Опікувався Олександрівським та Оріхівським повітовими училищами. В 1812 році подарував Оріхівському училищу будівлю під навчальні класи. Щорічно виділяв кошти на навчання дітей із малозабезпечених сімей. 1815-1828 рр. - почесний наглядач училищ Мелітопольського повіту;

Література та інтернет-ресурс:

Козлова, И.  Покровитель науки Евдоким Павлович Гранобарский // И. Козлова ; Ирина Козлова // Созвездие. - 2000. - № 1. - С. 56.

Козлова, І.  Гранобарський Євдоким Павлович [Електронний ресурс] / І. В. Козлова // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=5692&lang=ukr

Література:

            Шевчук, С. П.  Перше поселення нашого краю // Шевчук, С. П. Розівський район: минуле та сучасність / С. П. Шевчук, В. І. Марюха ; Центр краєзнав. досліджень Північ. Приазов'я. – Сімферополь, 2010. – С. 6-9.

            Запорізький архів. Студії з історії греків Південної України ХVІІІ-ХХ ст. : зб. статей і док. / Держ. архів Запоріз. обл. ; авт.-упоряд. : О. Г. Величко (кер.), В. О. Бондар, Н. О. Гончарова [та ін.]. – Запоріжжя : Оріон-7, 2003. – 140 с. : іл.

Хассай, В.  Грецька історія одного українського села // Запоріз. правда. - 2004. - 14 груд. - С. 7.

Мазіна, К.  Село на чотирьох горбах // Прапор комунізму. - 1981. - 28 квіт.

Шевчук, С.  Сторінка з історії // Прапор комунізму. - 1981. - 26 лют.

Література:

Кушніренко, І. К.  Любимівські борозни : сторінки історії села Любимівки і СВК "Любимівський" Гуляйпільського району Запорізької області / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – 232 с. : іл. – Бібліогр.: 14 назв.

(Степаненко І. П.)

            Йосип (Осип) Михайлович Гладкий (прізвисько Бондар), майбутній кошовий отаман Задунайської Січі, засновник та кошовий отаман Азовського козацтва, народився в селі Мельники Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Черкаська область) в

родині сільського старости – потомка реєстрових козаків. Точна дата його народження невідома. Проте, запис у військовому формулярі від 1828 року свідчить, що йому на той час виповнилося 39 років, тому прийнято вважати роком народження Й.Гладкого 1789-й. Відомо, що в сім’ї Михайла Григоровича Гладкого було три сини, але жодного він в солдати не віддав, замість них на службу відправляв найманців. Після смерті батька Йосип Гладкий отримав у спадок земельний наділ і в 1813 році одружився з козачкою із сусіднього села Феодосією Мазур. Дуже скоро він став батьком чотирьох дітей. Хазяйнувати на землі та утримувати сім’ю ставало дедалі важче. В 1820 році Й.Гладкий залишив сім’ю під опікою брата Максима та подався на заробітки, взявшись за чумакування – досить популярний тоді промисел. Та, як і в землеробстві, в чумакуванні він також не досяг успіхів. Дружина та діти вважали, що він загинув.

            Згодом доля закинула Й. Гладкого в Одесу, де він в шинку познайомився з задунайськими запорожцями і вирішив присвятити себе військовій службі. Задунайська Січ була частиною Османської імперії, а створили її запорожці після зруйнування Катериною ІІ Січі в 1775 році. Назвавшись холостяком, Йосип був прийнятий в Платнірівський курінь і відразу відзначився в приборканні турками греків (1823-1824 рр.), які добивалися незалежності. В 1825 році сподвижники обирають його курінним, а в 1827 році – кошовим отаманом Задунайської Січі, а султан Махмуд ІІ возвів Й.Гладкого в чин двохбунчужного паші (генеральське звання).

            Спочатку російсько-турецької війни (1828 р.) разом із вірними йому козаками (більше тисячі осіб) він перейшов на бік Росії. В Ізмаїлі Гладкий і його товариші були представлені імператору Миколі І, який сказав "Бог вас простить, вітчизна прощає і я прощаю". Гладкий зробив важливі послуги російській армії при переправі її через Дунай, за що був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня, наділений чином полковника та родового дворянина. Задунайські козаки, як окреме Запорізьке військо, назване Дунайським козачим полком, перейменованим пізніше в Азовське козацьке військо, героїчно воювали в складі російських військ. Імператор, після закінчення турецької війни доручив Гладкому знайти місце для поселення задунайських козаків. Поселилися задунайці на вільному узбережжі Азовського моря, між Бердянськом і Маріуполем. Це поселення отримало 70 тисяч десятин землі і незабаром тут виросли багатющі козацькі хутори.

            Азовське козацьке військо, наказним отаманом якого до 1852 року був Й. Гладкий, проіснувало до остаточного свого скасування у 1865 році. Переважна більшість козаків була ще раніше переселена на Кавказ за Кубань. Турки жорстоко помстилися за зраду Гладкого: запорожцям, які залишилися, зруйнували Задунайську Січ, знищили управління, скасували військо і розігнали запорожців, потомки яких розбрелися і потуречились.

            Вийшовши у відставку 13 жовтня 1852 року з мундиром і повним пансіоном (838 руб. 50 коп.), Гладкий оселився спочатку в станиці Новоспасівській, а потім на придбаному ним хуторі Новопетриківка Олександрівського повіту Катеринославської губернії, де прожив з сім’єю, з якою об’єднався ще в 1829 році, 14 років.

            Очевидно після смерті сина Дем’яна (полковника царської армії) у 1862 році Й. Гладкий переїхав до Олександрівська. У повітовому місті він жив на Покровській вулиці у власному будинку. За свідченнями  сучасників, "генералові Гладкому десь-би й віку не було, якби не холера", якою він заразився влітку 1866 року на Катеринославському ярмарку. Помер Й. Гладкий 5 липня. Днем пізніше померла і його дружина. Вони були поховані на старовинному козацькому Пилипівському кладовищі в Олександрівську, яке знаходилося між жіночою гімназією (нині старовинний жовтий корпус ЗНУ) та сиротинцем (на його місці сьогодні – слідчий ізолятор) і проіснувало до 50-х років минулого століття. На місті занедбаного кладовища побудували жилі будинки і гуртожитки. Останки багатьох наших предків так і лишилися під фундаментами споруд. Стосується це і могили Йосипа  Михайловича Гладкого. Десятиліття тому – як данина поваги запоріжців значимій історичній особистості, яка знайшла останній притулок на нашій землі, - на території студентського містечка університету з’явилася символічна могила останнього кошового отамана останньої Січі.

            І хоча особистість Йосипа Гладкого, судячи з історичних джерел, народних чуток, досить суперечлива та створене його зусиллями Азовське козацьке військо здобуло собі гучну славу і вже своїм існуванням стало уособленням суспільної і господарської традиції Запорозького козацтва в Україні.

Література про життя та діяльність

Йосип Гладкий // Журавльов Д. Хто є хто в українській історії / Д. В. Журавльов. – Х., 2011. – С. 276-279.

Йосип Гладкий та Окреме Запорозьке (Азовське) козацьке військо в матеріалах і документах / авт.- упоряд. Л. М. Маленко. – Запоріжжя : Вид-во ВАТ «Мотор Січ», 2010. – 196 с. : іл., карти.

Маленко Л. Гладкий Йосип Михайлович / Л. М. Маленко // Українське козацтво : Мала енциклопедія. – К. – Запоріжжя, 2002. – С. 103.

Маленко Л. Йосип Гладкий: людина і діяч / Л. М. Маленко // Південна Україна ХУІІІ-ХІХ століття : Записки наук.-дослід. лабораторії історії Півден. України ЗДУ. – Запоріжжя, 1999. – Вип. 4(5). – С.240-251.

[Йосип Гладкий] // Бойко А. Матеріали до історії Азовського козачого війська / А. В. Бойко, Л. М. Маленко. – Запоріжжя, 1995. – С. 27-46.

Яворницький Д. Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий : (матеріали до біографії) / Д. І. Яворницький // Ювілейний збірник академіку Д. І. Грушевському. – К., 1927. – С. 295-305.

***

Маленко Л. Йосип Гладкий: штрихи до портрету / Л. М. Маленко // Музеї України. – 2006. - № 2. – С. 30-33.

Маленко Л. Последний атаман / Л. М. Маленко // Родина. – 2005. - № 6. – С. 78-80.

Маленко Л. Последний кошевой атаман Задунайской Сечи / Л. М. Маленко // Культурная жизнь юга России. – 2004. - № 2. – С. 45-49 ; № 3. – С. 33-36.

Пуха И. Увековечен достойно / И. Пуха ; Иван Пуха // Индустр. Запорожье. – 1993. – 23 янв.

Гладкий Йосип Михайлович [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.ua/news_details/news_id=5629&lang=ukr

Пам`ятник Й. Гладкому в м. Запоріжжя

Памятник Осипу Гладкому // 150 чудес Запорожского края, которые не обходимо увидеть. –[ Запорожье, 2011]. – С. 117.

Сидоренко М. Б`ють пороги…: [пам`яті Йосипа Гладкого…] / М. Сидоренко // Хортиця : Альманах. – Запоріжжя, 1994. - Вип. 3. – С. 154-156. – (Вічна скарбниця). 

Село Охрімівка розташоване на правому березі Молочного лиману. Вище за течією на відстані 3 км знаходиться с. Шелюги (Якимівський район).

            Село заселялося православними селянами переважно з Таврійської, Полтавської, Курської, Тамбовської губерній. Названо на честь першого поселенця. Селяни займалися розведенням овець, вирощуванням зернових та рибальством. До 1876 року тут видобували сіль.

            З другої половини ХІХ ст. до 1923 року – Охрімівка була волосним центром Мелітопольського повіту.

            На початку ХХ століття (до 1917 р.) діяли 12 вітряків, 2 олійниці, бондарня, 2 шкіряних заводи, 8 молотарок. Діяв цегельний завод. Двічі на рік (Масляна та 15 серпня) в селі проводились ярмарки. Після громадянської війни (з 1920 року) під час НЕПу більша частина підприємств відновила свою діяльність.

            У 1930 році в селі завершено колективізацію і створено три колгоспи: «Політвідділ», ім. Калініна та «День Паризької комуни». Цього ж року створена Охрімівська МТС. 40 передових колгоспників з Охрімівки беруть участь у ВДНГ в Москві.

            У Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років проти фашистських окупантів билися 462 мешканця Охрімівки. 106 були нагороджені бойовими орденами та медалями.

Льотчиця Віра Лук’янівна Білик[1] загинула під час визволення Польщі. Їй присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу посмертно.

            Батько та четверо синів з охрімівської родини Войновичів били фашистів на різних фронтах. Та з війни повернувся тільки батько.

            В 1967 році на честь земляків, які загинули у Великій Вітчизняній війні в селі споруджено пам’ятник, а в 1977 році – відкрито пам’ятник В.Л. Білик.

            Після війни було відроджено господарство, які в 1957 році, об’єднавшись, утворили єдиний колгосп «Прапор комунізму». З 1991 року колгосп, в результаті розпаювання земель, почав розпадатися на дрібні фермерські селянські господарства. В селі діяла спеціалізована школа. Нині діє Охрімівська загальноосвітня школа І-III ст. Заснована вона ще 1850 року і є найстарішим навчальним закладом Якимівського району. Приміщення для нинішньої школи побудовано колгоспом “Прапор комунізму” в 1968 році.

            В історії села залишаться люди, які брали у становленні і розвитку колгоспу та соціальної сфери. Це голови колгоспу Федір Максимович Чуб, Федір Миколайович Кіосєв, заслужений лікар України Георгій Артемович Сотєнов (1885-1962), Герой Соціалістичної Праці Ірина Терентіївна Суботня, відмінник освіти СРСР Володимир Іванович Андропов, вчитель історії, колишній директор школи, краєзнавець і поет Анатолій Іванович Збірний, а також десятки орденоносців та передовиків виробництва. Охрімівка – батьківщина доктора технічних наук, професора, академіка Академії наук України Володимира Васильовича Овчарова, лауреата Державної премії СРСР в галузі техніки Василя Антоновича Семенова, кандидата економічних наук Олександра Корнійовича Крутя, оперної співачки Людмили Щербини (мешкає в Італії) та багатьох інших.

            Варто додати, що поблизу села під час археологічних розкопок курганів виявлено предмети носіїв катакомбної культури (25 - 20 ст. до н. е.).

(Гнєдашев В. М.)

            Література:

            Князьков Ю.  Охримівка // Князьков, Ю. Запорізька область : історико-географічний і топонімічний словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. від-ня. – Запоріжжя, 2009. – Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). - С. 277.

            Охрімівка // Мій край - Якимівщина (природні топоніми та ойконіми Якимівського району Запорізької області) / І.П. Аносов, О.С. Арабаджі, Н.М. Барабоха [та ін.]. – Якимівка — Мелітополь, 2006. – С. 71.

            Гнєдашев В.  Духобори на Якимівщині // Гнєдашев, В. М. Якимівський район на тлі Запорізької області : іст.-геогр. огляд з метод. порадами / В. М. Гнєдашев. – Мелітополь, 1998. – С. 21-22.

            Охримовка // История городов и сел Украинской ССР. Запорожская область. – К., 1981. – С. 142-143.

            Статистическій справочник Таврической Губерніи. Ч. I-я. Статистическій очерк Таврической губерніи. Ч. II. Список населенных пунктов по уездам... Вып. 1 : Бердянскій уезд. Вып. 3 : Мелитопольскій уезд / сост. Ф. Н. Андріевскій ; под ред. М. Е. Бененсона ; Стат. Бюро Таврическаго Губернскаго Земства. – Симферополь : тип. Таврич. Губерн. Земства, 1915. – 106, 1-94, IV, 1-120 с. – Из содерж. : Из содерж. : [Ефремовка]. - Вып. III. - С. 46.

            Россія. Полное географическое описаніе нашего отечества : настольная и дорожная книга. Т. 14. Новороссія и Крым : со 150 политипажами, 46 діаграммами, картограммами и схематическими профилями, 1 большой справочной и 10 малыми картами / сост. : Б. Г. Карпов [и др.] / под ред. В. П. Семенова-Тянъ-Шанскаго ; под общим рук. : П. П. Семенова-Тянъ-Шанскаго, В. И. Ламанскаго. – СПб. : Изд. А. Ф. Девріена, 1910. – 984 с. : ил. – Из содерж. : [Ефремовка]. - С. 670.

            Крестьянское хозяйство въ Мелитопольском уезде / сост. К. Вернеръ и С. Харизоменовъ. – М. : Тип. В.В. Исленьева, 1887. – 128 с.+45 с.+131 с.+ 52 с. – Из содерж. : [о заселении духоборами с. Ефремовка]. - С. 6, 8.

***

            Збірний А.  Історія Охримівської школи : [до 160-річчя від дня заснування] / А. Збірний // Акимов. вестник. - 2009. - 17 сент. (№ 38). - С. 3 ; 24 сент. (№ 39). - С. 3 ; 1 окт. (№ 40). - С. 3 ; 15 окт. (№ 42). - С. 5.

            Гнєдашев В.  Випробування духу людського : [виникнення духоборства на території нашого краю] / В. Гнєдашев // Акимов. вестник. - 2006. - 14, 21 дек.

            Віхляєва Л.  Охримівка, мій чарівний краю! : [Охрімівці - 200 років] / Л. Віхляєва // Слово трудівника. - 2005. - 22 жовт. - С. 6-7.

            Гнедашев В.  Южная духобория : [о поселениях духоборцев на территории Акимов. р-на] / В. Гнедашев // Мелитоп. ведомости. - 1998. - 30 мая. - С. 6.

            Гогунський І.  Від подвигу ратного — до трудового : [с. Охрімівка після Другої світової війни] / І. Гогунський // Слово трудівника. - 1983. - 25 черв.

            Ставничий А.  Далекі і близькі весни : [з історії с. Охрімівка] / А. Ставничий // Запоріз. правда. - 1967. - 7 берез.

Село Ланкове розташоване за 27 км на захід від Чернігівки та за 34 км від залізничної станції Верхній Токмак. Засноване менонітами з колоній Хортиця та Молочна в 1839 році на обох берегах річки Бегим Чокрак. Спочатку село носило назву Ландскроне (“земляна корона”). Відома ще й інша, народна назва - Красний Нумер, яка пов’язана, мабуть, із запасами червоного піску біля цієї колонії. Спочатку на двох паралельних вулицях через річку тут поселилося 26 сімей, а в 1840 році прибуло ще 11 сімей, а в 1842 - ще 3 сім’ї.

У 1844 році жителі збудували канал шириною 21 метр, який проходив через центр села і запобігав підтопленню будинків. До 1848 року колоністи насадили 5500 фруктових дерев, кількість яких до 1852 року зросла до 104905 дерев.

Колонія швидко розвивалася, і в 1864 році тут в 72 будинках проживало 558 осіб, функціонували сільське училище, 36 повних, 8 половинних та 34 малих господарства на 3144 десятинах землі.

Заняття жителів були типовими для менонітських поселень нашого краю - землеробство та скотарство. Розвивалися промисли, пов’язані з будівництвом. У колонії діяв цегельний завод Й. Дірксена, видобували червоний пісок та глину в балці Семиковшиній, що була на північ від населеного пункту. При будівництві залізничної лінії Федорівка - Царекостянтинівка до кар’єру с. Ландскроне було протягнуто вузькоколійку, по якій возили пісок для будівництва залізниці.

На початку ХХ століття в колонії проживало 436 менонітів та 51 православний житель. Першою з українських сімей, що поселилися в селі, була сім’я Осипенка Луки.

У 1908 році в колонії проживало 518 жителів, працювали вітряні млини Д. Вінса, А. Делескі, моторний млин Д. Вінса та Г.Г. Буллера, магазини П. Діка та П. Регера, збудовано нову церкву розміром 14 х 28 метрів в неоготичному стилі з вікнами готичної форми (1910).

На 1913 рік в колонії мешкало 600 жителів, діяло центральне училище. З 1914 по 1924 роки село носить назву Хлібне, а потім – знову Ландскроне.

Революційні події початку ХХ століття, громадянська війна внесли розлад в життя колонії, частина її жителів загинула, значна частина менонітів емігрувала до США та Канади. У 1920 році на території колонії відбулася битва між військами барона П. Врангеля та червоноармійцями кінного корпусу Д. Жлоби. Близько 70 жлобінців загинуло і їх поховано на місцевому цвинтарі, на могилі встановлено пам’ятний знак.

В 1930 році утворився колгосп ім. ОГПУ. В період колективізації в колонії розкуркулено біля 20 господарств, трьох господарів вислали до Сибіру. В період сталінських репресій село зазнало найбільших втрат з поміж усіх сіл району: 131 житель репресований і майже всі вони загинули в радянських гулагах. Це: Гільденбранд Ф.П., Реймер В.Я., Шартнер П.І., Крігер Ф.І., Мартенс Г.Я., Берг ГП., Реймер О.А., Берген ГІ. та інші.

З початком війни в 1941 році решту чоловіків Ландскроне, здатних носити зброю, а це 64 особи, призивають до лав Червоної армії і репресовують. Серед тих, хто загинув у таборах, Фот Я.П., Мартінс Г.Г. та інші. Напередодні війни в селі проживало 500 чоловік, 386 з них - меноніти.

У лавах Червоної армії воювало 15 жителів села, 6 з них загинуло.

Під час відступу фашисти спалили більшість будівель, а німецькомовне населення забрали з собою.

У 1945 році село отримало сучасну назву, поступово відбудовувалось і заселялося жителями навколишніх сіл та переселенцями із Західної України.

У селі до 1968 року функціонували початкова школа, клуб, магазини, медпункт, тваринницькі ферми. Поступово село потрапляє в розряд неперспективних і занепадає. За післявоєнні роки за успіхи в роботі ряд селян нагороджено урядовими нагородами. Серед них бригадир тракторної бригади Лісняк Ф.С., робітниця Радюк К.М., механізатори Корзун І.Л., Корецький Ф.Ф. та інші. На сьогоднішній день в селі в 57 будинках проживає 115 чо- ловік, переважно пенсіонери.

Землі у селян орендує сільськогосподарське підприємство „ДОМ”, діє також декілька фермерських і селянських господарств.

Література

Князьков Ю. Запорізька область. Іст.-геогр. і топонім. словник. Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни) / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. П. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня. – Запоріжжя : Тандем-У, 2009. – 360 с. – Із змісту : Ланкове. – С. 229.

Єременко М. Край шляху муравського…: нариси з історії Чернігів. району / М. Єременко ; Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. – Із змісту : Ланкове. – С. 356-358.

уродженця колонії Елізабетфельд Мелітопольського повіту Таврійської губернії (нині — селище Відродження Новобогданівської сільської ради Мелітопольського району).

Ґустав Іванович Фальц-Фейн був із родини відомих в XIX сторіччі на півдні Росії хазяїв великої вівчарської імперії, німецьких колоністів. Його прадід Йоганнн Мельхіор Георг Фейн (1740, Вюртемберг, Німеччина – 1817, Елізабетфельд, Новоросія) прибув на південь Росії в 1763 році як "вільний колоніст". Приїхав до Росії з парою чобіт за плечима, а сину Фрідріху (1794, Елізабетфельд – 1864, Преображенка), майбутньому діду Ґустава, передав у спадок велике зразкове господарство в Елізабетфельді біля Мелітополя. В 1828 році Фрідріх Фейн став першим на півдні Росії вівчарем, у якого було біля 30 000 мериносів, а після одруження його дочки Елізабет (1819, Пришиб - 1875, Одеса) з колоністом Йоханном Пфальцем (1808, Золанг, Німеччина - 1872, Асканія Нова), майбутнім батьком Ґустава, народилася сімейна династія вівчарів Фальц-Фейнів. Йохан Пфальц був добрим господарем, складався в числі купців першої гільдії міста Севастополя, наприкінці життя мав великі стада овець, чисельність яких перевищувала 400 тисяч голів. Його називали «овечим королем».

Ґустав Іванович Фальц-Фейн був власником 30137 десятин землі з селами: Преображенка, Спиридонівка, Мері-Есаульми, Дофіне, Щетинці, Максимівка, Ново-Павлівка, Веселе, Олександрівка, Аіч-Агач. Землі ці керувалися двома економіями. Ґустав навчався у Херсонській гімназії, та не закінчив її, що не завадило йому стати відомим громадським діячем Дніпровського повіту. Його маєтки приносили великі прибутки, а основу їх економічного процвітання складало скотарство, в основному розведення овець. У маєтках Ґустава Івановича були також заводи з виготовлення черепиці, цегли, салотопний, шість вітряків, чотири млини з кінним приводом. У 1887 році в Росії був розроблений новий спосіб вакцинації овець проти сибірської виразки, вперше випробуваний в економіях Ґ. І. Фальц-Фейна. Зразки вовни, зерна та інші вироби з його маєтків у 1889 році представлялися на Всесвітній виставці в Парижі, де вони отримали найвищі нагороди. Він обирався гласним Таврійського губернського земства, Почесним мировим суддєю Дніпровського округу, головою з'їзду мирових суддів Дніпровського повіту, Почесним доглядачем Олешківського чотирикласного міського училища, в якому Ґустав Іванович збудував у 1888 році приміщення для ремісничих класів і виділив капітал у 6000 рублів, відсотки з яких йшли на утримання цих класів Ще він допомагав побудувати православну церкву в селі Чокрак (нині – Першокостянтинівка Херсонської області). За багаторічну службу в земстві він отримав особисте дворянство.

            У Густава Івановича Фальц-Фейна були два брати тачотири сестри, уроджених ще Фальцами: Едуард і Олександр, Єлизавета, Розалія, Емілія, Доротея. На початку осені 1862 року брати Фальц-Фейни поїхали до міста Катеринослава вибирати наречену для Едуарда (такий тоді був у колоністів звичай). Так сталося, що обом братам, старшому (Едуарду) і молодшому (Ґуставу) сподобалася одна дівчина - фрейлін Софі Кнауф, дочка найбагатших і шанованих у місті людей, власників великого комерційного підприємства. Софі теж сподобався Ґустав. Прийшлось Едуарду поступитися. Ґустав освідчився Софі, і її батьки дали згоду на шлюб. Але, коли брати повернулися додому, старий дід Фейн зустрів їх зі скандалом. Він кричав Ґуставу, що він не може раніше старшого брата отримати спадок і відділитися від сім'ї. Дід сам поїхав у Катеринослав і Софі йому сподобалась:розумна, практична, вміє тримати себе. Але Ґустав нехай почекає. За традицією старший брат вважався в народі "бракованим", якщо молодший одружується швидше.

            Едуард одружився з Софі, а Ґустав напередодні весілля поїхав за кордон. В подяку братові за те, що він поступився йому наречену, Едуард взяв на себе зобов'язання з управління великим господарством в його селищі Преображенці і висилав йому за кордон гроші. Микола Набоков, мати якого була з родини Фальц-Фейнів, так описав цей період з життя Ґустава: «Ґустав відбув до Відня. Там він піддався зневірі, без особливого завзяття займався в консерваторії, навчаючись грі на фортепіано, і нарешті захопився франкмасонством. Думаю, він швидко піднімався по щаблях масонської ієрархії і незабаром удостоївся звання магістра ложі. <…> Софі не розчарувала очікувань старого Фейна. Вона проявила надзвичайну плодючість і протягом дванадцяти років справила на світло цілий виводок, що складається з шести синів і дочки (моєї матері). Потім вона відвідала Ґустава у Відні і вчинила разом з ним тривалий подорож по Європі. З плином років її вабило до Ґустава все сильніше. Між тим вимушене степове відлюдництво не пішло на користь Едуарду, який ставав все більш похмурим і дратівливим і нарешті перетворився на закінченого іпохондрика. Його мучило безсоння <…> З часом здоров'я Едуарда похитнулося. А може, його просто залишило бажання жити? Як би те ні було, він помер...».

            Ґустав повернувся до Росії. Після смерті Едуарда він ставдбати про його економії і сімох дітей, а через рік взяв у дружини вдову брата Софію Богданівну, тим самим об'єднавши величезні маєтки і зміцнивши їх. Він був життєрадісною, широкої душі людиною, не шкодував грошей на благодійність, при цьому був далекоглядним господарем: влаштував у Преображенці стійло скакових чистокровних англійських коней, яке пізніше стало кінним заводом, відомим всій Росії; збудував цегельний завод, школу; збудував "Білий замок" – великий біломармуровий палац у формах англійської готики, в якому нараховувалося шістдесят житлових кімнат. Їм були виписані: садівник з Австрії, повар – з Франції, жокей – з Англії. Повітря в замку було наповнено духмяним ароматом. Він був багато обставлений, в ньому завжди стояли мальовничі букети з квітів, кошики з виноградом, вази з фруктами. Був і домашній оркестр, і змішаний хор.

            Близькі друзі сім’ї Фальц-Фейнів місяцями гостили в Преображенці. Кожне літо, повертаючись із Петербургу до Криму, сюди заїжджав і художник Айвазовський, з яким Ґустав якось познайомився в Феодосії і привіз до своєї садиби. В палаці у Айвазовського була своя кімната, обладнана під майстерню, в якій він працював, малюючи свої прекрасні пейзажі. А у біло-золотому парадному залі замку знаходилася ціла галерея картин великого художника. Від будинку до Перекопської затоки, яка знаходилася на відстані двох кілометрів, тягнувся англійський парк з озерами, водоспадами, штучними гротами. У святкові дні вздовж парку влаштовувалася ілюмінація…

            Ґустав Іванович прожив лише 46 років. Навесні 1890 року він помер. Його серце було поховане в Преображенці, на цвинтарі солдат Кримської війни, а сам він - у фамільному склепі в Асканія-Нова. Дотепер ні асканійський склеп Фальц-Фейнів, ні палац з парком у колишній економії Ґустава, селищі Преображенка, не збереглися. Але пам'ять про нього і зараз ще жива на Мелітопольщині та Херсонщині.

(О. М. Алексєєв)

            Література та інтернет-ресурси:

            Винниченко, І.  Іван-Ґустав-Едуард (Ґустав Іванович) // Винниченко, І.  Німці в Україні : біобібліограф. довід. / Ігор Винниченко ; Ін-тдосліджень діаспори. - К., 2011. - С. 279.

            Набоков Н. Д.  Багаж. – СПб : Изд-во журнала «Звезда», 2003. – С. 72-74.

            Данилевич Н. В. Барон Фальц-Фейн. Жизнь русского аристократа. – М. : Изобразительное искусство, 2000. – С. 9-43.

            Чухраєнко О.А. Єлізаветфельд –  маєток Фальц-Фейнів // Мелитоп. краевед. журн. - 2014. – № 3. - С. 16-18.  

            Алексеев А. Н. Местные негосударственные деньги на Мелитопольщине и Запорожье. Нетипичные помещики Фальц-Фейны // Мелитоп. краевед. журн. - 2015. – № 6. - С. 32-34.

            Крылова, А. Н.  Немецкое землевладение Мелитопольского уезда [Электронный ресурс] // История немецкой колонизации в Крыму и на юге Украины : материалы междунар. науч. конф., посвящен. 200-летию переселения немцев в Крым (6 — 10 июня 2004 г.). – Симферополь : Антиква, 2007. - С. 166. - Режим доступа: http://baza.vgd.ru/1/8689/(2.11.2010)

            От начала – к Фальц-Фейнам [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://runo.ks.ua/istoria/nachalo/23-falc.html

            Пикуль В. С.  В ногайских степях [Электронный ресурс] // Пикуль В. Тайный советник : исторические миниатюры. – М. : АСТ, Вече, 2001. – С. 3-7. – Режим доступа: http://iknigi.net/avtor-valentin-pikul/26959-v-nogayskih-stepyah-valentin-pikul.html

            Развитие коневодства и коннозаводства в Таврической губернии во второй половине XIX–начале XX века[Электронный ресурс]. – Режим доступа:http://moyuniver.net/razvitie-konevodstva-i-konnozavodstva-v-tavricheskoj-gubernii-vo-vtoroj-polovine-xix-nachale-xx-veka/

            Дяченко С.  Преображенка. Имения Херсонского края [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://artkavun.kherson.ua/preobrazhenka_imenija_hersonskogo_kraja.htm 

            Задерейчук А.А.  Участие рода Фальц-Фейнов в выставках-ярмарках Российской империи [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/107137/38-Zaderechuk.pdf?sequence=1

Література про життя та діяльність:

Медицина Запорізької області : іст. нариси / Упр. охорони здоров'я ЗОДА ; під ред. В. Г. Цисса. – Запоріжжя, 2001. – С. 318.

Література про життя та діяльність:

Брега, Г. С.  Афанасьєв-Чужбинський Олександр Степанович // Енциклопедія історії України. – К. : Наук. думка, 2003. – Т. 1: А - В. - С. 153.

Література:

Телеграф в Бердянске // Энциклопедия Бердянска : в 3 т. – Мелитополь, 2015. – Т. 3 : С - Я. - С. 297.

В 50-х роках ХІХ сторіччя цікавість до телеграфного зв'язку в Росії набуває практичного характеру. В 1854 році в країні створюється телеграфне управління. Спочатку це було військове відомство - йшла Кримська війна. Потім почалося будівництво та експлуатація п'ятнадцяти телеграфних ліній. Одну з них (Ростов - Таганрог - Бердянськ - Мелітополь - Херсон) саме і ввели в дію в 1859 році. Так Мелітополь виявився поєднаним з іншою частиною країни новим видом зв'язку - телеграфом. До цього зв'язок йшов виключно поштовий через тракт прокладений на Крим.

            Телеграфна лінія з Мелітополя також йшла на Крим через Берислав і Перекоп. На ділянці Бердянськ - Мелітополь - Берислав проводи довжиною в 306 верст (приблизно 330 км) були протягнуті через стовпи (6351 шт.). Трьох міліметровий сталевий дріт підвішували на скляні ізолятори, які були закріплені на “цинкових залізних крюках”. Біля кожної поштової станції на одному зі стовпів був відведений донизу провід. Закріплений на двох ізоляторах він допомагав знаходити пошкодження не піднімаючись на “верхотуру”. Телеграфну станцію Мелітополя було оснащено апаратами Морзе.

            Спочатку телеграф в Мелітополі працював тільки в денний час. Він передавав та приймав телеграми на трьох мовах — російській, німецькій та французькій. Мелітопольська телеграфна станція в 1885 році стала установою невисокого ІV розряду. За рік через станцію пройшло 28470 телеграм. В штаті станції працювало 13 чоловік.

            З роками мелітопольські телеграфні мережі розширялися. Мелітопольська телеграфна станція підпорядковувалася заснованому 1 січня 1886 року Одеському поштово-телеграфному округу. В 1897 році Мелітопольська поштово-телеграфна контора переїхала в нову будівлю. Начальником був колезький асесор Василь Осипович Бриль а його помічником — колезький секретар Леонід Миколайович Ланге.

            В 1904 році Мелітопольська телеграфна станція виступала вже як установа ІІІ розряду. В цей час на станції діяло сім телеграфних апаратів. За рік через станцію пройшло 135239 телеграм — більше, ніж через сусідні Олександрівськ та Бердянськ. Штат контори складався з 45 працівників. В 1914 році Мелітополь став найбільшим центром телеграфних мереж. В місті телеграф працював цілодобово.

(В. В. Сакун)

            Література:

            Связь времен : история развития средств связи в Запорожской области / науч. ред. А. И. Карагодин. – Запорожье : Дикое Поле, 2007. - 192 с.

            Сакун, В. В.  “Алло, примите телеграмму!” // Мелитоп. краевед. журн. - 2014. -  № 4. - С. 13-18.

Література:

Павлов Иван Петрович : [в т. ч. про його дружину С. В. Карчевську] // Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-полит. справочник. – Мелитополь, 2014. – Т. 2 : М - Р. - С. 344.

Жизнеописание Ивана Петровича Павлова. - Ленинград, 1984. - 124 с.

Література:

Шевченко, В.  Світлий відблиск творчого буття / Віталій Шевченко // Морозюк, В.  Краєзнавчі візерунки / Володимир Морозюк. – Івано-Франківськ, 2005. – С. 70-75.

Література:

Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту Федір Турченко та ін.]. – [Запоріжжя] : Дике Поле, 2009. – С. 77.

Література про життя та діяльність:

Гудина, А. Н.  Андрей Семенович Костюченко // Орнитологи Украины : биобиблиогр. справ. - Х., 1999. - Вып. 1. - С. 83-85.

Література:

Архітектурні споруди старого Олександрівська // Актуальні проблеми та перспективи розвитку туристичного і готельно-ресторанного бізнесу в Запорізькому регіоні : монографія / М-во освіти і науки, молоді та спорту України, ЗНТУ. – Запоріжжя, 2012. – С. 105.

Еврейские места Запорожья // 150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть. – [Запорожье, 2011]. – С. 22-23.

«Водоканал» - одне з найстаріших підприємств міста. Його історія починається 23 лютого 1893 р. коли Олександрівська Міська Дума прийняла постанову про його будівництво. І вже 6 березня земський технік С. В. Лизлов підписав контракт на будівництво в місті водогону. В червні 1904 р. почала діяти його перша гілка, що пролягла від насосної станції на березі Московки до центру міста (довжиною приблизно з версту, тобто з кілометр). З 1906 р. водопровід стає комунальною власністю міста. До 1909 р. вода подавалася неочищеною, і то тільки до водозабірної будки (зараз пл. Свободи). Після чергової епідемії холери в 1908 р. водозабір на р. Московка закрили, а воду стали брати з Дніпра. До 1914 р. в Олександрівську були прокладено 15 км водопроводу в центральній частині міста. В кінці 30-х років довжина водогону вже складала 208 км. Підприємство мало очисні споруди, насосні станції. Подавалося 315 літрів води на 1 людину на добу.

Зараз Державне комунальне підприємство «Водоканал» - складний комплекс, що забезпечує подачу питної води мешканцям обласного центру, а також приміським населеним пунктам Запорізького, Вільнянського та Новомиколаївського районів. У цей комплекс входить і каналізаційне господарство. Це кілька основних структурних підрозділів: Дніпровські водопровідні станції № 1 та № 2, Лівобережний та Правобережний каналізаційні очисні комплекси, насосні станції. Взаємодію цих підрозділів забезпечує диспетчерський центр та аварійні диспетчерські служби п’яти цехів з експлуатації підземних мереж. Місто споживає близько 300 літрів води на кожного мешканця на добу.

Підприємство постійно розвивається. Ведеться будівництво водогонів великого діаметру, закільцьовуються вуличні водопровідні мережі, зводяться споруди попереднього очищення та обеззаражування води, запроваджуються нові коагулянти та адсорбенти, котрі почали виробляти запорізькі підприємства.

Література

Водный горизонт : к 110-летию Запорож. водопровода. – Запорожье : Дикое Поле, 2004. – С. 7-20.

Найбільше багатство на світі // Велике бачиться на відстані / Лукаш І. – Дніпропетровськ, 1998. – С. 1075-1076.

***

Позднякова Н. А когда-то пили из Московки // Запороз. Січ – 1994. – 9 лип. – С. 2.

Запорізькому водогону – 100 // Запороз. Січ – 1994. – 7 лип. – С. 1.

Как все начиналось // Индустр. Запорожье. - 1994. – 2 июля. – С. 3.

В 1894 році в Мелітополі було відкрито Мелітопольский відділ Російського товариства покровительства тваринам. Виявлені опубліковані звіти Відділу за 1907 та 1908 роки розкривають особливості його діяльності, основним напрямком якої був нагляд за дотриманням відповідних «Правил», затверджених Міністром внутрішніх справ в 1866 р. (останні забороняли жорстоке поводження з тваринами).  «Правила», зокрема, передбачали: «3. За убой скота или изувечение чужих животных виновные подвергаются аресту не свыше одного месяца, или денежному взысканию не свыше ста рублей».

У вищезгаданих звітах відділу як результати діяльності, наприклад, такі факти:

- «привлечение к суду: Петра Гаркуши и его жены Устиньи за увечье чужого животного, Дмитрия Елькина за нанесение ударов лошади железной лопатой и купцу Якову Герасуну за истязание кнутом и кнутовищем лошади… Ко всем обвиняемым был применен высший размер наказания»;

- член Товариства Х. П. Біленький «осматривал в базарные дни птиц, лошадей, рогатый скот и свиней, следя чтобы мелкий скот не связывался режущими шнурками» та ін.

На початку 1912 р. розглядалося 67 справ, які члени Товариства порушували проти приїжджих селян та місцевих візників за катування тварин та їзду на хворих конях. В 39 випадках винні були оштрафовані на суму від 3 до 10 рублів.

Важливою сферою діяльності була боротьба з вищіпуванням пуха у живих гусей та качок. Враховуючи широке розповсюдження цього явищаТаврійський губернатор в циркулярі № 1023 від 27 лютого 1904 року, писав: «предписываю г.г. Начальникам полиций принять все зависящие меры к прекращению упомянутого способа добывания пуха, причиняющего напрасные мучения домашним птицам, и к привлечению виновных в применении такового к законной ответственности по 43¹ ст. Устава о наказаниях».

В 1908 році тільки в результаті діяльності члена Товариства Н.Н Чишейка за ощіпування свійської птиці в Бердянському повіті суди розглянули116 справ,оштрафували винних на 168 рублів, в Мелітопольскому повіті відповідно 54 справи на 177 рублів 55 копійок.

Література:

Ерохина, Л. А.  Организация общества покровительства животным в нашем крае в конце XIX – начале XXвв. // Музейний вісник. - 2010. - № 10. - С. 177-182.

   Отчет о деятельности Мелитопольского Отдела (Таврической губернии) Российского Общества покровительства животным, за 1908 год (Пятнадцатый год существования Отдела). – Мелитополь, 1909. – 38 с.

            Отчет о деятельности Мелитопольского Отдела (Таврической губернии) Российского Общества покровительства животным, за 1907 год (Четырнадцатый год существования Отдела). – Мелитополь, 1908. – 36 с.

            В обществе покровительства животным // Мелитоп. ведомости. – 1912. - № 8.

            Хроника // Крымский вестник. – 1894. - № 77.

***

            Крылов Н. Очерки истории города Мелитополя 1814-1917 гг. / Николай Крылов ; Запорож. науч. о-во им. Я. Новицкого, МГПУ, Лаборатория комплексного краеведения. – Запорожье : Тандем-У, 2008. – 344 с. : ил. – Из содерж. : [Мелитоп. отдел Российского общества покровительства животным]. – С. 247-248.

Література:

Медицина Запорізької області : іст. нариси / Упр. охорони здоров'я ЗОДА ; під ред. В. Г. Цисса. – Запоріжжя, 2001. – С. 302.

Література:

Авдеенко, С. И.  Пятый собор // Авдеенко, С. И.  Претерпевшие за веру / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – Мелитополь, 2012. – С. 5-17.

Гордон, Д. И.  «Большой колокол рухнул на землю...» // Мелитоп. краевед. журн. - 2013. - № 1. - С. 97-99.

Література:

Релігійне життя : [в т. ч. про Свято-Сергіївську церкву м. Токмака] // Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2015. – С. 165-166. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

Глянь, В.  Во славу Божу дзвони задзвонили / Віктор Глянь // Таврія. - 2010. - 28 жовт. (№ 43). - С. 7.

1949-1991 рр. – мешкав у м. Мелітополі, працював проректором з наукової та навчальної роботи в Мелітопольському державному педагогічному інституті (нині – МДПУ ім. Б. Хмельницького).

Петро Петрович Орлов народився в с. Вищетарасівка Томаківського району  Дніпропетровської області в родині селянина-бідняка. Вже з дитинства він почав спостерігати за птахами в околицях села. Після закінчення в 1914 році народної школи вступив до Олександрівської учительської семінарії, яку закінчив у 1919 р. До 1924 р. працював вчителем в своєму рідному селі, а потім – вступив до Дніпропетровського інституту народної освіти. Після його закінчення (1928) працюваву Запорізькому педагогічному технікумі викладачем природознавства та помічником директора по навчальній частині.

В 1931-1933 р. навчався в аспірантурі при Харківському науково-дослідному зоо-біологічному інституті. В новоствореному педінституті міста Черкаси працював на посаді декана природничого факультету і завідувачем кафедри зоології і проводив велику роботу з вивчення орнітофауни Середнього Придніпров’я. Їм було зібрано велику колекцію опудал і фотографій птахів. Почав публікувати статті про птахів в черкаській газеті «Прапор комуни» («Білі чаплі в Черкаському районі», «Переліт птахів», «Посилимо охорону диких тварин», «Ще про охорону водоплавної дичини» та ін.). Пропонував створити в районі Великого Лугу заповідник, щоб зберегти надзвичайно багаті і цікаві природні комплекси заплави Нижнього Дніпра. Але, на жаль, цей задум не був реалізований: Великий Луг був затоплений при створенні Каховського водосховища.

П. П. Орлов дуже велике значення надавав підготовці до лекцій і читав їх з неперевершеною майстерністю. У студентських гуртках, якими він керував, наукова робота проводилася на такому рівні, що за зібраними студентами матеріалами друкувалися повноцінні праці з орнітології та герпетології.

Почалася війна і ПетроПетрович вже 12 липня 1941 року був призваний до лав Червоної Армії. Але за станом здоров’я прослужив лише до серпня. У Ворошиловградському (нині — Луганському) педінституті він місяць проробив завідувачем кафедри біології. Потім Наркомат освіти УРСР направив його до Ташкенту, де він працював тривалий час у загоні по боротьбі з червецем Комстока (паразитом тутового шовкопряда). Результати цих досліджень були опубліковані після війни в статті «К вопросу о значении птиц в распространении червеца Комстока».

1 березня 1944 р. П. П. Орлов захистив у Київському державному університеті кандидатську дисертацію з орнітофауни Черкаського району і повертається до Черкас, де знову зайняв посаду декана природничого факультету і завідувача кафедри зоології. Він продовжив займатися дослідженнями орнітофауни Великого Лугу, включився до природоохоронної діяльності. В 1947 році став проректором по навчальній та науковій роботі інституту. З 1949 р. – доцент. Він - заступник голови редколегії і при його активній участі виходили наукові записки педінституту.

Влітку 1949 р. П. П. Орлов переїхавдо Мелітополя і став проректором з наукової та навчальної роботи Мелітопольського педінституту. Тут він продовжив активно займатися орнітологією, досліджував птахів Мелітопольщини, особливо орнітофауну штучних лісових насаджень. Почав вивчати вплив гідробудівництва на прахів. Публікував статті про птахів в періодичній печаті і в наукових виданнях.

Петро Петрович стояв біля витоків створення в Мелітополі при педінституті географічного факультету і філіалу Географічного товариства УРСР. Як і раніше в Черкасах, він користувався в МДПІ великим авторитетом і повагою серед студентів і викладачів. Вмів «запалювати» людей. Вміло керував різноманітними дослідженнями студентів. До 1958 р. працював проректором Мелітопольського педінституту, а до 1967 р. – завідувачем кафедри зоології.

Помер Петро Петровичу Орлов в Мелітополі у віці 92 років.

(О. М. Алексєєв)

Праці:

О формировании орнитофауны Каховского водохранилища / П. П. Орлов // Екологія та історія хребетних фауни України. – К., 1966. – С. 118-125.

Острова в Каховском водохранилище / П. П. Орлов, А. А. Хижняк ; Воробьиные птицы Мелитопольщины / П. П. Орлов ; Птицы Молочного лимана  / П. П. Орлов // Известия Мелитопольского отделения Географическогообщества УССР и Запорожского областного отделенияОбщества охраны природы УССР. – Днепропетровск, 1965. – С. 97-111, 137-141, 151-156.

Изменения в орнитофауне нижнего Днепра в районе строительства Каховского гидроузла / П. П. Орлов // Труды НИИ биологии и биологического факультета ХГУ. - Х., 1959. – Т. 28. – С. 101-114.

Про гніздування білощокого крячка в плавнях нижнього Дніпра / П. П. Орлов //Наукові записки Мелітопольського державного педагогічного інституту. – Мелітополь, 1957. – Вип. 4. - С. 111-120.

Матеріали до орнітофауни штучних лісів та полезахисних смуг Мелітопольщини / П. П. Орлов // Наукові записки Мелітопольського державного педагогічного інституту. – Мелітополь, 1955. – Вип. 3. - С. 3-17.

Орнітофауна Черкаського району / П. П. Орлов. – Черкаси, 1948.– 130 с.

К вопросу о значении птиц в распространении червеца Комстока / П. П. Орлов // Наукові записки Черкаського педінституту. – Черкаси, 1948. – Вип. 2. - С. 73-80.

Орнітофауна Черкаського району ; Замітки про птахів Великого Лугу / П. П. Орлов // Наукові записки Черкаського педінституту. – Черкаси, 1941. – Вип. 1. - С. 51-76, 103-116.

Література та інтернет-ресурси:

Гаврилюк, М. Н.  Орлов Петр Петрович // Орнитологи Украины : биобиблиогр. справ. - Х., 1999. - Вып. 1. - С. 134-137.

Гаврилюк М. П.  Петро Петрович Орлов (1899-1991) // Історія орнітологічних досліджень. - К., 1995. - Вип. 1-2. - С. 88-89.

Історія інституту [Електроннийресурс]. Навчально-науковий інститут природничих наук (Черкаси). – Режим доступу:

https://ipn.cdu.edu.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=8&Itemid=5

Кафедра екології та зоології [Електроннийресурс] МДПУ ім. Б. Хмельницького – 95 років. – Режим доступу: http://www.mdpu.org.ua/new/kafedra-ekolog-ta-zoolog.html

Література:

150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. – [Запорожье : б. и., 2011]. – С. 20.

Директором видавництва був відомий громадський діяч, братський меноніт Г. І. Браун. До керівництва видання «Райдуга» увійшли Г. І. Браун (директор), І. С. Проханов, Я. Крекер.

Яків Крекер – уродженець колонії Гнаденталь (Благодатне) Чернігівського району (1872 – 1948) – благовісник, духовний письменник, засновник менонітської школи «Альянс» у Німеччині та на її базі місіонерського союзу «Світ на Сході» разом з братом Абрахамом заснували в 1906 році в Гальбштадті єдине менонітське видання – газету «Friedensstimme». Видавництво «Райдуга» видавало книги російською та німецькою мовами, переважно духовно-морального змісту. Після того, як царським урядом у 1914 р. було заборонено отримання духовної літератури німецькою мовою з Німеччини, це видавництво стало ледь не єдиним джерелом постачання літератури для менонітських євангелістсько-християнських і баптистських общин Російської імперії.

(М. М. Єременко)

Література:

“Жовтнева хвиля” // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А-Л. - С. 519-520.

Література про життя та діяльність:

Пісня про Героя Соціалістичної Праці Марію Іванівну Сардак (сл. В. Маремпольського, муз. К. Єржаківського) // Віночок пісень про знатних людей Запоріжжя [Ноти]. – Запоріжжя, 1960. – С. 8-9.

Література:

Каменецкий, И. С.  Днепрогэс и Днепрокомбинат / И. С. Каменецкий ; с предисл. акад. Б. Е. Веденеева. – М. ; Л. : Госэнергоиздат, 1934. – 119 с. – (Юношеская науч.-тех. б-ка).

Література:

Розбудова селища “Соцмісто” // Запоріз. правда. – 2017. – 2 листоп. (№ 44). – С. 10.

Ломонос, Н.  Приз паризького журі був великим авансом, або яким є нині місто - сад : [про архітектуру колишнього Соцміста] // Запоріз. правда. – 2006. – 9 груд. (№ 186). – С. 1.

Література:

ЗАТ “Гірничодобувна компанія “Мінерал” // Пологи - столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" Запоріз. обл. ради ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя, 2012. – С. 24-26. – (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

Література:

Бердянський краєзнавчий музей, 1929-2014, запрошує [Образотворчі матеріали] : 85-річчю присвячується. – [Бердянськ : б. в., 2014]. – буклет : іл.

Бердянський краєзнавчий музей : путівник / [Ноздріна Л. Ф. та ін. ; пер. анг. Г. Л. Ноздріна]. – Бердянськ : [Дике Поле], 2011. – 140 с. : іл. – Тит. л., текст укр., англ.

Література:

Дворец культуры железнодорожников. 1929-2009. - Мелитополь, 2009. - [4 с.].

(Башкатова О. П.)

            Точної дати створення Запорізької обласної бібліотеки для дітей "Юний читач", на жаль, не збереглося. Перша згадка в архівних документах датується 1924 роком, де говориться про створення при Центральній робітничій бібліотеці (нині Комунальний заклад "Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. М. Горького" Запорізької обласної ради) бібліотеки для дітей. Точніше, це був відділ, де обслуговувались учні шкіл міста. У 1929 році Президія Запорізької міської ради розглядала питання про роботу Центральної робітничої бібліотеки, де йшла мова, у тому числі, і про дитячий відділ, а саме відзначалося, що він налічує лише 1405 примірників книг, і тому не може забезпечити повністю попит учнів на книгу (ЗОДА, од. 1340, арк. 96). Далі документи свідчать, що згідно з Постановою ЦВК СРСР від 17.03. 1934 року "Про бібліотечну справу в Союзі РСР" в Дніпропетровській області, до якої на той час входило і місто Запоріжжя, до 1936 року належало відкрити 10 дитячих бібліотек. У Запоріжжі на той час працювала одна міська дитяча бібліотека (завідуюча Гришко М. Ф.) і декілька шкільних. З утворенням у січні 1939 року Запорізької області міська дитяча бібліотека була реорганізована в обласну. Ось як про це пише газета "Большевик Запорожья" від 24 лютого 1939 року: "Городская детская библиотека – единственная в городе. В связи с организацией области она также расширяется, превращается в областную библиотеку". У 1940 році фонд обласної дитячої бібліотеки налічував 17 тисяч примірників (ЗОДА, Звіт обласної бібліотеки для дітей за 1940 рік).

            Під час окупації міста фашистськими загарбниками фонд бібліотеки був повністю знищений. Відновила вона свою роботу після визволення території у січні 1944 року відповідно до рішення Виконкому Запорізької обласної ради депутатів трудящих від 20.01. 1944 р. № 44 "Про відновлення роботи обласних бібліотек та музею в м. Запоріжжя". На момент відкриття бібліотека мала 590 примірників книг, зібраних у мешканців міста і займала дві напівпідвальні кімнати площею 24 м² в приміщенні міського палацу піонерів. Бідним було і обладнання бібліотеки: 2 стелажі, 3 столи, 4 стільці, книжкова вітрина та тумбочка. Проте на кінець року бібліотека мала у своєму розпорядженні вже 4 тисячі книжок. У квітні 1945 року був затверджений штат бібліотеки: 6 бібліотечних працівників, якими протягом року були обслужені понад 1100 читачів. А 10 жовтня 1946 року бібліотека була зареєстрована Запорізьким обласним відділом культосвітніх установ і одержала реєстраційне свідоцтво № 2, згідно з яким була названа "Обласна бібліотека для дітей та юнацтва "Юний читач". У 1962 році відповідно до наказу обласного управління культури від 17. 04. 1962 р. № 61 вона була реорганізована в обласну бібліотеку для дітей "Юний читач".

            За час, що минув, бібліотека кілька разів змінювала адресу, щоразу покращуючи своє матеріальне становище: зростав фонд, збільшувалася кількість читачів. З кінця 1978 року і до сьогоднішнього дня вона займає перший поверх житлового будинку по вулиці Валерія Лобановського, 14. Загальна площа бібліотеки – 1269 м². З невеличкого зібрання книг вона перетворилася в найбільшу в Запорізькій області бібліотеку для дітей, центр інформації, духовного та інтелектуального розвитку дитини. В своїй структурі бібліотека має 8 відділів: обслуговування дітей дошкільного віку та учнів 1-4 класів, обслуговування учнів 5-9 класів, масової роботи та естетичного виховання, інформаційно-бібліографічний, комплектування фондів та каталогізування документів, зберігання та реставрації бібліотечних фондів, науково-методичної роботи та краєзнавства, господарчий.

Головне надбання "Юного читача" – це фонд, який складає нині понад 130 тисяч примірників друкованої продукції, аудіовізуальних та електронних видань. А ще бібліотека щорічно передплачує більше 2-х сотень найменувань періодичних видань, адресованих як дітям, так і дорослим читачам. Користуватися послугами бібліотеки мають можливість учні загальноосвітніх та спеціалізованих шкіл міста, дошкільники, вчителі, батьки, вихователі дошкільних закладів, керівники дитячих гуртків та секцій, інші бажаючі. Щороку це понад 12 тисяч читачів.

Сьогодні до бібліотеки прийшов новий читач з новим світосприйняттям, сучасними потребами, літературними уподобаннями. Відповідно до зростання інтелектуального рівня школярів, ускладнення їх запитів, змін у шкільних програмах та введення нових предметів переорієнтовується і діяльність бібліотеки. Працівники ОДБ "Юний читач" знаходяться у постійному пошуку нових форм роботи з користувачами, створенні умов для дружнього спілкування людей різних світоглядів та національностей, для сприйняття наукових та духовних цінностей.

            Цікавими заходами заявили себе творчі об’єднання, що діють при бібліотеці. Це Мала академія народознавства, літературна вітальня "Книжкова світлиця", школа юного патріота "Мій дім – Україна", клуб здоров’я "Молодь обирає стрет-едж", мультимедійний центр "Капітошка", ляльковий театр "Світлячок", екологічний клуб "Ми юні друзі твої, Природо", літературно-мистецький салон "Дива великого мистецтва", художній салон "Крокуємо до майстерності", бібліотечна художня галерея "Через книгу у світ мистецтва".

 Нині бібліотекою розроблені та реалізуються творчі програми та проекти "Малюк в бібліотеці", "Українським малятам про народні свята", "Поради лікаря Будьздоровченка", "Маринчин кінозал", "Літо. Канікули. Книга", "Бібліотека – центр краєзнавчої інформації", "Тільки родина, як вічна зернина,на невмирущому полі життя", "Сторінками класичних художніх творів", "Музика на всі часи", "Мистецька райдуга дитинства", головна мета яких – пробудження у дітей позитивного ставлення до рідної Вітчизни та свого краю, до їхньої природи та історії, а також до цінностей художньої культури, як вітчизняної, так і світової, розвиток їхніх естетичних смаків, художньо-творчих здібностей.

Вагомою є і набуває подальшого розвитку соціальна діяльність бібліотеки. В полі  уваги бібліотекарів діти з особливими потребами, сироти, позбавлені батьківської опіки, з багатодітних та неповних сімей. На роботу з цією категорією читачів спрямований соціальний проект "Від серця – до серця", який передбачає організацію благодійних зустрічей, майстер-класів та концертів для вихованців шкіл-інтернатів Запорізької області з залученням волонтерів, дитячих художніх колективів, талановитих дітей, письменників, художників, народних майстрів. Ще один соціальний проект "Дай лапу, друже!" має на меті допомогти тваринам з нелегкою долею знайти свій дім, а також збір грошей на потреби створеного у Запоріжжі притулку для бездомних тварин.

            Обласна бібліотека для дітей – це місце народження та акумуляції інновацій, підвищення професійної майстерності бібліотекарів області, що працюють з дітьми. Організаційно-методична діяльність бібліотеки спрямована на сприяння професійній мобільності та адаптації спеціалістів дитячих бібліотек області до сучасних умов. З 1996 року діє програма "Сучасний читач. Сучасна бібліотека", в рамках якої проводяться щорічні обласні семінари для заступників директорів ЦБС по роботі з дітьми та завідувачів дитячих бібліотек.

            Протягом багатьох років бібліотека плідно співпрацює з багатьма установами і організаціями обласного центру, що опікуються  справами дитинства, є партнером втілення в життя цікавих проектів та акцій як регіонального, так і загальнодержавного характеру.

            Цікаві задуми та перспективи подальшого розвитку бібліотеки підтверджують її життєздатність як соціально необхідної установи.

Література

            Запорожская областная библиотека для детей «Юный читатель» // Странички истории : Ленинскому району Запорожья – 70 лет. – Запорожье, 2006. – С. 121-123.

***

            Башкатова О. Відомі люди читають дітям уголос : [Запоріз. обл. бібліотека для дітей «Юний читач» долучилася до нац. проекту «Україна читає дітям»] / О. Башкатова // Запоріз. правда. - 2011. - 22 лют. - С. 2.

            Башкатова О. Донести до дітей мудрість слова… / О. Башкатова // Бібліотечна планета. – 2002. - № 2. - С. 34-35.

            Башкатова О. Розвиток краєзнавчого потенціалу у сучасному інформаційному просторі / О. П. Башкатова // Світ дитячих бібліотек. - 2006. - № 4. - С. 32-33.

            Башкатова О. 65 років – з дитячими книжками / О. Башкатова // Світ дитячих бібліотек. - 2004. - № 4. - С. 12-15.

            Білан Ю. Бібліотека - як добра бабуся / Ю. Білан // Запоріз. правда. - 2002. - 2 квіт. - С. 5.

            Будилка О. Визначили найкращих юних читачів Запорізької області : [в бібліотеці для дітей «Юний читач» відбувся обл. тур Всеукр. конкурсу «Найкращий читач України-2011»] / О. Будилка // Запороз. Січ. - 2011. - 5 квіт. - С. 8.

            Булатня О. «Тут все священне, все твоє, бо зветься краєм рідним…» : [про краєзнав. відділ бібліотеки «Юний читач»] / О. Булатня // Світ дитячих бібліотек. - 2004. - № 4. - С. 19-20.

            Веселова Л. Їх імена увійшли в історію бібліотеки / Л. Веселова // Світ дитячих бібліотек. - 2004. - № 4. - С. 13-14.

            Дитячі дарунки до ювілею області // Урядов. кур`єр. - 2008. – 2 груд. (№ 226). - С. 9.

            З бабусиної скрині - до бібліотеки // Запороз. Січ. - 2000. - № 31. - С. 3.

            Олексієнко Д. «Юний читач» збирає друзів / Д. Олексієнко // Запороз. Січ. - 1998. - 8 верес. (№ 154). - С. 7.

            Ратундалова Т. Дитяча бібліотека в освітньому просторі художньої культури : [про роботу відділу мистецтв обл. бібліотеки для дітей «Юний читач»] / Т. Ратундалова // Світ дитячих бібліотек. - 2004. - № 4. - С. 20-21.

            Чуприна Г. Найкращим завдячуємо книгам… / Г. Чуприна // Запороз. Січ. - 1994. - 6 лип.

            Щаслива доля на бібліотечній ниві : [75 років Р. М. Кірпі – колиш. дир. Запоріз. обл. бібліотеки для дітей «Юний читач»] // Світ дитячих бібліотек. - 2010. - № 3. - С. 32.

            «Юний читач» - дітворі // Запоріз. правда. - 1998. - 22 квіт. (№53). - С. 5.

Література про життя та діяльність:

Балашова Лариса Афанасьевна // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А-Л. - С. 62-63.

(Маркова Л. В.)

Після визволення Запорізької області від німецько-фашистських загарбників в місті починає відроджуватися фармацевтична служба. До Запоріжжя повертаються провізори та фармацевти, поступово відновлюється аптечна мережа. В 1944 році для покращення медичного обслуговування населення на базі Запорізького аптекоуправління створюється фармацевтична фабрика „Віола”.

Заклад, очолюваний тоді Залесською Любов’ю Сергіївною, знаходився в старому приміщенні по вул. Кірова 75 разом з аптекоуправлінням, аптечним складом та контрольно-аналітичною лабораторією. Перша післявоєнна реконструкція фармацевтичної фабрики була проведена за рахунок розширення площі, звільненої у 1964 році лабораторією і аптечним складом, та завдячуючи активним зусиллям тогочасного  директора Анісімова М.Н. Згодом директором фармфабрики призначають Іванову З. Г., головним бухгалтером – Будько І. І., яка працює на цій посаді донині.

 Приватизаційні явища не оминули і єдиного в регіоні фармацевтичного підприємства у 1993 році фармацевтична фабрика була реорганізована  в Закрите акціонерне товариство, а з 2011р.стала  приватним  акціонерним товариством „Віола”

Починаючи з 2003 року основною тенденцією розвитку фабрики стає технічне переоснащення виробничих потужностей у відповідності до  сучасних вимог та інноваційних технологій створені та оснащені згідно європейських правил GMP  три цехи з  виробництва м’яких, рідких засобів та фасування, організована ділянка підготовки води, лабораторія контролю якості, впроваджена система управління якістю за стандартами ІСО 9001:2009.

Сьогодні фабрика „Віола”, яку очолює Мороз Сергій Іванович, крупне і  одне з кращих в Україні багатопрофільне підприємство,  де виробляються препарати на основі лікарських рослин  зібраних в екологічно чистих місцях Західній України, АР Крим, Далекий Схід Росії. Асортимент продукції охоплює практично всі фармакотерапевтичні групи і налічує більш 150 найменувань готових лікарських засобів. Тільки за останні п’ять років було налагоджено випуск десяти нових препаратів.

Виробничий та кадровий потенціал фабрики забезпечує випуск якісних, доступних по ціні лікарських препаратів, є базою для проходження практики студентів фармацевтичного факультету Запорізького державного медичного університету.

Дякуючи вибраному орієнтиру на розвиток підприємства та стабільності  співпраці  з національними дистриб’юторами  і провідними постачальниками  сировини,  фабрика „Віола” має  статус надійного партнера.

Література

Будько В. Этапы и пути развития Запорожской фармации. История развития фармации в Запорожской области, 1922-2012 годы : 90 лет и 25-летие первичной ветеранской организации "Фармация Запорожья" / В. И. Будько, Т. М. Полтарацкая ; Владимир Будько, Тамара Полтарацкая. – Запорожье : Днепров. металлург, 2012. – 88 с.

„Виола” на службе здоровья // Содружество . – 2006 . – № 6 . – С. 12-13

***

«Виола» - фармацевтическая фабрика [Электронный ресурс]. – Режим доступа : viola.zp/ua

Література:

ВАТ «Запорізький електроапаратний завод» // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення. – [Запоріжжя], 2009. – С. 194.

Література:

ДП «Запорізький науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення. – [Запоріжжя], 2009. – С. 190.

Література:

ЗАТ «Запорізький олійно-жировий комбінат» // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення. – [Запоріжжя], 2009. – С. 193.

Література:

ВАТ «Проектний інститут «Запорізький промбудпроект» // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення. – [Запоріжжя], 2009. – С. 187.

Література:

Спеціалізоване проектне та конструкторсько-технологічне бюро «Запоріжгідросталь» // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення. – [Запоріжжя], 2009. – С. 107, 190.

Література:

Державний інститут з проектування промислових підприємств (ДП «Гіпропром») // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення. – [Запоріжжя], 2009. – С. 107.

Література:

Адельберг, Л.  Железнодорожныемосты через Новый и Старый Днепр (мосты инженера Преображенского) // Адельберг, Л. И.  Мосты Запорожья. – Запорожье, 2005. – С. 42-45.

На початку XXcтоліття у великих містах України - Києві, Харкові, Дніпропетровську,  Одесі з'явились дрібні кооперативні об'єднання незрячих інвалідів. З часом окремі майстерні були організовані в цехи та артілі, які стають базою для створення Українського товариства сліпих тайого виробничої сфери.

          З 1933 року, дати заснування Українського товариства сліпих (УТОС), і до початку 1941 року на учбово-виробничих підприємствах (УВП) товариства  сліпих працювало 2,7 тисячі працівників. Та подальший розвиток товариства, інтеграція інвалідів у суспільство були зірвані початком радянсько-німецької війни.

           По закінченні війни товариство відновило свою роботу. Разом з відбудовою виробничого комплексу країни відновлювали свою роботу учбово-виробничі підприємства. До членів УТОСу залучилися тисячі інвалідів, що втратили зір під час війни та від її  наслідків, які потребували працевлаштування. З 1948 року підприємства УТОСу поступово ставали часткою загальнодержавного народногосподарського комплексу, відмовившись від державної допомоги.

          У 1949 році вперше в Запоріжжі була заснована артіль сліпих , яка нараховувала чотири працівники і виробляла досить невибагливу продукцію: цвяхи квадратні і господарські, електрозварювальні ланцюги. Механізація артілі була повністю відсутня, і весь процес роботи відбувався вручну. Через рік, у 1950 році, в артілі працювали вже 12 осіб, в тому числі й жінки, з'явилась вже хоч і мала, але важлива на той час механізація.

          Відчувалась потреба в організації підприємства для сліпих. Мабуть, тому вже в 1960-х рр. на УВП працювало 250 робітників з вадами зору. З метою розширення виробництва було збудовано окреме робоче приміщення, в якому виробляли металеву черепицю, банки під фарбу, алюмінієві ковпачки для пляшок.

          Прикметно, що робітники з вадами зору самостійно створили власне конструкторське бюро і засвоїли складні сучасні технології.

          За домовленністю з керівництвом місцевих підприємств - «АвтоЗАЗ», «Запоріжтрансформатор», «Мотор Січ», незрячі працівники робили складання та напівскладання вузлів автотрансформатора і стабілізатора, комутатори, мікротрансформатори, джгути, шнури живлення, мініатюрні плати для магнітофону «Весна».

          Протягом 45 років сліпі майстри забезпечували всю область побутовими товарами - кришечками для консервації обсягом більше мільйона штук щороку.

          На жаль, економічна криза початку ХХІ століття внесла свої негативні корективи в життя підприємства: починається спад виробництва та скорочення чисельності працівників.

          Сьогодні виробничий ''підрозділ'' Запорізького товариства сліпих функціонує як цех Дніпровського учбово-виробничого об''єднання «Луч». Робочий день працівників - 4 години (з-за відсутності завантаженості), заробітна платня - відповідна. Мабуть, змінити ситуацію на підприємстві зможе  тільки підтримка усіх небайдужих  до людей з фізичними проблемами.

           Бажано, щоб теза ''Бути сліпим не означає бути безробітним» стала практичним втіленням мрії кожної людини з вадами зору.

(Тимочко Г. Г.)

          Література:

          ПОГ ''Запорізьке учбово-виробниче підприємство Українського товариства сліпих'' // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення. - Запоріжжя, 2009. - С. 214-216.

          Підприємству сліпих - 60 років // Запоріз. правда. - 2009. - 20 жовт. (№ 154). - С. 2.

Будилка, О.  Бути сліпим не означає бути безробітним / О. Будилка // Запороз. Січ. - 2004. - 25 груд. (№ 251). - С. 5.

Література:

В мире искусств // Рожденный побеждать. – Запорожье, [2007]. – Кн. 2 : 1989-2007. - С. 313-319.

(Бичева І. М.)

            Творчий шлях заслуженого самодіяльного ансамблю ”Запорожець” почався в 1949 році при БК ім. Т. Шевченка моторобудівного заводу (тепер ВАТ ”Мотор Січ”). Його організаторами став заслужений працівник країни Юрій Большаков та його дружина Олександра.

            Опираючись на народні традиції, широко використовуючи багатий місцевий фольклор та досягнення провідних колективів України, ансамбль ”Запорожець” неодноразово був переможцем обласних та республіканських конкурсів, приймав участь в міжнародних молодіжних та телевізійних фестивалях, пісенних святах, декадах української літератури та мистецтва в різних країнах Європи: Польщі, Німеччини, Фінляндії, Австрії, а також багатьох республіках СНД.

            І навіть брав участь у зйомках художнього фільму-концерту ”На крилах пісні” на кіностудії ім. О. Довженка.

            І всюди колектив супроводжував незмінний успіх у глядачів та фахівців.

            В 1960 році ансамблю було присвоєно почесне звання ”народний”, а в 1967 році він удостоєний найвищої нагороди для самодіяльних колективів – звання ”заслужений” з врученням Золотої медалі.

            Ансамбль неодноразово відзначався званням лауреата республіканського та всесоюзного фестивалів, нагороджувався дипломами І ступеню, Золотою медаллю та великою Золотою медаллю.

            За роки своєї творчої діяльності ансамбль виступав у багатьох країнах Європи. Йому аплодували в Польщі, Німеччині, Фінляндії, Нідерландах, Австрії, Югославії, Естонії, Болгарії.

            ”Танцуют словно песнь поют”, – казав якось один із глядачів під час виступу ”Запорожця”. Дуже точно сказано! Будь який танець у виконанні ансамблю – це гімн людині, переплетіння часу та кращих народних традицій.

            Зараз ансамблем керує учень Большакових Анатолій Кошель, який разом з ”Запорожцем” пройшов шлях довжиною у 44 роки. Останні 20 років його беззмінний керівник. Він починав працювати в молодшій групі ансамблю, хоча його перша професія була на заводі ”Мотор Січ” – коваль.

            В 1985 році А. А. Кошелю присвоїли звання заслуженого працівника культури України.

Література про діяльність

            Заслужений самодіяльний ансамбль танцю України ”Запорожець” БК ім. Т. Г. Шевченка ВАТ ”Мотор Січ”. 55 років / [ред. Деркаченко Т. Е. ; мал. Павленко Н. М]. – [Запоріжжя : Мотор Січ, 2008]. – 34 с. : іл.

            Котляр С. Язык танца понятен всем  / С. Котляр ; Сергей Котляр // Мотор Січ. – 2013. – 20 трав. (№ 34). – С. 6.

            Московцева В. «Українська кадриль» із запорозьким колоритом / В. Московцева ; Віталіна Московцева // Запоріз. правда. – 2009. – 2 черв. (№ 77). – С. 4.

            Онуфриенко Л. Ансамбль – большая дружная семья / Лариса Онуфриенко // Мотор Січ. – 2009. – 15 черв. (№ 36). – С. 5, 7. 

            Ахметова Н. Браво, «Запорожец»! / Н. Ахметова // Мотор Січ. – 2004. – 27 трав. – С. 7.

Заслужений самодіяльний ансамбль танцю України "Запорожець" БК ім. Т. Г. Шевченка ВАТ "Мотор Січ" . 55 років / [ред. Деркаченко Т. Є. ; мал. Павленко Н. М. ]. – [Запоріжжя : Мотор Січ, 2008]. – 34 с. : іл.

Відоме Запорізьке державне обласне комунальне торговельно - виробниче підприємство «Айс» розпочало свою діяльність у 1959 році під керівництвом Ф. Коваля,  відтоді як було введено до експлуатації технологічний холодильний цех. Підприємство займалося тільки торговельною діяльністю до 1968 року. Тоді було збудовано цех з виготовлення вафельних стаканчиків та фабрика морозива. У 1969 році продукція холодокомбінату знайшла свого споживача. 

            15 квітня 2002 року підприємство було перетворене на ТОВ «Айс Запоріжжя» на чолі з С. Пятериком. Складалося підприємство з цехів, що виготовляли морозиво, вафельні стаканчики та ріжки, а також надавало послуги зі зберігання продуктів харчування.

            Сьогодні підприємство є одним з відомих виробників морозива. Його потужності дозволяють виготовити більше 40 тонн морозива на добу. Компанія представлена широким асортиментом власної продукції, а це більше ніж 80 найменувань порційного морозива, різноманітні відра, барвисті пакети та торти-морозиво. 

            Для виготовлення продукції використовуються виключно натуральна сировина та новітні технології, що відповідають вимогам сучасного ринку. 

            Компанія «Айс Запоріжжя» має команду досвідчених фахівців, яка миттєво реагує на зміни ринку та смакові потреби споживачів, а також розгалужену мережу регіональних дистриб’юторів, що забезпечує присутність продукції в різних містах України.

            ТОВ «Айс Запоріжжя» - сучасне підприємство, що використовує технічні досягнення іноземних виробників, а саме, італійські лінії «Марклайн» для виготовлення морозива, «Стрейтлайн» - автоматична ротаційна машина для наповнення, удосконалена польським пристроєм для дозування. Підприємство вдосконалюється, розширюється та шукає нові можливості. Нещодавно була запущена фірмова мережа швидкого харчування «Стріт Хауз», а також мережа молочних яток «Молочне подвір’я».

            Компанія «Айс Запоріжжя» впевнено почуває себе на ринку України та не збирається зупинятися  на шляху пошуку досконалих смаків.

(Ж. Д. Назаренко)

            Література:

            ТОВ “Айс Запоріжжя” // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення. – [Запоріжжя], 2009. – С. 238.

            “Айс Запорожье” - SUPER - компания  SUPER - продукция  // Комсомольская правда . - 2007. - 21 февр. - С. 7

            Котовская А.  Все, что вы хотели узнать о запорожском мороженом, или вкус, знакомый с детства // МИГ. - 2011. - 4 авг. (№ 31). - С. 39

            Красильничук Т.  «Айс» - крупнейший отечественный производитель мороженого // Мрія. - 1999 . - 20 мая . - С. 3

            Непотопляемый «Айс» // Мрія. - 2014. - 20 марта (№ 10). - С. 6

            Ивахова О.  Снежное королевство Запорожья // Созвездие. - 2001. - № 4. - С. 79

            Дроздовський Є.  Морозиво «Айса» до смаку і дорослим, і дітям // Запоріз. правда. - 2001. - 1 верес. - С. 5

            Мірошниченко В.  “Айс” : новинка за новинкою // Запоріз. правда. - 2001. - 20 жовт. - С. 4

            Акбаш Р.  Наше любимое мороженое // ПравДа. - 2009. - 4 июня (№ 21). - С. 11.

Література:

Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. – 328 с.

Вони слави не шукали / ред. Клименко М.В. (керів.) [та ін.]. – Запоріжжя : [Паритет-прес], 2002. – 199 с. : іл.

Література:

Запорізький кооперативний технікум // Новітня історія України: Імена. Звершення. Творчість. – К., 2006. – Вип. 1 : Запоріжжя. - С. 45.

Література:

Токмацька ДЮСШ // Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2015. – С. 129. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

Сенкевич, Г.  Токмакская ДЮСШ - юбиляр // Индустр. Запорожье. - 1999. - 20 окт.

Багатий на таланти наш край! Про те, що пісня - це свого роду невиліковна хвороба, кожного разу впевнюєшся, коли бачиш на сцені Більмацький самодіяльний народний хор.

            Як же усе починалось? 1969 рік. Директор РБК Галина Михайлівна Панасевич і художній керівник Леонід Петрович Ремига звернулися за допомогою до секретаря райкому Анатолія Петровича Левади. На одній із нарад керівників райцентру було оголошено новину: в районі буде хор, посприяйте цьому. І пішов Леонід Петрович, як кажуть, у народ шукати таланти.

Почалися заняття - перші нелегкі репетиції. Завдяки наполегливій праці та істинній любові до української пісні мрія була втілена у життя. Після першого концерту Анатолій Петрович Левада, подякувавши, сказав: «Бути вам народними».

Так і сталося. Постановою колегії Міністерства культури Української РСР від 27 квітня 1973 року за вагомий внесок у розвиток та пропаганду вокально-хорового мистецтва, високу виконавську майстерність, професіоналізм та збереження традицій хорового співу хору Більмацького районного будинку культуриприсвоєно звання «самодіяльний народний хор».

У 1985 році Леонід Петрович Ремига за станом здоров’я був вимушений залишити своє дітище. Вправно підхопив естафету новий керівник хору, висококваліфікований хормейстер, заслужений працівник культури України В'ячеслав Васильович Гетьман. Він 20 років був керманичем хору. Не одне покоління більмакців виросло на піснях народного хору. Це були люди різної вдачі і характерів, різних професій.

А особливо слово вдячності хочеться сказати людині, яка 50 років віддала цій сцені - це Галина Юхимівна Горбань. Не один захід РБК не обходився без неї. Вона - одна із організаторів хору та його старійшина, а також неперевершена солістка.

Так, багата наша більмацька земля на талановитих людей. Самодіяльні митці, поети і композитори, вони ж і учасники хору: Олександр Родіонов, Віктор Підсадній, Світлана Причиненко, Юрій Рябов, Олександр Шиян.

Понад 40 років поєднує творча співпраця народного самодіяльного хору та самодіяльного поета Анатолія Петровича Леваду. В творчому доробку народного колективу є твори на його вірші, покладені на музику самодіяльними композиторами. Серед них твори, присвячені людині праці, ліричні та пісні про нашу землю, Запорізький край.

Народний колектив є лауреатом та дипломантом міжнародних, республіканських, обласних фестивалів та конкурсів, неодноразовий володар Гран-Прі. Бо справу   продовжують справжні професіонали і народний колектив - в надійних руках майстрів своєї справи; в руках теперішнього керівника Олександра Вікторовича Родіонова.

Хор районного будинку культури, як одна сім’я - натхненні, радісні, красиві, готові підняти у височінь українську пісню! Разом вони на сцені, разом вони на репетиціях, разом вони дарують приємну насолоду глядачам і отримують заслужені оплески.

У наш час вони продовжують свою нелегку працю, доставляючи своїм мистецтвом радість слухачам.

(І. М. Бичева)

(Тимочко Г. Г.)

Обращаюсь к исконному, вечному,

От чего я родился, росту :

Там, в Германии, корни немецкие -

Я б без них ощущал пустоту.

Не могу, не хочу и не мыслю

Отказаться от них и забыть,

Потому что совсем немыслимо

Нам без памяти предков жить.

Василий Мекк

На землі запорозьких козаків з давніх давен пліч-о-пліч живуть і творять добро люди різних національностей. Всіх їх об’єднує велика любов до рідного краю, до України.

            У Бердянську протягом багатьох років у мирі і злагоді мешкають представники 60 народів. Проголошення Незалежності України сприяло відродженню національних традицій та створенню національно-культурних товариств.

            На початку 1989 року німці Бердянська вперше зібралися разом, щоб обговорити своє майбутнє. Тоді ж було прийнято рішення про створення німецького товариства «Відергебурт»-«Відродження», що зареєстровано в травні 1989 року. Першим керівником обрано Віктора Люста, який нині мешкає в Німеччині і щороку приїжджає до рідного Бердянська.

            У витоків центру стояли Микола Айріх, Генріх Гроут, Кете Чубай, Віктор Люст, Володимир Шлехті. Мета створення товариства - бажання об’єднати осіб німецької національності, які проживають у Бердянську, для відродження культури німецького народу, мови, побуту, традицій і релігії, поновлення в Україні національних округів і районів компактного проживання німців. 1989 року товариство очолила Олена Мертес. За час її діяльності німецька діаспора Бердянська духовно відродилася. Німці не тільки відчули гордість за свою національність, але й почали приймати найактивнішу участь в усіх політичних і суспільних заходах міста, області, всеукраїнських і міжнародних семінарах. 2000 року започатковані Дні німецької культури та фестивалі.

            2002 році товариство німців «Відергебурт» перейменовано в Бердянський центр культури «Фройндшафт» (Дружба).

            Згідно з переписом населення 2001 році на території Запорізької області проживало 3300 німців, з яких 287 - в м. Бердянську. На жаль, за останнє десятиріччя майже 2/3 з них виїхали на постійне проживання до Німеччини. Сьогодні в центрі культури залишилося 94 особи.

            Зараз центром керує Кудінова Лідія Іоганівна, німкеня, яка народилася на Уралі, в місцях заселення своїх батьків, німців. Закінчила Куйбишевське медичне училище, пізніше отримала філологічну освіту в Бердянському педагогічному університеті.

            Бердянський центр німецької культури - член Асоціації німців України та член Ради німців України (м. Київ). Основною формою діяльності товариства стала допомога у відродженні та розвитку німецької культури, народних німецьких традицій і звичаїв, ремесел, німецької мови, вивчення і популяризація історії німців України, відновлення пам’ятників та інших свідчень національної та духовної культури, розвиток духовності та релігії, охорона і збереження будівель, які мають національне, історичне, культове значення, а також місць поховань.

            12 років при Центрі існує німецька фольклорна група, в репертуарі якої пісні німців Сибіру, естрадні та жартівливі німецькі пісні. Фольклорний гурт Бердянського центру німецької культури бере активну участь в концертах, святкових заходах міста, області, в регіональних фестивалях німецької народної творчості у Херсоні, Ялті, Феодосії, на Закарпатті. Найбільш яскравими, пам’ятними стали: участь у святковому концерті, присвяченому 200-річчю заселення німцями Приазов’я (2004 р.), у регіональному фестивалі німецької творчості в Мукачево, на Закарпатті (2005 р.), у регіональному гала-концерті, присвяченому 20-річчю німецького руху в Україні (Херсон, 2009), у святкових заходах, присвячених 20-річчю створення німецького товариства м. Бердянськ (2009 р.), у Днях жалоби і пам’яті (70 років від дня початку репресій проти німецького народу СРСР, 2011 р.).

            За фінансової підтримки з боку благодійного фонду «Товариство Розвитку» (м. Одеса), літні люди Центру, інваліди, діти та молодь мають можливість щорічного безкоштовного 2-х тижневого відпочинку, лікування та оздоровлення в різних санаторіях, дитячих і молодіжних таборах в Криму, Одесі, Закарпатті. Кожну другу неділю місяця в Центрі працює «відеоклуб любителів німецького кіно», є невелика відеотека фільмів німецькою мовою. Доброю традицією стало відзначати національні свята та пам’ятні дати: Великдень, Трійцю, День матері, День жалоби та пам’яті радянських німців, загиблих в сталінських таборах, День подяки, День возз’єднання Німеччини. Обов’язково раз на рік проводиться День німецької кухні.

            В Центрі культури зібрана чудова бібліотека художньої, історичної та духовної літератури німецькою, російською, українською мовами. Чотири дні на тиждень в Центрі відбуваються заняття з вивчення німецької мови.

            ЦНК «Фройндшафт» тісно співпрацює з відділом культури та оргвідділом Бердянської міської ради, з викладачами, учнями, студентами навчальних закладів міста.

            Діяльність Центру культури «Фройндшафт» сприяє зростанню інтересу до німецької культури, історії, мови.

Література

Бердянський Центр німецької культури «Фройндшафт» // Ми - українські. - Запоріжжя, 2012. - С. 70-71.

Бердянське товариство «Відергебурт» // Національно-культурні товариства Запорізької області. - Запоріжжя, 2001. - С. 13.

Дружба – «Фройндшафт» // Бердян. ведомости. - 2009. - 3 сент.

Ищук П. Десять лет возрождения / П. Ищук П // Азов. вестник. - 1999. - 20 июля.

Гривцова О. Не буває легким відродження / О. Гривцова // Запоріз. правда. - 1994. - 6 квіт.

Сокурянская С. Быть немецкому «Возрождению» в Бердянске / С. Сокурянская // ПИК. - 1994. - 19 июля.

(Тимочко Г. Г.)

            Приморське районне болгарське культурно-просвітницьке товариство «Співдружність»- одне з найстаріших товариств Запорізької області. Неформальна діяльність товариства розпочинається з 1989 року. Ініціаторами утворення спілки болгарської культури та освіти стали три брати Намлієви. 20 червня 1989 р. в місті Приморську відбулися установчі збори, на яких затвердили Статут і склад Правління товариства. Однак офіційна реєстрація спілки Приморською районною радою відбулася лише 21 грудня 1991 р., вже в незалежній Україні. Організатором і незмінним керівником «Співдружності» є Намлієв Степан Дмитрович - історик-краєзнавець, учитель болгарської мови, голова Гюнівської сільської ради. Діяльність членів товариства здійснювалася в місті Приморську і в тринадцяти болгарських селах. Першими членами Правління товариства були обрані: Паскалов Л. С., Дімітрова-Сушко М. Б., Намлієв І. Д., Бистрова В. С., Дуйловська В. Г.,Намлієва Т. В., Ганчева М. І., Стоянова Г. І., Лякішев Ю. В. та інші.

            Головною метою товариства стає відродження самосвідомості, мови, культури і традицій болгарського народу. Члени спілки здійснюють культурні, освітні, дозвіллєві програми для болгарського населення сіл району та міста Приморська, охоплюючи різні вікові категорії. Першочергово ж взято курс на виховання у дітей та молоді любові до історії болгарського народу та вивчення мови предків. За ініціативи товариства вперше в історії області в 1989 р. в середніх школах сіл району та місті Приморську організовано факультативне вивчення болгарської мови та літератури. Запорізький обласний відділ освіти направив 12 вчителів з болгарських сіл на курси по вивченню болгарської мови в місто Варна Республіки Болгарія. З 1989 р. згідно Постанови Уряду Болгарії в місті Приморську щорічно проводяться вступні іспити для молоді, яка  бажає навчатися у вищих навчальних закладах Болгарії. За цей період понад 500 юнаків і дівчат отримали болгарські дипломи. 1996 р. в місті Приморську за ініціативою Приморської райдержадміністрації і товариства відкритий єдиний в Україні Приморський українсько-болгарський регіональний багатопрофільний ліцей, що став єдиним культурним, освітнім і методичним центром для болгар Запорізької області. З 2009 року товариство бере участь в Міжнародному проекті уряду Болгарії щодо відкриття болгарських культурно-освітніх центрів-недільні школи. Першим такий центр відкривається у 2009 р. на базі Приморського українсько-болгарського ліцею, у 2010 р. - на базі Зеленівської і Гюнівської загальноосвітніх шкіл, та дитячого саду «Липка»в с. Гюнівка.

            За роки існування товариство помітно зросло, розширилася його діяльність. «Співдружність» бере активну участь в громадському житті району, проводить численні масові заходи до болгарських традиційних свят. В усіх болгарських селах району відзначають День звільнення Болгарії, День болгарської культури і слов’янської писемності, День народних будителів та інші. Активістами товариства педагогами Л. Паскаловим і М. Дімітровою-Сушко з 1989 р. проводяться радіопередачі болгарською мовою на районному радіо, з того ж 1989 р. періодично виходить болгарська літературна сторінка «Ізвор» в районній газеті «Приморская степь». Місцева ТРК «Юг» розпочала ретрансляцію болгарського супутникового телебачення та регулярне проведення телепередачі «Іспрі» (2000 р.) під керівництвом телеведучих, членів товариства, Олени Божкової, Миколи Нікова, Донки Ніколаєвой. В центральній районній бібліотеці відкрито відділ болгарської літератури (1996 р.).

            Вперше в області (після репресій болгар в 1939 р.), за почину товариства, спільно з відділом культури відроджено народне свято «Събор» в селі Гюнівка, яке згодом почало відзначатися майже в усіх болгарських селах. 1992 р. з нагоди 130-річчя переселення болгар в Таврію, вперше проведено обласний Събор в селі Лозуватка за участю офіційної делегації з Республіки Болгарія на чолі з віце-президентом Благой Дімітровой. Програма свята не обмежувалася традиційними народними гуляннями. Цікаві вікторини, фестиваль фольклорних колективів, кулінарні конкурси та конкурси майстрів народних ремесел створювали святковий настрій та пробуджували почуття гордості болгар за свою націю, народ.

            З метою увічнення історичної пам’яті болгарського народу, для якого другою батьківщиною стала Україна, 26 червня 1999 р. в с. Коларівка відкрито пам’ятник «Болгарам України - жертвам репресій».

            Справжньою душею товариства є народні болгарські фольклорні колективи: «Врътениця»(с. Гюнівка), «Червена китка» (с. Петрівка), «Вайсал» (с. Лозуватка), «Бановски звънчета» (с. Банівка). Ці колективи - бажані учасники не тільки районних, обласних фестивалів та свят, але й фестивалів на своїй історичній Батьківщині - в республіці Болгарія.

            Вся робота товариства спрямована на об’єднання й відродження традицій та історії болгарського народу.

Література

            Приморське районне болгарське культурно-просвітницьке товариство «Співдружність» // Ми-українські. – Запоріжжя, 2012. - С. 86-87.

            Болгарское возраждение // Митков В. Болгары в Таврии : 150 лет истории. –Запорожье, 2012. - С. 68-72.

            Приморське болгарське товариство «Співдружність» // Національно-культурні товариства Запорізької області. - Запоріжжя, 2001. - С. 7.

            Наварчук А. Украинская «Болгария» в Приморском районе / А. Наварчук // Товарищ. - 2007. - 9-10 авг.

            Приморское районное болгарское культурно-просветительное общество «Съдружество» // Митков В. Болгары на запорожской земле: страницы истрории и культуры. – Запорожье, 2007. - С. 153-155.

Література:

Коломенська, Т.  Токмацький коледж бцзнесу: історія і сьогодення // Освіта. - 2000. - № 29 (28 черв. - 5 лип.) ; Токмац. вісн. - 2000. - 1 черв.

Література:

Клименко, Е.  Свято-Успенский женский монастырь // Клименко, Е.  Бердянская епархия. Прошлое и настоящее : кн. посвящ. 10-летию со дня основания Бердянской епархии и 190-летию основания города Бердянска / Е. Клименко, Т. Клименко ; протоиерей Евгений Клименко, Тамара Клименко. – Мелитополь, 2017. – С. 131-132.

Література:

Обласний конкурс народної хореографії ім. Ю. Большакова / Упр. культури і туризму ЗОДА [та ін.] ; відп. за вип. Н. В. Сидоренко. – Запоріжжя : [б. в.], 2008. – 16 с. : фото.