На початку 1680-х рр. навчався в Києво-Могилянській акаде­мії, пізніше служив у Гадяцькому полку – пройшов шлях від рядо­вого козака до полковника. У складі козацьких військ Григорій Граб’янка брав участь у походах Кримських (1687–1689), Азовських (1695–1696), Кизи-Керменському і Німанському (1697), у Північній війні 1700–1721 рр., у російсько-турецькій війні 1735–1739 рр. Заги­нув у бою біля Гайманової Могили (с. Балки Василівського району Запорізької області) 8 липня 1738 року.

Автор одного із відомих козацьких літописів «Літопису Граб’ян­ки». Літопис завершено 1710 року. Оригінал рукопису не зберігся, але сьогодні відомо понад 50 списків цього твору. «Літопис Граб’ян­ки» охоплює історію України від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини. У першій розпові­дається про події від початків козацтва до Визвольної війни, у другій, найбільш розлогій, – про саму війну, а в третій – про те, що відбувалося в Україні після смерті Богдана Хмельницького. Лі­тописець зупиняється переважно на воєнній історії; головне місце відводить темі участі козацтва у Хмельниччині. Виклад має форму «сказаній» – більших або менших розділів, кожен з яких має свою внутрішню драматургію.

«Літопис Граб’янки» має виразні риси барокового літературного твору. Автор вводить у свою розповідь вірші, напівлегендарні пере­кази. Відповідно до свого завдання – возвеличення Хмельницького і його доби – Граб’янка написав свій твір складною, сильно стилізо­ваною під церковнослов’янську українською книжною мовою того часу. Архаїзуючи мову, автор прагнув досягти високого, патетичного стилю розповіді, у яку все ж проникли народнорозмовні елементи.

(І. В. Шершньова)

Праці:

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / [пер. із ста­роукраїнської Р. Г. Іванченка]. — К. : Знання, 1992. — 192 с.

Летопись Григорія Грябянки : действія презельной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского... — Изд. временною коммиссіею для разбора древних актов. — К. : в Университетской тип., 1854. — I–XXIX, 1 — 380 c.

Література та інтернет-ресурс:

Граб’янка Григорій Іванович // Хроніка 2000 : укр. культурол. аль­манах : (енциклопедичний довідник) : до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. — К., 2013. — Вип. 4 (94) : Український Петер­бург. — С. 319.

Бовгиря, А. М. «Літопис Грабянки» та питання реконструкції «достовірного літопису» // Історія українського козацтва : нариси : у 2-х т. — К., 2007. — Т. 2. — С. 266–281.

Лобода, Т. Грабянка Григорій Іванович // Видатні постаті Ук­раїни : біографічний довідник. — 2-ге вид., доп. — К., 2007. — С. 381–382. — ([Бог і Україна понад усе]).

Сас, П. М. Грабянка Григорій і його літопис української історії та історії козацтва // Енциклопедія історії України. — К., 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 183.

Граб’янка Григорій Іванович // Провідники духовності в Україні / за ред. І. Ф. Кураса. — К., 2003. — С. 202–203.

Григорій Грабянка (?–1738), козацький історик-літописець // Народжені Україною : меморіальний альманах : у 2 т. — К., 2002. — Т. 1 : А–К. — С. 470–471. — (Золоті імена України).

Лях, С. Р. Літопис Граб’янки // Українське козацтво : мала енцик­лопедія / НДІ козацтва при Запоріз. держ. ун-ті. — К. ; Запоріжжя, 2002. — С. 294.

Григорій Грабянка (? – бл. 1738), козацький історик-літопи­сець // Золота книга української еліти : іформ.-імідж. альманах : у 6 т. — К., 2001. — Т. 1. — С. 460–461.

Репан, О. А. Григорій Грабянка у бойових діях 1735–1738 років // Українська біографістика = Biographistica Ukrainica : зб. наук. праць Ін-ту біогр. дослідж. Вип. 11 / НАН України ; Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського ; [редкол. : В. І. Попик (голов. ред.) та ін.]. — К., 1999. — Вип. 2. — С. 174–183.

Левченко, В. Казацкое летописание [Самовидца, Г. Грабянки, С. Ве­личко] // Альманах библиофила. — М., 1983. — Вып. 14. — С. 79–110.

Козацький літописець – Граб’янка Григорій Іванович [Елект­ронний ресурс]. — Режим доступу : http://cdiak.arhives.gov.ua/v_Hra­bianka_Hrygorii_Ivanovych.php

Література:

Кобозєв Микола Степанович // Энциклопедия Бердянска. — Ме­литополь, 2013. — Т. 1 : А–Л. — С. 692–693.

Література:

Кравченко, В. Атаманы – азовцы / Валерий Кравченко // Бердянск деловой. — 2008. — 20 нояб.

Література та інтернет-ресурс:

Лыман, И. И. Крыжановский Василий Константинович // Энцик­лопедия Бердянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михай­личенко]. — Мелитополь, 2013. — Т. 1 : А–Л. — С. 761.

[Крижанівський Василь Костянтинович] // Бердянська чоловіча гімназія (1901–1919 роки) : матеріали з історії Бердянського держав­ного педагогічного університету. Т. II / Бердян. держ. ун-т ; [І. І. Ли­ман, В. М. Константінова]. — К., 2007. — С. 22, 311, 477–479.

Михайличенко, В. И. Летописец города // Михайличенко, В. И. Бердянск: взгляд через столетия / В. И. Михайличенко, Е. С. Денисов, Н. И. Тишаков. — [3-е изд., перераб., испр. и доп.]. — Бердянск, 2010. — С. 325–327.

Константінова, В. М. Крижанівський Василь Костянтинович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6271&lang=ukr

Література:

Князьков, Ю. П. Ганнівка // Князьков, Ю. П. Запорізька область : історико-географічний і топонімічний словник. — Запоріжжя, 2009. — Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітопол., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). — С. 256.

Ганнівка // Мій край – Якимівщина (природні топоніми та ойко­німи Якимівського району Запорізької області) / І. П. Аносов, О. С. Ара­баджі, Н. М. Барабоха [та ін.]. — Якимівка — Мелітополь, 2006. — С. 62–63.

Село Новомиколаївка Мелітопольського району розташоване за 12 км на захід від м. Мелітополя. Через село проходить траса Меліто­поль – Кам’янка-Дніпровська. На південній околиці села знаходиться Шульгівський курган – історична пам’ятка поховання скіфської знаті IV ст. до н. е. Його досліджував у 1889–1891 рр. археолог, професор Санкт-Петербурзького університету М. І. Веселовський.

Офіційне заснування села відбулося у 1818 році на третьому стані Мелітопольського повіту Таврійської губернії, на південному схилі Тащенацької балки. Оскільки на річці Берда з 1800 року вже існувала Миколаївка, то, уникаючи повторення, село назвали Ново­миколаївкою. Поселилися тут державні селяни з села Шульгівка Но­вомосковського повіту Катеринославської губернії (тепер с. Шуль­гівка Петриківського району Дніпропетровської області). У 1819 році село поповнилося 10 родинами з Курської губернії. Пізніше сюди прибули ще 5 сімей з Білгородського повіту Курської губернії. У дру­гій половині ХІХ ст. до села прибували переселенці зі Слобожанщи­ни (Чернігівська та Харківська губернії) і багато переселенців з Пол­тавської губернії. Та основне ядро селян – це нащадки перших поселенців. Тому, пам’ятаючи свою «малу батьківщину», селяни з любов’ю називали село Шульгівкою. Ця назва вже два століття відома багатьом людям з навколишніх сіл та жителям Мелітополя, діди-прадіди яких з різних причин переселились до міста.

У 1845 році громада села встановила дерев’яну церкву та дзві­ницю, яку освятили в честь Вознесіння Господнього. Церкву купили в с. Денисівка Бердянського повіту (нині – у межах м. Ногайська).

У 1864 році в Новомиколаївці було 238 дворів, 1960 жителів – 995 чоловіків та 965 жінок, а вже 1889 року – 340 дворів, 3174 жи­телі, початкова школа та поштова станція. Наприкінці ХІХ ст. у Ново­миколаївці було 486 дворів, 4099 жителів, діяли дві земські школи, олійниця, дві кузні, чотири лавки, дві цегельні, пивна і винна лавки.

У 1890 році в Новомиколаївці було відкрито першу земську дво­штатну школу. Повна назва школи такого типу – «земсько-громадсь­ке народне училище» – відома як «зелена» школа (металеве покриття пофарбоване зеленою фарбою). У 1897 році на Куцопланці була від­крита одноштатна школа. Називали її «червоною», бо була крита чер­воною черепицею. Катерина Сідлер, Марія Шик, Пелагея Гуслиста, Микола Медведєв та Іван Неділько – перші вчителі, що працювали в цих школах.

У 1895 році була побудована кам’яна церква, освячена, як і по­передня дерев’яна, на честь Вознесіння Господнього. Неподалік від церкви був побудований будинок священика (зараз там розміщенаНовомиколаївська АЗПСМ ).

За рішенням Мелітопольських повітових земських зборів в 1901 році через Тащенацьку балку було побудовано кам’яний міст. Із доповіді Мелітопольської повітової земської управи Мелітопольсь­ким земським зборам ХХХІХ чергової сесії: «…в Мелитопольском уезде произведены следующія дорожныя сооруженія на суммы дорожного капитала… 2. Въ 1901 году Ново-Николаевскій каменный мостъ чрезъ балку Тащенакъ по тракту изъ г. Мелитополя въ с. Ве­селое, отверстіем 2,10 саж., съ дамбою длиною 172 саж., вымощен­ною местнымъ каменем 4959 р. – к..».

У центрі села була базарна площа, де з 1899 року кожен четвер новомиколаївці базарювали. Сюди приїжджали і продавці, і покуп­ці з навколишніх сіл та з Мелітополя.

У 2-й пол. ХІХ століття в селі діяла земська поштова станція, а вже на початку ХХ ст. їх було дві. На кожну станцію виділялось 10 коней і 3530 крб. на рік. Поштоутримувачем був Степан Григорович Житник.

Поряд стоїть незвичайна для сільської місцевості будівля. Це будинок купця І гільдії Івана Матвійовича Калініна. Будівництво нового будинку було закінчено в 1914 році.

Новомиколаївка входила до складу Терпіннівської волості, а з 1911 року – до Кизиярської волості. У 1915 році в селі було 599 дворів та 5829 жителів; з них – 2979 чоловіків та 2850 жінок. У корис­туванні жителів було 6161 десятина землі. 536 дворів мали землю, а 63 сім’ї були безземельними.

Після революції та війни за переписом 1926 року в селі жили 4823 чол. У роки НЕПу тут діяло Новомиколаївське кооперативне споживче товариство, головою якого був Онисим Федорович Скидан, а головою ревізійної комісії – Харитон Федотович Миколенко.

За протоколом сільради від 9 грудня 1928 року відомо, що на будівництво двоповерхової школи закладено в бюджет 11 189 крб. і планується «путем самообложения собрать на строительство шко­лы 5 тыс. рублей». Школу будували в 1929–1930 роках. У ній навча­лись учні молодших, середніх і старших класів. А з 1958 року тут роз­містився навчальний корпус Новомиколаївської школи-інтернату.

На початку 30-х рр. на території села створили чотири колгос­пи: «Ударник», «Восход», «Червона зірка» та «Іскра». Село не оми­нули жахливі події Голодомору. Записані спогади М. Т. Житника, М. І. Науменко, В. О. Миколенко, П.І. Науменко, Г.Ф. Лободи, В. Ротан­чука, К. І. Скидан, П. Ф. Хавера та інших, розповіді нині живих свідків Н. М. Федченко, П. К. Федченка, В. К. Лободи, М.З. Матюхи підводять до висновку, що загинули голодною смертю близько тися­чі жителів села. Більше двох тисяч селян були вимушені покинути село в пошуках порятунку або були виселені. Це підтверджують і статистичні дані: у 1826 році в Новомиколаївці було 4130 жителів, а в 1939 році – лише 2180.

Напередодні війни кращими працівники з Новомиколаївки були: трактористка О. М. Коваль, жінка-комбайнер Л. І. Явтушенко, бджоляр Ф. Т. Кравченко, трактористи П. А. Шулешко та П. А. Шев­ченко, бавовняр Є. Л. Шевченко. У колгоспі «Схід» був насаджений сад та шовкун під керівництвом садівника І. Т. Скидана.

У роки війни з території сільради на фронт було мобілізовано близько 700 чоловік, понад 400 воїнів загинули на фронтах та в конц­таборах для військовополонених. 117 юнаків і дівчат були вивезені на примусові роботи до Німеччини. У селі діяли дві підпільні організації: комуністична й ОУН. Володимиру Карповичу Загною посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а Миколі Трохимовичу Глазкову – звання Народний Герой Югославії.

У повоєнні роки селяни відновлювали господарства колгоспів, а молодь брала участь у відбудові Дніпрогесу, Донбасу, заводів і фабрик Запоріжжя та Мелітополя, автошляху Запоріжжя – Сімфе­рополь. Техніки в селі не вистачало, тому сільськогосподарські угі­ддя обробляла Чехоградська МТС.

У 50-ті роки була прокладена кам’яна дорога до Мелітополя, яку потім розібрали в зв’язку з будівництвом військового аеродрому. Колгоспники бригади № 1 побудували клуб з бібліотекою, кіноза­лом, більярдною та радіорубкою. На цілинних землях та на полях колгоспу прославились ударною працею комбайнери Д. А. Патлаха і П. Д. Науменко, які неодноразово були учасниками Всесоюзної ВДНГ та нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора.

У 1963 році великий за земельними угіддями колгосп «Україна» було розділено на два: «Україна» – на території Новгородківської сільради і «Таврія» – Новомиколаївської сільради. У 60–70-ті роки кращим трактористом був І. С. Лобода. У 1968 році він був пере­можцем в районному змаганні за кількістю зораних гектарів, наго­роджений бронзовою, срібною і золотою медалями учасника Все­союзної ВДНГ. За участь у зборі врожаю в Монголії Д. А. Патлаха був нагороджений Почесною Грамотою Уряду Монголії.

У 1968 році в центрі села було побудовано Будинок культури на 450 місць. У 70-х роках колгосп побудував 60 житлових будинків, а також нові корпуси тракторних бригад № 1 і № 2.

Нову школу в центрі села будували упродовж 1988–1990 років. Кошти виділили базове господарство колгосп «Таврія» та Меліто­польська районна рада. Будівельні роботи проводили БМУ і буді­вельна бригада колгоспу «Таврія». 16 січня 1990 року відбулося свят­кове відкриття школи. А 18 листопада 1999 року в школі було відкрито музей. У 2011 році Міністерством освіти і науки присвоєно Новомико­лаївському історико-краєзнавчому музею звання «Зразковий музей».

29 липня 2008 р. відкрито пам’ятний знак – Хрест на знак вша­нування загиблих в роки Голодомору.

У 2010 році, за клопотанням дітей війни, було відновлено похо­вання 48 воїнів на вул. Островського, а в травні 2013 року тут вста­новлено меморіальну дошку. На будівлі Новомиколаївської сільської ради 8 травня 2012 року встановлено меморіальну дошку на честь Народного Героя Югославії Миколи Трохимовича Глазкова; мемо­ріальна дошка на честь Героя Радянського Союзу В. К. Загноя була встановлена 5 травня 2015 року.

Нині в Новомиколаївці мешкає 1128 жителів. У Новомико­лаївській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів навчається 157 учнів, в Новомиколаївській школі-інтернаті – 115. У центрі села розміще­ні сільська рада, пошта, філія «Ощадбанку», Ново­миколаївська АЗПСМ, аптека, дитячий садочок «Сонечко». На території села працюють 8 про­дуктових магазинів, ветеринарна аптека, магазин господарчих товарів.

(Н. П. Хавер)

Джерела та література:

Історико-культурні, археологічні та природні пам’ятки Мелітопольського району. — Мелітополь : Люкс, 2016. — 260 с.

Новомиколаївський шкільний історико-краєзнавчий музей // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 112–113.

Князьков, Ю. П. Новомиколаївка // Князьков, Ю. П. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князь­ков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України — Запоріз. від-ня. — Запоріжжя, 2009. — Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітопол., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). — С. 118.

Арина, А. Б. Социально-экономические изменения в деревне : Ме­литопольский район (1885–1938 гг.) / А. Б. Арина, Г. Г. Котов, К. В. Ло­сева. — М. : Сельхозгиз, 1939. — 407 с.

***

Число учащихся и окончивших курс в земско–общественных на­родных училищах Мелитопольского уезда за 1893–1899 годы ; Ведомость о состоянии безплатных народных библиотек Мелитопольского Уезд­ного Земства за 1898 год // Постановленія Мелитопольскаго Уезд­ного Земскаго Собранія XXXIV очередной сессіи созыва 5–8 октября 1899 года. — Мелитополь : Типография Г. Лифшица, 1900. — С. 147–160; 173.

Сведения о земско-общественных народных училищах, учащихся за 1901–1902 годы // Постановленія Мелитопольскаго Уезднаго Земскаго Собранія XXXVII очередной сессіи созыва 18–21 сентября 1902 года. – Мелитополь: Типография Г. Лифшица, 1903. — С. 172–187.

Списокземских станций Мелитопольского Уезда, пункты мес­тонахождения и стоимость содержания ; Список врачебного персона­ла и суммы на содержание ; Список фельдшеров, акушерок и фельдше­ров-акушеров ; Базары Мелитопольского Уезда по данным 1903 г. ; // Постановленія Мелитопольскаго Уезднаго Земскаго Собранія очеред­ной сессии созыва 27–30 сентября 1904 г. —Мелитополь : Типография Г. Лифшица, 1905. — С. 91, 94–95, 105.

***

Бланки переписи стационарных библиотек по состоянию на сентябрь 1933 года. Анкеты библиотечных работников Мелитопольс­кого района // ДАЗО, Р–3668, оп. 1, спр. 82.

Новомиколаївське споживче товариство. Протокольна книга 1926 – 28 роки // ДАЗО, Р-3952, оп. 1, спр. 2.

Протокол заседания исполкома Новониколаевского сельского со­вета от 4января 1945 года // ДАЗО, Р3470, оп. 1, спр. 1.

Протоколи сільських комітетів незаможних селян (сельКНС) с. Новомиколаївки // ДАЗО, Р–3363, оп. 1, спр. 1.

Протоколы заседаний исполкома Новониколаевского сельского совета за 1945–1947 годы // ДАЗО, Р–3470, оп. 1, спр. 1.

Хронологические справки важнейших событий проходивших в пе­риод временной немецко-фашистской оккупации на территории Но­вониколаевского, Новобогдановского сельсоветов Мелитопольского района // ДАЗО, Р–1675, оп. 1, спр. 24, л. 1–14.

Народився Дмитро Титович Гнєдін у 1818 році в селі Олек­сандрівці Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині с. Олександрівка Покровського району Дніпропетровської області). Після закінчення Катеринославської гімназії Дмитро приступив до військової служби, але в 1843 році пішов у відставку в званні гвардії штабс-ротмістра й поселився у родовому маєтку. Узяв шлюб із Ольгою Іванівною Сесаревською, яка на довгі роки стала його енер­гійною помічницею й нерідко надихала у громадських справах.

Будучи людиною ліберальних поглядів, Дмитро Титович ніко­ли не був затятим кріпосником. Ще в сорокових роках відкрив у себе вдома школу для дітей кріпосних селян, у якій викладав разом із дружиною. Дмитро Титович був відомим і своєю меценатською діяль­ністю, особливо в якості попечителя початкових народних училищ в селищах Олександрівці та Покровському. З 1867 до 1885 рік він жертвував по 50 руб. сріблом кожного року на потреби Олександ­рівської школи. Д. Гнєдін доплачував до жалування, яке виділялося вчителю сільським товариством, 250 руб. сріблом, організовував та утримував хор. За рахунок Д. Гнєдіна у 1882–1883 рр. один випуск­ник школи навчався в реальній гімназії. На той час це був єдиний гімназист з Олександрівського повіту.

Окрім цього, Дмитро Титович утримував переправу через річ­ку Вовчу у с. Покровському, витрачаючи при цьому із земської дотації лише 350 руб. на рік. Коли у 1880 році через непридатність до використання будівлі земської лікарні у с. Покровка стало питання будівництва нової, Дмитро Титович поступився земству спорудою, що була зведена ним для реального училища. Коштувало це земству лише 12 тисяч руб., при чому сплату за будинок Д. Гнєдін зголосився відстрочити.

Після запровадження в Катеринославській губернії земських уста­нов, Д. Т. Гнєдіна було обрано гласним. Обирався він на цю посаду упродовж 18 років. У 1861 році його було обрано мировим посеред­ником першого призову. Упродовж вісімнадцяти років Д. Гнєдін ви­конував ці обов’язки.

Чи не найголовнішою справою свого життя Д. Т. Гнєдін вважав опікування народною освітою. Саме підвищення рівня грамотності селян він вважав запорукою зростання їх життєвого рівня та доб­робуту. З 1867 року Дмитро Титович став членом Училищної ради (до 1872 року виконував ці обов’язки). Однією із задач Училищної ради була організація та здійснення педагогічного контролю за школами повіту. У 1868–1869 н.р. Д. Т. Гнєдін опікувався школами 1 та 2 дільниць Олександрівського повіту Катеринославської губер­нії. У 1869–1870 рр. М. О. Корф та Д. Т. Гнєдін були єдиними членами ради, що контролювали роботу шкіл упродовж всього навчального року. З 1870–1871 н.р. школами першої дільниці опікувався Д. Гнє­дін. Звіти, які друкувалися членами ради після перевірок шкіл, містили корисну інформацію для земських діячів, тож користува­лися попитом земств навіть поза межами губернії. Оплачуваних земських посад Д. Гнєдін не займав ніколи. Більше того, він відмо­вився від виплат як член Училищної ради, які видавалися на проїзд та проживання на час проведення сесій ради, що проводилися двічі на рік у м. Олександрівську.

У 1872 році Дмитра Титовича було обрано головою Училищної ради. Упродовж 1872–1874 рр. він виконував ці обов’язки. У 1874 році урядовими контрреформами головувати в Училищних радах було дозволено лише предводителям дворянства, тому Д. Гнєдін пі­шов у відставку. Але не покинув справу народної освіти, він і нада­лі екзаменував школи повіту в якості члена Училищної ради. Зали­шався також попечителем школи у своєму селі.

З метою підвищення рівня підготовки народних учителів шля­хом самоосвіти, ще в 1866 році, Училищна рада придбала літерату­ру і створила чотири бібліотеки, кожна з яких нараховувала по 70 творів з різних галузей знань. Одна з них була відкрита в селищі Олександрівці, якою опікувався Д. Гнєдін. У 70-х роках він відкрив книжний склад для забезпечення шкіл книгами і посібниками, а се­лян якісною й недорогою літературою. Селища, що знаходилися на окраїні повіту, тільки звідси й отримували літературу. У 80-х роках ним опікувалася виключно Ольга Іванівна, при чому родина не мала від цієї справи жодного прибутку.

У 60–70-х роках ХІХ століття гостро відчувався брак підготов­лених педагогічних кадрів для народних шкіл, особливо в сільській місцевості. Вирішити частково цю проблему відомий педагог М. О. Корф вважав можливим шляхом допуску до роботи в школах жінок. М. Корф зазначив, що причинами, які відлякують жінок від учительської роботи у селі, були труднощі сільського побуту, відсут­ність жіночого товариства. І в цьому питанні Д. Т. Гнєдін підтримав М. Корфа. Першим позитивним досвідом викладацької діяльності жінки в народній школі була діяльність Ю. О. Кома­ровської, яка викладала в школі селища Покровське, Л. В. Рудинської, що працю­вала в школі с. Олександрівка (Гнєдіна), Є. М. Макарової, що вчите­лювала у с. Богодар. Жінки проживали поруч із маєтком Д. Т. Гнєдіна, тож мали не лише постійну підтримку, а й захист та спілкування, адже вільний час вони проводили із його сім’єю.

Із уведенням у повіті судової реформи Дмитро Гнєдін одинад­цять років поспіль працював дільничним мировим суддею й до са­мої смерті залишався почесним мировим суддею.

У 1874 році Дмитро Титович заснував Олександрівське хлібне кредитно-заощаджувальне товариство, яким опікувався разом із дружиною Ольгою Іванівною, ставши членами правління. Членами товариства були селяни Олександрівської та Покровської волостей Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Необхідність відкриття товариства Д. Гнєдін пояснював низкою чинників: в ук­раїнських селах урожайні та неврожайні роки чергувалися постійно. Тож селяни змушені або продавати зерно за безцінь, або, що бувало досить часто, голодувати, не маючи запасів та фінансової можли­вості придбати зерно у часи неврожаю та високих цін на продукти харчування. Товариство давало змогу уникнути подібної ситуації, оскільки воно, крім запасів пшениці, жита та ячменю, що члени товариства могли отримати у вигляді кредиту, створювало й фінан­сові заощад­ження. Ці кошти давали можливість закуповувати зерно у так звані «голодні роки» [5].

І все ж головною справою життя Д. Гнєдіна було відкриття реміс­ничого училища, де готували кустарів-виробників сільськогосподарсь­ких знарядь праці. Саме розвиток аграрного сектору, як основного в економіці Катеринославської губернії, збільшення використання в сільському господарстві різноманітних машин, вимагали від­криття навчального закладу такої спеціалізації. Відкриття першого в Російській імперії центрального ремісничого училища відбулося у 1883 році 8 вересня в селі Олександрівці Олександрівського пові­ту Катеринославської губернії. Дмитро Титович витратив близько 35 000 крб. на будівництво училища.

Навчальна програма училища відповідала рівню двокласних міських училищ, але була доповнена навчанням ремеслам. Для учнів із немісцевих родин 1 листопада 1884 року було відкрито інтернат. На його облаштування Д. Гнєдін пожертвував ліжка, столи, посуд, матраци, ковдри, мідні рукомийки. Невелика платня давала можли­вість учням із незаможних родин, навіть не маючи стипендії, нав­чатися в училищі.

Значення Гнєдінського ремісничого училища важко переоці­нити, адже, залишаючись єдиною у повіті професійною школою, зак­лад забезпечував фахівцями не лише Катеринославську губернію. За чотири випуски з дня заснування училища закінчило курс навчання 55 чоловік. Із них 17 відкрили власні майстерні, 12 працювали вчи­телями в ремісничих класах при школах. Двоє працювало майстра­ми в самому Гнєдінському училищі. Десять працювало найманими столярами, слюсарями та ковалями, двоє – народними вчителями.

Помер Д. Гнєдін 2 червня 1885 року у своєму маєтку. Ця втрата була дуже важкою як загалом для справи розвитку народної освіти, так і особисто для соратників і колег Дмитра Титовича Гнєдіна, мецената, управлінця, освітнього і громадського діяча та просто передової людини свого часу.

(М. М. Антощак)

Література, архівні матеріали та інтернет-ресурс:

Гнедин, Д. Т. Мои воспоминания / Дмитрий Титович Гнедин // Русское богатство. — 1893. — № 5. — С. 143–164.

Отчёт Александровского уездного Училищного совета, членов его и попечителей школ о состоянии народного образования в Александ­ровском уезде за 1885–1886 год. с приложениями. — Александровск. —1887. — 152 арк. // ДАЗО, Ф. 56. — Оп. 1. — Спр. 48.

Доклады Александровскому училищному совету членов его Ф. Ф. Малеева, Д. Т. Гнедина, Е. И. Шабельского, барона Н. А. Корфа и фон Шварца о произведённой каждым из них ревизии училища 1871–1872 учебный год. — Екатеринослав. — 1872. — 125 арк. // ДАЗО, Ф. 56. — Оп. 1. — Спр. 7.

Отчёт Александровского Уездного Училищного Совета и членов его Д. Т. Гнедина, Н. А. Корфа и др. о произведённой каждым из них ревизии училищ за 1870–1871 учебный год. — Екатеринослав, 1871. — 95 с.

Записка гласного Александровского уездного земского собрания Дмитрия Титовича Гнедина об открытии в сел. Александровке Александ­ровского уезда хлебного ссудо-сберегательного товарищества. — Екатеринослав. — 1877. — 27 с.

***

Кушніренко, І. К. Дмитро Титович Гнєдін // Кушніренко, І. К. М. О. Корф: справа всього життя : творчий портрет / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. — Запоріжжя, 2011. — С. 209–220.

Карагодин, А. Дмитрий Титович Гнедин // Карагодин, А. И. Исто­рия Запорожского края (1770–1917). — Запорожье, 1998. — С. 221–222, 414.

Смирнов, А. Дмитрий Титович и Ольга Ивановна Гнедины // Адрес-календарь г. Александровска на 1907 г. — [Б. м. : б. в., б. г.]. — С. 48–50.

Шаровська, І. Меценат Олександрівського повіту : Д. Т. Гнєдін / І. Шаровська, О. Шаровська // Запороз. Січ. — 2005. — 27 верес. — С. 6.

Ємець, О. Подвижник народної освіти / Олександр Ємець // За­поріз. правда. — 1998. — 7 серп.

Гнєдін Дмитро Титович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=5634&lang=ukr

Література та інтернет-ресурс:

«Кращий порт Азовського моря». Літопис історії Бердянська очима кореспондентів «Одеського Вісника» (1861–1875 рр.) / [упоряд. І. І. Лиман, В. М. Константінова] ; Бердян. осередок Запоріз. наук. т-ва ім. Я. Новицького [та ін.]. — Бердянськ ; Таганрог, 2007. — С. 365.

«Повітова столиця» : літопис історії Бердянська очима корес­пондентів «Одеського Вісника» (1876–1893 рр.) Бердян. осередок Запо­різ. наук. тов-ва ім. Я. Новицького [та ін. ; упоряд.: І. І. Лиман, В. М. Константінова]. — Бердянськ ; Невинномиськ : Тандем-У, 2007. — 378 с.

Константінова, В. М. Шмідт Петро Петрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7607&lang=ukr

Література:

Остапенко, І. І. На краю Дикого степу : історичні записки Атма­найського краєзнавця / І. І. Остапенко. — Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2013. — 244 с., [38] л. фото.

190 років (1823) від дня заснування економії Атманай (Якимівсь­кий район), на території якої згодом виникло с. Атманай // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2013 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя, 2012. — С. 228–230.

Гнєдашев, В. М. Якимівський район на тлі Запорізької області : іст.-географ. огляд з метод. порадами / В. М. Гнєдашев. — Меліто­поль, 1998. — С. 84.

Література:

Кайзерталь // Северная Таврия на почтовых открытках ХХ ве­ка / [рук. проекта В. И. Резник]. — К., 2010. — С. 283.

Література та інтернет-ресурс:

Лыман, И. И. Алаєв Микола Степанович // Энциклопедия Бер­дянска : в 2 т. / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. — Мелитополь, 2013. — Т. 1 : А–Л. — С. 34–35.

Лиман, І. Історія Бердянського державного педагогічного універ­ситету [Електронний ресурс] / І. І. Лиман, В. М. Константінова. — Бердянськ, 2015 — Із змісту : [Алаєв Микола Степанович]. — С. 21.

Константінова, В. М. Алаєв Микола Степанович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5220&lang=ukr

Література:

Феттер Людвиг Давидович // Энциклопедия Бердянска. – Мели­тополь, 2015. — С. 442–443.

Кирпичне – село Фруктовської сільської ради, було засноване в 1843 році гуттерцями (один з напрямів анабаптистів, виник під час реформації церкви в Західній Європі в ХV ст.), які переселились сюди з колонії Радичів Коропського повіту Чернігівської губернії.

Восени радичевські колоністи прибули до місця призначення. Їм відвели на лівому схилі балки Доброї (правий берег р. Тащенак), за 18 верст від Мелітополя, 3300 десятин землі. Кожна з 50 сімей отри­мала по 65 десятин. Завдяки допомозі та підтримці менонітів на чолі з Йоганом Корнісом, поселення відбулося організовано. На зиму пе­реселенці були розселені в менонітських економіях, доросла молодь працювала в якості найманих робітників у заможних господарів та ремісників. Менонітське братство виділило гуттерцям 15 тис. крб. безпроцентної позики, а також допомогли посіяти озимину.

Навесні 1843 року, за рахунок позики та зароблених молоддю грошей, поселенці посіяли ярові культури та викопали колодязі для кожного домогосподарства. Забезпечивши себе водою, вони розпо­чали будівництво жител. До осені гуттерські колоністи побудували 30 будинків, а наступного року вже кожна сім’я мала своє житло. Назвали переселенці свою колонію Гуттерталь, на честь проповід­ника, засновника вчення Якоба Гуттера (за рішенням інквізиції був спалений на вогнищі в м. Інсбрук 1536 року). Мешканці навко­лишніх сіл називали Гуттерталь жартома Бордатий Нумер, че­рез те, що колоністи, відповідно до свого вірування, не стригли боро­ди.

20 листопада 1845 тут була відкрита школа, і за парти сів 91 учень. Навчались діти гуттерських братів з 7 років, дівчатка і хлопчики вчились у різних класах. Вивчали німецьку мову, математику і звичайно ж Біблію та гуттерське вчення. Увечері вчитель Янцен навчав у школі дорослих.

На початку 50-х років серед колоністів виділилась група гут­терських братів, які вирішили створити нове братство. У 1852 році 17 сімей заснували колонію Йоганесрує (тепер с. Долинське).

Займались гуттерити різноманітними ремеслами та промис­лами, а також вирощуванням зернових, кукурудзи та соняшника, овочівництвом, садівництвом, тваринництвом, випалювали цеглу та черепицю. Біля домоволодінь висаджували квіти, декоративні де­рева та кущі. Уздовж вулиць насаджували алеї та викладали цеглою тротуари.

У 1871 році в результаті цивільної реформи гуттерці втратили статус іноземних колоністів. Поступова русифікація і плани уряду ввести з 1 січня 1874 року загальну військову повинність змусили їх шукати нове місце поселення. У червні 1874 року всі жителі Гут­терталя виїхали до Північної Америки.

Своє майно гуттерці продали німцям-колоністам із Пришиба (тепер с. Пришиб Михайлівського району). За чисельністю нових жителів у 1886 році було 325 чоловік, у 1905 році – 320, а в 1914 ро­ці тут жили 274 мешканці.

У роки Другої світової війни Гуттерталь був окупований з 4 жовтня 1941 року до 24 жовтня 1943 року. Під час його визволення загинули 177 воїнів. Вони поховані в Братській могилі, яку дбайли­во доглядають селяни.

Одразу після визволення в селі поновилась діяльність колгоспу ім. Тельмана. Одним з підрозділів Чехоградської МТС була тракторна бригада № 10, яка працювала в цьому колгоспі. У грудні 1943 року в ній було лише два трактористи –Климент Іванович Самін, Антон Петрович Шплаков та бригадир Іларіон Дєгтярьов. Після закінчення війни кількість тракторів збільшилась, отже потужнішою стала тракторна бригада № 10. У 1947 році бригадиром був Марков (іні­ціали не вказані), трактористами: Коваленко, Карапузов, Рослий, Мас­лєнкін, Пірогов, Потапенко, А. П. Качка.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21.05.1945 р. населе­ний пункт хутір Гуттерталь Йоганесруйської сільської ради Меліто­польського району було перейменовано на х. Кирпичне, який увійшов до складу Переможненської сільської ради.

Рішенням Запорізького облвиконкому № 156 від 7 березня 1959 р. село Кирпичне Переможненської сільської ради переведено до складу Данило-Іванівської сільської ради.

Рішенням Запорізького облвиконкому № 345 від 13.08.1964 року село Кирпичне Данило-Іванівської сільської ради переведено до складу Новенської сільської ради.

Рішенням Запорізького облвиконкому № 80 від 03.03.1987 року село Кирпичне Новенської сільської ради перераховано до складу Фруктовської сільської ради.

У 2012 році Кирпичне відвідали дослідники історії гуттерсько­го братства із Словаччини: професор Братіславського університету Марія Мініхова, Генеральний директор відділу Міністерства сільсь­кого господарства Ян Вайс і Рената Станьова.

Жителі Кирпичного займаються землеробством, тваринницт­вом, птахівництвом, садівництвом і вирощуванням троянд. Зараз в селі проживають 450 чоловік.

(Н. П. Хавер)

Література та архівні джерела:

Вайс, Я. Путь гуттеритов: Западная Европа – Украина – Се­верная Америка / Вайс Ян, Хавер Н. // Мелітопольські краєзнавчі чи­тання : зб. статей регіонал. наук.-практ. конф. — Мелітополь, 2017. — С. 70–76.

Князьков, Ю. П. Кирпичне // Князьков, Ю. П. Запорізька область : іст.-географ. і топонім. словник. — Запоріжжя, 2009. — Вип. 3. — С. 106–107.

Кирпичное // Административно-территориальное деление Ме­литопольского района Запорожской области / сост. Мохов Н. В. — Мелитополь, 2007. — С. 52.

Кирпичне // Запорізька область : адміністративно-територіаль­ний поділ на 1 липня 1968 року. — 4-те вид. — Запоріжжя, 1968. — С. 21, 56.

Клаус, А. Наши колонии : опыты и материалы по истории и ста­тистике иностранной колонизации в России. — СПб., 1869. — С. 94.

Ходченко, О. Є.Тривалий шлях гуттерської комуни (від утво­рення до сьогодення) // Вісник Дніпропетровського університету. — 2012. — Вип. 2. — С. 72–79.

***

Приказ по Чехоградской МТС № 6 от 26.12.1943 года // Архівний від­діл Мелітопольської державної адміністрації. Ф-Л 28, спр. № 1, арк. 2

Приказпо Чехоградской МТС № 437 от 16.03.1947 года // Архів­ний відділ Мелітопольської державної адміністрації. Ф–Л 28, спр. № 5, арк. 38.

***

Ходченко, О. Є. Тривалий шлях гуттерської комуни (від утво­рення до сьогодення) // Вісник Дніпропетровського університету. — 2012. — Вип. 2. — С. 72–79.

v

v

Література:

Лыман, И. И. Буковский Николай Степанович // Энциклопедия Бердянска. — Мелитополь, 2013. — Т. 1 : А–Л. — С. 224.

Бердянська чоловіча гімназія (1901–1919 роки) : матеріали з істо­рії Бердянського державного педагогічного університету. Т. II / Бер­дян. держ. ун-т ; [І. І. Лиман, В. М. Константінова]. — К., 2007. — С. 25, 308, 450–452.

Константінова, В. М. Буковський Микола Степанович // Сла­ветні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=5447lang=ukr

Література:

Эйгенфельд // Северная Таврия на почтовых открытках ХХ века / [рук. проекта В. И. Резник]. — К., 2010. — С. 280.

Клочко, Р. От Эйгенфельда до Поляновки / Р. Клочко, И. Лаврик // Мелитоп. ведомости. — 2007. — 20 июня. — С. 6–7.

Література:

Богатырева, Н. В. Храм, стертый с лица земли / Н. В. Бога­тырева. — Семеновка : [б. и.], 2013. —82 с. : фото. — На тит. л.: По благословению священника Семеновской церкви Архистратига Божия Михаила иерея Михаила Бошко. — Библиогр. : с. 80.

Література:

Петровський-Штерн, Й. Молитва за Україну: химерна ідентич­ність Грицька Кернеренка / Йоханан Петровський-Штерн ; [переклад Миколи Климчука] // Єгупець. — К. : Дух і Літера, 2013. — № 22. — С. 260–315.

Бондар, М. П. Кернеренко Грицько // Енциклопедія Сучасної Ук­раїни. — К., 2012. — Т. 12 : Кал — Киї — С. 608.

Качуровський, І. Про Грицька Кернеренка // Хроніка 2000. — К., 1998. — № 21–22. — С. 174–177.

Полтавець, С. М. Діти Дикого Поля / С. М. Полтавець ; Сергій Полтавець. — Слов’янськ : Печатный двор, 2008. — 526 с.

Махно, Н. Воспоминания. Кн. 1 / Нестор Махно. — К. : Украина, 1991. — 220 с. : портр. — (Б-ка репринт. изд.). — Вых. дан. ориг. : Париж, 1929. — Загл. ориг.: Русская революция на Украине (от марта 1917 г. по апрель 1918 г.).

Гак, А. (Мартин Задека) Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку : спогади / Ана­толь Гак. — Новий Ульм; Філадельфія : Українські вісті, 1973. — 328 с.

***

Звілінський, С. О. Купецька родина Кернерів. До питання єврейсь­кого капіталу в соціально-економічних відносинах півдня України : [в т. ч. про Г. Б. Кернера] // Музейний вісник. — 2016. — № 16. — С. 148–160.

Література:

Щур, Ю.  І. Народний дім, «Просвіта», архікнязь Вільгельм фон Габсбург та інші епізоди з історії революційного Олександрівська // Культурна спадщина Запорізького краю : зб. наук. ст. та документів з охорони культ. спадщини / Управління культури і туризму ЗОДА [та ін.]. — Запоріжжя, 2011. — Вип. 3. — С. 12–29.

Чабаненко, В. А. Як відроджувалася запорізька «Просвіта» // Ча­баненко, В. Незабутнє й незабутні / В. А. Чабаненко ; Віктор Чаба­ненко. — Запоріжжя, 2009. — С. 85–103.

Михайло Григорович Манілов народився в 1868 році в с. Ки­рилівка Мелітопольського повіту Таврійської губернії (нині – смт Яки­мівського району Запорізької області) у сім’ї селянина.

Дитинство його пройшло в цьому селі, він рано пізнав селянсь­кий труд. Улітку, коли була можливість, разом із однолітками проводив час на березі Азовського моря. Офіційної освіти юнак не мав (у селі школи не було), та коли в 15 років йому дозволили залиши­ти село, він поїхав до Мелітополя, де працював підмайстром у куз­ні, самостійно навчився читати, писати і рахувати.

Під час служби в царській армії був під впливом офіцерів, які були прихильниками здорового способу життя. Після служби повер­нувся до Мелітополя. Працюючи в кузні, не полишав займатися фізичними вправами індивідуально, а потім у групі з любителями фізичної культури займався гімнастикою та вправами з підняття ваги, дивував знайомих і друзів своєю фізичною силою і спритністю.

Одного разу до Мелітополя приїхав з цирком відомий борець Свиридов, і допитливий Михайло познайомився з ним, а потім і потоваришував. Саме Свиридов у вільний час навчив Манілова основним прийомам спортивної боротьби, а той за кілька місяців вдосконалив їх настільки добре, що потім був одним із найбільш активних меліто­польських представників на змаганнях з цирковими спортсменами.

На початку ХХ століття М. Г. Манілов – найвідоміший спортсмен Мелітополя. Його авторитет серед молодих людей був дуже великий, багато хто з них вважав для себе за честь вчитися фізичним вправам у групі Манілова. Михайло Григорович разом зі своїми товаришами створив у дворі будинку Швальца перший у місті офіційний спортив­ний клуб, у якому були групи гантельної гімнастики, боротьби, підняття ваги і гімнастичних вправ. З початком Першої світової війни спортивний клуб М. Г. Манілова, який по праву вважався найсиль­нішим у Мелітопольському повіті і одним із найбільш сильних у Тав­рійській губернії, був реорганізований у спортивне товариство «Со­кіл». Прийнявши «сокольський» напрямок, Манілов і його учні стали широко використовувати снарядну гімнастику. Товариство оренду­вало вільні приміщення в будинку з атлантами, що біля теперішнього центрального міського ринку, де вони встановили турнік, паралельні бруски, гімнастичного коня, підвісили кільця, а на прибудинковійтериторії будинку Адіровича, де тепер розташовується один із факуль­тетів Мелітопольського державного педагогічного університету, облад­нали тенісний корт. Не зважаючи на те, що заняття були платними, бажаючих займатись у Манілова було дуже багато. Участь у змага­ннях як у Мелітополі, так і в інших містах губернії, оплачувалася товариством. Саме «сокольські» Манілова весною 1912 року, побу­вавши на змаганнях у Криму, перші із мелітопольців привезли звідти новий вид спорту «футбол», окремі члени това­риства були також і членами перших міських футбольних команд.

У 1917 році Манілов був поважною людиною в місті, з ним рахувались, з ним віталися за руку купці, мануфактурники, члени управи та інші відомі люди, а в роки НЕПу діяльність його спортив­ного клубу ще покращилась і були надії в найближчому май­бутньому відкрити філії клубу в містах Криму. Цього не відбулося, бо з сере­дини 20-х років влада стала робити ставки на державні спортивні заклади, у справі розвитку фізкультури і спорту конкуренти з при­ватних спортивних клубів їй не були потрібні. Щоб не конфлікту­вати, М. Г. Манілов та ще кілька відомих спортсменів виїхали з міс­та. Перебуваючи в Криму, де в Манілова були хороші стосунки з багатьма відомими любителями здорового способу життя, він працював у кількох відомих санаторіях інструктором зі спорту, продовжував займатися фізичними вправами і в 1935 році, взявши участь у чемпіонаті Криму з важкої атлетики, став його чемпіоном. Саме там Манілов захопився лікуванням людей гомеопатичними ліками. Навіть написав невелику книжечку про свої способи лікува­ння певних захворювань. І тільки у 1957 році, майже у 90-річному віці, втративши дружину і дітей, Манілов повернувся до Мелітопо­ля, жив у свого онука на вулиці Лютневій. При цьому мав ще бадьо­рий вигляд, хорошу статуру, пам’ять. Кілька разів він з’являвся на Центральному ринку, де іноді мав зустрічі зі старожилами міста, які впізнавали його, вітали, а деякі навіть дякували, що в молоді роки він «прив’язав» їх до здорового способу життя. Про нього та його перебування в Мелітополі писала міськрайонна газета.

Коли, де та за яких обставин закінчилося життя Михайла Григоровича не відомо, відомостей про його смерть у відповідних органах м. Мелітополя немає. Можливо, що він якийсь час пожив у нашому місті та повернувся до Криму. Хочеться вірити, що там було кому за ним доглянути.

(В. М. Діденко)

Література:

Диденко, В. М. Из истории Мелитополя: от «Сокола» до «Олко­ма» : книга посвящается 230-летию города Мелитополя и 100-летию мелитопольского футбола / В. М. Диденко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. — С. 42, 128–129

Література:

Свято-Покровський храм // Земля славна, Оріхівська : бібліограф. покажч. / КЗ «ЗОУНБ» ЗОР. — Запоріжжя, 2016. — С. 96–97.

Ореховский благочинный округ // Запорожская епархия, 1992–2012 : библиограф. указат. / КУ «ЗОУНБ им. А. М. Горького» Запорож. обл. совета. — Запорожье, 2013. — С. 72–73.

Література:

Сидоренко, Н. М. Беренштам Вільям Людвиґович // Енциклопе­дія сучасної України. — К., 2003. — Т. 2 : Б —Біо. — С. 514.

Іваницька, С. Г. «Український шістдесятник» Вільям Беренш­там – дослідник місцевих старожитностей // Краєзнавство. — 2012. — № 1. — С. 57–66.

Література:

Кулик, П. Р. Організація та проведення практики з туризму для студентів ІІІ курсу МДПІ : [в т. ч. про перебування М. В. Лисенка на Хортиці] // Туристично-краєзнавчі дослідження : матеріали ІІІ Все­укр. наук.-практ. конф. «Туризм в Україні: економіка та культура» (Сві­тязь, 9–10 вересня 1998р.) : [в 2 ч.]. — К., 1998. — Вип. 1. Ч. 2. — С. 345.

Булат, Т. П. Героїко-патріотична тема в творчості М. В. Ли­сенка / Т. П. Булат ; АН УРСР, Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського. — К. : Наук. думка, 1965. — 152 с.

Література:

150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. — [Запорожье : б. и., 2011]. — 126 с. : ил.

Література:

Кушніренко, І. К. Матросенко Антон // Кушніренко, І. К. Нестор Мах­но і повстанці – слідами махновців / І.  К. Кушніренко, В. І. Жилінсь­кий ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. — Запоріжжя, 2009. — С. 131.

Чоп, В. М. «Вольный Бердянск»: місто в період анархістського со­ціального експерименту (1918–1921 роки) / В. М. Чоп, І. І. Лиман ; Воло­димир Чоп, Ігор Лиман. — Запоріжжя : Тандем-У, 2007. — 480 с. : іл.

Белаш, А. В. Дороги Нестора Махно : историческое повествова­ние / А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. — К., 1993. — С. 19, 580.

Чоп, В. М. Матросенко Антон [Електронний ресурс] / В. Чоп, І. Лиан // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6528&lang=ukr

Література:

Шак, В. «Являлся участником фашистской шпионской группы...» / Владимир Шак // МИГ. — 2014. — 9 янв. (№ 2). — С. 12.

У 1912 році Михайло Андреєв призваний на службу до армії царської Росії в якості військового фельдшера. Учасник Першої світової війни.

Після демобілізації працював фельдшером Якимівської амбу­латорії (1922–1927), служив завідувачем Якимівського районного відділу охорони здоров’я (1931–1940), очолював районну санітар­но-епідеміологічну станцію (1940–1947).

У 1947 року в Якимівській районній СЕС працювало 7 осіб, а вся служба розміщувалася в кімнатці площею 28 кв. м, в одній будівлі з малярійною станцією і районним відділом охорони здоров’я. Виїз­ди на той час здійснювали гужовим транспортом (коні із возом) або на велосипеді. Закінчив трудову діяльність Михайло Мойсейович в 1948 році в якості епідеміолога-маляріолога малярійної станції.

Помер Михайло Мойсейович Андреєв 24 листопада 1967 року. Похований на цивільному кладовищі смт Якимівка.

(В. М. Гнєдашев)

Література:

Гнедашев, В. Н. [Андреєв Михайло Мойсейович] // Гнедашев, В. Аки­мовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. — Мелитополь, 2013. — С. 51 : фото.

Акимовская районная санитарно-эпидемиологическая станция // Духом и Здоровьем / [авт. и сост.: Наталья Кузьменко, Николай Ми­хайлов]. — Запорожье, 2004. — С. 182–187.

Скляров, В. Г. Акимовская районная санэпидстанция // Медици­на Запорізької області : іст. нариси / Упр. охорони здоров’я ЗОДА. — Запоріжжя, 2001. — С. 132.

Заарешто­ваний органами НКВС 16 грудня 1937 року, закатований 24 січня 1938 року. Реабілітований посмертно 29 квітня 1976 року.

Спогади:

Белаш, А. В. Дороги Нестора Махно : историческое повество­вание / А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. — К. : Проза, 1993. — 592 с.

Література та інтернет-ресурс:

Белаш Виктор Федорович // Энциклопедия Бердянска. — Мели­тополь, 2013. — Т. 1 : А–Л. — С. 74.

Кушніренко, І. К. Білаш Віктор Федорович // Кушніренко, І. К. Нес­тор Махно і повстанці – слідами махновців / І. К. Кушніренко, В. І. Жи­лінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. — Запоріжжя, 2009. — С. 131–135.

Авдєєнко, С. І. Білаш Віктор Федорович // Авдєєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєн­ко. — Запоріжжя, 2006. — С. 129–131.

Кравець, Ю. П. Білаш Віктор Федорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=5366&lang=ukr

Література:

Кушніренко, І. К. Гончаренко Пилип Іванович (Чуприна) // Куш­ніренко, І. К. Нестор Махно і повстанці – слідами махновців / І. К. Куш­ніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. — Запоріжжя, 2009. — С. 131.

Белаш, А. В. Дороги Нестора Махно : историческое повество­вание / А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. — К., 1993. — С. 19, 580.

З 1911 року навчався на філо­софському факультеті Львівського університету, належав до 2-ї секції Українського студентського союзу, у якій групувалася соціалістич­на, радикальна та позапартійно-поступова молодь (М. Фе­дюшка (Євшан), О. Степанів, Р. Дашкевич та ін.). Перша світова війна застала його в Наддніпрянській Україні, де він перебував на нелегальному становищі. 1917–1918 рр. – член Української Цент­ральної Ради, секретар Української партії соціалістів-революціонерів та «Селянської спілки», співробітник «Народної волі» і видавництва «Серп і молот». У 1919–1921 рр. викладав у Мелітопольській жіночій гімназії, очолював відділ освіти Мелітопольського повіту. Автор «На­рису розвитку української національно-політичної думки (від по­чатку ХІХ століття до Михайла Драгоманова»), який не раз перевидавався, уперше – 1922 року, згодом – за кордоном. Донедавна залишався найліпшою узагальнюючою працею про українську на­ціонально-політичну думку ХІХ ст.

Література та інтернет-песурс:

Чорновол, І. П. Охримович Юліан Юліанович // Енциклопедія істо­рії України. — К., 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 709.

Кухта, Б. Л.Юліан Охримович / Кухта, Б. Л. З історії українсь­кої політичної думки : [навч. посібник] / Б. Л. Кухта ; Борис Кухта ; Ін-т системних досліджень освіти України. — К., 1994. — С. 131.

Крисаченко, В. Класична українська політична думка: набутки для сучасності : [в т. ч. згадується Ю. Ю. Охримович] / В. Крисаченко // Українознавство. — 2015. — № 1. — С. 177–197. — Бібліогр.: 20 назв.

Кармазіна, М. Історик ідей Юліан Охримович / Марія Кармазі­на // Віче. — 1996. — № 7. — С. 131–140.

Охримович Юліан // Вікіпедія. — Режим доступу : https://uk.wiki­pedia.org/wiki/Охримович_Юліан

Література:

Вільнянськ : до 170-річчя від дня заснування міста (1840–2010) : бібліографічний покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя, 2010. — С. 62. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 3).

Шпитальова, Л. Школа-ювіляр приймала гостей // Дніпров. вог­ні. — 2008. — 4 жовт. — С. 2.

Література:

Пологи – столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запорізької обл. ради. — Запоріжжя, 2012. — С. 118–119. — (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

Пологівській школі – 100 років // Освіта України. — 2008. — 20 січ.

Народився в 1908 році в с. Фогелеве (нині – с. Рабат Казигурт. р-ну Південно-Казахстан. обл., Республіка Казахстан) у родині селя­нина. Закінчив школу, з 1926 року працював рахівником у колгоспі «Талди-Булак» Ленгерського району. З липня 1941 року Каракози Абдалієв – курсант піхотного училища.

По закінченні училища восени 1942 р. К. Абдалієв у діючій армії. На Західному, Південному та 4-му Українському фронтах пройшов бойовий шлях від рядового бійця до лейтенанта. У боях за визволення Мелітополя командир стрілецького взводу 2-го стрі­лецького батальйону 690-го стрілецького полку 126-ї Горлівської стрілецької дивізії 54-го стрілецького корпусу 51-ї армії 4-го Ук­раїнського фронту гвардії лейтенант К. Абдалієв проявив мужність, героїзм та відданість Батьківщині.

22 жовтня 1943 р. разом із своїм взводом вибив противника із 17 міських будинків, знищив 23 ворожі вогневі точки та більше 60-ти гітлерівців. У вуличному бою лейтенант К. Абдалієв виявив себе вмілим організатором, особисто безстрашно атакував танк против­ника, закидав його пляшками із займистою сумішшю; знищив більше 20 гітлерівських загарбників. Каракози, будучи пораненим із танкового кулемета, зібрав останні сили та вивів із ладу другий танк, закидавши його гранатами. Лейтенант К. Абдалієв пав смертю Героя під гусеницями ворожого танка.

1 листопада 1943 року лейтенанту Абдалієву Каракози Наказом Пре­зидії Верховної Ради СРСР посмертно присвоєно звання Героя Ра­дянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». Він похований на братському військовому кладовищі міста Мелі­то­по­ля по вулиці Героїв України (колишня вулиця Кірова) – окрема мо­ги­ла № 10. Одна із вулиць Мелітополя названа іменем К. Абдалієва, а на його батьківщині, у селі Рабат (до 1992 р. – Фо­гелеве) Кази­гуртсько­го р-ну Південно-Казахстанської області вста­новлений бюст Героя.

(В. Т. Блюмський)

Література та інтернет-ресурс:

Куперман, В. Подвиг командира взводу // Куперман, В. На бе­регах Молочної : нариси про Героїв Рад. Союзу : 50-річчю Великої Пе­ремоги присвячується / Куперман В., Мохов. М. — Мелітополь, 1994. — Вип. ІІ. — С. 3–4.

Абдалиев Каракозы // Вечная слава Мелитопольщины : краткий биографический справочник. — Мелитополь, 2005. — С. 8–9.

Абдалиев Каракозы // Герои Советского Союза : краткий биогра­фический словарь. — М., 1988. — Т. 1. — С. 15.

Абдалієв Каракози [Електронний ресурс] // Славетні запоріж­ці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/­news_id=5196&lang=ukr

Особливо відзначився при форсуванні р. Дніпро в районі с. Канівське.

Василь Лазарович Буцький народився в 1908 році в с. Терпіння в родині селянина. Закінчив 2 класи, працював у колгоспі, а з 1926 року на заводі ім. Войкова в місті Керч.

В армії з 1941 року. У боях з жовтня 1943 року. 18 квітня 1944 року стрілець 91-го гвардійського стрілецького полку (33-тя стрілецька дивізія 51-ша армія 4-й Український фронт) гвардії рядовий В. Л. Буцький при прориві оборони противника на річці Бельбек у 6 км на північ від м. Севастополя першим досяг ворожої траншеї і знищив у бою 11 гіт­ле­рівців. 15 травня 1944 року нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

3 лютого 1945 року В. Л. Буцький з групою розвідників, про­никнувши в населений пункт Форкен (21 км на захід від Кенігсбер­га), увірвався в будинок, зайнятий ворогом, та з автомата вразив 6 гітлерівців, двох взяв в полон та захопив ворожий кулемет. 12 березня 1945 року нагороджений орденом Слави ІІ ступеня.

5 квітня 1945 року В. Л. Буцький з групою розвідників у районі міста Кенігсберг, потай проникнувши в траншею противника в ру­копашній сутичці вразив групу ворожих солдат, закидав гранатами бліндаж та вивів з лад кулемет. 19 квітня 1945 року В. Л. Буцький нагороджений орденом Слави І ступеня.

В 1945 році був демобілізований, повернувся на батьківщину в с. Терпіння. Працював у колгоспі. У 1950 році переїхав у м. Ка­раганда, був горновим доменної печі на металургійному комбінаті. Нагороджений медалями. Помер у 1962 році.

(В. В. Сакун)

Література:

Голдобин, А. И. Буцкий Василий Лазаревич // Голдобин, А. И. Ге­рои Запорожского края – полные кавалеры ордена Славы / А. И. Голдо­бин ; Анатолий Голдобин. — Запорожье : Плюс 73, 2015. — С. 47.

Література:

Князьков, Ю. П. [Вулиця] Гончара // Князьков, Ю. П. Вулиці міс­та Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; ЗНУ, Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького. — Запоріжжя, 2015. — С. 71.

Улица Гончара // Весна Победы нашей. — Запорожье, 2010. — С. 170.

Народна війна 1941–1944. Антифашистський рух опору на те­риторії Запорізької області. Запорізький архів : зб. документів і ма­теріалів / Держ. архів Запоріз. обл. — Запоріжжя, 2005. — С. 58–74.

Ігнатуша, О. М. Гончар Микола Григорович [Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5665&lang=ukr

Відзначився при форсу­ванні р. Дніпро в районі м. Запоріжжя 25–26 жовтня 1943 року.

Ахмед Саффа Гайсин народився в 1918 році в селі Портчара, нині Параньгінского району Республіки Марій Ел (РФ), в родині селя­нина. Татарин. Закінчивши 5 класів, почав працювати у колгоспі.

У Червону Армію призваний у 1938 році. У 1943 році закінчив курси молодших лейтенантів і був направлений на фронт команди­ром взводу 185-го гвардійського стрілецького полку 60-ї гвардійської стрілецької дивізії. У серпні 1943 року дивізія увійшла до складу 12-ї армії і в ході Донбаської операції звільняла Павлоград (Дніпропет­ровська область), потім вийшла до Дніпра південніше Дніпропет­ровська (нині м. Дніпро) і вздовж річки вела наступ на Запоріжжя.

Плацдарми на правому березі Дніпра і на о. Хортиця мали ве­лике значення для остаточного звільнення обласного центру. У ніч на 26 листопада три стрілецькі дивізії подолали Дніпро в районі греблі ГЕС і захопили плацдарм на правому березі. Першим увірвався в траншею противника взвод 185-го гвардійського стрілецького пол­ку під командуванням гвардії молодшого лейтенанта Гайсина Ахмед Саффи. Гайсин у бою замінив командира роти, яка в подальшому успішно діяла при розширенні плацдарму на правому березі, відбила 13 контратак ворога.

Важкі безперервні бої на плацдармах йшли до 12 грудня 1943 року. Ахмед Саффа Гайсин загинув 27 листопада 1943 року в одному з таких боїв. Похований на хуторі Капустяний Запорізького району.

За мужність, відвагу і героїзм, проявлені в боротьбі з нацисть­кими загарбниками, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року гвардії молодшому лейтенанту Гайсину Ахмеду Саффі присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). На­городжений орденом Леніна.

(А. В. Даниленко)

Література:

Гайсин Ахмед Саффа // Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [в 2 т.]. — М., 1987. — [Т.] 1 : Абаев — Любичев. — С. 304.

Особливо відзначився у вересні 1943 року при фор­суванні р. Дніпро в районі с. Губенське Вільнянського району. Його іменем названі вулиці в містах Запоріжжя та Вільнянськ.

Література та інтернет-ресурс:

Князьков, Ю. П. Зачиняєв Петро Спиридонович // Князьков, Ю. П. Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; ЗНУ, Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького. — Запоріжжя, 2015. — С. 95–96.

Гриценко, Т. Р. Меморіальний комплекс на честь радянських воїнів у місті Вільнянську : [в т. ч. про П. С. Зачиняєва] // Культурна спадщина Запорізького краю : зб. наук. статей та документів з охорони культ. спадщини / Упр. культ. і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. центр охорони культ. спадщини. — Запоріжжя, 2010. — Вип. 2. — С. 17–18.

Зачиняев Петр Спиридонович // Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья. — Запорожье, 2010. — С. 45.

Їх подвиг не забуто : [Герой Рад. Союзу П. С. Зачиняєв похований в брат. могилі в с. Тернівка Вільнян. р-ну] // Дніпров. вогні. — 2001. — 16 черв.

Зачиняєв Петро Спиридонович [Електронний ресурс] // Славет­ні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=5956&lang=ukr

Капітан, зас­тупник командира батальйону 109-го гвардійського стрілецького полку Південного фронту особливо відзначився в бою 26 вересня 1943 року в районі с. Зелений Гай Токмацького району. Похований в с. Вишневе цього ж району.

Нелегкі випробування у роки Другої світової війни випа­ли на долю нашої батьківщини, захисники і громадяни якої проде­монстрували зразки героїзму, мужності, стійкості і самопожертви. Серед них – Іван Васильович Скворцов, який віддав своє життя у боях за визволення міста Запоріжжя.

Народився Іван Васильович у 1918 році в селі Лучинське, нині Собінського району, Володимирської області (РФ) у селянській ро­дині. Закінчив 8 класів. Працював завідувачем чайною.

У Червоній Армії з травня 1941 року. У 1942 році закінчив Ленінградське військово-інженерне училище, яке на той час дислокува­лося в Костромі, і згодом був направлений у діючу армію.

У дні війни сміливому солдату було присвоєно офіцерське звання. Службу проходив у 4-й понтонно-мостовій бригаді на посаді ко­мандира технічного взводу і командира понтонного взводу. Воював на Південно-Західному (з 20 жовтня 1943 року – 3-й Український) фронті.

Іван Васильович брав участь у запеклих боях на багатьох фронтах. У жовтні 1943 року Скворцов, командир понтонного взводу 2-го гвардійського окремого моторизованого понтонно-мостового батальйону 3-го Українського фронту, вивів свій взвод до міста Запоріжжя. Коли наші частини підійшли до Дніпра, перед лейтенантом була поставлена задача: на понтоні доставити на правий берег десантну групу у кількості 50 чоловік – стрілків і саперів.

З настанням темряви приступили до форсування річки. Де­сант переміщався безшумно. До місця висадки залишалося всього метрів двісті, але противник, почувши плескіт води, почав освітлю­вати річку ракетами. Ніч раптово перетворилася на день. Понтон з десантниками було добре видно на поверхні води. Гітлерівці з усіх видів зброї били по десанту. Але понтон Скворцова, під вмі­лим маневруванням, усе ж таки досяг місця призначення, а десант­на група без втрат висадилась на берег.

Зворотний шлях був важчим. Понтон рухався у суцільній стіні вибухів, але і на цей раз лейтенанту вдалось дістатися до берега.

Наступної ночі Іван Васильович знову повів пором. Ворог виявив його і вогнем з кулеметів вивів з ладу катер. Лейтенант Скворцов, ризикуючи життям, ліквідував пробоїни і зміг переправити піхотин­ців на берег. За цю ніч під безперервним вогнем Іван Васильович здійснив сім рейсів. Під час восьмого рейсу лейтенант був як завжди серед бійців. Де жестом, де жартом підтримував десантників. Розпо­чався черговий вогневий наліт ворога, під час якого одна з куль рапто­во обірвала життя відважного воїна, Івана Васильовича Скворцова.

Похований лейтенант Скворцов у братській могилі в Запоріжжі, де вулиця носить ім’я Героя. За високу бойову майстерність, особисту мужність, гвардії лейтенанту Івану Васильовичу Скворцову Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений також орденами Леніна та Червоної Зірки.

У 1980 році, коли радянський народ відзначав 35-річчя Великої Перемоги, на братській могилі вдячні нащадки звели величний ме­моріальний комплекс. На насипаному пагорбі – гранітна стела зав­довжки 18 метрів і заввишки майже 2 метри. На великому сірому моноліті викарбувано: «1941–1945», а на стелі – «Загиблих пам’ять глибоко шануємо, і не допустимо нової війни». На землі, неподалік стели, – 3 гранітні плити. На двох – імена, прізвища і дати народ­ження та загибелі Героїв Радянського Союзу: гвардії лейте­нанта І. В. Скворцова і рядового Д. І. Білокопитова, на третій – слова: «Ваш подвиг Вітчизну славить, йому нагорода – безсмертя».

(Н. В. Скрипак)

Література:

Скворцов Иван Васильевич // Герои Советского Союза. Их име­нами названы улицы Запорожья. — Запорожье, 2010. — С. 96.

Скворцов Іван Васильович // Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії : (довідник і короткі бібліографічні списки про вулиці, провулки, прос­пекти, бульвари та майдани міста) / [уклад. О. Дутова] ; КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя, 2008. — С. 184.

Скворцов Иван Васильевич // Герои Советского Союза: крат. биогр. слов.: [в 2 т.]. [Т.]2: Любов–Ящук/редкол.: И. Н. Шкадов (пред.) [и др.];М-во обороны СССР, Гл. упр. кадров [и др.; авт. кол. А. А. Бабаков и др.]. — М. : Воениздат, 1988. — С. 472

Восьмой рейс // Подвигом славны твои земляки. — Запорожье, 1962. — С. 274–275.

Чайка, Т. Подвиг на Дніпрі : [до 40-річчя з дня визволення Віль­нян. р-ну від німецько-фашистських окупантів] // Дніпров. вогні. — 1983. — 29 черв.

Клименко, М. Тюльпани на граніті : [про відкриття меморіаль­ного комплексу на честь Героїв Рад. Союзу І. В. Скворцова і Д. І. Бі­локопитова під Запоріжжям] // Запоріз. правда. — 1980. — 4 черв.

Лисенко, Г. Імені Героя : [про подвиг І. В. Скворцова, чиїм ім’ям названо село у Вільнян. р-ні] // Запоріз. правда. — 1977. — 17 черв.

Література:

[Фурсенко Іван Семенович] // Кам’янка-Дніпровська : до 225-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя, 2011. — С. 27, 62, 63, 64. — (Міста і села Запоріз. області ; вип. 4).

Яворницький, Д. І. Дніпрові пороги : альбом фотографій з гео­графічно-історичним нарисом / Д. І. Яворницький ; обгортка, заставка та почат. літера худ. О. В. Маренкова. — [Х.?] : Держ. вид-во України, 1928. — 80, 30 с. : іл.

Перевидання:

Яворницький, Д. І. Дніпрові пороги : геогр.-іст. нарис / Д. І. Явор­ницький ; [передм. та комент. О. І. Гуржія]. — Дніпропетровськ : Про­мінь, 1989. — 140, [2] c. : іл., портр.

Яворницький, Д. І. Дніпрові пороги : альбом фотографій з геог­рафічно-історичним нарисом / Д. І. Яворницький ; передмова, приміт­ки та карта-схема Олега Власова. — Х. : Вид. Савчук О. О., 2016. — 194 с. : іл. — (Слобожанський світ ; вип. 9).

Література:

Ленинская районная санитарно-эпидемиологическая станция // Духом и Здоровьем / [авт. и сост.: Наталья Кузьменко, Николай Ми­хайлов]. — Запорожье, 2004. — С. 221–226.

Ленінська санітарно-епідеміологічна станція м. Запоріжжя // Медицина Запорізької області : іст. нариси / Упр. охорони здоров’я ЗОДА. — Запоріжжя, 2001. — С. 125–126.

Терехов, Р. Колыбель санэпидслужбы Запорожья // Запорожский санитарный вестник. — 2010. — № 12 (дек.). — С. 4.

Література:

Шиханов, Р. Ленінський район міста Запоріжжя (1928–2008 роки): становлення та розвиток місцевих органів влади / Р. Б. Ши­ханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя : Тандем-У, 2008. — 120 с.

Своїми вражен­нями від цієї поїздки поділилася у збірці нарисів «Листи із сте­пової України» (написала в 1928 р., окремо друком видані в 1931 р.).

Література:

Андрєєв, В. М. Запорізький край та історія запорозького ко­зацтва в рецепції Докії Гуменної // Музейний вісник. — 2014. — № 14. — С. 281–285.

Ємець, О. «Минуле не відпливає в безвість...» : (Докія Гуменна і За­поріжжя) / Олександр Ємець // Вісник Запорізького осередку вивчення української діаспори. / М-во освіти і науки України ; Запоріз. держ. ун-т ; кафедра загального і слов’янського мовознавства ; Запоріз. осере­док вивчення укр. діаспори ; Фонд Яра Славутича (Канада). — Запо­ріжжя, 2004. — Вип. 2. — С. 183–188.

Лунишин, Н. Женщина необобществленная // Приднепров. те­леграфъ. — 2003. — № 3.

Минуло 80 років відтоді, як у селищі Малокатеринівка було від­крито школу. На той час це була одна з найкращих шкіл-новобудов у районі. Першим її директором був А. І. Король, який очолював її у 1938–1941 рр.

У 1941 році, коли селище окупували німці, багатьох старшо­класників вивезли на примусові роботи до Німеччини. Навчання у школі припинилося.

14 жовтня 1943 року Малокатеринівку звільнили від німецьких окупантів. Школа продовжила свою роботу. У надзвичайно важкий для усієї країни час учителі докладали максимум зусиль, аби діти отримали освіту.

З 1943 до 1952 рік школу очолювала А. Т. Хіцунова.

У 50-х роках Малокатеринівська школа, яка до того була се­мирічною, стала середньою. З 1953 до 1970 рік директором школи був С. П. Фомічов – людина, яка поєднала в собі дві долі: долю вчи­теля і воїна. Разом з ним працювали вчителі: О. Ф. Коваль, В. К. Та­раненко, О. П. Горобинська, Є. В. Абакуменко та інші, які віддавали всі свої сили, знання та любов учням.

У 1971–1987 рр. біля директорського штурвалу стояв В. Г. Мі­рошніченко. Він був завжди спокійний і врівноважений, тактовний і розсудливий.

Згодом школу очолив молодий за віком, але перспективний директор, легенда футболу і спорту – О. Ю. Висоцький (1988–1994 рр.). Він здійснював заходи з покращення матеріальної бази навчального закладу, яка на той час була вкрай незадовільною. Умови праці вчите­лів, навчання учнів не відповідали вимогам того часу, але, незважаю­чи на труднощі, шкільне життя не стояло на місці. Цікавим і змістов­ним робили його педагоги, більша частина з яких – випускники школи. Молоді педагоги рівнялися на ветеранів-учителів Л. І. Федо­сієнко, Т. А. Лобач, Р. П. Незять та інших.

З 2000 року до сьогодення директором школи працює Н. В. Гри­бова – умілий керівник і досвідчений учитель.

День 1 вересня 2008 року розпочав нову сторінку шкільної істо­рії: навчальний заклад реорганізовано у Малокатеринівську гімна­зію «Мрія». 24 жовтня, у день 70-річчя школи, за плідну й добросовіс­ну працю директора Н. В. Грибову відзначено Грамотою Запорізь­кої райдержадміністрації.

Подяки і грамоти районного відділу освіти отримали малока­теринівські вчителі: С. В. Карабаджак, Т. А. Лобач, Л. І. Шишкіна та ін­ші.

Малокатеринівські учні – постійні учасники, призери і пере­можці районних, обласних і всеукраїнських учнівських конкурсів та олімпіад.

У навчальному закладі склалася система традиційних для школи заходів, які користуються найбільшою популярністю серед учнів: свя­то першого та останнього дзвоника, день здоров’я, свято до дня пра­цівника освіти, свято осені, брейн-ринг «Я люблю Україну» та інші.

Завданням педагогічного колективу школи є не лише навчити базовим знанням дітей, а й проводити необхідну виховну роботу з учнями. Навчання без виховання аж ніяк не дасть необхідного результату – формування багатогранної особистості. Освіта – осно­ва розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України.

Педагогічний колектив школи віддав і продовжує віддавати усі сили, уміння і досвід вихованню підростаючого покоління.

(Н. В. Скрипак)

Література:

Висоцький, О. Життя потребує змін : [про роботу Малокате­ринів. СШ Запоріз. р-ну] // Червоний промінь. — 1989. — 18 квіт.

Ковальова, О. Острів мрій, надії та любові : [до 70-річчя Мало­катеринів. гімназії «Мрія»] // Червоний промінь. — 2008. — 29 жовт. (№ 84). — С. 1.

Малокатеринівський навчально-виховний комплекс «Школа І–ІІІ ступенів» «Мрія» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://mka­terynivka-nvk.edukit.zp.ua

Література:

Черкун, В. Е. Тихон Павлович Евсюков – руководитель, педагог и учёный // Мелитоп. краевед. журн. — 2013. — С. 52–53.

Література:

Старинська, І. Яворський Антон Миронович / Інна Старинсь­ка // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація. — Запоріжжя, 2010. — С. 269–271.

Література:

Запорожье. Персональный гид : путеводитель. — [Запорожье], 2012. — С. 94.

ГОРЕ-МОРЕ

Зробили море – людям на горе

(народне прислів’я)

20 жовтня 1948 р. радянський уряд прийняв постанову «Про план полезахисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництво ставків та водойм для забезпечення високих ста­лих врожаїв у степових та лісостепових районах Європейської частини СРСР». Цей план залишився в історії під більш зручною як на той час та коротшою назвою – «Сталінський план перетворення природи». Його складовою стали будівництва небаченого розмаху, охрещені пропагандою «Великими будовами комунізму». Серед них була та, що позбавила нас одного з вражаючих витворів Природи – Великого Лугу Запорозького.

...Десятки тисяч років тому, під час останнього зледеніння, коли рівень Світового океану був набагато нижчий ніж тепер, Пра-Дніпро вирив глибоку та широку улоговину, заповнену річковими наносами. Тут згодом і утворився Великий Луг, або «Гілея», як назвав цей дивний край давньогрецький історик Геродот у V ст. до н. е. Низовинні плавні, помережені лабіринтом річок, проток, рукавів, озер та боліт, вкриті густими очеретами, лататтям, луками, заплав­ними лісами та чагарниками, поміж яких деінде здіймалися високі піщані кучугури – усе це дуже вирізняло Луг на тлі неозорих при­чорноморських степів. Плавні Дніпра починалися з острова Хортиці й тягнулися аж до гирла Ріки. Основний їх масив тягнувся зі сходу на захід, від гирла річки Янчекрак до лиману Великі води понад 100 км, а з півночі на південь розширювався до 20–25 км. Великий Луг ділився на дві нерівних частини: Кінські плавні на схід від Нікополя та Базавлуцькі – на захід від нього. Надзвичайно ба­гатою була жива природа Лугу. З дерев тут найбільше росли верба, тополя, в’яз, вільха, зустрічалися й дуб та береза дніпровська. У хащах жили кабани, косулі, зайці, вовки, борсуки, видри, бобри. Найбільше було птахів: чапля, лелека, бугай, квак, мартин, пелікан, водяна курочка, чирок, кулик, орлан білохвост, чібіс, сова, скопа – ось далеко неповний перелік. З давніх часів найбільшим багатством Дніпра вважалася риба. Чимало цінних промислових риб ловилося у Великому Лузі: чехоня, сазан, судак, в’яз, головень, плітка, жерех, минь, карась. Зустрічалися й осетрові: стерлядь, білуга, севрюга...

Багатства цієї землі незмінно вабили людей. Запорожжя, Великий Луг та його околиці стали «землею святинь» з неймовір­ною кількістю археологічних пам’яток. «Батько історії» Геродот повідомляв про таємничий край Геррос, де скіфи ховали своїх царів. Саме біля Великого Лугу розташовані сотні скіфських курга­нів, у тому числі й царські. Саме тут, біля важливого перевозу через Дніпро, стоять залишки величезного Кам’янського городища, яке дехто вважає столицею скіфів. Пам’ять про наш Великий Луг зберег­лася навіть у германських сагах: «священним лісом Мюрквід» звали його готи у ІІІ ст. н. е. Набагато пізніше, вже у XIV ст., звався він «Мамаєвим Лугом», бо саме тут була столиця всесильного еміра Мамая – місто Мамаїв Сарай. Звідси бере свій початок і рід князів Мамаїв-Глинських, організаторів козацтва. Тут і «батьківщина» ко­зака Мамая, і колиска всього Запорозького Війська, і джерело його економічних сил, і місце розташування п’яти з восьми Січей, а та­кож сотень і сотень зимівників. Безліч назв озер, проток, річок та урочищ зберігали імена козаків, що жили колись у Великому Лузі. Аж до середини ХХ ст. він відігравав значну роль у нашій економіці. Великими були улови рибалок і прибутки скотарів. Незчисленні череди худоби з віддалених куточків України набиралися сил на просторах плав­невих пасовищ. А яким був туристичний потенціал цього неозорого, невимовно прекрасного краю – можна тільки здогадуватися...

З вересня 1950 до жовтня 1956 р. згідно зі «Сталінським планом перетворення природи» відбувалася одна з найбез­глуздіших «Вели­ких будов комунізму» – спорудження Каховської ГЕС у місті Каховка Херсонської області. Про жодне обговорення цього жахливого з еко­логічної точки зору проекту в ті часи не могло бути й мови. Архео­логічні досліди сотень унікальних пам’яток, у тому числі й прирече­них до знищення Запорозьких Січей, були надто швидкими й по­верхневими. Що ж до якихось краєзнавчих творів, то на відміну від порогів Дніпра плавням Великого Лугу не було присвячено жодного, адже тоді просте бажання закарбувати для нащадків первісну природу перед її перетворенням могло коштувати занадто дорого.

У 1956 р. став до ладу останній з шести агрегатів Каховської ГЕС, що розташована попід лівим берегом Дніпра. Її середньоріч­ний встановлений виробіток – 1489 млн квт/год – йде, головним чином на потреби міста Нова Каховка, створеного для будівельни­ків ГЕС. Поряд зі станцією, на лівому березі, знаходиться й однока­мерний судноплавний шлюз. Напірний фронт гідровузла довжиною 3650 м, який складається із земляної та бетонної водозливної гребель, піднімає рівень води у водосховищі максимум на 16,5 м. По греблі прокладено залізничний та шосейний шляхи. Пряма водозливна бетонна гребля довжиною 447 м має 28 водозливних затворів.

З побудовою греблі упродовж 1955–1958 рр. було здійснено бо­жевільний акт екологічного вандалізму – затоплення майже всього Великого Лугу штучним Каховським «морем». Побічним ефектом цього злочину стало брутальне знищення важливого господарсько­го комплексу, перспективного туристичного району, унікального при­родно-історичного ландшафту й тисяч пам’яток давнини, що пали жертвою комуністичної «культурної революції».

Головною ціллю створення гігантської водойми було зрошення посушливих земель Причорномор’я за допомогою мережі каналів – передусім Північно-Кримського. Слід зазначити, що за початковим проектом ця водойма не мала бути настільки великою: передбача­лося зведення багатокілометрових дамб, що мали захистити від затоплення десятки тисяч гектарів родючих плавневих угідь. Але... Водосховище площею 2155 км², довжиною 230 та максимальною шириною 25 км своїми характеристиками нагадує озеро. Його мак­симальна глибина – 25 м, середня – 8. Течія тут майже відсутня, проточність найнижча серед усіх дніпровських водосховищ, повний водообмін відбувається 1,5–3 рази на рік. Це є причиною потужного забруднення та цвітіння води влітку. Катастрофічна ерозія ґрунтів призводить до втрати біля 3 м ширини берегової лінії щорічно та швидкого накопичення намулів. Уже в середині 1980 рр. (понад 30 років тому!) їх найбільша товщина місцями сягала 1 м. Загальна ж площа замулення дна водосховища складала 78%. Зі створенням водосховища надзвичайно збіднів тваринний та рослинний світ регіону. Зникли лелека чорний, скопа, каравайка, пелікан, сіра та руда чаплі, вкрай рідкісними стали сова болотна, чібіс, лелека бі­лий та десятки інших птахів. Майже неможливо тепер зустріти ла­таття жовте, лілею, водяний горіх. Зникли багато риб, і серед них – надзвичайно цінні прохідні види, значно скоротилася чисельність тих, що залишилися.

…Уперше я потрапив на берег «Каховки» у 1987 р. Ми відві­дували колишній піонерський табір на Лисій горі, закритий через швидку ерозію високих схилів. Я був у захваті від різнокольорових шарів глини у понад десятиметрових урвищах, які й зараз, через тридцять років, не зупиняючись, ростуть. Дуже вразили ступінчасті зсуви ґрунту, тріщини на лісистих схилах і великі простори оголе­ного мулистого дна, коли падає рівень води. А ще пам’ятаю, як ноги грузнуть у береговій трясовині, як місиш товстий шар зеленого «супу» з водоростей, йдучи сотні метрів від берега, щоб зану­ритися бодай по пояс. І безліч повалених дерев.

Багато вражень від «Каховки» має археолог Валерій Нефьодов, який у середині 1990 рр. брав участь у експедиції з обстеження пам’яток на берегах водосховища. «Ми йшли на моторному човні десь південніше села Біленьке – розповідає він. Раптом мотор за щось зачепився й почав буксувати. Пісок! За кілька кілометрів від обох берегів! Піднімаємо мотор, вилазимо з човна й довго тягнемо його до нормальної глибини у воді по коліно. Сьогодні в тих місцях з’явилися окремі плями очерету: Дніпро потихеньку повертається у первісний свій стан. Можливо, мине час, і „горе-море“ знов пере­твориться на плавні? Дно водосховища на глибині позбавлене життя, на вигляд оксамитове, м’яке і майже зовсім рівне. Межу його немож­ливо фізично відчути, опускаючи туди руку, бо зверху щільність цього „килима“ така ж, як у води. Найменший рух аквалангіста підій­має непроглядні хмари найтоншого мулу».

Неймовірно, але ще за радянських часів, коли одні «вчені» бу­дували плани створення Нижньодніпровського водосховища й оста­точного спаплюження Дніпра, інші обговорювали можливість лікві­дації «Каховки». Найбільше досвіду в цій справі набуто в США, де на 2009 р. вже було демонтовано 467 гребель, 28 з яких мали висоту понад 15 метрів. Сотні старих «малих ГЕС» демонтовані й в Україні. Це, як всім відомо, не потягнуло за собою катастрофічних наслідків ні в економіці, ні в екології. Але замість визнати доведений факт, що гідростанції, греблі та водосховища – це вже вчорашній день енер­гетики, фінансові олігархічні кола пропонують реанімувати малі ГЕС і донищити наші річки. Одною з численних жертв технократії може стати Національний природний парк «Бузький Гард» на Південному Бузі у межах Миколаївської області – одне із «Семи природних див України». Сьогодні компанія Енергоатом планує під­няти рівень вже наявного Олександрівського водосховища на зга­даній ріці. Це призведе до повної втрати решток місцевих порогів, острівців та пам’яток давнини. Й поки невідомо – чи увінчається успіхом громадський рух за порятунок Бугу в ХХI столітті, у неза­лежній Україні. Одне безперечно: хоче хтось, чи ні, та прийде час, коли нашим нащадкам доведеться зносити греблі й долати наслід­ки створення водосховищ. Вони будуть подолані тим легше, чим раніше ми усвідомимо, що природу не обдуриш.

(О. Ю. Власов)

Література:

Рудик-Леуська, Н. Я. [Каховське водосховище] // Рудик-Леуська, Н. Я. Атлас іхтіофауни басейну Дніпра / Н. Я. Рудик-Леуська, Д. С. Хрис­тенко, Г. О. Котовська ; Нац. ун-ту біоресурсів і природокористу­вання України. — К., 2016. — С. 14.

Яцик, А. В. Каховське водосховище / А. В. Яцик, В. А. Яцик // Енцик­лопедія Сучасної України. — К., 2012. — Т. 12 : Кал — Киї. — С. 489.

Еколого-геологічні проблеми Каховського водосховища / НАН Ук­раїни [та ін. ; ред.-упоряд. В. А. Сандул]. — Кривий Ріг : [б. в.], 2009. — 76 с. — (Геологічне середовище антропогенної екосистеми).

Супруненко, В. П. Самое большое «хранилище» воды // Супру­ненко, В. П. Запорожский край : популярная энциклопедия природ. и ист. достопримечательностей, традиций и названий / В. П. Супру­ненко ; Владимир Супруненко. — Запоріжжя, 2007. — С. 30–31.

Чабаненко, В. А. Українська Атлантида / В. А. Чабаненко. – Запо­ріжжя : Дніпров. металург, 2006. — 408 с. ; Свята справа — ХХІ. — 2009. — № 1–2. — С. 4–10.

Каховське водосховище // Барабоха, Н. М. Топонімічний словник-довідник Запорізької області : природні топоніми / Н. М. Барабоха, О. С. Арабаджі, О. П. Барабоха. — Мелітополь, 2005. — С. 30.

Горло, Н. В. Позиція громадськості щодо спорудження Каховсь­кого водосховища // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України : зб. наук. праць V Всеукр. наук.-практ. конф., 2–3 жовт. 2003 р., м. Запо­ріжжя. — Запоріжжя ; Сімферополь, 2003. — С. 161–164.

Сушко, К. И. Гибель Гилеи // Сушко, К. И. Тени забытых городов / Константин Сушко. — Запорожье, 2003. — С. 118–131.

***

Власов, О. Каховська ГЕС-2 – дурість чи злочин? : [приховані загрози «секретного» будівництва] / Олег Власов // МИГ. — 2016. — 31 марта (№ 13). — С. 38.

Сосницький, Л. Чиновникам не до порятунку Каховського водо­сховища : [чому в кабінетах Запоріжжя не цікавляться проблемами за­гибелі Кахов. водосховища] // Голос України. — 2015. — 23 трав. (№ 90).

Багнюк, А. «Каховку» з мапи – Дніпру порятунок? : [у Запоріжжі відбувся форум «Каховське водосховище. Актуальні питання подаль­шого існування»] // Уряд. кур’єр. — 2008. — № 116.

Нечипоренко, М. Правда про море : [трагедія Великого Лугу : до 50-річчя спорудження Кахов. водосховища] // Сіл. вісті. — 2006. — 12 жовт.

Література:

Кам’янсько-Дніпровський історико-археологічний музей // Ка­м’янка-Дніпровська : до 225-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя, 2011. — С. 54–56. — (Міста і села Запоріз. області ; вип. 4).

У 50–60 роки ХХ століття в Україні не вистачало кваліфіко­ваних кадрів з фізичного виховання: усього два заклади – в Києві та Львові, готували вчителів та тренерів. Тому більшість інструкто­рів на підприємствах та частина вчителів фізичної культури в шко­лах не мали спеціальної освіти. Зважаючи на ці обставини, у 1957 році організували факультети фізичного виховання в 10 педагогіч­них інститутах. Проте, для України цього виявилося недостатньо, і в 1968 році такий факультет відкрили в Запорізькому державному педагогічному інституті. У наступному році відбувся набір перших студентів на заочне відділення. Великий внесок у становлення фа­культету зробили викладачі, які стояли у витоків його заснування: В. І. Баришев, Є. А. Константинова, С. А. Манілова, А. І. Лункіна, М. І. Левін, Т. М. Чиженок.

Більшість випускників закладу стають учителями фізичної культури. Працюючи на ниві освіти, вони пропагують ідеї здорового способу життя. Вихованці вишу, які стали тренерами, виховують юних спортсменів та майстрів високого класу. Усім відомі імена заслуже­них тренерів: Є. О. Чертков (боротьба), Г. М. Зайцев (легка атлетика), С. М. Гусєв (плавання), В. І. Циганок (гандбол), О. О. Томах (футбол), О. О. Барсуков та Л. М. Барсукова (стрибки в воду).

Особливо пишається факультет своїми випускниками – спортс­менами високої кваліфікації. Це заслужені майстри спорту, майст­ри спорту міжнародного класу, майстри спорту України. Їх досяг­нення – від звання чемпіона України до володаря Олімпійської медалі. Далеко за межами країни відомі Ольга Стражева, Роман Зозуля (спортивна гімнастика), Світлана Бондаренко, Денис Силан­тьєв (плавання), Роман Володьков, Олена Жупіна та Ганна Сорокіна (стрибки в воду), Володимир та Валерій Сидоренки (бокс), Олек­сандр Рєзанов та Сергій Кушнірюк (гандбол), Тетяна Самоленко (легка атлетика) та багато інших.

У різні роки факультет очолювали Л. М. Миргородська, В. О. Куль­пинський, В. І. Баришев, М. М. Колодій, В. В. Горожанін, В. С. Лихо­дід, С. С. Волкова, В. М. Зайцева. Нині декан факультету – доктор біо­логічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Микола Васильович Маліков.

За час існування факультет зазнавав змін: відкривалися, об’єднувалися та реорганізовувалися його кафедри. Зараз до складу факультету входять п’ять кафедр: теорії та методики фізичної культури і спорту; фізичного виховання; фізичної реабілітації; ме­дико-біологічних основ фізичної культури та спорту; туризму.

Матеріальна база факультету представлена великим спортив­ним комплексом, де для студентів є два гральних, гімнастичний та тренажерний зали, а також три зали аеробіки, функціонує оздоров­чо-відновлювальний центр та фітнес-центри.

Окрім обов’язкових занять, на факультеті проходять навчальні се­мінари, курси перепідготовки та підвищення квалі­фікації, упродовж року на спортивній базі університету проходить багато змагань та спортивно-масових заходів.

Одним з кращих у країні став, відкритий у спортивному комп­лексі ЗДУ в 2002 році, музей спортивної слави факультету фізично­го виховання, де зібрані спортивні трофеї, реліквії та нагороди студентів ВНЗ за різні роки.

(Л. М. Чубенко)

Література:

Факультет фізичного виховання // Запорізький національний університет: історія і сучасність (1930–2005) : ювілейна книга. — За­поріжжя, 2006. — С. 134–139.

Факультет фізичного виховання Національного Запорізького педа­гогічного університету // Основи здоров’я та фізична культура. — 2007. —№ 3. — С. 12–14.

Главная кузница спортивных кадров региона – факультет фи­зического воспитания ЗГУ // Суббота плюс. — 2003. — 27 февр.

Карабанов, В. Четверть века прожить — не поле перейти // Индустр. Запорожье. — 1993. — 9 сент.

Павленко, И. 25 лет факультету физвоспитания ЗГУ // Запо­роз. Січ. — 1993. — 14 серп.

Література:

Чорний Вадим Миколайович // Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991–2011. — [Запоріжжя], 2011. — С. 140–143. — На облж. : 20 років незалежності України.

ВІД НАРОДНИХ ДЖЕРЕЛ

«Є на світі село, невеличке село

Край зеленого степу розтяглося воно

Данилоіванівка – серцю рідна степна сторона

Данилоіванівка – це тобі пісня серця луна»

На Мелітопольщині серед багатьох сіл та селищ району виді­ляється один мальовничий куточок – Данилоіванівка.

Село невеличке. Його мешканці – прості, працьовиті люди, що приросли своїм корінням до рідної землі. Та саме тут по-особливому, з дбайливістю ставляться до минулої давнини своєї батьківщини, зберігають та продовжують традиції українського народу, плекаючи у своїх серцях незгасиму любов до народної та фольклорної пісні. Вона з ними завжди поруч: і в роботі, і на відпочинку.

Недаремно, останнім часом, село все частіше називають – «спі­вуча» Данилоіванівка, бо прославились його мешканці своїм чудовим співом не лише в районі та області, а навіть у самому столичному Києві.

А починалося все дуже давно. У післявоєнні роки, коли спус­тошені горем і бідою душі людей потребували тепла, саме пісня відігріла й об’єднала навколо себе солдатських вдів і жінок-трудів­ниць села: О. А. Тюріну, К. Я. Стеценко, Н. Є. Миронову, В. О. Пово­лоцьку, А. Н. Костюкову, Г. Т. Копич, М. К. Дзюбу. Спочатку вони просто збирались у когось вдома та співали сумних і веселих пі­сень, щоб затамувати біль та віднайти сили піднімати дітей і віднов­лювати зруйноване війною господарство.

Пізніше вчителька місцевої школи В. Н. Молибога запросила «співачок» до сільського клубу. Керівник (як зараз прийнято гово­рити) на громадських засадах, вона весь вільний час проводила на репетиціях вокальної групи. На тваринницьких фермах, польових станах колгоспу, на кожному сільському святі ансамбль радував односельців народною піснею.

Репертуар колективу був дуже різноманітний: авторські тво­ри, російські та українські народні пісні, частівки, обрядові пісні. Але найціннішим все одно залишався фольклор.

Ці пісні збирали й записували з великою відповідальністю. Жін­ки розуміли, що від них залежить, житиме пісня далі чи загубиться в роках і забудеться назавжди. І тому колектив проводив і прово­дить нині активну збирацько-дослідницьку діяльність.

При виконанні свят та обрядів використовується відповідний рек­візит – предмети народного вжитку, створені за справжніми зразками.

Заслуговує уваги і музичний супровід ансамблю: інструмен­тально-груповий змішаний з використанням традиційних народних інструментів. Свого часу велику допомогу у відточені майстерності надав викладач Мелітопольського культосвітнього училища К. Д. Ту­ча (баян). У середині 80-х років в музичному супроводі колективу з’явився прототип ксилофону – унікальний народний інструмент «Пляшки», на якому спочатку майстерно грала В. А. Дранько. Потім свій талант гри на цьому інструменті вона передала К. Г. Киреєвій, а пізніше – Л. В. Ігнатієвій. Тепер майстерністю гри на «пляшках» оволоділа Л. В. Костіна. М. В. Мещеряков грав на балалайці, а з 90-го року з’являється бубен (В. Ф. Медведєв, В. В. Киреєв).

Коли постало питання про назву колективу, довго не розмір­ковували. До уваги були прийняті два фактора: фольклорним колек­тив став навесні і вся його діяльність спрямована на відродження національних традицій та фольклору. Оскільки в природі процеси відродження й оновлення відбуваються навесні, колектив отримав назву «Веснянка».

У 1998 році в колектив приходить новий керівник, наполег­лива і самовіддана людина Г. В. Буцька. З першого дня припала вона до душі кожному учасникові, їй повірили і почали працювати з пов­ного віддачею. Поповнився пісенний репертуар, з’явилися нові музичні інструменти: ложки, сопілка. Та головне – увага стала при­ділятись стилю виконання, оволодінню звуковидобуванням, що при­таманне нашому регіону.

У цей же час, за ініціативою директора СБК Т. В. Мещерякової, була оформлена «Українська світлиця». Її прикрасили серветками, рушниками, скатертинами, які вишили самі учасниці ансамблю. А урочисте відкриття вітальні «Чарівниця» з піснями, віршами, ва­рениками та пампушками стало визначною подією в житті колективу і транслювалося навіть на районному телебаченні. «Українська світ­лиця стала не лише кімнатою для занять „Веснянки“, а й другою домів­кою», – так говорять самі учасники колективу.

Осторонь не залишається і голова Новенської сільської ради, у той час О. М. Паршина. Вона стала ініціатором і профінансувала ви­готовлення нових національних костюмів для учасників колективу.

Йшли роки, змінювалися керівники, приходили нові учасники, до­лалися труднощі і з’являлися нові проблеми, та колектив продовжу­вав жити. Незмінним залишався й основний напрямок роботи – пошук, відновлення та поширення фольклорного мистецтва. Лише за останні роки зі слів жителів Данилоіванівки, Нового, Садового учас­никами ансамблю записано більше 30 автентичних фольклорних та народних творів. Серед них: «Розлилися води», «Туман, туман по землі», «Стоїть козак на чорній кручі», «Спить ставок, не колишуться віти». «Виїжджали хлопці з нашого села», «Стоїть дуб зелений», «Тор­ба», «Там за лісом», «Среди гор, среди Карпатских», «Вишита сорочка», «Ой, на зеленім лузі», «Понад ланом, ланом», «Ой, у полі жито» та ін.

Яскравою творчою подією в житті ансамблю стала поїздка у складі кращих художніх колективів Запорізької області до м. Киє­ва, де вони брали участь у звітному концерті «Ми – запорожці» в Національному палаці «Україна». Звідти повернулись з новими враженнями та натхненням для великих творчих планів.

Колектив активно запрацював на повну силу: проводились кон­церти, побудовані на народному та фольклорному матеріалі; «Вес­нянка» бере участь у районних та обласних святах.

Саме завдяки високому виконавському рівню та активній твор­чій позиції ансамбль став переможцем районних фестивалів-конкур­сів: «Степова симфонія відродження», «Талантами заквітчане село», «Салют талантов в честь тебя, Победа», «Пісенний дзвін Великій Пе­ремозі», «Веселей звени, частушка!» та дипломантом обласних, регіо­нальних фестивалів, конкурсів «Запорізька Січ», «Без верби і калини нема України»; «Злагода – 2000».

Колектив часто запрошують для участі в обласних концер­тах присвячених визначним подіям Запорізької області. За актив­ну пропаганду народного мистецтва та високу виконавську майс­терність ансамбль «Веснянка» нагороджено Грамотою Запорізької обласної державної адміністрації та Дипломом Запорізь­кого обласного методичного центру народної творчості.

Після переїзду Г. В. Буцької на інше місце проживання колектив залишився без керівника. Учасники ансамблю приймають рішення продовжувати заняття з директором сільського будинку культури М. В. Мещеряковим і шукати нового наставника.

Майже рік колектив існував самостійно. Головне, про що пере­живали учасники, щоб не знизився виконавський рівень і не змен­шився кількісний склад «Веснянки». Ось і намагалися якомога більше виступати, не відмовляючи жодному запрошенню. А ще – вірили, що доля їм посміхнеться і знайдеться спеціаліст, разом з яким вони досягнуть ще більших творчих здобутків.

2010-й рік. Колективу поталанило, бо прийшов новий керівник, професіонал, фахівець своєї справи Тетяна Анатоліївна Сергєєва.

Прихід Т. Сергєєвої дав творчий імпульс колективу. І почалися репетиції… знову репетиції, бо ансамбль поставив за мету взяти високу планку у своїй творчості, а саме – домогтися звання «НАРОДНИЙ».

На всіх заняттях майже стовідсоткова явка, повне розуміння того, що задумане здійсниться лише при наполегливій праці. Тож завзято освоюють народно-пісенну лексику, багато працюють над опануванням дикцією, артикуляцією свого регіону, знайомляться із звуковою палітрою пісенного фольклору України. Керівник і учасники ансамблю ретельно підбирають репертуар, розучують нові твори і все частіше виступають перед глядачами, репрезен­туючи фольклор та народну пісню свого краю.

І, як підсумок великої творчої діяльності на теренах народного мистецтва, у грудні 2010 року фольклорному ансамблю «Веснянка» колегією Управління культури і туризму Запорізької обласної дер­жавної адміністрації присвоюється почесне звання «Народний».

Станом на 2017 рік народний аматорський фольклорний ансамбль «Веснянка» – переможець багатьох обласних та всеук­раїнських конкурсів і фестивалів: «Степова симфонія відродження», «Запорізька спадщина», «Покрова на Хортиці», «Грай, гармонь», «Со­рочинський ярмарок», «Грай, музико», Всеукраїнський телепроект «Фольк-music».

Під кутом зору художньо-виражальних засобів фольклорний ансамбль «Веснянка» широко використовує природну манеру побутового гуртового співу, володіє вокально-тембральними тра­диціями степового краю, грудним способом звуковидобування, гете­рофонним, підголосковим, гомофонно-гармонічним розспівом.

Багато і плідно працюють учасники колективу над опануван­ням місцевої манери співу, на яку впливають природні умови: ши­рокий степ, постійний вітер, палюче сонце. Особливу увагу з місцевої манери співу приділяють такому елементу, як «степо­вий розспів», він зарахований в обласний реєстр з немате­ріаль­ної культурної спадщини Запорізького краю, а фольк­лорний ансамбль «Веснянка» є справжнім носієм цього елементу.

Ансамбль «Веснянка» запрошують на уроки народознавства в сільські школи, на святкування «Дня козацтва» в Мелітопольське училище культури, виступає на районних заходах перед працівни­ками сільських клубних закладів району, організовує концертну діяльність, проводить практикуми і майстер-класи для керівників районних, обласних аматорських колективів.

Народний фольклорний ансамбль «Веснянка» є активним учас­ником сільських та районних культурно-мистецьких заходів і корис­тується великою популярністю серед мешканців села Данилоіванівка та Мелітопольського району, Запорізької області. Частий гість заходів Парку культури та відпочинку ім. М. Горького м. Мелітопо­ля, фольклорних заходів о. Хортиця (м. Запоріжжя).

Коли запитуєш в учасниць про життя колективу впродовж усіх цих років, жодна з них не згадує про труднощі й негаразди. Навпа­ки, з усміхненими обличчями розповідають вони про репетиції, виступи, про пошук нових пісень і просто спілкування з однодум­цями. І розумієш, що для жінок ансамблю «Веснянка» не просто назва, це – все їх життя, те добре й тепле, що словами не пере­дається, а зберігається в глибині серця довгі роки. І доки українська земля буде народжувати таких небайдужих і натхненних людей, народна пісня житиме і лунатиме над Таврійським степом. Тому що Мелітопольщина того варта!

(Т. А. Сергєєва)

Література:

Мартинюк, А. Пісні степової «Веснянки» // Слово Просвіти. — 2012. — 5 квіт. (№ 14). — С. 14.

Неодноразова участь (починаючи з 2000 року) народного ансам­блю пісні та музики «Чумацький шлях» (керівник Євген Жаворонков) у Всеукраїнському фестивалі мистецтв національних культур «Ми –українські», призвело до створення у 2008 році товариства українсь­кої культури. Основними членами товариства стали учасники ансам­блю та їх родини.

Спільним рішенням колективу головою товариства обрано Те­тяну Яківну Дудку, яка займає активну життєву позицію, представляє та захищає національні та законні інтереси членів товариства у дер­жавних та громадських органах. Її багатий досвід роботи у сфері куль­тури допомагає орієнтуватись у вирішенні культурологічних питань.

Товариство української культури «Чумацький шлях» створене з метою задоволення та захисту своїх законних прав, творчих, націо­нально-культурних, духовних, патріотичних та інших спільних інте­ресів. Товариство налічує 150 чоловік.

У своїй діяльності товариство української культури «Чумаць­кий шлях» ставить такі завдання:

–      відродження та розвиток української культурної спадщини, звичаїв, обрядів Запорізького краю;

–      збереження народних традицій;

–      пропаганда сучасного українського мистецтва;

–      сприяння всебічному розвитку та ефективному функціону­ванню української мови;

–      виховання у молодого покоління пошани до свого народу, мови, почуття національної гідності, духовності та патріотиз­му, любові до животворних джерел народного мистецтва;

–      почуття толерантності та поваги до людей похилого віку (ве­теранів війни, праці, інвалідів тощо);

–      сприяння зміцненню міжнаціональної злагоди та поро­зуміння.

Товариство заявило про себе як громадська організація, взяв­ши участь у всеукраїнських культурно-мистецьких заходах: фести­валь мистецтв національних культур «Ми – українські» (м. Приморськ, 2000–2012 рр.), виставкова акція «Барвиста Ук­раїна» (м. Київ, 2000–2011 рр.), фестиваль фольклорних колективів Украї­ни «Сорочинський ярмарок» (Гран Прі, 2010 р.); міжнародних: фестиваль «Фольклорна зустріч» (Франція, 2003 р.), фестиваль ду­ховного співу «Христос воскресє» (м. Запоріжжя, 2008–2010 рр.) та багатьох обласних культурно-просвітницьких заходах.

Хореографічний колектив товариства також бере активну участь у фестивалях-конкурсах та вдосконалює свою майстерність.

Проведення та участь в інформаційно-просвітницьких заходах до Міжнародного дня рідної мови, Дня слов’янської писемності, Дня української писемності та мови, Шевченківських днів сприяють вихованню у членів товариства національних, духовних і культурних цінностей, які несуть у суспільство добро, честь, гідність, любов до рідного краю.

З метою підвищення рівня мовної культури, піднесення її престижу у товаристві проводяться літературні читання творів ук­раїнських письменників із залученням учителів української мови та літератури. Також проводиться робота по відродженню народ­них звичаїв, традицій, обрядів Запорізького краю, які вивчаються і реалізовуються та мають успіх не тільки серед дорослих, а й дітей та молоді. Налагоджена співпраця зі школами, де ми проводимо тематичні заходи, пропагуємо українську культуру через музику, пісню, слово (ЗОШ № 22, 92, 109, школа-інтернат № 7).

Товариство української культури «Чумацький шлях» взаємодіє з іншими громадськими організаціями, спільно проводить ново­річні, різдвяні свята, народні національні свята – Масляна, Івана Купала та виступає перед іноземними делегаціями.

«Чумацький шлях» співпрацює з майстрами народного ужит­кового мистецтва усіх національностей, має своїх майстрів народ­ної творчості, що позитивно впливає на моральний стан культур­ного середовища в Запоріжжі та області.

Широко відмітили у товаристві 200-річчя від дня народження співця українського народу, вічного генія, громадського діяча та патріота свого народу Тараса Григоровича Шевченка. У ПК «Орбіта» 14 березня 2014 р. відбувся Шевченківський вечір «Ми єдина родина». У заході брали участь люди усіх вірувань і конфесій, представники громадських організацій та національно-культурних товариств, люди, які пам’ятають, знають і люблять творчість Т. Г. Шев­ченка. Поезія Шевченка лунала усіма мовами світу.

При товаристві «Чумацький шлях» у 2014 році створено етно-фольк-дует «Жайворонки», який очолює Тетяна Дудка. Дует – постій­ний учасник найяскравіших творчих та просвітницьких заходів Запоріжжя, України та за її межами: побував на міжнародному фестивалі «З мальованої скрині» у Польщі, м. Кентшин (2014), «Джура – 2014», регіональному фестивалі «Вітер з Покрови» (м. Ні­кополь, 2015), «Нас не подолати» (м. Запоріжжя), фестиваль спів­дружності «Гаудеамус», «Інтер фольк» (2013), «Патріотична весна – 2017» та ін. Неодноразово виступав і виступає перед захисниками Вітчизни у гарячих точках АТО та госпіталях.

Товариство української культури «Чумацький шлях» вже 10 років поспіль плідно співпрацює з Всеукраїнською громадською організацією «Всеукраїнська федерація «Спас», є активними учас­никами та партнерами у проведенні просвітницьких, культурно-мистецьких та спортивних заходів (2011–2017 рр.): міжнародний фестиваль національних воїнських та традиційних культур «За­порозький Спас» імені Анатолія Єрмака, міжнародні змагання «Лава на лаву», Всеукраїнський козацький фестиваль «Покрова на Хортиці», фестиваль «Козацька Масляна біля Запорозького Дуба», «Свято Вели­кодня біля Дуба», свята «Козацьке Різдво», І Різдвяний фестиваль дитячих вертепів та багато інших тематичних заходів. Щорічно бере участь у Всеукраїнському козацькому фестивалі «Покрова на Хор­тиці». У 2017 році народний ансамбль виборов 1-ше місце обласного вокального конкурсу серед ансамблів області. Народні майстри това­риства завжди під час заходів організовують виставки декоративно-прикладного мистецтва.

Керівник народного ансамблю пісні та музики «Чумацький шлях» Євген Жаворонков – музикант, який володіє грою на багатьох етнічних та народних інструментах, учитель, педагог – навчає учнів володінню гри на сопілках та флейтах. Євген Жаворонков зібрав колекцію народних музичних інструментів, яка налічує понад 32 примірники, та розробив систему звуковидобування. Ця унікальна колекція – єдина в Запорізькому краї, яка з’явилася у діючого музиканта. Музичний інструментарій – це яскрава сторінка історії народу, вияв його душевного багатства, свідчення високої духовної і матеріальної культури. Колекція Є. Жаворонкова створювалась і продовжує створюватися з метою збереження та популяризації унікальних пам’яток музичної культури України.

Але коли в Україну прийшла біда, він з перших днів АТО приєднався до захисників та волонтерів, які допомагають і захищають в лиху годину рідну землю. Євген – учасник заходів у Слов’янську: в операціях «Дозор», «Перехоплення»; на блокпостах, де виконував українську музику, підтримуючи бойовий дух воїнів; на Чонгарі здійснював волонтерську гуманітарну допомогу, були і концерти, виступи в госпіталях. Отримував неодноразові подяки за свою діяльність.

У квітні 2017 року в Центрі національних культур ЗОУНБ від­бувся поетично-музичний захід «У спадок від батька», де това­риство української культури «Чумацький шлях» презентувало нову зірку – талановиту поетесу, співачку, берегиню свого роду Аллу Наконечну-Лободу. Розповіді з життя батька Алли, її бабусі, яка спілкувалася з Нестором Махном, пісні у виконанні народного ансамблю пісні та музики «Чумацький шлях», талановиті вірші Ми­коли Лободи (батька) та не менш талановиті вірші Алли Лободи-Наконечної – усе це гармонійно поєдналося і перетворилося в чу­дову атмосферу зустрічі.

У подальшому Товариство української культури «Чумацький шлях» планує проведення тематичних літературних вечорів, кон­цертних програм, присвячених ювілеям українських письменників та композиторів; вирішення питання щодо створення кімнати наро­дної творчості, куди б входили етнографічні, музичні, фольклорні матеріали, доробки народних умільців членів товариства, а також використання можливостей щодо розширення кола учасників товариства української культури «Чумацький шлях».

(Т. Я. Дудка)

Література:

Запорізька обласна громадська організація «Товариство ук­раїнської культури «Чумацький шлях» // Ми – українські. — [Запоріжжя, 2012]. — С. 20–21.

УЗапоріжжі Масляну відзначили за щедрим багатонаціональним символічним столом [Електронний ресурс] : [брали участь серед інших у Фестивалі національної кухні 25 лют. 2017 р. ] // Запоріз. правда. — 2017. — 2 квіт. — Режим доступу : http://www.zp-pravda.info/kultura/3727-u-zaporizhzhi-maslyanu-vidznachili-za-shchedrim-bagatonatsionalnim-simvolichnim-stolom.html

Мови різні, мови прекрасні, і всі – наші [Електронний ресурс]: [брали участь у Дні рідної мови в центрі національних культур ЗОУНБ 21 лют. 2017 р.] // Запоріз. правда. — 2017. — 24 лют. — Режим доступу : http://www.zp-pravda.info/kultura/3649-movi-rizni-movi-prekrasni-i-vsi-nashi.html

14 січня – свято Старого Нового року на площі Фестивальній [Електронний ресурс] : [взяли участь серед інших 14 січня 2016 р.] // КУ «Обласний методичний центр культури і мистецтв» ЗОР: [сайт]– Режим доступу: http://www.zomc.org.ua/novini/item/1514-14-sichnia-sviato-staroho-novoho-roku-na-ploshchi-festyvalnii

Олейник, С. На редких украинских этнических инструментах играет запорожский этно-фолк-дуэт «Жаворонки» – супруги Татья­на Дудка и Евгений Жаворонков [Электронный ресурс] // Индустриал. Запорожье. — 2015. — 13 авг. — Режим доступу: http://iz.com.ua/­zaporoje/77600-gazetazaporozhskiy-duet-zhavoronki-igraet-na-kuvichke-dvodencivke-sopilke-panfleyte-i-drugih-etnicheskih-instrumentah.html

Мігус С. Ярмарок по-козацькому для Майдану [Електронний ресурс] : [участь серед інших у ХХVІІІ Регіональному українському фольклорному ярмарку «З мальованої скрині» у Кентшині 9–11 трав. 2014 р.] / Мігус С., Сидор А. // Наше слово. — 2014 — 25 трав. (№ 21). — Режим доступу: http://www.nasze-slowo.pl/