Вы здесь
Працював в Олександрівському комерційному училищі (з 1909 р. – інспектором, з 1911 р. – директором закладу).
Дмитро Дмитрович Сигаревич народився 2 липня 1868 року на Волині, де батько його був фінансовим урядовцем. У 1879 році разом з батьками переїхав до Одеси. Середню освіту здобув у третій Одеській чоловічій гімназії, де очолив український гурток. По закінченні «Новоросійського» університету (м. Одеса) працював учителем гімназії, був директором сирітського дому в Одесі.
Із 1893 року Сигаревич увійшов до Одеської Громади, упродовж багатьох років він здійснював зв’язки з Галичиною, часто їздив за українськими книгами, газетами, нелегально їх переправляв. Дмитро Сигаревич – активний учасник революційних подій 1905 року в Одесі. Він належав до одеської групи самостійників, що входили до місцевої організації Української демократично-радикальної партії. Дмитро Дмитрович широко розвинув політичну і публіцистичну роботу, у приміщенні університету зорганізував публічні лекції з українознавства. 23 листопада 1905 року було організовано український мітинг, на якому від Одеської Громади виступив з промовою про «Відродження України» Д. Сигаревич, яку надрукували місцеві газети.
Така його діяльність спричинила до необхідності виїхати. Спочатку Д. Сигаревич працював учителем і завідувачем приватної чоловічої гімназії в місті Кам’янському неподалік Катеринослава (нині – м. Дніпро). Там він організував при гімназії оркестр, хор, сокольську гімнастику. Багато праці він вклав і у створення гуртка місцевих педагогів.
У 1909 році Д. Сигаревич переїхав до м. Олександрівська (Запоріжжя) на посаду інспектора комерційного училища імені статс-секретаря графа С. Ю. Вітте, з 1911 року – директор цього закладу.
У комерційній гімназії Д. Сигаревич заснував історичний учнівський гурток, розкопував з учнями стародавні кургани, виступав на сімейно-педагогічному гуртку міста Олександрівська, ювілеях місцевих діячів і загальновідомих письменників.
В Олександрівську були дослідники української старовини, фольклору, але кожний діяв сам по собі. Д. Д. Сигаревич багато зробив для об’єднання свідомих громадян. Вони збиралися спочатку на квартирі у Дмитра Дмитровича, а пізніше у приміщенні училища.
Підтримував він знайомство з Д. Дорошенком і Д. Яворницьким та іншими членами Катеринославської вченої архівної комісії. Разом із відомим етнографом Яковом Павловичем Новицьким відвідав місця Чортомлицької Січі.
Д. Сигаревич – автор нарисів про українську народну творчість, зокрема про думи.
У 1910 році видав брошуру «Тридцатилетие педагогической, общественной и литературной деятельности директора Александровского Городского коммерческого училища И. Я. Акинфиева».
Після тривалої тяжкої хвороби 23 березня 1914 року Д. Д. Сигаревич помер. Провести в останню путь прибули представники з різних міст: Одеси, Катеринослава, Новомосковська, Никополя. Його поховали 25 березня на старому козацькому цвинтарі м. Олександрівська.
(Н. В. Романів)
Література та інтернет-ресурс:
Синявський, А. С. Дмитро Сигаревич // Синявський А. С. Вибрані праці. — К., 1993. — С. 111–116.
Козыряцкая, С. И. Александровское городское коммерческое училище // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 124–144.
Як Дмитро Сигаревич зробив Олександрівське комерційне училище центром українознавства // Запороз. Січ. — 1999. — 28 груд. (№ 235). — С. 6.
Назарова, Є. П. Сигаревич Дмитро Дмитрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7047&lang=ukr
Загинув в Афганістані. Похований на Капустяному кладовищі в Запоріжжі.
Література:
Клімов Олександр Олександрович // Книга пам’яті України. Запорізька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 45.
Література:
Петровський Віталій Григорович // Земля славна, Оріхівська : бібліографічний покажчик / ЗОУНБ. — Запоріжжя, 2016. — С. 49–50. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 9).
Шиханов, Р. Б. Петровський Віталій Григорович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 131–132.
Петровський Віталій Григорович // Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991–2011. — [Запоріжжя], 2011. — С. 112–115. — На облж. : 20 років незалежності України.
Голдобін, А. І. Петровський Віталій Григорович [Електронний ресурс] / А. І. Голдобін, Р. Б. Шиханов // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6847&lang=ukr
Література:
Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави – народна святиня = Запорожская Аллея славы – народная святыня. — Дніпропетровськ, 2002. — С. 562.
Герои Социалистического Труда : [в т. ч. П. П. Донченко] // Надежда. — 2008. — 19 дек. — С. 10.
Література:
Шиханов, Р. Б. Скрябін Володимир Володимирович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 43–44.
Науково-дослідний інститут козацтва (Інститут козацтва, НДІК) – центр з розробки питань виникнення, ґенези козацтва в минулому, його ролі в сучасному житті України та координації сил, що займаються дослідженням і популяризацією даної проблематики.
15 липня 1998 року за наказом № 1 директора Інституту історії, академіка НАНУ Валерія Смолія у структурі Інституту історії України НАНУ було створено Центр «Науково-дослідний інститут козацтва». Згідно з цим же наказом було утворено Запорізьке регіональне відділення Інституту козацтва. Співзасновником НДІК виступив ПАТ «Мотор-Січ».
Основна мета НДІК – поглиблене наукове дослідження історії та сучасного розвитку козацтва, об’єднання зусиль вітчизняних і зарубіжних учених, які належать до різних наукових, освітніх осередків, але займаються зазначеною проблематикою, створення науково-популярних праць з історії козацтва, проведення конференцій, круглих столів тощо. Директором Інституту козацтва було затверджено доктора історичних наук Тараса Чухліба, заступником – кандидата філософських наук Володимира Муляву.
Інститут козацтва структурно складається з 8 регіональних відділень (Донецького, Дніпропетровського, Запорізького, Кам’янець-Подільського, Нікопольського, Одеського, Чернігівського та Чигиринського).
Запорізьке регіональне відділення НДІК діє на базі Запорізького Національного університету. З 1998 р. до 2003 р. його очолював кандидат історичних наук Арнольд Леонідович Сокульський, а з 2004 року і дотепер – кандидат історичних наук Георгій Андрійович Крапивка.
Співробітниками Запорізького регіонального Інституту козацтва є кандидати історичних наук, викладачі, аспіранти тощо. Вони ведуть активну діяльність і мають певні здобутки на ниві популяризації козацтва. Науковці Запорізького відділення Інституту козацтва брали участь у підготовці підручників з історії рідного краю для школярів.
Серед головних видань і досягнень Запорізького регіонального відділення слід відзначити збірки наукових праць та матеріалів «Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості» (1997), «Науково-правова база відродження козацтва (Україна, Росія, Білорусь, Казахстан, Молдова)» (2003), «Актуальні проблеми та перспективи дослідження історії козацтва» (2005), «Сучасні проблеми в дослідженні історії запорозького козацтва» (2007), «Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури», науково-популярні книги «Корінь і крона» (генеалогія видатних людей козацького походження) (1999), «Іван Сірко – лицарська душа і воїн славний» (2000), «Полководці Війська Запорозького: історичні портрети» (кн. 1. – 1998; кн. 2. – 2002), науково-популярний довідник «Козацькі січі: нариси з історії козацтва ХV–ХVIII ст.» (1998).
Видання «Українське козацтво: мала енциклопедія» (2002) є однією з найвагоміших праць Запорізького регіонального відділення НДІ. У 1376 статтях Малої енциклопедії відображені обставини виникнення і становлення козацтва та його роль в історії.
Уваги заслуговує видання, що продовжується, – «Запорозька старовина» (2002, 2003, 2005, 2007), що акумулює на своїх сторінках традиції і новітні досягнення козацтва та об’єднує наукову громадськість.
Двадцятирічна діяльність та здобутки Запорізького відділення НДІК значно розширили тематику досліджень історії козацтва, розкрили раніше «небажані» теми та допомогли переосмислити та популяризувати їх.
(Т. М. Палівода)
Література:
Матях, В. М. Козакознавча проблематика в сучасній українській історіографії : [є згадка про Запорізьке відділення НДІК] / В. М. Матях // Історія українського козацтва / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва. — К., 2007. — Т. 2. — С. 528–529.
Смолий, В. А. Вступительное слово : [к десятилетию Института казачества] / В. А. Смолий, В. А. Богуслаев // Запорожская старина : спец. вып. — К. ; Запорожье, 2007. — № 4. — С. 8–9.
Чухліб, Т. В. Громадські ініціативи щодо відродження козацтва в сучасній Україні : [згадується Запорізьке відділення НДІК] / Т. В. Чухліб // Історія українського козацтва / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва. — К., 2007. — Т. 2. — С 486–487.
Чухліб, Т. В. Науково-дослідний інститут козацтва: п’ять років наукової, видавничої та громадсько-суспільної діяльності : [згадується Запорізьке відділення НДІК] / Т. В. Чухліб // Запорозька старовин / Ін-т історії України; НДІ козацтва, Запоріз. від-ня. — К. ; Запоріжжя : Наук.-дослід. ін-т козацтва Ін-ту історії України НАН України, 2002. — Вип. 2. — С. 11–18.
Ніконов, В. Літописці Запорізького краю : [члени Запорізького відділення НДІК підготували шкільні підручники з історії рідного краю] / Володимир Ніконов // Запоріз. правда. — 2002. — 23 лют. (№ 30). — С. 5.
Література:
Фролов Олег Васильович // Книга пам’яті України. Запорізька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 83.
Література:
Аггеев, П. Организация рабочего питания на Днепрострое // Днепрострой : бюллетень гос. Днепров. строительства : вых. 6 раз в год / ред. совет : А. В. Винтер [и др.] ; ред. отд. : А. Н. Долгов [и др.] ; отв. ред. Б. Е. Веденеев ; ред. Н. И. Осколков ; зав. изд. В. П. Глебов. — М., 1930. — № 2 [14]. — С. 114–117.
Власов, О. Александр Винтер: «Начнем с фабрики-кухни»! / Олег Власов // МИГ. — 2007. — 11 янв. (№ 2). — С. 14.
Григорій Васильович Кісунько народився 20 липня 1918 року в селі Більманка Куйбишевського (нині – Більмацького) району Запорізької області. Його батьки, прості селяни, мріяли, щоби їх син навчався і став інженером. Більманська школа, далі – школа райцентру (нині – смт Більмак), і ось талановитий юнак став студентом фізико-математичного факультету Ворошиловградського (нині – Луганського) педінституту, який закінчив у 1938 році. Радість затьмарила біда: його батька репресували та розстріляли (реабілітації довелося чекати аж до 1965 року). Але батьківське бажання бачити сина освіченим спонукало юнака продовжити навчання в Ленінграді (нині – м. Санкт-Петербург, РФ). Після аспірантури захистив дисертацію і 17 травня 1941 року отримав науковий ступінь кандидата фізико-математичних наук.
У перші дні війни молодий учений пішов добровольцем на фронт, звідки його дуже скоро відправили до військового училища. 3 березня 1942 року військовий технік ІІ рангу розпочав службу в окремому радіобатальйоні. Офіцер займався науковими розробками, які зацікавили науковців з «оборонки», і наприкінці війни Григорія Васильовича викликали до військової академії.
Після захисту дисертації та публікації наукових статей та монографій у галузі радіоелектроніки, його залучали до консультацій у науково-дослідних інститутах, викладав у політехнічному інституті, університеті, військово-морській академії. У 50-ті роки науковця запросили до конструкторського бюро, і вже у 1955 році він став генеральним конструктором. У КБ під його керівництвом створили зенітно-ракетні комплекси, системи протиракетної та протикосмічної оборони, системи радіолокації космічних апаратів.
Генерал-лейтенант Григорій Васильович Кісунько нагороджений двома орденами Леніна, Орденом Вітчизняної війни І ступеню, Трудового Червоного Прапору, Червоної зірки та російським «За заслуги перед Отечеством». Був депутатом Верховної ради СРСР (VII–VIII скликання).
Григорій Васильович завжди пам’ятав свою малу батьківщину. Про це свідчать його вірші, що їх писав під псевдонімом Григорій Васильченко двома мовами, часто відвідував й рідних, що досі мешкають у Куйбишевому (нині – смт Більмак).
Помер наш земляк у Москві 11 жовтня 1998 року, похований на Троєкурівському цвинтарі.
(Ж. Д. Назаренко)
Література:
«Посеребрив на небе след, ракета вышла на ракету» // МИГ. — 2013. — 11 апр. (№ 15). — С. 10.
Причиненко, К. Конструктор протиракетних систем // Земля і власність. — 2003. — 14 квіт. (№ 14). —С. 10 ; Рідний край. — 2001. — 26 груд.
Шевчук, С. П. Генеральний конструктор // Рідний край. — 1996. — 23 серп.
МАРІЯ ХОМІВНА ПАСТУХОВА:
«З ТЕАТРОМ У СЕРЦІ ТА В ДУШІ»
Ще зі шкільної лави вона мріяла про театр – жила ним, мріяла стати актрисою. Тільки актрисою! Світ її дитинства був переповнений театром. Якими незабутніми для неї були спектаклі нашої української класики: «Запорожець за Дунаєм», «Наймичка», «За двома зайцями», «У неділю рано зілля копала», «Лісова пісня» у Мелітопольському театрі Стамболі.
А вдома, перед дзеркалом, коли батьків не було вдома, вона не раз намагалася по-своєму відтворити світ переживань, бути схожою на улюблених героїнь...
У школі на уроках літератури учителі при вивченні творів класики часто використовували читання за ролями. Учениця Марія Пастухова особливо виділялася своєю старанністю, самовіддачею при читанні. Вона не тільки чітко і ясно читала за своїх героїнь, а й намагалася вкласти в текст трохи своїх переживань. Так починалося її прилучення до театру, світу переживань, світу такого необхідного самовираження, самоствердження...
А народилася вона в 1918 р., говорять в районі Червоної Гірки в тривожний і невпорядкований час. Громадянська війна. Прихід Совєтів до влади. Розруха, холод і бідність в усьому. Незважаючи на всі ці негаразди, відкриваються нові школи: чоловіча, жіноча, змішана. Марія успішно опановувала шкільні предмети, але особливо любила літературу...
1 жовтня 1935 р. відчинив свої двері Мелітопольський Палац піонерів – дивовижне і невичерпне джерело дитячої творчості, який і сьогодні нас радує своєю свіжістю, самобутністю, яскравістю юних обдарувань. І не дивно, що саме в ці роки шукань і прилучення до прекрасного прийшло нове покоління Палацу – невгамовних шукачів, юних мелітопольців – Матвій Медведовський, Леонід Шермейстер, Веніамін Елькін, Григорій Чухрай, Марія Пастухова.
Її участь у драмгуртку Палацу була недовгою, майже рік, але цей час дав їй можливість підготуватися до вступу в інститут мрії. Вона стає студенткою ДІТІСУ ім. О. Луначарського в групі Михайла Тарханова.
Улітку 1938 р. дівчина потрапляє на знімальний майданчик фільму «Трактористи», де їй судилося зустрітися зі своїм майбутнім чоловіком – Миколою Крючковим.
У неодружених Микола проходив майже до 30 років, і його першою дружиною стала Марія Пастухова. Акторський роман тривав від сили пару тижнів, а їдучи до Києва на продовження зйомок, Микола запропонував Марії скласти йому компанію. Саме в Києві він зробив Марії пропозицію руки і серця. Назад вони поверталися вже в статусі чоловіка і дружини.
Весілля зіграли в комуналці Крючкова, на Тригірці, а найяскравішою і веселою групою на їх святі був увесь курс нареченої – 25 осіб!
Сімейні будні були всякими. Усе було як і в кожній родині. Саме наприкінці 30-х Марія, уся сяюча, життєрадісна приїжджала до рідного Мелітополя з яскравим помітним чоловіком – актором Миколою Крючковим. І галантно, без метушні, дефілювала з ним на так званій тоді «Стометрівці». Цей променад вони здійснювали вранці і ввечері...
Марія закінчує театральний інститут і їде за розподілом у Брестський обласний театр. Крючков залишився в Москві. Відомо, що Крючков дуже любив «закласти за комір». Марія всі роки сімейного життя не приймала захоплення чоловіка спиртним, але мати Крючкова, з якою вони жили разом, була на боці сина.
Почалася війна. Вони з чоловіком евакуювалися в Алма-Ату. Крючков починає зніматися у фільмах «Хлопець з нашого міста» і «Російські люди». Саме в цьому фільмі на головну жіночу роль режисер Всеволод Пудовкін замість дружини Костянтина Симонова вважав за краще узяти дружину Миколи Крючкова – Марію Пастухову. Коли ж обурений поет прибіг до режисера, Пудовкін зауважив: «Не хочу ваших стертих п’ятаків, мені потрібно свіже обличчя». А згодом подружжя разом знялося у фільмі «Малахів курган».
Про те, яким Микола був у побуті, Марія Пастухова згадує: «Що стосується побуту, то в цьому сенсі він був просто золота людина. З’їдав усе, що даси, і завжди був вдячний. Міг, звичайно, і цвях забити, але про це йому обов’язково потрібно було нагадати. Міг і в магазин сходити... Після зйомок Микола приносив мені велику суму грошей і просто говорив: „Мати, дивись, я кладу їх сюди, у шафу“. Він ніколи не вимагав звіту, на що і скільки грошей я витратила... І подарунки дарував постійно. А ось освідчуватися в коханні він ніколи не міг. Міг прийти з букетом розкішних квітів, міг принести коробку шоколадних цукерок, але „Я тебе люблю“ не говорив... Він мене ніколи не ревнував, а ось я це робила часто. У нього було море прихильниць! Вони дзвонили йому, мені говорили різну гидоту. Я кидала трубку і плакала...»
І все ж таки ... шлюбу Крючкова і Пастухової не судилося бути довгим – усього сім років. Усі ці роки герой кінороману не був зразком сім’янина. Крутив романи, багато пив.
Марія Хомівна довгий час мирилася з недоліками свого іменитого чоловіка, але одного разу твердо сказала: «Досить!». Вона пішла від Крючкова в 1945 р. Чашу її терпіння переповнив черговий роман на зйомках фільму «Небесний тихохід», де Микола захопився своєю наступною дружиною – Аллою Парфаньяк.
Про М. Крючкова можна багато говорити, але розповідь про нашу землячку – Марію Пастухову.
З 1945 р. вона грає на сцені театру Червоної Армії і в цьому ж театрі зустрічає свого земляка – Олександра Тишлера, який став головним художником театру.
Марія зіграла більш ніж у 20 спектаклях, у тому числі «Підступність і любов», «Закон Лікурга», «Дядя Ваня», «Орфей спускається в пекло», «Дама з камеліями», «Дерева вмирають стоячи» та ін.
У 1950 році за виконання ролі Паші Сумської в спектаклі «Степ широкий» актриса удостоєна Сталінської премії, а в 1997 р. за виконання ролі Шарлотти Ердслі в спектаклі «Боже, бережи короля!» – премії мерії Москви. Усього за роки творчого життя М. Пастухова знялася в 31 фільмі.
Вона пішла з життя 25 жовтня 2003 р. у віці 85 років як народна артистка РРФСР, з гідністю присвятивши своє життя його величності ТЕАТРУ!
(В. М. Усиков)
Література:
Медведовський, М. Творчих удач, землячко! // Серп і молот. — 1983. — 24 груд.
Медведовський, М. В гостях у Марії Пастухової // Запоріз. правда. — 1982. — 7 лют.
Література:
Борисов Борис Якович // Книга пошани. Кавалери державних нагород Запорізької області. — [Запоріжжя, 2012]. — С. 14.
Література:
Авдеенко, С. И. Александр Тышлер и Украина / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. — 66 с. : портр.
Авдеенко, С. И. Александр Тышлер и Мелитополь / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2012. — 88 с. : ил., фото + CD.
Авдеенко, С. И. Тишлер Олександр Григорович // Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко. — Запоріжжя, 2006. — С. 534–535.
Авдеенко, С. И. Александр Тышлер и аэроплан // Мелитопольский краеведческий журнал. — 2017. — № 9. — С. 98–100.
Парий, И. Музей выставил шедевры : [в Мелитоп. краевед. музее представлены 26 литографий и графич. работ А. Тышлера] / Инна Парий // Главная газета Мелитополя. — 2016. — 6–12 июля (№ 27). — С. 20.
Після закінчення Київського політехнічного інституту (1961–1964) за розподілом працював на Слав’янській ДРЕС, потім у м. Енергодарі на Запорізькій ДРЕС, у цеху теплової автоматики та вимірів. З 1975 р. працював заступником начальника електричного цеху другої черги (III та IV енергоблоки) Чорнобильської АЕС. Брав безпосередню участь у гасінні пожежі на ЧАЕС у ніч з 25 на 26 квітня 1986 року. Після аварії був госпіталізований до лікарні м. Прип’ять. Після крапельниці почував себе краще і повернувся на аварійний енергоблок, отримав смертельну дозу радіації. Був госпіталізований до Києва, де і помер 7 травня 1986 року. Похований в с. Степове Полтавського району.
Нагороджений відзнакою Президента України – хрестом «За мужність» (1996), а 2006 року присвоєно почесне звання «Герой України» (посмертно).
Школа в рідному селі, де навчався Олександр Григорович, носить його ім’я. У ній діє музейна експозиція, яка розповідає про Чорнобильську трагедію та подвиг земляка.
26 квітня 2016 року на приміщенні тренажера учбово-тренувального центру Запорізької АЕС відкрита меморіальна дошка на честь Героя України Олександра Григоровича Лелеченка.
(І. В. Шершньова)
Література:
Загуста, О.В честь Героя Украины Александра Лелеченко открыта мемориальная доска / Оксана Загуста // Энергия. — 2016. — 29 апр. (№ 17). — С. 1.
У 1920–1930 рр. в Олександрівську (нині – м. Запоріжжя) дислокувався 1-й Уральський стрілецький полк («Уральські казарми»).
У вихорі громадянської війни 28 липня 1918 року більшовиками була сформована Західна піхотна дивізія, яка з 28 серпня 1918 року була перейменована в 4-ту Уральську стрілецьку дивізію, а з 11 листопада 1918 року – у 30-ту стрілецьку дивізію, якій у грудні 1920 року було присвоєно назву «Іркутська».
У 1920 році дивізія була направлена в Таврійські степи, де становище червоних було критичним. Штаб 30-ї стрілецької Іркутської дивізії знаходився в м. Дніпропетровську (нині – м. Дніпро), а до Запоріжжя був направлений 90-й стрілецький Уральський полк, що входив до її складу. З того часу місце дислокації полку запоріжці стали називати «уральськими казармами».
Уральський стрілецький полк знаходився у Запоріжжі до весни 1941 року, поки не був направлений до Молдови.
Невдовзі розпочалася Друга світова війна, створювалися та формувалися нові армії, дивізії, полки. 30 грудня 1942 року, у м. Чебаркуль Челябінської області завершилося формування 16-ї артилерійської дивізії прориву. Подібні з’єднання призначалися, перш за все для вогневої підтримки наступу і мали на озброєнні широкий спектр арт-систем різного калібру. Дивізію очолив генерал-майор артилерії Микола Гусаров.
24 лютого 1943 року артилеристи отримали бойове хрещення поблизу селища Дем’янськ (Новгородська область, РФ). За внесок у звільнення Кіровоградщини від фашистів дивізія отримала почесне звання Кіровоградської. Далі її бійців чекали бої за Молдову, взяття Будапешту, Відню та Братислави. Друга світова війна закінчилася для дивізії у чеському місті Брно. За мужність і героїзм 1789 артилеристів з’єднання були нагороджені урядовими нагородами, у тому числі 9 артилеристів отримали звання Героя Радянського Союзу.
По завершенню війни та переформатування артилерійської дивізії з її складу виділили 52-гу артилерійську бригаду, місцем дислокації якої стали «уральські казарми» в м. Запоріжжі.
У 1973 році бригада перетворюється на 55-ту дивізію – потужне з’єднання у складі двох гаубичних полків, гарматного полку, протитанкового полку та реактивної артилерійської бригади.
У січні 1992 року 55-та артдивізія перейшла під юрисдикцію України, а особовий склад прийняв присягу на вірність народові України.
З переходом від дивізійно-полкової до бригадно-батальйонної структури у Збройних Силах України дивізія перетворилася у 2005 році на 55-ту окрему артилерійську бригаду.
З липня 2010 року з’єднанню присвоєне почесне ім’я двічі Героя Радянського Союзу генерал-полковника Василя Петрова – уродженця с. Дмитрівка Приазовського району, який втратив під час Другої світової війни обидві руки, але продовжив воювати. Повна назва бригади стала: «55-та окрема артилерійська Будапештська орденів Червоного Прапора, Богдана Хмельницького і Олександра Невського бригада ім. двічі Героя Радянського Союзу генерал-полковника Василя Петрова» (військова частина А1978).
З початком антитерористичної операції на сході нашої держави для запорізьких артилеристів почалася нова сторінка історії. Підрозділи 55-ї окремої артбригади несли чергування на кордоні з окупованим Кримом навесні 2014 року, звідки могла розпочатися експансія на материкову частину України.
Кілька батарей бригади взяли участь в операції з блокування кордону в секторі «Д». Тоді ж 55-та бригада зазнала перших втрат – 19 липня 2014 року поблизу с. Дякове Луганської області загинув капітан Сергій Білокобильський.
Бійці-гарматники 55-ї оабр за час проведення АТО були у всіх гарячих точках: Донецький аеропорт, Дебальцеве, Мар’їнка… На жаль, не обійшлося без втрат. Десять бійців артилеристів віддали своє життя, виконуючи військовий обов’язок.
Сьогодні запорізькі артилеристи продовжують стояти на захисті нашої Батьківщини. За проявлену відвагу та героїзм під час проведення АТО шістьох військовослужбовців 55-ї окремої артбригади нагороджено Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, 27 – Орденом за мужність.
(Т. М. Палівода)
Література:
Усна історія російсько-української війни. 2014–2016. Вип. 2 : 55-та окрема артилерійська бригада / ред. Г. Васильчука та В. Мороко; Укр. ін.-т нац. памяті [та ін.]. — К. : К.І.С., 2016. — 464 с.
У артиллеристов – день рождения : [55-я артбригада] // МИГ. — 2017. — 5 янв. (№ 1). — С. 11.
Брусов С. 70 пам’ятних літ наших «Уральських казарм» / Сергій Брусов // Запоріз. правда. — 2012. — 22 груд. (№ 193). — С. 3.
Олексій Петрович Бурлай народився 29 липня 1918 року в селі Орестопіль Покровського району Дніпропетровської області. Почав трудове життя в 1933 році учнем токаря на цегельному заводі в селищі Карантинка на околиці Запоріжжя, а в 1934–1938 роках навчався в Запорізькому авіаційному технікумі. У цей час багато уваги приділяв малюванню, писав картини і портрети не тільки олівцем, вугіллям, а й олією, що стало перевагою при вступі на третій курс Пермського художнього училища (навчався в А. Б. Бриндарова, І. К. Гаврилова). Після закінчення художнього училища (1940 р.) вступив до Харківського авіаційного інституту.
У 1941 році при бомбардуванні Харкова був поранений, повернувся в Запоріжжя до батьків на лікування. У 1941–1943 рр. ‒ безробітний художник, 1943–1944 рр. ‒ командир будівельного батальйону мостопотягу № 144, 3-й Український фронт, пише серію графічних робіт з відбудови Дніпрогесу та мостів через Дніпро.
У 1946 р. працював при Запорізькому міськкомі художників ‒ творчий художник. У 1947 р. на цегельному заводі № 31–32 УПП тресту «Запоріжбуд» працював художником, брав участь у Запорізькій обласній художній виставці, на якій виставляв цілу низку робіт, серед яких портрет ливарника, трубомонтажника Дніпробуду Івана Румянцева.
У 1948 році після проведених виставок О. Бурлай отримав запрошення до Казані. 1948 р. – член Казанського товариства «Татарський художник», 1950–1953 рр. – член Спілки художників Татарстану, викладач малюнка і живопису Казанського художнього училища. Активно бере участь у республіканських і всесоюзних виставках. Пише картини, використовуючи зібраний у Запоріжжі матеріал. У 1950 році завершив роботу над картиною «Відбудовники Дніпрогесу», яка експонувалася на Всесоюзній виставці в Третьяковській галереї (Москва) й була відзначена дипломом (від 12 червня 1951 р.). У 1951 р. на Всесоюзній виставці відзначається монументальна картина «Будівництво Каховської ГЕС» (диплом від 28 квітня 1952 р.). Цю історичну картину художник присвятив історії розбудови України ‒ будівництву гіганту індустрії, на якій у художніх образах майстерно зобразив героїку втілення в життя нових інженерних проектів при стрімкому розвитку науки і техніки ХХ століття.
У 1952 році, подорожуючи Кримом, пише пейзажні картини: «Кримські гори», «Осінь», «Гурзуф», «Пушкінські місця», «Березень», «Після дощу», «Біля Артеку», «Свіжий вітер», «Околиця Гурзуфа», «Аю-Даг», «Крим. Пташині гори», «Чорне море». Підготовка та проведення декад літератури та мистецтва, творчі зустрічі, республіканські та всесоюзні виставки, у яких Олексій Петрович Бурлай брав активну участь, свідчать про великий творчий ентузіазм художника.
У 1954 році написана картина «Злякався». У ній постала велика тема – про молодь, яка приїхала на цілину, про сильних волею і про тих, хто спасував перед труднощами. Митець бере участь у республіканській виставці в Казані, у виставці творів художників РРФСР в Москві.
Зображення індустріалізації в художніх образах стає магістральною у творчості митця: людина праці, героїка трудового подвигу та індустріальна тема отримують свій розвиток у картинах про нафтовиків Татарії. У 1957 році за плідну творчу і громадську діяльність Олексію Петровичу Бурлай присвоєно звання «Заслужений діяч мистецтв Татарської АРСР» і нагороджено республіканською премією імені Габдулли Тукая.
Упродовж декількох років Олексій Петрович Бурлай напружено працює, пише ескізи, робить замальовки, готується до відкриття виставки «Велика Волга». Закінчує роботу над картиною «У роки реакції». У 1961 році Олексій Петрович Бурлай бере участь у Всесоюзній художній виставці в Москві й експонує картину «Земля рідна». У 1963 році О. Бурлай був запрошений для роботи в місто Волгоград. Він побував на багатьох будовах, підприємствах міста та області. Картина «Волзька ГЕС», написана в 1959 році, розкриває трудовий подвиг будівельників у приборканні потужної ріки в ім’я народження великих індустріальних енергоємних підприємств міста на Волзі. Історичні події зображені в діорамах: «Бій за місто Котельникове», «Сталінград у вогні» та на полотнах: «Бій бронепоїзда під Царициним», «Острів Люднікова», «Червоний Царицин».
Відомий художник ХХ століття О. П. Бурлай часто приїжджав до свого рідного Запорізького краю, писав картини на рідну тематику. У 1955 році з великою любов’ю написав портрет матері, «Берег Дніпра», «У рідному краї» та багато інших. Портрети і пейзажі автор виконував з великою професійною майстерністю. Сьогодні картини О. П. Бурлай знаходяться в багатьох музеях світу. Мистецьку спадщину Олексія Бурлая можна назвати «малярською», адже велику частину складають портрети, живописні твори, графіка, малюнки. Олексій Петрович Бурлай надзвичайно цікавий для нас саме своїми ранніми роботами, які формувалися в Запоріжжі. Так склалися обставини життя художника, що визнання він одержав не в Україні, а в Татарії. Біографії художників складаються з унікальних документів із особистих архівів та офіційних публікацій. Обсяг наукової літератури, що присвячена вивченню образотворчої мистецької спадщини О. Бурлай, якій близько 70 років, змістовний, його хронологічні межі охоплюють майже півстоліття. Дослідження і публікації, проведені упродовж цих років, висвітлюють творчість майстра, глибину розкриття образів, поетичність художньої мови, характеристику психології героїв, композиційне вирішення, стилістику його творів. Усі ці чинники визначають місце Олексія Бурлай як в українському, так і у світовому мистецтві.
Помер художник 17 червня 2000 року і похований в місті Волгограді (Росія).
(В. І. Баталкіна)
Література:
Баталкіна, В. І. Запорізький музей-галерея прикладної кераміки та живописної творчості Іллі та Олексія Бурлай / В. І. Баталкіна. — Дніпропетровськ ; Запоріжжя : АРТ-ПРЕС, 2011. — 96 с. : іл., фото. — Парал. тит. арк., та текст нім.
Єлькович, Л. Я. Бурлай Алексей Петрович : [буклет]. — Ленінград : Художник РРФСР, 1961. — 4 с. : іл.
***
Баталкіна, В. І. Історія будівництва Каховської ГЕС в живописній творчості Іллі й Олексія Бурлай / В. І. Баталкіна // Минуле і сучасність: Херсонщина. Таврія. Каховка : 16–17 верес. : зб. матеріалів Всеукр. наук.-практ. краєзнав. конф. — Каховка ; Херсон, 2016. — С. 17–19.