Інтернет-ресурс: 

http://zounb.zp.ua/resourse/2012/7m.html

ГайдабураВалерій Михайлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5585&lang=ukr

Покоління металургів, що будувало комбінат, видавало перші плавки, катало перший сталевий лист, відбудовувало завод після Другої світової війни, не звикло сидіти без діла. Перші повоєнні пенсіонери-ветерани об´єдналися і створили «Клуб пенсіонерів-металургів». Вони допомагали досвідом («рейдові бригади» виправляли недоліки в роботі), брали участь у громадській роботі, головували у товариських судах, займалися культурно-просвітницькою діяльністю.

Кількість членів клубу росла і переросла затісні рамки. Так 5 липня 1967 року за ініціативною пропозицією профкому було створено «Громадське товариство ветеранів війни та праці заводу “Запоріжсталь”». Активну організаційну роботу взяли на себе Володимир Михайлович Майоров та його товариші - Яков Омелянович Жулац, Ісаак Мойсейович Кобрин, Василь Андрійович Волосевич. Вони визначили цілі та задачі товариства, які орієнтувалися на соціальний захист пенсіонерів, відвідування і надання допомоги самотнім та тяжко хворим, матеріальну допомогу нужденним, культурно-просвітницьку роботу для дозвілля людей пенсійного віку.

Рада ветеранів входить до складу комбінату як самостійний цех і має своїх представників у профкомі. Правління комбінату підтримує діяльність Ради та допомагає у вирішенні проблем.

50 років існує “Громадське товариство ветеранів війни та праці заводу «Запоріжсталь», і 50 років пенсіонери заводу не лишаються осторонь життя колективу, не почувають себе забутими і непотрібними. Продовжується зв´язок часів.

Література:

Кошкалда, О. Радоваться жизни лучше вместе : совет ветеранов меткомбината «Запорожсталь» отмечает очередную годовщину плодотворной деятельности / Ольга Кошкалда // Индустр. Запорожье (Панорама). - 2013. - 5 июля (№ 94). - С. 3.

Домикеев, В. Мы на 20 лет предвосхитили ветеранское движение в Украине // Днепров. металлург. - 2007. - 6 июля (№ 27). - С. 2.

Совету ветеранов комбината — 35 лет! // Днепров. металлург. - 2002. - 5 июля. - С. 3.

Література:

Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня : [нариси та документи про Героїв Рад. Союзу, Героїв України та Героїв Соц. Праці] / А. І. Голдобін ; під заг. ред. І. Р. Щербахи ; перекл.: С. М. Кириченко, М. О. Сидоренко. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – С. 651-653.

«Південна зоря» - бердянська суспільно-політична газета, що бере витоки з «Известий рабочих, солдатских и крестьянских депутатов», перший номер якої вийшов 12 липня 1917 року. Згодом у Бердянську видавались:1919-1920 рр. «Известия Бердянського повітового військового ревкому та парткому», у 1921 році - «Известия Бердянского уисполкома и упарткома», в 1922 році - «Красная заря» , з 1923 року - «Рабоче-крестьянское слово», випуск якої припинився 31 травня 1925 року у зв’язку з ліквідацією округу.

Змінювались назви газети,але вона завжди залишалась надійним джерелом інформації та пропагандистом нового життя. У 20-ті роки редакція Бердянської повітової газети «Известия»оголосила конкурс на кращу назву газети, до участі в якому залучила весь рабсількорівський актив. Один з читачів, Г. І. Кардаш, запропонував назвати газету «Рабоче-крестьянское слово». Його пропозиція була схвалена. З того часу газета почала виходити під такою назвою.

З 2 квітня 1965 року головна газета Бердянщини починає виходити під назвою «Південна зоря». Десятитисячний номер газети «Південна зоря» вийшов 27 грудня 1977 року в багатоколірному виконанні з матеріалами про газету. Зокрема, було вказано, що бердянська газета за час свого існування змінила шість назв.В різний час в повоєнні роки в редакціях газет «Більшовицька зірка», «Приморський степ», «Південна зоря» працювало багато відомих журналістів краю. «Південна зоря »завоювала високий авторитет не тільки в області, але і в країні. Колекція її призових місць в творчих конкурсах - кілька сотень грамот та дипломів. Вона неодноразово відзначалась як одна з кращих міськрайонних газет області та України. Була нагороджена Почесною Грамотою Верховної Ради України(1968р.), тричі відзначалась однією з найвищих нагород СРСР для газет - Дипломом імені М. І. Ульянової. Співпрацівники «Південної зорі» були нагороджені тридцятьма медалями: золотими, срібними, бронзовими Всесоюзної та республіканської виставок досягнень народного господарства.

Сьогодні «Південна зоря» виходить тричі на тиждень разовим накладом понад 20 тисяч примірників, об’ємом від 4 до 32 сторінок. Передплата на газету проводиться на всій території Запорізької області. «Південна зоря » у 2012 році мала додаток, газету «Азовский вестник» для інтелектуального читача студентів, просвітян, краєзнавців, газету для дачників «6 соток», дитячо-юнацьку газету «Дзендзик».

Література та інтернет-ресурси:

Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-полит. справочник. Т. 2 : М - Р / [под общ. ред. Михайличенко В. И.]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. – 824 с. : ил. – Из содерж. : “Південна зоря”. - С. 444-448.

Головна сторінка Пiвденна Зоря [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://pivdenka.berdyansk.net/

Архів газети Південна Зоря [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://pivdenka.berdyansk.net

Про газету Південна Зоря. «Південна зоря» – бердянская...[Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://pivdenka.berdyansk.net

Священноісповiдник Димитрій Ігнатенко

Димитрій Феофанович Ігнатенко народився 17 липня (за іншими відомостями 18.02) 1872 року в селі Агаймани Мелітопольського повіту Таврійської губернії в родині священика Феофана Димитровича і матінки Клавдії Прокопівни¹. Закінчив Київську Духовну Академію в 1896 році зі званням кандидата богослов'я з правом отримання ступеня магістра без нового випробування. Викладав у Сімферопольському Духовному Училищі. Єпископом Таврійським Михайлом (Грибановським) був висвячений у сан священика 4 лютого 1898 року і спрямований у місто Керч, де виконував обов'язки помічника благочинного і законоучителя в Кушніковському дівочому інституті. У 1901 році отця Димитрія на його прохання переводять до Сімферополя настоятелем храму в ім'я Святого Благовірного князя Олександра Невського при чоловічої гімназії, і цієї ж гімназії - законовчителем.

Перший раз о. Димитрія заарештували під час облави в Сімферополі у 1920 році, але незабаром відпустили. У листопаді-грудні 1922 року в Сімферополі проходили відкриті засідання Верховного революційного трибуналу. Протоієрей Димитрій Ігнатенко разом зі своїм єпархіальним архієреєм, майбутнім священномучеником Никодимом (Кротковим) і ще декількома кліриками постав перед «пролетарським судом» за звинуваченням у небажанні віддати богослужбові предмети на поталу. Священик був засуджений на три роки виправно-трудових таборів. Будучи звільнений за амністією, він повернувся до Сімферополя і став служити у кафедральному соборі на ім'я Святого Благовірного князя Олександра Невського. 10 березня 1923 року отця Димитрія заарештували вдруге разом зі старостою собору і п'ятьма священиками. Його звинувачували в «розкраданні церковних предметів, ярої та оскаженілої агітації проти радянської влади ..., використанні релігійних забобонів темних мас з метою збурити їх проти влади»². Після нетривалого розгляду священика вислали до Катеринославської губернії. Перебуваючи в Мелітополі, він пише численні листи в ГПУ, прокуратуру, ВЦВК з проханням переглянути його справу і дозволити йому повернутися в Крим. Замість цього було винесено постанову про заслання отця Димитрія в Туркестан.

 Повернувшись до Сімферополя, він служить у Cвято-Преображенськiй церквi на цвинтарi. Але зовсім небагато часу: 11 травня 1926 року його знову заарештовують за проповідь напередодні Великодня, в якій отець Димитрій закликав своїх парафiян допомогти тим, хто нудиться у в’язницях, зібрати для них пожертви і привітати їх з Воскресінням Христовим. Священика засудили до адміністративної заслання на три роки в Марійську область.

Повернувшись із заслання в травні 1927 року, бувши позбавлений права проживати в Криму, протоієрей Димитрій оселяється у Мелітополі і через деякий час отримує Свято- Алексiєвську парафiю у селищi Круча.

Влітку 1935 року його заарештовують в останній раз і заточують до Мелітопольської тюрми НКВС. У провину священикові ставлять його антирадянські проповіді, «поширення фашистських поглядів», провіщення війни. На допитах священик не приховував свого невдоволення радянською владою і її заходами, спрямованими на знищення релігії. Під час ведення слідства о. Димитрію виповнилося 63 роки. Повні випробувань післяреволюційні роки, арешти, заслання і допити підірвали його здоров'я. 9 вересня його переводять до тюремної лікарнi. На свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господня протоієрей Димитрій Ігнатенко преставився, донісши свій хрест до кінця. Постановою прокурора міста Мелітополя від 9 жовтня 1935 року кримінальна переслідування відносно Ігнатенко Д. Ф. припинено в зв'язку з його смертю.

Постановою Управління СБУ в Запорізькій області від 21 лютого 1997 року вiн був реабілітований.

Постановою Ювілейного Архієрейського Собору 2000 року про соборне прославляння новомучеників та iсповідників, у ХХ ст. від безбожної влади постраждалих, ім'я протоієрея Димитрія Ігнатенко внесено до Собору новомучеників і сповідників для загальноцерковного шанування. Пам'ять його встановлено здійснювати 14 (27) вересня, в день святкування пам'яті новомучеників і сповідників Запорізьких – 13 (26) червня і в день святкування пам'яті Собору новомучеників і сповідників, у ХХ ст. від безбожної влади постраждалих.

(Ковальов О.)

Література:

Авдеенко, С. И. Претерпевшие за веру / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – Мелитополь : [Люкс], 2012. – 352 с. : ил. – Из содерж. : Авдеенко, С. И. От веры не отрекся. - С. 150-180.

Література:

Каргиев, З. Н. Эстафета памяти: 1932 - 2012 : [КП «Запорожэлектротранс» - 80 лет] / З. Н. Каргиев ; Заур Каргиев. – Запорожье : Акцент ИТ ; ВАЛПИС, 2012. – 276 с. : фото.

Мое Запорожье, 1920 - 1930 гг. [Изоматериал] / авт. пректа: М. Мордовской, И. Павелко, В. Стойчев ; Запорож. обществ. орг-ция «Вознесенка». – Запорожье : ПУВК, [б. г.]. – 1 облож. (18 отд. л). – Из содерж. : г. Запорожье. Трамвайное кольцо на Привокзальной площади. 1930-е гг.

Народився в сім'ї робітників. Закінчив Літературний інститут ім. М. Горького (3 курси), вищі курси сценаристів та режисерів (1967) у Москві. Працював у Києві у 1970-90-х рр. на кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Друкується з 1961 р. Автор повісті “Гуцулія” (1963), збірки оповідань “Майва” (1964), роману-трилогії “Коли в горах заходять дощі” (1965-1978), романів-дилогій “Велика твердь” (1980), “Світе вільний” (1982). Роман “Полин чорний, мак гіркий” (1988) - це твір про Запорозьку Січ доби останнього кошового отамана Петра Калнишевського. Вогняний потік визвольної боротьби на Україні напередодні з'єднання всіх її земель очолюють Максим Залізняк та Іван Гонта, їй сприяє православна церква, втіленням якої є знаменитий монах Мельхіседек Значко-Яворський. Складні колізії повоєнного життя зображені в повістях «Хто в четвер — тому не доведеться в п'ятницю», «Полечко поле» (обидві - 1970), «Фавор-гора» (1972), «Малинове решето» (1965), «З меча і до орала», «Тризна». У центрі роману-дилогії «І день над днями» («Прелюди Гоголя», 1984, і «Осії Гоголя», 1986) — молоді роки видатного письменника, його духовне і творче змужніння. Нині на творчій роботі, пенсіонер. Опубліковано 15 книг прози. Член Національної спілки письменників України (1964). Життєве кредо: «Живи поки помреш». Захоплення: збирати каміння і давні бронзові витвори.

Твори:

Тризна : іст. роман / Г. А. Колісник. – К. : Укр. письменник, 1995. – 189 с.

Полин чорний, мак гіркий : (козац. дилемати) : роман / Г. А. Колісник ; Григорий Колісник. – К. : Рад. письменник, 1988. – 260, [2] с.

Література:

Енциклопедіясучасної України. Т. 14 : Кол - Кос / редкол.: Дзюба І. М. (співгол.) [та ін. ; НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енцикл. дослідженьНАН України]. – К. : [Ін-т енцикл. досліджень НАН України], 2014. – 768 с. : іл. – Із змісту : Бурбела, В. А. Колісник Григорій Андрійович. - С. 56-57.

Літературне Запоріжжя : біобібліогр. довід. Вип. 2 / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова, І. Півненко. – Запоріжжя : Поліграф, 2002. – 54с. – Із змісту : Колісник Григорій Андрійович. - С. 24-25.

Козацькому роду нема переводу : біографічний довідник / [упоряд. : Головко Т. Д., Лімін В. Ю.]. – К. : Громадянська злагода, 2001. – 152 с. – Із змісту : Колісник Григорій Андрійович. - С. 54.

Закінчив Сімферопольське художнє училище ім. М. С. Самокиша (1955). Вчителі з фаху: К. П. Федчук, Л. С. Смерчинський, М. І. Бєдниченко. По закінченні навчання працював скульптором у Товаристві художників (Запоріжжя) Деякий час працював в м. Абакан (Хакасія, РФ)(1972-1977), а потім знову повернувся до рідного краю. Учасник республіканських (з 1957 р.) та всесоюзних (з 1961 р.) мистецьких виставок. Для скульптора П. Ф. Логвінова характерна пильна увага до характеру людини, внутрішнього поруху героя, якого він створює в пластиці. Саме в цьому відмітні риси його робіт – серії Героїв Радянського Союзу та Соціалістичної Праці (1956-1978). Він - автор монументальних творів, присвячених запорозькому козацтву (1991) та Великому Кобзарю (1962).

Учасник Великої Вітчизняної війни. Має 23 державні нагороди.

Література:

Латанский С. В. Народне та образотворче мистецтво Запоріжжя / Сергій Латанський ; Запоріз. упр. культури і туризму, Запоріз. обл. орг. нац. спілки худож. України. – Запоріжжя : [Тандем-У], 2007. – 32 с. - Із змісту : [П. Ф. Логвінов]. - С. 17-19.

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. – 226 с. – Із змісту : Логвінов Павло Федорович. - С. 102-103.

Латанський, С. Воїн і митець // Запороз. Січ. - 2011. - 7 трав. (№ 88). - С. 5.

Доля нагородила дівчину привабливою зовнішністю, і вона вирішила стати актрисою. Сценічний дебют її відбувся в трупі І. Сагатовського, відомого актора театру і кіно: він знявся в ролі керівника контори у кінострічці «Пригоди полтиника»(1929) режисера Акселя Лундіна. У середині двадцятих років ХХ століття молода актриса виконувала головні ролі у виставах «Наталка Полтавка», «Маруся Богуславка», «Циганка Аза» в Первомайському пересувному робочому театрі, яким керував Володимир Магар.

Трагічний 1941 рік. Вибухи снарядів та бомб розкидали акторів по всій країні. Але мистецтво підтримувало бойовий дух бійців, і з цією метою у серпні 1941 року в Харкові був організований український театр (в майбутньому - Луганський обласний український театр). До цього театру (всього 20 акторів) прибилася і актриса Лілія Броневська. Після захоплення Харкова німцями театр був переведений на Південний Кавказ, де актори виступали на передовій перед солдатами. За час війни театр показав 1500 вистав, а зібрані кошти передавали на будівництво танків та кораблів. Виступати приходилося у важких умовах. Так, як згадували актори, на палубі крейсера “Червоний Кавказ” трапилася така історія:«Йде концерт для гвардійців-моряків. Глядачі – на "щоглах", на бойовій рубці, на баштах гармат, на дальномірах. Сміх, оплески... І раптом повітря розриває вибух. Захлопали зенітки, на кораблі зацокотіли спарені кулемети, і фашистський хижак, залишивши за собою хвіст диму, на наших очах зник у хвилях Чорного моря. А потім моряки повернулися з своїх бойових постів, і ми продовжили концерт. Кубрик есмінця, широченна палуба лінкора, плавбаза підводних човнів – це наша сцена, наша естрада».

Актори були бажаними гостями на палубі крейсера «Червоний Крим», де грали «Наталку Полтавку», давали концерти на лінкорі «Паризька Комуна», на крейсерах «Ворошилов», «Комінтерн». Актор виконували українські пісні, читали гуморески, виступали з танцювальними номерами. Сама Лілія Броневська читала вірші Володимира Сосюри, Костянтина Симонова. Серед вистав особливо вдалими були «Маруся Богуславка» М. Старицького і «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького. У 1943 році до театру додали ще одну трупу з Харкова, і об'єднаний театр очолив режисер В. Довбищенко. Актори виступали в Баку, Тбілісі, Кутаїсі. В травні 1944 року театр повернувся до України, і Лілія Броневська знову перейшла під керівництво свого улюбленого режисера — Володимира Магара - до театру імені Щорса.. За три десятиліття роботи в цьому театрі актриса створила низку гостродраматичних, соціально насичених образів: Уляна - «Щорс» Ю. Дольда-Михайлика, Варвара - «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука, Гордиля - «Циганка Аза» М. Старицького, леді Патерсон - «Острів Афродіти», Матір Маври - «У неділю рано зілля копала», Лу - «Тайфун». Для сценічного малюнку ролей Л. Броневської характерні точність думки, гострота емоційних акцентів, пластичне розмаїття.

В багатьох роботах Володимира Герасимовича Магара Броневська була асистентом і співрежисером, чия працьовитість допомагала майстру в постановці найвідоміших його вистав: «Циганка Аза», «Лиха доля» М. Старицького, «Украдене щастя» І. Франка, «Із-за гори кам'яної З. Каца, М. Талалаєвського, «Богдан Хмельницький», «Макар Діброва», «Сторінка щоденника» О. Корнійчука, «Щорс» Ю. Дольда-Михайлика, «Професор Буйко» Я. Баша, «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Оптимістична трагедія» Вс. Вишневського. Декілька вистав створила разом з іншими режисерами: «Глибоке коріння» Д. Гоу, А. Д'Юссо (постановка Д. Котевича), «За другим фронтом» В. Собка (співрежисер Л. Каневський), «Ой, ходи Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького (співрежисер І. Богаченко), поставила виставу «Дівчина у веснянках» Л. Успенського.

Лілія Казимирівна багато спілкувалася і працювала з молоддю, передаючи акторський досвід. Так, за спогадами артистки Тетяни Нещерет, Лілія Броневська як режисера вводила молоду актрису у вистави «Циганка Аза», «Наталка Полтавка», «Майська ніч» - і все на головні ролі, вводила щиро, дотепно, вимогливо у творчій роботі.

Актриса Броневська була також чудовою оповідачкою, вміла створювати парадоксальні усні новели, що вражали слухачів.

Безмежно щасливою почувала себе Лілія Казимирівна, коли, між зйомками, до неї приїжджав її син — всесвітньо відомий актор, народний артист України Микола Гринько, який знявся у багатьох кінострічках, і перш-за все у фільмах А. Тарковського.

У 1968 році Лілія Казимирівна Броневська назажди залишила сцену. Урочистий провід її на пенсію відбувався схвильовано: на сцені, поруч з банкетним столиком, стояло крісло, де сиділа поважна літня жінка. Керівник театру висловив подяку актрисі за багаторічне служіння театрові, побажав усього найкращого, молодь піднесла квіти. Лілія Казимирівна піднялася, весь зал побачив її хвилювання за короткими словами прощання. Опустившись на коліна, вона мовчки поцілувала рідну сцену і вся у сльозах назавжди пішла з театру.

(Ігнатьєва Н. М.)

Література:

1. Гайдабура, В. Талант человеческой щедрости // Гайдабура, В. А що тато робить в театрі? / Валерій Гайдабура. – К., 2011. – С. 212-214.

2. Нечипоренко, Ю. Р. Микола Гринько : (нарис про життя і творчість нар. артиста УРСР М. Г. Гринька / Ю. Р. Нечипоренко, Р. М. Померанський. – К. : Мистецтво, 1987. – 165, [2] с. : [12] арк. іл. – (Майстри сцени та екрана). –Із змісту : Нечипоренко, Ю. Джерела : [про матір М. Г. Гринька Л. К. Броневську]. - С. 6-9.

3. Гайдабура, В. Запорізький обласний український музично-драматичний театр імені М. О. Щорса. – К. : Мистецтво, 1978. – 128 с., іл.

4. Нещерет, Т. Актриса Лілія Броневська // Запороз. Січ. - 1992. - 23 лип.

Загинув в Афганістані. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Останки загиблого не виявлені.

Література:

Книга пам'яті України. Інтернаціоналісти. Запорізька область. Т. 23 [і] / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – 320 с. – Бібліогр.: с. 318. – Із змісту : Миронов Олександр Жоржович. - С. 57.

Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – 80 с. – Из содерж. : Миронов Александр Жоржевич. - С. 45.

Література:

Шиханов, Р. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біографічні нариси / Руслан Шиханов. - Запоріжжя : Принт, 2015. - 146 с. - Із змісту : Головко Володимир Михайлович. - С. 139-140.

Література:

Шиханов, Р. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біографічні нариси / Руслан Шиханов. - Запоріжжя : Принт, 2015. - 146 с. - Із змісту : Липський Генріх Миколайович. - С. 123-124.

Література:

Книга пам'яті України. Інтернаціоналісти. Запорізька область. Т. 23 [і] / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – 320 с. – Бібліогр.: с. 318. – Із змісту : Каратун Юрій Васильович. - С. 42.

Евтушенко, Ю. М.  Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – 80 с. – Із змісту : Каратун Юрий Васильевич. - С. 34.

Література:

http://zounb.zp.ua/resourse/2012/7m.html

Запорізький рахунок Великій війні, 1939-1945 : [монографія] / [авт. : Ф. Турченко (наук. ред.), В. М. Мороко, В. В. Мороко, О. Ф. Штейнле, В. С. Орлянський та ін.]. – Запоріжжя : [Просвіта], 2013. – 416 с. : фото. – Із змісту : Рух Опору. 1. Радянський опір : [в т. ч. про діяльність підпільн. “ДОП”]. - С. 246-269.

Народна війна 1941-1944. Антифашистський рух опору на території Запорізької області. Запорізький архів : зб. документів і матеріалів / Держ. архів Запоріз. обл. ; [авт.-упоряд. : В. О. Бондар, О. Г. Величко, І. В. Козлова]. – Запоріжжя : [Прем'єр], 2005. – 560 с. : іл. – Із змісту : Кам`янсько-Дніпровський район. - С. 255-294.