(Пішванова Т. Г.)

Активний учасник революційних подій 1905-1907 рр. на Півдні України, організатор і натхненник гуляйпільського «Союзу бідних хліборобів», ідейний вчитель і керівник Нестора Махна, член європейських та латиноамериканських анархістських федерацій, Вольдемар Генріхович Антоні прожив довге життя, залишивши свій слід в історії семи країн.

Народився Вольдемар 4 червня 1886 року в м. Гуляйполі, в родині емігрантів. Батько –Генріх Антоні, чех за національністю, був представником останньої хвилі іноземних колоністів, що накотилася на південноукраїнські степи в 60-х роках ХІХ сторіччя, за фахом – слюсар-механік. На земській сільськогосподарській виставці 1884 року експонувалася його модель млина-вітряка.

Мати – Сусанна Яківна Бонеліс, німкеня, померла від злиднів, коли Вольдемару виповнилося 9 років. Після смерті матері деякий час працював у свого дядька в пивниці  - наливав у келихи пиво клієнтам і прибирав після них. Коли Вольдемару (гуляйпільці вперто називали його Володею, Володимиром) виповнилося 13 років, він пішов працювати на місцевий завод. Саме тоді він вивчив і почав користуватися українською мовою, яку ніколи і ніде не забував. Першу гуляйпільську міністерську народну школу двокласну школу Вольдемар закінчив у 1902 році і відразу подався з батьком на пошуки кращої долі до робітничого селища Амур біля Катеринослава – розсадника як кримінального світу, так  і російського революційного руху. Юнака привабила революційна боротьба. Він пройшов проміжні фази соціал-демократії та народництва і у 1904 році зупинився на анархо-комунізмі.

Працюючи в залізничному депо в м. Пологи, Вольдемар організовує там анархістський гурток, бере активну участь у революційних подіях 1905 року, пройшов через в’язницю і знущання поліції у Бердянську, їде до Москви як до революційного центру і, нарешті, опиняється навесні 1906 року знову на малій батьківщині – в Гуляйполі. 

Володя Антоні, дев’ятнадцятирічний парубок, анархіст, анархіст-пропагандист, загартований страйками, в’язницею, козачими стусанами, привітний, товариський, просто й чисто одягнений, створює у середовищі селянської та міщанської молоді Гуляйполя підпільну анархістську організацію «Союз бідних хліборобів». Завдяки В. Антоні в Гуляйполі анархізм став ідеологією молоді у 1906-1910 роках й розквітнув у 1917-1921 роках в махновському русі. 

Особистість молодого революціонера приваблювала: в пенсне, німецької зовнішності, в якій проглядала Європа, він кликав до боротьби за кращий світ, і в цій боротьбі обіцяв пригоди, ризик, адреналін і перемогу. Через кілька місяців анархістів-активісті нараховувалось десятки, а співчуваючих – сотні молодих людей. Для сільської місцевості таких прецедентів в анархістському русі не було.

Сам В. Антоні називає 40 груповиків та 200 масовиків, женевський анархістський бюлетень «Буревісник» писав про 50 членів «Союзу бідних хліборобів». 

"Союз бідних хліборобів" - перша масова селянська анархістська організація, яка витримала випробування часом і репресіями. Коли розпочалась Лютнева революція 1917 року, молодь Гуляйполя з чорними прапорам вийшла на могили анархістів. Незабаром створюється Гуляйпільська група анархо-комуністів, яка у 1919 році бере назву Гуляйпільський союз анархістів і стає  провідною політичною силою махновського руху.

Нестор Махно зробить корекцію анархічної доктрини в часи своєї сили – 1917-1921 рр.:

- у всій зовнішній політиці махновського руху провідним стає принцип: вступати в союз з більш слабкими, на махновський розсуд, політичними силами проти більш потужних.

- базовою ідеєю махновської програми стає ідея "вільного району", власне, ідея махновської незалежності. 

- принцип політичної стратегії повстанців, починаючи з 1919 р., - ідея "єдиного революційного фронту", союзу соціалістичних "радянських" партій. 

Але саме В. Антоні став тією людиною, що запалила багаття «махновщини», яке освітило й опалило своїм вогнем новітню історію України. 

Вольдемар Антоні на прізвисько «Дон-Кіхот» писав листівки, зокрема, «Селяни, піднімайтеся, вже сонце зійшло», мав зв’язки з організаціями анархістів-комуністів  у Катеринославі та Олександрівську, брав участь в «ексах» - пограбуваннях. Так, 26 серпня 1906 року разом з Н. Махно та братами Семенютами вчинив розбійницький напад на контору млина Гельбуха і Гесселя. Потім була кривава експропріація – під час нападу на поштову карету загинула невинна людина.

На пограбовані кошти анархісти купували зброю та політичну літературу. У жовтні 1907 року поліція напала на слід «Союзу», пристав Караченцев арештував В. Антоні та кількох його товаришів та жорстоко знущався над ними. Сестра Вольдемара Юзефа витягла його з-під арешту, скориставшись суперечками між губернською судовою владою та жандармерією, і у 1908 році В. Антоні  під Хотином нелегально перейшов кордон, займався пропагандою і був завідуючим нелегальним кордоном анархо-комуністів, яким йшла зброя та література для російських губерній. Потім був Париж, де В. Антоні був у видавничій групі «Буревісник», і звідти, в кінці 1909 року, він нелегально  приїхав до України, щоб помститися приставу Караченцеву та приставу Михайлевському з Юзівки: за фізичні знущання карати на смерть – одне з правил анархо-комуністів. 

В кінці грудня 1909 року В. Антоні з фальшивим паспортом на ім’я Григорія Андрійовича Ляпунова перейшов австрійський кордон. Жив у Швейцарії, Франції, у жовтні 1910 року висадився в Аргентині. Цього ж року Катеринославський військовий суд у справі 110 анархістів-комуністів заочно ухвалили Вольдемару Антоні смертний вирок. 

До 5 червня 1962 року йому не судилося бачити Батьківщину: протягом 50-ти років він будував залізницю в бразильських джунглях, складав снопи на полях аргентинської пампи, ганяв сельвою диких кабанів, посеред річки Уругвай розводив бджіл своєї пасіки, годуючи дружину і восьмеро своїх синів. І коли загинула його пасіка, Ляпунов-Антоні, старий революціонер, борець з царським режимом, вирішив разом з народами СРСР будувати комунізм, одночасно мріючи про пенсію. Так у 1962 році він з трьома синами, невісткою та двома онуками опинився в Казахстані, там, «де важче», в колгоспі, який був колишнім спецпоселенням для «ворогів народу», де жили ввосьмеро у кибитці, замість пенсії отримав «пособіє» у 10 карбованців і, заробляючи собі на хліб, збирав у полі бавовняні коробочки. Врятувала його сестра Юзефа – комуністка ленінського призову, дружина загиблого у 1919 році червоного полкового комісара. Вона добилася повернення свого брата на землі українського Півдня, до міста Нікополя, оскільки не було дозволено жити Вольдемару в обласних центрах: він уособлював ту політичну силу, яка була запеклим ворогом більшовиків в бурхливі революційні роки, засуджена як контрреволюційна сила, а члени її поголовно репресовані. 

Вольдемар Генріхович Антоні помер на 88-му році життя, 15 травня 1974 року, і похований на місцевому нікопольському кладовищі. 

Література про життя та діяльність

Записки гуляйпільського анархіста Вольдемара Антоні / Запоріз. наук. тов. ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Запоріз. від., Східний ін-т українознавства ім. Ковальських - запоріз. філія ; [упоряд. В. Чоп]. – Запоріжжя : Тандем - У, 2006. – 136 с. – (Старожитності Південної України / редкол. : Андрєєв В. та ін. ; вип. 15).

Кушніренко, І. Нестор Махно і "Союз бідних хліборобів" : початок революційної боротьби / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. – 172 с. : фото. – Із змісту : Вольдемар Антоні. - С. 62-77.

Кушніренко І. Люди Гуляйпільщини : біографічно-довідкове видання / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. – 223 с. – Із змісту : Вольдемар Антоні. - С. 168-171.

(Пішванова Т. Г.)

Шпонько Григорій Андрійович народився 10 червня 1926 року в селі Балки Василівського району Запорізької області. Родина була великою і вважалася заможною – батько Андрій Терентійович був людиною освіченою, працював фельдшером. Під час колективізації сім’я кілька разів зазнавала «розкуркулення», тому й переїжджала із одного села до іншого, розпочинаючи кожного разу все з початку. І в будь-якій місцевості селяни казали, що Андрій Терентійович – фельдшер від Бога. Тому й передбачалося, що родинну справу продовжить син Григорій.

Коли розпочалася радянсько-німецька війна, на фронт був мобілізований старший брат Григорія – Іван, він вже не повернеться ніколи додому, загинувши в одному з боїв. У Григорія була інша вдача: через травмовану руку його не вивезли на примусові роботи до Німеччини. Батько, знаходячись на окупованій території, надавав медичну допомогу і німецьким, і радянським солдатам, свято виконуючи клятву Гіппократа. Потім Григорій згадував, що на своєю городі не раз зустрічав закопані частини тіл – ампутовані руки та ноги вояків з обох сторін. 

Після війни ще один старший брат Григорія був репресований і помер від туберкульозу. 

Післявоєнне село жило дуже тяжко, постійно відчувався брак будь-яких речей та їжі. Григорій мав очі спостережливі, йому вже з дитинства дуже подобалось малювати. Він робив олівцеві копії з сімейних світлин односельчан, одночасно допомагаючи родині матеріально і практикуючи своє вміння живописця. 

Після звільнення України від німецько-фашистських загарбників, Григорій поїхав до Києва – навчатися у республіканській художній середній школі. Голод і бідність були скрізь, але хлопця підтримувала у важкі часи любов до живопису. Після закінчення художньої школи вступив до Київського державного художнього інституту, до батально-історичної майстерні, яку очолював професор Карпо Дем’янович Трохименко, народний художник України. Світлу згадку зберіг художник і про інших викладачів – Шаронова Михайла, Єлєва Костянтина, Меліхова Георгія. 

Як студент, Григорій Шпонько відзначався старанністю та працьовитістю. Так, створюючи дипломну картину «Адмірал Нахімов», Григорій ретельно збирав історичні матеріали про Кримську війну у музеях та архівах Ленінграда, Москви, Севастополя. Репродукція картини «Адмірал Нахімов» друкувалася в журналах «Искусство» (Москва) , «Україна» (Київ), а періодична преса неодноразово розміщувала інформацію про цю знамениту роботу. 

Захист відбувся у 1954 році, Григорій Шпонько отримав диплом із відзнакою і одночасно рекомендації від видатних художників того часу – Т. Яблонської, К. Трохименка, М. Шавикіна – до вступу в Спілку художників УРСР. 

Після закінчення інституту Григорій Шпонько отримав призначення на посаду художника у Київському оперному театрі, де в цей час працював Анатолій Галактіонович Петрицький, народний художник СРСР, лауреат двох Сталінських премій. Григорій Шпонько брав участь у відновленні севастопольської панорами, яка постраждала під час другої світової війни. Ця панорама було створена академіком батальної майстерні Академії мистецтв Францом Рубо, а його учні, які допомагали встановлювати панораму у приміщенні, в майбутньому стануть видатними художниками: Митрофан Греков – засновник радянського батального живопису, Михайло Авілов – народний художник Росії, Петро Котов - академік батального живопису. 

Під час війни 1941-1945 років, влітку 1942 року, у панорамне полотно «Оборона Севастополя» влучила прямим попаданням фашистська бомба. Картина відновлювалася до 100-річчя першої оборони міста колективом художників під керівництвом спочатку академіка В. Яковлєва, а після його смерті - академіка П. Соколова-Скаля.

Григорій Шпонько також брав участь у розпису головного павільйону ВДНГ під керівництвом М. Дерегуса. Експозиція виставки досягнень народного господарства,  відкрита у 1939 році, під час війни була евакуйована до Челябінська. Повторне відкриття її після війни назначалося на 1 серпня 1954 року. Був добудований головний павільйон, який і розписував молодий художник Григорій Шпонько, прославляючи красу та подвиг працівників сільського господарства України.

Творчий розквіт художника припадає на 50-70-ті роки ХХ сторіччя – час панування соціалістичного реалізму як головного художнього напрямку в мистецтві. 

В 60-х роках Григорій Шпонько працює в галузі станкового живопису. Основні твори цього періоду – «Птахівниці» (1960), «На просторі» (1961), «Трамплін» (1963), «Від Радянського Інформбюро. 1941 рік» (1968), «Риболовецька артіль. Підлідний лов» (1969). 

Його живописні полотна радують глядача простими жанровими сюжетами, світлими дитячими обличчями, щемливими пейзажами своєї батьківщини. 

Григорій Андрійович Шпонько здійснював багато творчих поїздок по СРСР: Росія, Прибалтика, Казахстан, - враження від численних подорожей знайшли своє відображення в його творчості. 

Полотна митця сповнені своїм часом, вміщують в собі дух тієї епохи. Картини Григорія Андрійовича – пейзажі, натюрморти, портрети – писані з натури, в них збережена та сама дійсність і той самий безпосередній контакт.

У 1994 році Григорій Андрійович став членом Спілки художників України. Він ніколи не зраджував реалістичній манері та академічній школі. Тому під час і після розвалу СРСР його роботи стали дуже популярними на Заході, який цікавився художніми творами соціалістичного реалізму. Його картини зберігаються не тільки в музеях Україні, але й в приватних колекціях Японії, Франції, Англії, США, Кореї, Іспанії, Угорщини, Польщі, Чехії. 

Помер Григорій Андрійович Шпонько в Києві у 2005 році. 

Література про життя та діяльність

Мистецтво України : біогр. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – 700 с. – Із змісту : Шпонько Григорій Андрійович. - С. 659.

Українські радянські художники : довід. : [на 1 січня 1971 р. / уклад.: Р. О. Даскалова та ін.]. – К. : Мистецтво, 1972. – 564 с. – (Спілка художників України). – Із змісту : Шпонько Григорій Андрійович. - С. 532.

Шпонько Григорій Андрійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=7616&lang=ukr

(Макєєва І. В.)

Іван Микитович Ситов народився 13 червня 1916 року в с. Липівка (зараз Базарно-Карабулацького району) Саратовської області, в селянській родині. В 1931 році, після батькової смерті, переїхав до м. Астрахань. Там закінчив неповну середню школу і школу фабрично-заводського навчання при заводі ім. К. Маркса, отримав спеціальність слюсаря. Працював токарем на місцевому заводі і одночасно вчився в аероклубі, і саме блакитне небо визначило його долю. Служба в армії розпочалась для нього в Сталінградській військовій авіаційній школі, після закінчення якої у 1940 році залишився працювати інструктором.

Сержант Іван Ситов прибув на радянсько-німецький фронт у листопаді 1941 року. Авіаційний полк, куди був призначений молодий льотчик, отримав на озброєння нові швидкісні  винищувачі Ла-5, і в складі 17-ої повітряної армії Південно - Західного фронту брав участь в розгромі ворожих армій в середній течії Дону, а потім у повітряній блокаді 6-ої німецької армії, оточеної в районі Сталінграду. Менш чим за рік свого бойового життя Іван Ситов збив 30 ворожих літаків. Він мав найкращу «бойову продуктивність» у своїй 11-ій гвардійській винищувальній авіаційній дивізії, 5-го гвардійського винищувального авіаційного полку, 1-го гвардійського змішаного авіаційного корпусу, 17 повітряної армії, 2-го Українського фронту. Цей полк, який буде мати назву Берлінський Червонопрапорний ордена Богдана Хмельницького, був найрезультативнішим під час радянсько-німецької війни за кількістю збитих у повітрі літаків противника. 

Атаки І. Ситова були швидкі, неочікувані і добре підготовлені: він помічав противника першим і діяв без вагань. В нагородних документах відзначалося: «Не знає собі рівних за стрімкістю атак і точності ударів». 3 квітня 1943 року в боях за Донбас, в районі Сіверського Дінця, лейтенант Іван Ситов здійснив свій перший таран. За короткий час перебування на фронті ім’я видатного льотчика-винищувача стало широко відомим багатьом. Про його героїчні подвиги неодноразово з захопленням писали фронтові газети. 

8 вересня 1943 року Івану Ситову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням Золотої Зірки за № 567 і ордена Леніна - за 150 бойових вильотів, 19 особисто збитих літаків противника і проявлені при цьому мужність і високу льотну майстерність. 

Груди його прикрашали також орден Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ступеня, медаль «За оборону Сталінграда». 

16 жовтня 1943 року гвардії старший лейтенант Іван Ситов –заступник командира ескадрильї - на чолі групи винищувачів Ла-5 вступив до бою з противником над Дніпром у районі Запоріжжя. Коли закінчилися боєприпаси, Іван з бою не вийшов, продовжував керувати по рації. Коли ж закінчилося пальне, Герой Радянського Союзу Іван Ситов пішов у свою останню атаку. Він тараном збив фашистський винищувач, але сам потрапив під вогонь іншого і загинув (за іншими даними, втратив свідомість і зірвався у штопор).

Всього під час війни він здійснив більше 250 бойових вильотів, у повітряних боях збив особисто 34 і в групі 4 ворожих літака. 

Іван Микитович Ситов спочатку був похований у парку біля площі Свободи, а пізніше перепохований на Капустяному кладовищі Запоріжжя. На могилі льотчика-аса встановлено пам'ятник. Його іменем названі вулиця в Комунарському районі та місцева школа. Він також навічно занесений до списків військової частини, а в рідному селі встановлено його бюст. Ім'я І. М. Ситова викарбуване золотом в Центральному Музеї Військової Слави у Москві.

Література про життя та діяльність

Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья / сост. : О. Елец, В. Черепанов ; фотографии И. Гумена. – Запорожье : ["Запоріжжя"], 2010. – С. 101.

Вулиці Запоріжжя - дзеркало історії : (довідник і короткі бібліогр. списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / [уклад. О. Дутова] ; КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 183.

Память жива : правда о Вел. Отеч. войне глазами участников обороны и освобождения Запорожья / Запорож. гор. совет ; Запорож. гор. совет ветеранов ; [редкол. : В. Д. Короленко (рук.) [и др.] ; ред.-сост. Н. В. Клименко]. – Запорожье : Дикое Поле, 2003. – С. 370.

Герои Советского Союза : крат. биогр. слов. : [в 2 т.]. [Т.] 2 : Любов - Ящук / редкол. : И. Н. Шкадов (пред.) [и др.] ; М-во обороны СССР, Гл. упр. кадров [и др. ; авт. кол. А. А. Бабаков и др.]. – М. : Воениздат, 1988. – С. 553.

Андреев, С. А. Совершенное ими бессмертно. Кн. 2 / С. А. Андреев. – М. : Высш. школа, 1986. –  С. 201.

История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область / редкол.: В.И. Петрыкин [и др.] / Ин-т истории АН УССР ; гл. редкол. : Тронько П. Т. (пред.) [и др.]. – К. : Глав. ред. УСЭ, 1981. – С. 100.

В созвездии славы : очерки об астраханцах — Героях Сов. Союза. - 2-е изд., доп. / ред. Ю. С. Смирнов. - Волгоград : Нижне-Волжское изд-во, 1976. - С. 279-281.

Авиация и космонавтика СССР / рук. авт. кол-ва С. А.. Красовский. - М. : Воениздат, 1968. - С. 571.

Румянцев Н. Люди легендарного подвига / Н. М. Румянцев. - Саратов : Приволж. кн. изд-во, 1968. - С. 480-481.

***

Они освобождали Запорожье // Индустр. Запорожье. - 1998. - 13 окт. (№ 157). - С. 3.

Ильин Н. Именем героя / И. Ильин // Индустр. Запорожье. - 1983. - 14 окт. (№ 196). - С. 2.

Дмитренко И. Навечно в строю / И. Дмитренко // Индустр. Запорожье. - 1976. - 13 окт. (№ 202). - С. 3.

Коваленко Г. Живі героїв імена / Г. Коваленко // Запоріз. правда. - 1969. - 11 жовт. (№ 200). - С. 4.

Попков В. Хто загинув за Дніпро... / В. Попков, М. Ільїн // Комсомолець Запоріжжя. - 1962. - 14 окт. (№ 125). - С. 3.

***

Ситов Іван Микитович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=7069&lang=ukr

Сытов Иван Никитович [Электронный ресурс] // Горенка. Книга памяти. «Зачислен навечно» : [веб-сайт]. - Режим доступа : http://gorenka.org>index.php...5688-sitov_ivan_nikitovich(дата обращения: 6.07.2015). - Название с экрана