей. - Харьков : ХГАДИ (ХХПИ), 2006. – № 5. - С. 23-33.

Динамика двигательных качеств гандболистов различного амплуа в тренировочном макроцикле / С. Г. Кушнирюк // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. - Харків : ХГАДИ (ХХПИ), 2007. – № 1. - С. 69-73.

Теория и методика подготовки спортсменов, кумулятивный эффект тренировок по ручному мячу по морфофункциональным показателям / С. Г. Кушнирюк // Физическое воспитание студентов творческих специальностей. - Харьков : ХГАДИ (ХХПИ),, 2007. – № 4. - С. 24-33.

Тестові завдання з наукових засад підготовки вчителя фізичної культури / Кушнірюк С. Г., Сущенко Л. П. : навч. видання. – К. : Козарі, 2007. – 50 с.

Теорія та методика фізичного виховання : підруч. для ВНЗ фізичного виховання та спорту / С. Г. Кушнірюк. – Бердянськ : БДПУ, 2010. – 296 с.

Показники фізичного розвитку та функціональні характеристики спортсменів-гандболістів у річному циклі тренувань  / С. Г. Кушнірюк // Актуальні питання фізичного виховання спорту та здоров’я студентської молоді : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. – Бердянськ : Видавець Ткачук О.В., 2011. – С. 122-128.

Теорія та методика фізичного виховання (дітей дошкільного віку) : [навч. посіб. для студ. пед. ВНЗ зі спеціальності «фізичне виховання» / Кушнірюк С. Г., Трофимов В. А.. – Бердянськ : БДПУ, 2012. – 224 с.

Література про життя та діяльність

Тищенко, В. О. Гандбол : навч. посібник для внз / В. О. Тищенко ; М-во освіти і науки України. – Запоріжжя : Акцент Інвест-Трейд, 2014. – 232 с. : рис. – Бібліогр.: с. 206-208. – Із змісту : Сергій Кушнірюк. - С. 26.

Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1 : А-Л / [авт. идеи, рук. творческой группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 880 с. : фото, портр. – Из содерж. : Лыман И. И. Кушнирюк Сергей Георгиевич. - С. 793.

Запорізька державна інженерна академія : 50 ЗДІА : ювіл. книга / [відп. ред. В. І. Пожуєв ; кер. авт. кол., заст. відповід. ред. В. С. Гавриш]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – 288 с. : фото. – Із змісту : [в т. ч. про С. Кушнірюка]. - С. 55.

Как это было : очерки истории Запорож. края. – Запорожье : [Изд. дом "Керамист"], 2009. – 136 с. – На обл. 1948-2009. Суббота плюс: гл. газета Запорожья. – Из содерж. : Олимпиада-80 : [в т. ч. о гандболисте С. Кушнирюке]. - С. 71.

Енциклопедія олімпійського спорту України / за ред. В.М.П латонова ; кол. авт. : Азарченко П. М. [та ін.]. – К. : [Олімп. літ.], 2005. – 464 с. : іл. – Бібліогр.: с. 461-463. – Із змісту : Кушнірюк С. Г. - С. 287.

Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Михайлов (текст); А. Антонов, В. Биченко, О. Бурбовский [и др.] (фото). – Запорожье : Тандем-У, 2005. – 336 с. : 475 ил. – Из содерж. : Запорожцы — чемпионы мирового уровня : [в т. ч. С. Кушнирюк]. - С. 296.

***

Копеліович А. Наші гандбольні зірки // Запоріз. правда. - 2008. - 10 лип. (№ 99-100). - С. 6.

Кушнирюк - на коне?!!  : [С. Г. Кушнирюк утвержден гостренером мужской сборной Украины по гандболу] // Суббота плюс. - 2002. - 14 марта (№ 11). - С. 8.

Кушнирюк С. Гандбольные версты // Наш город. - 1997. - 15, 21, 28 янв. ; 26 февр. ; 5 марта ; 4, 9 июля.

Бабій А. Повернулися з медалями! : [запоріжці - учасники ХХІІ Олімп. ігор ; в т. ч. С. Кушнірюк] // Комсомолець Запоріжжя. - 1980. - 28 жовт.

Представляємо запорізьких олімпійців : [в т. ч. про С. Кушнірюка] // Запоріз. правда. - 1980. - 19 лип.

Конкин В. Медали высшей пробы / В. Конкин, В. Каплан // Индустр. Запорожье. - 1976.- 13 марта.

***

Кушнірюк Сергій Георгійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=634lang=ukr