Безцінний і безсмертний подарунок зробив для Мелітополя старший лісничий Старо-Бердянського лісництва, засновник міського парку Іван Олександрович Алексєєв. За його ініціативою і за його проектом у 1927 році у Мелітополі був закладений парк, проведена розбивка алей, насаджені дерева та кущі.

За своїм дендрологічним складом та цінністю мелітопольський парк по праву має почесне звання – пам’ятник садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Для посушливої південно-східної зони України парк міста Мелітополя – як осяяння. Його величава краса, його дубові, бузкові та липові алеї, хвойний ландшафт, сосновий гай з любов’ю зустрічають містян.

Перегорнемо сторінки історії. Ось як усе починалось…

У 1926 році підтягнута, енергійна, середнього зросту людина тридцяти дев’яти років годинами знаходилася на пустирі, який був поблизу лікарні. Вона ретельно обмірювала територію, розбиваючи на сектори, щоб потім у генеральному плані будівництва парку культури та відпочинку міста Мелітополя спроектувати ключові об’єкти: головний північний та головний східний вхід, виставкову площу, літній театр, кінотеатр, управління парком, станцію Піонерську (палац культури), партер, фонтан, музичну естраду, ресторан, скульптури, стадіон, будинок відпочинку, стоянку автомобілів, станцію П. Морозова, культбазу, спортивний басейн, солярій, душові, танцювальний майданчик, будинки для працівників парку, колонаду, квіткове господарство, станцію юннатів, тир, бібліотеку. Цією людиною був старший лісничий Старо-Бердянського лісництва Іван Олександрович Алексєєв. Усе найкраще, чого він навчився, що нового побачив і пізнав – усе хотілось йому впровадити у цьому проекті.

«Розглядаючи план парку, дивуюсь масштабам, розсудливості і злету думки автора. Враховувались як інтереси відвідувачів, так і вимоги до озеленення», - відзначав дослідник В. Чорноморець, працівник Запорізького краєзнавчого музею.

Свої напрацювання та ідеї І. О. Алексєєв надав до окружного виконкому міста Мелітополя, який на порядок денний поставив завдання озеленення міста та організацію паркової зони відпочинку.

А передумови для цієї роботи були вагомі. Для Мелітополя, степового міста з липневою спекою та пилюкою, створення паркової зони було життєвою необхідністю.

У той важкий час, коли місто лікувало свої рани після громадянської війни, коли налагоджувалась соціалістична система господарювання, було покладено початок унікальному кутку природи – парку, дітищу Алексєєва, який мав значний вплив на долі багатьох мешканців Мелітополя та їх нащадків.

Виростити парк на сухому пустирі – нелегка справа. Ця робота – справжній подвиг: нічого схожого тоді ще не знала ані практика, ані наука лісоводства. Знаходились навіть авторитети, які саму ідею створення парку на відкритому пустирі вважали нездійсненною та утопічною . Щоб пройти через усі труднощі, нерозуміння, щоб витримати все це, потрібні були безмежна любов до своєї справи, велика енергія і великий труд. Труд, який був головним смислом усього довгого життя І. О. Алексєєва.

Народився Іван Олександрович 1 квітня 1887 року в станиці Перекопській Усть-Медведівського округу Донецької області. Його батько пройшов військову службу під час російсько-турецької війни, мав звання сотенного фельдшера, займався рільництвом і приватною фельдшерською практикою.

Після отримання шкільної освіти Іван Алексєєв у 1904 році вирішує присвятити своє життя лісництву: він вступає до Арчадинської лісової школи, яку закінчує у 1906 році. У надпису на титульній сторінці настольної книги з лісоводства, яку подарували Івану після закінчення лісової школи, відзначалося: «Надана ця книга від Арчадинської лісової школи Івану Олександровичу Алексєєву за чудові успіхи. 12 серпня 1906 року».

Протягом наступних п'яти років працює практикантом, вивчає канцелярське діловодство лісництва, осягає ази майстерності, працюючи лісокультурним єгерем, лісником.

Не знали тоді ані завідуючий школою Павло Михайлович Сивицький, головний лісничий Бердянського лісництва, ані 19-річний вихованець школи, приймаючи подарунок, що за п'ять років доля надовго зведе їх разом. Сталося так, що юнак Алексєєв пізніше замінить П.М. Сивицького на посаді головного лісничого Бердянського лісництва, і більше чверті століття його життя буде присвячене справі полезахисного лісорозведення на Мелітопольщині.

У 1915 році, за клопотанням Бердянського повітового земства, І. О. Алексєєв лісовим департаментом був відряджений для навчання в училище садівництва та землеробства до м. Умань – один з найстаріших міст української землі. Знаменита диво-Софіївка вразила його красою, царством троянд, колонад та статуй. Галасливі водоспади, таємничі гроти, кипучі фонтани – усе викликало захоплення.

Після навчання – неспокійні дні та ночі 1917 року. 5 січня І. О. Алексєєв мобілізований у запасний козацький полк. За клопотанням Всеросійської спілки лісоводів у липні 1917 року він був звільнений від військової служби і призначений на посаду помічника лісничого, потім головним лісничим Бердянського лісництва.

З 1927 року працює організатором і заступником директора міського лісомеліоративного комбінату, пізніше – директором тресту зеленого господарства, прорабом 1 рангу лісомеліоративних робіт по Мелітопольському, Василівському, Генічеському та Терпінівському районах (1931).

В останні два десятиріччя активної діяльності І. О. Алексєєва місто Мелітополь одягнулося у чудове зелене вбрання. За його проектами створений парк «40 років комсомолу», два сквери (вул. К. Маркса, вул. Леніна), закладений Мелітопольський лісопарк.

За заслуги в роки війни Іван Олександрович нагороджений медаллю «За доблесний труд». У 1957 році за заслуги в озелененні Мелітополя Алексєєв нагороджений медаллю ВДНГ.

Помер І. О. Алексєєв 14 квітня 1960 року, тоді, коли оновлена природа по-весняному щедро обдаровувала землю своїм пробудженням. Пишно квітнув бузок на ганку біля будинку по вул. Шмідта, 15, до якого йшли й шли люди.

Иван Александрович Алексеев!

Помним год давний - двадцать седьмой.

Трудное дело ты затеял,

Добрый хранитель жизни лесной.

Сколько, не счесть, труда отдано,

Чтобы парк оставить в наследство.

Сколько сердец людских собрано

В чистое с природой соседство...

Т. Савина

Йдуть чередою роки, але ім’я І. О. Алексєєва не забуте. У 2016 році за заслуги перед містом Мелітополем і на честь 130-річчя від дня народження І.О. Алексєєва вулиця імені Крупської, яка знаходиться біля парку, перейменована і тепер носить ім’я Івана Олександровича Алексєєва.

(Харитонова Є. Л.)

Література:

Харитонова, Е. Л. Парк юности нашей... Кн. 1 / Е. Л. Харитонова. – Изд. 4-е, доп. – [Мелитополь : Мелитополь], 2007. – 148 с. : ил. – Из содерж. : [ОсновательМелитоп. гор. парка культуры и отдыха И. А. Алексеев в воспоминаниях и фотодокументах]. - С. 6-41.

Література:

ЭнциклопедияБердянска : в 2 т. Т. 1 : А — Л / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. - Мелитополь : Издат. дом МГТ, 2013. - 880 с. : фото, портр. - Из содерж. : Беляев Владимир Павлович. - С. 79-80.

Комунарський район Запоріжжя став окремою територіальною одиницею в 1977 році.

Площа району - 61 кв. км, від Жовтневого (нині - Олександрівський) району відокремлений річкою Московкою.

Комунарський район - це залізничні й автомобільні ворота міста, тут розмістилися залізничний вокзал “Запоріжжя - 1”, центральний автовокзал, 3 магістралі загального значення (Оріхівське шосе, Набережна магістраль, траса Москва - Сімферополь).

Найбільші підприємства району: “Запорізький автомобілебудівний завод”, “Радіоприлад”, “Запорізький механічний завод”, взуттєва фабрика “Міда”. У складі району Космічний і Південний мікрорайони. Саме в останньому знаходиться багато новобудов.

Найбільш довгі вулиці: Космічна, В. І. Чумаченка, Новокузнецька.

Література:

Шиханов, Р. Комунарський район міста Запоріжжя (1977-2007 роки): становлення та розвиток місцевих органів влади / Р. Шиханов. – Запоріжжя : РА Тандем-У, 2007. – 120 с.

Література:

Щур, Ю. Запоріжжя і запорожці у боротьбі за незалежність України : героїчне ХХ сторіччя / Юрій Щур. - Запоріжжя, 2016. - 275 с. - Із змісту : Щур, Ю. Вільний козак, борець за свободу Гаврило Гордієнко. - С. 228-247.

Народився в Одесі в інтелігентній сім’ї. Після закінчення інституту з травня 1932 року і до дня арешту (4 січня 1936 року) працював на Дніпрогесі. Один із свідків дав таку характеристику Леву Соломоновичу : «…він вважався на Дніпроелектростанції незамінним працівником і авторитетом у справах електричної частини станції».

Був звинувачений в участі «у контрреволюційній військово-фашистській організації, за завданням якої займався шкідництвом на особливо режимному оборонному об’єкті “Дніпрогес” та, крім цього, за завданням організації, повинен був здійснити терористичний акт над секретарем ЦК КП(б)У тов. Косіором, у момент його приїзду в місто Запоріжжя».

Коли сталінські соколи заарештували Косіора, то у справі Роткопа прізвище Косіора замінили на Затонського. Не вмер Данило, так болячка задавила!

10 травня 1938 року на засіданні трійки УНКВС по Дніпропетровській області був затверджений вирок: «Роткопа Лева Соломоновича – розстріляти…»

У справі, яка зберігається в Запорізькому обласному архіві, є довідка, в якій написано, що Лева Соломоновича розстріляли 21 червня 1938 року о 22 годині 30 хвилин, коли йому йшов усього 31 рік.

Я думаю, що на Дніпрогесі сучасні робітники повинні пам’ятати свого колегу, якого молох сталінізму зніс з зеленого килиму життя в такий молодий вік.

(Шевченко В. І.)

Література:

Шевченко, В. І. Стратили інженера Дніпрогесу // Реабілітовані історією. Запорізька область / обл. редкол. : Стрюк А. І. (голова) [та ін.]. – К. ; Запоріжжя, 2004. – Кн. 1. - С. 305-307.

Шевченко, В. І.Будинок для божевільних // Запорожские еврейские чтения / ЗГУ ; Запорож. гор. отд-е о-ва "Украина - Израиль" ; ред. Б. Л. Естеркин. – Запорожье, 2001. – Вып. 5. - С. 414-418.

Народився в сім’ї службовців. Батько – Микола Олександрович був відомим мелітопольським краєзнавцем, гідрохіміком, мандрівником. Мати – Ольга Вікторівна Шеміот була інженером, викладачем кафедри «Трактори і автомобілі» Мелітопольського інституту механізації сільського господарства (нині — Таврійський державний агротехнологічний університет).

Середню освіту здобув у Мелітополі, закінчивши в 1959 році клас трудового навчання школи № 11. Разом з атестатом про освіту отримав робочу кваліфікацію фрезерувальника. Трудова діяльність розпочалася відразу після закінчення школи з роботи в інструментальному цеху Мелітопольського компресорного заводу. В 1960-1965 роках навчався в Мелітопольському інституті механізації сільського господарства (за фахом інженер сільського господарства). По закінченні інституту деякий час працював науковим співробітником відділу технології тваринництва Українського науково-дослідного інституту степових районівіменіМ.Ф.Іванова "Асканія-Нова".

Ще навчаючись у школі, почав захоплюватись краєзнавством. Займався під керівництвом батька, М. О. Алексєєва, та директора СЮН Б. М. Лисенко в краєзнавчих гуртках середньої школи і міської станції юних натуралістів (СЮН), ходив у походи, вивчав природу та історію краю під час експедицій піонерів та школярів, які в середині 50-х років минулого століття організовували піонерські газети «Піонерська правда», «Юний ленінець», «Зірка». Уже під час навчання в інституті механізації сільського господарства поєднував навчання з працею керівника краєзнавчих гуртків СЮН. З самого початку заснування в Мелітополі відділу Українського філіалу Всесоюзного Географічного товариства (1957) став відвідувати його засідання, а в 1964 році був прийнятий у дійсні члени цього товариства. Захоплювався краєзнавчими роботами того часу А. А. Хижняка (перший голова товариства), П. П. Орлова, П. Ф. Левицького, В. Г. Фоменка, свого батька... Сам почав публікувати невеликі краєзнавчі статті в міській періодичній печаті.

Асканія-Нова з дитинства була в його уяві унікальним заповідним куточком рідного краю. Але в той час, коли Олександр Миколайович там працював, заповідну степ почали розорювати. Заповідність території стала ігноруватися. Брати у цьому участь він не хотів. Тому навесні 1966 року покидає роботу в Асканія-Нова. У Мелітополі його приймають на викладацьку роботу СЮН, де він уже працював раніше. Краєзнавча робота зі школярами захоплює його. Разом з гуртківцями він займається вивченням історії заселення Мелітопольщини, подій під час громадянської війни, підпільного руху в місті під час фашистської окупації в 1941-1943 роках, боїв за звільнення краю в 1943 році, вивченням природних пам’ятників краю.

В 1968 році Алексєєв Олександр Миколайович, керівник краєзнавчого гуртка СЮН, був учасником Виставки досягнень народногогосподарстваСРСР(павільйон "Юнінатуралістиітехніки"). ГоловнимкомітетомВиставкиза наданнязначноїметодичної допомогивтуристськійта краєзнавчійроботішколамміста, складаннязбірників "Кориснісправиюннатів", "ДорогамиПриазов'я", "ГромадянськавійнанаМелітопольщині" він бувнагородженийбронзовою медаллюігрошовою премією.

З 1970 по 1972 роки працював науковим співробітником відділу природи Мелітопольського краєзнавчого музею. У цей час він займався створенням нової експозиції відділу природи; брав участь в археологічних дослідженнях експедиції, яка проводилася у цей час на Кам’яній Могилі під керівництвом доктора історичних наук В. М. Даниленка; продовжував керувати дитячими краєзнавчими гуртками, які були організовані при музеї і в Мелітопольському Палаці піонерів; займався фотографією. Він – інструктор з туризму, має перший спортивний розряд з туризму.

У цей же час (1970-1973) навчався на заочному відділенні географічного факультету Мелітопольського педагогічного інституту. Дипломну роботу «Медико-географічна оцінка Північно-Західного Приазов’я для розвитку установ лікуванняівідпочинку» захистив в 1973 р. на «відмінно» йотримав кваліфікацію та звання вчителя географії середньої школи. Брав активну участь у роботі Мелітопольського відділу Українського філіалу Всесоюзного Географічного товариства (був членом Правління, керував секцією фенологічної роботи, брав участь у наукових дослідженнях природи Молочного та Утлюцького лиманів). Працював вчителем у Мелітопольських школах № 5 та № 14, а в 1975 році за конкурсом прийнятий асистентом на кафедру педагогіки та психології Мелітопольського педагогічного інституту. В цьому інституті (з 2000 р. – Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького) пропрацював 35 років – до виходу на пенсію в 2010 році. Він написав і захистив дисертацію на звання кандидата педагогічних наук, отримав учене звання доцента по кафедрі педагогіки. Його праця в інституті (у подальшому – університеті) була пов’язана і з краєзнавчою діяльністю, тому що він, як продовжувач своїх вчителів (А. А. Хижняка, М. О. Алексєєва, М. Є. Міллера), вважав, що вміння займатися краєзнавством повинно бути професійною якістю кожного шкільного вчителя і тому студентів - майбутніх учителів потрібно цьому вчити.

У 2011 році О. М. Алексєєв був одним з організаторів в Мелітополі громадської організації «Спілка краєзнавців Мелітопольщини». Він є членом Правління та головою краєзнавчого комітету спілки. Автор та співавтор більш ніж100 навчально-методичних і наукових публікацій на педагогічні, психологічні, краєзнавчі теми.

(Різник В. І.)

Праці:

Жизненный путь географа-краеведа : к 100-летию со дня рождения А. А. Хижняка / Алексеев А. Н., Хлопотов С. Я. – Мелитополь : Издат. дом МГТ, 2015. – 216 с.

Призвание С. И. Лиходеда : (к 100-летию со дня рождения) / Алексеев А. Н., Александр Алексеев. – Мелитополь: Издат. дом МГТ, 2014. – 120 с.

Ректор МИМСХ Михаил Николаевич Емельянов : (к 100-летию со дня рождения) / Алексеев А. Н., Александр Алексеев. – Мелитополь: Люкс, 2012. – 48 с.

Н. А. Алексеев: учёный-педагог-краевед : (к 100-летию со дня рождения) / А. Н. Алексеев, Александр Алексеев. – Мелитополь : Люкс, 2012. – 230 с.

Мелитополь военных лет / Алексеев А. Н. – Мелитополь : Издат. дом МГТ, 2007. – 134 с.

Терпениада : историограф. и природ. описание, посвященное 200-летию основания села Терпение Мелитоп. р-на Запорож. обл. / Алексеев А. Н. – Мелитополь : МГПУ им. Богдана Хмельницкого, 2003. – 49 с.

Формирование нравственного отношения учащихся к природе / Алексеев А. Н. – К. : РУМК Минпроса УССР, 1991. – 52 с.

Нравственное воспитание старшеклассников в процессе природоохранительной деятельности : автореф. дис. на соиск. учен. степ. канд. пед. наук / Алексеев А. Н. – Москва: НИИ Общих проблем воспитания АПН СССР, 1984.– 20 с.

***

Краеведческое наследие А. А. Хижняка / Алексеев А. Н. // Алексєєвські краєзнавчі читання : матеріали регіонал. конф., присвяч. 100-річчю від дня народження А. А. Хижняка / відп. ред. В. П. Воровка. – Мелітополь, 2015. – С. 8-11.

Земская почта Северной Таврии / Алексеев А. Н. ; Мелитопольцы отметили юбилеи 100-летия своих земляков / Алексеев А. Н., Хлопотов С. Я. // Мелітопольські краєзнавчі читання : матеріали регіонал. наук.-практ. конф.). – Мелітополь, 2013. – С. 8-17 ; 224-230.

Жизньи деятельность Н. А. Алексеева в контексте развития Мелитопольщины / Резник В. И., Алексеев А. Н. // Мій рідний край Мелітопольщина : матеріали Міжнар. наук. конф., присвяч. 100-річчю М. О. Алексєєва / ред.: О. М. Алексєєв, О. С. Арабаджі, В. І. Різник [та ін.]. – Мелітополь, 2012. – С. 14-18.

Долгий и сложный путь к признанию заслуг А. В. Карвацкого / Алексеев А. Н. // Вольвач П. В. Среди песков за шляхом Муравским / Вольвач П. В., Дубровский З. Г. . – Мелитополь, 2007. – С. 136-150.

Началопути Мелитопольского отдела Украинского географического общества / Алексеев А. Н. // Розвиток географічної думки на півдні України: проблеми і пошуки : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., присвяч. 50-річчю Мелітоп. відділу УГТ. – Мелітополь, 2006. – С. 3-10.

Культурно-общественное развитие и школы немецких поселений на Молочных Водах (XIX в.) ; Мальчики ; Словарь географических названий края /Алексеев А. Н. // Немцы Приазовья : история и судьбы. – Мелитополь, 2001. – С. 31-38, 39-42, 299-304.

Изучение поверхностных и подземных вод / Алексеев А. Н., Булгакова Г. В. ; Организация фенологического пункта в школе / Алексеев А. Н. // Методика изучения географии Запорожской области. – Запорожье - Мелитополь, 1980. – Ч. I : Физическая география. - С. 38-45, 109-113.

Использование местного геологического материала на факультативных занятиях / Чернов Б. А., Алексеев А. Н., Алексеева Л. Л. // Занимательный материал по географии и геологии на уроках и во внеклассной работе : метод. рекомендации. – Мелитополь, 1980. – Вып. 2. - С. 11-17.

Утлюкский лиман Азовского моря / Алексеев Н. А., Алексеев А. Н. // Известия Всесоюзного Географического Общества. – Л., 1974. - Т. 106, вып. 3. - С. 237-241.

Из истории изучения почв Мелитопольщины / Алексеев А. Н. ; О миграции брюхоногого моллюска рапаны в Азовское море / Алексеев А. Н., Булгаков В. В., Николенко А. Н. // Природные условия и хозяйство Северо-Запада Приазовья : (сб. статей) / [редкол. : Н. А. Алексеев и др.]. – Л., 1972. – С. 122-124, 125-126. – (Географ. об-во СССР. Мелитоп. отдел ; вып. 2 ).

Краєзнавство і охорона природи / Алексєєв О. М., Алексєєв М. О. // Краєзнавство в школі : зб. / за ред. М. П. Откаленка. –К., 1970. – Вип. 12. - С. 31- 32.

***

Северная Таврия на почтовых открытках XX века / Резник В. И.,Харченко А. Г., Фирсов Ю. А., Крылов Н. В., Алексеев А. Н., Воловник С. В., Крылов С. Г. –К. : КВИЦ, 2010. – 340 с.

Мелітополь. XX століття : фотоальманах / Різник В. І., Харченко О. Г., Алексєєв О. М., Дворецький С. Б. – К. : КВІЦ, 2006. – 223 с.

***

Хозрасчетные и «школьные» деньги на Мелитопольщине и Запорожье / Алексеев А. Н. // Мелитоп. краевед. журн. - 2016. - № 7. – С. 52-57.

Местные негосударственные деньги на Мелитопольщине и Запорожье / Алексеев А. Н. // Мелитоп. краевед. журн. - 2015. - № 6. - С. 30-38.

Наградные и памятные знаки и значки железной дороги / Алексеев А. Н., Родин М. Г. // Мелитоп. краевед. журн. - 2014. – № 3. - С. 67-73.

Станции Мелитополь – 140 лет / Алексеев А. Н. // Мелитоп. краевед. журн. - 2013. – № 2. - С. 44-50.

Питьевые и лечебные воды Мелитополя / Алексеев А. Н. // Мелитоп. краевед. журн. - 2013. - № 1. – С. 34-40.

Література:

Загально університетська кафедра загальної психології // Мелітопольський державний педагогічний університет (1923-2000-2008 рр.) : ювілейна книга. – Дніпропетровськ, 2008. – С. 72-73.

Алексеев Александр Николаевич // Кто есть кто на Мелитопольщине: информ.-биогр. сб. ­– Харьков, 2004. –С. 166-167.

***

Рыбальченко Ю. Фанатики-коллекционеры (Мир увлечений) // Главная газета Мелитополя. - 2014. – 11-17 июня (№ 24). - С. 14.

Зализецкая С. История края в денежных знаках // Курьер. - 2005.– 3-10 февр. - С. 4.

Клещев А. Из-под пера земляка // Новый день. - 2003. – 8-14 окт. - С. 14.

Наталія Василівна у 1973 році повертається до Львівського державного університету, де працює спочатку лаборантом кафедри теоретичної фізики, згодом завідувачем методичним кабінетом на факультеті загальної фізики, з 1992 року – викладачем, з 1997 року вона доцент цієї кафедри, у 2004-2005 роках очолювала кафедру загальної фізики.

Наукові праці Н. В. Пастернак стосуються проблем удосконалення змісту освіти в середній та вищій школі, стандартизація фізичної освіти, змісту і структури навчальних програм з фізики, структурування навчального матеріалу, розвитку мислення під час навчання фізики. Наталія Василівна брала участь у розробці концепції розвитку фізичної освіти в українській національній школі, зокрема у співавторстві займалася проблемами стандартизації освіти у середній та вищій школі. Вона є автором понад 30 наукових та навчально-методичних праць.

Праці:

Пастернак, Н. В. Методика викладання фізики. Навчальні експерименти : навч. посіб. : [для студ. фіз. ф-ту] / Н. В. Пастернак, О. І. Конопельник, О. В. Радковська. – Львів : ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2007. – 106 с.

Пастернак, Н. В. Фізика. 7 клас : підручник : [для загальноосвітьої середньої школи] / Н. В. Пастернак, М. М. Білик. – Львів : ВЦ ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – 164 с.

Пастернак, Н. В. Методичні рекомендації до використання курсових і дипломних робіт з методики викладання фізики : [для студ. фіз. ф-ту] / Н. В. Пастернак, Х. Г. Лах. – Львів : ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2002. – 19 с.

Література:

Шаромова, В. Р. Українські фізики та астрономи : посібник-довідник / В. Р. Шаромова. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2007. – 304 с. : іл. – Із змісту : Пастернак Наталія Василівна. - С. 114.

Література:

 http://zounb.zp.ua/resourse/2012/4m.html

Композиторы Запорожья : информ. справ. / Запорож. гор. отделение композиторов ; гл. ред.: Л.В. Жульева. – Запорожье, 2005. – 42 с. : ил. – Из содерж. : Жульева Людмила Васильевна. - С. 9.

Народився в селянській сім`ї. Здобувши початкову освіту, працював у колгоспі. На фронтах Другої світової війни з березня 1944 року. Фронтовий шлях Івана Білика розпочався біля рідного села. Добровільно пішов стрільцем стрілецької роти 83-го стрілецького полку (27-ма гвардійська стрілецька дивізія, 8-ма гвардійська армія, 1-й Білоруський фронт). Особливо відзначився в боях за польські населені пункти Пасечне (15 вересня 1944 року), с. Ясенець, передмістя м. Скерневице (15 січня 1945 року), у вуличних боях за м. Познань (21-23 лютого 1945 року), боях за м. Берлін (квітень 1945 року), за що отримав 3 ордени Слави: III (25.09.1944), II (17.03.1945) та I ступ. (31.05.1945). Нагороджений медалями, у т. ч. “За відвагу”, “За бойові заслуги”, “За визволення Варшави”, “За взяття Берліну”. Після демобілізації (1946) повернувся до рідного села. Працював чабаном у радгоспі. Похований в с. Водяне Кам`янсько-Дніпровського району.

Література:

Голдобин, А. Герои Запорожского края - полные кавалеры ордена Славы / Анатолий Голдобин. - Запорожье : Плюс 73, 2015. - 147 с. - Из содерж. : Билык Иван Игнатьевич. - С. 45-46.

Дубров, Б. І. Солдатська слава / Б. І. Дубров ; [передмови І. О. Герасимова, К. К. Рокоссовського, В. І. Чуйкова]. – 3-тє вид., допов. й випр. – К. : Молодь, 1987. – С. 237.

Після закінчення Петро-Михайлівської школи (1955), Надія Петрівна пішла робітницею до маслоцеху районної заготівельної контори “Укрголовмолоко”. Але енергійний характер та жага нового вабилидівчину до міста. І в 1956 році вона приїздить до Запоріжжя та починає працювати на виробничому об´єднанні “Запоріжтрансформатор” штампувальницею, ізолювальницею, одночасно заочно навчається в Московському електромеханічному технікумі.

Активна життєва позиція спонукала її до громадської роботи. Вона обиралася депутатом Запорізької міської та обласної рад народних депутатів.

За своє активне трудове та громадське життя 26 жовтня 1971 року Лагно Надії Петрівні присвоєно почесне звання Героя Соціалістичної Праці. Має також ордени та медалі. Наразі Надія Петрівна на заслуженому відпочинку, мешкає у м. Запоріжжя.

Література та інтернет-ресурс:

Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня : [нариси та документи про Героїв Рад. Союзу, Героїв України та Героїв Соц. Праці] / А. І. Голдобін ; під загал. ред. І. Р. Щербахи ; перекл.: С. М. Кириченко, М. О. Сидоренко. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – 776 с. : фото. – Текст укр., рос. – Із змісту : Голдобін, А. Лагно Надія Петрівна. - С. 602-603.

Лагно Надежда Петровна // Надежда. - 2008. - 19 дек. - С. 10.

Лагно Надія Петрівна[Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6353&lang=ukr

Валерій Олексійович Баранов народився 19 квітня 1957 року в м. Бердянськ.

Закінчив середню школу № 10. Має дві вищі освіти. Закінчив Жданівський (нині - Маріупольський) металургійний інститут (1974-1979) за спеціальністю «Технологія машинобудування, металорізальні верстати та інструменти»,кваліфікація - "інженер-механік”. В 2001 році закінчив Національну Академію державного управління при Президенті України (Дніпропетровський філіал), отримав повну вищу освіту за спеціальністю "Державне управління". Кваліфікація – “Магістр державного управління”. Одружений, має двох дочок. Хобі - більярд. Автор гумористичного словника «Словарь толкового бердянского языка”.

Трудову діяльність розпочав підручним токаря на Жданівському (нині - Маріупольському) заводі важкого машинобудування.У 1979 році працює на посаді майстра з ремонту технологічного обладнання Бердянського заводу “Південгідгомаш”. В 1980-1981 роках - інженер-технолог експериментального цеху заводу «Піввденгідромаш». В 1981 обирається секретарем комітету комсомолу Бердянського машинобудівного технікуму. З 1981 по 1982 роки працює другим секретарем Бердянського міськкому ЛКСМУ, а з 1982 по 1986 роки - першим секретарем Бердянського міськкому ЛКСМУ. З 1986 по 1988 роки працює заступником, начальником цеху живильних насосів заводу “Південгідромаш”.1988-1990 - завідувач відділу організаційно-партійної роботи. 1990-1991 - другий секретар Бердянського МК КПУ. У 1991 створює виробничу фірму «Аванта» і до 1998 обіймає посаду її генерального директора. Тричі обирається депутатом міської ради.

У квітні 1998 року Валерія Олексійовича Баранова бердянці обирають міським головою. Діяльності Валерія Олексійовича бердянці дають високу оцінку, ще двічі обравши його мером (у 2002 і 2006 роках ).

За час перебування на посаді мера Бердянська Валерій Олексійович багато зробив для того, щоб Бердянськ мав вигляд сучасного європейського міста. Було зроблено реконструкцію центрального міського проспекту (проспект ім. Леніна, нині - Азовський), залізничного вокзалу і привокзальної площі, у 2001 році реконструйована Приморська площа , яка стала прикрасою Бердянська. У ході реконструкції набережну одягли в бруківку і граніт, на Приморській площі з’явилися сонячний годинник і водограй, пам’ятник хлопчику-рибалці, алея зірок і пам’ятник жадібності (жабі), що перетворили площу в самобутню перлину. Бердянськ прославився своїми оригінальними пам’ятниками - бичку-годувальнику, сантехніку, дітям капітана Шмідта, дачникам-трудівникам. У кожному мікрорайоні створені сквери для відпочинку і дозвілля, споруджено більше десятка фонтанів. У 2001 році Бердянськ визнано переможцем щорічного Всеукраїнського конкурсу «Місто найкращого благоустрою" у своїй категорії міст.

При підтримці міського голови Валерія Баранова кожного літа проводився міжнародний кінофестиваль “Бригантина”, заснований Бердянським міськвиконкомом і фірмою “Альтаір-2000“.

У 2003 році розпочата активна праця з реформування житлово-комунального господарства, а у 2005 році було створено 73 об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ).

З кожним роком збільшувалося бюджетне фінансування у сфері фізичної культури і спорту. В 2002-2005 роках проведена реконструкція міського Палацу спорту, ремонтувалися і реконструювалися спортивні майданчики в мікрорайонах міста. Важливою подією стало відкриття Музею історії міста, в залах якого зібрані багаточисленні експонати з різних періодів життя Бердянська.

З 2007 року Валерій Олексійович − народний депутат України у Верховній Раді 6 скликання. У Верховній Раді України 6 скликання він обраний заступником голови Комітету з питань будівництва, містобудування, ЖКГ та регіональної політики (грудень 2007 - листопад 2010). З листопада 2010 року обраний головою комітету Верховної Ради України з питань бюджету. Завдяки зусиллям народного депутата Валерія Баранова починаючи з 2011 року Бердянськ отримав з бюджету значні кошти на соціально-економічний розвиток.

3 березня 2014 року Валерій Баранов призначається головою Запорізької обласної державної адміністрації. Перебував на цій посаді до 29.10.2014, звільнений за власним бажанням.

Нагороджений орденом «За заслуги» III ст. (2002), II ст. (2007), I ст. (2011). У номінації «Міський, районний керівник року» отримав нагороду “Золотий дельфін". Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2000).

Нині мешкає в Києві.

Твори:

Баранов, В. Словарь толкового бердянского языка / В. Баранов. – Бердянск : Новый мир, 2002. – 222 с.

Література:

Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1 : А-Л / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 880 с. : фото, портр. – Из содерж. : Баранов Валерий Алексеевич. - С. 65.

Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. – 212 с. – Бібліогр.: с. 210. – Із змісту : Шиханов, Р. Б. Баранов Валерій Олексійович. - С. 15.

Отчет городского головы Валерия Баранова о проделанной работе и итогах социально-экономического развития города за 2002-2005 годы // Півден. зоря. - 2006. - 17 лют. (№ 25).

У 1948 році дев´ятнадцятирічний юнак прийшов працювати до мартенівського цеху заводу “Запоріжсталь” підручним сталевара печі №1. З 1950 року вже сам стає сталеваром мартенівської печі № 8. Його майстерність та ентузіазм дозволяють поставити мету - підкорення світового рекорду. І у 1958 році Петро Степанович стає рекордсменом: на 185 тонній печі він виплавив за рік 238512 тонн сталі.

У 1966 році за сумлінну працю отримав орден Трудового Червоного Прапору, а в 1968 році йому присвоєне звання “Заслужений металург УРСР”. Місто пишається досягненнями свого земляка, на знак пошани рішенням Міської Ради від 4 вересня 1970 року Петру Степановичу Залошу присвоєно звання “Почесний громадянин Запоріжжя”.

Похований у м. Запоріжжі на Осипенківському цвинтарі.

Шиханов, Р. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біографічні нариси / Руслан Шиханов. - Запоріжжя : Принт, 2015. - 146 с. - Із змісту : Залош (Залож) Петро Степанович. - С. 31-32.

Народився 22 квітня 1867 року в с. Мануйлівка (нині - Приморського району Запорізької області). Батько займався чоботарством, а мати – вирощувала квіти на продаж. У родині було 6 дітей, а Василь був п`ятою дитиною. Навчався у сільській школі, тоді ж почав малювати.

У 1882 році вступив до Першого катеринославського училища, де його вчителем був талановитий художник і педагог Петро Тимофійович Окулов. У 18 років його малюнки були представлені на виставці, яка проходила в училищі. Молодим художником та його малюнками зацікавився катеринославський віце-губернатор барон Рокосовський, який допоміг у 1887 році учню, молодому митцю В. Корнієнку, вступити до приватної рисувальної школи Макухіної у Севастополі. Але Василь провчився тільки один рік. У хлопця не було коштів, щоб продовжувати навчання. Згодом губернське земство виділило В. Корнієнку стипендію на навчання в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв. Таким чином він вступає в 1888 році до Академії «вільним слухачем», а закінчує у 1894 році (викладач Б. Орловський). Через два роки (1896) йому видають свідоцтво на право викладати малювання в середніх школах. Паралельно він бере участь у виставках, які проходять у Катеринославі (1901-1904). В його творчості вагоме місце займають композиції на тему української історії та фольклору, зокрема козацтво. На першій професійній виставці в 1901 році було виставлено одинадцять власних картин: «Портрет невідомого», «Етюд», «На траві», «Під час свята», «Старий» та інші.

У 1904 році В.О. Корнієнко бере участь у другій виставці художників Катеринослава, після якої він дарує землякам портрет Т. Г. Шевченка.

Але художника не забувають – у 1909 році його живописні роботи: «Запорозька Січ», «Набіг татар на Україну», «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва» були виставлені на першій художній виставці катеринославського художньо-артистичного товариства пам’яті академіка Ю. І. Федерса.

Коли Василь Онисимович мешкав в Одесі, він близько зійшовся з відомим бібліографом, етнографом, видавцем, літературним критиком М. Ф. Комаровим. Упорядковуючи бібліографічний покажчик творів І. П. Котляревського «На вічну пам’ять Котляревському», Комаров запропонував В. Корнієнку підготувати 20 ілюстрацій до «Енеїди», а згодом зробити малюнки до «Кобзаря» Т. Шевченка. Художник погодився і почав роботу. Але після 10 перших малюнків, які були написані до «Енеїди», хвороба не дала можливості закінчити її. Василь Онисимович помер у віці 37 років.

Не меншу цінність має і літературна спадщина В. Корнієнка. Але його твори були видані лише після смерті художника.

Перші поезії опубліковані в літературному збірнику «Перша ластівка» з циклу «Відгуки життя» («Мрії», «Коло Дніпра», «Пісня маляра», «Верба», (Херсон, 1905). Ще оповідання–казка під назвою «Запорізький скарб».

Ім’я українського художника, письменника Василя Онисимовича Корнієнка увійшло до скарбниці національного мистецтва, як одного з найкращих ілюстраторів творів класика української літератури І. П. Котляревського, як митця портрета. Він намалював портрет Тараса Шевченка і мав на меті виконати малюнки до «Кобзаря».

На жаль, молодим, повним творчих задумів і не реалізованих надій, він передчасно пішов з життя, залишивши після себе низку неопублікованих поетичних творів та оповідання-казку «Запорізький скарб».

Помер Василь Онисимович Корнієнко 11 грудня 1904 року в Одесі. Похований у рідному селі Мануйлівці.

Література та інтернет-ресурс:

Енциклопедія Сучасної України. Т. 14 : Кол - Кос / редкол.: Дзюба І. М. (співгол.) [та ін. ; НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України]. – К. : [Ін-т енциклопед. досліджень НАН України], 2014. – 768 с. : іл. – Із змісту :Ханко, В. М. Корнієнко Василь Онисимович. - С. 521-522.

Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко. – Запоріжжя : Дике Поле, 2006. – 632 с. – Із змісту : Корнієнко Василь Онисимович. - С. 281-282.

Мистецтво України : біограф. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – 700 с. – Із змісту : Корнієнко Василь Онисимович. - С. 318.

Заремба, В. І. Василь Корнієнко : біогр. повість / В. І. Заремба ; Володимир Іванович Заремба. - К. : Молодь, 1979. - 152 с. : іл.

Корнієнко Василь Онисимович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=53048lang=ukr

Література:

Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1 : А-Л / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 880 с. : фото, портр. – Из содерж. : Ефремов Иван Антонович. - С. 505-506.

Паруса вдохновения : антология произведений бердян. литераторов : в 2-х т. Т. 2 / Центр. лит.-творч. обществ. орг-ция "Бердянск литературный" ; [лит. ред. Р. Чабан, Л. Тесленко]. – Мелитополь : ИД МГТ, 2013. – 388 с. – Из содерж. : Сукач, Г. Б. Иван Антонович Ефремов. - С. 282-284.

Бердянська чоловіча гімназія (1901-1919 роки) : матеріали з історії Бердян. держ. пед. університету. Т. II / Бердян. держ. ун-т ; [І. І. Лиман, В. М. Константінова]. – К. : [Освіта України], 2007. – 632 с. – Із змісту : [Єфремов І. А.]. - С. 7, 510, 575.

Ім'я Миколи Петровича Трублаїні стоїть поряд з іменами кращих українських письменників, які створювали літературу для дітей у 20-30 -ті роки ХХ століття. Микола Трублаїні прожив усього 34 роки, за які встиг стати не просто письменником, мандрівником та улюбленцем дітей, а й непересічною особистістю.

Народився Микола Петрович Трублаєвський, який ввійшов у літературу під псевдонімом Микола Трублаїні, 25 квітня 1907 року в селі Вільшанка (нині - Крижопільського району Вінницької області) в сім'ї вчительки і лісоруба.

1925 року Микола їде до Харкова вчитися на Всеукраїнських курсах журналістики. Згодом стає кореспондентом газети “Вісті”. І саме в цей період розпочалися життєві мандрівки Миколи Петровича, сповнені відвагою, суворими та важкими випробуваннями, які він витримав з честю та гідністю.

Так, узимку 1927 року як кореспондент газети “Вісті” вирушає у двомісячну подорож до Далекого Сходу. В 1929-1930 - х роках бере участь в арктичних експедиціях на криголамах “Літке”, “Сибіряков”, “Володимир Русанов”. Багатющі враження від численних мандрівок Микола Трублаїніописав у оповіданнях, присвячених Далекій Півночі. Саме в них він і визначив остаточно головне покликання свого життя — писати для дітей.

Перша книга письменника - “До Арктики через тропіки” вийшла в 1931 році. Пізніше побачили світ твори: “Бій за переправу” (1932), “Літке” - переможець криги”, “Погонич блакитного кита” (1933), “Малий посланець” (1934), романи й повісті “Лахтак” (1935),”Шхуна “Колумб” (1937), “Мандрівники” (1938). В 1941 році виходять останні прижиттєві книжки письменника - “Життя за Батьківщину”, “Оповідання про хоробрість”. Фантастичний роман Миколи Трублаїні “Глибинний шлях” був надрукований уже після смерті письменника.

Перекладені багатьма мовами, його твори друкувались окремими виданнями понад 100 разів. Вони були написані протягом лише одного десятиріччя. А як багато він міг би ще зробити, якби не Велика Вітчизняна війна...

22 вересня 1941 року вчорашній директор Харківського філіалу видавництва “Радянський письменник” М. Трублаїні став кореспондентом газети “Знамя Родины». Через два днівінвже був на передовій у складі 96-ої дивізії 18-ої армії,яка вела бої в Північному Криму. Фатальним для спецкора виявилося 4 жовтня. Між селами Мостове і Козолугівка Токмацького району Запорізької області під час однієї з атак німецької авіації письменник отримав важке поранення у живіт. Після операції мужнього спецкора перенесли в санітарний поїзд. 5 жовтня 34-річний письменник і журналіст помер. Його поховали на одному із степових полустанків.

Після війни останки Миколи Петровича Трублаїні були перепоховані у братській могилі поблизу міста Ровеньки на Донбасі, неподалік могили молодогвардійців. На вшанування пам'ятівідомого письменника в 1966 році було засновано літературну премію імені Миколи Трублаїні. Саме за найкращі твори для юних читачів нагороджували цією премією аж до проголошення незалежності України. Сьогодні цієї премії вже не вручають, її фактично замінили іншою літературною відзнакою за найкращі твори для дітей і юнацтва - “Кришталевою вишнею”.

8 травня 1991 року за Козолугівкою, обабіч степової асфальтівки, було урочисто відкрито пам`ятний знак на його честь. А 19 лютого 2015 року в м. Хмельницькомуз`явиласявулиця Миколи Трублаїні, провулок Миколи Трублаїні, проїзд Миколи Трублаїні.

Література:

Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія / [упоряд. : Зайдлер Н. В., Гончаренко О. М. ; за загал. ред. Бабакової О. В.]. – 2-ге вид. – Мелітополь : ВБ ММД, 2010. – 488 с. – Із змісту : Микола Трублаїні. - С. 49-51.

Глянь, В. Журналіст. Письменник. Фронтовик / Віктор Глянь// Таврія. - 2007. - 11 трав. (№ 9). - С. 3.

Пальоха, В. Де загинув Микола Трублаїні? // Робіт. газ. - 1995. - 19 груд.

Орільський, В. Як це було // Ком. шляхом. - 1991. - 16 трав.

Лиходід, М. Пам`яті Миколи Трублаїні : [вірш] // Запоріз. правда. - 1990. - 8 трав.

Шевчук, С. Це було під Запоріжжям // Комсомолець Запоріжжя. - 1974. - 25 лип.

Література:

Запорізький рахунок Великій війні, 1939-1945 : [монографія] / [авт. : Ф. Турченко (наук. ред.), В. М. Мороко, В. В. Мороко, О. Ф. Штейнле, В. С. Орлянський та ін.]. – Запоріжжя : [Просвіта], 2013. – 416 с. : фото. – Із змісту : Рух Опору. 1. Радянський опір : [в т. ч. про діяльність підпільної групи під керівництвом М. Г. Гончара]. - С. 246-269.

Народна війна 1941-1944. Антифашистський рух опору на території Запорізької області. Запорізький архів : зб. документів і матеріалів / Держ. архів Запоріз. обл. ; [авт.-упоряд. : В. О. Бондар, О. Г. Величко, І. В. Козлова]. – Запоріжжя : [Прем'єр], 2005. – 560 с. : іл. – Із змісту : Підпільна група Гончара М. Г. - С. 58-74.

Лініков, В. А. Критичний аналіз деяких епізодів підпільного руху у м. Запоріжжі (1942-1943 рр.) : [в т. ч. про діяльність підпільної групи під орудою М. Г. Гончара] // Музейний вісник. - 2014. - № 14. - С. 259-274.

Чехарин, А. Врагу не покорились / Александр Чехарин // Вестник профсоюза. - 2016. - 27 апр. (№ 3-4). - С. 9.

Закінчив СШ № 4 у Бердянську. З 1974 по 1978 роки навчався у Тюменському ВВІКУ, після закінчення училища знаходився на викладацькій роботі у Донецькому вищому політичному училищі, звідки в 1983 році був направлений до Афганістану, провінція Кундуз (п/п 39705). Старший лейтенант, командир розвідувально-водолазного взводу Микола Іванович Герасименко брав участь у 3 бойових операціях, двічі супроводжував колони. 9 січня 1985 року, виконуючи бойове завдання у складі загону забезпечення руху, прямував на БМП маршрутом Кундуз - Баглан - Пулі-Хумрі. У районі населеного пункту Баглан загін був обстріляний противником. Мужній командир рішуче й уміло організував оборону, однак сам у цьому бою загинув. М. І. Герасименкапосмертно нагороджено орденом Червоної Зірки. Похований на центральному кладовищі у м. Бердянську.

Література:

Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1 : А-Л / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 880 с. : фото, портр. – Из содерж. : Герасименко Николай Иванович. - С. 332.

Книга пам'яті України. Інтернаціоналісти. Запорізька область. Т. 23 [і] / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – 320 с. – Бібліогр.: с. 318. – Із змісту : Герасименко Микола Іванович. - С. 28.

Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – 80 с. – Из содерж. : Герасименко Николай Иванович. - С. 24.

Після закінчення СШ № 71 навчався у Ворошиловградському вищому військовому авіаційному училищі штурманів (1975-1979). Для проходження служби був направлений до ДСО (ст. Завитинськ Амурської області). З липня 1983 року служив в Афганістані (п/п 15478), розташованій у м. Кабул. Здійснив 376 бойових вильотів. У складних обставинах діяв холоднокровно, упевнено приймав рішення. Надавав велику допомогу командиру літака у справі виховання особового складу і забезпечення безпеки польотів. 18.01.1984 р. літак, у складі екіпажу якого він виконував черговий бойовий виліт, був збитий бунтівниками. Валерій загинув. Нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки. Похований на Капустяному кладовищі у Запоріжжі.

Література:

Книга пам'яті України. Інтернаціоналісти. Запорізька область. Т. 23 [і] / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – 320 с. – Бібліогр.: с. 318. – Із змісту : Козирєв Валерій Георгійович. - С. 46.

Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – 80 с. – Из содерж. : Козырев Валерий Георгиевич. - С. 37.

Мохов Микола Володимирович - воєнний краєзнавець Мелітополя

Микола Володимирович народився 28 квітня 1917 року в сім'ї творчої інтелігенції. Батько Володимир Миколайович - режисер, мама Любов Яківна - актриса. У 1939 році закінчив економічний факультет Московського машинобудівного інституту, а в 1941 - Іркутське загальновійськове командне училище.

Щойно закінчилися іспити, як настав час головного випробування – війною, і тривав цей екзамен для М. Мохова з липня 1941 року по травень 1945-го. Воював на Ленінградському, Волховському, 1-му і 4-му Українських фронтах. Обіймав різні командні посади, пройшов шлях від помічника командира роти розвідки до начальника відділу штабу дивізії. Отримав два легкі, два тяжкі поранення і контузію. Закінчив війну капітаном, у Празі.

За бойові заслуги нагороджений орденами: Вітчизняної війни, Вітчизняної війни II ступеня (двічі), "Червоної Зірки", Богдана Хмельницького III ступеня, багатьма медалями.

До мирного життя повернувся з «вічною пам’яттю про війну» (так донька Ганна Миколаївна називає осколки, які й понині «сидять» в нозі та не дають спокою), проте залишився у строю. Служив у Львівському військовому окрузі на Західній Україні, де знайшов не лише застосування своїм ґрунтовним професійним знанням та навичкам, а й супутницю життя.

У 1946 році одружився з молодою мелітопольчанкою Феодосією, яка після закінчення Мелітопольського педагогічного інституту за направленням працювала вчителькою математики у Дрогобичі.

Потім була служба у внутрішніх військах Ленінградського військового округу. Після демобілізації в 1958 році приїхав з дружиною та двома доньками до Мелітополя - рідне місто Феодосії Лаврентіївни, яке і для нього стало рідним. Працював інспектором державної статистики при міськвиконкомі, а потім начальником машинообчислювальної станції.

За роки війни Микола Володимирович багато чого пережив, бачив горе та руїни (зокрема, й мелітопольські) і як завзятий фотоаматор закарбував безліч пам’ятних кадрів для прийдешніх поколінь. Як людина небайдужа почав вивчати історію міста періоду Великої Вітчизняної війни. Спочатку це було його захопленням, а потім стало справою всього життя. Микола Володимирович детально аналізував Мелітопольську наступальну операцію з 26 вересня по 5 листопада 1943 року, розшукував Героїв Радянського Союзу, які, в прямому розумінні цього слова, завоювали таке високе звання в боях за Мелітополь, а їх було аж 88. Писав запити й особисто побував у всіх (наголошує: у всіх) військових архівах колишнього Радянського Союзу, де була хоч якась інформація з цієї теми. Працював і у вільний час, допомагала та спонукала й робота керівника міського управління статистики. «Не знаючи історії, - говорив Микола Володимирович, - статистику вести не зможеш».

У 1968 році, з нагоди 25-річчя визволення Мелітополя від німецько-фашистських загарбників він зібрав героїв-визволителів на зустріч і був одним з ініціаторів та організаторів загальноміського свята. З того часу і зустрічі, і відзначення пам’ятної для міста дати стали традиційними.

Тепло й з повагою згадував Микола Володимирович тих мужніх воїнів, а особливо - Героя Радянського Союзу, генерал-майора І. К. Нестерова, який надавав відчутну допомогу в пошуковій роботі. Вони познайомилися ще в кінці 1942 року у фронтовому госпіталі, і з тих пір їх пов’язувала міцна дружба.

Рахунок написаних М. В. Моховим листів та запитів, кількість зібраних матеріалів іде на тисячі, а тривалість досліджень – на десятиліття. Та знайти будь-яку інформацію в його скарбниці зовсім не важко, бо кожен папірець тут чітко «знає своє місце». Микола Володимирович укомплектував архів негативів, систематизував документи, зібрані в результаті листування, склав описи і каталоги, зібрав і оформив схеми та карти по Мелітопольській операції. Протягом багатьох років він підтримував активні ділові зв’язки з міським краєзнавчим музеєм, а коли вийшов на пенсію, став його співробітником. Усі матеріали, які в нього були, особові справи Героїв та ін. передав у музей, тамє фонд М. В. Мохова, де зберігаються всі його надбання. Та й зараз дома ще є теки, понад 50 томів.

Микола Володимирович опублікував декілька книг, серед яких - нариси "Золоті зірки Мелітополя", короткий біографічний довідник "Вічна слава Мелітопольщини", "Їх іменами названі вулиці міста Мелітополя", альбоми з фотографіями Мелітополя, довідник «Адміністративно-територіальний поділ Мелітопольського району Запорізької області на 1 січня 2006 року» та інші.

Є ще дві книги не опубліковані. Одна на диску, в електронному вигляді - про героїв-визволителів, «Мелітопольська операція Південного фронту». Цифри і факти. Довідник в трьох томах. 2010 р.

Як краєзнавець М. В. Мохов протягом усіх років через пресу ділився своїми знахідками з жителями Мелітопольщини і Запорізького краю. Особливо плідною була співпраця з найстарішою в регіоні Мелітопольською міськрайонною газетою «Новий день» (попередня назва «Радянський степ», «Серп і молот»), яка вже майже 94 роки користується довірою читачів. Прізвище Мохова не сходило з друкованих сторінок, усі його матеріали, які ми зараз маємо об’єднаними в солідні видання, пройшли апробацію на сторінках цієї та інших газет.

Полковник М. В. Мохов брав активну участь у створенні Запорізької обласної книги «Пам’яті», будучи членом редакційної колегії. Саме до нього звернулися по консультацію, коли в міському музеї створювалась діорама «Штурм німецько-фашистської лінії оборони «Вотан» на річці Молочній». Він також був науковим консультантом при створенні в Мелітополі Алеї бойової слави.

15 травня 1998 році Миколі Володимировичу Мохову присвоєно звання «Почесний громадянин Мелітополя». Його заслуга – це неоціненний внесок в історію міста. До бойових нагород офіцера додалися й трудові відзнаки - ордени "Знак Пошани", "За заслуги перед Запорізьким краєм" III ступеня, багато медалей.

Колишній офіцер-розвідник – він був надзвичайно пунктуальною, відповідальною, вимогливою до себе й до інших людиною, краєзнавець від Бога. Та коло його інтересів завжди було значно ширшим: фотографія, філателія, література, колекціонування… Всі, хто працював з М. В. Моховим, хто його добре знав, кажуть: цікавий співрозмовник, професіонал, чуйна, тактовна людина, приклад високої відповідальності та порядності.

Незважаючи на поважний вік, Микола Володимирович мав феноменальну пам’ять, яка ніколи не підводила його і завжди вела дослідника до успіху. Знавець Мелітопольського краю був безкомпромісним у своїх переконаннях, відвертим в судженнях, впевнено й аргументовано відстоював свою думку.

Протягом багатьох десятиліть кожен день М. В. Мохов зустрічав працею. «Усе щось перечитував, аналізував, дописував», - розповідає донька Ганна Миколаївна і вважає, що саме заняття улюбленою справою давало йому життєві сили, зберігало здоров’я та активність. А ще - чуйна, турботлива родина: доньки Людмила і Ганна, онуки Олена і Наталя, правнуки Олександр і Ксенія. Після відходу в інший світ дружини, з якою Микола Володимирович прожив 64 роки, вони для нього – головна підтримка і джерело натхнення.

На жаль, Микола Володимирович трішечки не дожив до свого 100-річчя. До його ювілею “Спілка краєзнавців Мелітопольщини” планує відкрити пам`ятну дошку, а міський краєзнавчий музей підготує виставку.

(Полухіна Т. В.)

Праці:

Административно-территориальное деление Мелитопольского района Запорожской области на 1 января 2006 года : справочник / Мелитоп. краевед. музей ; сост. : Н. В. Мохов. – Мелитополь : Издат. дом МГТ, 2007. – 92 с. : карты, ил. – Библиогр.: 49 назв.

Освобождение Мелитополя : 60-летию освобождения Мелитополя от нем.-фашист. оккупации посвящается (сб. документов) / Мелитоп. краевед. музей ; [сост. : Л. А. Петрова, Н. В. Мохов]. – Сб. выпущен при содейст. нар. деп. Украины Василия Хмельницкого. – Мелитополь : [Мелитополь. гор. тип.], 2003. – 120 с.

Куперман, В. На берегах Молочної : нариси про Героїв Рад. Союзу : 50-річчю Великої Перемоги присвячується. Вип. ІІ / В. Куперман, М. Мохов. – Мелітополь : Міська друкарня, 1994. – 100 с.

Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : бібліограф. покаж. / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького"ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2009. – 156 с. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2). – Із змісту : [Мохов М. В.]. - С. 58, 59, 63, 64, 65, 66, 69.

Література та інтернет-ресурс:

Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биограф. сб. / ред. кол. : Н. Н. Ефименко (пред.) [и др.]. – Х. : Факт, 2004. – 520 с. : ил. – Из содерж. : Мохов Николай Владимирович. - С. 354-355.

Фомина, О. У истории в плену : [Н. В. Мохову - 95 лет] // Мелитоп. ведомости. - 2012. - 16-22 мая (№ 20). - С. 18.

Кузнецова, А. Почетный гражданин Мелитополя в детстве получил от вождя народов «по шапке» / Альбина Кузнецова // Мелитоп. ведомости. - 2007. - 25 апр. (№ 17). - С. 11.

Соловйов, В. І скажуть люди: “Спасибі” // Запоріз. правда. - 1967. - 6 серп.

МоховМикола Володимирович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6628&lang=ukr

Література:

Шиханов, Р. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біографічні нариси / Руслан Шиханов. - Запоріжжя : Принт, 2015. - 146 с. - Із змісту : Хаджинов Леонід Петрович. - С. 53-54.

29 квітня 1967 року відкрили Будинок зв`язку на площі Жовтневій (нині - Площа Героїв) м. Запоріжжя.

На одній із стін - мозаїчне панно про підкорення Славутича Дніпрельстаном. Внутрішній об`єм поштамту - 35 тисяч кубічних метрів. Над входом у поштамт був встановлений “годинник світу” (водночас він показував час багатьох столиць світу). Виготовили цей годинник працівники Київського поштамту.

На п`ятому поверсі розміщувався обласний і міський відділи “Союздруку”, проектна група, бібліотека, зал засідань, на четвертому - радіобюро, фототелеграф, лабораторія, майстерні та інші служби телеграфу, на третьому - обласне виробничо-технічне управління зв`язку, на другому - адміністрація поштамта, міська служба пошти та інші служби. До всіх залів усіх п`яти поверхів можна було дістатися пасажирським ліфтом. Поштамт мав чудову обладнану газетно-журнальну експозицію.

Проектував та будував цей дім трест “Запоріжжитлобуд”.

Література:

Как это было : очерки истории Запорожского края. – Запорожье : [Изд. дом "Керамист"], 2009. – 136 с. – На обл. 1948-2009. Суббота плюс: гл. газета Запорожья. – Из содерж. : 1967. Открыт Главпочтамт. - С. 44.

Новое Запорожье : хроника развития большого города, 1921-2006 : 85 лет названию города / [авт.: У. Кузьменко и др.]. – Днепропетровск : АРТ-ПРЕСС, 2006. – 216 с. : ил.

У квітні 2002 року за підтримки Запорізького культурного центру “Хортиця” в селі Широке Василівського району Запорізької області було відкрито музей-експозицію “Еристівка”.

Експозиція присвячена історії козацтва та історії села. Там демонструють роботи художника Мирослава Добрянського з Чернігівського району Запорізької області, ілюстрації з альбому С. Вишневецького, присвячені побуту запорозького козацтва. Часто експонати приносять самі люди. Так з`явилися колекції вишиванок, старовинних глечиків і самоварів. Є справжня гармата, піднята разом з козацьким кораблем чайкою з дна Дніпра. Також є мініатюрний орган, який працює і сьогодні. 

Література: 

Василівщина туристична та мистецько-поетична / [гол. ред. Н. М. Бабаніна]. – Запоріжжя : Просвіта, 2011. – 144 с. – Із змісту : Музей-експозиція “Еристівка”. - С. 18.