Література:

Корицька, Г. Р. А. Кащенко: літературний портрет / Г. Р. Кориць­ка ; Галина Корицька. — Запоріжжя : [Акцент Інвест-Трейд], 2011. — 152 с. : портр.

Символ єднання та волі українського люду. Андріан Феофанович Кащенко (1858–1921) : бібліографічне видання / ДОУНБ, краєзнавчий відділ, Ін-т Україніки ; [упоряд. Н. Василенко, І. Голуб]. — Дніпропет­ровськ : [ДОУНБ], 2009. — 36 с. — (Літературна Дніпропетровщина).

***

Драган, Ю. М. Гідроніми в художній системі твору А. Кащенко «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» / Ю. М. Драган // Вісник ЗНУ. Філологічні науки. — 2013. — № 3. — С. 231–236.

Драган, Ю. М. Образ України у творчості А. Кащенка / Ю. М. Дра­ган // Вісник ЗНУ. Філологічні науки. — 2012. — № 4. — С. 227–235. — Бібліогр. : 8 назв.

Фурсова, Л. Один день серед козаків: Урок за оповіданням А. Ка­щенка «Над Козацьким порогом» / Л. Фурсова // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2008. — № 1. — С. 34–35.

Корицька, Г. Драматургія Андріана Кащенка: актуальність проб­лематики / Г. Корицька // Дивослово (Українська мова й література в навчальних закладах). — 2005. — № 9. — С. 58–62.

Бабенко, І. Д. «Дві правди» стають однією. Наукова достовір­ність і художній домисел в оповіданнях Марка Вовчка «Невільничка» і Адріана Кащенка «Над кодацьким порогом» / І. Д. Бабенко // Вісник ЗДУ. Філологічні науки. — 2000. — № 1. — С. 10–13.

Література:

Возіанов Олександр Федорович // Історія української культури : у 5 т. — К., 2013. — Т. 5 : Українська культура ХХ – початку ХХІ сто­літь. Кн. 4 : Проблеми функціонування, збереження і розвитку куль­тури в Україні. — С. 751.

Возіанов Олександр Федорович // Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : бібліографічний покажчик / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горь­кого» ЗОР. — Запоріжжя, 2009. — С. 15–16. — (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

Медведь, В. И. Возианов Александр Федорович // Медведь, В. И. Диалоги о медицине и жизни / В. И. Медведь ; Владимир Медведь. —К., 2008. — С. 55–66.

Возіанов Олександр Федорович // Новітня історія України: імена, звершення, творчість. — К., 2003. — Вип. 1. — С. 224.

Возіанов Олександр Федорович // Академіки та члени-кореспон­денти України. Вибрані фундаментальні наукові праці. — Хмельниць­кий, 2001. — С. 22–23.

70-річчя академіка НАН України О. Ф. Возіанова // Вісн. НАН України. — 2008. — № 10. — С. 59–60.

Михайло Микитович Богдан народився 3 жовтня 1908 року в Чер­нігівці, у багатодітній сім’ї. Жили бідно, але дружно. Семеро дітей рано пізнали селянську працю.

Від батька, який, кажуть, підіймав коня, Михайло успадкував богатирський зріст і фізичну силу. Закінчив Чернігівську семирічку і в 1930 році добровільно пішов у армію, якій потім віддав майже 40 років життя. За цей час він пройшов шлях від курсанта Одеського училища до генерала.

У 1938 році Михайло Микитович брав участь у боях на озері Хасан. До початку війни він закінчив загальновійськову академію ім. Фрунзе.

Війну М. М. Богдан почав під Москвою, командиром дивізіону гвардійських мінометів – грізних «катюш». Командуючи 2-ю гвар­дійською мінометною дивізією важкої реактивної артилерії 1-го Прибалтійського фронту, пройшов славну путь від Москви до Берліна.

За особисту мужність і військову майстерність у роки Другої сві­тової війни М. М. Богдан нагороджений 9 орденами і 14 медалями, серед яких і полководські ордени – Суворова та Кутузова.

У післявоєнний період Михайло Микитович був слухачем Ака­демії вищого командного складу ім. Ворошилова, обіймав посади начальника штабу артилерії групи, начальника училища, начальника головного артилерійського управління. Брав активну участь у розвитку ракетобудування і підвищенні бойової готовності військ.

У 1969 році М. М. Богдан звільняється в запас і віддає всі сили і знання громадській роботі в Московській секції Радянського комі­тету ветеранів війни, військово-патріотичному вихованню молоді.

Помер Михайло Микитович 28 серпня 1986 року.

(М. М. Єременко)

Література:

Єременко, М. Богдан Михайло Микитович // Єременко, М. М. Край шляху Муравського... : нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. — Запоріжжя, 2006. — С. 401.

Література:

Щур, Ю. Українське відродження Запоріжжя. Рік 1918 : [в т. ч. про П. Болбочана] // Щур, Ю. Запоріжжя і запорожці у боротьбі за незалежність України : героїчне ХХ сторіччя / Юрій Щур. — Запо­ріжжя, 2016. — С. 24–33.

Монкевич, Б. Похід Болбочана на Крим : спогади сотника Армії УНР. Кн. 7 / Б. Монкевич. — К. : Наш формат, 2014. — 272 с.

Тинченко, Я. [Петро Болбочан] // Тинченко, Я. Офіцерський кор­пус Армії Української Народної Республіки (1917–1921) / Я. Тинченко ; Ярослав Тинченко. — К., 2011. — Кн. ІІ. — С. 93, 94, 95, 97, 117, 124, 126, 127, 134.

Турченко, Г. Ф. Вплив українських військових на політичне та куль­турне життя південноукраїнського регіону в умовах гетьманату П. Скоропадського : [в т. ч. про П. Болбочана] / Г. Ф. Турченко // Куль­турологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрян­щини / [редкол.: В. І. Воловик (гол. ред.) та ін.] ; ДВНЗ Запоріз. нац. ун-т Мін-ва освіти і науки України. — Запоріжжя, 2008. — Вип. 21. — С. 47–51. — Бібліогр. : 13 назв.

Турченко, Г. Ф. [Петро Болбочан] // Турченко, Г. Ф. Південна Украї­на на зламі епох (1914–1922 рр.) / Галина Турченко. — Запоріжжя, 2005. — С. 110, 111, 112, 120, 148, 150, 151, 220.

Абліцов, В. Г. Болбочан Петро Федорович (1883–1919), військо­вик, полковник Армії УНР // Енциклопедія Сучасної України. — К., 2004. — Т. 3 : Біо — Бя. — С. 219.

Турченко, Ф. Болбочан Петро Никифорович // Українське козацт­во : мала енциклопедія / НДІ козацтва при Запоріз. держ. ун-ті. — К. : Генеза ; Запоріжжя, 2002. — С. 44–45.

Болбочан Петро // Енциклопедія українознавства / перевид. в Україні (репринт. відтворення видання 1955–1984 р). — К., 1993. — Т. 1. — С. 152.

Гай-Нижник, П. За що Петро Болбочан був представлений до звання полковника армії Української Держави / П. Гай-Нижник // Київ. старовина. — 2007. — № 6. — С. 155–157.

Олександр Геннадійович Рєзанов народився 6 жовтня 1948 року в м. Олександрівську на Сахаліні. Родина переїхала до Запоріжжя, коли Олександру виповнилося 4 роки. Спортивними іграми юнак за­хопився, ще навчаючись у школі: спочатку це був баскетбол, а згодом він досяг перших успіхів у гандболі, граючи за дорослу команду трес­ту «Запоріжалюмінбуд» у чемпіонатах України. По закінченні школи Олександр вступив до Запорізької філії Дніпропетровського мета­лур­гійного інституту (нині – Запорізька державна інженерна академія). На той час там створювалася нова гандбольна команда «ЗІІ». Уже в перші роки існування команда досягла значних успіхів у змаганнях в Україні, а 1971 року виборола срібні нагороди чем­піонату СРСР.

До збірної країни О. Г. Рєзанова вперше запросили у 1970 році. На Олімпійських іграх 1976 року в Монреалі – це була друга Олім­піада, у якій він брав участь, – гандболісти вибороли золоті медалі. Узагалі, Олександр Геннадійович провів у складі збірної 127 матчів, закинув 93 м’ячі. За визначні спортивні досягнення у 1976 році його нагородили медаллю «За трудову доблесть».

Навесні 1983 року, вигравши кубок IHF у складі «ЗІІ», у віці 35 років О. Г. Рєзанов завершив свою спортивну кар’єру. Проте з ганд­болом він не розлучається – перейшов на тренерську роботу: пра­цював дитячим тренером, тренував команду «ЗІІ», згодом – головний тренер збірної Туреччини, тренер національної збірної України та чоловічої команди «ЗТР».

Нині олімпійський чемпіон, заслужений майстер спорту СРСР, срібний призер чемпіонату світу 1978 р. Олександр Геннадійович Рєзанов тренує гандболістів «ЗТР».

(Л. М. Чубенко)

Література:

Тищенко, В. О. Олександр Рєзанов // Тищенко, В. Гандбол : навч. посібник для ВНЗ / В. О. Тищенко ; М-во освіти і науки України. — За­поріжжя, 2014. — С. 27.

Почеснагалерея випускників академії : [в т. ч. О. Г. Рєзанов] // Запорізька державна інженерна академія : 50 ЗДІА : ювілейна кни­га. — Запоріжжя, 2010. — С. 269.

Лозовой, Н. Александр Резанов: «Золотая олимпийская медаль – главная победа моей жизни» / Николай Лозовой // Истеблишмент. — 2012. – 15 февр. (№ 6). — С. 9.

Лисовой, Ю. Александр Резанов: «Неисповедимы пути тренерс­кие» / Юрий Лисовой // Позиция. — 2011. — 8 дек. (№ 49). — С. 12.

Винниченко, А. Гандбольные пути Александра Резанова // МИГ. — 2007. — 29 нояб.

Иванченко, И. «Мусульманский след» Александра Резанова // Остров свободы. — 2007. — 26 июля.

На Півдні України в другій половині ХVIII століття відбулися гео­політичні зміни. 1775 року за наказом Катерини II була знищена Запорозька Січ, після чого російський уряд розпочав заселення регіо­ну. Разом з українськими переселенцями з Правобережної та Лівобе­режної України, територія заселялася росіянами, болгарами, сербами, греками та представниками інших етнічних груп. Тут з’явилися також меноніти, які залишили помітний слід в історії краю. Вони створили високопродуктивне сільське господарство, справили значний вплив на розвиток промисловості, торгівлі, фінансів. Одними з їх яскравих представників була сім’я Коппів.

Абрахам (Авраам) Копп народився 10 жовтня 1838 року в ме­нонітській колонії Розенталь (назва села походить від долини ріки, де колись ріс великий селищний сад з трояндами), у родині священ­ника. Його батько Якоб, до прийняття сану, сорок років викладав російську словесність і користувався великою повагою у земляків. Сім’я священника, хоч і жила в достатку, та вільних капіталів не мала. Путівку в життя Абрахаму дав сусід – промисловець Йоганн Лепп, який узяв його до себе на роботу помічником майстра. 18-річному юнакові довелося починати все з нуля, покладаючись на велике бажання домогтися успіху.

Освоївши ази механіки в Леппів, він відкрив невеличку кузню на Хортиці, де займався ремонтом сільськогосподарських знарядь праці. Його якісні послуги користувалися великим попитом, замов­лення збільшувалися, він найняв працівників і, крім ремонту, роз­по­чав виготовляти жорна і металеві частини вітряних млинів. У 1874 році Копп розпочав будівництво ливарного заводу, пізніше, у 1877 році, на ньому встановили паровий двигун. На підприємстві поча­ли виготовляти плуги, сіялки, віялки, снопов’язалки, моло­тил­ки та інше знаряддя. Попит на його продукцію зростав з року в рік.

У 1888 році підприємство почало називатися «Компанія А. Я. Ко­ппа, завод сільськогосподарського машинобудування». У тому ж році підприємець побудував відділення свого заводу в колонії Шенвізе і переніс туди основні виробничі потужності. Через деякий час філія поблизу залізничної станції Олександрівська стала одним з найбіль­ших підприємств Півдня Росії.

У 1908 році загальний обсяг продукції заводів Коппа визна­чався сумою 610 000 рублів, працювали на цих заводах 800 робіт­ників. У 1904 році продукція компанії одержала 8 золотих медалей на сільськогосподарській виставці. Маючи представництва та агентст­ва по всій Росії, а також у Литві та Бесарабії, вона в 1913 році злилася з аналогічними підприємствами у Єлизаветграді та Одесі, утворивши потужну торговельну компанію «Урожай». Ця компанія успішно про­давала коппівську техніку в Європі, Азії та ввійшла у Всеросійське об’єднання виробників сільськогосподарської техніки та обладнання. А. Я. Копп стає членом ради цієї організації. Під час Першої світової війни підприємство перейшло на ви­готовлення військової техніки.

Після Жовтневої революції та Громадянської війни заводи Ко­ппа, як і інші промислові підприємства Олександрівська, були націоналізовані. Робота підприємства була відновлена 18 березня 1921 року, у день ювілею Паризької комуни, на честь якої завод отримав назву «Комунар». Пам’ять про А. Я. Коппа зберігає ще одна споруда у нашому місті – це будинок № 28 по вул. Комсомольській (нині – Сергія Серікова). Збудована вона була в 1907 році для старшого си­на у стилі «модерн» (з 1964 року тут міський проти­туберкульозний диспансер).

А. Копп був відомим в Олександрівську меценатом: утримував 300 ліжок у психіатричній лікарні «Бетанія», входив до Опікунської ради Олександрівського міського комерційного училища.

Нащадки Абрахама Яковича Коппа зараз живуть у Канаді.

(Г. М. Нагорна)

Література та інтернет-ресурси:

Фрізен, Р. [Копп Абрахам] // Фрізен, Р. Менонітська архітекту­ра. Від минулого до прийдешнього / Р. Фрізен. — Мелітополь, 2010. — С. 167, 193, 184–185, 197–199.

Династия Коппов // Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Ми­хайлов. — Запорожье, 2005 — С. 57–58.

Фабрики, заводы и рудники Донецкого бассейна 1909 г. [Элект­ронный ресурс] : справочная книга / издание Е. С. Элькина. — Х. : Типо-литогр. «Художественнный труд», 1909. — Режим доступа : http: // chort.sguare7. ch / Pis /Oon09.pdf

Кривко, І. М. Копп Абрахам [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6197lang=ukr

Література та інтернет-ресурс:

Винтер Александр Васильевич // Энергетики. Жизнь замечатель­ных людей. — Запорожье, 2012. — С. 17–18.

Винниченко, І. Вінтер Олександр Васильович // Винниченко, І. Нім­ці в Україні : біобібліограф. довідник / І. Винниченко ; Винниченко Ігор ; Ін-т досліджень діаспори. — К., 2011. — С. 78. — («Діаспори в Україні»).

Марочко, В. І. Вінтер Олександр Васильович [Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.­znu.edu.ua/news_details/news_id=5523&lang=ukr

Література:

14 жовтня 1943 року. Звільнене місто Запоріжжя : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників присвя­чується. — Запоріжжя, 2014. — С. 84.

Цивільна авіація – це велика і невід’ємна частина економіч­ного потенціалу країни, важливий засіб розвитку міжнародного спо­лучення. Аеропорти здійснюють регулярні та інтенсивні польоти, прийом та відправлення пасажирів, багажу, вантажів, забезпечують технічне обслуговування повітряних судів.

За своїм географічним положенням, перспективами аграрно­го, туристичного та промислового ресурсного потенціалу Запорізька область дуже зацікавлена в розвитку повітряного сполучення в Украї­ні та за її межами. Це завдання покладається на ДП «Міжнародний аеропорт Запоріжжя».

У 30-ті роки ХХ століття невеликий аеродром Запоріжжя приймав літаки Дніпропетровського загону, що перевозили пошту. У березні 1939 року ланка з п’яти літаків під командуванням К. Ма­лахова стала базуватися в Запоріжжі, і вже тоді пошту стали пере­возити до Бердянська, Гуляйполя і Генічеська. Друга світова війна внесла зміни до мирного життя. Усі працівники аеродрому були мо­білізовані, а весь повітряний флот став підпорядкований військовим.

Наступного дня після звільнення міста аеропорт цивільної авіа­ції відновив свою роботу. Наказом від 15 жовтня 1943 року до вико­нання посадових обов’язків начальника аеропорту приступив гвар­дії старший лейтенант Сергєєв. Тому цей день вважається офіцій­ним днем народження аеропорту Запоріжжя.

Аеропорт мав ґрунтове льотне поле, тимчасові землянки та бу­динки. Про системи радіонавігації, як і про інше наземне обладна­ння, не було й мови. Але 178-й загін спеціального призначення і місцевих повітряних ліній розпочав здійснювати польоти. Так три­вало до 1960 року, коли, з огляду на навантаження, уряд дозволив спіль­не з військовими базування і використання аеродрому «Мокре» з виділенням сектору для подальшої забудови. Так з’явилося житло для перонних бригад, пакгауз, склади. У 1965 році відбулася визначна подія – введення в експлуатацію нового аеровокзального комплексу і будинку авіаційно-технічної бази. Це дозволило вже у 70-ті роки аеропорту Запоріжжя стати в рівень з найбільшими аеропортами України. Він обслуговував 150 рейсів, що зв’язувало Запоріжжя з 70 містами країни.

У 90-ті роки було створено державне підприємство «Міжна­род­ний аеропорт Запоріжжя». Злітно-посадкова смуга розмірами 2500х42 метрів здатна прийняти практично всі типи сучасних повітряних суден, навіть найбільші на сьогодні АН–124, АН–22, ТУ–154 та біль­шість модифікацій «Боїнг–747» та ін. Перон на 11 стоянок для повіт­ряних суден, вантажний термінал, аеровокзал разом з іншими спору­дами й обладнанням здатні пропустити 120 пасажирів на годину та до 50 т вантажу на добу. Із міжнародного аеропорту Запоріжжя вико­нуються як регулярні, так і чартерні пасажирські рейси в різні куточ­ки світу, важкі транспортні літаки перевозять авіаційні двигуни та іншу продукцію запорізьких заводів.

Економічні події останніх років та вплив часу негативно впли­нули на стан аеропорту, на жаль, він не вповні відповідає сучасним вимогам. Тому, згідно з державною програмою розвитку аеропортів до 2021 року, розроблений проект реконструкції основних об’єктів аеропорту. Передбачається виділення коштів на реалізацію проекту та проводиться робота по залученню інвестицій. У 2016 році презен­товано план реконструкції аеропорту і прийнято рішення про ремонт злітно-посадкової смуги та будівництво нового терміналу в 2017 році.

ДП «Міжнародний аеропорт Запоріжжя» – це не тільки повіт­ряна брама Запорізького краю, це ще й імідж регіону і міста, який є визначальним як в туристичній, так і в інвестиційній привабли­вості та економічних перспектив розвитку. Плекаємо надію на те, що 75 річниця стане для аеропорту сходинкою в краще й перспек­тивніше майбутнє.

(Ж. Д. Назаренко)

Література:

Міжнародний аеропорт Запоріжжя // Видатні запоріжці : аль­манах. — Запоріжжя, 2012. — С. 51.

ДП «Міжнародний аеропорт «Запоріжжя» // Запорожжя індуст­ріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту Федір Турченко та ін.]. — [Запоріжжя], 2009. — С. 169–170.

Над Алтагиром вечер опустился,

Уснул лиман в лазури голубой.

И плеск волны о берег доносился,

Туман садился серой пеленой.

Ці слова з пісні «Алтагірський вальс» на слова поета Олек­сандра Степановича Бабенка можуть бути візитною карткою його самобутньої творчості. Інший його твір «Алтагірське танго» опуб­лікований у збірнику «Пicнi композиторiв Мелiтополя» (Київ, 1993) продовжує і розвиває тему популяризації Приазов’я, у якому ми живемо. Збірник був випущений під патронатом Мелітопольської міської Ради народних депутатів для популяризації віршів і пісень відомих мелітопольських поетів і композиторів, які прославляють наш рідний Запорізький край, його героїчну історію, культуру, уні­кальні природні пам’ятки. У трилогію поетичного пісенного дебю­ту О. С. Бабенка увійшли слова до пісні «Балада про солдата», опублікованої в газеті «Мелітопольські відомості» № 53 (228) від 11 травня 1994 року, присвяченій 50-річчю визволення міста Меліто­поля від фашистських загарбників.

Як говорив відомий Мелітопольський композитор Анатолій Петрович Твердохліб – у віршах Олександра Степановича він знай­шов самобутність, чистоту і щирість. Одного разу, ще в молодості, відвідала його муза і пройшла з ним через усе життя.

Перші свої вірші він написав у кінці 70-х років, але більш пос­лідовно почав займатися їх написанням у 80-ті роки.

У 90-ті роки О. С. Бабенко – в середовищі музикантів та літераторів міста і в складі груп творчої міської інтелігенції проводив різні творчі зустрічі. У газеті «Мелітопольські відомості» від 05.03.97 була опублікована стаття «І чується в пісні шум прибою», де відзначалося, що на концерті сильне враження справили пісні на слова Олександра Степановича Бабенка «Алтагірський вальс» і «Алта­гірське танго», у яких глядачі почули шум прибою,  веселий шелест дерев,  легкий подих вітерця, нагрітого жарким липневим літом,  завзятий сміх дітвори, що бавиться в ласкавих водах Молочного лиману.

Народився Олександр Бабенко 16 жовтня 1928 року в місті Ме­літополі в багатодітній сім’ї залізничного службовця. Трудову діяльність розпочав у 15 років.

У 1945 році закінчив з відзнакою Мелітопольське залізничне учи­лище № 1 «Трудові резерви» (за фахом «помічник машиніста паровозу»), а в 1949 році – Люблінський залізничний технікум у Мос­ковській області (за фахом паровозна справа) та отримав кваліфікацію техніка-механіка.

1950–1953 рр. проходив службу на Чорноморському флоті.

У 1963 році закінчив Дніпропетровський інститут залізнично­го транспорту.

У системі професійно-технічної освіти Олександр Степанович Бабенко пропрацював у цілому 23 роки, з них близько 14 років був директором Мелітопольського спеціалізованого державного профе­сійно-технічного училища № 12.

Обирався депутатом Мелітопольської міської ради народних депутатів по виборчому округу № 81 (1990–1994), членом постійної комісії у справах молоді, освіти та культури, керівником депутатсь­кої територіальної групи, цілеспрямовано захищав інтереси горо­дян на сесіях міськради та в повсякденному житті.

У подальшому з 1979 до 1996 рік працював старшим інженером з охорони праці Мелітопольського локомотивного депо. Очолюваний ним кабінет з охорони праці був одним з кращих спеціалізованих кабінетів Укрзалізниці.

Олександр Степанович володів чудовим голосом і часто на заходах співав українські народні пісні: «Чорнобривці», «Цвіте терен», «Червона рута», «Несе Галя воду» і багато інших. Улюбленою його піснею була «День Перемоги». У музичній когорті Мелітопольсь­кої творчої інтелігенції він любив виконання «Арії містера Ікс» з опе­рети «Принцеса цирку» на музику І. Кальмана, романси, серед яких: «Романс Рощина» (сл. М. Дорізо, муз. М. Богословського), романс з телефільму «Дни Турбиных» В. Баснера, «Гори, гори, моя звезда» (сл. В. Чуєвського, муз. П. Булахова), «Утро туманное» (сл. І. Тургенєва, муз. А. Абаза), «Не буди спогадів» (муз. П. Булахова (1822–1855)), «Я помню вальса звук прелестный» (муз. і слова М. Лістова) і безліч інших.

Будучи людиною широкої і відкритої душі, він любив Запо­різький край, Приазов’я, улюблене місто Мелітополь, їх пам’ятки та історію, природу і все прекрасне в цьому житті. Тому всі свої творчі нахили направляв, щоб показати людям цю красу, яку ми іноді не помічаємо. Усе це він намагався висловити у своїх віршах, наприклад: «Весняний Мелітополь», «Вічна пам’ять», «На братському кладовищі», «Сивий солдат», «День Перемоги», «Бо­гатирське лісництво», «Весна в Алтагірі», «Й у житті осінь наступила», «Осінь», «Азовська хвиля», «Острів Бірючий», «Молода вишня», «Весняне пробудження», «Одного разу в юності», «В прос­торах сонячної системи», «Заповідник „Кам’яна могила“», «Красоти Місхора», «Долина Нарза­нів», «Тепер і я люблю цукерки», «Залізниця» та інші.

Значну частину своєї творчості у вигляді привітань він прис­вячує неординарним особистостям міста Мелітополя, простим вироб­никам, майстрам і начальникам ділянок Мелітопольського локомо­тивного депо, де він пропрацював багато років. Професіоналам, які своєю чесною працею заслужили повагу.

Член Запорізького об’єднання композиторів, диригент муні­ципального духового оркестру міста Мелітополя Павло Костиць, який добре знав О. С. Бабенка, згадує: «Він був людиною товарись­кою, відкритою, життєрадісною, яка випромінювала тепло і позитив­ну ауру. В одній людині гармонійно поєднувалися дві професії: інженера та поета. Чого в ньому було більше: інженера чи лірика? Я б узагальнив це в образ „Ліричного інженера“. Олександр Степанович був особис­тістю творчою, відкритою до бесіди, розсудливою. Любив пожарту­вати. Відрізняло його ще й те, що коли обговорювався той чи інший текст, у тому числі і творчий, він прагнув розібратися в самій суті закладеної в нього автором. Він не міг пройти байдуже повз зву­чання музичних творів».

Завідувач хоровим відділенням Мелітопольської дитячої музич­ної школи № 1, старший викладач дитячої музичної школи № 1 А. І. Дем’яненко вважав Олександра Степановича талановитим пое­том-піснярем і взагалі цікавою людиною. Неодноразово на концертах разом зі своїм колегою заслуженим учителем України Леонідом Миколайовичем Мимриком вони виконували пісні на вірші поета О. С. Бабенка.

Періодично на репетиціях, згадував А. І. Дем’яненко, він спос­терігав, як між автором музики А. П. Твердохлібом і О. С. Бабенком виникали суперечки. Наприклад: мелодійна лінія, метроритм піс­ні вимагав змінити наголос в якомусь слові, а Олександр Степано­вич був категорично проти, і спостерігати це з боку було суцільне задоволення. Справа в тому, що вони обидва (поет і композитор) бу­ли дотепні і мали велике почуття гумору. Завжди приходили до спільного висновку, але цей творчий процес впливав на всіх учас­ників концерту, тобто всі дуже ретельно ставилися до музики і лі­тературного тексту. Тому твори, які звучали на концертах, завжди виконувалися на високому професійному рівні.

На превеликий жаль, виявилися незавершеними ще кілька тво­рів О. С. Бабенка: «Пісня машиніста», «Моя дорога», «Пісня маши­ніста ТЧ–3» (Пісня мелітопольських локомотивних бригад), «Прис­вячується В. Н. Яковенко», які перебували в музичній обробці.

За внесок О. С. Бабенка в розвиток системи професійно-технічної освіти України він був внесений до енциклопедич­ного видання «Профтехосвiта України: ХХ століття», випущене Мі­ністерством освіти і науки України, Академією педагогічних наук України у 2004 році. Олександр Бабенко характеризується як само­бутня і непересічна особистість в поезії Мелітопольщини. По-різ­ному можна оцінювати творчість автора, особливий стиль його викла­ду, відступи від класичних віршованих форм, але неможливо не захоплюватися епітетами, порівняннями і його духовним світом. Літературна спадщина Олександра Бабенка назавжди ввійшла до творчої скарбниці Мелітопольщини та Запорізького краю.

(В. І. Різник)

Література:

Тимофєєв, В. М. Живемо у «медовому місті» ; Що рік майбутній нам готує? // Тимофєєв, В. М. Мелодія душі : документальний нарис. — Мелітополь, 2017. — С. 137.

Усиков, В. Музыка, только музыка : Анатолий Петрович Твердохлеб : [композитор, исполнитель песен, в т. ч. на слова А. Бабенко] // Усиков, В. Мой город – наши мелитопольцы : альманах / Вилен Усиков. — Мелитополь, 2016. — Т. 1. — С. 126–129.

Бабенко Олександр Степанович // Профтехосвiта Украiни: ХХ століття: енцикл. видання. — К., 2004. — С. 535.

Алтагирское танго / сл. О. Бабенка // Пiснi композиторiв Мелi­тополя : зб. — К., 1993. — С. 26.

Кузнецова, А. И слышится в песне шум прибоя : [песни А. П. Твер­дохлеба на сл. А. Бабенко «Алтагирский вальс» и «Алтагирское тан­го»] // Мелитоп. ведомости. — 1997. — 5 марта (№ 36). — С. 4.

Куперман, Ю. Прекрасная традиция : [о встрече старшекласс­ников школы-интерната № 1 с композитором А. П. Твердохлебом и поэтом А. С. Бабенко] // Мелитоп. ведомости. — 1999. — 28 янв. (№ 11). — С. 4.

Седой солдат : песня / [сл. А. Бабенко, муз. А. Твердохлеба] // Ме­литоп. ведомости. — 1994. — 11 мая (№ 53). — С. 3.

Сергій Лавров добре відомий запоріжцям як автор поетичних пейзажів Хортиці й унікальних образних видів міста (вони часто видаються у вигляді художніх календарів), а також у всьому фотосвіті як учасник багатьох виставок. Фотороботи майстра відрізняють від інших унікальна поезія образів і неймовірне занурення в оточуючий світ. Сергій полюбляє мандрувати Хортицею, усією Україною.

Запорізький фотохудожник Сергій Лавров народився у м. Кот­лас Архангельської області. Як зараз згадує майстер, йому було де­сять років, коли він з батьком потрапив на американську виставку в Москві. Там, серед різноманіття експонатів, були представлені роботи відомого американського фотохудожника Едварда Стайхена. Мистецт­во фотографії вразило Сергія і, коли батько подарував йому найпрос­тіший фотоапарат «Зоркий», він з ним вже ніколи не розлучався.

По закінченні школи Сергій пішов навчатися до Орловського машинобудівного інституту і майже до 30 років працював інженером в науково-дослідницькому інституті, на сталепрокатному заводі.

Усе змінилось на початку 80-х років у Ясній Поляні, куди приї­хав С. Лавров і де режисер та актор Сергій Герасимов знімав фільм про Льва Толстого та грав самого письменника. Сергій так цікаво і якісно зняв його в цій ролі, що С. Герасимов запросив фотомайстра на кіностудію ім. М. Горького і сказав: «Чим би ви не займалися, ніколи не залишайте фотографію».

Творчою фотографією Сергій Лавров займається з 1983 року, а з 1986 року – член фотоклубу «Запоріжжя». Упродовж 1991–2000 років він працював фотокореспондентом газет «Запорозька Січ», «Верже», «МИГ», міжнародного журналу «Освіта без кордонів „Study In“», є членом Національної спілки журналістів України, учасником всеукраїнських та міжнародних виставок та фотоконкурсів, зокрема «Укрпресфото», «Україна очима американських та українських жур­налістів», «The London Salon of Fotografy – 99», «Природа» (м. Івано-Франківськ), «Хортиця – територія любові» (м. Запоріжжя, 2007).

Сергій неодноразово відкривав персональні фотовиставки. У 2006 році у приміщенні Запорізького фотоклубу відкрилася виставка «Територія любові», яка складалася з двох частин. Одна з них була присвячена портретам відомих людей міста, друга час­тина – тому, про що співає душа Сергія Лаврова: улюблена Хортиця в усі пори року. Про свою пристрасть майстер говорить так: «У важкий для мене період мені дуже допомогла Хортиця. Вона живила мене життєдайною енергією, відкривала свої таємниці».

На початку 2009 року у видавництві «Дике Поле» побачив світ фотоальбом Сергія Лаврова «Віковічна Хортиця» – перша в історії книга авторських світлин, присвячених славетному острову. Хор­тиця у творчості фотохудожника посідає головне місце, і цей альбом – своєрідний підсумок багаторічної праці зі створення ціліс­ного поетичного образу віковічного острова.

Перлина української природи постає на сторінках альбому в усьому розмаїтті своїх неповторних ландшафтів – скель, сивої ко­вили та різнотрав’я степів, балок, байрачних лісів, плавнів. Хорти­ця Лаврова – віковічна, і якщо перекласти це старослов’янське сло­во сучасною мовою – така, що завжди була, є і завжди буде. Альбом складається з восьми розділів, у яких вміщені неповторні світлини Хортиці в різні пори року.

Восени 2009 року в галереї «Art’L» було відкрито фотовиставку С. Лаврова «Загублений світ», усі світлини якої були зняті у філіалі Українського природного степового заповідника «Кам’яні могили», що в Куйбишевському (тепер Більмацькому) районі. Краса цих місць підкорила художника, він навіть задумав видати у світ альбом, присвячений саме цьому краю.

У 2015 році в приміщенні Василівського історико-культурного музею-заповідника «Садиба Попова» відкрилася фотовиставка Сер­гія Лаврова та його сина Ігора «Запоріжжя сакральне». Більше 40 світлин, представлених на вернісажі, розповідають про визначні та пам’ятні місця Запорізької області. У цікавій творчій інтерпретації постають перед глядачем пейзажі легендарної Хортиці, знаменита Кам’яна могила під Мелітополем та багато інших історичних та географічних краєвидів. Замок генерала Попова на фотографіях батька і сина Лаврових постає як калейдоскоп величних і водно­час красивих архі­тектурних споруд, що зберігають свої легенди і сакральні таємниці.

Фотохудожник Сергій Лавров знаходиться у чудовій творчій формі, ще багато в нього задумів, планів, бажань. Сподіваємось, усі вони здійсняться!

(О. А. Савкіна)

Праці:

Лавров, С. Хортиця єднає Україну [Образотворчі матеріали] : календар 2014 / С. Лавров ; Сергій Лавров ; текст В. Миклашевсь­кий. — Запоріжжя : Привоз Принт, 2013. — 14 л. : фото.

Віковічна Хортиця : фотоальбом Сергія Лаврова / [Лавров С. В. ; пер. англ. А. Б. Волошина]. — Запоріжжя : Дике Поле, 2009. — 208 с. : фото. — Тит. л., текст укр., англ.

Література та інтернет-ресурс:

Лавров Сергей // Запорожский фотоклуб, 1963–2013 : 50 годов­щине Запорожского фотоклуба посвящается / [ред. А. Разгонов]. — [Запорожье], 2013. — С. 69.

Дворний, Б. Запоріжжя сакральне : [фотовиставка С. Лаврова] / Борис Дворний // Запоріз. правда. — 2015 — 11 черв. (№ 64–65). — С. 10.

«Калиновый садок» глазами Сергея Лаврова // Днепров. метал­лург. — 2012. — 22 апр. (№ 16). — С. 4.

Сергей Лавров. Поэтическое фото // Запороз. Січ. — 2012. — 5 квіт. (№ 63-65) — С. 12–13.

Незвичайний світ фотохудожника : [про виставку С. Лаврова «Загублений світ»] // Запоріз. правда. — 2009. — 29 верес. (№ 142). — С. 2.

Зачарований Хортицею : [вийшов альбом фотожурналіста С. Лав­рова «Віковічна Хортиця»] // Днепр. металлург. — 2009. — 16 янв. (№ 7). — С. 8.

Сергей Лавров // Афиша. — 2008. — № 20 — С. 39.

Кузьменко, Н. «Територія любові» Сергія Лаврова / Наталія Кузь­менко // Запоріз. правда. — 2006. — 10 жовт. (№ 151). — С. 4.

Смольенко, Д. Сергей Лавров, его свет... струна / Д. Смольчен­ко // Запороз. Січ. — 2006. — 31 серп. (№ 172–174). — С. 12–13.

Лавров Сергій Вікторович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6352lang=ukr

Той, хто хоча б одного разу бачив графіку Леоніда Томіліна, наступного разу обов’язково впізнає авторство. Чорно-білі малюн­ки художника завжди пізнавані – великі масиви поверхні малюнка покриті широкими штрихами простого олівця, більш схожими на мазки пензля.

Художник народився у Запоріжжі 17 жовтня 1958 році, почав малювати років з п’яти, а вже у дванадцять зрозумів, що хоче стати художником. Л. Томілін пригадує, що в дитинстві вражав однолітків не стільки якістю, скільки швидкістю малювання.

Напевно, вже тоді з’явилася ідея передавати свої почуття та емоції швидко та економно.

Техніка, яка стала особистим почерком майстра, почала скла­датися наприкінці 70-х років під час навчання на архітектурному факультеті Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту та на художньо-графічному факультеті Одеського державного пе­дагогічного інституту. А сталося це так: навесні 1977 року першо­курсник Леонід Томілін забув вдома пензлі, коли йшов з друзями на етюди. Тому намагався передати все розмаїття природи за допомогою олівця, який він заточив «лопаточкою», щоб заповнити швидше поле малюнка.

І вже більше 35 років художник удосконалює техніку «спон­танного» малюнка, який доводить до віртуозності.

На становлення світогляду і творчого почерку Леоніда То­міліна також вплинула творчість Михайла Врубеля, Густава Клімта, Обрі Бердслея і «супрематичні експерименти» Казимира Малевича та інших художників-авангардистів.

Художник умовно поділяє свою творчість на три періоди: ро­мантичний (до 1989), експресивний (1989–1999) і концептуально-аналітичний, який триває до цього часу.

Леонід Іванович полюбляє малювати серії: «Чорне та біле», «Срібний ранок», «Добрий день, пане Малевичу». Остання серія виявилася найбільш протяжною у часі. Найперша робота з цієї серії датується 1989 роком. Саме цього року відбулася перша поїздка худож­ника до Німеччини, де в Кельнській галереї «Ніл» відбулася невели­ка персональна виставка Леоніда Томіліна.

Пізніше художник неодноразово відвідував Німеччину, а та­кож Францію, Польщу, Угорщину. Враження від подорожей і постій­на праця створили ґрунт для появи найбільш яскравих малюнків та серій. Цей період Томілін вважає найбільш цікавим і продуктивним у своїй творчості. У цей час були розпочаті серії «Дика природа», «Концепція», «Символи», «Метаморфози», а також визначні роботи «Тунель Діогена», «Вплив минулого», «Простір та час».

До речі, у цей період були відмічені перші спроби перенести деякі концепції з графіки у живопис. Однак сам художник вважає ці спроби досить непереконливими. За кілька років художник знову повернеться до живопису, щоб уже з новими ідеями переві­рити ефективність деяких концепцій у «кольорі».

Леонід Томілін 1992 року став членом Спілки художників Украї­ни. Він був учасником багатьох виставок в Україні та за її межами. Так, з творчістю художника познайомилися в Італії, Австрії, Японії, Польщі, Ірані, Бельгії, США.

Організовував персональні виставки у рідному Запоріжжі (з 1996 до 2004 рік), одна з яких – «Нове вимірювання» – була визнана найкращою серед персональних виставок 2002 року (за опитуван­ням серед журналістів).

Леонід Томілін завжди в творчому пошуку, експерименти, іно­ді парадоксальні, говорять про бажання автора вийти з-під контро­лю буденності, котра обмежує творчу свободу особистості, яка не терпить ні правил, ні обмеженостей.

(О. А. Савкіна)

Література:

Томілін Леонід Іванович // Запорізька організація Національної спілки художників України. — Запоріжжя, 2007. — С. 164–165.

Томилин Леонид. Графика. — Запорожье : tot’Art, 2007. — [18 с.: ил.].

Томилин, Л. Графика : альбом. — Запорожье : [Мотор Сич], 2003. — 120 с. : ил.

Томилин, Л. Выставка графики «Иллюзии в сером» : каталог / Леонид Томилин. — Запорожье : [Александр]. — 6 с. : ил.

Московцева, В. Леонід Томілін: таємниця простого олівця / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. — 2015. — 11 черв. (№ 64–65). — С. 5.

«Родители думали, что порисую и займусь нормальным делом, а я стал художником» : [интервью з Л. Томилиным] // Индустр. Запо­рожье. — 2013. — 12 окт. — С. 6.

Наш художник покорил Европу : [об участии запорож. художника Л. Томилина в XVII интернац. арт-форуме Europ’ Art 2008] в Же­неве // Суббота плюс. — 2008. — 29 мая (№ 22). — С. 24.

Нескородова, Н. Погладить солнце в зените... : [интервью с Л. То­милиным] / Наталья Нескородова // Созвездие. — 2001. — № 5. — С. 46–47.

Юрій Юрійович Калашников народився 18 жовтня 1963 року в м. Ізмаїлі Одеської області. Закінчив Запорізький машино­будівний інститут (нині – національний технічний університет). 1989–1996 рр. – працював конструктором в об’єднанні «Радіоприлад» (м. За­по­ріжжя). З 1991 року бере активну участь у виставковій діяльності:

1991–1999 рр. – міські виставки із серії «Образ 90-ті» Асо­ціації Молодих Художників, участь у виставках творчих об’єднань «Студія 107», «Російська десятка» в м. Запоріжжі; 2000–2003 рр. – участь у проектах Музею Сучасного Російського Мистецтва м. Джерсі-Сіті, (США):

2001 – «Незнайома Росія», Джерсі-Сіті (США).

2001 – «Сучасний російський та український натюрморт, пей­заж и портрет», м. Харьків, обласний художній музей.

2002 – «2-ге Бієналє сучасної російської та української графі­ки», м. Харьків, обласний художній музей.

2002 – «Благодійний аукціон на допомогу жертвам теракту 11 вересня», галерея «Грант», м. Нью-Йорк (США).

2002 – «Україна в Москві», м. Москва, Державний виставковий зал «Беляєве».

2003 – «Від 20-ти до 40-ка», Музей сучасного російського мис­тецтва, м. Джерсі-Сіті (США).

2003 – «Сучасний російський та український пейзаж, натюр­морт і портрет», м. Джерсі-Сіті (США).

2003 – «3-тє Бієнале сучасної російської та української графі­ки», «International Stella Gallery», м. Париж (Франция).

2004–2008 рр. – три персональні виставки в Запоріжжі – мала зала ЗО НСХУ, Арт-центр «Антика», Галерея театру-лабораторії «Ві».

2006 р. – учасник 5-го міжнародного пленеру «Хортиця крізь віки».

2006 р., червень – учасник Всеукраїнської Триєнале графіки, м. Київ.

2007, вересень – Всеукраїнська виставка «Меморіал Куінджі», м. Маріуполь. Нагороджений пам’ятною медаллю.

Восени 2009 року видав книгу своїх віршів «Между мною и то­бой», ілюстровану власною графікою.

2002–2010 рр. – колективні виставки, організовані Спілкою ху­дож­ників України в містах: Києві, Львові, Севастополі, Харкові, Запо­ріжжі, Маріуполі, Дніпропетровську (нині – м. Дніпро), До­нецьку, Тернополі.

2011 – персональна експозиційно-представницька виставка в га­лереї «Скрижаль», м. Запоріжжя, колективні виставки, організовані Запорізьким відділенням НСХУ.

2012, березень – творча зустріч з читачами та персональна виставка графіки в бібліотеці № 3 ім. Лісняка м. Запоріжжя.

Виставки, організовані Запорізькою організацією НСХУ.

2013, лютий – персональна виставка шаржів в «Alexander Hall», м. Запоріжжя.

Починаючи з осені 2013 року бере участь у розпису Свя­то-Покровського кафедрального собору (м. Запоріжжя).

2014, квітень – персональна виставка в Запорізькому обласно­му художньому музеї.

2015, вересень – виставка в Запорізькому обласному художньо­му музеї «Запоріжжя очима художників».

Виставки у виставковій залі ЗОНСХУ, яку організувало Запо­різьке відділення НСХУ.

2016 – колективні виставки в Запорізькому обласному художньо­му музеї. Виставки, організовані Запорізьким відділенням НСХУ.

Окремі роботи художника зберігаються в постійних експози­ціях Запорізького обласного художнього музею, Музею сучасного російського мистецтва, Джерсі-Сіті (США); у приватних колекціях.

(І. В. Шершньова)

Твори:

Калашников, Ю. Между мною и тобой : книга стихов / Ю. Ка­лашников ; Юрий Калашников (Юю-Юю). — Запорожье : Дикое Поле, 2009. — 100 с.

Література:

Латанський, С. В. Калашников Юрій Юрійович // Енциклопедія сучасної України. — К., 2012. — Т. 12 : Кал – Киї. — С. 18, 169 : іл.

Калашников Юрій Юрійович // Запорізька організація Націо­нальної спілки художників України. — Запоріжжя, 2007. — С. 72–73.

Калашников Юрій Юрійович // Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки – 2007». П’ятий. — Запоріжжя, 2007. — С. 30–31.

Владимирова, В. Человек дождя Юрий Калашников / Вера Вла­димирова // Позиция. — 2014. — 8 мая (№ 19). — С. 22.

«Родители думали, что порисую и займусь нормальным делом, а я стал художником» // Индустр. Запорожье. — 2013. — 12 окт. (№ 149). — С. 6.

Література:

23 жовтня 1943 року. Звільнене місто Мелітополь : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників прис­вячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 102.

Література:

Коломенський (Коломенцев) Петро Семенович // Українські ра­дянські художники : довідник : [на 1 січня 1971 р. — К., 1972. — С. 214. — (Спілка художників України).

Література:

26 жовтня 1943 року. Звільнений районний центр Веселе : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави За­поріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарб­ників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 116.

Література:

27 жовтня 1943 року. Звільнений районний центр Якимівка : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави За­поріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарб­ників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 120.

Література:

27 жовтня 1943 року. Звільнений районний центр Михайлівка місто Оріхів : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фа­шист. загарбників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 126.

Література:

27 жовтня 1943 року. Звільнений районний центр Василівка : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави За­поріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарб­ників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 134.

В’ячеслав Олександрович Богуслаєв народився 28 жовтня 1938 року в м. Уральськ (Казахстан). Після закінчення школи працював по­мічником машиніста на заводі ім. К. Ворошилова, слюсарем авто­ремонтних майстерень в Уральську. Служив у лавах Радянської Армії.

У 1961 році В’ячеслав Олександрович із Саратовського полі­технічного інституту перевівся на другий курс Запорізького маши­нобудівного інституті ім. В. Я. Чубаря (нині – Запорізький держав­ний технічний університет) за фахом «Авіаційні двигуни», цього ж року переступив прохідну Запорізького моторобудівного заводу, який став його долею та сенсом життя. До 1973 року працював інженером-конструктором, начальником відділу Запорізького мо­торобудівного заводу.

З 1973 року – директор Волочиського машинобудівного заводу в Хмельницькій області. Тут молодий директор завоював довіру та повагу людей. За спогадами тих, хто працював поряд з ним, він полонив усіх енергійністю, цілеспрямованістю та силою волі, різносторонністю поглядів, щирим співчуттям до людських потреб. Посилювало авторитет і те, що він приїхав на нове місце роботи з ро­диною. Саме у Волочиську за організацію робіт із створення та впро­вадження в народне господарство унікальних автоматизованих енер­гетичних станцій В’ячеслав Богуслаєв став лауреатом премії Ради Міністрів СРСР. У 1983 році В’ячеслав Олександрович без відриву від виробництва закінчив Московську Академію народного госпо­дарства, а в 1988 році його призначили генеральним директором ЗВО «Моторобудівник».

Час, що владно потребує змін, потребує і нових людей в управ­лінні народним господарством, підприємствами та закладами. Але торованим шляхом працювати прийшлося недовго. Розпочалася пе­ребудова. У цей час ЗВО «Моторобудівник» випускав десятки типів турбореактивних двигунів. Продукція заводу поставлялася до 80 країн світу. Половина авіації колишніх соціалістичних країн була оснащена його двигунами. І всі ці налагоджені ділові зв’язки виявилися порушеними. У цій ситуації В’ячеслав Олександрович не тільки зберіг колектив великого підприємства, не звернув випуск авіаційної та наземної техніки, але й без допомоги та підтримки держави наладив серійний випуск нових двигунів та їх модифікацій. Завдячуючи його енергії, цілеспрямованості, виваженому підходу до прийняття рішень вдалося в складній економічній ситуації не тільки провести конверсію, зберегти колектив, авіаційну спрямованість ви­робництва, значно розширити наземний спектр застосування про­дукції, але й міцно утримувати лідерство за основними напрямками світового виробництва авіаційних двигунів. В умовах жорсткої кон­куренції та різкого зниження оборонних замовлень зумів організу­вати виробництво модернізованих авіадвигунів Д-18Т, ТВЗ-117, Д-36, Д-136, АИ-25, а також освоїти нові типи авіаційних двигунів Д-436 Т1/ТП/148, ТВЗ-117ВМА-СВМ1, Д-27, ВК-2500, ВК-1500, АІ-22, АІ-222, АІ-450, ВСУ та ін.

З 1995 року – голова правління, Генеральний директор ВАТ «Мо­тор Січ», з 2006 року – президент, голова ради директорів АТ «МОТОР СІЧ».

У 2012 році призначений генеральним конструктором із ство­рення та модифікації вертолітної техніки.

З 2013 року – почесний президент ПАТ «МОТОР СІЧ».

Автор більше 200 наукових праць, статей, монографій, під­ручників, винаходів.

(О. В. Варяник)

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Богуслаєв В’ячеслав Олександрович // Шиха­нов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 75–76.

Руководить – значит предвидеть // Энергия, рожденная для полета. — К., 2011. — С. 197–199.

Герои Украины – наши земляки : [В. А. Богуслаев] // Рожденный побеждать. — Запорожье, 2007]. — Кн. 2 : 1989–2007. — С. 272–277.

[Кузьменко, А. А.] История и личность // Мотор Сич : исто­рия – дорога в будущее. — К., 2007. —С. 179–187.

Внуков, Ю. М. Богуслаєв В’ячеслав Олександрович // Енцикло­педія сучасної України. — К., 2004. — Т. 3 : Біо — Бя. — С. 156–157.

Богуслаев Вячеслав Александрович (библиографический список) / сост.: А. Нагорная, О. Дутова, А. Зыкин. — Запорожье : Мотор Сич, 2003. — 36 с. — (Герои Украины – наши земляки ; вып. 2).

Лукаш, И. М. Лидеры директорского корпуса // Лукаш, И. М. Большая родня : докум. повести, очерки / И. М. Лукаш ; Иван Лукаш. — Днепропетровск, 1995. — С. 674–675.

Лукаш, И. М. Слово о спонсорах : Богуслаев В. А. // Лукаш, И. М. Навеки в памяти народной : воспоминания, докум. повести, очерки / И. М. Лукаш ; Иван Лукаш. — Днепропетровск, 1995. — С. 517–518.

Поздравляем! : [В. Богуслаеву присвоено звание «Почетный доктор» НЛТУ] // Позиция. — 2014. — 4 дек. (№ 49). — С. 2.

[З нагоди 75-річчя В. Богуслаєва нагороджено орденом Ярослава Мудрого ІІІ ступеня] // Голос України. — 2013. — 29 жовт. (№ 202).

Шиханов, Р. Б. Богуслаєв В’ячеслав Олександрович[Електро­нний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5395&lang=ukr

Карафін, К. Механіко-технічне училище, 1900 : [в т. ч. про В. О. Бо­гуслаєва] / К. Карафін, О. Тищенко, М. Ширяєва, Т. Шевченко // Мате­ріали до багатотомного «Зводу пам’яток історії та культури Украї­ни. Запорізька область». Кн. 1 : Запоріжжя [Електронний ресурс]. — К., 2016. — С. 104. — Режим доступу : http://history.org.ua/LiberUA/­ZvidZap1_2016.pdf

Степан Кіндратович Бисикало народився 29 жовтня 1918 року в селі Березна Менського району Чернігівської області в родині се­лян. Після закінчення середньої школи він два роки працював у га­зетах (у м. Чернігів та м. Ямпіль, Сумської області).

Він належав до того покоління, чия молодість співпала з Другою світовою війною. Військове училище, безпосередня участь у боях в Україні, Румунії, Польщі, Німеччині, праця військового кореспон­дента армійської газети – це етапи його ратного шляху. Бойові заслуги відзначені орденом Червоної Зірки і чотирма медалями. Був тяжко поранений.

Після військової служби Степан Кіндратович вступив до Київсь­кого педагогічного інституту, у якому навчався 1947–1953 рр. По за­кінченні вишу молодий літературознавець розпочав наукову діяль­ність, вступивши до аспірантури. У 1955 році натхненний науковець успішно захистив дисертацію та одержав ступінь кандидата філо­логічних наук. З 1953 року – старший викладач, доцент і завідувач кафедри української літератури в Запорізькому державному педа­гогічному інституті (нині — ЗНУ).

Степан Бисикало почав друкуватися з 1951 року. Його опові­дання, літературно-критичні статті та рецензії опубліковані на сто­рінках таких журналів та газет: «Индустриальное Запорожье», «Пра­пор», «Запорізька правда», «Деснянська правда», «Вільне життя», «Комсомолець Запоріжжя», «Індустріальне Запоріжжя» та інших.

Тарас Шевченко, Михайло Стельмах, Олесь Гончар, Зінаїда Ту­луб, Микола Руденко, Василь Діденко та інші автори – така сфера інтересів критика та літературознавця Степана Бисикала. Але була одна постать, яка надзвичайно цікавила автора – Максим Тадейо­вич Рильський.

У Державному видавництві художньої літератури під авторст­вом С. К. Бисикала вийшла книга «Максим Рильський: літератур­ний портрет». У ній автор досліджує життя та творчість талановитого українського «поета, перекладача, видатного вченого, публіциста, палкого поборника миру і дружби народів». На думку С. К. Бисикала, «для поезії Максима Рильського властива легкість, мелодійність вірша, прозора ясність думки, багатство образної системи, майстерне використання поетичних фігур і тропів»... Перший примірник цієї книги вийшов у 1958 році, а у 1962 році – друге видання.

1978 рік ознаменувався виходом навчального посібника «Українсь­кий фольклор. Критичні матеріали» у співавторстві з Ф. М. Борщевським. «Упорядники … намагалися з великого числа фольк­лористичних праць відібрати ті, які розкривають теоретичні підва­лини науки про українську народно-поетичну творчість, її започатку­вання і розвиток упродовж майже п’яти віків», відібравши «найцінніші висловлювання та уривки з праць учених, які внесли найбільший вклад у фольклористичну науку».

Багато років поспіль Степан Кіндратович був членом ху­дожньої ради театру ім. Щорса (нині – Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара), входив до складу бюро обласного літературного об’єднання, очолював секцію літератури і мови обласного відділення товариства «Знання».

Часто відвідував Запорізьку обласну універсальну наукову біб­ліотеку. Співробітники відділу абонемента і досі згадують його як дуже відкриту людину, з якою легко та приємно було спілкуватися. Він любив розповідати щось цікаве, або смішив бібліотекарів, роз­по­відаючи їм свіжі анекдоти. Степан Кіндратович був світлою та­ла­но­ви­тою людиною, пам’ять про яку досі зігріває серця тих, хто його знав...

(О. О. Падалка)

Праці:

Український фольклор : критичні матеріали : [навчальний посіб­ник] / С. К. Бисикало, Ф. М. Борщевський. — К. : Вища школа, 1978 — 287 с.

Максим Рильський : літ. портрет. — 2-ге вид, доп. / С. К. Биси­кало. — К. : Держлітвидав УРСР, 1962. — 118 с.

Максим Рильський : літ. портрет / С. К. Бисикало. — К. : Держ­літвидав УРСР, 1958 — 99 с.

Публікації в збірках та періодиці:

Співець краси людської / С. К. Бисикало // Лісняк, В. А. Вибране : поезія, проза, публіцистика. Фронтові листи. Пісні. Фотодокументи / В. А. Лісняк ; Василь Лісняк. — Запоріжжя, 2008. — С. 242–246.

З народних уст / С. Бисикало ; Степан Бисикало // Вогні Запо­ріжжя : літ.-худож. альманах Запоріз. обл. літ. об’єднання. — Запо­ріжжя, 1957. — Кн. 2. — С. 192–198.

Великий співець миру: до 70-річчя з дня народження М. Т. Рильсь­кого / С. К. Бисикало // Індустр. Запоріжжя. — 1965. — 19 берез.

Наш естетичний ідеал / С. К. Бисикало // Запоріз. правда. — 1965. — 30 січ.

И слово первое любви : [рецензія на кн. О. Шостака «Сон-тра­ва»] / С. К. Бисикало // Индустр. Запорожье. — 1972. — 18 авг.

Література:

Степан Кіндратович Бисикало (Степан Вишняк) // Літературне Запоріжжя : біобібліографічний покажчик / Запоріз. обл. управління культури, ЗОУНБ ім. О. М. Горького. — [Запоріжжя], 1967. — С. 18.

Степан Кіндратович Бисикало : [некролог] // Запорізький універ­ситет. — 1989. — 3 лют (№ 5). — С. 2.

Література:

29 жовтня 1943 року. Звільнений районний центр Велика Біло­зерка : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від німец.-фашист. загарбників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 142.

Твори:

Історія січових стрільців : воєн.-іст. нарис. — К. : Україна, 1992. — 345, [2] с., [16] арк. іл.

Література:

Безручко Марко Данилович // Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ «Запорізька обласна універсальна наукова бібілотека ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя, 2015. — С. 80–86. — (Міста і села За­порізької області ; вип. 7).

Купінець, Б. Безручко Марко Данилович // Українська журналіс­тика в іменах : матеріали до енцикл. словника / за ред. М. М. Рома­нюка ; НАН України, Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника, Наук.-дослід. центр періодики. — Львів, 1996. — Вип. ІІІ. — С. 33–35.

Література та інтернет-ресурс:

Плющакова, П. Н. Воспоминания о военных годах / записал А. В. Но­виков ; Записи П. Н. Плющаковой, сделанные в Германии ; Стихи П. Н. Плю­щаковой, записанные в Германии // Гусарка : статьи и документы по истории села / авт.-сост. А. В. Новиков. — Запо­рожье, 2007. — С. 212–215.

Макеевская Паша Ангелина отметила юбилей [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://union.ua/news/events/makeevskaya_­pasha_angelina_otmetila_yubiley/