Література про життя та діяльність :

Пиминова (Краснова) Татьяна Николаевна // Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-полит. справ. – Мелитополь, 2014. – Т. 2 : М - Р. – С. 455.

Лисенко, І. Пімінова Тетяна Миколаївна // Лисенко, І.  Співаки України : енциклопедичне видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко. - 2-ге вид., перероб. і доп. – К., 2011. – С. 430.

Праці:

Вишня і черешня / К. Д. Третяк, В. Г. Завгородня, М. І. Туровцев. – К. : Урожай, 1990. – 176 с. : іл.

Література про життя та діяльність :

Даценко, Л. М.  Пам'яті селекціонера: Микола Туровцев // Мелитоп. краевед. журн. - 2016. - № 7. - С. 45-46.

Шкиндер-Бармина, А.  Вишнёво-черешневые гибриды / Анна Шкиндер-Бармина // МИГ. - 2014. - 5 июня (№ 23). - С. 36.

Клавдія Пилипівна Руденко народилася 12 грудня 1919 року в селі Радивонівка Якимівського району Запорізької області. Отримавши освіту лікаря у 1941 році тільки після 1944 року повернувшись з евакуації – керівник міського та районного рівня у Мелітопольському районі. З 1951 року – її переводять до Києва на посаду завідувачки відділом ЦК КПУ. Одружившись та закінчивши аспірантуру, працювала на кафедрі етики, естетики та логіки Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. Написала перший в Україні підручник «Логіка», який було переведено на десятки мов світу. Заклала основи сучасної науки прогностики. По собі залишила багату наукову спадщину: більше 200 наукових праць, виданих окрім України в Болгарії та Німеччині. 

(В. М. Гнєдашев)

Праці:

Логіка : курс лекцій / К. П. Руденко. - К. : Вища школа, 1976. - 303 с.

Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России” (вип. 1) (СПб, 1869). З 1871 р. служив у Міністерствішляхів сполучень ; останні роки — голова Катеринославської земської управи, надвірний радник;

Література про життя та діяльність :

Клаус, А. А.  Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России. Вып. 1. - СПб : Тип. В. В. Нусвальда, 1869. - 580 с.

Під його керівництвом у Запорізькій області досліджувалися: курганне поле Солоха, Кам'янське городище та ін. З 1989 року у м. Запоріжжі (раз на 5 років) проводиться міжнародна конференція пам'яті Б. М. Гракова (Граківські читання);

Праці:

Каменское городище на Днепре / Граков Б. Н. – М. : Изд-во АН СССР, 1954. – 240 с. : ил., 1 л. план. – (Материалы и исследования по археологии СССР ; № 36).

Ранний железный век : (культура Запад. и Юго-Восточ. Европы). - М. : Изд-во Москов. ун-та, 1977. - 232 с.

Скифы : науч.-попул. очерк / Б. Н. Граков. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1971. – 170 с.+14 л. ил.

Скіфи / Граков Б. М. - К. : Вид-во АН УРСР, 1947. - 91 с.

Література про життя та діяльність :

Саєнко, В.  Порівняльні життєписи: Борис Граков та Олексій Іванович Тереножкін / В. М. Саєнко ; Валерій Саєнко // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. - Львів, 2015. - Вип. 19 : Історія археології: міжособистнісні та інституціональні комунікації. - С. 123-135.

И жизнь, и слёзы, и любовь... / КУ "Запорожский областной центр охраны культурного наследия" Запорож. обл. совета ; [сост. Плешивенко А. Г.]. – Запорожье : ЛІПС, 2011. – 368 с. + 15 л. фото.

Болтрик, Ю. В.  Граков Борис Миколайович // Енциклопедія сучасної України – К., 2006. – Т.6 : Го - Гю. - С. 365.

Б. Н. Граков и Запорожье // Проблемы скифо-сарматской археологии Северного Причерноморья : (к 100-летию Б. Н. Гракова). – Запорожье, 1999. – С. 3-5.

Винокур, І.  Граков Борис Миколайович (1899 - 1970) // Винокур, І.  Давня ісередньовічнаісторіяУкраїни / І. Винокур, С. Трубчанінов. - К., 1996. - С. 217-218.

Граков Борис Миколайович (1899 - 1970) // Словник-довідник з археології. – К., 1996. – С. 394-395, 402, 408, 410, 418. – (Відродження).

***

Плешивенко, А. Г.  Б. Н. Граков и Каменское городище : письма, документы / А. Г. Плешивенко // Музейний вісник. – 2014. – № 14. – С. 225-236. – Библиогр. : 16 назв.

Виноградов, Ю. Г.  Археологічна діяльність Б. М. Гракова на Україні / Ю. Г. Виноградов, І. В. Яценко // Археологія. - 1990. - № 3. - С. ?.

Граківські читання:

Проблемы скифо-сарматской археологии Северного Причерноморья : тезисы докладов обл. конф., посвященной 90-летию со дня рождения проф. Б. Н. Гракова. Ч. 1. – Запорожье : [б. и.], 1989. – 194 с.

Проблемы скифо-сарматской археологии Северного Причерноморья : тезисы докладов междунар. конф., посвященной 95-летию со дня рождения проф. Б. Н. Гракова. Ч. 2 / ЗГУ ; ред. кол.: Г. Н. Тощев (отв. ред.) и др. – Запорожье : [б. и.], 1994. – 216 с.

Проблемы скифо-сарматской археологии Северного Причерноморья : (к 100-летию Б. Н. Гракова). – Запорожье : [б. и.], 1999. – 292 с.

Четверті Граківські читання : [відбулися в м. Запоріжжі (жовт. 2004 р.)] // Археологія. – 2005. – № 1. – С. 111-113.

Попандопуло, З. Х.  Vграковские чтения // Музейний вісник. - 2009. - № 9. - С. 218-221.

Історія Запорізької державної інженерної академії починається з 10 листопада 1959 року. Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти УРСР був виданий наказ організувати вечірній факультет Дніпропетровського металургійного інституту в м. Запоріжжі. До відкриття академії вищого навчального закладу металургійного профілю у місті не існувало. Навчання на вечірньому факультеті розпочалося 15 грудня 1959 року. Велике значення для комплектування ВНЗ мала постанова Ради Міністрів від 18 вересня 1959 р. “Про участь промислових підприємств, радгоспів і колгоспів у комплектуванні ВНЗ і технікумів в підготовці спеціалістів для своїх підприємств”. Запорізький вечірній факультет стрімко нарощував матеріальну базу, викладацький потенціал та кількість охочих до навчання.

            Першою навчальною базою факультету став Запорізький металургійний технікум. З початку становлення вечірнього факультету ДМетІ велику увагу приділили викладацькому складу та їх науковому зростанню. В організації навчально-виховного процесу та наукових дослідженнях брали участь: академік АН СРСР О. П. Чекмарьов, академік АН УРСР К. П. Бунін, ректор ДМетІ, заслужений працівник вищої школи М. Ф. Ісаєнко, професор К. І. Поздняков та інші викладачі ДМетІ. 13 серпня 1960 деканом вечірнього факультету був призначений кандидат технічних наук Ю. М.  Потебня, який віддав багато сил та енергії заради всебічного розвитку навчального закладу.

            Вечірній факультет ЗВФ ДМетІ мав великий попит серед робітників металургійних підприємств м. Запоріжжя, які й склали більшість студентів.

            На початку 1962-1963 навчального року факультету надали окремий триповерховий будинок, але зі стрімким щорічним зростанням кількості студентів (у 1962 році навчалося 1031 студенти з 11 спеціальностей) цього приміщення виявилося недостатньо. Згодом у використання ЗВФ ДМетІ передали ще одне приміщення. Спільними зусиллями студентської молоді та педагогічного колективу реставрували обидва приміщення, які мали руйнівний вигляд ще з часів Другої світової, і все це за відсутності будь-якої проектної документації будинків.

            Про розвиток навчального закладу свідчить динаміка протягом трьох років: у 1962 році було створено 11 навчальних лабораторій, в 1965 - 45 лабораторій.   1964 року почали  роботу кафедри: хімії, фізики та математики, графіки й нарисної геометрії, механіки, іноземних мов, теоретичної механіки, гідравліки та електротехніки. 1965 року засновано кафедри: металургії чавуну та теорії металургійних процесів, металургії кольорових металів, механічного обладнання металургійних заводів, металургії сталі й феросплавів, автоматизації металургійного виробництва та металургійної теплотехніки.

З перших років заснування Запорізького вечірнього факультету ДМетІ діяла  бібліотека, і вже  1965 року її фонд налічував 86878 друкованих видань.

            Значну увагу викладачі приділяли методичній роботі. 1965-1966 навчальному року було розроблено понад 150 навчально-методичних посібників, розроблені програми ознайомчої, технологічної та переддипломної практики. Цього ж року відбувся перший захист дипломних проектів студентів Запорізького вечірнього факультету ДметІ.

            Вся робота колективу вечірнього факультету була спрямована на якісну підготовку спеціалістів. Викладачі постійно проводили роботу з вдосконалення процесу курсового й дипломного проектування. Зростав рівень загальнотехнічної та спеціальної підготовки випускників.

            Наукова діяльність викладачів та студентів оприлюднювалися на семінарах і конференціях. 1965-1966 навчального року була проведена II Науково- технічна конференція викладачів, на якій виступило 58 науковців і І Студентська науково-технічна конференція. Науково-дослідні праці викладачів факультету були актуальними та спрямовані на надання допомоги виробництву у вирішенні народногосподарських завдань підприємств м. Запоріжжя. Вже з вересня 1965 року на базі Запорізького вечірнього факультету Дніпропетровського металургійного інституту було організовано Запорізький філіал Дніпровського металургійного інституту.

            Література:

            Запорізька державна інженерна академія : 50 ЗДІА : ювілейна книга / [відп. ред. В. І. Пожуєв ; керів. авт. кол., заст. відповід. ред. В. С. Гавриш]. - Запоріжжя : АА Тандем, 2010. - 288 с.

(Грабко А. І.)

На правому березі Дніпра в повоєнний час існував невеликий кар’єр, який постачав гранітну продукцію для відновлення Дніпрогесу. В 1953 р. на його базі засновано кар’єр КПП «Дніпробуду». Сировинною базою стало родовище гранітів, які залягають у межах Українського кристалічного щита. Домінуюче значення мають сірі граніти. Зручне розташування кар’єру на правому березі Дніпра давало змогу реалізувати продукцію і водним, і залізничним транспортом. Вона йшла на будови та заводи з виготовлення збірного залізобетону, товарних бетонів та асфальтобетону.

У 1959 р. було прийняте рішення про створення самостійного підприємства з видобутку і переробки гірської маси граніту – Запорізького кар’єроуправління. Побудовано дробильно-сортувальний завод з переробки граніту на будівельні матеріали, створено причальне господарство, введений повний комплекс дробильно-сортувального заводу №2 (1972 рік). У 1994 р. утворене відкрите акціонерне товариство «Запорізьке кар’єроуправління”. За роки існування підприємства понад 120 будов отримали продукцію, зокрема споруджені електростанції: Каховська, Дніпродзержинська, Канівська, Шатурська. Будматеріали постачали також на Кримську, Балаківську, Хмельницьку, Чигиринську атомні електростанції. Кар’єроуправління було головним постачальником продукції для Запорізької АЕС, а також для спорудження саркофагу на Чорнобильській АЕС.

Продукція кар’єроуправління сьогодні – це глибинні плутонічні породи, граніт, вулканічні породи, базальт, гравій, пісок, ґрунти, кам’яний баласт і щебінь, вироби з каменю. Продукція постачається на будови Київської, Херсонської, Миколаївської, Одеської, Дніпропетровської та Запорізької областей. 

Література 

ВАТ «Запорізьке кар’єроуправління» // Запорожжя індустріальне. Історія і сьогодення. – Запоріжжя, 2009. – С. 228-231. 

Семь горизонтов ОАО «Запорожское карьероуправление»… // Странички истории. Ленинский район. – Запорожье, 2006. – С. 63-64.

Проект першої тролейбусної лінії в Запоріжжі був розроблений ще у 1941 році. За задумом інженерів харківського інституту «Гіпроград» вона повинна була з’єднати «Запоріжсталь» та Шосте селище. Проте, Друга світова війна стала на заваді здійснення цих планів. Лише через вісім років, 22 грудня 1949 року, відбувся урочистий старт тролейбусного руху в Запоріжжі. При фінансовій підтримці металургійного комбінату «Запоріжсталь» були змонтовані 480 опор і контактна лінія довжиною понад 12 кілометрів. Маршрут пролягав від «Запоріжсталі» до вулиці 12 грудня (зараз вул. Богдана Хмельницького). Першим тролейбусним парком Запоріжжя став ангар на території металургійного комбінату. Він нараховував 6 машин марки «МТБ-82». Щодня на лінії курсували 4 тролейбуси. Вартість проїзду в них залежала від відстані, яку проїжджав пасажир – від 20 коп. (якщо до вул. Діагональна) до 40 копійок. В історії збереглися і прізвища перших запорізьких водіїв тролейбусів: Волошин, Константинов, Левадний, Пінчук, Хдеєв, Клевцов, Сокол, Овдієнко, Позняков та Радчанська.

У 1953 році по вул. Південне шосе, 13, був збудований перший тролейбусний парк, розрахований на 25 машин. В ньому передбачалися ремонтна база, цеха, мийка, оглядові канави і побутові приміщення. Директором був призначений Олександр Миколайович Опілат.

28 квітня 1958 року у місті був відкритий маршрут № 3 від вул. Рекордної до заводу ЗТЗ, який проходив через греблю Дніпрогесу. Загальна протяжність маршрутів міських тролейбусів у порівнянні з 1949 роком збільшилася більш ніж у два рази – до 30 кілометрів. А тролейбусний парк Запоріжжя розрісся до 31 машини.

В 1961 році в місті відкрили маршрут «ЗТЗ – площа Профспілок», а автопарк поповнився новенькими більш місткими машинами марки «ЗіУ-5».

8 січня 1963 року тролейбусним сполученням з'єднали центр міста зі старою частиною. Нова лінія пролягла проспектом Леніна (зараз Соборний) та новозбудованою дамбою ім. Ленінського комсомолу (Вознесенівський узвіз) до площі Радянської (нині - майдан Університетський).

У місті, переймаючи досвід транспортних підприємств Харкова та Києва, в 1970 році з’явилися компостери. 89 тролейбусів на 8 маршрутах перейшли на безкондукторне обслуговування. Перші талончики продавали абонементними книжечками – по 5, 10 і 15 штук. Купити їх можна було у водія або в касах. Вартість проїзду становила 4 копійки.

Тролейбусний рух було визнано найбільш економічним і екологічним видом міського транспорту, тому він розвивався більш інтенсивно. Прокладали нові лінії, закуповували нові машини. Тролейбуси пустили по проспекту Жданова (зараз бульвар Шевченка) до вул. Перемоги, від площі Профспілок до Південного шосе, від автовокзалу до Космічного шосе, на залізничний вокзал Запоріжжя-2. Кількість машин постійно зростала і тролейбусний парк № 1 вже не міг їх вміщувати і обслуговувати. Тому в 1971 році збудували тролейбусний парк № 2 (вул. Складська, 13). Начальником його став Семен Григорович Ліфшиць. З першого тролейбусного парку були передані 100 машин «ЗіУ-10», які обслуговували шість маршрутів загальною протяжністю 61 км.

В 1974 році додали нові маршрути - № 9 по вул. Перемога від БК ім. Кірова до «Запоріжсталі»; № 10 – від вул. Хмельницького до Павло-Кічкаса. Збудували нову лінію на Правий берег по мосту Преображенського через о. Хортицю.

В 1979 році у місті вже курсували 210 тролейбусів по 13 маршрутах. Загальна протяжність тролейбусних ліній склала понад 140 км.

Через 5 років (1984 р.) у місті запустили 17-й маршрут до Бородинського мікрорайону. До речі, одним із перших на цей маршрут вийшов «піонерський тролейбус», куплений запорізькими школярами ЗОШ № 28 на кошти від збору металобрухту.

У 1989 році запорізькому тролейбусу виповнилося 40 років. Протяжність тролейбусних ліній зросла від 12 км до 172 км. В місті на 15 маршрутах курсували 260 тролейбусів, які щорічно перевозили 85 мільйонів пасажирів, вартість проїзду становила 5 копійок.

Свого історично максимуму кількість тролейбусів досягла у 1991 р. – у місті працювали 269 машин.

Станом на 1999 рік на балансі двох тролейбусних парків налічувалося 219 тролейбусів, з яких 135 щодня курсували 20-ма маршрутами і перевозили близько 260 тисяч пасажирів.

У 2001 році з’явився новий напрямок - до мікрорайону Піски. Проте, не обійшлося без втрат. Були скорочені маршрути, демонтовані лінії, в тому числі і через острів Хортиця.

Сьогодні підприємство «Запоріжелектротранс» - один із основних перевізників мешканців та гостей міста Запоріжжя. На його балансі перебуває 74 пасажирських і 2 службових тролейбуси та діють 7 маршрутів загальною протяжністю 188 км.

(Р. Акбаш)

Література:

Каргиев, З. Н.  Эстафета памяти: 1932 - 2012 : [історія створення і розвитку КП “Запоріжелектротранс”] / З. Н. Каргиев ; Заур Каргиев. – Запорожье : Акцент ИТ : ВАЛПИС, 2012. – 276 с. : фото.

Акбаш, Р.  Путешествие в прошлое на … троллейбусе // Суббота плюс. - 2015. - 30 дек. (№ 53). - С. 37.

Козлова, І.  Перший тролейбус / Ірина Козлова // Запоріз. правда. - 2012. - 20 груд. (№ 191-192). - С. 3

Запорожскому троллейбусу - полвека : его история : цифры и факты // Индустр. Запорожье. - 1999. - 21 дек.

Наумов, А.  Запорожскому троллейбусу - 50 лет // Выбор. - 1999. - 16 дек.

Нусина, И.  Ты вези меня, троллейбус // МИГ. - 1994. - 17 дек.

Гришко, М.  Від диліжанса до тролейбуса // Запоріз. правда. - 1965. - 20 черв.

Перша тролейбусна лінія в Запоріжжі / Червоне Запоріжжя. - 1949. - 14, 23 груд. - С. 4.

Література про життя та діяльність :

Шиханов, Р. Б.  ТрипольськийСтефан Федорович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 13-14.

(Тарлінська О. В.)

Є у нас люди без яких не уявляється та чи інша сторінка бібліотечного життя. Саме навколо них набирає обертів земне кружіння, навколо них гуртуються однодумці, з їх іменами пов’язані події та яскраві звершення. Такою людиною для бібліотечної спільноти давно стала Любов Олександрівна Сінєгіна, яка вже більше п’ятдесяти років сумлінно трудиться на бібліотечній ниві. Вона – справжній професіонал, активна, творча та цілеспрямована натура.

  Любов Олександрівна народилася 23 грудня 1939 року в селі Кайри Комінтернівського району Одеської області. Свій шлях у професію вона почала в 1954 році в стінах Одеського технікуму підготовки культурно-освітніх працівників. Закінчивши навчальний заклад, працювала завідуючою бібліотекою радгоспу ім. Кірова Одеської області, завідуючою бібліотекою військової частини в Азербайджані, де служив її чоловік.

 Де тільки не довелось побувати родині професійного військового на просторах СРСР! Рідним же для Любові Олександрівни стало місто Мелітополь, куди Сінєгіних закинула доля у 1970 році.

 27 січня 1971 р. Любов Олександрівна була прийнята на роботу бібліотекарем в бібліотеку ім. М. Горького. Зарекомендувавши себе досвідченим фахівцем і здібним організатором, Любов Олександрівна призначається завідуючою міською бібліотекою ім. М. Горького. З 1980 року Любов Сінєгіна – заступник директора, а з 1985 року – директор централізованої бібліотечної системи м. Мелітополя. Дбаючи про підвищення свого професійного рівня, у 1986 році вона закінчила Харківський державний інститут культури і отримала диплом бібліотекаря-бібліографа вищої кваліфікації.

 Очолювана Л. О. Сінєгіною ЦБС включає в себе п'ять бібліотек-філій в різних районах міста. Загальний бібліотечний фонд закладу налічує понад 270 тисяч документів. Бібліотеками користуються більше 28 тисяч мелітопольців.

 Любов Олександрівна активно сприяє впровадженню сучасних технологій, новітніх форм та методів роботи. За її ініціативи та особистої участі Мелітопольська міська ЦБС долучилася до низки міжнародних проектів, отримала гранти на реалізацію таких як «Інтернет для читачів публічних бібліотек (LEAP)» (2006), «Інтернет-центр для дітей» від Посольства Канади в Україні (2006), «Глобальні бібліотеки «Бібліоміст Україна» (2010). В результаті в Мелітопольській міській ЦБС комп’ютеризовано всі публічні бібліотеки. Відкриття Інтернет-центрів у книгозбірнях дало змогу запровадити інновації в практику бібліотечної роботи, сприяло підвищенню рівня бібліотечного сервісу.

 У 2011 році Мелітопольська міська бібліотека ім. М. Ю. Лермонтова прийняла участь у конкурсі співпраці бібліотек з місцевими громадами (малі гранти) від програми «Бібліоміст» та стала переможцем проекту «Бібліотека + громада = творці змін в місцевій економіці». В рамках цього проекту створено інвестиційно-туристичну мапу м. Мелітополя для гостей транзитних туристів. Наступного року Мелітопольська ЦБС стала учасником програми Британської Ради «Активні Громадяни» та отримала грант на реалізацію проекту соціальної дії «Відпусти книгу на свободу. Буккроссінг в Мелітополі».

Любов Олександрівна бере активну участь у громадському житті міста та області, виступає натхненником і організатором багатьох цікавих заходів для мелітопольців. У 2006-2009 роках вона входила до складу команди культурних перетворювачів коопераційного проекту Швейцарської культурної програми в країнах Південно-Східної Європи та Україні «Модель 21: Творці змін», що діяв у Мелітополі, протягом багатьох років очолює Мелітопольську міську профспілкову організацію працівників культури.

Серед численних заслуг Любові Олександрівни і те, що вона зуміла прищепити повагу і любов до книг і професії не тільки своїм читачам і співробітникам, а й своїм близьким і рідним. Вже третє покоління бібліотечної династії Сінєгіних працює в різних книгозбірнях міста.

Багаторічна праця справжнього ентузіаста бібліотечної справи Любові Сінєгіної відзначена орденом "За заслуги перед Запорізьким краєм" (2009), медаллю «Ветеран праці», дипломом «Кращий за професією», Почесними грамотами Запорізької обласної державної адміністрації, Управління культури Запорізької обласної державної адміністрації, грамотами Мелітопольської міської ради та виконавчого комітету; вона - лауреат премії ім. А. Бальцера Українського фонду культури (2006), переможець щорічного міського конкурсу «Радість моя, Бджілко!» в номінації «Пані Творчість» (2009).

 Професія Любові Сінєгіної пов'язана з книгами - джерелом мудрості і досвіду багатьох поколінь, тому й її захоплення філософією, історією та цілительством стали цілком закономірними. Любить вона також займатися садівництвом, городництвом.

 Більшу частину свого життя Любов Олександрівна присвятила роботі, а її душа і серце віддані дітям, онукам, правнукам і коханому чоловікові Григорію, з яким вони разом понад півстоліття.

Любов Олександрівна, як і раніше, сповнена енергії та ентузіазму, якими вона заряджає всіх оточуючих, крокує в ногу з часом.

Публікації

 Сінєгіна Л. До історії бібліотек м. Мелітополя // Історія бібліотечної справи на Запоріжжі : матеріали обл. семінару (27-30 трав., м. Бердянськ). – Запоріжжя, 2002. – Вип. 2. – С. 26-27.

 Нам – 100 лет : [дир. Мелитоп. центр. гор. б-ки им. Лермонтова об истории б-ки и работе коллектива.] // Новий день. - 2004. - 16 сент. - С. 3.

Синегина Л. Что читают в Мелитополе? : [беседа с дир. Мелитоп. ЦБС ; записал М. Рыбка] // Мелитоп. ведомости. – 2003. – 11 марта.

 Синегина Л. Грозит ли Мелитополю книжный голод? : [беседа с дир. Мелитоп. ЦБС ; записал В. Заславский] // Мелитоп. ведомости. – 1999. – 2 окт. 

Література:

Усиков, В. Н.  Любовь Александровна Синегина // Усиков, В. Н.  Мой город - наши мелитопольцы : альманах / В. Н. Усиков ; Вилен Усиков. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. – Т. 1. - С. 216-219.

Синегина Любовь Александровна // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. – Х., 2004. – С. 419-420. 

Супруги Синегины перешагнули полувековой рубеж // Мелитоп. ведомости. – 2010. - 13-19 янв.

В 1987 р. - закінчив фізико-математичну школу № 28 м. Запоріжжя, був членом Запорізького експериментального загону юних космонавтів.

Література про життя та діяльність :

Шиханов, Р. Б.  Скрипочка Олег Іванович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 113-114.

Герой космоса на Запорожской земле / Александр Журавлев // Запороз. Січ. - 2011. - 11 серп. (№ 151-153). - С. 3.

Егорова, И.  Таких берут в космонавты // Индустр. Запорожье. - 2010. - 30 сент. (№ 146). - С. 1, 2.

Олег Скрипка поет, а Олег Скрипочка летит в космос : выпускник запорож. СШ № 28 выходит на орбиту // Запороз. Січ. - 2010. - 7 жовт. (№ 191-193). - С. 1, 11.

Література:

Путём апостола Андрея : очерки истории Православия в Запорожском крае : к 20-летию Запорожской и Мелитопольской епархии / [под ред. Высокопреосвященнейшего Луки, архиепископа Запорожского и Мелитопольского]. – [Запорожье], 2012. – С. 500.

Сергій Васильович Деменков народився 25 грудня 1919 року в селі Астраханка, нині Мелітопольського району Запорізької області, в сім'ї робітника. Після закінчення школи і ФЗУ працював токарем на Мелітопольському дизелебудівному заводі ім. Мікояна (нині - моторний завод).

За покликом серця

В авіацію Сергій Деменков прийшов разом з тисячами інших комсомольців. У січні 1931 року IX з'їзд комсомолу взяв шефство над Військово-Повітряним Флотом Батьківщини і кинув клич: "Комсомолець, на літак!" Цей заклик швидко облетів міста і села. Дійшов він і до Мелітополя, де жив веселий хлопець Сергій Деменков. У нього на той час все вже було вирішено, як і в його товаришів: це саме те, чому він хотів би присвятити своє життя. Коли потоком хлинула молодь в авіацію, в ньому опинився і майбутній Герой. Тим більше що в 1936 році з'явилася реальна можливість піти назустріч своїй мрії в рідному місті: в Мелітополі був відкритий аероклуб. Робота на заводі була не з легких, але це не заважало хлопцеві після зміни ще довго займатися новою бажаною справою. У 1938 р. Сергій закінчив Мелітопольський аероклуб, вже маючи певний запас теоретичних знань і практичних навичок. Незабаром за призовом пішов в Червону Армію, в 1940 році закінчив Качинську військову авіаційну школу пілотів ім. А. Ф. М’ясникова і став професійним льотчиком.

На фронті - з перших днів

На фронтах війни льотчик С. Деменков провів з першого до останнього дня, особистий бойовий відлік у своєму житті почав у червні 1941 року.

В одному з повітряних боїв його літак загорівся. Обличчя і руки льотчика були сильно обпалені, мало хто сподівався, що він повернеться в полк. Але С. Деменков повернувся і воював.

У пам'яті молодого бійця особливо чітко закарбувався бій в ленінградському небі в травні 1942 року. У цьому бою на його долю знову випало тяжке випробування.

... Дві шістки винищувачів, у складі яких веденим у заступника командира ескадрильї йшов Деменков, вилетіли назустріч ворожим літакам, що націлилися на Ленінград. Близько 50 "юнкерсів" летіли щільним строєм під прикриттям з 12 "мессерів".

Наші льотчики - Деменков і його товариші – не були новачками в повітрі. За рік війни вони багато чому навчилися, і якщо вимагали обставини, могли битися з супротивником за будь-яких умов: в меншості - так в меншості, на вертикалях - так на вертикалях. Ось чому, коли ведучий групи дав команду вступити в нерівний двобій з противником, Деменков, як і всі інші, не вагаючись кинувся в атаку.

Сергій швидко збив "Юнкерс". Але, ледве отримавши перемогу над бомбардувальником, він змушений був вступити в сутичку з "мессером". Це було важче. Ворожий винищувач не тільки оборонявся, але і нападав. Йому допомагали в цьому й інші. Однак Деменков вийшов з-під удару і прошив Ме-109 довгою чергою.

Та всі наші льотчики не могли битися з "мессерами". Головне завдання - бити "юнкерси". Ті, кому доводилося пов'язувати боєм ворожі винищувачі, виявлялися в особливо тяжкому становищі. Так сталося і з Деменковим. Вороги атакували його. Сильно пошкоджений літак Сергія падав. Утримати його не вистачало сил. Ломило ліву лопатку, намокла від крові гімнастерка прилипла до спини. Лівою рукою Деменков абияк впорався з керуванням. Хотів розвернути машину і ... зціпив зуби від болю. Тільки тепер він зрозумів, що поранений ще і в обидві ноги. Спробував зняти їх з педалей і піднятися, але встати не зміг. Про те, щоб вистрибнути з парашутом, не могло бути й мови. Ще менше надій залишалося на те, що вдасться посадити зранену машину ... Однак Деменков довів свій літак до аеродрому і посадив. Вибратися з кабіни він, звичайно, вже не зміг. А його бойові товариші, тим часом, продовжували вести бій. І закінчили його вельми успішно: ворог втік, залишивши догоряти на ленінградській землі 14 димних багать.

На захисті Ленінграда

Ось як описували мелітопольські автори книги «Золоті Зірки мелітопольців» - військовий краєзнавець М. Мохов і журналіст В. Куперман, незабутній для С. Деменкова бій в травні 1942 року.

«Покалічений винищувач раз по раз зривався в піке. Висота зменшувалася, а з нею і шанси на порятунок. Поранена рука німіла. Він спробував стати ногами на сидіння, щоб викинутися з парашутом, і тут відчув, що не слухається права нога. Її пронизав страшний біль. Теж поранена ...

Їх було п'ять, червонозоряних «Яків». На світанку 29 травня 1942 р. ракета бойової тривоги кинула їх в небо над Волховом, до якого наближалися 30 фашистських бомбардувальників у супроводі 12 «мессерів». 5 проти 42. Але вони сміливо вступили в бій. Йому, лейтенанту Сергію Деменкову, дісталися два «мессери». Він з першої ж атаки збив одного з них, простежив очима, як той врізався в землю біля ст. Путишеве, і кинувся до «юнкерсів», які готувалися скинути бомби на місто. Встиг підпалити одного з них. Побачив, як його товариші збили ще два, і в ту ж мить сильний біль пронизав тіло. Захопившись атакою, він не помітив, як ззаду по-злодійськи підкрався «МЕ-109».

І ось тепер він тягне до свого аеродрому. Тягне, хоча знає, що шансів майже немає.

- Я солдат ще живий, - шепоче він десь почуті слова і, щоб відволіктися від нестерпного болю в пораненій руці, якою доводиться тягнути на себе ручку, щоб утримувати машину від падіння, починає згадувати свої минулі повітряні бої з ворогом, рідне село, батька, матір. Як вони там, у фашистській неволі, чи живі? Ці спогади породжують в душі ще більш пекучу ненависть до ворога, навіть, здається, додають трохи сил. А сили вже закінчуються. З закушеної від болю губи тече кров. Мозок свердлить одна думка: «Дотягнути, залишитися живим, щоб знову бити ненависного ворога».

І він дотягнув, але посадка була такою незвичайною для нього, що всі, хто був у той час на польовому аеродромі, побігли до літака, який дивно підстрибував. Деменкова (він був уже без свідомості) винесли з машини і відправили в госпіталь. А через місяць, ще не цілком оговтавшись від ран, він знову вів свій винищувач в ленінградському небі».

Знову воював за Ленінград - до повного його звільнення від блокади. «До війни я ніколи не був на берегах Неви, - написав Сергій Деменков у листі до ленінградців після одного з чергових бойових вильотів. - Народився в Україні, літати навчався в Криму. Але я, як і всі мої товариші, в боях за небо Ленінграда отримав почесне право називати себе ленінградцем ... Ми любимо Ленінград, як і ви, друзі, - його громадяни. І кожен з нас дає клятву - надійно прикривати небо Ленінграда».

Цій клятві мужній воїн залишився вірним до кінця боїв».

Особистий рахунок старшого лейтенанта Деменкова

23-річний авіатор всього лише за 1 рік і 3 місяці зумів довести особистий рахунок збитих ворожих літаків до 11. Такий підсумок повітряних боїв був не у кожного льотчика. Але ж, крім повітряних сутичок, були вильоти на розвідку, удари по наземних об'єктах і живій силі ворога, прикриття своїх бомбардувальників і штурмовиків. Був навіть випадок, коли Сергій у складі групи зухвало атакував залізничний ешелон. Тоді пустили під укіс ні багато, ні мало - 35 вагонів з військами противника.

Заступник командира ескадрильї 103-го гвардійського винищувального авіаційного полку (2-й гвардійський винищувальний авіаційний корпус, Ленінградська армія ППО, Війська ППО країни) гвардії старший лейтенант Сергій Деменков до серпня 1943 року здійснив 313 бойових вильотів, брав участь в п'ятдесят одному повітряному бою, збив одинадцять ворожих літаків.

«Ось про що свідчать скупі документи тих воєнних років ...

13 січня 1943 року, коли розгорілися бої за прорив ленінградської блокади, Деменков у групі наших винищувачів вилетів на прикриття своїх військ. В районі Дубовки зустріли два «ФВ-190». Деменков з короткої дистанції атакував одного з них. Повітряний стерв'ятник врізався в землю в районі ст. Мга.

23 березня 1943 р. шістка «Яків», в тому числі і Деменков, в районі селища Червоний Бір вступила в бій з бомбардувальниками, яких прикривали 8 «мессерів». Незважаючи на чисельну перевагу ворога, наші соколи збили 3 «юнкерси» і 4 винищувачі, надійно прикрили наземні війська. Деменков в цьому бою особисто збив один МЕ-109, який впав на околиці Червоного Бору». (М. Мохов, В.Куперман).

А ось що розповів про один зі своїх боїв сам Герой.

«Одного разу я і мій друг, Герой Радянського Союзу Сергій Литаврін, вилетіли на чолі двох шісток на бойове завдання. Політали деякий час, отримали по раціях повідомлення, що над Ленінградом все спокійно. Відіслали своїх молодих ведених на аеродром, а самі ще залишилися в повітрі. Через деякий час, коли скінчилося пальне і нам дозволили посадку, ми побачили 18 «юнкерсів». Вони наближалися до міста. І ми кинулися на них. Прилаштувавшись ззаду, майже одночасно підпалили двох. Тільки приготувалися знову атакувати, як я побачив «мессер», що підкрадався до мого товариша. Крикнувши йому по радіо «Стережись!», я кинув свою машину напереріз ворогові і збив його». (М. Мохов, В. Куперман).

Сміливо йшов на ризик

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 вересня 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і виявлені при цьому мужність та героїзм гвардії старшому лейтенанту Деменкову Сергію Васильовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі "Золота зірка "(№ 1123).

У Деменкові не помилилися. Коли Сергію було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, льотчик став ще більш вимогливо ставитися до себе. Кожен бій, проведений товаришами, ставав для нього об'єктом всебічного вивчення.

Властива Деменкову схильність до самоаналізу сприяла тому, що від польоту до польоту ставав він тактично грамотнішим, більш розважливим, активнішим і рішучішим. Сергій сміливо йшов на ризик, але робив це розумно. Відкритому і прямому в спілкуванні з товаришами, в бою йому були притаманні такі риси, як хитрість і вміння загнати супротивника в розставлену пастку, "вихід" з якої був тільки один - горіти і падати ...

Був у Деменкова і останній бій, проведений ним у переможному 1945 році. Однак Сергій Васильович вважає своїм останнім боєм повітряну сутичку влітку 1944 року над Виборгом. Саме там він завершив свій особистий бойовий рахунок і ніби підвів підсумкову риску в списку збитих ним ворожих літаків. Хоча і після цього доводилося йому ще не раз виконувати різні завдання великої і малої складності, саме цей поєдинок над Виборгом він вважає завершальним у своїй фронтовій біографії.

В той день командир ескадрильї Сергій Деменков повів шістку винищувачів на завдання. До самого повернення додому політ проходив успішно. Час перебування в повітрі вже добігав кінця, на межі був запас пального в літакових баках. І тут, як на зло, з боку сонця виринули 6 FW-190.

Довго роздумувати не довелося. Виручити в цій ситуації, як справедливо розсудив Деменков, могли тільки раптовість, стрімкість атаки і точність вогню. Він почав круто набирати висоту. Позаду і трохи праворуч невідступно слідував його ведений - молодший лейтенант Калінін. Витягнувшись в кільватері - пара за парою, винищувачі стали зближуватися з супротивником.

Німецькі льотчики не кинулися навтіки, як це нерідко бувало. Сподіваючись на обмежений запас пального і боєприпасів на радянських машинах, вони прийняли виклик.

Деменкову були добре відомі звички ворога і бойові характеристики винищувача FW-190. Наказавши Калініну прилаштуватися щільніше і, розпорядившись про послідовність дій, він вирішив атакувати не ведучого  групи, як цього, очевидно, чекали німецькі пілоти, а третю пару ворожої шістки.

Тактичний маневр вдався. На якусь мить льотчики "Фоккер" були збиті з пантелику, і цього виявилося цілком достатньо для того, щоб комеск та його підлеглі здійснили свій задум. Атакований ними ворог зробив все можливе, щоб вийти з-під удару. Але пізно: він вибухнув прямо в повітрі. Така ж доля спіткала і його веденого - влучним вогнем його збив молодший лейтенант Калінін. І тоді противник здригнувся. Не встигнувши, що називається, і оком моргнути і, втративши 2 літаки, німці відступили... Так закінчився повітряний бій, в якому Сергій Деменков збив свій останній - 15-й ворожий літак.

За час війни відважний льотчик здійснив близько 500 бойових вильотів на винищувачах І-16, Р-40 "Кіттіхаук" і Р-39 "Аерокобра", 36 розвідок, 24 штурмування батарей та аеродромів ворога, в 78 повітряних боях особисто збив 15 літаків супротивника. Знищив 7 зенітних точок, 1 військовий ешелон, кілька сотень солдатів і офіцерів противника.

Бойові заслуги льотчика С.В. Деменкова відзначені орденом Леніна, 2 орденами Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступенів, 2 орденами Червоної Зірки, орденом "За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» 3-го ступеня, медалями.

Після війни

Повернувшись з фронту, Сергій Васильович Деменков продовжував службу у ВПС. У 1953 році закінчив курси удосконалення офіцерського складу. З 1975 року в званні генерал-майор авіації звільнений в запас.

Жив у місті Харкові і там же працював до виходу на пенсію.

Всі роки війни і в повоєнний час Сергій Васильович Деменков підтримував тісний зв'язок з колективом рідного Мелітопольського моторного заводу. Він багато разів бував у робітничих колективах підприємства, розмовляв із молоддю, багато разів розповідав на сторінках багатотиражної заводської газети «Моторобудівник» про героїзм радянських воїнів. У музеї підприємства і сьогодні дбайливо зберігаються фотографії та інформаційні матеріали про бойові подвиги Героя - колишнього заводчанина. Члени «Спілки краєзнавців Мелітопольщини» особисто переконалися в цьому, побувавши тут на екскурсії разом з юними слідопитами - учнями Мелітопольської ЗОШ № 25. Велику військово-патріотичну роботу проводив бойовий льотчик і в місті Харкові.

Помер Сергій Васильович Деменков 4 травня 2003 року. Похований на кладовищі № 2 в Харкові.

Пам'ять увічнена в Мелітополі на Алеї Героїв та на меморіальній дошці, присвяченій Героям Радянського Союзу - випускникам Мелітопольських аероклубу і військового авіаційного училища льотчиків-спостерігачів і штурманів.

(В. Т. Блюмський)

Література про життя та діяльність :

Варяник, О. В.  Деменков Сергій Васильевич // Варяник, О. В.  Герои земли запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 61-62.

Деменков Сергій Васильович // Книга пам'яті України. Запорізька область. - [Запоріжжя, 2010]. - С. 129.

Голдобін, А. І.  Герой Радянського Союзу Деменков Сергій Васильович // Голдобін, А. І.  Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 241-248. – Текст укр., рос. мовами.

Лукаш, И.Бессмертные аккорды // Лукаш, І. Велике бачиться на відстані : докум. повісті, нариси. - Дніпропетровськ, 1998. - С. 626-630.

Муковський, І. Т.  [Про командира ескадрільї 103-го гв. винищувал. авіакорпусу ст. лейтенанта С. В. Деменкова] Муковський, І. Т.  Звитяга і жертовність: українці на фронтах другої світової війни / І. Т. Муковський, О. Є. Лисенко. – К., 1997. – С. 161.

Давтян, С. М.  Пятая воздушная. - М., 1990.

Каманин, И. П.  Летчики и космонавты. - М., 1971.

***

Уфаркин, Н. В.  «...И тогда противник дрогнул» // Новий день. - 2013. - 4 груд. (№ 278-283). - С. 18.

Мохов, В.  Генерал з Астраханки / В. Мохов, В. Куперман // Серп і молот. - 1977. - 28 січ.

Література:

ВАТ “ВІТ” // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення. – [Запоріжжя], 2009. – С. 250-253.

Загинув під час виходу з Іловайського “котла”;

Окремі видання:

Зруйнована пам'ять. Ненаписані сторінки історії православних храмів у Пологівському районі : історико-краєзнавчий нарис / О. М. Ємець ; Олександр Ємець. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2011. – 60 с. : іл.