Література:

Комунальний заклад "Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти" Запорізької обласної ради. 70. Історія та розвиток: учора, сьогодні, завтра / [відп. за вип. І. Я. Крайній]. – Запоріжжя : [ЛІПС], 2009. – 120 с. : іл. – Бібліогр.: 171 назва.

”На білий аркуш паперу зринають слова з моєї душі...”

            Народився 1 квітня 1939 року в смт Крижопіль Вінницької області.

            Вищу освіту отримав в Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова (історичний факультет).

            Після закінчення університету з 1967 року працював в різних школах Одеської та Запорізької областей. В 1970-1972 рр та 1980-1993 рр працював в Державному історико-культурному заповіднику на острові Хортиця, спочатку на посаді наукового, а потім старшого наукового співробітника. В 1994-1998 рр очолював відділ інформації Запорізького виконкому, пізніше працював науковим редактором в науково-редакційному відділі по підготовці серії книг «Реабілітовані історією». З 2008 року по 2015 рік працював у Запорізькій міській раді ветеранів редактором випуску «Ветеран» у газеті «Запорозька Січ», де всебічно освітлювалося життя людей похилого віку. Всього вийшло 82 випуски.

            Почав писати ще з часів навчання в університеті. Перший надрукований твір – гумореска «Мои раскопки» в університетській газеті «За наукові кадри» від 18 вересня 1964 року.

            За цей час видав біля двадцяти збірок оповідань, та біля двадцяти книг по історії і краєзнавству. Член Конгресу літераторів України.

            Дуже подобається писати новели. Новела – це малюнок словом. Нічого зайвого. Тільки слово, яке націлене на душу читача. І все. Відчув це, знаходячись під впливом таких світових майстрів новели, як Василь Стефаник, Хуліо Кортасар та Антон Павлович Чехов. У своєму доробку маю вже біля 1000 новел.

            Для талановитого київського кінорежисера Леоніда Анічкіна написав кілька кіносценаріїв, за якими він зняв чотири фільмів: «Жива легенда століть» - про історію Хортиці; «Перехрестя одного роду» - про родовід гетьмана Кирила Розумовського; «Анатема» - про гетьмана Івана Мазепу; «Останній злет» - про Богдана Хмельницького.

            За гумористичні та сатиричні твори в 2001 році став лауреатом премії «Живий класик» київської газети «Веселі вісті».

            Номінант Державної (нині - Національної) премії України імені Тараса Шевченка 1998 року за науково-популярний фільм “Анатема” (кіностудія “Київнаукфільм”, 1993 р., режисер Л. Анічкін, оператор А. Солопай).

            Вивчаю родоводи видатних людей, пов’язаних своїм походженням із Україною. Опубліковані дослідження про А. Чехова, А. Ахматову, Арсенія й Андрія Тарковських, В. Стефаника, О. Пушкіна, М. Лермонтова, П. Чайковського, про батька знаменитих композиторів братів Майбород, українського поета-байкаря Олексу Запорізького та інших.

            Довів у своїх дослідженнях «Розбита шибка (спроба дослідження)» (Спокута : альманах. № 1. - Запоріжжя,1999) та «Думки проти течії» (Всесвіт. - 2015. - № 3-4), що видатний український письменник і політичний діяч Микола Хвильовий був убитий, а не покінчив життя самогубством.

            З восьмого класу захопився грою у шахи. Грав багато за листуванням. Виконав норму кандидата у майстри, але з розвалом Радянського Союзу припинив грати, бо стало дуже дорого листуватися з партнерами.

            Першу задачу склав ще в роки служби в Радянській Армії. А з 1981 року з легкої руки Леоніда Любашевського почав більш активніше займатися шаховою композицією.

            З 1998 до 2009 рік очолював обласну комісію з шахової композиції. Багатолітній ведучий шахового відділу газет «Индустриальное Запорожье» та «Запорозька Січ». Засновник та редактор журналу «Козацька шахівниця». Організатор та суддя багатьох запорізьких та всеукраїнських конкурсів. Вийшло у співавторстві п’ять книг з шахової композиції. З 1981 року надрукував більше як 1000 композицій. Біля 300 з них отримали різні відзнаки. Серед них біля 20 перших призів.

            Найбільше подобається розділ кооперативного мату. Подобається взяти якусь дефектну схему і доводити її до кондиції. Тому, мабуть, маю рекордну кількість співавторів – більше як 100!

(В. І. Шевченко)

Твори:

Шляхи, які ми вибираємо : зб. новел / В. Шевченко ; Віталій Шевченко. – [Запоріжжя : Керамист, 2017]. – 106 с. : фото.

Ночное каприччио : старые рассказы / В. И. Шевченко ; Виталий Шевченко. – Запорожье : Нова-пресс, 2014. – 54 с.

Оля : оповідання та нариси / В. Шевченко ; Віталій Шевченко. – Запоріжжя : Нова-Прес, 2012. – 52 с.

Багряний рушник : оповідання / В. І. Шевченко ; Віталій Шевченко. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – 56 с. – (Запорізький родовід ; вип. 5).

Надщерблене життя / В. І. Шевченко ; Віталій Шевченко. – Запоріжжя : АА Тандем, 2009. – 56 с. : іл. – (Запорізький родовід ; вип. 3).

Невідома Панночка : розповіді / В. І. Шевченко ; Віталій Шевченко. – Запоріжжя : [Перченко М. А.], 2009. – 53 с. : іл.

Шахові композиції:

Замыслов тонкие узоры : шахматная композиция в Запорожской области / Л. А. Любашевский, В. И. Шевченко ; Л. Любашевский, В. Шевченко. – Полтава : [ІнтерГрафіка], 2010. – 192 с. : ил.

Замыслов тонкие узоры : шахматная композиция в Запорожской области / Л. А. Любашевский, В. И. Шевченко. – Запорожье : Павел, 1995. – 187 с.

Література про життя та діяльність:

Часу та історії збережена мить... Шевченко Віталій Іванович : біобібліограф. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О.М. Горького" ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2009. – 48 с. – (Дослідники рідного краю ; вип. 9).

Земрох, В.  Невтомний дослідник рідного краю // Запороз. Січ. - 2009. - 21 листоп. (№ 221. - С. 8.

Вже протягом 60 років у місті Запоріжжя функціонує дитяча художня школа, яку було засновано 3 квітня 1959 року згідно з рішенням Запорізького міськвиконкому. Спочатку школа розташувалася в напівпідвальному приміщенні по вул. 40 років Радянської України (нині - вул. Незалежної України). Першим директором “художки” був художник і педагог Євген Михайлович Мірошниченко, а першими викладачами - А. Я. Тарасов, М. С. Леля, І. В. Василенко, В. І. Степанов, А. Т. Підопригора.

            З перших днів свого існування педагогічний колектив школи активно включився у співпрацю по формуванню та розвитку навчально-виховного процесу художніх шкіл України.

Творча праця педагогічного колективу, який з часом поповнився молодими та талановитими художниками: В. А. Зарубою, В. С. Тараном, Л. С. Форостецькою, А. М. Беспаловою, С. М. Зайцевим, Н. О. Заярченко - дала гарні результати. З'явилися й перші заслужені нагороди - за участь у першій Всеукраїнській виставці дитячого образотворчого мистецтва, яка відбулася у 1978 році, учні ЗДХШ отримали грамоти та цінні подарунки, а перші медалі були отримані за перемогу у Міжнародному конкурсі, який пройшов у 1979 році в Єревані (Вірменія).

            З 1980 року посаду директора ЗДХШ зайняв Олександр Олександрович Сгадов, який успішно очолював школу протягом 30 років. На цей час у школі одночасно навчалися вже більше ніж 250 учнів. Викладацький колектив поповнився новими фахівцями — це О. С. Піскунова, Н. П. Столбинська, Т. Ю. Філімонова, С. О. Рибницький, Л. Ф. Давиденко.

            1982 року на базі школи було проведено Республіканський семінар художніх шкіл України, присвячений вивченню новаторської роботи викладачів ЗДХШ. 1986 року відбулася Республіканська виставка дитячих художніх шкіл України, а 1987 року за методичні розробки викладачів та творчі здобутки учнів колектив школи був нагороджений Дипломом 3-го ступеню ВДНГ СРСР.

            Школа користувалася неабияким успіхом серед учнів, місць для бажаючих вчитися в “художці” не вистачало. Тому 1983 року у Бородинському мікрорайоні міста відкрилася філія ЗДХШ.

            1996 року ЗДХШ отримує нове приміщення, в якому колектив викладачів отримав можливість значно розширити навчальну базу школи та збільшити кількість учнів до 400 осіб.

            Окрім обов'язкового чотирирічного навчання в школі створені групи для поглибленого вивчення таких напрямків, як художня кераміка та гончарство, петриківський розпис, працюють також підготовчі класи для молодших вікових груп та класи довузівської підготовки молоді з поглибленою професійною орієнтацією.

            Викладачі школи — спеціалісти високої кваліфікації, багато з них поєднують викладацьку та творчу діяльність, є членами Національних творчих спілок України, беруть активну участь у різноманітних художніх виставках, фестивалях, пленерах.

            Активна навчальна, творча та методична робота викладачів і учнів школи неодноразово відзначалася дипломами, грамотами, преміями, а 2002 року колектив ЗДХШ було нагороджено медаллю “10 років Незалежності України”.

            2012 року директором ЗДХШ було призначено відомого художника - монументаліста, скульптора Олександра Семеновича Жолудя[1], під керівництвом якого значно пожвавилася творча та виставкова діяльність викладачів та учнів художньої школи.

            Так, тільки протягом останніх років учні ЗДХШ брали участь у міжнародних пленерах “Хортиця крізь віки”, у трьох Всеукраїнських фестивалях “Гончарі на Хортиці”, у Першому Всеукраїнському фестивалі обдарованої молоді “Керам-Диво - 2013”, а також проводять чисельні майстер-класи.

            За шістдесятирічну історію діяльності ЗДХШ її успішно закінчили і отримали свідоцтва більш ніж 3000 молодих людей, а всього школою здійснено більше 50 випусків.

            Колектив школи пишається своїми випускниками, велика когорта яких згодом стали відомими фахівцями у всіх галузях образотворчого мистецтва і мистецької освіти, а їхні твори - вагомим внеском у скарбницю сучасної української культури.

            Початкову мистецьку освіту у ЗДХШ отримали і 10 викладачів, які в різні роки працювали, а інші і зараз успішно працюють у школі: Н. П. Столбинська, О. І. Піскунова, О. В. Кристаленко, Т. Ю. Філімонова, А. І. Андріанова, Ю. А. Манченко, І. А. Маковська, А. В. Славгородська, Л. М. Третьяк, С. В. Юрчук.

            У стінах школи панує здорова творча атмосфера, чуйне відношення до учнів та їхнього мистецького зростання, творчість викладачів - яскравий та дієвий приклад їхнім вихованцям. За перемоги в конкурсах різних рівнів талановита молодь школи отримала більше ніж 2 тисячі різноманітних відзнак: золоті, срібні та бронзові медалі, дипломи, грамоти, цінні подарунки. Їхня творчість, крім України, презентувалась у Росії, Білорусі, Грузії, Вірменії, Польщі, Болгарії, Словенії, Македонії, Чехії, Норвегії, Швеції, Австрії, Німеччині, Франції, Англії, Канаді, Індії, Ірані, Єгипті, Австралії, Японії та інших країнах.

            І сьогодні Запорізька дитяча художня школа посідає провідне місце у системі початкової мистецької освіти та естетичного виховання молоді рідного краю.

(О. А. Савкіна)

            Література та інтернет-ресурси:

            Дитяча художня школа. 50 років / Упр. культури Запоріз. міськ. ради. – [Б. м. : б. в., б. р. ]. – [88 с.] : іл.

            Воронцова О.  Події, що нас захоплюють : [Запоріз. дитяча худ. школа відкрила у ЗОУНБ виставку “Зимові візерунки”] // Запоріз. правда. - 2017. - 9 лют. (№ 6). - С. 8.

            К 55-летию  детской художественной школы - выставка // Запороз. Січ. - 2014. - 30 квіт. (№ 90-92). - С. 2.

            Шаламова Е.  Талантливые дети - счастливое будущее : [награды ученикам школы в на IIМеждунар. конкурсе детского рисунка в г. Тегеране] // Улица Заречная. - 2007. - 6 нояб. (№ 45) — С. 4.

            Кобинець А.  Незнайома знайома адреса // Запоріз. правда. - 1991. - 6 лют.

            Розвинути обдарування // Запоріз. правда. - 1985. - 17 лют.

***

            Запорізька дитяча художня школа [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https://www.zphudozka.com/pro-nas

            Олейник С.  В Запорожье детская художественная школа отмечает 55-летие выставкой [Электронный ресурс] / Светлана Олейник. – Режим доступа : https:www.iz.com.ua

(с. Жирнов Тацин. р-ну Ростов. обл., РФ), українська спортсменка-гирьовик, багаторазова чемпіонка світу, Європи, України, заслужений майстер спорту України, заслужений майстер спорту та суддя міжнародної категорії Міжнародної конфедерації майстрів гирьового спорту, володарка світових рекордів, вихованка СК “Мотор Січ” (м. Запоріжжя);

Література про життя та діяльність:

Ходаковская, А.  Легендарная Черепаха // Vipclub. - 2013. - № 42. - С. 44-47.

5 квітня 1949 року в м. Запоріжжя народився Сергій Олексійович Мамонов – український композитор, педагог, громадський діяч.

            З дитинства у хлопчика було стійке тяжіння до музики, і 1961 року батьки віддали обдарованого сина навчатися до Московського суворівськоговійськово-музичного училища, єдиногонавчального закладу такого типу. Суворівці проходили семирічний курс навчання з отриманням диплому про середню спеціальну освіту. Предметом гордості суворівців було право відкривати усі військові паради на Червоній площі, а 1958 року вихованці училища брали участь в церемонії відкриття і закриття ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді та студентів. Навчатись у Москві Сергію дуже подобалось: двері усіх театрів, музеїв, концертних залів були відчинені для всіх, і це було чудова нагода для загального розвитку. Він грав на тромбоні, який широко використвується також і в джазі, особливо в оркестрах диксиленду та свінгу. Вже ставши професором кафедри композиції і сучасних музичних технологій Донецької державної музичної академії імені С. Прокоф’єва, Сергій Олексійович Мамонов відзначав, що смак у дітей та юнацтва до хорошої музики формують і сім’я, і система освіти, і засоби масової інформації, причому питання не в тому, який жанр мистецтва пропагувати, а в тому, що потрібно пропагувати те, що має ознаки художності, зокрема, музичного твору, який несе позитивний заряд.

            Не всі однокашники Сергія згодом стали військовими. Не став військовим і Сергій. 1969 року він вступив у Харківський інститут мистецтв імені І. П. Котляревського, в клас композиції видатного українського композитора Валентина Тихоновича Борисова (1901-1988), на той час автора двох симфоній, оди «Пам’яті загиблих», кантати «Народне свято», трьох квартетів, українських пісень, в т. ч. на слова І. Франка («У долинi село лежить»).

Викладач всього циклу спеціальних предметів вів заняття невимушено, із свободою творчого спілкування, якому не заважали ані вікові, ані професійні бар’єри. Дотепний, живий, хоча і зовнішньо стриманий, коректний, В.Т. Борисов, якщо не погоджувався з тою чи іншою музичною ідеєю, говорив про це завжди вмотивовано та делікатно. Студенти прислухались до кожного зауваження педагога, які висловлювались на уроках, вивчали особливості музики, яку творив їх вчитель. Сучасні дослідники одностайно підкреслюють глибокий зв’язок творчості В. Борисова з народною музикою. Засвоєння композитором характерних особливостей українського пісенно-танцювального та епічного фольклору дозволяло йому створювати оригінальні мелодії, які проникнуті національним духом.

            Навчатись Сергію у свого улюбленого педагога дуже подобалося. Про це свідчить інститутський диплом з відзнакою (1974), а 1981 року тридцятидвохрічний композитор С. О. Мамонов спеціально пише концерт-дивертисмент для камерного оркестру, який присвятив своєму вчителю – В. Т. Борисову. Жанрове визначення твору – дивертисмент – апелює до традицій легкої музики епохи класицизму, що не відноситься до числа широко поширених у творчій практиці українських композиторів другої половини ХХ століття. Концерт має чотири частини, які чергуються за принципом темпового контрасту.

            Музикознавець Ганна Утіна, дослідниця творчості донецьких композиторів, окремо  дослідила аспекти творчої спадкоємності вчителя та учня – В. А. Борисова та С. О. Мамонова, порівнюючи «Дивертисмент» для симфонічного оркестру В. Т. Борисова і «Концерт-дивертисмент» для камерного оркестру С. О. Мамонова.

            У своїх висновках вона зазначала про безсумнівну схожість в драматургії, структурі, особливостях тематики цих творів, використані в них прийоми розвитку. Разом з тим, молодий композитор С. Мамонов переосмислює традиції вчителя, підсилює деякі тенденції, які тільки намічені у творах В. Борисова, привносить при цьому нові риси, народжені в процесі пошуків свого шляху.

            Уроки вчителя Сергій Мамонов засвоїть назавжди, і сам, вже як талановитий музичний педагог, відправить у широкий світ музики своїх учнів – В. Стеценка, А. Карнак, К. Фандєєва, Є. Петриченка та інших. Для історії музики він залишить також науково-методичні праці в галузі інструментовки і музичної педагогіки: «Аналіз елементів та будови оркестрової вертикалі» (1995); «Методика викладання композиції» (1998); «Композиторська майстерність» (2001); «Сучасна оркестровка» (2005); «Сучасні композиторські стилі і техніки», (2015).

            Запоріжжя – Москва – Харків… А з 1974 року – Донецьк. На початку свого творчого донецького шляху молодий випускник впевнено заявляє про себе як композитор.

            Сергій Мамонов пише музику. Значна частина його творчості – це симфонічні, камерні інструментальні та вокальні твори, музика до хореографічних постановок, пісні. Твори Сергія Мамонова приваблюють яскравістю тематизму, свіжістю гармонії, чіткістю форми. Особливо ці якості притаманні симфонічній музиці, яка зазначена ясністю і глибиною змісту, барвистістю та вишуканістю звукової палітри.

            Серед виконавців творів композитора – видатні митці: народний артист СРСР Юрій Богатиков, диригенти Степан Турчак, В’ячеслав Редя. Твори С. Мамонова транслюються по радіо та телебаченню, звучать в Росії, Грузії, Угорщині, Казахстані, Молдові, США.

            Він стає членом двох спілок – Спілки композиторів СРСР та Національної спілки композиторів України, очолює правління Донецької організації НКСУ. Людина високоморальна, він сповідує загальнолюдські цінності, які існують поза часом та державою. Про Спілку композиторів СРСР згадує позитивно: її діяільність – багатовекторна. Хоча і пропагандистська, але водночас і музично-естетична, і виховно-просвітницька, і, головне, спрямована на підтримку молодих композиторів та музикознавців. Талановитих включали до складу делегацій для різних творчих акцій в республіках СРСР, працювали всесоюзні семінари з удосконалення майстерності молодих композиторів. Так, в Іваново раз на рік молодий композитор до 35 років мав можливість працювати з видатними композиторами-педагогами Москви, Санкт-Петербурга. Особисто Сергій Мамонов як молодий музикант мав чудові можливості консультуватися у А.Я. Ешпая, К. С. Хачатуряна. Він знайомиться з О. Пахмутовою. В той час С. Мамонов стає вперше лауреатом Міжнародного конкурсу композиторів в таборі «Артек», де співголовами журі були О. Пахмутова і Д. Кабалевський.

Сергій Мамонов – також лауреат Республіканської комсомольської премії імені М. Островського (1982), лауреат Республіканського конкурсу на найкращу пісню (1985), лауреат обласного конкурсу на найкращу пісню (I премія, 1987), лауреат радіоконкурсу на найкращу пісню до 130-річчя м. Донецьк (Гран-прі, 1999).

            1986 року композиторові присвоєне почесне звання «Заслужений діч мистецтв України».

            В незалежній Україні Сергій Мамонов, як голова Донецької організації НСКУ, дотримується головної лінії – створення нових творів. Саме музична творчість – це певне оточення, яке є грунтом для розвитку різних творчих прагнень. І хоч змінилися певні акценти, але теми патріотизму, гуманізму, людинолюбства – вічні. Вже знаний в країні і за кордоном композитор створює до 60-річчя голодомору в Україні поему-плач для голосу і фортепіано «Колосочки-колоски» (1993), фантазію на тему української народнох пісні «А вже весна» для ансамблю бандуристок (1998).

            Композитор полюбив Донецьк – з його трояндами, театрами, фонтанами, церквами, майданами. Він пише оркестрово-хорові гімни для донецьких вишів - Донецького національного університету, Донецького державного університету управління, Донбаської державної академії будівництва та архітектури (м. Макіївка), Донецької державної музичної академії ім. С. С. Прокоф’єва, для спілки «За єдність, злагоду та відродження» тощо.

            В Донецьку видано 20 творів композитора. В пам’яті – незабутній 2010 рік, коли відзначався ювілей композиторської організації Донецька. В її складі – 16 композиторів, 3 музикознавця, серед них – сім професорів, три кандидати мистецтвознавства, два лауреати міжнародних конкурсів, п’ять лауреатів всеукраїнських премій та конкурсів, три лауреати обласної премії імені С. Прокоф’єва, чотири дипломанти міжнародних конкурсів. Голова спілки Сергій Мамонов ледь стримує сльози – є чим пишатися: твори донецьких звучать в Австралії, Угорщині, Німеччині, Голандії, Іспанії, Ісландії, Італії, Канаді, Польщі, США, Фінляндії, Чехії. Це і гастрольні програми, і різні міжнародні фестивалі та конкурси. Свято для Сергія Олексійовича подвійне – вже 26 років він очолює спілку, і особистий ювілей відзначив. Для нього співає ансамбль бандуристок «Берегиня», тріо бандуристок «Дивія»; подальша програма складена з творів і самого ювіляра, і творів його колег та колишніх учнів.

            Обласна спілка композиторів – міцна, творчо активна, переспективна серед подібних професійних організацій.

            Хоча не все так й добре.

            До 2014 року Донецька організація НСКУ, як і всі мистецькі спілки країни, майже жебракували. Люди з вищою освітою отримували 0,5 ставки від мінімальної платні. Сам голова Мамонов працював на громадських засадах – потрібно було підтримати старших колег та учнів - членів спілки. За рахунок членських внесків – все, навіть утримання приміщення. На думку композитора, суспільство, його свідомість, визначення домінантних критеріїв та художніх орієнтирів страждають поверховістю, убогістю, вони засновані на хапанні лише  «вершків» за відсутності розуміння справжніх, глибинних явищ. І найстрашніше, що духовно цим суспільство й харчується. Серйозна академічна, сучасна, а тим більше авангардна музика залишається незрозумілою широкому загалу, у більшості публіки відсутній слуховий досвід, навички оцінки достоїнств того чи іншого жанру. Небажані шари пісенної музики підкидаються народові як «підніжний корм» не найкращої якості, і навіть те, що просувається як «шаржева модель», у своїй убогості та безморальності сприймається публікою як еталон.

            Запоріжжя – Москва – Харків - Донецьк…Здавалось, що і 70-річчя можна відсвяткувати в стінах рідної академії та спілки. І не чекав професор Сергій Мамонов, що в його біографії ще постане Київ – з 2015 року. В Києві, в Національній музичній академії України він – професор кафедри композиції, інструментовки і музично-інформаційних технологій. Переїзд вимушений: все, що передбачав він, зважаючи на певну частину бездуховного суспільства, відбулося в Донецьку 2014 року.

            Але життя триває, працюється і в Києві, ніщо не може вплинути на кредо Сергія Олексійовича Мамонова: класична музика виступає як фактор облагородження, народження більш високих думок та гідних вчинків, несе душевну рівновагу та справжні переживання.

(Т. Г. Пішванова)

Література та інтернет-ресурси:

Муха, А. І.  Мамонов Сергій Олексійович // Муха, А. І.  Композитори України та української діаспори : довід. / А. І. Муха ; Антон Муха. – К., 2004. – С. 196.

Мамонов Сергій Олексійович // Мистецтво України : біограф. довід. – К., 1997. – С. 393-394.

Луганець, В.  Є колір у тієї музики // Ранок. - 1983. - № 10. - С. 20-21.

Мамонов Сергій Олексійович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. - Режим доступу до статті  https://uk.wikipedia.org/wiki/Мамонов_Сергій_Олексійович

Іванченко, В. Г.  Мамонов Сергій Олексійович [Електронний ресурс] / В. Г. Іванченко, О. Варшавська // Енциклопедія сучасної України : веб-версія. - Режим доступу до статті: esu.com.ua/search_articles.php?id=61555

Мамонов Сергій Олексійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=6506&lang=ukr

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В.  СниткоИван Никитович // Варяник, О. В.  Герои земли запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 159-161.

(07.04.1944, м. Дніпродзержинськ Дніпропетров. обл. - 16.01.2011, м. Запоріжжя), українського поета, прозаїка, літературознавця, доктора філологічних наук. Працював директором Інституту журналістики та масових комунікацій Класичного приватного університету (м. Запоріжжя). Автор книг «Молода трава», «Трикнижжя», «Глосарій», «Любов завжди», «UNIVERSUM», «Над островами». Лауреат літературної премії імені Валерія Підмогильного.

Праці:

Журналістська творчість як система образної комунікації : навч. посібник для вузів / В. Д. Буряк. – Дніпропетровськ : РВВ ДНУ, 2003. – 60 с.

Філософські та концептуальні основи інформаційно-художньої свідомості : навч. посібник / В. Д. Буряк. – Дніпропетровськ : РВВ ДНУ, 2000. – 60 с.

Поетика інформаційно-художньої свідомості: еволюція форм і методів вираження інформації (факту) в контексті інтелектуалізації творчої свідомості : монографія / В. Д. Буряк. – Дніпропетровськ : Вид-во Дніпропетров. ун-ту, 2001. – 392 с.

Етнічні свідомосні модулі і комп'ютерна пам'ять у контексті прогнозування інтелектуального рівня народного мислення / В. Д. Буряк // Нижня Наддніпрянщина : історія, традиції, культура : матеріали IV Регіонал. наук. конф. "Історико-етнографічні дослідження Південної України" : присвячена пам'яті Якова Новицького. – Запоріжжя, 1999. – №Ч. 5. – С. 22-24.

***

Нові термінологічні концепти сучасної публіцистичної парадигми / В. Д. Буряк // Держава та регіони. Серія: Соціальні комунікації. – 2010. – № 1. – С. 58-63.

Комунікація і текстовий дискурс / В. Д. Буряк // Держава та регіони. Серія: Соціальні комунікації. – 2010. – № 3. – С. 4-7.

Інформаційна пам'ять - базова домінанта свідомості / В. Д. Буряк // Держава та регіони. Серія: Соціальні комунікації. – 2010. – № 4. – С. 4-9.

Твори:

Голосарій : текстові формати / В. Селіванов ; Володимир Селіванов. – К. : Укр. пропілеї, 2004. – 436 с.

Любов завжди : роман, повісті / В. Д. Селіванов ; Володимир Селіванов. – К. : Ярославів Вал, 2004. – 452 с.

Література про життя та діяльність:

Гімн очеретяних хлопчиків : современная поэзия Приднепровья (Днепропетровск - Запорожье) : [памяти Влада Клёна и Владимира Селиванова] / [упоряд. : С. Бельський, О. Барліг]. – Дніпропетровськ : Ліра, 2011. – 240 с. - На тит. л. "Стых" - "Арт-шум" - "Час'ник": кн. приложение.

Горбенко, М. М.  Буряк Володимир Дмитрович // Енциклопедія сучасної України. - К., 2004. - Т. 3 : Біо - Бя. - С. 636.

Література та інтернет-ресурс:

Волкова, Ю.  Когда звезды встают так, как надо / Юлия Волкова. - Днепр, 2017. - 176 с.

Орнанджі Анатолій Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=6759&lang=ukr

Виступав за спортивне товариство “Будівельник”. Один із засновників шкіл боротьби м. Запоріжжі та Львові. Підготував багатьох видатних майстрів килима: М. Стрижака, Я. Жукова, В. Шкарана, Л. Майламяна тощо;

Література про життя та діяльність:

Смирнов, В. В.  Борцовская "кухня". 50 меню / В. В. Смирнов. – Запорожье, 2007. – С. 226.

Козін Павло Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=6155&lang=ukr

Іван Федорович Шмальгаузен народився 15 квітня 1849 року в родині бібліотекаря Санкт-Петербурзької Академії наук. Навчався Іван в 4-й Ларинській гімназії, після закінчення якої 1867 року вступив до Санкт-Петербурзького університету на природниче відділення фізико-математичного факультету.

Вже студентом другого курсу Іван Федорович, під керівництвом професора Андрія Миколайовича Бекетова, поглиблено вивчав ботаніку та ще на студентській лаві, 1870 року, отримав золоту медаль за працю «О последовательности побегов в соцветии злаков». Закінчивши навчання, він залишився в університеті для підготовки до професорського звання і через три роки отримав ступінь магістра ботаніки за дисертацію:«О растительных помесях. Наблюдения из Санкт-Петербургской флоры». Незабаром Шмальгаузен поїхав у закордонне відрядження, під час якого вивчав анатомію та розвиток рослин в Страсбурзі, Цюріху, Відні, Празі, Мюнхені та Берліні.

Повернувшись додому 1876 року, І. Ф. Шмальгаузен отримав посаду консерватора гербарію Імператорського Ботанічного Саду. Також він читав лекції з палеонтології рослин та захистив докторську дисертацію «Исследования над развитием млечных вместилищ растений», отримавши звання приват-доцента Санкт-Петербурзького університету.

Івана Федоровича 1878 року обрали екстраординарним професором ботаніки Київського університету. Тому наступного року він переїхав до Києва, де очолив кафедру ботаніки, читав курс морфології та систематики рослин, завідував університетським Ботанічним садом. Для дослідження флори лісостепових та степових районів України вчений здійснив численні ботанічні екскурсії до Лівобережного Полісся, Степу та околиць Києва. Крім дослідження власних зборів рослин, він обробляв усі університетські гербарії, зібрані до нього та 1886 року підготував роботу «Флора Юго-Западной России, т. е. губерний: Киевской, Волынской, Подольской, Полтавской, Черниговской, и смежных мест». Видання стало повним зведенням із флори України та деяких суміжних територій.

Професор кафедри ботаніки згодом продовжив вивчення рослин Середньої та Південної Росії, Приазов’я, Криму та Північного Кавказу. Для збору флористичного матеріалу 1887 року він відвідав м. Олександрівськ та острів Хортиця, де зібрав гербарій та зробив його опис. Результатом досліджень Півдня країни стало надруковане вже після його смерті 1895-1897 роках двотомне видання «Флора Средней и Южной России, Крыма и Северного Кавказа», яке і сьогодні користується великим попитом серед науковців.

Збираючи рослини, І. Ф. Шмальгаузен започаткував унікальну гербарну колекцію «Гербарій європейської флори», що містить 3477 видів рослин. Сьогодні його колекція зберігається в Інституті ботаніки АН України ім. М. Г. Холодного.

Видатного вченого вважають одним з основоположників палеоботаніки в Україні. Так, за дорученням Геологічного комітету 1893 року він розпочав вивчення рослинних решток Донбасу та вперше описав верхньодевонську палеофлору, уточнив стратиграфічне розчленування відкладів девонської та кам’яновугільної систем. Крім того, професор надрукував ряд робіт з опису викопних решток, головним чином юрського і третинного періодів з різних районів Росії.

Помер Іван Федорович Шмальгаузен 19 квітня 1894 року в Києві, був похований на Байковому цвинтарі.

(Л. М. Чубенко)

Література про життя та діяльність:

Ґудзь, Ю. П.  Іван Федорович Шмальгаузен / Ю. П. Гудзь, О. Я. Пилипчук. - К. : Наук. думка, 1991. - 146 с. : іл.

***

Шмальгаузен Иван Федорович // Биологи : биограф. справ. – К., 1984. – С. 710.

[Шмальгаузен Иван Федорович] // Развитие биологии на Украине : в 3 т. - К., 1984. – Т. 1. - С. 116, 117, 118, 125, 144, 151, 152, 154, 176, 177, 178, 179, 200.

***

Черноморец, В. С.  Краткая история ботанических исследований на территории нынешней Запорожской области в дореволюционное время // Музейний вісник. - 2007. - № 7. - С. 174-180.

Крицька, Л. І.  “Флора Средней и Южной России, Крыма и Северного Кавказа” (1895-1897) проф. І. Ф. Шмальгаузена : [до 100-річчя з часу виходу в світ] / Л. І. Крицька, М. В. Шевера // Укр. бот. журн. - 1997. - № 6. - С. 591-592.

Вадим Іванович Плентюк народився 16 квітня 1969 року в селі Ганнівка Якимівського району. Середню освіту здобув у Великотернівській загальноосвітній школі. Працював у місцевому колгоспі. 14 травня 1987 року призваний до лав Радянської армії, де служив зв’язківцем, а пізніше – снайпером десантно-штурмової бригади в Демократичній Республіці Афганістан. 26 листопада 1987 року, відбиваючи напад противника, загинув.

Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Похований на громадянському кладовищі села Ганнівка.

(В. М. Гнєдашев)

Література про життя та діяльність:

Гнедашев, В.  Плентюк Вадим Иванович // Гнедашев, В.  И памятью сердце живет : книга воинской доблести: воины-интернационалисты Акимовского района / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь, 2016. – С. 58-59.

Плентюк Вадим Іванович // Книга пам'яті України. Запорізька область. – Запоріжжя, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. - С. 64.

Твори:

Добра Надія : поезії / В. Люлька ; Віктор Люлька. – Запоріжжя : Хортиця, 2000. – 60 с.

[Добірка віршів] / В. Люлька ; Віктор Люлька // Січовий Парнас : антологія : поетич. твори вихованців ЗДУ / Мін-во освіти і науки України, ЗДУ ; упоряд. та автор біограф. довідок В. Чабаненко. – Запоріжжя, 2000. – С. 191-201.

Література про життя та діяльність:

[Чабаненко, В.]  Віктор Люлька : [коротка біографічна довідка] // Січовий Парнас : антологія : поетич. твори вихованців ЗДУ. - Запоріжжя, 2000. – С. 191.

Люлька Віктор Степанович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=6448&lang=ukr

Людмила Леонідівна Мельник народилася 17 квітня 1939 року в містечку Снігурівці на Миколаївщині, але найкращі, найяскравіші дитячі спогади залишилися у дівчини після відвідин родинного гнізда - бабусиної хати в с. Вінницькі Стави Васильківського району на Київщині, куди зразу після цього переїхали її батьки. Буйноквіття мальв, півоній, жоржин, а в хаті кольорові яскраві рушники над образами — все це мало великий вплив на дівчину. Вишивали і мама, і бабуся, захопилася і Людмила вишиванням.

            Дівчина успішно закінчила десятирічку, 1965 року - Московський державний історико-архівний інститут. Працювала на посаді старшого наукового співробітника Запорізького обласного краєзнавчого музею, згодом — референтом Запорізької обласної організації товариства “Знання”, обіймала посади директора та заступника директора обласного архіву. Незважаючи на велику зайнятість, Людмила Леонідівна не полишала улюблене хобі.

            При нагоді майстриня відвідувала виставки народних і самодіяльних митців, від яких була у захопленні. Невдовзі Людмила Леонідівна відчула, що бракує знань з історії  декоративно-ужиткового мистецтва. Одночасно почула про створення осередку з української вишивки “Цвіт калини” під керівництвом Рози Кутасевич, члена НСМНМУ. В об'єднанні майстрині фундаментально вивчали історію, традиції та символіку народної вишивки Півдня України і Полтавщини, відтворювали старовинні орнаменти і досліджували найкращі зразки вишивки нашого регіону в фондах запорізьких музеїв.

            Л. Л. Мельник швидко опанувала різні техніки традиційної української вишивки, набула певного творчого досвіду. З 2000 року вона бере активну участь у виставковій діяльності. Саме цим роком датується рушник “Мамина дорога” - це данина любові найдорожчій людині, і в цей цикл-вінок вплітаються рушники “Мелодія минулих літ” (2000) та “Ніжність” (2001). Згадані рушники експонувалися у Національному палаці культури України, потім — на Всеукраїнській виставці “Народне мистецтво — 10-річчю Незалежності України” в “Українському домі” (2001 рік). 2004 року за творче досягнення Людмилі Мельник було присвоєно звання “Заслужений майстер народної творчості України” як майстрині художньої вишивки.

            У подальшій творчості Людмили Леонідівни чільне місце займає розмаїття козацьких рушників. Витвір “Козацький”побудований за законами Древа козацького роду, репродуктований у каталозі “Український вишитий рушник”, а твір “Хортичанка” (2005) визнаний кращим у номінації “Краще композиційне рішення”. Рушники “Зоряний шлях”, “Родинний передзвін”, “Барвиста Хортиця”, “Співучий ранок” - кращі з найкращих. Один з них був придбаний дирекцією художніх виставок України.

            Всі ці витвори експонували на всеукраїнських виставках “Хортицькі візерунки”, “Всеукраїнський вишитий рушник”, II відкритому театральному фестивалі духовного співу, всеукраїнському святі декоративно-прикладного мистецтва України “Запорізькі обереги”. Майстриня вишивала “Рушник національної єдності” на острові Хортиця та в концертному залі ім. М. І. Глінки, “Україна - серце моє” експонували і мали незаперечний успіх на міжнародному етнографічному історико-культурному фестивалі “Хортиця єднає Україну”.

            Майстриня полюбляє вишивку чоловічих і жіночих сорочок, рушників, та її фантазія безмежна. Сподіваємось, ще не раз будемо милуватися її авторськими витворами на виставках та фестивалях.

(О. А. Савкіна)

            Література та інтернет-ресурс:

            Латанський, С.  Рушниковий дивосвіт Людмили Мельник // Запороз. Січ. - 2009. - 26 трав. - С. 8 ; Запороз. Січ. - 2008. - 23 верес. (№ 181). - С. 8 ; Народне мистецтво. - 2008. - № 3-4. - С. 54-55.

Ігнатуша, А. Є.   Людмила Леонідівна Мельник [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=53&lang=ukr

Валерія Степанівна Чорноморець народилась 18 квітня 1944 року в с. Петрівка Гуляйпільського району в сім`ї вчителів. У 1969 р. закінчила хіміко-біологічний факультет Мелітопольського педагогічного інституту. Декілька років працювала в Костянтинівській середній школі Мелітопольського району, пізніше – лаборантом в Запорізькому педагогічному інституті.

З червня 1974 року - співробітник Запорізького обласного краєзнавчого музею, очолює відділ природи і займається благородною справою - вивчає, захищає природу рідного краю. Вона з дитинства залюблена в запорізький степ, вкритий прадавньою ковилою, синь Дніпра та бірюзу Азовського моря, в золото пшеничних ланів, зелені оазиси лісів.

Під її безпосереднім керівництвом науково-природнича колекція музею поповнилася великою кількістю експонатів, розроблена наукова документація нових експозицій відділу природи, оформлено зали "Азовське море", "Ліс", "Степ", у виставковій залі відділу розгорнуто виставки "Природа - наш дім", "Життя минулих епох". До 100-річчя першого в Росії Хортицького товариства охоронців природи В. С. Чорноморець підготувала виставку документів про природоохоронну діяльність товариства.

Багато сил і енергії вона віддає популяризації знань про природу Запорізького краю. Вона автор розділу "История создания Хортицкого общества охранителей природы" в книзі "Природоохоронний рух в Запоріжжі від минулого до сучасного". Валерія Степанівна підготовила десятки публікацій для наукових і популярних видань, прочитала сотні лекцій з природоохоронної тематики перед учнями шкіл і студентами вузів, активно працює з вихованцями дитячого садочка "Мальва" ВАТ "Мотор Січ", вважаючи, що виховувати любов до природи рідного краю потрібно з раннього дитинства. Із величезним задоволенням вона надає методичну і практичну допомогу всім, хто займається пропагандою природоохоронних знань. Валерія Степанівна знає і любить свою роботу і є професіоналом своєї справи.

Публікації

Красюк О. Природа / О. І. Красюк, В. С. Чорноморець // Запорізька область : ілюстров. енциклопедія. – Запоріжжя, 2004. – Т. 1. - С. 3-99.

История создания Хортицкого общества охранителей природы / В. С. Черноморец // Природоохоронний рух в Запоріжжі від минулого до сучасного. – [Запоріжжя : Запоріжжя, 2010?]. – С. 3-38.

Именная медаль лесничего Павла Михайловича Сивицкого / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2012. - № 12. – С. 11-14.

Ерохина Лариса Анатольевна / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2011. - № 11. – С. 235 – 236.

До 100-річчя створення Хортицького товариства охоронців природи / В. С. Чорноморець // Музейний вісник. - 2010. - № 10. – С. 259-261.

Страница истории музея / В. С. Чорноморець // Музейний вісник. - 2009. - № 9. - С.30-34.

Зінченко Наталья Аркадьевна / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2008. - № 8 - С. 187.

Исследования академика Г. Н. Высоцкого / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2008. - № 8. - С. 134-143.

Краткая история ботанических исследований на территории нынешней Запорожской области / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2007. - № 7. - С. 174-180.

Архипова Любов Николаевна / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2006. - № 6. - С. 188-189.

Деркач Тамара Григорьевна / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2006. - № 6. - С. 187.

К вопросу об озеленении г. Запорожья / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2006. - № 6. - С.158-161.

И. К. Бойко и его гербарий / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2004. - № 4. - С. 95-97.

Акліматизація та реакліматизація тварин в Запорізькій області / В. С. Чорноморець // Музейний вісник. - 2005. - № 4. - С.158-162.

Лес в степи : (из истории степного лесоразведения) / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2002. - № 2. - С.129-131.

П. Ф. Бузук – основоположник природоохранного движения в Александровске : (к 90-летию Хортицкого общества охранителей природы) / В. С. Черноморец // Музейний вісник. - 2001. - № 1. - С.83-86.

Література про життя та діяльність

Архипова Л. К 60-летию Валерии Степановны Черноморец / Л. Н. Архипова // Музейний вісник. - 2004. - № 4. - С. 129.

Петро Мартинович Фрізен народився в колонії № 40 Шпаррау на р. Молочній(нині — с. Довге, Чернігівського району, Запорізької області) 20 квітня 1849 р.

            Закінчив сільське училище, потім центральне училище в Гальбштадті (нині - м. Молочанськ). Продовжив свою освіту в Швейцарії, Одесі, Москві. У 1865 р. прийняв хрещення за вірою і вступив до Молочанської братської общини. Брав активну участь у складанні «Доповідної записки» в 1873 році.

            Переклав текст віросповідання братських менонітів на російську мову, яке було надруковане в Ейнлаге в 1876 році.

            З 1873 по 1886 роки П.М. Фрізен викладав у центральному училищі в Гальбштадті, а з 1880 по 1886 роки був директором цього училища.

            Брав участь у спільній конференції з російськими баптистами в 1882 році в Рюккенау в якості делегата від Молочанської церкви. У 1884 році П.М. Фрізен був рукопокладений на проповідницьке служіння.

            У 1888-1892 роках був пресвітером німецької баптистської общини м. Одеси. У результаті поліцейського розслідування його місіонерської діяльності серед православних змушений був покинути Одесу і переїхати в м. Севастополь. Там він зайняв місце проповідника – блюстителя «Євангелічного братства Севастопольської Менонітської общини» і був наставником російської общини євангелістських християн. У 1899-1900 роках був головним складачем викладання вірування братських менонітів у Росії. У 1903 році склав «Коротке віровчення християн євангелістського сповідування», що лягло в основу викладання віри російських євангелістських християн (затверджено на з’їзді в м. Катеринослав у 1909 році). Виступив прохачем у справі визнання віросповідних прав євангельських християн, у наслідок чого знову потрапив під поліцейське розслідування, змушений був покинути Севастополь і переїхати до Москви. Був одним з ініціаторів створення общини Альянсу. Останні роки життя, майже зовсім утративши зір, П.М. Фрізен провів у к. Тіге на Молочній. На конференції братських церков 1885 року в Рюккенау йому було доручено зібрати матеріали і накопичити історію менонітського братства.

            Він виконав це завдання, написав фундаментальне дослідження ( більше тисячі сторінок) з історії російських менонітів: «Староєвангельське Менонітське братство в Росії (1789-1910)» (Alt-EvangelischeMennonitischeBruderschaftinRussland), яке вийшло друком у видавництві «Радуга» в колонії Гальбштадт.

            Помер 19 жовтня 1914 р. Похований у колонії № 15 Тіге (с. Орлове Мелітопольського району Запорізької області)

(М. М. Єременко)

            Праці:

            Староевангельское Меннонитское братство в России (1789 – 1910) (Alt-EvangelischerMennonitischeBruderschaftinRussland (1789-1910) imRahmendermennonitischenGesamtgeschichte. – Halbstadt: Raduga, 1911)

            Література про життя та діяльність:

            Єременко М.  Фрізен (Friesen) Петро Мартин (Мартинович) // Дослідники історії Південної України : біобібліограф. довід. / Нац. акад. наук України [та ін.]. – К., 2016. – Т. 2. - С. 437-439.

            [Фрізен П. М.] // Евангельское движение в Российской империи (1850-1917) : Екатеринославская губерния : (сборник документов и материалов) / сост. и ред. О. В. Безносова. – Днепропетровск ; Штайнхаген, 2006. – С. 4, 5, 11, 42, 110, 245, 271.

            Безносова О.  О чем молчал П. М. Фризен? Меннониты и Православная церковь в царской России. 1860-1917 / Оксана Безносова // Молочна – 2004 : меноніти і їх сусіди (1804-2004) : міжнар. наук. конф. (м. Запоріжжя, 2-5 черв. 2004 р.) – Запоріжжя, 2004. – 200 с. – с.20-23.

            Єременко М.  У Довгому жив видатний менонітський дослідник / Микола Єременко // Нива. – 2014. – 26 листоп. (№ 95). – С. 2.

22 квітня 1999 року заснована Спілка поляків Запоріжжя «Полонія» (далі - Спілка) з метою об'єднання людей польського походження Запорізької області. Керівник — Єгорова Лідія Йосипівна. Протягом цих років в товариство прийшли тисячі поляків, які мешкають в Запоріжжі та Запорізькій області: за інформаційною допомогою; щоб вивчити польську мову або поліпшити свій рівень; щоб краще дізнатися історію Польщі, польського народу, сім'ї; щоб відчути себе вдома. І це не перебільшення. Спілка стала домівкою для більшості запорізьких поляків. Тут вони отримують теплий прийом, відповіді на свої запитання, важливі поради, разом з іншими поляками дізнаються як дотримуватися святкових і повсякденних польських звичаїв.

            Вже багато років Спілка традиційно, у повному складі, до важливих свят і  подій організовує концерти, зібрання, бере участь у спільних міжнаціональних  заходах, таким чином представляючи польську діаспору в Запоріжжі. Її члени — постійні учасники автопробігів до Дня українського прапора, гордо несуть польський прапор під час ходи до Дня Незалежності України, кожного року в День Європи на центральній площі Запоріжжя здійснюють презентації історії і культури Польщі. Завдяки таким заходам усі бачать і знають, що і в Запоріжжі мешкають поляки і по праву пишаються своїм корінням.

            На Різдво, Новій рік, День весни та жінок, а також в Дні польської культури обов’язково влаштовуються святкові концерти, де лунають пісні та вірші польською мовою у виконанні дорослих і зовсім ще юних поляків та прихильників польської культури, проводяться конкурси, запрошуються усі члени Спілки, представники інших діаспор та всі бажаючі.

            При кожній можливості Спілка відправляє своїх «підопічних» у Польщу на різні екскурсії для ближчого знайомства з країною. Ті, хто побував в Польщі на Різдво, хто відвідав Варшаву, Краків, Ченстохову, Вроцлав, Закопане, отримали незабутні емоції та чудові враження від відвідування  цих міст.

            Одним з найважливіших результатів діяльності Спілки стало відкриття невідомих раніше сторінок історії. Мало хто знає, що на території нинішнього заводу «Запоріжсталь» з осені 1939 року до зими 1940 року знаходилося 1604 полонених поляка, яких примушували працювати на заводі, але при цьому жили вони в нелюдських умовах в бараках. Власними силами і засобами змогли члени організації разом з науковцями Запоріжжя виявити цей факт і встановили пам'ятник на честь польських військовополонених, які перебували в таборі № 100 НКВС СРСР. Тепер щороку запорізькі поляки збираються біля пам'ятника вшанувати пам'ять польських військовополонених.

            Велику інформаційну допомогу надає Спілка тим, хто звертається з питань відновлення втрачених документів, отримання виписок з архівів, які підтверджують їх приналежність до польського народу. Завдяки зусиллям керівника Лідії Єгорової та її помічників багато запорізьких поляків змогли виїхати в Польщу жити, працювати, вчитися, користуючись при цьому тими ж привілеями, що і громадяни Польщі.

            Члени Спілки Тетяна Русанова, Андрій Русанов

(О. А. Назаренко)

            Література та інтернет-ресурси:

            Союз поляков Запорожья «Полония» // Мы вместе. - 2001. - 1 марта. - С. 3.

            Polonia – Польское общество в Запорожье: блог [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://poloniazp.hostenko.com/

            Смольянінова, Т.  Як спілка поляків Запоріжжя «Полонія» зустрічала консула Генерального консульства Республіки Польща [Електронний ресурс] / Смольянінова Т., Мельниченко А. // Rgazetа.com. - 2018. - 2 травня. - Режим доступу : http://rgazeta.com/news/yak-spilka-polyakiv-zaporizhzhya-poloniya-zustrichala-konsula-generalnogo-konsulstva-respubliki-polsha-2730.html

            В Запоріжжі віддали данину пам’яті загиблим полякам [Електронний ресурс] : [урочисте покладання квітів до пам’ятного знака польським військовополоненим, який установлено в парку ім. Пушкіна] // Муніціпальний телеканал міста “Z”. -  2017 - 13 листопада - Режим доступу : https://ztv.zp.ua/v-zaporizhzhi-viddali-daninu-pam-yati-zagiblim-polyakam/

            Наукові сенсації поляків Запоріжжя[Електронний ресурс] : [за сприянням Союзу поляків Запоріжжя „Полонія” знайдено місце розташування табору для польських військовополонених, які працювали на розбудові „Запоріжсталі” з осені 1939 року до зими 1940 року] // КУ “Запорізький обласний методичний центр культури і мистецтва” ЗОР. - 2017. - 4 серпня. - Режим доступу : http://www.zomc.org.ua/natsionalno-kulturni/podiji/item/1956-naukovi-sensatsii-poliakiv-zaporizhzhia

            Громова, Е.  Историческая память поляков в Запорожье. В Запорожской области состоялись Дни польской культуры [Электронный ресурс] // Маяк-Мониторинг. - 2016. - 31 мая. - Режим доступа:

http://www.mayak.zp.ua/news-zaporozhye/8758-istoricheskaya-pamyat-polyakov-v-zaporozhe

            Зинченко, А.  Запорожское общество польской культуры отказалось от веселого праздника ради бойцов АТО - фоторепортаж [Электронный ресурс] : [члены запорож. об-ва польской культуры имени Святого Иоанна-Павла II и Союза поляков «Полония» провели акцию по сбору продуктов и одежды для военных, участвующих в АТО] // Индустриалка. - 2015. - 12 февр. - Режим доступа: http://iz.com.ua/zaporoje/63792-zaporozhskoe-obschestvo-polskoy-kultury-otkazalos-ot-veselogo-prazdnika-radi-boycov-ato-fotoreportazh.html

      Гривцова, О.  Нова світлиця “Полонії” [Електронний ресурс] : [ відкрився у Запоріжжі новий офіс Спілки поляків “Полонія] // Запоріз. правда. - 2004. - 24 лют. - С. 6.

Народився Алім Петрович Босий 23 квітня 1949 р. в смт Чернігівка. З дитинства

мріяв про великий спорт. Спочатку п’ятнадцятирічний юнак займався метанням диска, списа, ядра, а згодом захопився штангою, знайшовши підтримку в особі вчителя фізкультури Б. О. Нечипоренка. Кумиром для юнака був двократний олімпійський чемпіон Л. І. Жаботинський, із яким згодом пощастило працювати у Запорізькій ДЮСШ «Спартак». Отримавши

кваліфікацію тренера й викладача з важкої атлетики у Київському інституті фізичного виховання, Алім Петрович повернувся до Запорізької області, працював директором Кам’янсько-Дніпровської ДЮСШ, головою районної ради товариства «Колос» Запорізького району, головою Запорізької обласної організації ФСТ «Колос», протягом 17 років обіймав посаду директора СДЮШОР «Спартак» із важкої атлетики. Саме в цій школі розкрився талант триразової чемпіонки Європи Олени Зинов’євої, були підготовлені майстер

спорту міжнародного класу Юрій Чудновський і десятки майстрів спорту.

            У 90-х роках на базі спартаківської школи Алім Петрович започаткував системні

тренування інвалідів із ураженням опорно-рухового апарату. Займався пауерліфтингом

із понад 60 інвалідами, яким залюбки передавав свою майстерність та любов до спорту. З 1977 р. підготував п’ять майстрів спорту міжнародного класу. Серед них - чемпіон світу, срібний призер відкритого кубку Франції, неодноразовий чемпіон та володар кубків України О. Калузький, перша жінка у пауерліфтингу Н. Єжова, заслужений майстер спорту України, призер та переможець чемпіонатів світу, Африки і Європи, учасниця Паралімпійських ігор

у Пекіні та Лондоні, Т. Широколава (родом із смт Куйбишеве, нині Більмак), нагороджена за перемоги на чемпіонатах України, Європи та світу 19 кубками та 38 медалями. Одному зі своїх підопічних, переможцю Всесвітніх ігор інвалідів Олександру Калузькому, Алім Босий допоміг заснувати Запорізьке міське товариство лікувально-оздоровчої та спортивної реабілітації інвалідів «Гефест».

            Згодом, коли Алім Босий очолив обласний центр інвалідного спорту «Інваспорт» (2004–2009), цей реабілітаційний заклад став одним із провідних в Україні, а його керівник неодноразово визнавався найкращим тренером з інвалідного спорту. Алім Петрович був третім старшим тренером Паралімпійської збірної України. У той час команда виступала на Всесвітніх іграх серед хворих на ДЦП і чемпіонаті Європи у Словаччині.

            За самовіддану працю Алім Петрович відзначений численними кубками, медалями, подяками, грамотами, медаллю «За розвиток Запорізького краю» (2004), орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ступеня (2008). Він - майстер спорту міжнародного класу, чемпіон України, двократний чемпіон СРСР серед молоді, суддя республіканської категорії, заслужений тренер України з важкої атлетики.

            Та найважливішою нагородою для нього та його сім’ї стала повага спортсменів, які не забувають про свого тренера та його близьких. Голова спортивного клубу для інвалідів «Фокіс» міста Мелітополь Тетяна Фролова вважає, що в Запорізькій області має бути турнір-меморіал пам'яті А. П. Босого.

            Помер Алім Петрович 30 жовтня 2009 р.

(М. М. Єременко)

            Література про життя та діяльність :

            Босий Алім Петрович // Чернігівці - 230 : бібліограф. покажч. / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. - Токмак, 2014. – С. 64-65. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 6).

            Алім Петрович Босий // Запоріжжя олімпійське / [відп. за вип. А. Копеліович]. – [Запоріжжя?, 2004?]. – С. 28.

Література про життя та діяльність:

Ельников, М. В.  Городище Большие Кучугуры : [в т. ч. про В. Й. Довженка] // Ельников, М. В.  Кочевники Украины / М. В. Ельников, В. Ю. Мурзин. – Изд., 2-е. – К., 2016. – С. 256-259.

Єльников, М. В.  В. Й. Довженок - дослідник міста на Кучугурах // Культурна спадщина Запорізького краю : зб. наук. статей та документів з охорони культ. спадщини / Упр. культ. і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. центр охорони культ. спадщини. – Запоріжжя, 2010. – Вип. 2. - С. 254-257.

Толочко, П. П.   Довженок Василь Йосипович // Енциклопедія сучасної України. - К., 2008. - Т. 8 : Дл - Дя. - С. 188.

Література:

Михайлов, В. В.  Становлення та діяльність товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка на Півдні України наприкінці 1980-х - 1991 рр. [Електронний ресурс] // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя, 2015. - Вип. 44, т. 1. - С. 267-272. - Режим доступу до статті : ...http:istznu.org/dc/file.php?host_id=1&path=/page/issues/

(Заставна О. О.)

Данилевський Григорій Петрович (26 (14). 04.1829 – 18 (06).12.1890) – письменник, чиновник, мандрівник, етнограф, історик.

Творчість письменника Григорія Петровича Данилевського належить до напівзабутих. Проте у другій половині ХІХ сторіччя він був добре знаний читачам завдяки своїм історичним романам «Беглые в Новороссии», «Воля», «Сожженная Москва», «Княжна Тараканова», «Мирович» та ін. Новий сплеск цікавості до творчості письменника припав на кінець 70-х рр. ХХ ст. Ім`я Данилевського Г.П. повернулося з тріумфом до вітчизняного читача, притаманним багатьом книгам, що видавалися в обмін на макулатуру. З 1939 р., коли в останній раз була видана його книга, і до 1979 р. пройшло рівно 40 років.

У наші дні ім`я Данилевського згадується, на жаль, лише у зв`язку із загостренням питання про розділ культур. Про нього, як і про Гоголя, безупинно сперечаються: до якої ж національної культури він належить – до російської чи української. Незважаючи на те, що усі твори Г. П. Данилевського написані російською мовою, більше половини з них пов`язані з Україною, саме там відбувається їхня дія. Григорій Петрович був щирим шанувальником і добрим знавцем українського народного мистецтва, великим книголюбом і спеціалістом з книжкової культури минулого. Особливу увагу він приділяв книжкам, пов`язаним із історією України, її культурою та фольклором. Бібліотека письменника, яку він почав збирати ще в юності, налічувала чимало справжніх бібліотечних раритетів.

Данилевський був одним із перших літераторів, що працювали в історичному жанрі і почали інтенсивно використовувати у тексті художнього твору архівні документи, свідчення сучасників та інші історичні джерела. Оскільки його твори переносять нас у степову частину Катеринославщини та Приазов`я (нині переважно це райони Запорізької області), то ім`я письменника і його творча спадщина – невід`ємна частина історичної минувшини нашого краю.

Григорій Петрович Данилевський народився у 1829 році на Харківщині. Походив він із старовинного українського дворянського роду, засновником якого був козачий сотник. Встановлено, що перед Полтавською битвою у родовому маєтку в селі Пришиб Харківської губернії у Данилевських зупинявся Петро І. Бабуся Данилевського якийсь час була фрейліною при дворі Катерини ІІ, дід, Іван Якович, активно сприяв збиранню коштів серед дворян Харківської губернії на організацію у місті університету, найдавнішого вищого навчального закладу Російської імперії. Батько письменника, Петро Іванович Данилевський, служив у військовому відомстві, але був мало придатний до цієї справи, більше захоплювався народними «дворовими» піснями, яких знав безліч. Петро Іванович помер, коли сину виповнилося усього 10 років, і його подальшим вихованням зайнялися досить високоосвічена мати, випускниця Харківського інституту шляхетних панянок Катерина Купчинова та вітчим генерал М. Іванчин-Писарєв. Обидва були гарячими прибічниками української культури, мови та старовини. Любов до українських пісень лірників і кобзарів, до «страшних історій» та народних переказів, намагання записати їх - усе це стане основою внутрішнього світу майбутнього письменника. То ж не дивно, що в переважній більшості його творів описується український побут, виконуються зворушливі українські пісні, герої-українці діють на фоні української природи.

У 10-літньому віці хлопчика відвозять до московського університетського пансіону, славетного тим, що в ньому свого часу навчались В. Жуковський, О. Грибоєдов, М. Лермонтов, Ф. Тютчев. До років перебування в пансіоні відносяться перші літературні спроби Данилевського – вірші й поема. Вищу освіту він отримує на камеральному відділенні юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Камеральні науки (як у той час називалися економічні дисципліни) притягували до себе юнака тим, що їх вивчення забезпечувало найбільш надійну дорогу до чиновничої кар`єри, яка не була засобом існування (вистачало батьківського статку), а просто тішила юнацьке самолюбство. Іншою заповітною мрією Данилевського була думка про літературні терени. Даниною першому літературному захопленню стала його збірка під назвою «Українські казки» (перевидавалася вісім разів).

Закінчивши у 1850 р. університет з науковим ступенем кандидата, він поступає на службу в Міністерство народної освіти, швидко просувається по службі й вже через рік обіймає солідну посаду чиновника особливих доручень при міністрові. В колі його службових обов`язків пошук та опис старовинних актів в монастирях Курської, Харківської та Полтавської губерній. Побував він і на Придніпров`ї. У 1856 р. він був у числі письменників, яких великий князь Костянтин Миколайович відправив для вивчення різних околиць Росії. Йому доручили здійснити науково-літературний опис територій узбережжя Азовського моря, Дніпра та гирла Дону, вивчення побуту та промислів місцевих мешканців. Третя подорож на береги Дніпра відбулася в 1857 р. Данилевський саме тоді вийшов у відставку, поселившись в родовому маєтку, протягом 12 років виконував різні громадські доручення: депутата харківського комітету по поліпшенню побуту поміщицьких селян, члена зміївської училищної ради, гласного харківських земських зборів, члена харківської земельної управи, завідуючого народними школами, лікарнями та притулками, сприяв спорудженню курсько-харківсько-азовської залізниці (зараз Південна). В 1867-68 рр. Григорій Петрович здійснив дві подорожі за кордон, побував у Польщі й Білорусії, на Волині та Поділлі, об`їхав знову Дніпро майже від витоків до гирла, Волгу та Дон. Під час цих трьох мандрівок по Придніпров`ю допитливий дослідник зібрав унікальний документальний та етнографічний матеріал. Спостереження під час поїздок, пізнання народних характерів сприяли виявленню у Данилевського хисту історика-романіста. Майже всі герої його нових творів так чи інакше будуть пов`язані з Україною.

Найінтенсивніший період літературно-суспільної діяльності Г. П. Данилевського припадає саме на початок 60-х років ХІХ ст. Враження від першої подорожі узбережжям Азовського моря та південноукраїнськими степами найшли своє втілення в яскравих антикріпосницьких творах: «Беглые в Новороссии» (1861), «Беглые воротились» (1862) та «Новые места» (1867). Безпосереднє відношення до Придніпров`я та Приазов`я має перший роман: перша частина трилогії про заселення українських степів кріпаками-втікачами. Названі твори стали справжнім тріумфом і визнанням письменника серед читачів та критиків. Роман «Беглые в Новороссии» закінчений у січні 1860 р., але, судячи зі змісту, дописувався після 19 лютого 1861 р. Вихід його затримала цензура. Проте, у 1862 р., у зв`язку з послабленням цензури, роман з`явився в перших числах журналу братів Достоєвських «Время». Там же в перших числах наступного року був надрукований і другий роман «Воля» («Беглые вкоротились»), – обидва підписані псевдонімом «А. Скавронский». Романи мали великий успіх і незабаром, на рубежі 1863-1864 рр., вийшли окремим виданням. Успіх визначався переважно актуальністю їх тематики.

Дії роману «Беглые в Новороссии» відбуваються у південній степовій окраїні Російської імперії (переважно на території сучасної Запорізької області), де на безкраїх просторах малозаселених родючих земель розвиваються новітні економічні процеси, розцвітає майже не порушене кріпосницькими відносинами скотарське та землеробське господарство, капіталістичне підприємництво. Тут складаються нові суспільні відносини, що характеризують зріст капіталістичного укладу. Намагаючись підкреслити новизну суспільних відносин, Данилевський уподібнює південну окраїну країни Сполученим Штатам Америки. Під пером митця всіма барвами райдуги заграли свіжі, вмиті дощем літньої зливи приазовські степи; згадує Мелітополь, Бердянськ, Арбатську стрілку, Маріуполь, Миколаїв, Таганрог; описує побут та місцеві промисли, створені нові порти на Азовському морі. Данилевський детально змальовує пейзажі: «По дикому и пустынному пути между Днепром и Мелитополем быстро скакал в колясочке… видный и веселый блондин…Ногайско-татарская степь шла вправо и влево, изредка только волнуясь и склоняясь погорелыми от зноя травами, камышами и песчаными косами к синему, ярко горевшему морю…». Головний герой промовляє такі слова: «…история заселения моей земли и вообще этих окрестностей любопытна. Мы читаем записки о колонизации Канады, Новой Зеландии, Перу и Колумбии, а допытывался кто-нибудь до недавних событий заселения наших запорожских земель, нашего азовского поморья или хоть бы одного здешнего уезда? Это целая поэма во вкусе Купера и Вашингтона Ирвинга…».

Близькість приморських портів та можливість купувати закордонний крам відбилися на побуті всіх верств населення приазовського краю. Так, населення хизувалося справжніми панамськими шляпами та італійськими капелюшками, турецькими шалями й ліонськими шовками. Письменник детально описує поміщицьке господарство, яке називає «американской фермой». На Приазов`ї вже тоді використовували новітні досягнення сільськогосподарської техніки: парові молотарки, паровий локомобіль, машини для місіння глини, кінні граблі, віялки тощо.

Період, зображений у романі, припадає на роки напередодні розкріпачення селян. Кріпаків-утікачів нещадно експлуатувала нова жорстока порода землевласників, які встигли заробити капітал на дешевій робочій силі. Ці втікачі жили без будь-яких прав, постійно боячись, що їх викриють, заарештують, або повернуть колишнім власникам. Пани, потребуючі праці людей, яких вони називали своїми «белыми неграми», могли хапати та ув`язнювати жінок, знущатися над чоловіками. Втікачі з нетерпінням чекали на селянську реформу, сподіваючись звільнитися від кріпацтва та отримати безкоштовно і назавжди землю. Зрештою збіглі кріпаки, доведені до відчаю жорстоким ставленням, збунтувалися. Ми можемо припустити, що Данилевський, який використовував і спирався на багатий фактативний матеріал, описав реальні події, що сталися у с. Обіточне Бердянського повіту (з 1967 р. – в межах м. Приморськ). Селяни цього села вчинили бунт через розподіл земельних наділів. Адже напередодні реформи земельний наділ у межах сучасної Запорізької області становив 3,26 десятини на ревізьку душу, а після її проведення наділ урізали до 2,56 десятин. Хвилювання тривали з 1861 р. до листопада 1863.

Роман мав виключний успіх. Про автора заговорили вітчизняні і зарубіжні критики. За постійне порівняння Приазов`я зі штатами Америки європейська критика назвала Данилевського «російським Фенімором Купером». Хоча, літературознавці підкреслюють, що літературний хист письменника невеликий, проте питання підняте у романі було дуже злободенними.

Потім, як продовження, вийшли романи «Воля» та «Новые места», проте їх поєднували тільки головні герої, а події розверталися вже в інших місцях. Через детальний та яскравий опис побуту та економічних процесів Приазов`я ці романи Данилевського називають побутовими.

Згодом Данилевський повністю віддається історичній тематиці, якій передувало копітке вивчення джерел. Тому історичні романи Г. П. Данилевського більш художньо зрілі, ніж його твори про життя кріпаків та втікачів.

У 1869 р. Данилевський повертається на службу в Міністерство внутрішніх справ, досить швидко робить кар`єру, отримує чин дійсного статського радника, стає головним редактором «Правительственного вестника» (1881 р.). Наступний високий чин таємного радника (1886 р.), ніскільки не послабив пристрасної тяги до літературних теренів. Як редактор, він сприяв розширенню меж літературного та наукового відділів. Цікаво, що у газеті часів Данилевського існував бібліографічний відділ, який давав відгуки на вихід у світ нових книг та журналів. До речі, бібліофіл Данилевський заповів усю свою бібліотеку, повну книжкових раритетів, рідному містові.

Помер Г. П. Данилевський у 1890 р. у Санкт-Петербурзі, похований у с. Пришиб Зміївського повіту Харківської губернії. У 1962 р. у с. Данилівка в родовому маєтку йому споруджено пам`ятник. Бібліотека письменника (понад 3000 томів) сьогодні зберігається в Харківській науковій бібліотеці ім. В. Короленка.

українського письменника і публіциста, чиновника, мандрівника, етнографа, історика, автора романів та наукових розвідок з минулого України. В романах «Біглі в Новоросії» та «Воля» зобразив місцевий побут, економічні процеси на Бердянщині, дав яскраву характеристику місту Бердянську 1850-х рр.);[1]

Твори

Чумаки : худож.-докум. нарис для серед. шкіл. віку / Г. П. Данилевський ; пер. з рос. Ніни Тоцької. – К. : Веселка, 1992. – 112 с.

Святочные вечера: [рассказы] / Г. П. Данилевский. – М.: ВИТА, [1991]. – 67 с.

Мирович; Княжна Тараканова; Сожженная Москва : [ист. романы] / Г. П. Данилевский. – Махачкала: Дагучпедгиз, 1989. – 734 с.

Беглые в Новороссии; Воля (Беглые воротились): романы / Г. П. Данилевский; [вступ. ст. и прим. Э. С. Виленской]. – К.: Дніпро, 1988. – 478 с.

Література про життя та діяльність:

Лыман, И. И.  Данилевский Григорий Петрович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А-Л. - С. 412.

Лиман, І .І  Данилевський Григорій Петрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=5744&lang=ukr

ороз В. Три подорожі по Придніпров`ю : [про Данилевського Г. П.] / В. С. Мороз, В. С. Мороз // Мороз В. С. Краєзнавчі нариси з історії Придніпров`я : іст. події і люди. – Хмельницький : ПП Мельник А. А., 2010. – С. 199-202.

Несприйняті реформи // Моя Бердянщина: нариси історії Бердян. краю від його заселення до наших днів, включаючи дорев. та рад. періоди, добу Незалежності України. – Бердянськ, 2008. – С. 48-49.

Усенко П. Данилевський Григорій Петрович / П. Г. Усенко // Енциклопедія історії України. – К. , 2004. – Т. 2. – С. 285-286.

Шкандрій М. Останній роман: Григорій Данилевський / М. Шкандрій; Мирослав Шкандрій ; пер. П. Таращук // Шкандрій М. В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби. – К., 2004. – С. 269-279.

Венгеровъ С. Данилевскій (Григорій Петрович) / С. Венгеровъ // Энциклопедический словарь Брокгауз и Ефрон: в 82 т. + 4 доп. тома. – (Репринт. воспр. изд. 1890 г.). – М., 1991. – Т. 19. – С. 75-77.

Доценко І. Данилевський Григорій Петрович / І. І. Доценко // Українська літературна енциклопедія. – К., 1990. – Т. 2. – С. 12.

***

Шмалько А. Картина мира чумаков в публицистике Григория Петровича Данилевского / А. В. Шмалько // Вісник ЗНУ. Філологічні науки. – 2011. – № 2. – С. 125-132.

Шоломова С. Заради слова, гідного поваги : (Україніка в книжковому зібранні Г. П. Данилевського) / С. Шоломова // Вітчизна. – 1991. - № 1. – С. 159-162.

Свиясов Е. Г. П. Данилевский в литературной полемике начала 1860-х годов / Е. В. Свиясов // Русская литература. – 1981. - № 4. – С. 170-180.

Письма Г. П. Данилевского П. А. Плетневу, И. С. и С. Т. Аксаковым / Е. В. Свиясов // Русская литература. – 1979. - № 4. – С. 184-190.

Латынина А. «Поприще литератора выше всякого другого…» : [к 150-летию Г. П. Данилевского] / А. Латынина // Лит. газета. – 1979. – 23 мая (№ 21). – С. 6.

Гуменюк М. Григорій Петрович Данилевський / М. Гуменюк // Соц. культура. – 1968. - № 9. – С. 44.

Гуменюк М. Невтомний бібліограф / М. Гуменюк // Літ. Україна. – 1965. – 5 жовт. (№ 80).

Валерій Тимофійович Блюмський народився 27 квітня 1959 року в місті Розсош Воронезької області. Після закінчення 8-ми класів середньої школи № 20 в Мелітополі в 1974 р. вступив до Київського суворівського військового училища, а в 1976 р. – до Київського вищого військового інженерного училища зв'язку. За роки дійсної військової служби з 1981 до 2003 року пройшов шлях від командира взводу зв'язку до начальника служби радіоелектронної боротьби авіадивізії. Ветеран Збройних сил, учасник бойових дій, полковник авіації запасу. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги» та медалями за роки бездоганної служби.

З 2013 року член правління ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини». Автор ряду публікацій в “Мелітопольському краєзнавчому журналі” та в періодичних друкованих засобах масової інформації. У співавторстві з іншими краєзнавцями в 2018 році брав участь в написанні книги «Крилатий Мелітополь».

(В. П. Воровка)

Публікації:

Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / Резник В. И., Полухина Т. В., Блюмский В. Т., Сакун В. В. – Мелитополь: Издат. дом МГТ, 2018. – 418 с.

Освобождение Мелитополя в зеркале военной фалеристики / В. Т. Блюмский // Мелитоп. краевед. журн. - 2018. – № 11. - С. 66-70.

Василий Улиско – герой двух народов / В. Т. Блюмский, В. В. Сакун, В. И. Резник // Мелит. краевед. журн. - 2017. – № 9. - С. 29-34.

Мелитопольской авиадивизии – 50 лет / В. Т. Блюмский // Мелитоп. краевед. журн. - 2015. – № 5. - С. 83-88.

Капитан и его команда / В. Т. Блюмский // Мелитоп. краевед. журн. - 2014. – № 4. - С. 44-49.

Только самолетом можно долететь / В. Т. Блюмский // Мелитоп. краевед. журн. - 2014. – № 3. - С. 18-24.

***

100 років від дня народження Миколи Семеновича Малюги (07.09.1918, м. Мелітополь – 14.02.1945, м. Болеславець Вроцлав. воєводства, Польща), Героя Радянського Союзу ; 110 років від дня народження Каракози Абдалієва (1908, с. Фогелеве (нині – Рабат Казигурт. р-ну Південно-Казахстан обл., Республіка Казахстан) – 22.10.1943, м. Мелітополь), Героя Радянського Союзу, командира взводу 690-го стрілецького полку 4-го Українського фронту, лейтенанту, який відзначився в бою за м. Мелітополь 22 жовтня 1943 року / В. Т. Блюмский // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2018 рік : (календар і короткі бібліографічні списки). – Запоріжжя, 2017. – С. 237-239,379-380.

Література про життя та діяльність:

“Не ради орденов и славы” / В. Т. Блюмский, С. В. Воловник : [в т. ч. коротка біограф. довідка] // Мелитоп. краевед. журн. - 2013. - № 1. - С. 44-49.

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б.  Бойко Михайло Якимович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 17-18.

Рада національної безпеки і оборони України 19 березня 2014 ухвалила рішення про створення оперативних штабів при обласних державних адміністраціях прикордонних областей України. В. о. президента України О. В. Турчинов 30 березня 2014 доручив керівникам обласних адміністрацій почати створення батальйонів територіальної оборони в кожній області України.

            Формування окремого мотопіхотного батальйону «Хортиця» (далі - 23-й ОМПБ) офіційно було завершено 30 квітня 2014 р. і переважну частину особового складу батальйону становили особи, котрі вже відслужили строкову службу, меншу становили новобранці. За чисельністю 23-й ОМПБ відповідає стрілецькому батальйону і має у своєму складі 1-у стрілецьку роту, 2-і роти охорони та підрозділи забезпечення. З 31 травня 2014 р. переданий у підпорядкування командуванню АТО, а з 1 червня діяв на території Маріупольського району Донецької області.

            31 серпня 2014 року, під час вивантаження, здетонувавбоєкомплект (за офіційною версією в результаті влучання з міномета диверсантом супротивника), внаслідок чого загинув Євген Іванов, боєць батальйону.

            5 вересня 2014 року в районі села ШирокинеНовоазовського району Донецької області в результаті мінометного обстрілу загинуло троє бійців, поранено ще 10 військовослужбовців батальйону. Серед полеглих - старший солдат Володимир Попов, солдат Юрій Демидов.

            Слідом за цим був обстріляний блокпост № 11 в районі Павлівки, важкі поранення отримав один солдат батальйону.

            20 вересня 2014 року в районі Маріуполя вибухом артилерійського снаряду був убитий ще один військовослужбовець батальйону - старший солдат Євген Москаленко. Командир батальйону перед цим вийшов з автівки для здійснення розмови по телефону - це врятувало йому життя.

            Після того, як 8 вересня 2014 року в Запоріжжі матері та родичі солдат батальйону провели мітинг із вимогою провести ротацію особового складу, а потім перекрили шосе E105 «Москва - Сімферополь”, заступник обласного військового комісара М. А. Логвінов повідомив, що 12 поранених військовослужбовців батальйону вже відправлені на лікування в місто Дніпро і найближчим часом батальйон буде виведений із зони бойових дій, що і відбулося 28 вересня 2014 року.

            В жовтні 2014 року з особовим складом батальйону почали працювати психологи. Метою роботи названо «допомога в соціальній реабілітації, подолання наслідків психологічних травм і забезпечення стійкої готовності військовослужбовців до рішучих дій і захисту вітчизни».

            Після повернення в зону бойових дій 8 грудня 2014 р. під Маріуполем загинув солдат батальйону «Хортиця» Андрій Андрєєв. 9 березня 2015 року на військовому полігоні під Запоріжжям загинув старший сержант 23-го батальйону Яюс Руслан Степанович. 12 лютого 2016 року в шпиталі помер солдат Гришко Юрій Васильович.

            2017 року 23-й ОМПБ «Хортиця» виконував бойові завдання в районі міста Авдіївка, зокрема на передових позиціях у промзоні. На початку травня бійці батальйону повернулися у місце постійної дислокації в Маріуполь.

            З метою вшанування пам'яті захисників 4 червня 2018 року депутати Запорізької міськрадиперейменували вулицю Авангардну, що в Олександрівському районі Запоріжжя, у вулицю Героїв 23-го батальйону.

(О. А. Назаренко)

            Література та інтернет-ресурси:

            Невиплакані сльози України : (запоріжці, які загинули в АТО) : біобібліограф. покажчик / КЗ “ЗОУНБ” ЗОР. - Запоріжжя : Статус, 2017. - 367 с.

            Хоробрі серця неможливо зупинити : посвята загиблим землякам - запоріжцям, які віддали своє життя за мир та спокій на рідній землі / Вільнян. гімназія "Світоч" Вільнян. райради Запоріз. обл., Книжковий медіаклуб Вільнян. гімназії "Світоч" ; [авт.-упоряд. О. М. Пєстрікова]. – Запоріжжя : [Кераміст], 2016. – 156 с. : фото.

            Життя мелітопольських бійців в зоні АТО з перших уст // Наше місто. - 2014. - 11 серп.

            В зоні АТО загинув наш земляк з батальйону “Хортиця”// Наше місто. - Мелітополь. - 2014. - 2 верес.

            У назві запорізької вулиці увічнили 23-й батальйон [Електронний ресурс] // Правда Запоріжжя. - 2018. - 4 черв.- Режим доступу:

http://zp-pravda.info/2018/06/04/u-nazvi-zaporizkoi-vulytsi-uvichnyly-23-i-batalion/

            Єгорова, І.  Запорізький батальйон територіальної оборони втратив вже чотирьох бійців, багато поранених [Електронний ресурс] // Індустріалка. - 2014. - 7 вересня. - Режим доступу: http://iz.com.ua/zaporoje/52236-zaporozhskiy-batalon-territorialnoy-oborony-poteryal-uzhe-chetveryh-boycov-mnogie-raneny.html

            На Запоріжжі та Кіровоградщині сформовані батальйони територіальної оборони [Електронний ресурс]// Офіційний сайт міністерства оборони України. - 2014. - 3 трав.- Режим доступу: http://www.mil.gov.ua/news/2014/05/03/na-zaporizhzhi-ta-kirovogradshhini-sformovani-bataljoni-teritorialnoi-oboroni/