Література:

Запорожжя індустріальне: історія і сьогодення / [авт. тексту Федір Турченко та ін.]. — [Запоріжжя], 2009. — С. 163.

ЗЦКВПВ «Школа джур» – це навчально-виховний заклад, метою якого є спортивне, військово-патріотичне та морально-духовне ви­ховання дітей.

Група ентузіастів із сучасних козаків, переймаючись пробле­мами виховання, на базі клубу «Зюйд» при Комунарському центрі молоді та школярів відкрила 1 березня 1993 року «Школу джур». Були зібрані певні кошти, закуплені козацькі однострої. Козаки В. Архипов та М. Прохоренко почали оволодівати історією українсь­кого козацтва, його бойовими мистецтвами. Отаманом школи був обраний Валерій Наріжний, який викладав початкову військову та загально-фізичну підготовку. Заняття проводились відкрито, ко­жен бажаючий мав право приходити, подивитись та послухати. Якщо подобалося – записувалися до школи, вихованці називалися джурами. Крім занять, що проводились у приміщенні клубу, джури мали можливість вивчати зброю та стріляти з неї на полігоні. Кож­ного року в травні, починаючи з 1994 року, «Школа джур» проводить військово-патріотичний козацький вишкіл.

Шість років справа відродження козацької педагогіки трималась на козаках-ентузіастах, завдяки їм було зроблено досить багато. Громадськість області почала активно підтримувати «Школу джур», вимагати від органів влади та освіти виділити кілька педагогічних ставок. У серпні 1998 року перша запорізька «Школа джур», згідно з рішенням Запорізької міської ради, отримала назву – Запорізький центр козацького військово-патріотичного виховання «Школа джур», отаманом (директором) було призначено В. І. Наріжного (генераль­ний хорунжий «Козацького Війська Запорозького Низового»).

Школа має власну символіку: емблему, девіз та прапор.

До «Школи джур» приймають хлопців віком до 17 років. Для за­рахування до школи майбутній джур претендент проходить випро­бувальний термін. Умови вступу: прийняття обітниці та проход­ження встановленого ритуалу посвяти в джури, виконання заповідей джури та внутрішнього статуту школи джур, крім того, хлопець повинен мати власну запорозьку шапку.

Навчання проводиться за спеціальною програмою, до якої вхо­дять: вивчення історії України та Запорозького козацтва, Закон Божий, навчання козацьким звичаям, проходження загальної і спе­ціальної фізичної підготовки, а також початкова військова, туристич­на підготовка, єдиноборства (рукопаш, греко-римська боротьба).

Школа щорічно проводить декілька козацьких військово-спор­тивних вишколів і підсумковий регіональний тридобовий вишкіл «Джура» на о. Хортиця. Мета – покращення військово-патріотично­го виховання молоді, підготовка юнаків до служби у Збройних Силах України.

Багато хто з джур проходять військову службу в елітних части­нах Збройних Сил України, навчаються в Національній Академії При­кордонної служби України ім. Б. Хмельницького, Харківському юри­дичному інституті, військових училищах та ліцеях.

(Н. В. Романів)

Література:

Нарижный, В. Сегодня джура – завтра справный казак // Запо­рожское казачество: от прошлого – к грядущему / [рук. проекта Бо­гуслаев В. А. ; ред. Деркаченко Т. Е.]. — Запорожье, 2012. — С. 314–321.

«Школа джур» : методичні матеріали з досвіду роботи / Козаць­ке Військо Запорозьке Низове, Запоріз. центр козац. військ.-патріо­тич. виховання. — Запоріжжя : [б. в.], 2011. — 138 с. : фото.

Школа джур // Пам’ятка козака / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва. — Запоріжжя, 2007. — С. 120–124.

Нарижный, В. Воспитание молодежи на принципах казачества в современных условиях // Запорожская старина : спец. вып. — К. ; Запорожье, 2007. — № 4. — С. 419–421.

Сушинський, Б. І. Запорізька школа джур // Сушинський, Б. І. Всесвітня козацька енциклопедія XV – початку XX століть / Богдан Сушинський. — Одеса, 2007. — С. 155.

Школа джур КВЗН спілки козаків України «Військо Запорозьке» // Пам’ятка козака / НАН України, Ін-т історії України ; НДІ козацт­ва. — Запоріжжя, 2007. — С. 120–124.

Муха, О. «Джура – 2014. Хортиця» : десять днів і 300 учасників / Олена Муха // Запороз. Січ. — 2014. — 15 лип. (№ 143). — С. 1.

Григорьев, С. «Правнуки Богдана и Сирко Ивана...» : Запорожс­кому Центру казацкого военно-патриотического воспитания «Школа джур» — 20 лет / Сергей Григорьев // Позиция. — 2013. — 28 марта (№ 13). — С. 6.

В Запорожской области казачье воспитание потихоньку креп­нет // МИГ. — 2011. — 21 апр. (№ 16). — С. 45.

Абліцов, О. Виховаємо лицарів честі й звитяги / Олександр Абліцов // Запоріз. правда. — 2008. — 5 квіт. (№ 51). — С. 2.

Кулик, Л. Козацький гарт у «Школі джур» : [до 15-річчя зак­ладу] // Запороз. Січ. — 2008. — 5 лют. (№ 25). — С. 8.

Наріжний, В. Запоріжжю потрібен козацький ліцей / Валерій Наріжний // Запороз. Січ. — 2007. — 17 лип. (№ 132). — С. 5.

Прохоренко, М. Школу джур заснували козаки-ентузіасти // Запороз. Січ. — 2003. — 17 трав. — С. 6.

Чуприна, Г. Патріотами не народжуються : [про досвід школи джур В. Наріжного, що існує при Війську Запорозькому Низовому] // Запороз. Січ. — 1997. — 23 серп.

Кривоший, О. Чи стане школа джур школою патріотизму? / Олександр Кривоший // Запороз. Січ. — 1993. — 6 лип. (№ 122). — С. 3.

Досліджував і описував археологічні пам’ятки на території нашого краю.

Література:

Винниченко, І. Кеппен Петро Іванович // Винниченко, І. Німці в Україні : біобібліограф. довідник / І. Винниченко ; Винниченко Ігор ; Ін-т дослідж. діаспори. — К., 2011. — С. 161–162. — (Діаспори в Україні).

Россія. Полное географическое описаніе нашего отечества : нас­тольная и дорожная книга. Т. 14. Новороссія и Крым : со 150 полити­пажами, 46 діаграммами, картограммами и схематическими профи­лями, 1 большой справочной и 10 малыми картами / сост. : Б. Г. Карпов [и др.] / под ред. В. П. Семенова-Тянъ-Шанскаго ; под общим рук. : П. П. Семенова-Тянъ-Шанскаго, В. И. Ламанскаго. — СПб, 1910. — С. 690, 694, 695, 703, 704, 706, 708, 737, 757, 763, 772, 774, 778.

***

Дровосекова, О. В. Из истории первых научных исследований памятников археологии в Запорожском крае // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 163–172.

Ігор Олександрович Надеїн народився 3 березня 1948 року в м. Тула (Росія). Займатися футболом почав у команді тульського «Ме­талурга». Невдовзі 17-річний юнак грав за кишинівську «Мол­дову» («Ністру»), де з 12 сезонів він десять років носив капітанську пов’яз­ку. Згодом Ігор виступав за нікопольський «Колос» та дніпровський «Дніпро». Майстер спорту, чемпіон України 1979 року, срібний призер першої всесоюзної ліги 1973 року, Ігор Олександрович грав в амплуа нападаючого та півзахисника.

Задатки тренера в І. О. Надеїна проявилися ще наприкінці 70-х, коли кращого бомбардира нікопольського «Колосу» обрали капіта­ном. Тоді він надавав допомогу тренерам у роботі з командою. За­вершивши кар’єру футболіста, з 1983 року І. Надеїн присвячує себе тренерській роботі. Працює з нікопольським «Колосом», дніп­ровським «Дніпром», запорізьким «Торпедо», криворізьким «Крив­басом» та іншими командами.

З ім’ям заслуженого тренера України І. О. Надеїна пов’язана одна з найяскравіших сторінок біографії запорізького футболу – вихід «Металурга» до вищої ліги радянського футболу. У команді він пра­цював головним тренером у 1988–1992, 2002 роках та спортивним директором у 2003 році.

Помер Ігор Олександрович Надеїн 25 грудня 2014 року в Запо­ріжжі, похований на Кушугумському цвинтарі.

(Л. М. Чубенко)

Література:

Надеин Игорь Александрович // Звёзды запорожского «Металлур­га» / [В. Власов и др. ; фото В. Биченко и др.]. — Запорожье, 2014. — С. 88–89

Лисовой, Ю. Вспоминая Игоря Надеина : «Любил футбол красивый, умный, вольный» / Юрий Лисовой // МИГ. — 2016. — 22 дек. (№ 51). — С. 35.

Олександр Альфонсович Гроссгейм народився 6 березня 1888 року в селі Лихівка Верхньодніпровського повіту Катеринославсь­кої губернії (нині – П’ятихатський район Дніпропетровської облас­ті) в родині ветеринарного лікаря.

Середню освіту юнак отримав у Першому Катеринославському реальному училищі, де й прийшло захоплення ботанікою. Природ­ничі науки там викладав Іван Якович Акінфієв (1851–1919) – один з визначних дослідників флори Кавказу та південних регіонів СРСР, який і став першим науковим керівником Олександра Альфон­совича. З 1903 року п’ятнадцятирічний Олександр здійснював екскур­сії околицями Катеринослава та Олександрівська, під час яких вивчав рослини краю. Результатом досліджень стали перші наукові праці, які він підготував та видав у 1907 році спільно з І. Я. Акін­фієвим. Зокрема, це стаття «Природа Александровских степей ран­нею весною», що була надрукована в книзі «Адрес-календарь г. Алек­сандровска и уезда на 1907 год».

Вищу освіту О. А. Гроссгейм здобував спочатку в Харківському університеті (1907–1911), згодом перевівся до Московського уні­верситету, закінчивши у 1912 році природниче відділення фізико-математичного факультету. У вільний від занять час студент брав участь в експедиціях та дослідницьких екскурсіях.

По закінченні навчання, з 1913 року, Олександр Гроссгейм багато років працював на Кавказі: спочатку практикантом, а згодом ботаніком-флористом Тифліського ботанічного саду Міністерства землеробства Грузії, викладав ботаніку в Тифліському політехнічному інституті. У 1927 року він переїхав до Баку, де вивчав рослинність Кавказу. У цей час О. А. Гроссгейм продовжував свою педагогічну діяльність: у 1927–1930 роках очолював кафедру ботаніки Азербай­джанського педагогічного інституту, у 1934–1937 роках – кафедру морфології та систематики Азербайджанського державного універ­ситету та здійснив багато наукових експедицій.

З переїздом до Ленінграду в 1947 році він очолив сектор кав­казької флори в Ботанічному інституті АН СРСР і кафедру морфології та систематики рослин у Ленінградському державному університеті.

Наукові заслуги Олександра Альфонсовича отримали визнання та високу оцінку. У 1939 році його обирають членом-кореспонден­том, а в 1946 р. – дійсним членом Академії Наук СРСР по біоло­гічному відділенню та нагороджують премією імені академіка В. Л. Комарова, за 1945 р., за перші три томи другого видання «Флора Кавказа». У 1948 році праця О. А. Гроссгейма «Растительные ресурсы Кавказа» удостоєна Сталінської премії ІІ ступеня. На честь науковця названо новий рід із родини складноцвітних – Гросгеймія та понад 40 нових видів рослин.

Олександр Альфонсович Гроссгейм помер 4 грудня 1948 року, похований у Санкт-Петербурзі.

(Л. М. Чубенко)

Література про життя та діяльність

Винниченко, І. Гроссгейм Олександр Альфонсович // Винничен­ко, І. Німці в Україні : біобібліограф. довідник / І. Винниченко ; Винниченко Ігор ; Ін-т досліджень діаспори. — К., 2011. – С. 123 — (Діаспори в Україні).

Горбулін, О. С. Олександр Альфонсович Гросгейм (1888–1948) // Енциклопедія Сучасної України. — К., 2006. — Т. 6 : Го — Гю. — С. 534–535.

Александр Альфонсович Гроссгейм (1888–1948) / АН СССР ; сост. Н. В. Смирнова, вступ. ст. М. Э. Кирпичникова и Д. В. Лебедева. — М.–Л. : Изд-во АН СССР, 1953. — 130 с. — (Материалы к биобиблиографии ученых СССР. Серия биологических наук. Ботаника ; вып. 4).

Сосновский, Д. Академик Александр Альфонсович Гроссгейм : (к 60-летию со дня рождения) // Бот. журн. — 1948. — Т. XXXIII, № 3. — С. 379–383.

Брав участь у відбудові Дніпрогесу.

Література:

Сарбаш Григорій Семенович //Книга пам’яті України. Запорізь­ка область. — [Запоріжжя, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 404.

Березняк, Б. Герой Соціалістичної Праці Григорій Сарбаш : на­рис / Б. Т. Березняк, С. Ф. Мажуло. — Дніпропетровськ : Промінь, 1970. — 70 с.

Попова, Т. Гвардієць мирних буднів / Тетяна Попова // Михайлів. новини. — 2013. — 13 квіт. (№ 28). — С. 2.

Ракша, О. Гордість землі нашої // Михайлів. новини. — 2009. — 10 січ. (№ 2). — С. 1.

Література та інтернет-ресурс:

О присвоении звания Героя Социалистического Труда передови­кам сельского хозяйства УССР : указ Президиума Верхов. Совета СССР // Индустр. Запорожье. — 1966. — 17 мая.

Чумак, О. Дорога за тракторами // Запоріз. правда. — 1970. — 25 січ.

Зоря Іван Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріж­ці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/­news_id=5981&lang=ukr

Нагороджений медаллю «За розвиток Запорізького краю» (2008) та орденом «За вагомий внесок у розвиток міста Мелітополя» (2013)

Праці:

Улицы Мелитополя : ист.-географ. словарь / Н. В. Крылов ; Николай Крылов ; Запорож. науч. о-во им. Я. Новицкого, МГПУ им. Б. Хмельницкого, межкаф. лаборатория комплексного крае­веде­ния. — Мелито­поль : Изд. дом МГТ, 2011. — 72 с. — На тит. л. автограф автора.

Северная Таврия на почтовых открытках ХХ века / [В. И. Рез­ник (рук. проекта), Н. В. Крылов и др.]. — К. : КВИЦ, 2010. — 340 с.

Очерки по истории города Мелитополя 1814–1917 гг. / Н. В. Кры­лов ; Николай Крылов ; Запорож. науч. о-во им. Я. Новицкого, Мели­топ. гос. пед. ун-т, лаборатория комплексного краеведения. — Запо­рожье : Тандем-У, 2008. — 344 с. : ил. — На тит. л. дарственный автограф автора. — Библиогр.: 993 назв.

Пам’ять втрачених сіл : (зниклі ойконіми Запоріжжя : 1945–2000): довідник / М. В. Крилов. — Мелітополь : Мелітополь, 2002. — 76 с.

Сборник задач по экономике, организации и планированию газо­разделительного производства / Н. В. Крылов ; М-во высш. и сред. спец. образования РСФСР. — Л. : Изд-во ЛГУ, 1982. — 192 с.

***

Духобори / М. В. Крилов // Енциклопедія сучасної України. — К., 2008. — Т. 8 : Дл — Дя. Додаток. А — Ґ. — С. 555.

Караимы в Мелитополе / Н. В. Крылов // Караимы Мелитополя / Ассоциация крымских караимов «Крымкарайлар», Мелитоп. гор. ка­раим. о-во. — Мелитополь, 2004. — С. 13–15.

К истории возникновения города Мелитополя / Н. В. Крылов // История Запорожского края в дооктябрьский период : тезисы обл. ист.-краевед. конф. (16 апр. 1991 г., г. Запорожье) / Запорож. гос. ун-т, Запорож. обл. об-во краеведов, обл. упр. нар. образования ; [отв. ред. А. И. Карагодин]. — Запорожье, 1991. — С. 33–34.

История административно-территориального устройства За­порожской области (XVII в. – 1990 г.) / Н. В. Крылов, Л. Г. Нечи­поренко, Л. М. Донченко // Листая прошлого страницы... : (сб. статей науч. сотрудников музея и краеведов) / Мелитоп. гор. краевед. му­зей. — Мелитополь, 1991. — С. 96–107.

***

История Мелитополя в датах. 2017 год : календарь и краткие справки / сост.: Н. В. Крылов, А. Н. Крылова ; Союз краеведов Мелито­польщины, лаборатория комплексного краеведения МГПУ им. Б. Хмель­ницкого. — Мелитополь : [б. в.], 2016. — 48 с.

История Мелитополя в датах. 2016 год : календарь и краткие справки / сост.: Н. В. Крылов, А. Н. Крылова ; Союз краеведов Мелитопольщины, лаборатория комплексного краеведения, МГПУ им. Б. Хмельницкого. — Мелитополь : [б. в.], 2016. — 48 с.

История Мелитополя в датах. 2015 год : календарь и краткие справки / сост. Н. В. Крылов и А. Н. Крылова ; Союз краеведов Мели­топольщины, лаборатория комплексного краеведения Мелитоп. гос. пед. ун-та им. Богдана Хмельницкого. — Мелитополь : [ФЛП Силаева Е. В. ], 2014. — 20 с.

История Мелитополя в датах. 2014 год : календарь и краткие справки / сост. Н. В. Крылов, А. Н. Крылова ; Союз краеведов Мелито­польщины, лаборатория комплексного краеведения МГПУ им. Б. Хмель­ницкого. — Мелитополь : [б. и.], 2013. — 40 с.

История Мелитополя в датах. 2013 год : календарь и краткие справки / (сост.: Н. В. Крылов, А. Н. Крылова) ; Союз краеведов Мели­тополя, лаборатория комплексного краеведения МГПУ им. Б. Хмель­ницкого. — Мелитополь : [б. и.], 2012. — 36 с.

Публікації в періодиці:

История парка в датах (1927–1971) / Н. В. Крылов // Мелитоп. краевед. журн. — 2016. – № 7. — С. 57–61.

«Линия нормальной колеи» : (из истории Токмакской железной дороги) / Н. В. Крылов // Мелитоп. краевед. журн. — 2015. — № 5. — С. 21–27.

Література та інтернет-ресурс:

Балакина, И. Гроссмейстер иглы и мулине Николай Крылов / Инна Балакина // Мелитоп. ведомости. — 2014. — 5–11 марта (№ 10). — С. 16.

Плясова,  Д. Хранитель памяти города / Дарья Плясова // Новий день. — 2013. — 20 берез. (№ 63–68). — С. 6.

Пронич, В. Два краеведа получат награды : [в т. ч. Н. В. Кры­лов – орден «За весомый вклад в развитие города Мелитополя»] / Виктор Пронич // Новий день. — 2013. — 6 берез. (№ 51-56). — С. 18.

Крилов Микола Володимирович [Електронний ресурс] // Дослід­ники історії Південної України : біобібліограф. довід. — К., 2013. — Т. 1. — С. 192–195. — Режим доступу до статті : www.academia.edu/.../Дослідники_історії_Південної_України_бібліографічний...

Від 2012 року в м. Ярославі проходять що­річні Шопенівські дні музики фортепіано імені М. Тужанської.

Література: 

Філон, Н. Пам’ятаємо минуле заради майбутнього // Наука і суспільство. — 2016. — № 11–12. — С. 55–56.

У 1956 році Галина Тимошенко закінчила Харківський теат­ральний інститут, почала працювати в театрі Артемівська. У 1961 р. на запрошення головного режисера театру народного артиста СРСР Володимира Герасимовича Магара почала працювати в Запорізькому обласному музично-драматичному театрі ім. Щорса. На сцені цього театру вона зіграла більше сотні ролей – яскравих характерних обра­зів. Найбільш повно розкрився талант актриси в ролях українського класичного репертуару: Стеха («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Анна («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Домаха («Мати-наймичка» Т. Шев­ченка), Одарка («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Фена («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Терпелиха («На­талка Полтавка» І. Котляревського), Секлета Лимариха («Дамських справ майстер» Д. Шевцова).

Яскравою сторінкою в репертуарі Тимошенко стали сатиричні образи Варвари («Королева тюльпанів» Ю. Мокрієва) та Соні-Секлети («Перстень з діамантом» О. Левади), комедійна Комариха («Друге весілля в Малинівці» І. Поклада) тощо. Важливі сторінки в творчій біографії – ролі сучасниць: Ольга («Пам’ять серця» О. Корнійчука), Настя («Дніпровські зорі» Я. Баша), Ганна («Регіон» М. Зарудного), Уляна («Потомки запорожців» О. Довженка). Переконливі образи створила Галина Петрівна у виставах світового репертуару: Понсія («Дім Бернарди Альби» Ф. Г. Лорки), Шанель («Вісім люблячих жінок» Р. Тома), Архипівна («Без вини винні» О. Островського). Серед останніх ролей актриси залишилися Харитина («Знаки зодіаку, або Шлюб за оголошенням» В. Канівця), тітка Явдоха («Нестор Махно» Л. Томи та І. Бориса), Переперчиха («Ніч, чарівна ніч» за М. Го­голем), Стара циганка («Алеко і Земфіра» за О. Пушкіним).

(Н. М. Ігнатьєва)

Література:

Гайдабура, В. М. Становится судьбой : [Галина Тимошенко (1933)] // Гайдабура, В. М. А що тато робить в театрі? — К., 2011. — С. 179.

Галина Тимошенко, артистка драми // Театр Danapris. — 2013. — № 1. — С. 5.

Борис Миколайович Гавранек народився 10 березня 1938 р. у м. Таганрог. У 1960 р. закінчив з відзнакою Харківський політех­нічний інститут зі спеціальності «Інженер-електронник». У Запо­ріжжі було створено філію Київського інституту автоматики, куди молодий інженер і отримав направлення. У 1966 р. більшу частину філії було виділено в окреме підприємство, у майбутньому НВП «Хартрон», головним напрямком діяльності якого була розробка систем управління ракетами та космічними об’єктами, проведення науково-дослідної роботи з цієї тематики. У 1972–1984 рр. працює начальником відділу автоматизації проектування, бере активну участь у наукових розробках, 1979 р. захищає кандидатську роботу та стає доцентом технічних наук. У 1984–1988 рр. Б. М. Гавра­нек обіймає посаду головного інженера. У жовтні 1988 р. Бориса Миколайовича призначено директором – головним конструктором підприємства, яке на той час мало назву КБ «Електроавтоматика» НВП «Електроприлад».

Науковець активно займався розробками в ракетно-космічній галузі, брав участь у створенні систем управління ракетно-космічними комплексами «Енергія-Буран», орбітальної станції «Мир», автономних систем нового покоління перспективних кос­мічних апаратів, систем автоматизованого проектування (САПР).

Наукові досягнення Бориса Миколайовича Гавранека були ви­соко оцінені міжнародним науковим суспільством. Він є членом Міжнародної академії управління, комерційної діяльності та адмі­ністрування міста Бірмінгем (США). Його нагороджено орденами «Знак Пошани» (1983 р.), Трудового Червоного Прапора (1990 р.), «За заслуги» ІІІ ст. (1998 р.), медалями. Заслужений машинобудів­ник України (1996) Б. М. Гавранек є автором понад 50 наукових праць, 10 авторських свідоцтв.

(І. І. Демчук)

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Гавранек Борис Миколайович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Ши­ханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2009. — С. 40.

Шиханов, Р. Б. Гавранек Борис Миколайович[Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5576&lang=ukr

Олександр Михайлович відносився до того дивного покоління людей, народжених у кінці 1930 років у розпалі Великого Експе­рименту, під час чергової спроби створити, всупереч Божому про­мислу, «нову людину». Так сталося, що моє дитинство пройшло пе­реважно серед представників цього особливого покоління, я й зараз з задоволенням спілкуюся з представниками тієї епохи і з багатьма з них на «ти».

Це покоління найбільш понівечене ідеологією. Вони пере­важно сироти-безбатченки, а матері з ранку до вечора були в полі. Потреба батьківської уваги та любові була сатанинські уміло пере­несена на «батька всіх народів». І це єдине покоління, яке бачило і відчуло найстрашніше, що може пережити людина, – смерть «бо­га». Покоління, у якому духовність була замінена на ідеологію, а потреба віри була спрямована у «світле майбутнє». Це покоління двоколірного бачення і лінійного мислення: інший – обов’язково чужий, ворог. Звідси нетерпимість і непримиренність поглядів: якщо комуніст – то до піни з рота, якщо антикомуніст – то до ножа, якщо прагматик – то до цинізму.

Типовими в цьому відношенні можна вважати долі трьох сіро­гозьких хлопців, які народилися майже одночасно. Петербурзький професор Микола Артемович Седих (29.01.1938), московський про­фесор Василь Іванович Холодний (13.02.1938) та наш герой (10.03.1938). Вони зробили вдалу кар’єру, стали успішними, відоми­ми людьми. Ті, хто полишив рідну землю, врешті стали яничарами, трубадурами російського імперіалізму, великодержавного шовініз­му, адвокатами сталінської тиранії.

Саме представники цього покоління, займаючи ключові поса­ди середнього керівного складу, стали могильщиками СРСР. І це по­коління, за край незначним виключенням, так і не було допущено до керівництва країнами, що виникли на уламках Союзу. Доля цього покоління трагічна і повчальна. Вони сповна відчули велич, зубожіння і крах Ідеї. У чомусь вони так і лишилися дітьми, у кра­щому разі підлітками, – вразливими і непримиренними.

Останнє семиріччя Олександра Михайловича – це роки муж­ності і боротьби. Важкі, смертельно небезпечні хвороби заходилися одна за одною переслідувати його. Будь-якої з цього «букету» вистачило, щоб відправити в могилу звичайну людину впродовж кількох місяців. Бродецький боровся з ними мужньо, затято, з від­критим забралом. Поруч з ним незмінно була дружина Емма Сергіїв­на, сини та онуки. Знаючи його характер, лікарі прямо і відверто говорили про тяжкість і смертельність його недугів. Це не лише не ламало Олександра Михайловича, а навпаки, давало йому наснагу на мобілізацію своїх сил.

Від першої нашої зустрічі і до останньої телефонної розмови Олександр Михайлович залишався щирою, відвертою та відкритою людиною, жило в ньому якесь трепетне відношення до своєї землі, батьківщини та до всіх земляків, яких він вважав апріорі своїми друзями. Була в нього рідкісна спрага, невситиме бажання творити добро, зовсім не задумуючись про взаємність чи вдячність. Це був цікавенний, глибоко ерудований співрозмовник. Людина красива зовнішньо і внутрішньо, абсолютно чесна і відкрита.

Десь днів за 7–10 до кінця, я говорив з Олександром Михай­ловичем. Почув його змучений, але підбадьорливий голос: «Дайте мені трохи часу, я з цими болячками впораюсь, і ми тоді ще покоза­куємо». Козакує зараз козацький генерал в інших світах.

Для мене важливо, що Олександр Михайлович не відірвався від рідної землі. Точніше, земля його, на відміну від М. А. Седиха та В. І. Холодного, не відкинула. О. М. Бродецький жив і похований в Запоріжжі. Запорожжя, Білобережжя, Сірогозщина в оточенні херсонської Білозерки та запорозьких Білозірок – це «біла», вільна земля скіфів, антів, козаків, хліборобів.

Олександр Михайлович, крім світлої пам’яті рідних, друзів і знайомих, залишив більше двох десятків книг. Серед них я б ви­ділив підсумкові «Вибране» та «Избранное» (обидві 2005) та авто­біографічну повість «Многоточие жизни» (2008). У перших двох, крім віршів, зібрані основні критичні зауваження та рецензії на творчість поета. В останній автор – інженер за професією, гра­нично відверто та чесно аналізує свій життєвий шлях.

(Ю. В. Безух)

Твори:

Ділове горобеня : вірші / О. Бродяга-Бродецький ; Олесь Бродяга-Бродецький. — Запоріжжя : АА Тандем, 2013. — 72 с.

Многоточие жизни... : повествование / А. М. Бродяга-Бродецкий ; Александр Бродяга-Бродецкий. — Запорожье : Просвіта, 2008. — 512 с.

Звезда на небосклоне : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродецкий. — Запорожье : [б. и.], 1998. — 43 с.

Привал : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродецкий. — За­порожье : [б. и.], 1998. — 87 с.

Вуаль времени : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродец­кий. — Запорожье : Илья, 1997. — 42 с.

Крыло судьбы : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродец­кий. — Запорожье : Илья, 1997. — 50 с.

Восхождение : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродец­кий. — Запорожье : [б. и.], 1996. — 102 с.

Зеркальный брод : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродец­кий. — Запорожье : [б. и.], 1996. — 50 с.

Лилии затона : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Михайлович Бродецкий. — Запорожье : [б. и.], 1996. — 56 с.

Бурелом : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродецкий. — Запорожье : [б. и.], 1995. — 56 с.

Покаяние : стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродецкий. — Запорожье : [б. и.], 1995. — 52 с.

Половодье души: стихи / А. М. Бродецкий ; Александр Бродец­кий. — Запорожье : [б. и.], 1995. — 42 с.

Інтернет-ресурс:

Голдобін, А. І. Бродецький Олександр Михайлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5438&lang=ukr

Не проходить прийдешнє,

не минає минуле, –

Що було й те, що буде, –

все вже знає земля…

            Б. Мозолевський

Зоя Харитонівна Попандопуло – завідуюча відділом історії краю Запо-

різького обласного краєзнавчого музею. Народилася 10 березня 1948 року

в селищі Шамлут Туманянського району Вірменії. Там закінчила середню

школу, в 1967 р. стала студенткою історичного факультету Харківського

державного університету. Під час навчання сформувалися її наукові інтер-

еси, вже з першого ж курсу вона зацікавилася археологією, яка в подаль-

шому стала справою всього життя. Ще в студентські роки вона прийма-

ла участь в розкопках на Бельському городищі (Полтавська область) під

керівництвом відомого українського археолога і історика Б. А. Шрамка, 

пізніше в Криму співпрацювала з А. Щепинським і В. Латишевою.

У 1972  р.  після закінчення університету працювала вчителем істо-

рії в одній із середніх шкіл м. Ізюм Харківської області. З 1973 р. її доля

пов’язана із Запоріжжям і Запорізьким обласним краєзнавчим музеєм, де

Зоя Харитонівна трудиться і сьогодні. 

70–80-ті роки – це час, коли на території області активно працювали

численні польові експедиції Інституту археології АН УССР. Дослідницька

праця поряд із такими  відомими археологами, як В. І. Бідзиля, В. В. Отро-

щенко, А. В. Бодянський, Ю. В. Болтрик, С. М. Ляшко приносила не лише

задоволення, але й сприяла професійному зростанню. Разом із колегами їй

вдалося створити в Запоріжжі місцевий археологічний  центр.

Пізніше вона й сама очолила археологічну експедицію музею. Під її ке-

рівництвом досліджено не один десяток пам`яток на території області, які відносяться до різних археологічних культур.  Найбільш значимими

були: Соколовський курган, Гостра могила, Бабурський курган, скіфський

могильник біля с. Скельки, середньовічне городище Великі і Малі Кучугури, 

досліджує З. Х. Попандопуло і узбережжя річок Дніпра, Конки, Верхньої

Терси, Каховського водосховища.

В результаті цих вивчень віднайдено нові пам’ятки, які знайшли своє

відображення на археологічній карті області та описані в статтях, моно-

графіях, методичних посібниках, інформаційних повідомленнях.

У 1986 р. Зоя Харитонівна створила Клуб любителів історії, члени яко-

го на протязі багатьох років є головною робочою силою експедицій. У ре-

зультаті їх роботи фонди музею поповнилися сотнями експонатів. 

Свій досвід музейної і наукової роботи вона з успіхом використала при

створенні експозиційних залів музею, виконаних на високому науковому рів-

ні. Недаремно   відвідувачі обласного краєзнавчого музею завжди перебу-

вають у стані захоплення від залів археології. При подачі матеріалу там

вдало поєднано наукову основу, популярність і наочність. Експозиція дає

можливість зрозуміти всю складність і багатство давньої історії краю.

Значне місце в  роботі З. Х. Попандопуло займає просвітницька і про-

пагандистська діяльність. Її лекції і екскурсії постійно користуються не-

змінним успіхом, а телевізійні передачі завжди мають широкий резонанс.

Вона член редколегії журналу “Музейний вісник”, який  понад 10 років

видає обласний краєзнавчий музей.

Наукові праці

Скифский грунтовый могильник “Скельки” / З. Х. Попандопуло. – Запо-

рожье, 2011. – 116 с.

Сарматские погребения грунтового могильника “Скельки”/ З. Х. Попан-

допуло // Старожитності Степового Причорномор’я  і Криму. – Запоріж-

жя, 2009. – Т. ХV. – С. 142–144.

Информационное сообщение о раскопках в г. Лахти / З. Х. Попандопу-

ло // Древности Степного Причерноморья и Крыма. –  Запорожье, 1997. 

– Т.VІ. – С. 4–5.

Курганный могильник 11 у с. Беленькое / З. Х. Попандопуло // Древнос-

ти Степного Причерноморья и Крыма. –  Запорожье, 1992. – Т.ІІІ. – С. 

106–111.

Новый скифский могильник на окраине г. Запорожья / З. Х. Попандопуло

// Памятники бронзового и раннего железного веков Поднепровья. – Дне-

пропетровск, 1987. – С. 74–87.

Клады бронзових изделий / З. Х. Попандопуло // Музейний вісник. – 2007. 

– № 7. – С. 16–23.Курганный могильник на окраине с. Днепрельстан Запорожского ра-

йона / З. Х. Попандопуло, О. А. Шмакова // Музейний вісник. – 2008. – №

8. – С. 42–64.

Література про життя та діяльність

Тихомолова И. К 50- летию З. Х. Попандопуло / И. Р. Тихомолова // Ста-

рожитності  Північного Причорномор’я  і Криму : зб. наук. праць. – Запо-

ріжжя, 1999. – Т.VІІ. – С. 209–210.

Попандопуло Зоя Харитоновна // Запорожье археологическое : биоби-

блиогр. справ. – Запорожье, 1999. – С. 21–23.

Чайка О. Зоя Харитоновна Попандопуло  / О. В. Чайка // Музейний ві-

сник. – 2008. – № 8. – С. 183–184.

Література та інтернет-ресурс:

Носаль Евгения Ивановна // Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается. — Запорожье, 2010. — С. 128–129.

Її ім’я стало символом мужності : (Носаль Євдокія Іванівна) // В ім’я життя. — К., 2005. — С. 178–181. — Текст укр. та рос.

Носаль Евгения Ивановна // Герои Советского Союза : крат. биограф. словарь : [в 2 т.]. — М., 1988. — [Т.] 2 : Любов — Ящук. — С. 180.

Носаль Евгения Ивановна // Героини. — М., 1969. — Вып. 2. — С. 69-75.

Скориця, Д. Ім’я – Герой / Дар’я Скориця // Михайлів. новини. — 2013. — 29 трав. (№ 38). — С. 3.

Шак, В. «Ночная ведьма» из Бурчака // МИГ. — 2007. — 10 мая (№ 19). — С. 46–47.

Голдобін, А. І. Носаль Євгенія Іванівна [Електронний ресурс] // Сла­ветні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=6704&lang=ukr

Зробив внесок у ство­рення апаратури бортової автоматики систем управління ракетно-космічної системи «Енергія – Буран», модулів станції «Мир». Похо­ваний на Капустяному кладовищі (м. Запоріжжя).

Література:

Бакланов, О. Д. Дождь пополам с солнцем [Электронный ресурс] // Бакланов, О. Д. Космос — моя судьба. — М., 2012. — Т. 2 : Записки из «Матросской тишины». — С. 133. — Режим доступа : http://knigaln.ru/knigi/tom2-cosmos-moya-sudba.pdf

Спілка вірмен Запорізької області (далі – Спілка) – суспільна організація, яка об’єднує біля 10 тисяч представників вірменської діаспори і входить до Спілки вірмен України. Очолює організацію Арташес Аветікович Саргасян, почесний голова – Рафаель Азізович Мурадян (почесний громадянин міста Запоріжжя, академік), віце-президент – Рудольф Володимирович Акопян.

Головною метою діяльності товариства є об’єднання предс­тавників вірменської національності для задоволення культурних, духовних потреб і вирішення громадсько-політичних, економічних та правових проблем. Основними завданнями є вивчення історії, культури, мистецтва, традицій вірменського, українського народів, усебічна підтримка та допомога членам товариства в різних сферах життєдіяльності, правовий та соціальний захист.

У структуру Спілки входить Запорізька вірменська молодіжна організація «Урарту» (заснована 17 грудня 2006 р., голова – Женя Восканян), Вірменська Апостольска церква Запорізької області (від­крита у 2006 р., настоятель – отець Юсік Нуріджанян), вір­менська недільна школа «Нарек» (заснована у 2006 р., директор – Наіра Леві­ковна Тутуджян), недільна вірменська школа у місті Бердянську (відкрита у 2016 році), вечірня вірменська школа у місті Мелітополі (відкрита у 2017 році). Найближчим часом буде відк­рита школа вокалу, танців та мистецтв.

Основні напрямки діяльності Спілки:

–      організація заходів, присвячених знаменним датам у житті вірменського та українського народів, участь в обласних, міських громадсько-культурних заходах та заходах націо­нально-культурних товариств;

–      фінансування благодійних акцій, надання благодійної допо­моги дитячим будинкам, дитячим спортивним закладам;

–      здійснення допомоги бійцям АТО, вимушеним переселен­цям з зони АТО;

–      сприяння розвитку та зміцненню зв’язків з громадськими організаціями України та інших держав, на території яких проживають вірмени.

Члени Спілки відзначають Вірменський тонацуйц – річний цикл національних свят, який включає державні свята Вірменії, релігійні свята, звичаї, обряди. Наприклад, День Незалежності Вірменії, Ба­рекендан (Масляна неділя), Меци Парк (Великий піст) та інші. Відзначають два головні Дні пам’яті: жертв землетрусу 1988 року – 7 грудня, жертв геноциду 1915 року – 24 квітня. Уже два роки поспіль молодіжна організація «Урарту» проводить в ЗОУНБ науково-практичні конференції, присвячені річниці геноциду вірмен Османською імперією. До Дня пам’яті жертв геноциду проводиться ціла низка заходів. 25 квітня 2017 року відбувся концерт, прис­вячений 102-й річниці пам’яті жертв геноциду вірмен 1915 року в Концертному залі ім. М. Глінки, на якому виступили учасники сьомого сезону шоу «Голос країни» – Армен Костандян, Асмік Широян, Ева Восканян, Катерина Маргарян і Нарек Геворгян. У квітні 2017 року, у пам’ять про геноцид вірмен, була висаджена «Алея життя» зі 102 дерев у сквері по вулиці Перемоги, 95–А.

Видатними подіями культурного життя міста стають виставки вірменських художників. Тільки за останній час відбулись: 16 серпня 2016 р. – персональна виставка Маріанни Смбатян; 7 грудня 2016 року – виставка «Квіти граната», присвячена Дню пам’яті жертв землетрусу 1988 року, у Запорізькому обласному художньому музеї, на якій представлені були як картини художників світового рівня з фондів музею, так і видатних запорізьких вірменських художни­ків; 6 лютого 2017 року – персональна виставка Гаяне Арушанян «Погружение. Ляпис. Лазурь» у комплексі «Наірі».

Велику увагу приділяє Спілка допомозі дитячим будинкам, інтернатам, навчальним, спортивним закладам. У 2017 році пройшов Другий щорічний відкритий турнір з шахів за підтримки Спілки у Запоріжжі. 25 лютого 2017 р. Спілка подарувала федерації боксу при Школі вищої спортивної майстерності боксерські груші, які були вручені заступнику федерації боксу Руслану Щербінці.

11 березня 2017 р. представники Спілки відкрили новий проект центру національних культур Запорізької обласної універ­сальної наукової бібліотеки – «Видатні люди Запоріжжя». Читачі і гості бібліотеки мали змогу дізнатися про видатних мешканців Запоріжжя вірменської національності, а також поспілкуватися з ві­це-президентом Рудольфом Акопяном, настоятелем Вірменської Апостольскої церкви Запорізької області отцем Юсіком Нуріджа­няном, художницею Гаяне Арушанян та представницями Запорізь­кої вірменської молодіжної організація «Урарту». Представники Спіл­ки тісно співпрацюють з центром національних культур, уже двічі проходив Вірменський день дарування книжок (19 лютого), беруть участь у відзначенні Дня рідної мови, Дня пам’яті та примирення, інших заходах.

За ініціативи Спілки був створений фільм «Гордість нації» про десятьох видатних вірмен Запорізької області (режисер Петро Сур­гаєв), прем’єра відбулася 18 квітня 2017 р. у кінотеатрі ім. О. Дов­женка.

Вірменська громада Запоріжжя співпрацює з багатьма вір­менськими організаціями України та за кордоном, підтримує зв’язки з Вірменією.

(О. А. Назаренко)

Література та інтернет-ресурси:

Спілка вірмен Запорізької області // Ми – українські. — [Запо­ріжжя, 2012]. — С. 36–37.

Коваленко, А. Армянская община Запорожья: «Мы хотим раз­вивать не только свою культуру, но и познавать особенности других национальностей» // Верже. — 2016. — 3 марта (№ 9). — С. 11.

Вірмени Запоріжжя святкували День незалежності // Запороз. Січ. — 2016. — 24 верес. (№ 177). — С. 3

Данагулян, Л. Уроки вірменської у школі «Нарек» : [відкрили на базі Запоріз. гімназіїї № 27 ] // Запоріз. правда. — 2007. — 13 листоп. (№ 171). — С. 4.

«Нарек» открывает двери : [в Запорож. гуманитар.-лит. гим­назии № 27 открылась воскресная армянская школа] // Верже. — 2007. — 6 сент. (№ 36). — С. 2.

Первый камень : [строительство армян. культурного центра в Запорожье заложено 30 авг.] // Верже. — 2005. — 1 сент. — С. 5.

Гривцова, О. Союз вірмен починає діяти // Запоріз. правда. —2002. — 4 квіт. — С. 4.

Союз армян Запорожской области приглашает к сотрудни­честву // Запороз. Січ. — 2002. — 26 берез.

Гривцова, О. Ці запальні горці : [Дні вірмен. культури в Запо­ріжжі ] // Запоріз. правда. — 2001. — 10 лют. — С. 2.

Господа армяне, объединимся! : [об учредит. конф. Армянского культурного общества в Запорожье] // Наш город. — 1993. — 16 марта.

***

Запоріжцям презентували документальний фільм «Гордість на­ції» [Електронний ресурс] : [картину зняли за ініціативи Спілки вір­мен Запорізької області про видатних вірмен діаспори] // Завжди новини. — 2017. — 18 трав. — Режим доступу : https://ztv.zp.ua/­zaporizhtsyam-prezentuvali-dokumentalniy-film-gordist-natsiyi/

УЗапоріжжі висадили Алею життя [Електронний ресурс] : [17 квітня за ініціативою Спілки вірмен Запорізької області у сквері навпроти вірменської церкви, по вул. Перемоги, 95–А висадили 102 де­рева в пам’ять про 102-гу річницю геноциду вірмен в Османській імпе­рії] // Новини Запоріжжя. — 2017. — 18 квіт. — Режим доступу : http://uanews.zp.ua/other/2017/04/18/103828.html

Іван Васильович Манило – поет, яскравий представник українсь­кої діаспори в Америці 1950–1970 років. І його творчість, і його життєвий шлях, на жаль, і досі мало відомі українському читачеві. Але ми спробуємо відтворити окремі епізоди завдяки невтомному КДБ, що пильнував за Манилом щонайменше півтора десятка років.

У поле зору радянських спецслужб поет потрапив влітку 1945-го, коли на нього була заведена розшукова справа № 1930. З ко­ротенької довідки, яку вона містить, дізнаємося, що Манило наро­дився у 1918 році в селі Юрківка Оріхівського району сучасної Запорізької області. У 1937–1939 роках навчався в Запорізькому педінституті, закінчив літературознавчі курси при Спілці письме­нників у Києві. Лишався в Запоріжжі під час німецької окупації, співпрацював із місцевої газетою «Нове Запоріжжя». Судячи з дос­тупних випусків газети, поет друкував у ній свої вірші. Один із них, «Слово українського добровольця» (Нове Запоріжжя, 30.06.1943 р.), був масово передрукований у різних газетах, які видавалися на окупованій території України. Вірш містить прямий заклик повер­тати зброю проти «совєтів» і «боронити свободи стяг».

Сказала ж мати з ким іти

І нищити кого дощенту:

О, сину мій! Чи чуєш ти:

Нас кличе Захід і Шевченко!

Крім того, за даними КДБ, під час окупації Іван Манило нале­жав до підпільного осередку ОУН, який діяв у селі Юрківка. Ніби саме за це був заарештований німецькими каральними органами у 1943 році. Принаймні, такі висновки робилися з донесень агентів «Якоря», «Павла», «Овода», «Коби», «Нікітіної», «Огонька» та «Кова­левського». Запам’ятайте останнього – це друг дитинства Манила, за допомогою якого КДБ намагатиметься завербувати поета.

У невеличких спогадах, опублікованих уже в еміграції в Аме­риці у 1951 році, Іван Манило не підтверджував свою належність до ОУН, тим не менш, згадував про діячів націоналістичного підпілля. Про німецькі ж репресії розповідав таке: «на початку 1944 року, на вулиці міста Миколаєва був заарештований гестапівцями мій приятель – журналіст з Донбасу Павло Бойко. Я поспішив йому на допомогу та й сам попав в гестапівські лабети. Нас замкнули в тісні і темні камери смертників, кожного окремо. Перед тим били обох кулачищами так, що ми, падаючи на підлогу, харкали кров’ю».

Івану Манилу, якого примусово вивезли до Німеччини, пощас­тило залишитися живим та згодом виїхати далі на Захід. За даними 1-го Головного Управління КДБ, він проживав у Мюнхені, де зай­мався літературною роботою, був відомий як поет та автор нарисів. Зокрема, публікував байки у газеті «Хлібороб», сільськогосподарсь­кому виданні часопису «Українець».

На світі жив Ведмідь Йосиф,

Горбатий і товстий,

Йому превесело жилося,

Бо він був цар… І кат страшний…

Від 1947 року Іван Манило мешкав у США. Його дружина Лідія була уродженкою Нікополя, воєнне лихоліття також закинуло її на Захід. Обидва працювали на заводі, і, за спостереженням радянсь­ких агентів, заробляли достатньо для прожиття. Зокрема, придбали собі будинок на шість кімнат, що за радянськими мірками, звичай­но ж, було розкішшю. Іван Манило продовжив навчання, у 1957 ро­ці закінчив Пенсільванський університет. Мешкав у Філадельфії, орга­нізував видавничий фонд і видавництво «Світ». Не полишав писати і від перших повоєнних років публікував власні творчі доробки.

На початку 1956 року Іван Манило через листування відновив зв’язки із сестрою Тетяною Манило, що мешкала у Кушугумі Запо­різького району. Поступово розширював коло запорізьких адреса­тів, цікавився долею знайомих, чимало з яких були заарештовані органами держбезпеки або ж перебували у розшуку. Цим викликав до себе черговий «сплеск інтересу» з боку радянських спецслужб. Тим більше, що серед адресатів Манила був уже згаданий друг дитинства, за сумісництвом радянський агент «Ковалевський».

Той активно звітував КДБ про листування з поетом. Зокрема, повідомляв, що Манило висловлював тугу за Батьківщиною, мов­ляв, віддав би усе, аби хоч раз приїхати сюди і побачити рідні сте­пи. Поет був щирим, про це можна судити хоча б з вірша Манила, що саме у той час був надрукований у часопису українців Америки «Свобода».

Я із Юрківки, де Оріхів

Шумить піснями вдалині,

Де зорі падають на стріхи,

Немов троянди осяйні.

Де люд привітний, працьовитий

Горить в роботі до зорі,

Де Кінка золотом залита

Сповняє щедро ятері.

Саме цю тугу і вирішили використати співробітники КДБ в опе­ративних цілях. Ретельно вивчивши творчий шлях Івана Манила, радянські спецслужби знали, що він перебуває в оточенні діячів еміграції, які проводили «активну антирадянську діяльність», зок­рема йшлося про Івана Багряного. У 1958 році за завданням КДБ агент «Ковалевський» у листуванні з Манилом пропонував ос­танньо­му зустрітися на Всесвітній виставці у Брюсселі. Однак зуст­річ не відбулася, Манило, посилаючись на брак коштів, відмовився.

Утім, не підозрюючи, що друг дитинства заагентурений і лис­тується з ним в оперативних цілях, поет прагнув зустрічі. Дізнав­шись, що «Ковалевський» працює вчителем, запрошував його по можливості у складі якоїсь педагогічної делегації приїхати до США.

Тим часом співробітники КДБ продовжували вивчати оператив­ні можливості роботи з Манилом. Головною метою була його вербовка для розробки антирадянських груп та організацій за кордоном.

На сьогодні матеріалів, які б проливали світло на подальші дії КДБ щодо Івана Манила після 1958 року, не знайдено. Поет помер у 1976 р. у місті Вайнленд, штат Нью-Джерсі, там і похований. Усі його збірки побачили світ в Америці, для пересічного українського читача він лишається майже невідомим.

(Ю. І. Щур)

Твори:

Феномен : поезії, гуморески, епіграми, байки, дружні жарти / Іван Манило-Дніпряк. — Нью-Йорк ; Філадельфія : [б. в.], 1976. — 95 с. : іл.

Меч Святослава [Електронний ресурс] : поезії, байки, гуморес­ки / Іван Манило Дніпряк. — Нью-Йорк ; Мілвіл : Волосожар, 1973. — 82 с. : іл. — Режим доступу : http://diasporiana.org.ua/poeziya/10611-manilo-dnipryak-i-mech-svyatoslava

Україна сама...: поезії, гуморески, байки, балади, дружні літ. жар­ти / І. Манило. — Нью-Йорк ; Вайнланд : Волосожар, 1966. — 48 с. : іл.

Грім за зорею : лірика, гумор, сатира / І. Манило. — Нью-Йорк : Волосожар, 1963. — 64 с.

Пеани і кпини : гуморески, байки, епіграми. — Нью-Йорк ; Вайн­ланд : Волосожар, 1960. — 32 с.

Байкар : книга для всіх і для нікого / І. Манило. — Нью-Йорк ; Вінніпег : [б. в.], 1955. — 104 с.

Запоріжжя сміється : гуморески, епіграми, пародії / І. Манило. – Авгсбург, 1950. — 31 с.

Січ і відсіч : байки / І. Манило. — Мюнхен : Світ, 1948. — 47 с.

Постріли з пера : дружнє / І. Манило. — Авгсбург, 1947. — 48 с.

Колючий сміх : байки / І. Манило. — Авгсбург : [б. в.], 1946. — 31 с.

***

Не сумуй! / Іван Манило-Дніпряк // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю. — Запоріжжя, 2008. — С. 454.

[Добірка віршів] / Іван Манило — Дніпряк // Січовий Парнас : анто­логія : поетичні твори вихованців ЗДУ. — Запоріжжя, 2000. — С. 38–44.

Водоспад біля Запоріжжя ; «Ти не клич...» : [вірші] / Іван Ма­нило-Дніпряк // Визвол. шлях. — 1971. — № 6. — С. 710–711.

Література та інтернет-ресурси:

Біляїв, В. І. [Манило Іван] // Біляїв, В. І. «На неокраянім кри­лі...» : (штрихи до літ. портретів західної діаспори) / В. І. Біляїв ; Володимир Біляїв. — Донецьк, 2003. — С. 77, 225, 282, 322.

Чабаненко,  В. Іван Манило-Дніпряк : [біографічна довідка] // Сі­човий Парнас : антологія : поетичні твори вихованців ЗДУ. — За­поріжжя, 2000. — С. 37.

Полтава, Л. Іван Манило-Дніпряк / Леонід Полтава // Визвол. шлях. — 1976. — № 7–8. — С. 903–908.

Манило Іван Васильович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу до статті : http://uk.wikipedia.org/wiki/Манило_Іван_­Васильович

Манило Іван Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6512&lang=ukr

Ткаченко, В. [Історія м. Запоріжжя : вступ. ст. ; в т. ч. зга­дується І. В. Манило] / В. Ткаченко, Ф. Турченко, Г. Шаповалов // Матеріали до багатотомного «Зводу пам’яток історії та культури України. Запорізька область». Кн. 1 : Запоріжжя [Електронний ре­сурс]. — К., 2016. — С. 28. — Режим доступу : http://history.org.ua/­LiberUA/ZvidZap1_2016.pdf

Щур, Ю. Архіви КДБ: як поета Івана Манила на тугу за запо­різькими степами «ловили» [Електронний ресурс]. — Режим доступу до статті : https://zp.depo.ua/ukr/zp/2017/arhivi_kdb-yak-poeta-ivana-manila-na-tugu-za-zaporozkim...

Геннадій Георгійович Шпитальов народився 17 березня 1968 року в м. Гуляйполе Запорізької області. У 1994 р. закінчив Запо­різький державний університет за спеціальністю історія. Працював учителем історії та заступником директора гімназії у м. Вільнянську. З березня 2003 р. – старший викладач, з серпня того ж року – доцент кафедри філософії і політології Запорізького юридичного інституту МВС України. З серпня 2010 р. – доцент кафедри приват­ної охорон­ної діяльності Інституту управління і права Запорізького націо­нального технічного університету. У 2002 р. захистив канди­датську дисертацію – «Військова служба запорозького козацтва пе­ріоду Нової Січі в російсько-турецьких війнах» (науковий керів­ник – А. В. Бойко). Сфера наукових інтересів у контексті досліджен­ня історії Південної України: південноукраїнські землі в російсько-турецьких війнах XVIII ст. Нагорода: «Відмінник освіти України» (2000). Автор низки наукових публікацій і навчальних посібників з історії, філософії, логіки і права. Зокрема, з історії Південної України видано 3 монографії, 1 брошура, 20 наукових і близько 100 енциклопедичних статей.

(І. В. Шершньова)

Праці:

Донська і Дніпровська флотилії в російсько-турецькій війні 1736–1739 років / Г. Г. Шпитальов ; Геннадій Шпитальов ; НАН Украї­ни [та ін.]. — К. : [б. в.], 2015. — 280 с. : іл.

Українська ландміліція / Г. Г. Шпитальов ; Геннадій Шпитальов; НАН України [та ін.]. — К. : [ЗНТН], 2013. — 152 с., 3 л. карт : фото, іл., табл.

Військова служба запорозького козацтва в російсько-турецьких війнах 1735–1739 та 1768–1774 років / Г. Г. Шпитальов. — Запо­ріжжя : Прем’єр, 2004. —240 с.

Військова служба Запорозького козацтва періоду Нової Січі в російсько-турецьких війнах : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. іст. наук : [спец.] 07.00.01 — історія України / Г. Г. Шпи­тальов ; Шпитальов Геннадій Георгійович ; Запоріз. держ. ун-т. — Запоріжжя, 2002. — 16 с.

Запорозьке військо в російсько-турецькій війні 1735–1739 років / Г. Г. Шпитальов. — Запоріжжя : Тандем-У, 2002. — 72 с. — (Запо­розька спадщина ; вип. 13).

***

Донська військова флотилія в російсько-турецькій війні 1735–1739 рр. / Г. Шпитальов // Чорноморська минувшина : записки Відділу історії козацтва на Півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України : зб. наук. праць. — Одеса, 2012. – Вип. 7. — С. 12–38.

Дніпровська військова флотилія (1737–1739) / Г. Шпитальов // Чор­номорська минувшина : записки Відділу історії козацтва на Півдні Украї­ни Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України : зб. наук. праць. — Одеса, 2011. — Вип. 6. — С. 14–37.

Українське козацтво у Семилітній війні / Г. Шпитальов // Вісник Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. — Запоріжжя, 2009. — № 1. — С. 215–224.

Поштова і перевізна служби Війська Запорозького низового в пе­ріод російсько-турецької війни 1768–1774 рр. / Г. Шпитальов // Січе­славський альманах : зб. наук. праць з історії укр. козацтва. — Дніпро­петровськ, 2008. — Вип. 3. — С. 59–65.

Лівобережне козацтво в російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. / Г. Шпитальов // Записки історичного факультету. — Одеса, 2006. — Вип. 17. — С. 133–139.

Бойові дії на території України в період «Cхідної кризи» (ро­сійсько-турецької війни 1710–1713 рр.) / Г. Шпитальов // Наукові записки : зб. праць молодих вчених та аспірантів. — К., 2006. — Т. 13. — С. 78–105.

Населення Запорозьких Вольностей у воєнній організації Нової Січі. 1734–1775 рр. / Г. Г. Шпитальов // Студії з історії Степової України. — Запоріжжя, 2003. – Вип. 1. — С. 88–94.

Запорізьке військо у другій половині 30-х років XVIII століття / Г. Шпитальов // Наукові записки : зб. праць молодих вчених та аспі­рантів / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Гру­шевського НАН України — Запорозьке відділення. — К., 2001. — Т. 6. — С. 159–180.

Література та інтернет-ресурс:

Шпитальов Геннадій Георгійович // Гуляйполе – столиця Запо­різьких степів : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР. — Запоріжжя, 2016. — С. 67. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 8).

Шпитальов Геннадій Георгійович [Електронний ресурс] // Дос­лідники історії Південної України : біобібліогр. довід. — К., 2013. — Т. 1. — С. 368–370. — Режим доступу : http://history.org.ua/LiberUA/978-966-02-6973-6/ 978-966-02-6973-6.pdf

Шпитальов Геннадій Георгійович // Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / упорядники: Ігор Лиман, Вікторія Константінова. — Запоріжжя, 2011. — С. 310–312.

18 березня 1958 року Запорізький міськвиконком, втілюючи ідею освітян міста створити природний куточок із багатим зібранням різноманітної флори, прийняв рішення про створення дитячого ботанічного саду для практичних занять учнів і вчителів-біологів та пропаганди екологічних знань серед населення.

Сад було закладено у жовтні того ж року. Упродовж 7 років плідної роботи на площі 12,7 га землі, що колись була завалена різ­ним сміттям, створено Запорізький міський дитячий бота­нічний сад, господарями якого стали діти. Велику шефську допомогу в розбудові ботанічного саду надавав завод «Запоріжсталь», молодь міста активно брала участь у впорядковуванні території. Директором новоствореної установи став В. А. Балюта. За часів його керівництва було збудовано 5 теплиць та відкрито оранжерею «Зимовий сад», яка є окрасою закладу. Діяльність Володимира Андрійовича була відмі­чена державними нагородами: заслужений учитель України, кавалер ордена Трудового Червоного Прапора.

Розширювався дендрарій, кожен рік з’являлися нові дерева та кущі, збільшуючи колекцію насаджень саду, розбудовувалися теп­лиці. Юннати ботанічного саду представляли свої дослідницькі ро­боти на республіканських та місцевих виставках.

Під керівництвом досвідчених педагогів у 1968 році в 40 гру­пах різноманітних гуртків працювало 600 дітей, з 1976 року – 47 груп і навчалося 690 юннатів. Працювали гуртки: юні квітникарі, как­тусівники, садівники, зоологи, орнітологи, фенологи, фотографи та юні механізатори. На території ботанічного саду діяв «Зелений патруль».

Завдяки зусиллям наступного директора Г. П. Коваленка про­довжувалася розбудова установи: розпочата робота з систематиза­ції рослин, відкрилася «Фондова теплиця», створені відділи тропіч­них та субтропічних рослин, відкритого ґрунту, лікарських рослин, дендрології. З 1992 року ЗМДБС стає членом асоціації ботанічних садів України.

Подальшим розвитком ботанічного саду опікувалася директор Ганна Федорівна Сабадіна. З 1988 року і дотепер цю посаду обіймає Тамара Іванівна Єрьоміна. Сучасний ботанічний сад має у своєму господарстві 20 теплиць площею 2 тис. кв. м; мережа гуртків ди­тячого ботанічного саду лишається стабільною: функціонує 18 гуртків, які нараховують 46 груп. У них щорічно безкоштовно нав­чаються і виховуються більше 600 дітей віком від 7 до 17 років.

Окрім флори, тут є живий куточок, де живуть мавпочка Чіп, павліни, цесарки, фазани та різні рибки. На сьогоднішній день Запорізький дитячий ботанічний сад – це парк-пам’ятка са­дово-паркового мистецтва, яка входить до складу природно-запо­відного фонду України і досі залишається єдиним в Україні дитя­чим ботанічним садом. Відвідавши заклад, тут можна придбати або замовити рослину, яка вам сподобалася.

12 травня 2017 року в конференц-залі Запорізького міського ди­тячого ботанічного саду відбулося виїзне засідання двох депутатсь­ких комісій Запорізької міськради: з екології та з питань народної освіти і культури. Директор ботанічного саду Тамара Єрьоміна презентувала учасникам засідання проект програми розвитку по­зашкільного навчального закладу «Дитячий парк „Запорізький місь­кий ботанічний сад“» Запорізького міської ради. Проект передбачає поетапну, з 2017 р. до 2022 р., програму реконструкції інфраструкту­ри, території та теплиць, у тому числі знаменитого «Зимового саду», розвитку науково-дослідницької та селекційної діяльності, удоско­налення позашкільного навчання та рекламно-туристичного нап­рямку. Попередній кошторис проекту – більше 33 мільйонів гри­вен. Представники депутатських комісій зійшлися на думці, що такий унікальний для України позашкільний заклад потребує сис­темного розвитку та, відповідно, фінансування.

(Л. М. Чубенко)

Література:

Казкове диво Запоріжжя / Упр. з питань екол. безпеки Запоріз. міськради, Запоріз. міськ. дитяч. бот. сад. — [Б. м. : б. в., 2013?]. —– 12 с. : фото. — 55 років.

Запорізький міський дитячий ботанічний сад // Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991–2011. — [Запоріжжя], 2011. — С. 76–79. — На обкл. : 20 років незалежності України.

150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. – [Запорожье : б. и., 2011]. — 126 с. : ил.

30 лучших мест для семейного отдыха. Запорожье туристи­ческое : музеи, парки, памятники, театры, фонтаны, отели, ресто­раны / [ген. директор Валерий Фоменко]. — [Запорожье : Запорожье-Медиа, 2010]. — 52 с. : ил. — (Журнал «Это здороВо!» ; № 5).

Єрьоміна, Т. І. Дитячий ботанічний сад – омріяний куточок Запоріжжя : до 50-річчя Запорізького міського дитячого ботанічного саду / Т. І. Єрьоміна, І. Ю. Артюх-Савлучинська. — Запоріжжя : [б. в.], 2008. — 80 с.

Райський куточок Запоріжжя / Упр. з питань екології Запоріз. міськ. ради; Запоріз. міськ. дитячий ботан. сад; відп. за вип. Т. І. Єрьомі­на. — Запоріжжя : Запоріжжя, 2008. — 12 с.

Чарівний дивосвіт / Запорізький міський дитячий ботанічний сад. – Запоріжжя : [б. в.], 2005. — 14 с. : іл.

***

Кузьменко, Н. Про мудрість вікову шепоче сад... : (Запоріз. бо­танічному саду 50 років) / Н. Кузьменко // Запоріз. правда. — 2008. — 8 трав. (№ 67–68). — С. 10.

Чистенко, І. Ботанічний сад — зелена оаза серед промислового міста / І. Чистенко // Запороз. Січ. — 2007. — 27 берез. (№ 57). — С. 5.

Похо­ваний на Капустяному кладовищі м. Запоріжжя.

Командир танкового батальйону 59-ї танкової бригади Воронезького фронту, лейтенант Пота­пов відзначився в боях за р. Дніпро у вересні 1943 року. З 1957 року мешкав і працював у м. Мелітополі.

Народився Василь Абрамович Потапов 27 березня 1918 року в селі Бортне Залегощенського району Орловської області в селянській родині. У 1936 році закінчив технікум, працював механіком на МТС.

У лавах Радянської армії з 1938 року. Танкіст. Учасник Другої світової війни з 22 червня 1941 року і до Дня Перемоги. Перший бій був для механіка-водія В. А. Потапова за Львів, де він одержав першу бойову нагороду. Захищав Сталінград, визволяв Луганськ, форсував Дніпро 25 вересня 1943 року і з ходу зайняв с. Ходорів під Києвом. Високе звання Героя гвардії старшому лейтенанту, коман­диру 290-го танкового батальйону В. А. Потапову було присвоєно 3 червня 1944 року.

11 вересня 1943 року перед батальйоном В. А. Потапова було поставлено завдання взяти населений пункт Коновалове. По­тапов уміло організував бій і особисто повів батальйон в атаку. У цьому бою старший лейтенант В. А. Потапов знищив 9 гармат, 1 танк, 10 автомашин і більше 150 солдатів і офіцерів против­ника. Піс­ля форсування ріки Дніпро батальйон В. А. Потапова знищив понад 600 ворогів, 2 танки, 12 гармат, 25 кулеметів та 5 мінометних батарей.

13 вересня 1943 року батальйон В. А. Потапова звільнив Хо­дорів – останній опорний пункт ворога на правому березі Дніпра. Цього ж дня В. А. Потапов був поранений, але зумів довести бій до виконання завдання. За цей бій, за високий героїзм та виховання мужніх танкістів старшому лейтенанту Василю Абра­мовичу Потапову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Зупинив Герой свій танк на річці Ельбі на північ від Берліна.

Після закінчення війни продовжував службу в армії. З 1956 року підполковник В. А. Потапов у запасі. З 1957 року проживав і працював в Мелітополі. Помер 5 серпня 1996 року. Похований в Мелітополі.

(В. В. Сакун)

Література:

Потапов Василь Абрамович // Книга пам’яті України. Запо­різька область. — [Запоріжжя, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 374.

Голдобін, А. І. Потапов Василь Абрамович // Голдобін, А. І. За­порізька Алея слави – народна святиня = Запорожская Аллея славы – народная святыня / Анатолій Голдобін. — Дніпропетровськ, 2002. — С. 396–397.

Потапов Василь Абрамович // Днепр – река героев : свиде­тельства всенародного подвига. — 2-е изд., доп. — К., 1988. — С. 357.

Література:

Запорізький рахунок Великій війні, 1939–1945 : [монографія] / [авт. : Ф. Турченко (наук. ред.) та ін.]. — Запоріжжя : [Просвіта], 2013. — С. 260–261.

Микола Данилович Сафошин народився 28 березня 1918 року в м. Запоріжжі. Займатися боротьбою почав у 1933 році в Запорізь­кому міському Будинку фізкультури.

До артилерійської частини Червоної Армії запорізького борця призвали в жовтні 1940 року. Командир 76-мм гармати Сафошин захищав Київ, у січні 1942 року отримав контузію та потрапив у по­лон. Після втечі з колони полонених добрався до Запоріжжя та в жовтні 1943 року знову став до лав армії, брав участь у звільненні Варшави та Кенігсбергу.

Повернувшись до рідного міста у 1946 році, Микола Сафошин успішно займався боротьбою (вагова категорія 52 кг). Виступав за добровільне спортивне товариство «Спартак». Двічі ставав чемпіо­ном України з греко-римської боротьби (1948, 1950) та двічі посідав четверте місце на чемпіонатах СРСР.

По завершенні борцівської кар’єри став одним з кращих тренерів з греко-римської, а згодом – вільної боротьби: з 1953 р. – інструктор, тренер з боротьби ДСО «Спартак», з 1961 р. – тренер з боротьби спортивного товариства «Трудові резерви». Микола Данилович Сафошин вивів у майстри не одне покоління запорізь­ких борців, до того ж не тільки вільного, а й класичного стилю. Серед них такі знані, як заслужені тренери СРСР Едуард Кляхін і Євген Чертков, дворазовий чемпіон світу Сергій Рибалко, срібний призер Олімпійських ігор Шота Ломідзе.

14 листопада 1981 року перестало битися серце заслуженого тренера України Миколи Даниловича Сафошина. Похований на Першотравневому кладовищі м. Запоріжжя.

(Л. М. Чубенко)

Література та інтернет-ресурс:

Сафошин Микола Данилович // Книга пам’яті України. Запорізька область. — [Запоріжжя, 2010]. — Т. 22 (1) : Переможці. — С. 406.

Смирнов, В. В. [Сафошин Николай Данилович] // Смирнов, В. В. Борцовская «кухня». 50 меню / Валерий Смирнов. — Запорожье, 2007. — С. 185–186.

Сафошин Микола Данилович // Енциклопедія олімпійського спор­ту України. — К., 2005. — С. 232.

Фундатор запорізької вільної боротьби // Запоріз. правда. — 2008. — 1 квіт. (№ 48). — С. 4.

Сафошин Микола Данилович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=7009&lang=ukr

Література:

Якушенко Олексій Михайлович // Запорізька організація Націо­нальної спілки художників України. — Запоріжжя, 2007. — С. 184–185.

Коломієць, Н. Олексій Михайлович Якушенко / Надія Коло­мієць // Актуальний погляд. — 2016. — 1 верес. (№ 22). — С. 5.

Муха, Е. Художник видит мир сердцем / Елена Муха // Запороз. Січ. — 2014. — 16 жовт. (№ 211–213). — С. 20.

«Акварельна» душа Олексія Якушенка // Запоріз. правда. — 2013. – 17 жовт. (№ 119–120). — С. 16.

Муха, О. Допоки б’ється серце... / Олена Муха // Голос Гу­ляйпілля. — 2010. — 20 лип. (№ 58). — С. 2.

Середа, В. Подорож життям Олексія Якушенка / Віра Середа // Запоріз. правда. — 2010. — 29 лип. (№ 110–111). — С. 10.

Чуприна, А. В галерее Art’L – романтик Алексей Якушенко / Анна Чуприна // МИГ. — 2010. — 8 июля (№ 27). — С. 15.

Эстеркина, И. В соединении с водой // Афиша Запорожья. — 2010. — 12-25 июля (№ 13). — С. 58.

Алексеева, О. Алексей Якушенко: «Пока горит в душе» / Оксана Алексеева // МИГ. — 2008. — 10 апр. (№ 15). — С. 14.

Латанський, С. Живописець Запорізького краю / Сергій Ла­танський // Запороз. Січ. — 2008. — 22 квіт. (№ 78). — С. 8.

Олесь (Олексій) Іванович Жолдак народився 30 березня 1918 р. в с. Верблюжка Новгородківського району Кіровоградської області в селянській родині. Закінчив Запорізький педагогічний технікум (1940, нині Запорізький національний університет). Ще студентом (1937) Олесь Жолдак дебютував як поет. З-під його пера виходили вірші – лагідні настроєві акварелі. Він уміло змальовував пейзажі степової України, віддавав належну для молодого віку данину ніж­ним інтимам. Це був справді свіжий голос літературного новобранця. Його слово помітили й вирізнили. Починалася загалом безхмарна творча кар’єра, його запросили працювати в редакцію газети «Ком­сомолець Запоріжжя», але все перервала війна, що одягла на нього шинель і повела дорогами смертей та випробувань. Олесю Іванови­чу не раз довелося бути на передовій, не раз могли вбити, але йому пощастило вижити в тому смертоносному часі і просторі.

Після війни працював у редакціях газет «Червоне Запоріжжя», «Радянська Україна», «Літературна Україна», у Держвидаві України та журналі «Перець». На них, фронтовиків із бездоганною людсь­кою репутацією, не раз намагалися робити ставку компартійні вер­ховоди: нацьковували їх то на молодих письменників, то на диси­дентів. Дехто ставав знаряддям у руках владоможців, але Жолдака серед погромників та «одобрямців» ніколи не було.

Його вірші перекладалися російською та білоруською мовами. Олесь Жолдак працював у галузі художнього перекладу з російсь­кої, білоруської, сербохорватської та інших мов. Член Спілки пись­менників СРСР з 1961 року. Писав сценарії для студії «Укртеле­фільм». Почавши з лірики (збірка «Орлята», «Перевесло» та інші), Олесь Іванович швидко збагнув, що це не його. Проспівавши на прощання «Хвалу дрібнотемним поетам»:

У нього вірші скажем так –

Літературний порожняк :

До стоверстової сторінки

Тебе несе він без зупинки!

Олесь Жолдак перейшов – назавжди! – до сатири та гумору. І це – пародії, шаржі, епіграми, гуморески, – виявилося його жанром, даним йому від Бога.

Максим Рильський, прочитавши Жолдакову пародію на себе, негайно ж написав йому рекомендацію до Спілки письменників.

В улюбленому жанрі Олесь Жолдак і відбувся як творча осо­бистість, ставши вельми дотепним і оригінальним сатириком і гу­мористом. З’явилися збірки: «Відколювання номерів», «Вибрики Пегаса» та інші.

Олеся Жолдака пам’ятають високим, дещо сухорлявим і завжди підтягнутим, по-парубоцькому струнким. При зустрічах, вітаючись, він незмінно підіймав капелюха і приязно посміхався. Тепла і щиро-дружня посмішка була його візитівкою, сутністю його доброї душі.

І якщо в роки тяжкої війни він щасливо уникнув смерті при форсуванні Дніпра, то Дніпро в мирний час сам забрав гумориста. Олесь Іванович, маючи страшний діагноз хвороби, сам зробив муж­ній крок назустріч смерті і там, у дніпрових хвилях, знайшов свій вічний спокій...

8 червня 2000 р. Олеся Івановича Жолдака поховали на Пів­денному кладовищі Києва.

Так завершив своє багатотрудне, героїчне і веселе життя фрон­товик, командир легендарної «катюші», за мирного часу веселий поет-пересмішник – Олесь Іванович Жолдак, на грудях якого сві­тилися нагороди: орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, два ордени Червоної Зірки, медалі. А ще гуморист – лауреат літературної премії НСПУ ім. Остапа Вишні (1987) та Петра Сагайдачного (1998); нагороджений також грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

(Т. В. Мартиненко)

Твори:

Щоб не журився колос : лірика, гумор, пародії / О. Жолдак. — К. : Дніпро, 1995. — 311 с.

Вибрики Пегаса : літ. пародії, дружні шаржі, усмішки / Олесь Жолдак ; передм. М. Слабошпицького. — К. : Дніпро, 1988. — 260 с.

Маститі мастаки : гумор та сатира / Олесь Жолдак. — К. : Рад. письменник, 1983. — 141 с. : іл.

Рівновага : лірика, гумор, сатира / О. І. Жолдак. — К. : Дніпро, 1978. — 175 с. : іл.

Вибрики Пегаса : літ. пародії, дружні шаржі, усмішки / Олесь Жолдак. — К. : Дніпро, 1968. — 114 с.

Перевесло : лірика, гумор, сатира / О. Жолдак ; Олесь Жолдак. – К. : Держлітвидав УРСР, 1964. — 142 с.

Орлята : поезії / О. Жолдак. —К. : Молодь, 1953. — 79 с.

***

«Я знаю, чого тобі треба...» ; Материне прохання ; Син ; «Із кожним днем все далі й далі...» ; Весняні акварелі / О. Жолдак ; Олесь Жолдак // Січовий Парнас : антологія : поетич. твори вихованців ЗДУ. — Запоріжжя, 2000. — С. 46–47.

Берізка : [вірш] / Олесь Жолдак // Весела Січ : альманах Міжнар. асоціації гумористів і сатириків. – Запоріжжя, 2000. — № 7. — С. 29.

Наливайко й Закусило : [гумореска] / Олесь Жолдак // Веселий курінь : гумор. альманах Запоріз. орг-ції Спілки письменників Украї­ни. — Запоріжжя, 1993. — № 1. — С. 74.

Записная книжка ; Уважительная причина ; На пляже ; Перех­валил ; Заучился : [юморески] / Олесь Жолдак // Веселая ярмарка : страницы украинского юмора. — М., 1992. — С. 222–225.

З нових вибриків Пегаса / Олесь Жолдак // Веселий ярмарок : гумор і сатира. — К., 1983. — Вип. 1. — 250–253.

Література:

Жолдак, Я. О. Жолдак Олесь (Олексій) Іванович // Енциклопедія сучасної України. — К., 2009. — Т. 9 : Е-Ж. — С. 637.

Олесь Жолдак : [коротка біографічна довідка] // Січовий Парнас : антологія : поетичні твори вихованців ЗДУ. – Запоріжжя, 2000. — С. 45.

Жолдак Олесь (Олексій) Іванович // Українська літературна енциклопедія. — К., 1990. — Т. 1. — С. 210.

Сом, М. На диво серйозний пересмішник : до 90-річчя від дня народження Олеся Жолдака // Літ. Україна. — 2008. — 17 квіт.

Ребро, П. Чому зажурився колос : [пам’яті Олеся Жолдака, майстра веселого слова] / Петро Ребро // Запоріз. правда. — 2003. — 13 груд. — С. 7.

Жолдак Олесь (Олексій) Іванович [Електронний ресурс] // Сла­ветні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=5912&lang=ukr

Віктор Іванович Міхеєнко народився 30 березня 1943 року у Свердловській області. Навчався в Київському інституті фізичної культури, закінчив його в 1968 році.

Майстра спорту СРСР В. І. Міхеєнка підготував відомий запорізький тренер Борис Федорович Геттун. Борець Міхеєнко виступав за спортивні товариства «Колос» та «Буревісник» у ваговій категорія 82 кг.

По завершенні спортивної кар’єри він з 1963 року працює тренером у Запорізькій школі вищої спортивної майстерності. Заслужений тренер України з греко-римської боротьби Віктор Іва­нович Міхеєнко підготував багато відомих спортсменів: О. Хвоща, С. Бідного, Ю. Нальотова, О. Карпенка, В. Карпенка, Є. Каянца та ін.

(Л. М. Чубенко)

Інтернет-ресурс:

Смирнов, В. В. Міхеєнко Віктор Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=6598&lang=ukr

Пройшов шлях від асистента до проректора. Ни­ні мешкає в Нью-Йорку, США.

Борис Миколайович Кочерга народився 31 березня 1948 року у місті Шостка Сумської області у родині лікарів. Після переїзду родини до м. Мелітополя навчався в середній школі № 5, яку закінчив у 1966 році. У тому ж році вступив до Кримського держав­ного педагогічного інституту на історичне відділення. По його закінченні у 1970 році здобув фах учителя історії та суспільство­знавства. Нетривалий час (упродовж року) працював учителем історії Спаської восьмирічної школи Мелітопольського району. З грудня 1970 року до травень 1971 року працював науковим співробітником Мелітопольського краєзнавчого музею. Після служби у Збройних Силах працював учителем історії та суспільствознавства у середній школі № 10 м. Мелітополя.

З листопада 1973 року життя і діяльність Б. М. Кочерги тісно пов’язані з Мелітопольським державним педагогічним інститутом, де він пройшов становлення як науковець та управлінець від поса­ди асистента до професора та проректора з гуманітарних питань та міжнародних зв’язків. За період навчання в аспірантурі Московсь­кого обласного педагогічного інституту імені Н. К. Крупської упродовж 1975–1978 рр. Б. М. Кочерга підготував кандидатську дисертацію, яку захистив у 1979 році. Упродовж 1979–1994 рр. – старший викладач, доцент, професор, завідувач кафедри філософії та політології Мелітопольського державного педагогічного інсти­туту. Упродовж 1988–1991 рр. навчався в докторантурі кафедри фі­лософії гуманітарних факультетів Московського державного уні­верситету, яку успішно закінчив захистом докторської дисертації.

Близько двадцяти п’яти років займався викла­дацькою, науковою і громадською діяльністю у вищій школі та без­посередньо в Мелітопольському державному педагогічному інституті. За період наукової діяльності написав та опублікував понад 100 наукових та науково-публіцистичних статей у галузях філософії та виховання, політичної історії, політології, соціальної філософії, історії української громадської думки. Роботи Б. М. Ко­черги, серед яких два підручники, дві монографії, ряд навчальних посібників відомі не тільки в Україні, але й за її межами. Він активно під­тримував наукові і творчі зв’язки з вищими навчальними закладами та вченими інших країн, неодноразово брав участь у міжнародних наукових конференціях. Під його керівництвом на кафедрах со­ціально-гуманітарних дисциплін здійснювалася активна робота з відродження української духовної спадщини та її застосу­вання в навчальному процесі.

Як викладач та вчений Б. М. Кочерга заслужив високий авто­ритет серед співробітників, аспірантів і студентів. Його навчальні заняття відрізнялися професійною культурою та ерудицією, містили наукове та методичне новаторство, педагогічну майстер­ність. Б. М. Кочерга здійснював значну роботу як організа­тор соціально-гуманітарного напряму підготовки майбутніх учите­лів. Брав активну участь у реалізації державних програмних документів з реформування системи вищої освіти в Україні.

У 1993 році Борис Миколайович обраний дійсним членом Між­народної Академії інформатизації. За вагомий внесок у розви­ток національної освіти та успіхи в навчанні і вихованні молоді в квітні 1997 року Б. М. Кочерзі було присвоєне почесне звання заслуженого працівника народної освіти України.

Окрім наукової діяльності, Борис Миколайович здійснював активну громадську діяльність – читав лекції для молоді міста і району, керував семінаром, був членом добровільної народної дружини, членом президії міської організації товариства «Знання».

На теперішній час Б. М. Кочерга проживає у Сполучених Штатах Америки. Донедавна працював в одному з університетів Нью-Йорка.

(В. П. Воровка)

Праці:

Народи Північного Приазов’я : (етнічний склад та особливості побутової культури) / М-во освіти України [та ін. ; авт. кол.: Б. М. Ко­черга та ін. ; редкол. : І. П. Аносов]. — Запоріжжя: Просвіта, 1997. — 176 с. : іл. — Бібліогр. : с.  171–173 (56 назв).

Література та інтернет-ресурс:

Афанасьєва, Л. В. Кочерга Борис Миколайович // Енциклопедія сучасної України. — К., 2014. — Т. 15 : Кот – Куз. — С. 74.

Кочерга Борис Миколайович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6230&lang=ukr

Василь Тарасович Моісеєнко народився в березні 1908 року в с. Олександрівка (нині – Привітне) Запорізького р-ну в селянській родині. Після закінчення початкової школи переїхав до Казахстану, у с. Черкаське (нині – Черкаськ Саркандського району Алма­тинської області), де працював у колгоспі керівником тракторної бригади. На фронтах Другої світової війни з грудня 1941 р. Василь Тарасович Моісеєнко – командир розрахунку станкового кулемета 3-го ескад­рону 7-го гвардійського Перемишльського кавале­рійського полку (2-га гвардійська Кримська кавалерійська дивізія, 1-й гвардійський Житомирський кавалерійський корпус, 1-й Український фронт), гвардії старший сержант.

У серпні 1942 року 2-га гвардійська кавалерійська дивізія брала участь у відбитті удару супротивника в районі міста Жіздра, нині Калузької області. Серед загиблих у боях 12 серпня 1942 року зазначалося й прізвище кулеметника гвардії червоноармійця В. Т. Моісеєнка. Однак він не загинув, а був важко поранений і після лікування повернувся у свій полк.

У жовтні 1943 року дивізія була переправлена через річку Дніпро на північ від м. Київа і взяла участь у боях з розширення плацдарму. 9 жовтня гвардії молодший сержант В. Т. Моісеєнко зни­щив 2 снайперів супротивника, які вели вогонь по нашим підроз­ділам, що переправлялися через річку Тетерів. У подальших боях з 10–12 жовтня 1943 року в районі сіл Затонський та Сичівка (нині затоплені Київським водосховищем, територія Вишгородського району Київської області) знищив станковий кулемет з розрахун­ком, руч­ний кулемет і до 30 солдатів противника. Василь Тарасович Моі­сеєнко представлений командиром полку до нагородження орде­ном Червоного Прапора. Наказом командувача військами 1-го Українського фронту нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

При переході в наступ 8 листопада 1943 року В. Т. Моісеєнко вогнем з кулемета знищив 3 вогневі точки супротивника, забезпе­чивши успішне просування ескадрону. У ході контратаки против­ника з автомата знищив 6 німецьких солдатів. Командиром полку представлений до нагородження орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. Наказом командира 1-го гвардійського кавалерійського корпусу нагороджений другим орденом Слави ІІІ ступеня. За цей же подвиг у липні 1944 року наказом командира дивізії нагород­жений орденом Червоної Зірки.

Воював на Західному, Південно-Західному і Воронезькому (з 20 жовтня 1943 року – 1-й Український) фронтах. Брав участь у битві за Москву, Ржевсько-Вяземській, Київській, Рівне-Луцькій, Львівсь­ко-Сандомирській, Карпатсько-Дуклінській, Сандомирско-Сілезь­кій, Нижньосилезькій і Берлінській наступальних операціях.

У боях був тричі поранений. У ході Берлінської наступальної операції В. Т. Моісеєнко неодноразово проявляв себе рішучим, сміливим та ініціативним воїном. При оволодінні містом Ортранд (земля Бранденбург) 21 квітня 1945 року під сильним вогнем про­тивника висунув кулемет уперед і відкрив вогонь по опорних пунктах противника, обладнаних у кам’яних будинках і траншеях. Знищуючи одну за одною вогневі точки ворога, забезпечив успішне просування ескадрону вперед. У ході бою знищив 15 кулеметних точок, понад 50 солдатів противника і підпалив ешелон з боєпри­пасами. 24 квітня за форсування річки Ельби в районі населеного пункту Церен (нині комуна Діра-Церен (Саксонія)), ведучи вогонь через річку по передових позиціях противника на західному березі Ельби, знищив 2 легковики, 3 мотоцикли і 3 вантажівки з боєпри­пасами. Будучи пораненим, продовжував вести вогонь по ворогу.

29 квітня 1945 року ескадрон був атакований противником з флангів і оточений. В. Т. Моісеєнко вів вогонь по атакуючому про­тивнику, знищивши понад 40 німецьких солдатів. Коли скінчи­лися боєприпаси, воїни пішли в рукопашний бій. Убивши п’ятьох нім­ців, В. Т. Моісеєнко загинув смертю хоробрих.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань і проявлені при цьому відва­гу і геройство гвардії старшому сержанту Моісеєнку Василю Тара­совичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно. По­хований у братській могилі в населеному пункті Льотхайн (нині комуна Кебшюцталь, район Майсен, земля Саксонія, Німеччина).

Нагороджений орденами Леніна (27.06.1945), Вітчизняної вій­ни I (14.08.1944) та II (12.11.1944) ступенів, Червоної Зірки (31.07.1944), 2 орденами Слави III ступеня (23.12.1943, 26.12.1943). Іменем В. Т. Моісеєнка названа школа в селищі Карабулак Ескель­дінского району Алматинської області Казахстану і вулиця в селі Черкаськ Саркандського району тієї ж області.

(Д. О. Буша)

Література:

Моисеенко Василий Тарасович // Герои Советского Союза : крат. биогр. слов. : [в 2 т.]. — М., 1988. — [Т.] 2 : Любов — Ящук. — С. 104.

Смірнова, В. Встановили меморіальну дошку герою-земляку [в с. Августинівка Запоріз. р-ну] / Віра Смірнова, Віра Кошелєва // Чер­воний промінь. — 2014. — 4 черв. (№ 60). — С. 2.

Скловський, В. Безсмертний подвиг Василя Моісеєнка / Віктор Скловський // Червоний промінь. — 2013. — 14 серп. (№ 61). — С. 2.

Література:

Тимохин, И. И. Сектор высоты / И. И. Тимохин ; Игорь Тимо­хин. — Запорожье : Дикое Поле, 2010. — 88 с. : фото.