Література:

Левітан Володимир Самійлович // Книга пам’яті України. Запо­різька область. — [Запоріжжя, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 273.

Шевельов, М. П. За рідну землю // Через роки і відстані : розпо­віді із заводського життя [вироб. об-ня «АвтоЗАЗ»]. — Дніпропет­ровськ, 1993. — С. 56.

Куперман, Ю. Жизнь, связанная с небом / Юрий Куперман // Надежда. — 2015. — 8–14 июля (№ 28). — С. 14.

Курочкіна, Т. Один із семи / Тамара Курочкіна // Запоріз. прав­да. — 2010. — 22 черв. (№ 90). — С. 4.

Вічна пам’ять : [некролог] // Запоріз. правда. — 2000. — 5 верес. ; Индустр. Запорожье. - 2000. — 5 сент.

Шак, В. Он памятник себе воздвиг... / Владимир Шак // МИГ. — 2000. — 27 апр. (№ 17). — С. 7, 13 (фото).

Література:

Клименко, О. О.Грядунова Олександра Павлівна // Енциклопедія сучасної України. — К., 2006. —Т. 6 : Го — Гю. — С. 567.

Грядунова Олександра Павлівна // Мистецтво України : біо­графічний довідник. — К., 1997. — С. 183.

Заги­нув в Ефіопії.

В’ячеслав Федорович Логінов народився 9 травня 1938 року в Рязані. Через усе його дитинство йшла болісна історія: батьківсь­кий страх перед сталінським терором, страшна війна з рваними ра­нами і смертями, голодні післявоєнні роки. Але, дивлячись в бла­китне небо, де щасливо нишпорили безжурні птахи, маленький хлоп­чик мріяв про сталеву птицю, про безмежну височину, про слух­няний штурвал у сильних руках.

Свою мрію він здійснив, вступивши до Тамбовського вищого військового авіаційного училища льотчиків імені М. М. Раскової. Випускник училища лейтенант В’ячеслав Логінов служив у різних гарнізонах, у різних військових округах, поки доля не закинула його 1967 року до Запоріжжя, у 338-й військово-транспортний авіа­ційний полк 6-ї військово-транспортної авіаційної дивізії.

Молодого здібного льотчика призначили командиром війсь­ково-транспортного літака АН-12, спеціалізованого для переве­зення повітряного десантування (до 60 чоловік) і бойової техніки (до 20 т). Бойовий шлях капітана пройшов через Чехословаччину, Єгипет, Ефіопію.

Того сумного дня, 16 серпня 1979 року, екіпаж АН-12 бп (7 осіб і двоє супровідників) на чолі з командиром капітаном Логіновим мав на борту кілька десятків військовослужбовців ефіопської армії, яких перевозив з Аддис-Абеби до Асмери.

Політ здійснювався вдень, хмарність була купчаста, де-не-де йшли окремі грози. Коли висота польоту дійшла до 5100 метрів, літак опинився в зоні сильного граду. Ці 30 секунд перебування у нес­приятливих обставинах виявилися фатальними: градом були пош­коджені чарунки масляних радіаторів на трьох двигунах. Екіпаж продовжував політ на одному двигуні, знижуючись і шукаючи майданчик для вимушеної посадки. На 62-й хвилині польоту літак сів на схил гори (місцевість була гориста) з прибраним шасі та з випуще­ними закрилками на 35 градусів. Літак зруйнувався, згорів, усі заги­нули, у тому числі капітан Логінов, вижив тільки штурман екіпажу.

За участь у бойових операціях капітан В’ячеслав Федорович Логінов був нагороджений нагородами: орденом Червоної Зірки, ме­даллю «За бойові заслуги», орденом Червоного Прапора (посмертно).

Поховали бойового льотчика 27 серпня 1979 року на Капустя­ному кладовищі (м. Запоріжжя).

(Д. О. Буша)

Література та інтернет-ресурс:

Логінов В’ячеслав Федорович // Книга пам’яті України. Запорізь­ка область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і]: Інтернаціоналісти. — С. 54.

Евтушенко, Ю. М. Логинов Вячеслав Федорович // Евтушен­ко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. - Запорожье, 1994. — С. 42–43.

Шахмин, Б. Тайна «черного ящика» : трагическая страница неизвестной войны в Эфиопии / Б. Шахмин, Ю. Ботнер // Индустр. За­порожье. — 1991. — 23 февр. ; 1, 6 марта.

Костянтин Панастович Кізіров народився 10 травня 1918 року в місті Мелітополі Запорізької області. Закінчив 4 класи, працював шліфувальником на заводі «Металонікель». У грудні 1938 року приз­ваний в армію військкоматом міста Мелітополя. Проходив службу в прикордонних військах. На фронті з початку війни. У липні 1944 року снайпер 25-го прикордонного полку (236-та стрілецька дивізія, 46-та армія 3-го Українського фронту) єфрейтор К. П. Кізіров у боях на правому березі річки Дністер у районі населеного пункту Пуркари (Суворовський, нині — Штефан-Водський район, Молдова) вразив 23 солдатів та офіцерів против­ника. 6 липня 1944 року нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня. З 11 по 25 січня 1945 року К. П. Кізіров у складі полку в районі міста Капошвар (Угорщина) вразив 15 солдатів та офіцерів противника. 8 лютого 1945 року нагороджений орденом Слави ІІ ступеня. З 28 травня до 7 квітня 1945 року К. П. Кізіров у складі 25 полку (3-тя піхотна дивізія 3-го Українського фронту) у боях на лівому березі річки Драва за населений пункт Дравасабольч придушив кулемет і знищив більше 10 солдатів противника. 29 червня 1945 року нагороджений орденом Слави І ступеня.

Війну закінчив в Австрії. Демобілізований в листопаді 1945 ро­ку. Проживав у Москві. Працював в готелі. Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню, медалями. Помер 29 червня 1991 року.

(В. В. Сакун)

Література

Голдобин, А. И. Кизиров Константин Панастович // Голдо­бин, А. И. Герои Запорожского края – полные кавалеры ордена Славы / А. И. Гол­добин ; Анатолий Голдобин. — Запорожье : Плюс 73, 2015. — С. 70.

Блюмский, В. Т. «Не ради орденов и славы...» : [в т. ч. о К. П. Ки­зирове] / В. Т. Блюмский, С. В. Воловник // Мелитоп. краевед. журн. — 2013. — № 1. — С. 44–49.

Фотохудожник Борис Дворний народився 10 травня 1958 року на Черкащині, неподалік від тих пам’ятних місць, де починав свій шлях до вершин духу Тарас Шевченко, де творив українську історію Богдан Хмельницький.

Фотографією зацікавився ще у шкільні роки, і це захоплення стало визначальним.

З 1975 року брав участь у всеукраїнських та міжнародних фо­токонкурсах, фотовиставках і став членом фотоклубу «Славутич» м. Черкаси. З 1980 до 1985 року навчався на кінооператорському факультеті ВДІКу (м. Москва) на курсі знаменитого майстра О. В. Галь­періна, де також вдосконалював свої знання про фотографію під керівництвом легендарного професора Л. П. Дико.

Наступний період життя Бориса Дворного тісно пов’язаний із козацьким краєм, де він з 1985 до 2007 року працював фотоко­респондентом Національного інформаційного агентства «Укрінформ» по Запорізькій області, прес-секретарем прокурора області, викладав фотожурналістику в Запорізькому національному університеті.

Член Національної спілки журналістів України, а в 1990 році на установчому з’їзді був одним із засновників Національної спілки фотохудожників України. Учасник та призер понад 80 всеук­раїнських та міжнародних фотоконкурсів, виставок, салонів, пленерів.

Репортерські фотографії Бориса Дворного публікувались у сот­нях газет, журналів України та СРСР – від районних до централь­них: «Известия», «Правда», «Голос України», «Урядовий ку­р’єр», журнал «Україна».

Здобутки автора в галузі творчої фотографії в різний час були надруковані на сторінках журналів «Советское фото» (Москва), «Fo­tografie» та «Fotokinomagazin» (Берлін), «Хортиця» (Запоріжжя), «Європа-центр» (Київ), «Digital Photographer» (Київ), а також опуб­ліковані у фотокнигах, як, наприклад, «Поэтика фотографии» (Москва), «Музей техники Богуслаева».

Борис Дворний продовжує свої творчі пошуки як учасник все­українських та міжнародних пленерів, зокрема таких як «Диво­світ» (Запорізька область), «Хортиця крізь віки» та «Запорізький пейзаж» (Запоріжжя), «Платеров» (Польща).

Література та інтернет-ресурс:

Дворний, Б. Козацька звитяга : [фото] // Міжнародний мистець­кий пленер «Хортиця крізь віки. 2016», ХІIІ / Запоріз. орг. Нац. спілки худож. України ; [редагування І. Гресик]. — Запоріжжя, [2016]. — С. 25.

Дворный Борис // Запорожский фотоклуб, 1963 — 2013 : 50-й годовщине Запорожского фотоклуба посвящается. — [Запорожье], 2013. — С. 36.

Дворний Борис Вікторович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=5751&lang=ukr

Мойсей Давидович Шахнович народився 15 травня 1918 року в м. Старокостянтинів Хмельницької області в родині кравця-кус­таря. У 1937 році закінчив Дніпропет­ровський машинобудівний технікум. Працював теплотехніком на Старокостянтинівському цукровому заводі.

У 1938 році був призваний до Робітничо-селянської Червоної армії, а в 1941 році закінчив Бакинське військове піхотне училище. З листопаду 1941 року – на фронтах Другої світової війни. Брав участь у боях на Південному, Сталінградському, 4-му Українсько­му, 1-му Прибалтійському фронтах. Був двічі важко поранений.

Командир батареї 321-го артилерійського полку 91-ї стрілець­кої дивізії 51-ї армії 4-го Українського фронту капітан М. Д. Шах­нович відзначився у вуличних боях за місто Мелітополь. 15 жовтня вів бій у районі спиртозаводу біля перехрестя вулиць Героїв України (стара назва – «Кірова»), Монастирська (стара назва – «Воровського») та проспекту Б. Хмельницького. Його батарея успіш­но протистояла наступу танків і живої сили противника. Коли сна­рядом був виведений з ладу розрахунок одної з гармат, Шахнович встав до уцілілої гарматі й особисто підбив два танки.

18 жовтня 1943 року в Мелітополі продовжувалися запеклі бої за кожну вулицю, за кожну хату. Особливо тяжкі бої проходили в районі міського парку, у якому ворог створив потужний вузол оборони. Командир батальйону капітан І. А. Скорий наказав вибити фашистів з парку силами 561-го стрілецького полку за під­тримкою батареї 321-го артилерійського полку капітана Шахновича. Але наступаючі піхотинці були притиснуті до землі шаленим кулеметним вогнем. Місцевість була відкрита. Ще кілька хвилин і нікого з наступаючих вже не залишиться в живих. Батарейці Шахновича відкрили вогонь по кулемету, який знаходився в будинку станції дитячої залізниці (зараз в цьому будинку – гімназія № 10). Але коли піхотинці піднялися в атаку, їх знову зупинив ворожий кулемет, ожилий за рогом дитячої залізничної станції. Багато добровольців намагалися дістатися до кулемета, але були вбиті або поранені. У цій важкій обстановці бою капітан Шахнович вирішує сам знищити кулемет противника. Попросив прикрити його вогнем і швидкими кидками кинувся у напрямку до кулемета. У момент, коли він опинився поряд з ворожими кулеметниками, виявилося, що в частих падіннях і перебіжках їм були втрачені і пістолет і граната. Не розгубившись, капітан підняв саперну лопатку, і в його руках вона перетворилася на смертельну для ворога зброю. Один кулеметник був убитий, а другий, вражений натиском офіцера, ки­нувся тікати. Кулемет замовк, і піхотинці капітана Скорого оволоділи парком. У цьому бою М. Д. Шахнович був поранений. За ліквідацію ворожого вузла оборони, виявлену винахідливість і мужність 1-го листопада 1943 року йому і капітану Скорому були присвоєні зван­ня Героїв Радянського Союзу.

З 1946 року М. Д. Шахнович був демобілізований з лав Ра­дянської Армії у званні капітана. Закінчив Московський інститут народного господарства (1958) і працював директором гастроному в м. Баку. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, медалями. Помер 19 жовтня 1982 р. Ім’я Мойсея Давидовича увічнено в Ме­літополі на Алеї Героїв Радянського Союзу. Одна з вулиць міста названа ім’ям Героя.

(О. М. Алексєєв)

Література та інтернет-ресурс:

[Шахнович Моисей Давидович] // Алексеев А. Н. Мелитополь военных лет (1941–1943). — Мелитополь, 2007. — С. 91–94.

Шахнович Моисей Давидович // Вечная слава Мелитопольщины : краткий биографический справочник. — Мелитополь, 2005. — С. 237.

Шахнович Моисей Давидович // Герои Советского Союза : крат­кий биографический словарь. — М., 1988. — Т. 2. - С. 764–765.

Шахнович Моисей Давидович // Кумок, В. Евреи Мелитополя / Кумок В. Н., Воловник С. В. — Мелитополь, 2012. — Т. 1. — С. 395, 479.

Куперман, В. До гармати стає комбат // Куперман В. На бере­гах Молочної : нариси про Героїв Рад. Союзу : 50-річчю Великої Пере­моги присвячується / Куперман В., Мохов М. — Мелітополь, 1994. — Вип. ІІ. — С. 95–96.

На улицах Мелитополя : Шахнович Моисей Давыдович // Золотые звезды Полесья : очерки о Героях Сов. Союза. — 3-е изд., испр. и доп. — К., 1985. — С. 487–490.

Шахнович Моисей Давидович [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.maria-online.com/books/article.php?lg=ru&q=Шах­нович,_Моисей_Давидович

У 1960 році закінчив Львівський державний інститут фізкультури. Упродовж 15 років представляв збірну команду СРСР. Дворазовий чемпіон світу на змаганнях у США (1962), Фінляндії (1965), срібний призер чемпіонату світу (США), бронзовий призер чемпіонату світу (Швеція). Срібний при­зер чемпіонату Європи (Білорусь), переможець міжнародного тур­ніру серії Гран-прі на приз І. Піддубного (1963, 1964), дворазовий чемпіон СРСР, багаторазовий призер чемпіонатів СРСР. Виступав у ваговій категорії 52 кг. Тренери Е. Кляхін, М. Сафошин. Із 1971 працював тренером добровільного спортивного товариства «Динамо», тренером збірної команди Куби, директором Запо­різької шко­ли вищої спортивної майстерності.

Література:

[Рыбалко Сергей] // Смирнов, В. В. Борцовская «кухня». 50 меню / В. В. Смирнов. — Запорожье, 2007. — С. 22–23, 225.

Человек чести // Спортивное Запорожье. — 1998. — № 6. — С. 3.

Література:

Мелітопольський комітет сприяння поверненню кримських та­тар на історичну батьківщину «Азат» // Ми – українські. — [Запо­ріжжя, 2012]. — С. 50–51.

Балакина, М. Мелитопольцы почтили память жертв депорта­ции крымско-татарского народа / Инна Балакина // Мелитоп. ведо­мости. — 2017. — 24–30 мая (№ 21). — С. 3.

Ольховская, Ю. Ридван Ибраимов: «Хочу своими глазами уви­деть возврат Крыма» : [пред. об-ва «Азат», член «Самообороны Ме­литопольщины»] / Юлия Ольховская // Мелитоп. ведомости. — 2017. — 31 мая – 6 июня (№ 22). — С. 6.

Підпорядкував собі колишню козацьку слободу Біленьку (1802 року продав свої катеринославські землі М. П. Миклашевському).

Література та інтернет-ресурс:

Лютый, А. Генерал-фельдмаршал граф Михаил Федорович Ка­менский // Лютый, А. Очерки истории Северной Таврии / А. Лютый, О. Варяник. — Запорожье, 2007. — [Т. 2] : Землевладельцы. — С. 171–189.

Ігнатуша, А. Є. Кам’янський Михайло Федотович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6055&lang=ukr

За його ескізами створено герб Запорізької області, нагрудний знак «Почесний гро­мадянин Запоріжжя» та ін.

Загинув в Афганіста­ні. Похований на Кочубеївському кладовищі в м. Запоріжжі.

Література:

Буркін Віктор Гнатович // Книга пам’яті України. Запорізька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 21.

Література:

Лохматова, А. Катеринославське земство / А. Лохматова ; ЗДУ [та ін.] — Запоріжжя : Тандем-У, 1999. — 200 с.

Література:

Тарасенко, Л. Чадик Марко Аркадійович // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація. — Запоріжжя, 2010. — С. 245–246.

Кейль, Л. Вітаємо нашого колегу з ювілеєм / Лілія Кейль // Запороз. Січ. — 2003. – 24 трав. — С. 5.

Володимир Гуліч – яскрава особистість у культурному прос­торі Запоріжжя й України.

Народився в родині відомого запорізького художника Анто­на Гуліча, тому змалечку художнє середовище було для нього рідним.

Дитинство майбутнього художника пройшло біля моря, в м. Туапсе, і цю любов до моря, ріки, води він несе через усе життя.

Навчався Володимир майстерності у славетному Львівському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва, який закінчив у 1990 році (викладач В. Крвавич).

Член Спілки художників України з 1992 року.

Художник працює в галузі монументального та станкового жи­вопису, дизайну, відеоарту, полюбляє експериментувати. У 2006 році разом з друзями заснував Міжнародний симпозіум су­часного мистецтва «Бірючий», є головою «Спілки дослідників су­часного мистецтва», куратором творчого об’єднання «Артзебс». Постійно бере участь у всеукраїнських та міжнародних виставках.

Декілька років, до подій у Криму, жив у Ялті, але повернувся до рідного Запоріжжя під час анексії півострова. Упродовж останніх трьох років відкрив виставку «Привиди Лівадії» в Муніципальній галереї Харкова, виступив куратором Всеукраїнського проекту «Оку­повані мистецтвом», творчо працював у Стамбулі. Крім того, роботи художника радують жителів невеличкого турецького містечка Бах­чеджик, яке прийняло в рамках Хелікон-арт-резиденції укра­їнських художників, які були позбавлені малої Батьківщини – Криму.

Минулої осені В. Гуліч брав участь ще в одній серйозній акції в Стамбулі: група «Артзебс» разом з турецькими та німецькими художниками, мешканцями Стамбула, відстоювала мистецтвом від рейдерського захвату залізничний вокзал. Були створені величезні роботи, відеоінсталяції, проходили перфоманси.

Володимир Гуліч як дизайнер оформив у Запоріжжі один з ресторанів японської кухні, у Києві два роки займався розробкою дизайну корпусних меблів, але довелося повернутися до Запоріжжя через хворобу батька.

2002 року художник взяв участь у регіональному фестивалі сучасного мистецтва під назвою «Культурні герої» у Харкові. Разом з колегами з Харкова Володимир Антонович презентував поп-арт-проект «Любов, яка схожа на „Song“», в основі якого лежить любов до дівчини, до себе, до навколишнього світу, життя. Цей проект був визнаний найкращим у номінації «Образотворче мистецтво», а Во­лодимир Гуліч отримав звання «культурного героя».

Неодноразово митець брав участь і в регіональних експози­ціях, влаштовував персональні виставки. У вересні 2014 року, після остаточного переїзду художника з Криму, його виставка «Оксамитовий сезон» відкрилася в галереї «Lenin». На експозиції були представлені найбільш промовисті з написаних за останній рік картин, присвячених тому ж Криму.

Перед цим картини майстра побували на виставці «Окуповане мистецтво» в Тернополі.

У 2016 році в Запорізькому художньому музеї було відкрито величезну персональну виставку В. Гуліча «Ріка – Море». Близько 50 картин й інсталяцій, відео-арт, створений самим художником та його дружиною Анастасією Лойко, були представлені на виставці. Проект «Ріка – Море» включав полотна, написані Володимиром у Криму, де кілька років тому започаткували творчу резиденцію українських художників. Тепер, на жаль, вона припинила свою ро­боту. Для запоріжців, мабуть, найцікавішою була частина проекту – «Закоханий Геракл», яку Володимир Гуліч виготовив із … сміття. Точніше, з недбало викинутих відпочивальниками пакетів у Дніп­ро, на Хортиці та в інших зелених зонах Запоріжжя.

Модерніст по натурі, Володимир Гуліч зачаровує глядачів не­прямими асоціаціями та алюзіями.

А кредо художника – «Мій дім – Україна».

(О. А. Савкіна)

Література:

Латанський, С. В. Гуліч Володимир Антонович // Енциклопедія сучасної України. — К., 2006. — Т. 6 : Го — Гю. — С. 609.

Гуліч Володимир Антонович // Запорізька організація Націо­нальної спілки художників України. — Запоріжжя, 2007. — С. 40–41.

Чуприна, А. В. Гулич встряхнул Запорожье : [выставка «Река — Море» в Запорож. обл. худож. музее] / Анна Чуприна // МИГ. — 2016. — 31 марта. — С. 11.

Московцева, В. Гулич зліпив Геракла із ... викинутих пакетів : [близько 50 картин й інсталяцій В. Гулича в обл. худож. музеї] / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. — 2016. — 31 берез. — С. 21.

Кириленко, В. Невероятный Гулич и его «Река – Море» : [выс­тавка худож. Владимира Гулича] / Виктория Кириленко // Позиция. — 2016. — 31 марта. (№ 13). — С. 12.

«Оксамитовий сезон» Володимира Гулича : [виставка картин у арт-галереї «Lenin»] // Запоріз. правда. — 2014. — 31 лип. (№ 85–86). — С. 11.

Красюк, А. Художник Владимир Гулич – культурный герой от г. Харькова // МИГ. — 2002. — 28 февр.

Захар Соломонович Лахманлос народився 27 травня 1918 року в місті Борисів, що в Білорусі. Рано втративши батьків, виховував­ся дядьком. Школу закінчив з відзнакою в 1936 році в Євпаторії.

Блискуче склавши вступні іспити, Захар Лахманлос вступає на істо­ричний факультет Московського педагогічного інституту ім. Леніна.

Насамперед студента приваблювала наука. Хто знає, яке май­бутнє готувало життя Захару. Ось тільки випускні іспити складали вже в розпал Другої світової війни. 26 червня 1941 року здано останній іспит в інституті. Зі спогадів Захара Соломоновича: «Ви­пускного вечора не проводили. Не до того було. Декан А. З. Іоні­сіані нам сказав: „Повернетеся з війни, отримаєте свої дипломи“. Та ба­гато випускників не повернулося…».

І далі: «2 липня 1941 року на багатолюдному мітингу в інсти­туті проходив запис добровольців у дивізію ополченців, а 4 липня ми вже були на збірному пункті. Тут формувався 2-й стрілець­кий полк 5-ї дивізії народного ополчення Фрунзенського району».

Військової справи навчалися у підмосковних таборах.

Ворога готувалися зустрічати під Смоленськом на В’яземській лінії оборони. «Йшли запеклі бої за Смоленськ, – згадує З. С. Лах­манлос. – Радіо ми не слухали, газети приходили рідко. Обстановку ми визначали по-своєму: якщо дозволяли спати чотири години – справи на фронті непогані, а якщо два – погані. Спали, не роздя­гаючись, в обіймах з гвинтівкою».

Перше бойове хрещення прийняв 2 жовтня 1941 року. Тоді бу­ло підбито 11 фашистських танків. Але ополченці зазнали великих втрат. Та до того ж опинилися в оточенні. Через нестабільність лінії фронту ледве вдалося вийти до позицій Червоної Армії. Потім пе­реформування і захист Москви.

Перші свої уроки вчорашній воїн Захар Соломонович Лахман­лос давав дітям в Новосибірську.

Але в найважчих умовах війни країна піклувалася і про підго­товку наукових кадрів. В 1943–1944 роках З. С. Лахманлос – аспі­рант з філософії.

А тим часом звільнена від фашистських окупантів в 1944 році Україна чекала вчителів. Восени 1944 року Захар Соломонович нап­равлений в Запорізьку область до Якимівки. Середня школа, у якій починав свою вчительську діяльність аспірант Лахманлос, мала закладені вікна, а класні кімнати не опалювалися.

Перший урок – хвилюючий момент. Перший успіх у школярів. Висока оцінка, поставлена тоді дітьми вчителю історії, розтяг­нулася на все подальше життя. І першим успішним шкільним історичним товариством, який отримав популярність далеко за ме­жами Яки­мівського району, Захар Соломонович Лахманлос знай­шов ще біль­шу популярність серед дітей. У 1950 році в союзному навчально-педагогічному журналі «Викладання історії в школі» учитель розпо­вів про діяльність та досягнення історичного това­риства: «У шкіль­ному історичному товаристві учні вчаться працю­вати з книжкою, користуватися науково-історичною літературою, історичними доку­ментами, привчаються допитливо вдивлятися в історичні ілюстра­ції, у твори мистецтва на історичні теми, уважно читати історичну художню літературу і намагаються розуміти класичні музичні твори історичного змісту, з особливим інтересом дивитися історичні кінофільми». Важко не погодитися, що це актуально і сьогодні.

Учні під керівництвом З. С. Лахманлоса вели активне листу­вання з земляками – Героями Радянського Союзу В. Шабельником і М. Константиновим. Матеріали, зібрані під час листування, були передані до шкільного музею.

Для багатьох випускників Захар Соломонович – це друг, нас­тавник і порадник. Про те свідчать десятки листів і фотографій, подарованих на згадку, наукові праці та статті з автографами і, зви­чайно ж, яскраві поетичні рядки від учнів.

Захар Соломонович Лахманлос відкрив, працюючи в архівах Сімферополя, Запоріжжя, Мелітополя, не одну сторінку справжньої за­документованої історії нашого краю. І це стосувалося не тільки Другої світової війни, а й глибокого минулого. Він ніколи не публікував непе­ревірені або сумнівні факти. Його праця вкладена до багатотомного видання «Історія міст і сіл України» і «Книги пам’яті України».

З. С. Лахманлос брав активну участь у багатьох наукових кон­ференцій районного та регіонального рівнів. Його виступи завжди вирізнялися яскравістю і фактажем.

Любив і розумів гумор, поезію і сам був поетом.

Помер 18 березня 1998 року. Похований на цивільному кла­довищі смт Якимівка.

...Я можу лише жалкувати, що не був його учнем, а знайомі ми були недовго. Але я пишаюся тими, бодай короткими, хвилинами нашого спілкування. Ще я пишаюся тим, що за кілька років роботи в читальному залі Запорізької обласної наукової бібліотеки мені вдалося доповнити великий архів краєзнавчих статей З. С. Лах­манлоса, а також матеріалів про нього з домашніх архівів його дочки Т. М. Хаванської.

(В. М. Гнєдашев)

Література:

Якимівка : від сивої давнини до сьогодення : (1833–2008) : (біб­ліогр. покажчик) / [уклад. І. Шершньова] ; КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горь­кого» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя : [б. в.], 2008. — 60 с. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 1). — Із змісту : Гнєдашев, В. М. Лах­манлос Захар Соломонович. — С. 29–30.

Він прожив коротке життя, але залишив про себе спогади су­часників як талановитої, інтелігентної, духовно багатої людини.

Олексій народився в сім’ї інженера-проектувальника Семена Павловича Мурача, якого поважали за порядність, працьовитість. Але справжньою берегинею домашнього вогнища була мати Олексія Клавдія Захарівна, вона самовіддано любила свою сім’ю, своїх синів. Михайло та Олексій маму обожнювали і дуже тяжко пережива­ли її смерть у 1968 році.

Молодший брат Михайло після служби в армії залишився жити в Москві. Зустрічі братів відбувалися не часто, але приносили їм величезну радість.

У 1962 році Мурач став студентом філологічного факультету Запорізького педінституту.

У 1966 році Олексій одружився з однокурсницею Лідією Полє­жа­євою, їх об’єднувало захоплення філологією і літературним словом. Лідія була першою слухачкою його журналістських та поетичних тво­рів.

Після закінчення інституту Олексій Семенович працював спів­робітником у багатотиражці Запорізького титано-магнієвого ком­бінату, редактором Запорізької студії телебачення, а пізніше – ко­респондентом газети «Комсомолець Запоріжжя».

Олексій як журналіст, як поет завжди був вимогливим до себе. За видимою легкістю його статей стояла нелегка робота з чернетка­ми, де було безліч виправлень. Він тонко відчував слово, професій­но працював з ним. В оточенні Мурача були запорізькі поети О. Сте­шенко, О. Шостак,О. Цвєтков, М. Шевельов.

У домашній бібліотеці Олексія не було випадкових видань, він радів кожній новій книзі. На книжках замість екслібрису була ци­тата Марка Твена: «Жалійте живих, заздріть мертвим». Улюблені автори – Ільф та Петров. Мурач цитував з будь-якої сторінки «Два­надцять стільців».

З Олексієм було приємно і цікаво. Підкоряли розум, інтелект, щирість, бажання допомогти людям. Тільки у нього, у відділі робіт­ничої молоді «Комсомольця Запоріжжя», існував маленький уні­кальний музей. Одним із експонатів був телефон, старий апарат (щоб зателефонувати, потрібно було покрутити ручкою). Існувала легенда – по цьому телефону розмовляв Володимир Маяковський, який у 1928 році приїздив до Запоріжжя.

Стиль статей Мурача-журналіста – а то був час газетних штам­пів – відрізнявся жвавістю і яскравістю, його роботи були одними із кращих у «Комсомольці Запоріжжя». Він проявляв неабияку винахідливість, якщо виникали непередбачувані ситуації. У книзі «Начало наших лет» Віталій Челишев пригадує такий випадок. 30 грудня 1972 року Україна відзначала 50-річчя СРСР, потрібно було розмістити в газеті інтерв’ю з представниками 15 братніх респуб­лік, не вистачало тільки одного – представника Киргизії, і раптом Мурач телефонує до Уральських казарм, там знаходять солдата-киргиза, який «врятував» журналістів і дав бажане інтерв’ю.

Журналісти-колеги завжди відчували допомогу О. С. Мурача. Тетяна Гордієнко розповідала, як він вчив її залишати в статтях найголовніше, як радів її успіхам. Головний редактор газети «Ком­сомолець Запоріжжя» в ті роки Петро Горбачов згадує: «...Я сприй­мав його – вправного журналіста і літератора – як щось незбагнен­не, недосяжне, незрозуміле і непідвладне мені, хоча я й головний редактор, а він літпрацівник редакції».

Олексія Семеновича поважали друзі, колеги, його вірші циту­вали молоді поети. Сенсом свого життя він вважав поезію. Залишив по собі невеликий, але помітний поетичний доробок, який приваблює різноманітністю тематики, свіжістю думки, яскравою образністю.

Олексій Семенович Мурач трагічно загинув 13 вересня 1973 року.

У 2012 році, за ініціативи Тетяни Гордієнко та при значній підтримці Світлани Скорик, вийшла збірка віршів Олексія Мурача «Начало наших лет». Це єдине на сьогоднішній день видання творів поета включає спогади сучасників талановитого поета і журналіста.

(В. І. Шпілева)

Твори:

Начало наших лет : стихи, эссе / А. С. Мурач ; Алексей Мурач. — Запорожье : Керамист, 2012. — 120 с.

Поэзия / А. Мурач // Махаон. — 2010. — № 1. — С. 59–61.