Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В.  Холодный Георгий Степанович // Варяник, О. В.  Герои земли запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 250-251.

Відомий своїми проектами, серед яких аквапарк та дельфінарій (смт. Кирилівка Якимівського району), “Олександр хол” (м. Запоріжжя), Ботієвська ПЕС (Приазовський район). Двічі обирався головою Запорізької обласної організації Національної Спілки архітекторів України.

Література про життя та діяльність:

Известные украинцы, умершие в 2017 году // МИГ. - 2018. - 11 янв. (№ 2). - С. 33.

Перепадя, В.  Хист наших архітекторів : [запоріз. архітектори В. Лукашов та С. Васильєв брали участь в розробці проекту ген. реконструкції м. Одеси] // Запороз. Січ. - 1992. - 18 листоп.

Література про життя та діяльність:

Горпинич, О. І.  Юхвід Леонід // Горпинич, О. І. Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закл. / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2015. – С. 69-70.

Юхвід Леонід Аронович // Літературне Запоріжжя : біобібліограф. довідник / ЗОУНБ ім. О. М. Горького. – Запоріжжя, 2002. – Вип. 2. - С. 53.

Андрій Володимирович Новіков народився 5 травня 1959 року в м. Запоріжжі. Навчався в запорізькій восьмирічній школі № 51, потім вступив до Запорізького технікуму електронних приладів. У 1978-1980 роках служив в армії. Після демобілізації працював на Запорізькому заводі напівпровідникових приладів ім. 50-річчя СРСР ВО “Гамма”, а з 1984 р. на заводі «Радіоприлад».

            1987 року закінчив Запорізький машинобудівний інститут, факультет електронної техніки, і почав працювати в Запорізькому центрі стандартизації та метрології інженером першої категорії, а з 1993 року і до виходу на пенсію був приватним підприємцем.

            Згодом до сфери його інтересів потрапляє краєзнавство, генеалогія. Він із захопленням вивчає родоводи відомих людей Запоріжжя та інших міст, в тому числі й із-за кордону. Ним вже досліджено більше двохсот родоводів. З 2003 року Андрій Володимирович  очолює Запорізьке генеалогічне товариство, яке проводить свої засідання у відділі краєзнавства Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки.

            Він брав активну участь у підготовці святкування 200-річчя с. Гусарка Більмацького району, входив до складу делегації жителів споріднених сіл, яка відвідала селище Красне Смоленської області, звідки більше 200 років тому прибули до Приазов'я  перші переселенці і заснували села Гусарка, Більманка, Гайчул (Новоукраїнка), Темрюк (Старченкове).

            Крім того, ним видано книги з історії с. Гусарка і про родину Новікових. Підготовлено до друку книги з історії села Велика Білозерка, м. Кам'янка-Дніпровська та Кам'янcько-Дніпровський район області.

(Г. М. Нагорна)

            Окремі видання

            Гусарка : статьи и документы по истории села. - 2- е, изд., доп. / авт.-сост. А. В.  Новиков. - Запорожье : Статус, 2018. – 588 с.

            Гусарка : статьи и документы по истории села / авт.-сост. А. В. Новиков. – Запорожье : Дикое Поле, 2007. – 462 с. : ил.

            Новиковы : семейная история в документах / авт.-сост. А. В. Новиков. - Запорожье : Статус, 2017. – 594 с.

            Література та інтернет-ресурси:

            Кузнецова, А.  Мастер составления родословных // Надежда. – 2010. – 25 июня (№ 26). – С. 14.

            Прохоров, В.  Є така наука – генеалогія // Рідний край. – 2010. – 3 берез. (№ 17). - С. 2.

            Туркин, А.  Генеалогия : кто мы и откуда // Портмоне. – 2010. – 27 апр. (№ 8). – С. 13.

            НовіковАндрій Володимирович [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті :  http://andrey.novikov.ua

            Запорожское генеалогическое общество [Электронный ресурс]. – Режим доступа к статье : http://zgo.novikov.ua

            Генеалогия в Украине [Электронный ресурс]. – Режим доступа к статье :  http://http://www.genealogy.zp.ua

Народився наш героїчний земляк 6 травня 1919 року в селі Новоданилівка Якимівського району в родині українських селян. В цьому ж році помер його батько, і мати з п'ятьма дітьми переїхала докомуни «Зоря» Чехоградської сільради, а потім в Мелітополь. Тут в 1935 році Микола закінчив 7 класів, через рік - школу ФЗУ станції Мелітополь (нині Мелітопольський професійний ліцей залізничного транспорту). Працював слюсарем в Мелітопольському паровозному депо.

Це було справжнє свято!

Працівником М. Лісконоженко був справним. Але як можна було після роботи йти відпочивати, якщо вже давно не дає спокою принадна думка - вступити до відкритого в Мелітополі аероклубу і освоїти крилату машину. Тим більше що він був не самотній у такому прагненні: багатьох його однолітків вабила романтика неба. Без відриву від виробництва слюсар паровозного депо став займатися новою захоплюючою справою. Всі сили і завзятість Микола, як і його товариші, віддавав здійсненню цієї мрії. Навесні 1936 року, нарешті, настав у житті юнака пам'ятний день: йому вперше дозволили самому, без інструктора, піднятися над рідним Мелітополем на навчальному літаку У-2.

Перший політ пройшов успішно. Це було справжнє свято!

У 1937 році закоханий в небо курсант закінчив аероклуб. Але, напевно, тоді ще не думав про те, що відкриває свою дорогу у вічність.

У 19 років Микола Лісконоженко став бійцем Червоної Армії. Через рік, вже далеко не новачок в льотній справі, закінчив Качинську військову авіаційну школу пілотів імені О.Ф. М’ясникова і в званні молодшого лейтенанта був направлений служити в авіаційно-винищувальний полк Ленінградського військового округу. В льотно-стройовій атестації М. Лісконоженка зазначено: «Фізично добре розвинений. Воля сильна. Сміливий і рішучий. До навчання ставиться з інтересом. Літає добре. Морально стійкий. У відданості Батьківщині сумнівів не викликає. До використання в винищувальній авіації придатний». (Мохов М., Куперман В. Орлині крила героя // Герої ленінградського неба. – Л. : Лениздат, 1984. - С. .105).

Життя – як спалах блискавки

Перший бойовий досвід М.Г. Лісконоженко отримав під час радянсько-фінської війни 1939-1940 років, коли йому ледь виповнилося 20 років. У боях за безпеку міста Ленінграда авіатор виявив високу майстерність: він блискуче володів технікою пілотування, літав за будь-якої погоди, відмінно знаходив цілі для штурмування. Уже в перші дні після вторгнення гітлерівців на нашу землю Лісконоженко став на захист Батьківщини. Воював у районах Малої Вішери, Чудова, Новгорода. Здійснив 2 бойових вильоти на штурмівку військ противника. Його фронтова біографія була короткою, але яскравою, як спалах блискавки, яка осяяла рідну землю і завдала грізного удару її недругам.

... Листопад 1941 року починався громом тяжких боїв. Німці оточили Ленінград одним кільцем і за всяку ціну намагалися накинути на шию героїчного міста другу петлю. Сильному угрупованню ворога вдалося захопити Малу Вішеру, перерізати залізничний шлях на Москву. Але далі їм просунутися не дали. Почалися кровопролитні бої. А тим часом наше командування готувало контрудар. Вишукували резерви, вели перегрупування частин і з'єднань. Їх потрібно було захистити від ударів з повітря. Захистити, хоча на кожен наш літак у німців було три, а то й чотири.

2 листопада командир ескадрильї винищувального авіаполку, який входив до складу 52-ї окремої армії, викликав до себе пілотів Клочка, Зуєва і Лісконоженка.

- Наші наземні частини рухаються на вихідні позиції, - сказав комеск. - Ваше завдання - прикривати їх, не дати скинути на них жодної бомби.

І ось літаки в повітрі. Лейтенант Лісконоженко вилетів на чолі ланки ЛаГГ-3 на прикриття військ, перекинутих залізницею в район Малої Вішери, і на штурм переправи противника через Волхов. До лінії фронту все було спокійно. Коли наші винищувачі лягли на курс до станції Чудове, щоб штурмувати переправу, біля села Селище вони виявили 6 бомбардувальників Ju-88 у супроводі 6 Me-109.

Набравши висоту, Лісконоженко повів ланку в атаку. Його ведений Клочко попрямував убік винищувачів, а Микола з іншим веденим, М.Зуєвим атакував бомбардувальників. З першої ж атаки вони збили 2 "юнкерси". Стрій противника був порушений. Клочко зміг зв'язати боєм трьох "мессершміттів", а решта накинулися на Лісконоженка та Зуєва. Зав'язався важкий бій.

З землі за ним спостерігав командувач 52-ої армії генерал-лейтенант Кликов. У бою Лісконоженко витратив усі боєприпаси, але з бою не вийшов. Відірвавшись від "мессершміттів", які його переслідували, він набрав висоту і зверху накинувся на вцілілі "юнкерси". Підійшовши впритул до одного з них, він гвинтом відрубав противнику хвостове оперення. "Юнкерс" звалився на землю і підірвався на власних бомбах.

Тим часом Лісконоженко знову став набирати висоту. За ним кинулися відразу 3 "мессершмітти". Він ухилився від кулеметних трас, зайшов у хвіст одному з переслідувачів і завдав удару гвинтом. Другий таран! Це було несподівано не тільки для противника, а й для тих, хто з землі спостерігав за боєм. Мало хто зважиться на такий вчинок. "Мессершмітт" загорівся і пішов до землі. У цей час літак нашого відважного льотчика прошило кулеметною чергою. Він був поранений в голову і плече. З останніх сил вів пошкоджений літак. Приземлившись недалеко від КП армії, Микола знепритомнів. Піхотинці доставили пораненого в госпіталь на станції Краснянка, але врятувати йому життя не вдалося - він помер того ж дня. Відважний льотчик загинув, знищивши три ворожих літаки, здійснивши, мабуть, вперше з початку війни два тарани в одному бою.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 грудня 1941 року лейтенанту Миколі Гавриловичу Лісконоженку було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він нагороджений орденом Леніна.

«Сталева воля»

Так назвали свій нарис про самовідданого земляка мелітопольські автори книги «Золоті зірки мелітопольців» - військовий краєзнавець М. Мохов і журналіст В. Куперман. У ньому описаний фатальний для М. Лісконоженка бій.

«... Блискавична атака не вдалася. Німецькі льотчики були досвідченими. Клочкові вдалося відтягнути на себе тільки трьох «мессерів». Решта три кинулися на Зуєва і Лісконоженка. Зав'язався бій на горизонталях, коли винищувачі намагаються зайти один одному в хвіст. Німцям вдалося розділити нашу пару, відтягнути її від бомбардувальників.

Нервово посмикуючи плечем, спостерігав за цим боєм командувач армії генерал-лейтенант Кликов. Бомбардувальники безперешкодно наближалися до наших частин. Ось-ось вниз полетять бомби.

Але що це? Один з «Яків» почав зверху каменем падати на «мессер», а потім, зламавши лінію, круто відвернув і опинився позаду «юнкерса».

- Дивись, який молодець! - вигукнув генерал. - Зараз він йому дасть.

Але пострілів не було. Командувач зрозумів, що в розпалі бою льотчик розстріляв усі боєприпаси. Значить, бомбовий удар по військах не відвернути.

І раптом генерал знову не втримався від вигуку. Пілот «Яка», наблизившись впритул до бомбардувальника, вдарив гвинтом по його стабілізатору. «Юнкерс» безладно закрутився в повітрі і впав на землю. А «Як» продовжував летіти. Машина витримала таран. Але тепер на неї накинулися всі три «мессери». Черги прошили кабіну. І тоді сталося таке, чого не очікували ні фашистські льотчики, ні командарм: наш пілот пішов на другий таран. Своїм винищувачем він вдарив ближнього німця, який його атакував. Той увійшов у піке і «вийшов» з нього, тільки ударившись об землю.

- Дивіться, летить, він летить! - кричав генерал, забувши про своє звання і посаду.

Так, червонозоряний винищувач, який щойно таранив два німецькі літаки, летів, хоча і якось неприродно погойдувався. А фашисти, налякані цим безприкладним проявом духу, скинули бомби в чистому полі і повернули назад.

«Як» приземлився неподалік від командного пункту. Швидко генералу доповіли:

- Лейтенант Лісконоженко. Тяжко поранений в голову і плече. Відправлений у госпіталь.

- Перевірте, щоб оперував кращий хірург. Підготуйте документи на звання Герой Радянського Союзу, - наказав командарм.

Однак врятувати життя відважного патріота не вдалося. Він помер того ж дня».

Пам'ять

На міському військовому кладовищі в м. Мала Вішера Новгородської області стоїть високий мармуровий обеліск. На ньому золотими літерами викарбувано: «Герою Радянського Союзу лейтенанту Лісконоженку Миколі Гавриловичу, який зробив два тарани в одному повітряному бою 2 листопада 1941 року».

Наказом Міністра оборони СРСР від 20 грудня 1958 року лейтенант М.Г. Лісконоженко навічно зарахований до списків 1-ї ескадрильї полку, в якому воював.

М.Г. Лісконоженко був також зарахований до списків бригади слюсарів-ремонтників Мелітопольського локомотивного депо.

На залізні магістралі країни зі станції Мелітополь вийшов комсомольський тепловоз ТЕП 60-0055, якому було присвоєно ім'я Героя Радянського Союзу Миколи Гавриловича Лісконоженка.

Його ім'я носять також вулиці в Мелітополі та Малій Вішері, восьмирічна школа селища Гряди.

На могилі Героя в селі Кам'янка Маловішерського району Новгородської області встановлено пам'ятник.

У місті Мелітополі пам'ять відважного льотчика увічнена на Алеї Героїв; на меморіальній дошці, присвяченій Героям Радянського Союзу - випускникам Мелітопольських аероклубу та військового авіаційного училища льотчиків-спостерігачів і штурманів; в Мелітопольському професійному ліцеї залізничного транспорту - на Алеї Слави, присвяченій Героям Радянського Союзу, які тут навчалися.

Слід зазначити, що під час Другої світової війни радянські льотчики здійснили понад 600 таранів. Дві третини з них припадає на найважчий період війни, 1941-1942 роки. Статистика свідчить, що при здійсненні тарана загинули приблизно 37 відсотків льотчиків. Решта не тільки залишалися живими, але продовжували вести бій і здійснювали посадку на своєму літаку. Кілька десятків людей зробили так звані «подвійні» тарани, коли з першого разу літак противника збити не вдавалося і доводилося добивати його повторним таранним ударом. 35 льотчиків здійснили по два таких тарани, близько десяти з них зробили по два тарани в одному бою, двоє - Н.В. Терьохін і А.С. Хлобистов по три тарани. І тільки один льотчик - Б.І. Ковзан - зробив чотири тарани. У зв'язку з цим, 5 листопада 1941 року в бойові частини німецьких ВПС надійшов циркуляр рейхсмаршала Германа Герінга, який вимагав: «... не наближатися до радянських літаків ближче, ніж на 100 метрів, щоб уникнути тарана».

(В. Т. Блюмський)

Література та інтернет-ресурс:

Варяник, О. В.  Лесконоженко Николай Гаврилович // Варяник, О. В.  Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 31-32.

Крылов, Н. В.  [Лисконоженко, ул.] // Крылов, Н.  Улицы Мелитополя : ист.-географ. словарь / Н. В. Крылов ; Николай Крылов ; Запорож. науч. о-во им. Я. Новицкого, МГПУ им. Б. Хмельницкого, Межкаф. лаборатория комплексного краеведения. – Мелитополь, 2011. – С. 29.

Гнедашев, В.  Лисконоженко Николай Гаврилович // Гнедашев, В.  Акимовский район в Великой Отечественной войне / В. Гнедашев. – Акимовка, 2005. – С. 68-71.

Муковський, І. Т.  [Про льотчика 513-го винищувального авіаційного полку ВПС 52-ї окремої армії М. Г. Лісконоженка] // Муковський, І. Т.  Звитяга і жертовність : українці на фронтах Другої світової війни. - К., 1997. - С. 157-158.

***

Злыднев, Е.  Двойной воздушный таран летчика-героя / Евгений Злыднев // Надежда. - 2014. - 27 февр. - 5 марта (№ 9). - С. 14.

Мельников, А. Е.  Из боя - в вечность // Новий день. - 2013. - 14 серп. (№ 183-187). - С. 6.

Гнедашев, В.  Герой двойного тарана // Акимов. вестник. - 2009. - 14 мая (№ 20). - С. 5.

Голуб, И.  Таран - оружие мужественных // Наш город Мелитополь. - 2007. - 18 окт. (№ 42). - С. 6.

Наталія Олександрівна Луценко народилася 8 травня 1949 року в містечку Бутурлинівка Воронізької області. Дівчина змалечку любила малювати, у школі малювання було її улюбленим предметом. Але після закінчення школи збиралася навчатися у медичному училищі: немолоді вже батьки вимагали, щоб молодша донька не їхала з рідного міста.. Та доля вирішила дати дівчині шанс стати професійною художницею — у Бутурлинівці відкрили художньо-графічне училище, і Наталка після 10-го класу вступила до нього. Коли Наталія вже була на третьому курсі, першокурсникам прийшов викладати живопис та малюнок молодий випускник Ленінградського вузу Володимир Луценко. Був він на заміні на курсі Наталки, а вона полюбляла відвідувати майстерню художника та спостерігати за процесом створення картини. Дівчині залишалося навчатися ще півроку, коли Володимирові Луценку запропонували роботу в Запоріжжі. З тієї пори вони разом, виховали двох доньок.

            Наталія Олександрівна працювала у Запорізькому архітектурно-проектному інституті “Гіпроелектро”(1970-74), від 1976 — на Запорізькому художньо-виробничому комбінаті. Член НСХУ з 1989 р.

            Все життя Наталія Луценко займається творчими пошуками, освоює різноманітні техніки. Серед улюблених — офорти, ліногравюра, моно- та акватипія.

            Від 1976 року художниця бере участь в обласних, всеукраїнських, всесоюзних та міжнародних виставках, які проходили у Москві, Києві, Харкові, Нью-Йорку, Джерсі-Сіті, Зеленій Гурі (Польща), Сент-Жюс-Ле-Мортель (Франція). Персональні виставки художниці були в Запоріжжі у 1989, 1995, 2004 роках.

            До 90-х років минулого століття Наталія Луценко займалася, в основному, офортами та монотипіями. Але техніка сковувала, хотілося більше художньої свободи та самостійності, до того ж чорно-біла гама не давала можливості повного самовираження. Живопис не приваблював, здавалося, що все тут вже висловили.

            Знахідка “своєї” техніки сталася випадково, як це часто буває, 1990 року. Одного разу Наталія Луценко малювала акварельними фарбами, і на скло упала крапля фарби, до якої приліпився клаптик білого паперу. Художниця відірвала його, придивилася і зрозуміла, що вийшло щось цікаве. І почала експериментувати з технікою відбитку акварельної фарби на папері. Спочатку роботи булі прості - “кляксографія”. Але з часом Наталія Луценко почала їх ускладнювати, імпровізуючи та дороблюючи отримані відбитки.

            Назви акватипіям художниця дає вже після створення, а потім об'єднує їх в серії і вважає, що всю її творчість можна об'єднати назвою “Окремі реальності”.

            Так називалася і третя персональна виставка художниці, яка відбулася 2004 року у виставковому залі ЗОНСХУ.

            У Людмили Луценко свій погляд на творчість, серед художників вона полюбляє творчість імпресіоністів, російський авангард початку XXстоліття.

            Серед акватипій останніх років багато листів, у яких проявився зігріваючий подих землі. Прийшло відчуття гармонії, з'явилась ясність філософії.

            Зараз Наталія знаходиться у новому пошуку — працює масляними фарбами, і це ще одна сходинка її творчості, її свободи.

(О. А. Савкіна)

            Література про життя та діяльність:

            Луценко Наталія Олександрівна // Запорізька організація Національної спілки художників України. 1962-2007. - Запоріжжя, 2007. - С. 106-107.

***

            Алексеева, О.  Ступени свободы Натальи Луценко // МИГ по выходным. - 2006. - 7 апр. (№ 14). - С. 8.

            Олейник, С.  Наталья Луценко. Мастер акватипии // Настоящая газета. - 2005. - 7 апр. - С. 12.

            Кравец, Е.  Наталия Луценко : «Выносила картины на Маяковского после выставок во Франции и Америке» // Наше время плюс. - 2004. - 24 июня (№ 25). – С. 13.

            Чуприна, А.  Наталья Луценко предпочитает кляксы // МИГ по выходным. - 2004. - 19 июня (№ 21). - С. 4.

            Эстеркина, И.  Полная непредсказуемость // Суббота плюс. - 2004. - 17 июня (№ 25). - С. 33.

            Олейник, С.  Танец на бумаге // Улица Заречная. - 2003. - 20 марта (№ 9). - С. 13.

            Наталья Луценко и ее акватипии // Запороз. Січ. - 2002. - 5 верес. - С. 16.

Георгій Андрійович Красуля народився 5 травня 1929 року в м. Великий Токмак (тепер м. Токмак).

            Змалечку хлопець любив співати, але був дуже сором'язливий, тому не вважав себе талановитим. А ще він дуже любив море, і після закінчення школи вступив до Одеського інституту морського флоту. Співав у флотській художній самодіяльності, борознив морські простори, але мріяв вже про інше море - море зворушених піснею очей і вдячних оплесків.

            І одного разу, після рішучого виступу однієї людини, яка з захопленням слухала його спів і казала, що він губить рідкісний дар - голос, Георгій вирішив вступити до Одеської консерваторії (1953-1958 рр., клас Ф. Дубиненко).

            Ще під час навчання він став солістом Одеського (1955-1958 рр.), а вже по закінченні - з 1958 року - Київського театру опери та балету.

            З самого початку власної творчості Георгій Красуля прагнув донести і різнобарвний текст і драматичну палітру музики.

            - Моя мрія, - часто повторював співак, - стати таким співаком, як Борис Гмиря. Співак мав дуже красивий низький голос - бас, тому і партії йому доручали такі “чоловічі” : Мельник (“Русалка” О. Даргомижського), Гремін (“Євгеній Онегін” П. Чайковського), Мефістофель (“Фауст” Ш. Гуно), Гаврило (“Богдан Хмельницький” К. Данькевича), Устим (“Мамаї” В. Губаренка).

            Георгій Красуля 1951 року записав на грамплатівки романс К. Стеценка “Ой, чого ти, дубе” та кілька арій з опер українських композиторів.

            Співак приймає участь у Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві (1957, IIпремія), Всесвітньому фестивалі молоді та студентів у Відні (1959, срібна медаль).

            За свою творчу діяльність співак отримав звання заслуженого артиста України (1974).

 До кінця життя, а помер артист 18 серпня 1996 року, він співав у рідному Київському театрі опери та балету.

(О. А. Савкіна)

            Література та про життя та діяльність:

            Гнидь Б. П.  Красуля Георгій Андрійович // Енциклопедія сучасної України. - К., 2014. - Т. 15 : Кот - Куз. - С. 256.

            Лисенко, І.  Красуля Георгій Андрійович // Лисенко, І.  Співаки України : енциклопед. видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К., 2011. – С. 285.

            [Красуля Г.] // Станішевський Ю.  Національна опера України. - К., 2002. - С. 249, 261, 275, 277, 278, 289, 308, 309.

Танкіна М.  Шлях у мистецтво // Мистецтво. - 1968. - № 1. - С. 29.

Свої поетичні твори почала друкувати з 1975 року. Деякі вірші Г. М. Вівчар покладені на музику. 2003 року в журналі “Дзвін” дебютувала як прозаїк. Мешкає в місті Львові. Член Львівської обласної організації НСПУ (з 16.04.1992).

Твори:

Крик пломеня : поезії / Г. М. Вівчар. - Львів : Каменяр, 2007. - 208 с.

“До слова - ніби до іконостасу...” : поезії / Г. М. Вівчар. - Львів : Сполом, 2005. - 208 с. - (Львівська обласна організація НСПУ).

“...Аби мені не пережить любов...” : поезії / Г. М. Вівчар. - Львів : Каменяр, 1993. - 103 с.

Лет жайвора : поезії / Г. М. Вівчар. - Львів : Каменяр, 1990. - 129 с.

Малюнки з натури : поезії / Г. М. Вівчар. - К. : Молодь, 1989. - 60 с.

Весняний переліт : поезії / Г. М. Вівчар. - Львів : Каменяр, 1987. - 109 с.

***

Автопортрет ; “І пролітала пам'ять, мов звізда...” ; Тоскний мотив : [вірші] / Г. М. Вівчар // Поезія-90 : зб. - К., 1990. - Вип. 1. - С. 60-61.

“В долоні промені хрусткі, протомлені...” / Ганна Вівчар // Дзвін. - 2004. - № 10. - С. 2-4.

Легка удача : [новела] / Ганна Вівчар // Дзвін. - 2003. - № 10. - С. 58-61.

Мовчання дзеркал : поезії / Ганна Вівчар // Дзвін. - 1994. - № 6. - С. 6-8.

Твоє ім'я : [вірші] / Ганна Вівчар // Дзвін. - 1991. - № 6. - С. 5-6.

Запахнуть стежки по весні : [вірш] / Ганна Вівчар // Ранок. - 1985. - № 3 (берез.). - С. 9.

Література та інтернет-ресурси:

Стадніченко, О. О. Літературне Запоріжжя в контексті українського літературного процесу [Електронний ресурс] : [в т. ч. згадується Г. М. Вівчар] // Краєзнавство Запорожжя. - 2016. - № 1. - С. 115-129. - Режим доступу до статті : https://zpkrai.jimdo.com/2016/12/19/літературне-запоріжжя-в-контексті...

Сапіга, Д. М.  Вівчар Ганна Миколаївна // Енциклопедія сучасної України. - К., 2005. - Т. 4 : В - Вог. - С. 488.

Вівчар Ганна Миколаївна // Літературне Запоріжжя : біобібліограф. довід. / Запоріз. обл. універсал. наук. бібліотека ім. О. М. Горького. – Запоріжжя, 2002. – Вип. 2. - С. 12.

Содомора, А.  Пісенні інтонації Ганни Вівчар / Андрій Содомора // Дзвін. - 2008. - № 1. - С. 141-143.

Лиходід, М.  Поетичне поле // Запоріз. правда. - 1990. - 8 квіт.

Марков, М.  Тропинка теплая земли // Индустр. Запорожье. - 1989. - 22 окт.

Гей, В.  Строфи, мов долі штрихи // Друг читача. - 1987. - 18 черв.

Єфименко, Г. Д.  Вівчар Ганна Миколаївна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=5515&lang=ukr

Валерій Миколайович Зеленов народився 11 травня 1939 року в Краснодарському краї. Закінчив Львівський інститут фізкультури. Саме в інституті, вже у 18-річному віці, Валерій Зеленов здобув ази гандболу під керівництвом Анатолія Артемовича Музикантова. Щоправда, починав він з баскетболу. Побачив випадково непривабливий матч команд з ручного м'яча (11х11) і дав собі слово, що ніколи не буде симпатизувати цій грі. Але, ознайомившись з гандболом (7х7), був вражений її красою та атлетизмом гравців. Ось так і опинився він в команді Львівського інституту фізкультури. А проте, і свої погляди на ручний м'яч (11х11) Зеленов теж перемінив і в 1959 році в складі львівського СКІФа був удостоєний титулу чемпіону СРСР. Пізніше виступав за «Запоріжалюмінбуд», ЗІІ (Запоріжжя). П'ятиразовий чемпіон України. Неодноразовий призер чемпіонатів Радянського Союзу, входив в число 16 найкращих гандболістів країни. Чемпіон Спартакіади профспілок України, срібний призер Всесоюзної спартакіади профспілок (1969). Маючи високу стрибучість, цей майстер атаки міг пробити любий блок. Звичайно, що не обійшли своєю увагою наставники збірної СРСР, до складу якої Валерій Зеленов входив протягом 11 сезонів (1959-1970), був її капітаном, провів 81 гру, закинув 163 м'яча. Він учасник трьох чемпіонатів миру (1964, 1967, 1970), признавався найсильнішим лінійним планети. Чемпіон IX Всесвітнього фестивалю молоді та студентів (Софія, 1968). Почесний майстер спорту. Валерій Миколайович працював старшим викладачем кафедри фізвиховання Запорізького машинобудівного інституту (нині - Запорізький національний технічний університет). Тренерською діяльністю займався з 1970 року. Тренував запорізькі команди «ЗАС», ЗИИ, «ZTR», «Січ-Динамо», «ZTR-2», збірну Непалу та донецький клуб «Шахтар-Академія». Заслужений тренер України та СРСР Валерій Зеленов зарекомендував себе висококваліфікованим фахівцем із солідним теоретичним багажем. Неодноразово долучався до роботи зі збірними командами України. Помер Валерій Миколайович Зеленов 27 лютого 2006 року в Запоріжжі. Його прах покоїться на Капустяному кладовищі.

(Копеліович А. Б.)

Література про життя та діяльність:

Тищенко, В. О.  Зеленов Валерій Миколайович // Тищенко, В. О.  Гандбол : навчальний посібник для внз / В. О. Тищенко ; М-во освіти і науки України. – Запоріжжя : Акцент Інвест-Трейд, 2014. – С. 30.

(Савкіна О. А.)

Маїса (Майя) Яківна Бакаєва народилася в Запоріжжі. З самого раннього дитинства, зі слів самої майбутньої художниці: ”Моє серце, мої очі усмоктують красу блакитної планети Земля. Кожна клітиночка вібрує, кожен нерв напружений! Душа співає симфонію Любові, симфонію Радості, симфонію Захвату!”.

Тому не дивно, що дівчина з таким світобаченням по закінченні школи поступила до Дніпропетровського художнього училища, яке з відзнакою закінчила в 1964 році. Портрет, пейзаж, натюрморт – художниця полюбляє всі ці жанри живопису, працює самовіддано, тому вже в 1967 році її приймають до Спілки художників СРСР.

Виставкова діяльність Майї Яківни почалася ще в далекому 1957 році і з згодом вона з задоволенням приймає активну участь у міських, обласних, республіканських, краєвих, всесоюзних та міжнародних виставках.

Погляд її захоплюється безкрайніми змінами в природі, вічним рухом світу і кольору. Вона пише пейзажі-роздуми, пейзажі-враження. Дуже полюбляє писати квіти – очі й дихання Землі. Портрети її передають узагальнений образ, образ-знак, вона намагається виразити різноманітний внутрішній світ людини.

У 1983 році художниця переїздить до м. Кашира (Московська обл.), з 1998 року стає членом Московського Союзу художників (Товариство живописців).

Організувала 32 персональні виставки, з них 12 – в Каширі, у 1998 р. – в Центральному будинку художника (Москва), більш ніж 10 зарубіжні: у 1991 р. у Франції та Голандії, у 1993 та 1995 – у Франції.

Роботи М. Я. Бакаєвої експонувались у багатьох країнах світу, багато картин знаходяться в галереях і приватних колекціях Росії, України, Казахстану, Англії, Голандії, Германії, Греції, Ізраїлю, Кореї, Чехії, Франції, США, Японії, Австралії.

У 90-ті роки художниця пише перші роботи ”Скрізного реалізму” концепцію якого створила. Що ж це за напрямок – скрізний реалізм? Зі слів самої майстрині це особливе відчуття живого потоку творчості життя. Це сприйняття миру, який пронизаний тонкими світловими енергіями. Це відчуття прозорості буття, розвитку, руху.

У 1999 році відбулася персональна виставка нового напрямку ”Скрізний реалізм” у виставковій залі ”На Каширі” (Москва). Таких картин створено художницею біля п`ятдесяти. Приплив енергії від перегляду їх відчуваєш просто неймовірний, немов потужна електростанція виробляє світлу енергію любові і добра. Надзвичайно емоційно сильні роботи присвячені поетесам Анні Ахматовій, Марині Цвєтаєвій, Беллі Ахмадуліній. Але є серед них особливі, такі як ”Сергій Радоніжський”, ”Благовіст”, ”Воскресіння”, ”Успіня богоматері”.

Дуже добре відчувають особливий стан душі Майї Яківни діти, яким дуже подобається відвідувати її майстерню-музей, і які завжди просять показати веселу роботу ”Сміх дитини”, яка пронизана радістю і любов`ю.

Її поклоніння красі Світу, Землі, Неба, Людини обеззброює і підкупає. В багатьох друкованих відгуках про творчість Майї Бакаєвої підкреслюється саме ця особливість: мистецтво, яке несе радість.

Література про життя та діяльність

Бакаєва Майя Яковлевна [Электронный ресурс] // ТВ и Художник. – Режим доступа к статье : www.artlib.ru/index.php?id=11&idp

Бакаєва Майя Яковлевна [Электронный ресурс] : Режим доступа к статье http:artru.info/ar/29027

Твори:

Любов : (уривок з оповідання) / М. Гайдабура ; Михайло Гайдабура // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 44-46.

У морі : (оповідання) / М. Гайдабура ; Михайло Гайдабура // Горпинич, О. І.  Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закладів / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя, 2015. – С. 88-92.

Людина в морі : (оповідання) / М. Гайдабура ; Михайло Гайдабура // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю. – Запоріжжя, 2008. – С. 6-9.

Література про життя та діяльність:

Горпинич, О.  Михайло Гайдабура (1909-1942) // Горпинич, О. І.  Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закладів / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя, 2015. – С. 88.

Сантаброджіо, Ю. В.  Гайдабура Михайло Денисович // Енциклопедія сучасної України / НАН України; Наук. тов. ім. Т. Шевченка; Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. – К., 2006. – Т. 5 : Вод - Гн. - С. 298.

***

Аксьом, А.  Недоспівана пісня // Слово Просвіти. - 2009. - 21-27 трав. (№ 20).

Безверха, Л.  Він просто в вічність відійшов... // Пологів. вісті. - 2009. - 13 трав. (№ 36). - С. 3.

Березенко, О.  Два крила його вдачі // Голос Гуляйпілля. - 2009. - 23 трав. (№ 39). - С. 2.

Ботнер, Ю.  Михайло Гайдабура, чесна людина, що вірила в добро // Запороз. Січ. - 2009. - 14 трав. (№ 86-88). - С. 11.

Білий, В.  Життя і творчість Вербовчана обірвала війна // Пологів. вісті. - 2004. - 30 черв. - С. 2.

командира мотострілецького батальйону 32-ої Корсунської мотострілецької бригади 18-го Знам'янського танкового корпусу 53-ї армії 2-го Українського фронту, капітана, Героя Радянського Союзу. В Запоріжжі на будинку, де він мешкав, встановлено меморіальну дошку;

Народився майбутній Герой Радянського Союзу 15 травня 1919 року в селі Селезівка Овруцького району Житомирської області у сільській родині. У 30-х роках разом з родиною переїхали до села Олександрівка Шевченківського району Харківської області, де й отримує середню освіту.

З 1936 року працював обліковцем у тракторній бригаді, трактористом, комбайнером, механіком Булацеловської МТС Шевченківського району Харківської області.

З червня 1941 року – на фронтах Другої світової війни. У вересні 1941 року, після закінчення Першого Ленінградського піхотного училища йому було присвоєно звання лейтенанта, потім П. Рослика назначили командиром курсантського взводу, а роком пізніше - командиром лижно-стрілецької роти. Воював на Північно-Західному, Південно-Західному, Степовому і 2-му Українському фронтах.

Особливо відзначився командир мотострілецького батальйону в битвах в районі міста Арад (Румунія) у вересні 1944 року. Батальйону під його командуванням було поставлено завдання: зробити глибокий рейд через Альпійські гори, захопити важливий об'єкт в тилу ворога і утримувати його до приходу головних сил. Передовий загін блискуче виконав поставлене завдання. У п'ятиденних боях на цій ділянці фронту загін знищив значну кількість солдатів і офіцерів противника, захопив 200 полонених, в тому числі німецького генерала і кілька офіцерів, підпалив і підбив 13 танків і штурмових гармат, близько 40 бронетранспортерів і автомашин ворога. За успішне виконання завдання командування по захопленню важливого рубежу в тилу противника, за вміле керівництво батальйоном і проявлену при цьому мужність і відвагу Павло Адамович Рослик Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року був удостоєний високого звання Герой Радянського Союзу.

За час Другої світової війни офіцер П. А. Рослик був 7 разів поранений і 2 рази контужений, але всякий раз він повертався на фронт. Нагороджений орденом Леніна, орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, медалями.

Після закінчення війни продовжував службу на посаді начальника штабу мотострілецького полку в званні майора. У серпні 1946 року Павло Адамович вийшов у відставку. Деякий час мешкав у Харківській та Кіровоградській областях, а з 1955 року – у Запоріжжі.

Помер П. А. Рослик 5 липня 1965 року. Похований на Капустяному кладовищі міста Запоріжжя.

Ім’ям Героя названо школу в селі Селезівка. В Запоріжжі на будинку, в якому мешкав П. А. Рослик, встановлено меморіальну дошку.

(Н. В. Скрипак)

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В.  Рослик Павел Адамович // Варяник, О. В.  Герои земли запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 444-447.

Голдобін, А. І.  Рослик Павло Адамович // Голдобін, А. І.  Запорізька Алея слави - народна святиня. - Дніпропетровськ, 2002. - С. 404-405

Рослик Павел Адамович // Герои Советского Союза : крат. биогр. слов. : [в 2 т.].  - М., 1988. - [Т.] 2 : Любов - Ящук. - С. 372.

На альпийских перевалах // Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Советского Союза. - Запорожье, 1962. - С. 248-249.

***

Гриценко, М.  “Крокодилова паща”/ М. Гриценко, А. Казимірчук ; Микола Гриценко, Анатолій Казимірчук // Рабоч. газ. - 31 мая (№ 61). - С. 3.

Голощапов, І.  Комбат : Героя Радянського Союзу Павла Адамовича Рослика запоріжці вважають своїм земляком // Комсомолець Запоріжжя. - 1976. - 23 груд. (№ 153). - С. 3.

Література:

Експонат року : другий обласний музейний фестиваль : каталог / Упр. культури і туризму ЗОДА, КЗ "Запоріз. обл. краєзнав. музей" Запоріз. обл. ради ; [упоряд.: Архіпова Л. М. та ін.]. – Запоріжжя : [б. в.], 2010. – 16 с. : фото.

Експонат року : перший обласний музейний фестиваль, 15-20 травня 2009 року : каталог / Упр. культури і туризму ЗОДА, КЗ "Запоріз. обл. краєзнав. музей" ЗОР; [упоряд.: Архіпова Л. М. та ін.]. – [Запоріжжя? : б. в., 2009?]. – 16 с. : іл.

Яценко, С. П.  Перший обласний музейний фестиваль “Експонат року” // Музейний вісник. - 2009. - № 9. - С. 217-218.

Література:

Варяник, О. В.  ЯкименкоИван Семенович // Варяник, О. В.  Герои земли запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 186-188.

Література:

Варяник, О. В.  Егорович Владимир Алексеевич // Варяник, О. В.  Герои земли запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 343-345.

Егорович Владимир Алексеевич // Герои Советского Союза : крат. биогр. слов. : [в 2 т.].  – М., 1987. – [Т.] 1 : Абаев - Любичев. - С. 470.

Література:

Голдобін, А. І.  Крупій Василь Лазарович // Голдобін, А.  Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня /А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 596-598.

Література:

Голощапов Андрій Юрійович // Книга пам'яті України. Запорізька область. – Запоріжжя, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. - С. 30.

(Тюркеджи І. В.)

ВалентинПетровичнародився вБердянську20 травня 1939 р.у скромній, але дуже шанованійробітничій родині: батько працював залізничним майстром на дослідному нафтомаслозаводі.

Закінчивши школу№ 5із золотоюмедаллю, навчався (1956-1961) нафізико-математичному факультетіБердянськогопедінституту за спеціальністю «Математика і фізика».

Наступним етапом життя стало навчання в аспірантурі Інституту кібернетики АН УРСР (1961--1964), згодом робота в цій науковій установі, захисткандидатськоїдисертації за темою «Деякі питання автоматизації складання трансляторів» (1965). Подальший життєвий шлях Валентина Петровича пов`язаний з Інститутом електронних керованих машин (м. Москва) та Інститутом проблем інформатики (РАН).

Лауреатдержавноїпремії СРСР вгалузі науки ітехніки «За створення СМ ЕОМ» (1981).

З 1974 р. Сьомик В. П. був одним з головних конструкторів Системи малих ЕОМ в СРСР і країнах РЕВ, керівник спільних робіт з дослідження та створення програмного забезпечення для СМ ЕОМ і вимірювально-обчислювальних комплексів та автоматизованих робочих місць на їх основі, яких тільки в СРСР було випущено більше 60 тисяч. В 1981 році він став лауреатомдержавноїпремії СРСР вгалузі науки ітехніки «За створення СМ ЕОМ».

З 1983 р. Сьомик В. П. брав участь у фундаментальних дослідженнях щодо створення нових поколінь обчислювальних систем країн-членів РЕВ і здійснював наукове керівництво по найважливішому комплексному науковому проекту «Технологія програмного забезпечення ЕОМ нових поколінь», під якими тоді в першу чергу розумілися персональні ЕОМ, інтелектуальні ЕОМ 5-го покоління і цифрові мережі на їх основі.

Численні наукові роботи (понад 110) В. П. Семика, опубліковані в СРСР і за кордоном, складають теоретичну основу для проектування перспективних засобів програмного забезпечення ЕОМ і використовується в навчальних цілях донині. За його участі в МІРЕА підготовано понад 250 кваліфікованих спеціалістів в галузі обчислювальної техніки.

Він вперше організував технологічну систему виробництва програм як промислового продукту, що охоплює повний життєвий цикл від проектування до застосування в народному господарстві. Одним з результатів цієї системи було створення в Бердянську відділу, а потім і філії ІПІАН та Фонду алгоритмів і програм АН СРСР в його складі, засновником і куратором яких, природньо, був Валентин Петрович, що і зіграло в свій час провідну роль в інформатизації міста.

Помер В. П. Сьомик в Москві 10 грудня 1990 року. Похований на батьківщині в Бердянську.

Пам`ятають вченого і в Інституті проблем інформатики РАН. В 2009 році у світ вийшло видання «Валентин Петрович Сёмик» із серії «Материалы к биобиблиографии ученых ИПИ РАН».

Література:

Семик Валентин Петрович // Энциклопедия Бердянска : в 3 т. – Мелитополь, 2015. – Т. 3 : С - Я. - С. 60-61.

Тонких Н. Памяти выдающегося ученого: наследие Валентина Сёмика / Наталия Тонких // Бердян. ведомости. – 2013. – 6 июня (№ 23). – С. 13.

Сосницкий А. Ученый с мировым именем: памяти выдающегося ученого, организатора науки и человека бердянца Сёмика Валентина Петровича / Александр Сосницкий // Півден. зоря. – 2012. – 11 груд. ( № 140). – С. 3

Сьомик Валентин Петрович: [некролог] // Півден. зоря. – 1990. – 14 груд. (№ 198). – С. 4.

***

Сукач Г. Каталог конвертов : Бердянск и бердянцы. Бердянск. Страницы истории. Художественный музей им. И.И.Бродского. Фауна Азовского моря. Спорт в Бердянске / Г. Б. Сукач. – Бердянск: Типография ЧП «Пустовик Ю. А.», 2004. – 70 с. : 8 открыток. – Из содерж. : № 50 : В. П. Сьомик. – С. 27.

23 травня 1969 року Указом Президії Верховної Ради Української РСР утворено Заводський район м. Запоріжжя, який був виділений з території Вознесенівського (до 2016 р.- Орджонікідзевський) району і включав мікрорайони Павло-Кічкас та Запоріжжя-Ліве. Пізніше були приєднані селища Вільнянського району - Скворцове і Підпорожнє. Основою утворення району стали підприємства промислового комплексу - Дніпрокомбінату.

Район межує із Дніпровським (до 2016 р. - Ленінським), Вознесенівським (до 2016 р. - Орджонікідзевським) та Шевченківським районами м. Запоріжжя.

В промисловому відношенні він є потужним індустріальним комплексом, до складу якого входять підприємства чорної та кольорової металургії, хімічної та легкої промисловості, будівельної індустрії.

На території району з давніх часів селилися люди. У XVII – XVIIIстоліттях тут перебували запорозькі козаки. З 1904 по 1908 роки на території району був уведений в експлуатацію перший  великий арковий металевий (Кічкаський) міст завдовжки 336 метрів з одноарковим прольотом в 190 метрів, розташовувався він  в найвужчій частині річки — Вовчому горлі. Будівництво мосту вів інженер Д. В. Латта, а автором проекту був Л. Д. Проскуряков. За архітектурною конструкцією міст на той час вважався найбільшим у Європі.

У 20-х роках XXсторіччя розпочалось будівництво Дніпрогесу та металургійного комплексу.

Житловий масив Павло-Кічкасє частиною Заводського адміністративного району м. Запоріжжя, розташований у північній частині міста і відокремлений від решти житлових районів лівоборежним комплексом. Половина території забудована приватними будинками. Основна забудова району була проведена у 1946-1947 роках двоповерховими будинками барачного типу для тимчасового проживання будівельників, котрі займалися відбудовою зруйнованих війною підприємств

У 60-ті роки почалася забудова району 4-х, 5-ти поверховими будинками, невеликі за площею квартири з низькими стелями були названі в народі “хрущовками”. На початку 70-х років почалася забудова району 9-ти поверховими будівлями. Було зведено 26 будинків поблизу промислового комплексу. У цій зоні знаходилися дві школи, чотири дитячих дошкільних заклади та лікарня. 1979 року Міністерство охорони здоров'я України заборонив будівництво житла на Павло-Кічкасі, як екологічно забрудненого, і тільки на початку 1995 року дозволив проведення комплексної реконструкції та забудову району.

            За роки керівництва першого голови Заводського району В. І. Блєдного (V. 1969 - V. 1985) було збудовано житловий масив району з розвиненою інфраструктурою : лікарнями, пологовим будинком, місцями відпочинку, дитячими дошкільними та навчальними закладами, басейном, тролейбусними, трамвайними, автобусними шляхами, які з'єднували новий район з центром міста.

            20 січня 1995 року побачив світ перший номер газети “Кичкас”.

            За час роботи О. І. Бірюка на посаді голови Заводського району (2001 - 2015) побудовано багатоквартирні будинки, здійснено телефонізацію віддалених житлових масивів : селищ Підпорожнє, Запоріжжя-Ліве, вул. Скворцова, споруджено газопровід в селищі Підпорожнє та по вул. Скворцова. За ініціативі О. І. Бірюка було організовано проведення заходів природоохоронного напрямку : виконано другу чергу берегоукріплення житлового масиву від руйнування берега Дніпровського водосховища.

            Сьогодні на території району працюють  загальноосвітні школи, дві гімназії,  дві школи інтернатного типу, садочки, крім того : два Палаци культури, Будинок дитячої та юнацької творчості, дитяча музична школа, дві бібліотеки, народний молодіжний театр “Борисфен”, Клуб технічної творчості та дитячо-юнацька спортивна школа № 11.

В районі розбито сім скверів та один парк на Північному шосе.

Очолює нині Заводський район А. І. Баєв.

(Н. В. Романів)

Література:

Переправа в майбутнє. Кічкас. Павло-Кічкас. Заводський район : присвячується 40-річчю з дня утворення Заводського району міста Запоріжжя / [кер. проекту О. Бірюк]. - Запоріжжя : Дике Поле, 2009. - 48 с. : фото.

Как это было : очерки истории Запорожского края. - Запорожье : [Изд. дом «Керамист»], 2009. - 136 с. - Из содерж : [Заводской р-н]. - С. 48.

Ботнарева М.  Андрей Баев : “Работаем, чтобы Заводский район стал лучшим в городе” : [о проблемах и перспективах района  расказывает его председатель] / Марина Ботнарева // Запороз. Січ. - 2017. - 18 трав.(№ 94-97). - С. 7.

Молодежьзовут на улицу с помощью «умного сквера» : [Завод. р-н г. Запорожья] // Горожанин - информ. - 2017. - 5 окт. (№ 38). - С. 4.

Шилин, Д.  Промышленное сердце Запорожья : Завод. р-ну исполняется 48 лет // Индустр. Запорожье (Панорама). - 2017. - 25 мая (№ 21). - С. 4.

З днем народження, Заводський! 1969-2009 // Кичкас. - 2009. - 21 мая. - С. 1-8.

Остапенко С. Второе рождение Павло-Кичкаса / Станислав Остапенко // Кичкас. - 1995. - № 8. (июль). - С. 1.

Ткаченко В. Край родной / Виктор Ткаченко // Кичкас. - 1994. - № 1 (май). - С. 3-4.

Селище Верхня Хортиця - історична місцевість у правобережній частині сучасного м. Запоріжжя, де з давніх давен жили люди. Так, згідно документів, над якими працював Яків Новицький[1], у 1780 році на цьому місці вже існувала слобода, яка називалася Хортиця. Вона розташовувалася поблизу притоки Дніпра – річки Хортиця, або Вища (Верхня) Хортиця від якої й отримала свою назву.

Після приєднання південних земель, які іменувалися «Диким Полем», до складу Російської імперії та знищення Запорозької Січі Катерина ІІ поспішила заселити ці терени іноземними колоністами - менонітами. У 1789 році у цій місцевості з’явилися 34 фламандських родини, які заснували перше менонітське поселення у Російській імперії. Їх наполегливість увінчалася успіхом, поселення швидко розросталося і невдовзі було створено Хортицьку колонію, до якої входило 18 сіл, з адміністративним центром у с. Верхня Хортиця. За переписом 1886 року тут було 977 мешканців, а через десять років їх кількість зросла до 2046 осіб (1053 чоловічої статі та 993 - жіночої), з яких 663 - православної віри, 1134 — протестантської.

Своєю працею, дисципліною та розумним плануваннямменонітизробили величезний внесок у економічний і культурний розвиток регіону. У селищі Хортиця та сусідньому селищі Розенталь налічувалося 131 підприємство, головними серед яких були: заводи А. Я. Копа, синів Корнеліуса Гільдебранда та Пріса, Леппа і Вальмана,який, до речі, був третім за обсягами виробництва чавуну в усій Російській імперії, майстерня сільськогосподарських знарядь Корнеліуса Тіссена, цегляні заводи Іоганна Классена та Пітера Регіра, деревообробне підприємство Якова Діка, паровий млин та банк Германа Нібура тощо.

У селищі діяли дві початкові школи, одна середня – Хортицька центральна школа та учительський коледж. Саме в с. Верхня Хортиця 18 березня 1910 р. вчителем природознавства Петром Пилиповичем Бузуком[2] було засноване перше в Російській імперії Хортицьке товариство охоронців природи[3]. Членами товариства переважно були німці-меноніти. Вже через рік в товаристві налічувалося понад 200 чоловік. Вони закривали кар’єри, висаджували ліси, розводили культурні рослини.

До послуг мешканців також були: пошта, книжкова і взуттєва крамниці, базар, аптека, лікарні для сільського населення та фабричних робітників.

Релігійні потреби жителів селища задовольняли менонітська церква, синагога та Святомиколаївська церква (1886 р.), яка була збудована менонітами – власниками фабрик і млинів для своїх численних православних робітників.

Буремні події ХХ ст. (Перша світова, революція, громадянська війна, Голодомор, Друга світова війна, сталінські репресії…) практично знищили менонітів. Про їх перебування на території селища Верхня Хортиця сьогодні нагадують пам’ятник менонітам-жертвам сталінського терору і релігійних утисків та будівлі, що збереглися до нашого часу і є пам’ятками архітектури місцевого значення: будинок волосної управи (1907 р., вул. Істоміна, 10), будинок школи для хлопчиків (1898 р., вул. Істоміна, 16), приміщення заводу «Лепп і Вальман» (вул. Істоміна, 33), комплекс шпиталю для фабричних робітників (1909-1912 рр., вул. Лікарняна, 18), Банкірський дім Г. А. Нібура (1904 р., Істоміна, 17) годинникова фабрика Іоганна Крьогера (1900 р.), Хортицька школа для дівчат (1904 р., Істоміна, 16), «замок» Катарини Вальман (1930 р., вул. Розенталь, 7).

В північній частині селища (вул. Тараса Бульби, 14) розташований легендарний 700-річний Запорозький Дуб. Протягом століть він був місцем паломництва тисячі людей, тому й не дивно, що про нього складено численні легенди: і що лист турецькому султану запорозькі козаки писали саме під ним; і що перші колоністи, які прибули до річки Верхня Хортиця та потрапили під сильну зливу, знайшли надійний прихисток для свого обозу під його розлогою кроною; і що Гітлер під час Другої світової війни хотів забрати його до Німеччини, як символ своєї могутності. Нажаль, зараз дуб вже всох, його законсервували та зберігають як пам’ятку природи та історії.

У зв’язку із змінами адміністративно-територіального устрою Запорізького краю, підпорядкування селища Верхня Хортиця неодноразово змінювалося.

Так, згідно Наказу Президіуму Верховної Ради України від 20 лютого 1945 року, Верхня Хортиця отрималастатус «селище міського типу» і стала адміністративним центром новоствореного Верхньо-Хортицького району.

У грудні 1962 р. Верхньо-Хортицький район був ліквідований і його територія увійшла до складу Червоноармійського району Запорізької області. А з 4 січня 1965 р. Верхня Хортиця увійшла до складу новоствореного Запорізького району.

Остаточні зміни в адміністративному підпорядкуванні селища відбулися 23 травня 1969 року, коли, згідно указу Президії Верховної Ради УРСР, Верхня Хортиця увійшла до складу Ленінського (нині - Дніпровського) району міста Запоріжжя.

Сьогодні Верхня Хортиця – це переважно приватний сектор, в якому функціонують магазини, лікарня, Будинок культури, школа № 81, аптеки, пошта, історико-культурний комплекс «700-літній запорозький дуб», на території якого діє храм Покрови Пресвятої Богородиці.

(Т. М. Палівода)

            Література:

            Верхняя Хортица // Запорожская область. Персональный гид : путеводитель / [авт.-сост. М. Мордовской]. – Запорожье : Дикое Поле, 2012. – С. 81-85.

            Архитектурное и историческое наследие немцев-меннонитов ; Памятник меннонитам – жертвам сталинского террора и религиозных притеснений ; Запорожский дуб // 150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. – [Запорожье : б. и., 2011]. – С. 37, 38, 46.

            Фрізен, Р.  Хортицька колонія : [в т. ч. про колонії Розенталь і Хортиця] // Фрізен, Р.  Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього / Р. Фрізен ; Руді Фрізен ; пер. з англ. Галини Задоровської ; передм. Федора Турченка. – Мелітополь, 2010. – С. 77-209.

            Тасуют районы : [Верхняя Хортица вошла в состав Ленинского р-на] // Как это было: очерки истории Запорожского края. – Запорожье, 2009. – С. 48.

            Шиханов Р.  Селище Хортиця (Верхня Хортиця) // Ленінський район міста Запоріжжя (1928 - 2008 роки): становлення та розвиток місцевих органів влади / Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2008. – С. 20-27, 62.

            [Про Верхню Хортицю] // Странички истории : Ленинскому району Запорожья - 70 лет. – Запорожье, 2006. – С. 10.

            [Про підпорядкування с. Верхня Хортиця Ленінській райраді м. Запоріжжя] // Адміністративно-територіальний поділ Запорізької області на 1 липня 1965 року. – Запоріжжя, 1965. – С. 8.

Література:

Евтушенко, Ю. М.  Рябошапка Владимир Никитович // Евтушенко, Ю.  Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье, 1994. – С. 57.

Література:

Кумок, В. Н.  [Воспоминания В. С. Баевского об отце С. М. Лазурине-Баевском] // Кумок, В. Н.  Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семен Воловник. – Мелитополь, 2016.– Т. 2. - 840 с. : фото + CD.

Кумок, В. Н.  Лазурин (Баевский, Лазурин-Баевский) Соломон Моисеевич / В. Н. Кумок, С. В. Воловник // Кумок, В. Н. Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь, 2012. – Т. 1. - С. 649-651.

Соломон Лазурін (Баєвський) // Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія.  – Мелітополь, 2009. – С. 26-28.

Лазурін (Баєвський) Соломон Мойсейович // Капельгородська, Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – К., 2004. – С. 332.

Народилася 28 травня 1949 року в Києві. Пізніше родина переїжджає до Запоріжжя. Школяркою Тетяна прийшла до скульптурної студії Запорізького Палацу піонерів і школярів.

 Вчилася малювати, ліпити з пластиліну, глини. Вона була в захваті від ліплення. Їй дуже подобалося працювати з глиною, робити з неї різні фігурки і саморобний посуд, розмальовувати емалями, керамічними фарбами, а потім їх обпалювати в муфельній печі. Вже в шкільні роки її твори експонувалися на різних виставках.

            Потім навчалася в Миргородському керамічному технікумі ім. М. Гоголя, Львівському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва (зараз - Львівська національна академія мистецтв) на відділенні художньої кераміки. По закінченні інституту(1973) повертається до Запоріжжя, працює на Запорізькому художньо-виробничому комбінаті.

            Декоративно-тематична скульптура і декоративно-вжиткове мистецтво стали для Тетяни найулюбленішим. Свої роботи Тетяна Василівна виконує у різній техніці та на різні теми. З 1974 року вона бере участь в обласних, всеукраїнських мистецьких виставках. Її роботи завжди привертають до себе увагу.

            1980 рік, Тетяна Василівна працює у Запорізькому відділенні художнього Фонду УРСР, а з 1984 року вона - член Національної спілки художників України (НСХУ).

            Перша персональна виставка відбулася у 1985 році в Запоріжжі. Цього ж року був виданий каталог її виробів із кераміки (Татьяна Гостева. Керамика : каталог. - Запорожье, 1985).

            З 1992 року Тетяна Василівна починає викладацьку діяльність в Запорізькому педагогічному училищі та в Хортицькому багатопрофільному коледжі (художнє відділення) з образотворчих дисциплін. Водночас вона багато працює над монументальними роботами, займається розписом, оздоблює інтер’єри громадських приміщень Запоріжжя та області.

            Тетяна Василівна - провідний майстер тематичних і декоративних панно в громадських інтер'єрах Запоріжжя, садової і паркової скульптури та інших виробів побутової пластики.

            Окрім кераміки чимало робіт станкового плану; графічні портрети, натюрморти, тощо. В її проектах відчувається оптимізм. Багато своїх творів вона присвячує дітям. Світ дитинства - одна із головних тем в її праці. Багатьом її роботам притаманний гумор (“На лавочці”, “Мавпяча сімейка” та ін.). Тетяна Василівна повна творчих планів.

            Твори Тетяни Василівни знаходяться в музеях і приватних колекціях України та за її межами.

            (І. М. Бичева)

Література:

            Гостєва Тетяна Василівна // Запорізька організація Національної Спілки художників України. 1962-2007. - Запоріжжя, 2007. - С. 30-31.

            Гостєва Тетяна Василівна // Енциклопедія сучасної України. - К., 2006. - Т. 6 : Го - Гю. - С. 330.

            Латанський, С.  Співуча кераміка Тетяни Гостєвої // Запороз. Січ. - 2009. - 27 черв. (№ 118). - С. 8.

            Латанський, С.  На злеті // Комсомолець Запоріжжя. - 1980. - 18 лип.

Дятлов Володимир Миколайович – один з організаторів та засновників хіміко-біологічного та природничо-географічного факультетів Мелітопольського державного педагогічного інституту. Засновник навчально-польової бази Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького у с. Алтагир (Богатир) та організатор навчально-польових досліджень для студентів і викладачів.

Народився у родині вчителів. Після закінчення середньої школи у 1956 році вступив до Одеського державного університету на спеціальність «біологія». По закінченні університету (1961) здобув спеціальність «зоолог-гідробіолог, викладач хімії і біології середньої школи».

1961-1967 рр. працював у Мелітопольському педагогічному інституті на посаді асистента і керівника бази з проходження польової практики. Фактично навчально-польова база тодішнього Мелітопольського державного педагогічного інституту побудована під керівництвом та за безпосередньої участі В.М. Дятлова. Усе починалося з 18 серпня 1961 року, коли ректор інституту П.А. Зозуля запропонував В. М. Дятлову ставку молодшого наукового співробітника для організації та керівництва Алтагирською біостанцією. На той момент на території розміщувалися будинок сторожа, будівля ботанічної та зоологічної польових лабораторій, харчоблок, намети, були в наявності два баркаси. Спочатку була споруджена дерев’яна будівля корпусу для проживання, а пізніше – чотириповерховий цегляний корпус, їдальня, лабораторії.

У 1965-1968 рр. В. М. Дятлов навчався в аспірантурі Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова у професора К. О. Виноградова. З 5 листопада 1969 року – кандидат біологічних наук за спеціальністю «гідробіологія», старший викладач. В подальшому – доцент. Багаторазово обирався деканом хіміко-біологічного (1975-1981), природничо-географічного (1988-1990) та природничо-гуманітарного (1995-1997) факультетів.

В. М. Дятлов закінчив свою трудову діяльність у 1999 році. Після уходу на пенсію його спіткала велика біда: він осліп. Але цей іспит долі не зломив Володимира Миколайовича: він і зараз підтримує зв’язок з педагогічним університетом, з колегами, з випускниками. За період роботи в педагогічному інституті (38 років) він долучився до навчання та виховання понад 10000 випускників природничо-географічного, хіміко-біологічного та соціально-гуманітарного факультетів (денна та заочна форми навчання). Його випускники живуть і працюють як в Україні, так і за його межами. Про високу відданість своїй справі і любов студентів свідчать рядки вірша, написаного його випускницею Вірою Сартаковою до ювілею природничо-географічного факультету:

Декана за руку возьмите -

И приведите прямо в зал,

Кричите, хлопайте, шумите –

«Холера ясна» чтоб сказал.

Хвалу он выдержит едва-ли,

«Запором мыслей» назовет,

«Шаланды полные кефали»

Пусть тихо кто-нибудь споёт.

Он точно скажет Вам, поверьте,

Взмахнув, как водится, рукой –

Своё любимое «От, черти»:

Любимый Дятлов – он такой!

Эх, жаль, он точно не заметит

Десятки восхищенных глаз –

Он – наш декан, мы – его дети,

Он молодыми помнит нас.

Ему непросто. Он не сломлен –

И этим нам урок дает,

В душе тепло, когда я вспомню,

Что где-то Дятлов там живет.

Я с ним недавно говорила –

Впервые после стольких лет –

Он помнит то, что я забыла

И излучает тот же свет.

И я себе в минуту грусти

Скажу, как он «Холера ясна!» –

И настроение отпустит,

И все что было – не напрасно!

Мои стихи ему прочтите –

Пусть улыбнется лишний раз:

Декан, пожалуйста, живите!

Почти полвека любим Вас!

А мне пока что только снится

Поездка в мой любимый город

Чтоб Вас обнять и насладиться

Душевным с Вами разговором!

(В. П. Воровка)

            Праці:

            Зообентос псевдолиторали и верхней сублиторали украинских побережий Азовского моря : дис. …канд. биол. наук: 105 – гидробиология / Дятлов В. Н. ; Одес. гос. ун-т им И. И. Мечникова. – Одесса, 1969. – 222 с.

            Значення молюсків у фауні зообентосу псевдоліторалі українських узбереж Азовського моря / В.М. Дятлов // Тези доповідей ювілейної конференції ОДУ. Серія Біологія. - Одеса, 1967.

            Особливості розподілу зообентосу на псевдоліторалі та верхній субліторалі Азовських кіс / В.М. Дятлов / Доповіді Академії наук Української РСР, 1969.

            О результатах вселения растительноядных рыб в Молочный лиман / Б. А. Янковский, В. Н. Дятлов, П. П. Рева, Н. А. Алексеев // Рыбохозяйственные исследования в бассейне Азовского моря : сб. статей. – Ростов-на-Дону, 1972. – С. 94-96.

            Опыт разведения в Молочном лимане дальневосточных растительноядных рыб / Б. А. Янковский, В. Н. Дятлов, П. П. Рева // Природные условия и хозяйство Северо - Запада Приазовья : известия Мелитопольского отдела : (сборник статей). – Ленинград, 1972. – С. 67-69. – (Географ. об-во СССР. Мелитопольский отдел ; вып. 2).

            К сезонной динамике зообентоса псевдолиторали украинских побережий Азовского моря / В.Н. Дятлов // Гидробиологический журнал. - 1968. - Т. 4, № 2. - С. 58-61.

Література:

Капельгородська, Н. М.  Яковенко Олександр Миколайович // Капельгородська, Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – К., 2004. – С. 695.

(Бичева І. М.)

Бай Юрій Миколайович – один із провідних фахівців народно-інструментального мистецтва: талановитий баяніст, педагог, методист, вчений – співзасновник наукової теорії розвитку віртуозної психомоторики музиканта-інструменталіста (клавішника), диригент, композитор, майстер інструментовки, громадський діяч.

Народився 30 травня 1944 р. в м. Запоріжжя. Початкову музичну освіту отримав у ДМШ № 1 (клас баяна – викладач В. Ф. Омельяненко), середню музичну освіту – у Запорізькому музичному училищі (клас баяна – В. М. Овод). У 1970 р. закінчив Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського з присвоєнням кваліфікації ”Викладач по класу баяна, концертний виконавець, диригент оркестру народних інструментів” (клас баяна – М. А. Давидов, диригування – І. С. Марченко), а в 1975 р. –

асистентуру у професора М. А. Давидова. Юрій Миколайович - кандидат мистецтвознавства (1986), професор (1999), почесний професор Благоєвградського університету ім. Неофіта Рильського (Болгарія, 2005), двічі відмінник народної освіти України (1984, 1990), лауреат ІІ Всесоюзного фестивалю народної творчості (1987), лауреат премії Міністерства вищої та середньої освіти України (1990), заслужений діяч мистецтв України (1998). Має урядові нагороди (медалі), відзначений багатьма почесними грамотами Запорізького обласного управління культури та обкому профспілки працівників культури й освіти, виконкому Мелітопольської ради народних депутатів.

Активну концертну і творчу діяльність розпочав під час служби в армії – в ансамблі МВС України (1963-1966, Київ) – як виконавець, диригент, композитор та аранжувальник оркестрової трупи. Трудову діяльність почав у 1970 році в Запорізькому державному педагогічному інституті: завідувач кафедри методики музвиховання та диригування (1972), завідувач кафедри оркестрових інструментів Мелітопольського державного педагогічного університету (1985-2008). У науково-методичній роботі спрямував кафедру на пошук інноваційних технологій, перспективних алгоритмів удосконалення інструментально-виконавської підготовки музикантів. У 2009-2012 рр. – обіймав посаду завідувача кафедри гри на музичних інструментах та хореографії Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Т. Г. Шевченка. З 2012 р. – він професор, завідувач кафедри музичного виховання і хореографії Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького.

У 1994 та 1998 рр., разом із доцентом Д. Г. Юником, організував і провів на базі МАПІ ІІІ і V всеукраїнські конкурси баяністів і акордеоністів (майбутніх учителів музики) та всеукраїнські науково-практичні конференції. Створив кафедру оркестрових інструментів МДПУ на сто відсотків укомплектовану викладачами з науковими званнями та ступенями. Юрій Миколайович активний організатор конкурсів, фестивалів, голова журі Всеукраїнського фестивалю національної музики ”Ми – українські” (Приморськ) (1999-2000), голова І українського фестивалю ”Грай гармонь” (2007), голова журі всеукраїнської студентської олімпіади зі спеціальності ”Музичне мистецтво” за напрямом фахової підготовки педагога-музиканта – ”Естрадний вокал” (м. Мелітополь, МДПУ ім. Б. Хмельницького, 2013).

Під персональним науковим керівництвом Ю. М. Бая захистився один кандидат педагогічних наук, п’ять кандидатів педагогічних наук пройшли загальну вузівську і аспірантську підготовку, вісім аспірантів-викладачів – повну підготовку.

Ю. М. Бай – член Запорізького об’єднання композиторів. Як композитор-аранжувальник та диригент фольклорного оркестру Мелітопольського державного педагогічного університету (художній керівник В. М. Овод) з успіхом брав участь у Європейських фестивалях оркестрів у Франції, Іспанії (Віллі-Франш де Руерг, 1992; Мазане, 1996; Кастельоне де ля Плана, 1997; Бріуд, Велансьєн, 1999; Монтрежо, 2001). У 2004 р. одноосібно створив у МДПУ українській народний оркестр з базовою струнно-смичковою групою та розширеною групою духових інструментів ”Таврійська пектораль”, який став лауреатом міжнародних фестивалів ”Євроарт” (Болгарія, м. Благоєвград, 2004, 2005) та ”Єврофанфари – 2005” (Франція, Бріуд, Вальреас, Фурас, Ріом ес Монтань).

Найбільш вагомі твори опубліковано: у фонодиску-гіганті ”Оркестр народных инструментів МГПИ” (М.: Мелодия, 1989); в аудіо посібнику з диригування оркестром народних інструментів та інструментовки (М.-К.: Аудіо-Україна, 1994); в лазерних компакт-дисках ”Таврійська пектораль” (Л.: RostokRecords, 2002) та ”Таврійський сувенір” (Запоріжжя: Навігатор, 2006).

Серед відомих авторських оркестрових творів – поема ”Сіт”, ”Щедрівка”, ”Карпатська пектораль”, ”Молдавська рапсодія”, ”Концертіно” для фортепіано з оркестром, ”Таврійський сувенір”, ”Марш запорозьких січовиків”, ”Іспанська корида”, ”Елегія”, ”На Рів’єрі”, ”Болгарське попурі”, ”Таврійська калинка”. Має понад 140 публікацій, в т. ч. – 51 наукова, 32 – навчально-методичного характеру, 63 – композиторських.

Література про життя та діяльність

Давидов М. Історія виконавства на народних інструментах : (Українська музична школа) / М. А. Давидов : [підруч.] – 2-ге вид., доп. – К. : НМАУ ім. П. І.Чайковського, 2010. – Із змісту : Бай Ю. М. – С. 527-528.

Семененко А. Баянно-аккордеонне мистецтво України на зламі ХХ-ХХІ століть : довід. / А. Семененко. – Тернопіль : Навч. книга – Богдан, 2009. – Із змісту : Бай Ю. М. – С. 13.

Мартинюк Т. Музичний професіоналізм Північного Приазов`я ХІХ – ХХ ст. / Т. В. Мартинюк. – Мелітополь, 2003. – Із змісту : [Бай Ю. М.]. - С. 224-226, 442-449.

***

 Бай Юрій Миколайович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5279&lang=ukr

Література:

Авдеенко, С.  Предсказание Иоанна Кронштадтского / С. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – Мелитополь : Люкс, 2015. – 168 с. : ил. – Библиогр.: с. 165 (13 назв.).

Зыгарь, А.  Великий чудотворец // Запорожье православное. - 1999. - № 2. - С. 6.

Література:

Мелитопольский курган ("трудный случай в археологии") / [сост. В. М. Тимофеев] ; Мелитоп. гор. краевед. музей. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2018. – 168 с.

Тереножкин, А. И.  Мелитопольский курган / А. И. Тереножкин, Б. Н. Мозолевский ; [предисл. Б. Мозолевского] ; АН УССР ; Ин-т археологии. – К. : Наук. думка, 1988. – 260, [2] с. : ил.

***

Чемерис, В. Л.  Копав чоловік колодязь у Мелітополі // Чемерис, В. Л.  Сини змієногої богині : роман-есей / В. Л. Чемерис ; Валентин Чемерис. – Х., 2016. – С. 496-502. – (Історія України в романах).

***

26.11 - 110 років від дня народження О. І. Тереножкіна (1907 - 1981), археолога, доктора історичних наук, професора... : [проводив розкопки Мелітопольського царського кургану] / [матеріал до друку підготувала С. В. Сєрікова] // Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2017 рік : календар і короткі бібліографічні списки / КЗ "ЗОУНБ" ЗОР. – Запоріжжя, 2016. – С. 310-312.

Література:

Памятные даты и события : [6 сент. 2001 г. состоялся торжественный митинг, посвященный вводу СХОЯТ в опытно-промышленную эксплуатацию] // Энергия преодоления : 30-летию Запорож. АЭС посвящается. – Запорожье, 2014. – С. 143.

Сухое хранилище отработавшего ядерного топлива // Запорожская АЭС. - [Энергодар, 2004]. - С. 8-9.

Запорожская АЭС : сухое хранение отработавшего ядерного топлива. - Энергодар : Запорожская АЭС, УИНСО, [б. г. и.]. - 8 с.

Хранилище ядерного топлива в Энергодаре безопасно // Суббота плюс. – 2006. – 2-12 марта (№ 9). – С. 20.

Абліцов, О.  Ядерні відходи - у свої контейнери : [Запоріз. АЕС перейшла на випуск контейнерів вітчизняного виробництва для ССВЯП] // Энергия. - 2004. - 18 июня. - С. 4.

Багнюк, А.  Америка допоможе - Енергодар зможе : [завершився перший етап дії ліцензії Держкомітету ядерного регулювання на експлуатацію ССВЯП] // Україна молода. - 2002. - 25 квіт.

Запорожский СХОЯТ - не за горами // ТЭК. - 2002. - С. 16.

Єременко, В.  Запорізька АЕС: українсько-американська співпраця // Робіт. газ. - 1994. - 15 черв.

Запорожский атом // Наш город. - 1994. - 11 мая.

Угода для захоронення відходів // Закон і бізнес. - 1994. - № 20 (трав.). - С. 2.

Америка уже нам помогает // Индустр. Запорожье. - 1994. - 7 мая.