Твори:

Минное поле : роман / Михаил Годенко. - М. : Воениздат, 1991. - 350 с. : ил.

Вечный огонь : роман / Михаил Годенко. - М. : Мол. гвардия, 1987. - 191 с. : ил.

Потаенное судно : роман / Михаил Годенко. - Одесса : Маяк, 1986. - 326 с.

Потаенное судно : роман / Михаил Годенко. - М. : Сов. писатель, 1985. - 543 с.

За горами, за долами : поэмы / Михаил Годенко. - М. : Современник, 1983. - 127 с. : ил.

Избранные произведения : в 2 т. Т. 2. / Михаил Годенко. - М. : Худож. лит., 1983. - 453 с.

Избранные произведения : в 2 т. Т. 1. / Михаил Годенко. - М. : Худож. лит., 1983. - 559 с. : ил.

Полоса отчуждения / Михаил Годенко. - М. : Мол. гвардия, 1982. - 221 с. : ил.

Зазимок : роман / Михаил Годенко. - М. : Сов. Россия, 1981. - 267 с. : ил.

Мінне поле / Михайло Годенко. - К. : Дніпро, 1981. - 244 с.

Каменная баба : роман / Михаил Годенко. - М. : Сов. писатель, 1979. - 263 с. : ил.

Минное поле / Михаил Годенко. - М. : Сов. писатель, 1979. - 255 с. : ил.

Стихи / Михаил Годенко. - М. : Худож. лит., 1977. - 127 с.

Минноеполе : роман, рассказы, очерки / Михаил Годенко. - М. : Воениздат, 1975. - 320 с. : ил.

Зазимок : роман / Михаил Годенко. - М. : Современник, 1975. - 206 с. : портр.

Зазимок : роман / Михаил Годенко. - М. : Сов. писатель, 1970. - 280 с. : ил.

Акация у моря : поэмы / Михаил Годенко. - М. : Сов. Россия, 1969. - 143 с. : ил.

Зацепка : рассказы / Михаил Годенко. - М. : Воениздат, 1968. - 47 с. : ил.

Тяга к океану / Михаил Годенко. - М. : Воениздат, 1961. - 63 с. : портр.

Людское счастье ; Цветет акация : поэмы / Михаил Годенко. - М. : Сов. писатель, 1959. - 74 с.

Ласточка / Михаил Годенко. - М. : Сов. писатель, 1957. - 87 с.

Потаенное судно : роман / Михаил Годенко. - М. : Сов. писатель, 1952. - 320 с.

Літературознавчі праці:

Судьбы мира и красоты : заметки писателя / М. М. Годенко. – М. : Современник, 1986. – 254, [1] с.

Література про життя та діяльність :

Годенко Михайло Матвійович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А-Л. - С. 352.

Мовою степу і моря // Моя Бердянщина. – Бердянськ, 2008. – С. 214-215. – Бердян. р-ну 85 років.

Література про життя та діяльність :

Голдобін, А. І.  Галушка Дмитро Федорович // Голдобін, А.Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня / А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 551-553.

Загинув в районі м. Маріуполь Донецької області;

Ідея побудови потужного заводу для виробництва діодів, транзисторів, тиристорів та інтегральних мікросхем в екологічно проблемному місті чорної та кольорової металургії лише на перший погляд виглядала дещо алогічною. Насправді, для цього були досить вагомі передумови. По-перше, на ЗТМК вже опанували процеси вирощування напівпровідникових монокристалів германію та кремнію. По-друге, це багатющі резерви води Дніпра. І по-третє, новий завод — це нові робочі місця для запоріжців. Для інфраструктури заводу влада виділила територію старого кладовища, яке знаходилось в центральній частині селища Вознесенівка – між вулицями Челюскіна (зараз – частина вул. Сталеварів) та Лермонтова. Будівництво заводських корпусів розпочалось у 1959 році, а вже 1 жовтня був створений серійний завод, який, не дивлячись на сувору специфіку режимного характеру, став привабливим для тисяч запоріжців. Підприємство було підпорядковане союзному Міністерству електронної промисловості (МЕП), де в той час зароджувалась нова підгалузь – мікроелектроніка. На момент створення запорізький завод був відомий, як поштова скринька 77, і лише в середині 60-х гриф секретності був знятий і він отримав відкриту назву – «Завод напівпровідникових приладів», а пізніше став серцевиною виробничого об'єднання (ВО) «Гамма».

Перші радянські діоди були виготовлені у підвалі 4-поверхового адмінбудинку на вулиці Лермонтова (пізніше там розмістилась медична частина заводу). В січні  1962 року став до ладу виробничий корпус № 1, де цех № 4 виготовляв діоди Д-2, Д-9, а цех № 5 – транзистори  МП13 – МП21, П210. На площах корпусу розмістились також цехи №№ 7, 9, 11, 12, 14, 15, 21, лабораторії Спеціального конструкторського бюро (СКБ), рентген-лабораторія, АТС та інші служби. В травні того ж року в корпусі № 2 запрацювали інструментальний та механічний цехи, деякі підрозділи СКБ, відділ головного технолога, їдальня на 200 місць. Гордістю та інтелектуальною окрасою заводу стало СКБ, створене, як окремий підрозділ, 7 квітня 1962 року, а з 1 січня 1979 року було вдруге зареєстроване, вже як технологічна складова частина ВО «Гамма». Колектив конструкторів разом із заводом пройшов складний творчий шлях від розробок простих дискретних германійових виробів і швидкодіючих 4-рівневих (шарових) структур до інтегральних схем малого, середнього та великого рівня інтеграції, від сплавної технології до епітаксіально-планарної технології інтегральних схем. СКБ співпрацювало із запорізькими індустріальним інститутом, технікумом напівпровідникових приладів, Запорізьким машинобудівним заводом, інститутом кібернетики АН УРСР, Таганрозьким радіотехнічним інститутом та іншими спорідненими підприємствами та організаціями.

Без перебільшення, знаковими фігурами СКБ були інженер-конструктор Ботвіннік М.О. – генератор численних прогресивних ідей і розробок, очільник СКБ, доктор фізико-математичних наук Шаповалов В.П., кандидати технічних наук Синєокий В.М., Зав’ялець О. Г., інженери Кімарський В.І., Калінін В.П., Кауфман А.П., Дашевський Ю.Ю., Саар П.А., Кошель Г.В., Купрін Ю.С., Черняк І.В., Ушаков В.М., Желудов М.І, Дудавський Є.І., Мартиненко В.Я., головний інженер СКБ Кузовлєв Ю.І. Слід окремо відзначити успішну діяльність організатора і першого головного інженера СКБ Олексія Васильовича Нагорного, який, на суспільних засадах, разом з однодумцями розробив комплексний метод утилізації промислових викидів запорізьких заводів. Ця унікальна розробка принесла йому звання лауреата Державної премії.

Першим директором заводу став Василь Петрович Великодний, а з січня 1962 року цю посаду обійняв Олексій Арсенійович Константинов, який до цього працював на заводі п/с 18 (нині – АТ «Мотор Січ»). За часів його керівництва виріс виробничий корпус № 3, значно розширились обсяги випуску продукції, розроблялись перші запорізькі мікросхеми, будувалась база відпочинку в Канівському, перших 160 малюків прийняв дитячий комбінат, колгоспам та радгоспам області регулярно надавалась значна допомога. Завод став відомий усій країні, він динамічно розвивався: піднімались нові виробничі корпуси, бурхливо зростала номенклатура виробництва, збільшувалась чисельність працівників, переважно у білих халатах. У 1963 році введено в дію блок азотно-кисневої та воднево-кисневої станцій, берегову насосну, запрацювали вакуумні установки для створення тонких плівок, легувальних зон. В червні 1964 року введено в дію корпус № 4 - вагому заявку на серійне виробництво мікросхем.

В жовтні 1967 року О.А. Константинова призначили керівником 2-го Головного управління МЕП, і підприємство очолив Володимир Олександрович Климов. В 1967 – 1980 роках стали до ладу інженерний корпус, воднева станція, медсанчастина, велось будівництво виробничого корпусу № 5, в численних лабораторіях СКБ продовжувались роботи по створенню нових типів мікросхем та приладів (зокрема, керованого тиристору), обладнання для автоматизації та механізації процесів виробництва. Наприкінці 1968 року під керівництвом Лагутенка В.М. новий цех розпочав серійний випуск інтегральних мікросхем. Перших відвідувачів прийняли Палац культури «Орбіта» та спортивний комплекс «Орбіта», будувалось житло для сотень заводчан.

З 1985 по 1995 роки заводом керував Володимир Якович Пшеничко, який в умовах зростаючої конкуренції намагався утримати лідерство в галузі. На жаль, в роки глобального роззброєння, різкого скорочення замовлень на продукцію заводу зберегти підприємство як цілісну виробничу структуру високого рівня не було можливості. Сотні талановитих науковців, тисячі високопрофесійних робітників та інженерів були змушені розпочинати своє життя з чистого аркушу. Але пам’ять зберігає очевидний факт, що в кінці минулого століття чи не половина запорізьких родин прямо чи опосередковано була пов’язана з 77-м заводом, з вікон якого відкривався чудовий краєвид на Дніпро і Хортицю.  

(В. М. Назаренко, М. І. Лозовий)

Література:

Завод полупроводниковых приборов. Очерк истории [Электронный ресурс]. – Режим доступа к статье :  https://zounb.zp.ua/node/6519

Матвиенко Г. Кремний наш: [журналисты «Правды» побывали на заводе полупроводников] / Геннадий Матвиенко // Правда. - 2015. - 19 марта (№ 12). - С. 8,13.

Из-за запорожского завода нардеп Клюев уже не «неприкасаемый» : [ОАО «Завод полупроводников»] // МИГ. - 2015. - 11 июня (№ 24. - С. 8.

Прядун Р. Завод полупроводников «полустоит» / Роман Прядун // Запороз. Січ. - 2014. - 15 трав. (№102-104). - С. 1, 4.

Дзюба О. Кому принадлежат запорожские заводы. : [ЧАО «Завод полупроводников»] / Ольга Дзюба // Мрія. - 2013. - № 3, 10 января. - С. 4-5.

Реков Ю. Возвращение к утраченному : [интервью с ген. Директором ЧАО «Завод полупроводников» (Запорожье) / провел Г. Петраков] // Рабочая газета. - 2012. - № 48. - С. 2.

Песиголовець В. Завод, немов Фенікс, постав із попелу : [Запоріз. Завод напівпровідників] // Голос України. - 2011. - 11 июня (№ 24. - С. 8.

Сергеев Р. Кремниевое возрождение : [о стр-ве в Запорожье «Завода полупроводников»] / Роман Сергеев // Запороз. Січ. 2011. - 11 серп. (№151-153). - С. 4.

Карчевская К. Завод полупроводников выпустит продукцию уже в этом году // Комсомол. Правда в Украине. - 2010. - № 196/36 (3-9 сент.). - С.9.

Андрей Клюев отдал 200 миллионов из бюджета своему заводу : [запорожский «Завод полупроводников»] // МИГ. - 2010. - 18 нояб. (№ 46). - С. 9.

На початку червня відновить роботу Запорізький завод напівпровідників : [ВАТ «Завод напівпровідників відновить роботу з виробництва кремнію і трихлорсилану для протреб сонячної електроенергетики] // День. - 2010. - 20 квіт. - С. 5.

У Запоріжжі до кінця року запустять виробництво кремнію для сонячної енергетики потужністю понад 10 тисяч тонн : [ВАТ «Завод напівпровідників»] // День. - 2010. - 2 верес. - С. 5.

Приходько О. В Запорожье строят завод за 500 млн. евро : [На базе «Завода полупроводников» донец. Бизнесмены братья А. И С. Клюевы строят предприятие по производству солнеч. Батарей] / Ольга Приходько // Суббота плюс. - 2010. - № 15 (8 апр.). - С. 7.

«Полупроводник» достался «Силикону» : Гос. Пакет акций запорож. ОАО Завод полупроводников» купила кировоград. фирма «Силикон» // Суббота плюс. - 2007.- 21 июня (№ 25). - С. 9.

Еще один завод с молотка : [«Запорожский завод полупроводников» выставляют на продажу] // Белая стрела. - 2007. - 3 мая (№ 17). - С. 5.

Производители продукции [ОАО «Запорожский завод полупроводников»] // Машиностроение Украины. - 2007. - 8 груд. (№ 231-232).

Печерица К. Почему стоит завод полупроводников? : (Причиной простоя высокотехнологичного производства является позиция Фонда Госимущества Украины, считает зам. пред. постоянной депутатской комиссии по вопр. экономики, пром. политики и инвестиций Запорож. обл. совета) // МИГ. - 2006. - 28 дек. (№ 52). - С. 9.

Запорізька поетеса Тетяна Осінь(Тетяна Василівна Нікулочкіна)народилася2 жовтня 1949р. в м. Запоріжжі.

            Працювала здебільшого на заводах. Загальний стаж роботи 45 років, з яких 37 років працювала монтажником радіоелектронної апаратури та приладів на запорізькому КП НВК «Іскра».

            Член Запорізького обласного літературного об'єднання ім. Михайла Гайдабури та член правління літературно-художнього об’єднання «Пошук» ім. Миколи Лиходіда.

            Вірші пише з дитинства, відвідувала ЛІТО. Після довгої перерви, в тридцятирічному віці знову почала писати вірші та прозу, але з літературним Запоріжжям не спілкувалася, писала «в шухляду». Працювати над ними почала після 2000 року, коли долучилася до літературних осередків міста.

            Поезія друкувалася у таких виданнях:

             - антологія творів літераторів Запорізького краю «Обрус» (Запоріжжя, 2008).

             - антологія сучасної новелістики та лірики України («Склянка часу», 2015).

             - антологія письменників Запорізького краю «Не міліють джерела Дніпрові…» (Запоріжжя, 2016).

             - альманахи «Поиск-2» та «Поиск-3» (Запоріжжя, 2009, 2010).

             - альманах «Редкая птица» (Днепропетровск, 2014).

             - збірник «Городская поэзия» (Запорожье, 2009).

             - збірник віршів сучасної української поезії «Вілаг почуттів» (Ужгород, 2012).

             - -часопис «Хортиця» (Запоріжжя), журнал «Ренесанс» (Київ, 2014).

             - вісник «Намалюй мені ніч» (Канів, 2015).

             - -газети «Отражение» (Донецьк); «МИГ», «Горожанин», «Запорозька Січ»,

«Верже» (Запоріжжя).

            - альманахи «В стінах Срібного віку» (Мелітополь, 2012, 2013, 2016).

            Проза друкувалася у таких виданнях:

             - альманах сучасної української літератури «Нова проза», том 21 (Луцьк, 2011),

- альманах «Скіфія 2013. Весна» (Канів, 2013),

 - альманах «Редкая птица» (Днепропетровск, 2014).

             - часопис «Хортиця» (Запоріжжя, 2013, 2014, 2016).

             - газета «Література і життя» (Київ, 2012).

            Автор книжок: «Осінній віршопад», «Светлые полдни», «Над суетой», «Время жатвы и стихов», «Жажда света», «Римовані паралелі», «Життєдайне Слово», «Сонячне гроно».

Лауреат пісенно-поетичних фестивалів: «Формула вогню» (Запоріжжя, 2012), «В стінах Срібного віку» (Запоріжжя, 2012, 2013, 2016) та «Тарасове Запоріжжя» (2015).

            Теми її віршів – це філософські роздуми про життя, родинні зв'язки, любов і сімейні цінності, про долю поетів, незалежність і велич України, мальовничі краєвиди таврійського степу.

            Її ліричні героїні приваблюють шляхетністю, теплотою та щирістю, мудрістю та інтелектом, вмінням співчувати і співпереживати. Працездатність Тетяни Осінь, її вміння знаходити влучні слова у своїх віршах заслуговують пошани та визнання.

(Л. Д. Тесленко)

Твори:

Життєдайне Слово : вірші / Т. Осінь ; Тетяна Осінь (Нікулочкіна Тетяна Василівна). – Запоріжжя : Статус, 2017. – 136 с. – (Розкрийте серця).

Римовані паралелі : вірші / Т. Осінь ; Тетяна Осінь (Нікулочкіна Тетяна Василівна). – Запоріжжя : Кругозір, 2016. – 216 с.

Жажда света / Т. Осень ; Татьяна Осень. – Запорожье : Кругозор, 2015. – 184 с.

Время жатвы и стихов : стихи / Т. Осень ; Татьяна Осень (Никулочкина Татьяна Васильевна). – Запорожье : АА Тандем, 2014. – 48 с.

Над суетой : [поэтич. сб.] / Т. Осень ; Татьяна Осень. – Запорожье : [Плюс 73], 2012. – 112 с.

Светлые полдни / Т. Осень ; Татьяна Осень. – Запорожье : [Плюс 73], 2011. – 120 с.

Осінній віршопад : поезії / Т. Осінь ; Тетяна Осінь. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – 48 с. – (Літературна касета ; вип. 2. Час пошуку).

***

Що зробилося зі світом?.. : [вірш] / Т. Осінь ; Тетяна Осінь // Звезда Рождества : альманах Междунар. лит.-муз. фестиваля "Звезда Рождества" (Запорожье, 14.01.2017 г.) : по благословению Высокопреосвященнейшего Луки, Митрополита Запорож. и Мелитоп. – Днепр, 2017. – Вып. 5. - С. 177.

Божим садом ; Зорепад : [вірші] / Т. Осінь ; Тетяна Осінь // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 129-130.

Спогад : [вірш] / Т. Осінь ; Тетяна Осінь // Намалюй мені ніч : вісник Міжнар. поетич. конкурсу одного вірша про любов "Намалюй мені ніч", присвячений 90-літтю укр. поета Миколи Євгенійовича Петренка. – Спец. вид. – [Канів, 2015]. – С. 159-160.

[Добірка віршів] / Т. Осінь ; Тетяна Осінь // Вілаґ почуттів : збірник української поезії / творчий задум Гребенюк Валерій Костянтинович. – [Ужгород : Бреза А. Е., 2012]. – С. 149-157.

[Добірка віршів] / Т. Осінь ; Тетяна Осінь // Поиск. – Запорожье, 2010. – [Вып.] 3. - С. 101-105.

[Добірка віршів] / Т. Осінь ; Тетяна Осінь // Поиск. – Запорожье, 2009. – [Вып.] 2. - С. 187-192.

Старый парк ; «На старой заброшенной даче» / Т. Осень (Никулочкина) ; Татьяна Осень (Никулочкина) // Городская поэзия : кол. сб. творчества читателей газеты "Горожанин-информ". – [Запорожье, 2009]. – С. 92-93.

Палитра ; Родом из детства : [вірші] // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю. – Запоріжжя, 2008. – С. 445.

Праці:

Давня історія України в контексті світової цивілізації : навч. посібник для вузів / Ю. О. Шилов. – К. : МАУП, 2007. – 280 с.

Космос древньої України. Трипілля - Троянь : мітологія філософія етногенез, VI тис. до н. е. - І тис. н. е. / [упоряд., вступна ст., прим. В. Довгича]. – К. : [Книга], 1992. – 304 с.

***

Про витоки космогонічних уяв запорожців / Ю. Шилов // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина : матеріали міжнар. наук. конф., присвяченої 500-річчю укр. козацтва (Київ-Дніпропетровськ, 13-17 трав. 1991р.) : у 3 вип. / Ін-т історії України АН України. – К., 1993. – Вип. ІІ. - С. 147-153.

У співавторстві:

Притула, О. Л.  Світогляд в українському рукопаші "Спас" / О. Л. Притула, Ю. О. Шилов ; М-во освіти і науки України, Запорізький нац. ун-т, Кафедра теорії та методики фізичної культури і туризму. – Запоріжжя : Акцент Інвест Трейд, 2013. – 124 с. – Бібліогр.: с. 122.

Література:

Чорненький Валентин Андрійович// Українські письменники-медики: 100 біографій / КУ "Обл. наук. мед. бібліотека" ЗОР. – Запоріжжя, 2017. – С. 108-109.

Чорненький Валентин Андрійович // Пологи - столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя, 2012. – С. 146-147. – (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

Чудновський, О.  Чорненький Валентин Андрійович // Чудновський, О.  Історія краю: пам'ятні віхи в їхньому житті : (відомі люди Пологівщини) / О. Чудновський ; Олег Чудновський. – Пологи, 2004. – С. 62-63. – (Літопис району ; вип. 2).

Геннадій Васильович Кийко народився 6 жовтня1939 року в місті Сталіно, нині Донецьк. У 1961 році закінчивДонецькийполітехнічний інститут. Трудовий шлях розпочав на електрометалургійному заводі «Дніпроспецсталь» міста Запоріжжя – особливому підприємстві, де фахівець у галузі металургії міг знайти натхнення для рішення творчих завдань. З того часу Геннадій Васильович пройшов шлях від помічника майстра до керівника  підприємства.

            Від 1976 року працював начальникомпрокатного цеху, згодом - головним інженером. На цих посадах зробив значний внесок у розбудову підприємства та модернізацію виробництва.

            Високотехнологічне виробництво працювало чітко, але на перший план виходила проблема - реалізації продукції, особливо за кордон. Досвіду роботи з зарубіжними фірмами на заводі ніхто не мав, і вирішення цього питання повністю лягло на тільки-но призначеного у 1991 році директора Геннадія Кийка. Так на заводі виник відділ з міжнародних зв'язків. Замовники вимагали сертифікації якості продукції заводу, тож перший з них отримали в тому-ж 1991 році. Згодом знадобилася сертифікація всього заводу згідно міжнародних стандартів, тож довелося реформувати весь документообіг. У 1993-1994 роках завод було реорганізовано у ВАТ “Дніпроспецсталь”, Геннадія Васильовича було обрано головою правління. У 1996 році Кийко отримує науковий ступінь - кандидат технічних наук. В тому ж році вчений підприємець отримав Державну премію України в галузі науки і техніки. Під його керівництвом завод виконав низку важливих замовлень із випуску нових видів високоякісної металопродукції, було організовано постачання широкої номенклатури металопродукції у країни Європи, Азії, США.

            У 1998 році змінилося керівництво заводу, але досвід Г. В. Кийка був необхідний, і у 1999 році він призначенийпершимзаступником голови правління, директором з фінансів та економіки.

(Ж. Д. Назаренко)

            Література та інтернет-ресурси:

            Голдобін, А. І.  Кийко Геннадій Васильович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім Шевченка, Ін-т енциклопед. дослід. НАН України]. – К., 2013. – Т. 13 : Киї — Кок. - С. 25.

            ВАТ “Електрометалургійний завод “Дніпроспецсталь” ім. Кузьміна” // Запоріжжя індустріальне : історія і сьогодення. – [Запоріжжя], 2009. – С. 116-121.

            Кириленко, В.  Гиганту отечественной металлургии - 75 лет // Позиция. - 2007. - № 42. - С. 5.

            Гужва, А.  Годы, люди, дело // Суббота. - 2007. -  № 41. - С. 8-9.

            Шиханов, Р. Б.   Кийко Геннадій Васильович [Електронний ресурс] // // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=6098&lang=ukr

Є архітектори, пам'ять про яких з роками стає яскравішою, а їх праця набуває очевидної значущості в історії зодчества. 

Такою виявилася постать Івана Івановича Малозьомова, ім'я якого в 12-му томі “Всеобщей истории архитектуры» (М., 1975) згадується частіше, ніж будь-якого іншого представника української радянської архітектури.

Головний творчий внесок І. І. Малозьомова в архітектуру - проектування генеральних планів міст. Він був одним з авторів проектів планування Великого Запоріжжя (1929-1932), Маріуполя (1932-1935), Тбілісі (1934-1935), Кривого Рогу (1935-1936) та багатьох інших міст.

Крім проектів планування міст, Іван Іванович виконав 36 об'ємних проектів. Серед них здійснені в натурі будівля клубу будівельників в Харкові, столова в Донецьку, набережна р. Кури в Тбілісі, фотофабрика в Харкові.

За усіма виконаними проектами стоїть сповнене тривогами і переживаннями, роздумами і прагненнями насичене творче життя, яке ввібрало в себе всі труднощі і колізії розвитку архітектури 20-х-50-х років.

Народився Іван Іванович Малозьомов 8 жовтня 1899 року в селі Луговці (тепер Брянська область РФ). 1927 року закінчив Київський архітектурний інститут та отримав спеціальність архітектора-художника. Його вчителями були художники В. Касіян, О. Мурашко, Ф. Кричевський, архітектори П. Альошин, О. Вербицький, І. Моргілевський та ін.

Ще в студентські роки працював у різних закладах та установах. Під керівництвом професора В. Рикова брав участь в проектуванні Київської кінофабрики (1926-1927).

Після закінчення інституту Малозьомов був направлений разом з іншими випускниками на будівництво Держпрому в Харків. Там, на найбільшому будівництві Радянської України, відбувається остаточне творче формування архітектора.

Крім того, в Харкові він організовує товариство сучасних архітекторів України (ТСАУ), до складу якого входять М. І. Холостенко, Я. А. Штейнберг, Г. І. Волошинов та ін.

У 1927-1929 роках працював старшим архітектором на будівництві Будинку Держпромисловості у Харкові.

1932 року І. І. Малозьомова обирають головою оргкомітету Спілки радянських архітекторів України, а в 1933-1936 роках - заступником голови.

Протягом 1929-1936 років Іван Малозьомов працював у Державному інституті проектування міст України (“Діпромісто”), створеного у Харкові 1930 року на базі об'єднання двох спеціальних проектних організацій “Бюро по проектуванню міста Велике Запоріжжя” та “Урядової комісії для будівництва нових міст Донбасу”. 

Головним творчим об'єктом цього періоду був для Івана Івановича генеральний план “Великого Запоріжжя”. Розробка схеми плану розпочалася в серпні того ж 1930 р. Питання привертало увагу широкої архітектурної маси спеціалістів. Пропонувалося  декілька варіантів організації генерального плану міста, вносилися численні пропозиції щодо планування і забудови Запоріжжя, конкурсні проекти супроводжувалися дискусіями.

У березні 1932 року після широкого обговорення найкращим був визнаний проект Діпроміста, який передбачав єдину структуру міста з розвинутим лінійним центром.  Розробила цей проект бригада архітекторів під керівництвом І. Малозьомова.

Працюючи над планом, Малозьомов  зустрічався з такими великими вченими і зодчими, як академік АН СРСР І. Г. Александров - автор ідеї першого територіально-промислового комплексу, професор П. П. Хаустов - керівник колективу з розробки генплану, В. А. Веснін - керівник колективу архітекторів з проектування гідростанції, греблі і мосту через Дніпро. Зокрема, деякі ідеї В. А. Весніна і Г. М. Орлова, закладені ними в проекті 6-го селища, отримали втілення в проекті Великого Запоріжжя.

Проект міста мав ряд недоліків, основним з яких була відсутність економічних розрахунків вартості спорудження всього міста і окремих його елементів.

Незважаючи на це, архітектори “Великого Запоріжжя” мали за мету створити місто нового типу. Унікальність забудови Запоріжжя полягає в тому, що вперше в практиці містобудування був використаний принцип мікрорайонування, застосований блочний метод будівництва житлових будинків тощо.

Протягом 1936-1941 років Іван Іванович працює головним архітектором бюро і бригад Дніпроміста НККХ РСФСР, розробляє проекти планування російських та союзних міст.

Крім того, Іван Іванович викладав у двох інститутах Харкова - Художньому та комунального господарства (1928-1936), а також в Київському художньому інституті (1945-1954).

Друга світова війна відірвала зодчого від повсякденної творчої праці. Після другого поранення був мобілізований, працював в Ленпроекті (1943-1945).

1945 року Малозьомова перевели на роботу до Києва і призначили на посаду заступника начальника Управління у справах архітектури УРСР. Останній, київський період творчості архітектора (1945-1954) пов'язаний з організаційною, науковою та педагогічною діяльністю. Він опублікував брошуру “Велике Запоріжжя” (1932), низку статей з питань планування міст в журналах та збірниках. Під його редакцією вийшли вперше в Україні після війни видання про ефективні конструкції.

Іван Іванович Малозьомов помер 19 листопада 1954 р. Похований в м. Києві, на Лук'янівському кладовищі.

(О. В. Нежижим)

Література про життя та діяльність :

Іван Іванович Малозьомов // Архітектура і будівництво. - 1954. - № 6. - С. 32.

Малозьомов Іван Іванович // Мистецтво України : біограф. довід. - К., 1997. - С. 392.

Ткаченко В. Г.  Будівництво “Великого Запоріжжя” в 20-30-ті роки ХХ століття // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - вип. XVI. - Запоріжжя : Просвіта, 2003. - С. 221-225.

Ясневич В. Е. Творчество И. И. Малоземова (1899-1954 гг.) // Строительство и архитектура. - 1980. - № 5. - С. 26-29.

Малозьомов Іван Іванович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. - Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Малозьомов,_Іван_Іванович

працював на Запорізькому ферросплавному заводі;

Література про життя та діяльність :

Голдобін, А. І.  Тюриков В'ячеслав Васильович // Голдобін, А.Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня / А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 660-661.

Окремі видання:

Україна - мати моя / С. В. Латанський ; Сергій Латанський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2011. – 114 с. : іл.

Незабутнє / С. В. Латанський ; Сергій Латанський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2009. – 104 с. : іл.

Література про життя та діяльність :

Латанський Сергій Васильович. Мистець Запорізького краю / [фото Латанський С. С.]. – Запоріжжя : [ЛАНА-ПРИНТ], 2009. – 12 с. : іл.

Клименко, М. В.  Латанський Сергій Васильович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2016. – Т. 16 : Куз - Лев. - С. 566.

10 жовтня 2009 року на Верхній Хортиці (Дніпровський р-н м. Запоріжжя) в парку по вул. Розенталь (колишня Комінтерна) відбулося урочисте відкриття пам'ятникаменонітам - жертвам сталінського терору та релігійних утисків. Це місце обране не випадково, адже саме тут знаходився адміністративний центр Хортицької колонії, до якої входило 18 сіл, - першого менонітського поселення на Півдні України, заснованого у 1789 році.

Ініціаторами встановлення пам’ятника виступили співголова Міжнародного менонітського меморіального комітету Харві Дік та адміністрація м. Запоріжжя. Автором проекту став канадець-меноніт Пол Епп, викладач університету мистецтв і дизайну міста Онтаріо. Монумент виготовлений майстрами Янцевського гранітного кар’єру (Вільнянський р-н Запорізької обл.). Він складається з трьох гранітних брил з викарбуваними в них силуетами чоловіка, жінки і двох дітей. За задумом творця, пам’ятник являє собою символічну полицю з фотографіями, на яких замість зображень лише обриси людей, які колись мешкали на запорізькій землі та внаслідок переслідувань і репресій зникли, як і тисячі менонітів.

Цей унікальний за своїм задумом і дизайном меморіальний комплекс відображає віхи історії нашого краю та займає гідне місце серед інших пам’ятників м. Запоріжжя.

(Т. М. Палівода)

            Література:

            [Памятник меннонитам - жертвам бедствий сталинского террора и религиозных притеснений] // Запорожье. Персональный гид : путеводитель. – [Запорожье], 2012. – С. 143.

            Міжрайонні туристичні маршрути : [в т. ч. згадується пам’ятник менонітам – жертвам репресій] // Туристичні маршрути Запоріжжя : до чемпіонату Європи з футболу 2012 року : довідник / Упр. культури і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. туристич.-інформ. центр ГО "Запоріз. обл. туристична асоціація. – 2-ге вид. – Запоріжжя, 2012. – С. 39.

            Памятник меннонитам - жертвам сталинского террора и религиозных  притеснений // 150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть. - [Запорожье, 2011]. – С. 38.

            Одним пам’ятником у місті стало більше : [про пам’ятник менонітам - жертвам сталінського терору] // Запороз. Січ. – 2009. – 15 груд. (№ 236). – С. 2.

            Григорьев, С.  Чтобы знали и помнили / Сергей Григорьев // Іскра. – 2009. - № 44. – С. 8.

            Логанов, Є.  Верхня Хортиця і меноніти / Є. Логанов // Запоріз. правда. – 2009. - 10 груд. (№ 183-184). – С. 2.

            Манько, М.  У парку на Верхній Хортиці з’явився новий пам’ятник // Голос України. – 2009. – 10 груд. (№ 234). – С. 30.

Андрій Дмитрович Штевньов народився 13 жовтня 1899 р. в місті Мелітополі Таврійської губернії у сім'ї робітників. Будинок знаходився на нинішній вулиці Скіфській (Першотравнева) № 149. Батько – Штевньов Дмитро Агеєвич, працював у паровозному депо ст. Мелітополь, мати - домогосподарка (тому що в родині було шестеро дітей: Михайло, Василь, Олена, Андрій, Євдокія і Олександр).

Андрій Дмитрович з 10 років почав працювати в пекарні на станції Мелітополь. У 1913 році він – учень слюсаря паровозного депо. У 1916 р. закінчив двокласне залізничне училище, що дозволило йому працювати поїздним кочегаром. Під час Лютневої революції 1917 р. працював телеграфістом на ст. Кемь Мурманської залізниці. Жовтневу Революцію молодий Штевньов зустрів, працюючи вантажником на ст. Мелітополь. У Червоній Армії – з грудня 1917 р. Брав активну участь у подіях Громадянської війни.

З серпня 1919 р. був на курсах червоних командирів у Москві, які закінчив у лютому 1920 р. і був призначений 412 полк Південного фронту, під командуванням М. В. Фрунзе. Був двічі поранений. З вересня 1920 р.  Штевньов на польському фронті – командир бронеплощадки на бронепоїзді № 8 у складі 14 армії. Був контужений, захворів на тиф і до березня 1921 р. перебував у госпіталі. Після одужання – начальник кулеметної команди кавалерійського дивізіону. До кінця року брав участь у розгромі банд Нестора Махно у районі Запоріжжя – Гуляй Поле.

Наступні роки були присвячені службі у молодих бронетанкових військах Червоної Армії, в їх становленні. Командував бронетанковими: ротою, батальйоном, полком. 1927 рік – слухач командирських курсів «Постріл».

У 1933-1938 рр. успішно пройшов навчання в Політакадемії Російсько-Селянської Червоної Армії (РСЧА) і у військовій академії ім. М. В. Фрунзе. 1938 рік – командир танкового полкуМосковського військового округу, 1939 – комісар легкотанкової бригади. 4 червня 1940 року полковнику А. Д. Штевньову було присвоєно звання генерал-майор танкових військ. Він – слухач курсів удосконалення вищого командного складу РСЧА, і продовжує служити командиром 14 танкової дивізії 7-го механізованого корпусу. На початку 1941 році Андрія Дмитровича назначають начальником автобронетанкового Управління Московського військового округу.

З 24 червня 1941 року генерал-майор Штевньов очолив автобронетанкові війська Південного фронту, які стримували наступ німецьких військ, даючи час на відступ військ і населення. Відступаючи через Запорізьку область, через Мелітополь, танки Штевньова останніми покинули місто.

З 7 серпня 1942 року Андрій Дмитрович вступив у командування автобронетанковими військами Південно-Східного фронту, з 28 вересня перейменованого в Сталінградський. 11 лютого 1942 року йому присвоєно чергове звання – генерал-лейтенант.

Відстоявши Сталінград, взявши в оточення армію фельдмаршала Паулюса радянські війська перейшли в наступ, з боями звільняючи рідну землю від фашистів. Брав участь у цих подіях і А. Д. Штевньов вже на посаді командувача бронетанковими і моторизованими військами (БТ і МВ) 38 армії, а потім командувача БТ і МВ Воронезького фронту, а з 20 жовтня 1943 року перейменованого в 1-й Український фронт.  Цей важкий шлях проходив через Воронеж, Прохорівку, Харків, визволення Києва, Житомира; через знамениту Корсунь-Шевченківську операцію, яка у січні 1944 року закінчилася, в результаті оточення військами 1 і 2 Українських фронтів, полоном 10 німецьких дивізій.

29 січня 1944 року оперативна група під командуванням генерала-лейтенанта Штевньова рухалася за танковою групою фронту, яка мала завдання зустрітися з військами 2-го Українського фронту і зімкнути кільце оточення ворожого угруповання. А в 11.30 із засідки німців автоматною чергою був смертельно поранений і 4-5 годин помер генерал-лейтенант А. Д. Штевньов. Це сталося в районі південніше Лисянки, Черкаська область. Похований був у місті Житомирі.

На прохання родини Штевнева, його двоюрідного брата – Петра Васильовича Штевньова (працював машиністом паровоза в Мелітопольському локомотивному депо), робочих колективів станції Мелітополь і локомотивного депо прах Андрія Дмитровича восени 1954 року був перевезений з Житомира в Мелітополь. Похований у правій частині залізничного парку. У 1975 році на могилі було відкрито пам'ятник А. Д. Штевньову – бюст земляка на гранітному стовпі, виконаний скульптором зі Львова О. Шарафутдиновим. У 2017 році на могилі були установлені дві гранітні плити.

 В ознаменування заслуг генерал-лейтенанта бронетанковими і механізованими військами 1-го Українського фронту А. Д. Штевнева, в Мелітополі вул. Путейска була перейменована у вул. Штевньова, а поруч з нею знаходиться провулок, який теж названий на честь нашого земляка – «пров. Штевньова».

Батьківщина високо оцінила заслуги генерала-лейтенанта А. Д. Штевньова. Він був нагороджений двома орденами Червоного Прапора (від 27.03.1942. і від 28.04.1943), орденом Суворова 1 ст. (від 10.01.1944), орденом Кутузова 2 ст. (від 27.08.1943), орденом Вітчизняної війни (від 28.04.1943), орденом  Червоної Зірки (від 22.02.1944) і медаллю ХХ років РККА.

(О. О. Баранов)

     Література та інтернет-ресурс:

            Штевнёв Андрей Дмитриевич  // Их именами названы улицы города Мелитополя /сост. и ред. Н.В. Мохов.  –Мелитополь: 2008. – С.124.

            Штевнёв Андрей Дмитриевич [Электронный ресурс] // Танковый фронт 1939-1945. – Режим доступа: http://tankfront.ru/ussr/persons/gen-tv/ShtevnevAD.html

Крайнюков К. В. Оружие особого назначения [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://litlife.club/br/?b=116088&p=9

Література про життя та діяльність :

Латанський, С. В.  Мазур Таїсія Михайлівна // Енциклопедія сучасної України. – К., 2017. – Т. 18 : Лт - Малицький. - С. 499.

Андрій Григорович Соколенко народився 13 жовтня 1959 року в Запоріжжі. Малювати почав рано, перший вчитель – батько, Григорій Олександрович Соколенко (1928 - 2016), відомий художник, кобзар, перший директор Запорізького художнього музею (1971-1974). “У родині було дуже серйозне ставлення до роботи батька, але він завжди полишав свої справи, щоб подивитися, що та як я малюю”, - згадує Андрій. Збереглися дитячі малюнки Андрія, зроблені в Сєднєві (1966 рік) на творчій базі Спілки художників, куди приїздив до батька з матір’ю, талановитим лікарем - ортопердом Ніною Ніфодіївною Соколенко (1929-2008).

            Від батька Андрій успадкував живе відчуття гармонії, любов до прекрасного. Відвідував художню школу, яка знаходилася на подвір’ї інституту «Промбудпроект». Закінчував у новій будівлі, яке було передане школі та становило єдиний комплекс із нещодавно відкритим у Запоріжжі художнім музеєм. За його появу місто вдячне Миколі Киценку, Степану Кириченку, членом ініціативної групи із створення музею був і Григорій Соколенко.

            Музей та школа опинилися поруч. “Батько пам’ятав, що так само було під час його навчання у Дніпропетровському художньому училищі. Ми були наче занурені у мистецтво, - згадує Андрій. - Я із вдячністю згадую своїх учителів. Малюнок та живопис викладав Анатолій Тимофійович Підопригора, скульптуру - Микола Леля, ми заслухувалися лекціями Володимира Степановича Тарана з історії мистецтва”.

            У родині зберігали спогади про козацьке походження, трепетно ставилися до української культури, мови. Григорій Соколенко грав на бандурі, збирав думи та історичні пісні. Влітку 1970-го Андрій разом з батьком пройшов всіма козацьким січам, що збереглися (Г. Соколенко збирав матеріали для конкурсного проекту Музею запорізького козацтва на Хортиці). Від батька, випускника Ризької Академії мистецтв, Андрій перейняв вміння працювати при будь-яких обставинах, наполегливість в досягненні результату, пластичність у виборі художнього рішення.

            У скло, як у матеріал, Андрій закохався ще дитиною, коли допомагав батькові робити литий вітраж «Титан» (1972) в однойменному Палаці культури у Запоріжжі. Шкільну випускну роботу (1975) зробив зі скла - литий вітраж «Господарка ланів», на жаль, не зберігся.

            Вчитися вирішив на відділенні художнього скла Львівської академії мистецтв (вчився з 1980-го по 1985-й). Творча атмосфера Львова сформувала відчуття особистої причетності до сучасного культурного процесу, сміливість у реалізації задуманих ідей. Виконувати дипломну роботу вважав за свій обов’язок у Запоріжжі (вітраж «Муза»).

            Після повернення додому Андрій Соколенко працював на художньо-виробничому комбінаті при Запорізькому відділенні Спілки художників України. Реалізував понад 60 вітражних проектів у різних техніках і жанрах, від приватних інтер'єрних замовлень до декору громадських будівель.

            Художньо оздоблював храми – виконав вітражі у каплиці Вірменської церкви та у жіночому монастирі на честь Успіння Пресвятої Богородиці (Запоріжжя). Юнацькі враження від подорожі з батьком  козацькими святинями збереглися в роботах «Запорожці» – композиція «Історія землі Запорозької».

            Успішно пробує сили у портретному, пейзажному живописі: картини зберігають друзі у Львові, родичі везуть з собою в еміграцію. “Важліво, щоб все, що оточує нас, несло на собі відбиток краси, гарного смаку”, - вважає Андрій Соколенко. Бере участь у реставрації художніх робіт, творчо аналізує багатий сімейний архів для підготовки виставок Запорізького художнього музею.

            “Його життєве кредо – жити по справедливості, а творче – через красу досягти гармонії”, – говорила про Андрія Соколенка мистецтвознавець Ірина Миколаївна Ласка.

(І. В. Атаманчук)

Література про життя та діяльність :

Соколенко Андрій Григорович // Запорізька організація Національної спілки художників України. – Запоріжжя, 2007. – С. 152.

Література:

Фонтан жизни. Галерея под открытым небом // 150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть. – [Запорожье, 2011]. – С. 52.

Література про життя та діяльність :

Голдобін, А. І.  Ковшик Марія Єгорівна // Голдобін, А. І.  Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня / Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 593-595.

Література про життя та діяльність :

Барви рідного краю : інформ.-метод. збірник / Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, КУ "Обл. метод. центр культури і мистецтва" ЗОР ; [підгот. О. Б. Райлян ; відп. за вип. О. М. Герман]. – [Б. м. : б. в.], 2016. – С. 10-11.

1941 - 1958 рр. - ректор Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту.

Література про життя та діяльність :

            Антонов Николай Антонович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А-Л. - С. 44-45.

Інтернет-ресурс:

            Сіохін Валерій Дмитрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7065lang=ukr

Інтернет-ресурс:

Голдобін, А.І.  Доллежаль Микола Антонович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5803lang=ukr

Література про життя та діяльність :

Шиханов, Р.  Васильєв Володимир Феодосійович // Шиханов, Р.  Керівники міста Запоріжжя (1939-2000 рр.) : біограф. довід. / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2000. – С. 28.

(Савкіна О. А.)

Антоніна Миколаївна Самсонова (у заміжжі Беспалова) народилася 27 жовтня 1944 року в м. Свердловську, де перебували в евакуації її батьки. Голодне повоєнне дитинство, яке пройшло у суворих краях Магаданського краю, Владивостока і потім – переїзд на теплу гостинну Україну, до Запоріжжя з його степом, чудовим Дніпром, смачними вишнями та абрикосами. Дівчинка любила малювати, ліпити з пластиліну, глини, але по закінченні школи ще не визначилася куди піти вчитися, тому рік відпрацювала швачкою на фабриці індпошиву. У 1961-1965 роках її прийняли на запорізький метисний завод на посаду художника-оформлювача. З 1966 року працювала на одному із львівських заводів на тій же посаді, аж поки не наважилася вступити у 1968 році до Львівського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва, який закінчила у 1973 році за спеціальністю „художник декоративно-прикладного мистецтва”.

З 1973 року мисткиня живе і працює в Запоріжжі: викладачем в Запорізькій дитячій художній школі (1974-1977), Запорізькому художньо-виробничому комбінаті художником декоративно-прикладного мистецтва.

У своїй творчості Л. М. Самсонова шукає глибоких філософських узагальнень, відтворюючи світле та трагічне сприйняття світу. Багато працюючи у галузі декоративно-прикладного мистецтва, художниця не створює суто функціональних речей. В її творах простежується інтерес до історії людства, речей, пов’язаних з часом, буттям особистості.

Належність до декоративно-прикладного мистецтва надає художниці можливість говорити особливою, надзвичайно асоціативною та символічною мовою, котру можна трактувати власним світобаченням, домислювати, привносити щось своє в задуми майстрині.

А. М. Самсонова творчо працює у склі, емалі, кераміці, звертається до станкової графіки. Її графічні аркуші – це найчастіше акварелі, котрі немов перетворені з витворів із гутного скла чи емалі. Мисткиня тонко відчуває внутрішню природу людини, її філософський склад, тому її портрети такі зворушливі й чутні.

Основні твори художниці: композиція із ваз „Святковий травень” та „Тюльпан” (1982), композиція „Ірис”, „Розп’ятий світ”, „Деревце”, „Верба”, „Сльози”, „Синя птаха”, „Море” (всі 1989 рік).

Є у А. Самсонової і багато світлих, пронизаних любов’ю композицій, наприклад „Сонце, два птаха кохання”, де на фоні сонця і синього неба милуються – кохаються два птаха...

З 1977 року художниця бере участь у всеукраїнських, всесоюзних та обласних виставках. А. М. Самсонова автор персональної виставки в Будинку преси (Запоріжжя, 1989), учасниця творчих груп у Будинку творчості у Седневі та у Львові.

Член НСХУ з 1989 року.

Твори художниці зберігаються в Запорізькому обласному художньому музеї та багатьох приватних колекціях.

Література про життя та діяльність

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Беспалова А. М. – С. 14-15.

Формування дислокується в Запоріжжі і було створено на базі полку спеціального призначення «Гепард», офіційним завданням якого на той час була охорона громадського порядку.

            9-й полк спеціального призначення «Гепард» МВС України на 90 відсотків складався з військовослужбовців за контрактом, зарекомендував себе як високо дисциплінований, мобільний підрозділ, що вирізнявся високою різнобічною виучкою і величезним бойовим досвідом, здатним вирішувати завдання будь-якого ступеня складності. Спецпідрозділ проявив мужність при виконанні службово-бойових завдань:

            - охорона громадського порядку в місті Сімферополі Автономної Республіки Крим з метою недопущення масових безладів на підґрунті етнічних конфліктів у 1998-2000 роках;

            - 7-28 вересня 2003 року особовий склад полку з метою недопущення масових безладів брав участь в охороні громадського порядку в м. Києві;

            - 4-9 лютого 2004 року особовий склад полку залучався до проведення спеціальної операції “Сирена” у Вільнянському районі з розшуку 3-х злочинців, що здійснили втечу з-під варти Вільнянського районного відділу внутрішніх справ;

            - 8-21 травня 2004 року особовий склад залучався до несення служби у м. Києві під час 2-го туру виборів Президента України;

            - з28 липня до 22 серпня 2005 року особовий склад полку залучався до несення служби з охорони громадського порядку в м. Києві та Білгород-Дніпровському районі Одеської області;

            - 1 -26 квітня 2006 року особовий склад залучався до проведення цільової оперативно-профілактичної операції “Берег”;

            26 травня 2014 року військова частина реорганізована в 9-й полк оперативного призначення та ввійшла до складу Південного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України. Командир 9-го полку оперативного призначення полковник Хоменко Олександр Васильович.

            З початку протистояння на Донбасі особовий склад брав безпосередню участь у виконанні бойових завдань у зоні проведення антитерористичної операції. Військова частина 3029 постійно виконує бойові та службово-бойові завдання по захисту територіальної цілісності України та охорони громадського порядку. З 2014 по 2017 роки особовий склад полку взяв участь у 14 ротаціях в зоні проведення антитерористичної операції та виконав понад 820 бойових завдань. Державними нагородами заохочено 27 військовослужбовців (посмертно - 2). 24 серпня 2015 року 9-й полк оперативного призначення Південного територіального об’єднання Національної гвардії України отримав Бойовий прапор як символ честі, доблесті та слави.

            Перші бойові втрати підрозділи полку понесли в Шахтарському районі Донецької області. З 2014 року особовий склад полку виконував бойові завдання в зоні проведення АТО  в м. Маріуполь, терміналі аеропорту м. Луганськ, с. Тарани на кордоні з РФ, м. Слов`янськ Донецької області. 1680 військовослужбовців брали безпосередню участь в АТО та отримали посвідчення "Учасника бойових дій" (УБД).

            9-й полк оперативного призначення втратив трьох бійців, які віддали своє життя, захищаючи незалежність України на Сході нашої держави. Четверо військовослужбовців були поранені.

            Військовослужбовці, які загинули, захищаючи Україну на Сході:

            - лейтенант Завада Богдан Олексійович, командир механізованої роти спеціального призначення 9-го полку спеціального призначення Південного оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України, в/ч 3029. Влітку 2014 року лейтенант Завада зі своєю ротою брав участь в АТО. 16 липня 2014 року блокпост Нацгвардії поблизу прикордонного села Маринівка у Шахтарському районі Донецької області атакували терористи.  Особовий склад вів вогонь із протитанкового гранатомета. Богдан Завада підбив БТР і знищив 10 терористів , і цим допоміг перегрупуватися  бійцям Національної гвардії на блокпосту, що врятувало життя бійців.16 липня 2014 загинув під час бою в селищі Маринівка Донецької області [посмертно удостоєний високого звання «Герой України» і нагороджений орденом «Золота зірка» (Указ ПУ №600/2014 від 19.07.2014).] В місті Запоріжжі вулицю Микояна перейменовано у вулицю Богдана Завади, встановлено меморіальну дошку в Запорізькому навчально-виховному комплексі № 7;

            - майор Якушин Іван Іванович, офіцер групи бойової і спеціальної підготовки 9-го полку спеціального призначення Південного оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України, в/ч 3029. 16 липня 2014 , під час обстрілу бойовиками позицій Національної гвардії України поблизу населеного пункту Маринівка, Якушин отримав проникаюче поранення черевної порожнини, що призвело до великої втрати крові. Геморагічний шок II-III ст., що призвело до смерті (Орден "За мужність" III ст. - посмертно (Указ Президента України № 619/2014 від 26.07.2014) і 9 листопада 2016 року нагороджений орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» 3 ступеня -посмертно;

            - старший лейтенант (резерву) Юхимець Ігор Миколайович, командир зенітної батареї 9-го полку спеціального призначення Південного оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України, в/ч 3029. 4 жовтня 2014 року разом з підлеглими відбув у зону бойових дій. 28 жовтня 2014 року загинув поблизу Маріуполя під час обстрілу блокпоста російськими збройними формуваннями з танкового кулемета «Утьос». Юхимець координував дії підрозділу - поки останній солдат не сховався в укриття. Зазнав при цьому смертельних поранень. На батьківщині в м. Жовті Води Дніпропетровської області встановлено меморіальну дошку в гімназії ім. Лесі Українки.

            В 2016 році на території військової частини 3029 за ініціативи командування частини та за сприяння Запорізької ОДА було встановлено пам'ятник військовослужбовцям Національної гвардії України, які віддали життя за свободу, незалежність та територіальну цілісність України.

            12 травня 2018 року особовий склад полку прибув із зони операції Об'єднаних сил та приступив до виконання заходів з відновлення боєздатності та підготовки особового складу з молодого поповнення, продовжує також виконувати завдання службово-бойової діяльності, які передбачені законом України про Національну гвардію України та положенням про військові частини оперативного призначення Національної гвардії України.

            Чисельність полку оперативного призначення Національної гвардії України становить понад 1800 військовослужбовців. З метою створення належних побутових умов при розміщенні особового складу підрозділів 9-му полку передані будівлі та споруди Запорізького училища професійної підготовки працівників міліції Головного управління МВС України в Запорізькій області на земельній ділянці площею 4,852 га. З метою створення умов для підготовки особового складу полку до виконання бойових та службово-бойових завдань в серпні 2015 року був отриманий навчальний центр площею 2,5 га, який знаходиться в селищі Запорожець. В навчальному центрі створена психологічна смуга, обладнаний рубіж, відкриття вогню на 10 напрямків, встановлені рухомі та підйомні мішені для виконання бойових задач, обладнана смуга перешкод. Проведені інженерні роботи зі створення навчальних місць .Обладнаний навчальний блок-пост. На даний час на території навчального центру проводяться заходи щодо реконструкції казарми для розміщення особового складу.

            З високим професіоналізмом і суворим дотриманням вимог законів з 2014 по 2017 роки особовий склад полку виконав понад 830 службових завдань з охорони громадського порядку в містах Запоріжжя, Одеса, Київ.

(А. В. Даниленко)

            Література:

            Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ" ЗОР ; [уклад.: Н. В. Романів, І. В. Макєєва. Т. М. Палівода ; відп. за вип. О. В. Волкова]. - Запоріжжя : Статус, 2017. - 368 с.

Хоробрі серця неможливо зупинити : посвята загиблим землякам-запоріжцям, які віддали своє життя за мир та спокій на рідній землі / Вільнян. гімназія "Світоч" Вільнян. райради Запорізької обл., Книжковий медіаклуб Вільнян. гімназії "Світоч" ; [авт.-упоряд. О. М. Пєстрікова]. – Запоріжжя : [Кераміст], 2016. – 156 с. : фото.

События : (в Запорожье торжественно отметили 22-ю годовщину со дня создания военной части 3029 Национальной гвардии Украины) // МИГ. - 2016. - 3 нояб. (№ 44). - С. 3.

У 90-ті роки XX ст. на вулицях України стали масово з'являтися безпритульні діти, їх було дуже багато і вони жили по базарах, на теплотрасах, вокзалах. Запорізька обласна адміністрація прийняла рішення створити для таких дітей притулок, який розміститься в приміщенні дитячого садка. На відкритті притулку (1999) були присутні голова Запорізької обласної державної адміністрації Євген Карташов, заступник голови ЗОДА з соціальних і гуманітарних питань Микола Фролов, почесний Президент Національного фонду соціального захисту матері та дітей «Україна — дітям» Людмила Кучма. Працювати в притулку залишалася більша частина працівників колишнього дитячого садка. В притулку діти знаходилися три місяці, а з 2011 року, коли притулок був перепрофільований в Центр соціально-психологічної реабілітації, діти знаходяться і проходять соціальну реабілітацію до 9 місяців. Метою діяльності Центру є соціальний захист дітей віком від 3 до 18 років, які опинилися в складних життєвих обставинах (), створення умов для їх соціальної адаптації, підготовка до самостійного життя. До Центру приймаються діти, які перебувають у складних життєвих обставинах (залишилися поза сімейними оточеннями, зазнали насильства) і потребують соціально-психологічної допомоги.

            Станом на серпень 2018 року в Центрі знаходяться 67 дітей. Їх подальшу долю будуть вирішувати фахівці Центру, серед яких є юристи, методисти, вихователі. Частина вихованців центру потрапляє в сім'ю, під опіку, когось фахівці переводять до інтернатів. Як і всі діти, вихованці закладу вчаться. Старші ходять в сусідню школу № 87 (м. Запоріжжя), молодші займаються в самому реабілітаційному центрі. Вихователів у Центрі - 11. З любов'ю і турботою вони відносяться до дітей, які потрапили у важкі життєві обставини. Все робиться для того, щоб дитина почувалася комфортно, пізнавала нове, отримувала корисні соціальні навички. З дітьми активно працюють волонтери, які ведуть гуртки, допомагають матеріально, запрошують дітей на цікаві заходи. В центрі є багато гуртків. 11 гуртків ведуть волонтери: хор, петриківський розпис, гурток крою та шиття, гурток інспектора дорожнього руху, бойові мистецтва, теніс, конструювання, клуб "Майбутнє", християнська етика, комп'ютерний гурток, театральна студія. До того ж, кожен вихователь веде свій гурток .Через творчість підвищується самооцінка вихованців: вони малюють фарбами прекрасні картини, шиють гарні ляльки і роблять їх з паперу технікою пап'є-маше, беруть участь в художній самодіяльності. Є кімнати релаксації, український куточок, в якому відтворено побут українського села, власна "поляна казок", яка турботливо і з фантазією зроблена руками дітей і вихователів, музична зала з кінотеатром, кімнати для роботи з психологами. Станом на липень 2018 року під опіку взяли 11 дітей, в прийомну сім'ю - 4 дитини.

(А. В. Даниленко)

            Література:

            Іванов, Я.  Нам не байдужа доля вихованців притулку // Запоріз. правда. - 2007. - 25 жовт. (№ 160-161). - С. 4.

            Поддубная, Е.  Где был детсад, теперь - приют :[Об обл. приюте для несовершеннолетних] //Запороз. Січ. - 2007. - 15 лют. (№ 29-31). - С. 3.

            Заиц, А.  «Cегодня дети сами просятся в приюты!»: [интервью с начальником службы по делам несовершеннолетних обладминистрации вел А. Севастенко] //МИГ. - 2001. - 4 окт.