Література:

Горбунова, Н. М.  Картины и рисунки Юрия Сагайдака, посвящённые восстановлению Днепрогэса / Н. М. Горбунова // Музейний вісник. – 2012. – № 12. – С. 26-40. – Бібліогр. : 5 назв.

Ольга Олександрівна народилася 6 червня 1969 року в селищі Балабине Запорізького району. Після закінчення філологічного факультету Запорізького державного університету з 1991 року працює в ЗНУ на різних посадах : викладача, доцента, з грудня 2003 року - завідувач кафедри українознавства. Кандидат філологічних наук, доктор філософії у філології. Літературознавець, критик. Працює в галузі літературного краєзнавства.

Автор книг із літературознавства : “Творчість Петра Ребра” (2002), “Олександр Стешенко: літературний портрет” (2008), “Петро Ребро: літературний портрет” (2015) та інші. У її доробку понад 120 статей, літературно-критичних нарисів, есе, надрукованих в періодиці та літературно-художніх часописах. Вона упорядник і літературний редактор 10 книг : антологій, збірників літературознавчих і літературно-критичних нарисів, публіцистичних збірників.

Так, “У свічаді слова: література, письменник, час” (2016, 2017 рр.) автором розглядаються актуальні проблеми розвитку сучасної української літератури на прикладі творчості українських письменників XX – початку XXIстоліття. У нарисах, рецензіях, посвятах, статтях аналізуються твори Д. Павличка, О. Гончара, Р. Іваничука, М. Матіос, І. Дзюби, П. Ребра, Г. Лютого, А. Рекубрацького, І. Купріянова, М. Брацило та інших.

У травні 2016 року О. О. Стадніченко стала одним із перших лауреатів обласної літературно-мистецької премії ім. Петра Ребра в номінації “Літературознавчі й публіцистичні праці про П. Ребра”.

Ольга Олександрівна член Національної спілки письменників України з 2017 року (як літературознавець і критик), член Національної спілки краєзнавців України з 2016 року (як літературний краєзнавець).

            О. О. Стадніченко - член робочої групи з розроблення Програми розвитку і функціонування української мови в Запорізькій області на 2016-2020 роки та Програми розвитку і функціонування української мови в м. Запоріжжя на 2016-2020 роки.

Вона є заступником голови Оргкомітету Всеукраїнського конкурсу молодої української поезії та української авторської пісні “Хортицьки дзвони” ім. М. Брацило.

2008 року Ольга Олександрівна Стадніченко була нагороджена орденом княгині Ольги IIIступеня за значний особистий внесок у розвиток української писемності та мови, вагомі досягнення у професійній діяльності.

(Н. В. Романів)

Праці:

Літературне Запоріжжя на межі століть : постаті, пошуки, проблеми / Стадніченко О. О. ; Ольга Стадніченко // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2017. – С. 5-17.

У свічаді слова: література, письменник, час : [зб. статей] / Стадніченко О. О. ; Ольга Стадніченко. - Запоріжжя : Дике Поле, 2017. - 182 с.

У свічаді слова: література, письменник, час : [вибрані статті] / Стадніченко О. О. ; Ольга Стадніченко ; М-во освіти і науки України, Запоріз. нац. ун-т. - Запоріжжя : [ЗНУ], 2016. - 176 с. - Бібліогр. в тексті.

Петро Ребро : літературний портрет / Стадніченко О. О. ; Ольга Стадніченко ; ДВНЗ “ЗНУ” М-ва освіти і науки молоді та спорту України. - Запоріжжя : [Просвіта], 2012. - 188 с. - Бібліогр. : С. 156-179 (499 назв.).

Основи наукових досліджень та інформаційна культура студентів : навч. посібник для вузів / О. О. Стадніченко, І. Л. Мацегора ; ДВНЗ “Запорізький національний університет” М-ва освіти і науки України. - Запоріжжя : [ЗНУ], 2010. - 206 с. - Бібліогр. : с. 202-204.

Олександр Стешенко (літературний портрет) / Т. В. Хом'як, О. О. Стадніченко ;  М-ва освіти і науки України,  Запоріз. нац. ун-т. - Запоріжжя : [ЗНУ], 2007. - 68 с.

Творчість Петра Ребра / Стадніченко О. О. ; Ольга Стадніченко ; М-во освіти і науки України ; ЗДУ ; За ред. І. Т. Купріянова. - Запоріжжя : [б. в.], 2002. - 198 с.

Творчість Петра Ребра в контексті розвитку української літератури 50-90-х рр. XXст. : автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філ. наук. Спец. 10. 01. 01 — українська література / Стадніченко О. О. ; Ольга Стадніченко. - Запоріжжя : [б. в.], 1999. - 20 с.

***

“Славить піснями він край запорізький ” : [нариси до творчості запоріз. композитора-пісняра А. Сердюка] / Стадніченко О. О. ; Ольга Стадніченко // Краєзнавство Запоріжжя. - 2017. - № 2. - С. 123-139.

“Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану”: [укр. літературознавець,, член Нац. спілки письмен. України, доцент ЗНУ І. Т. Купріянов] / Стадніченко О. О. ; Ольга Стадніченко // Хортиця. - 2015. - № 6. - С. 70-74.

Творчість Петра Ребра у контексті літературного краєзнавства Запоріжжя / Стадніченко О. О. ; Ольга Стадніченко // Музейний вісник. - 2014. - № 14. - С. 311-322. - Бібліогр. : 16 назв.

Вірний син землі запорізької : [П. Ребро] / Стадніченко О. О. ; Ольга Стадніченко // Хортиця. - 2014. - № 2. - С. 3-10.

Рецепція постатей письменників і митців у щоденнику “Лінія життя” Л. Танюка / Стадніченко О. О. ; Ольга Стадніченко // Вісник ЗНУ. Філологічні науки. - 2013. - № 3. - С. 165-171. - Бібліогр. : 5 назв.

“Не догорить свіча по Україні...” : художній світ Анатолія Рекубрацького : запорізький письменник / Ольга Стадніченко // Вісник ЗНУ. Філологічні науки. - 2011. - № 1. - С. 36-42.

“Поетичний травень” пройшов Запорізьким краєм / Стадніченко О. О. ; Ольга Стадніченко // Голос Гуляйпілля. - 2016. - 2 черв. (№ 28). - С. 7.

“Пізнайте факти, і вони звільнять вас від пут лжі...” : [про зб. “Голодомор 1932-1933 років: запорізький вимір”] / Стадніченко О. О. ; Ольга Стадніченко // Слово Просвіти. - 2008. - 31 лип.-6 серп. (№ 31). - С. 5.

***

Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2017. – 552 с. : фот.

Співець Запорізького краю : Матеріали міжвуз. наук.-практ. конф. "Літероатурне Запоріжжя: постаті, пошуки, проблеми", присвяч.75-річчю відомого укр. письменника П. П. Ребра" (26-27 квіт. 2007 р.) / упоряд. О. О. Стадніченко. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2007. – 560 с. : іл. 

Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932 - 1933 років в Україні. Запорізька область / [ наук.-ред. група: Турченко Ф. Г. (кер.) ; літ. ред. О. О. Стадніченко ; Укр. ін-т національної пам'яті ; ЗОДА]. – [Запоріжжя : Дике Поле, 2008]. – 1080 с. : іл.

Література та інтернет-ресурс:

Ольга Олександрівна Стадніченко // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця XX - початкуXXIст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. - Запоріжжя : Дике Поле, 2017. - С. 409.

Січовий, С.  Одразу троє нових членів НСПУ від Запоріжжя ! : [О. Стадніченко,  О. Медко. О. Ліщук] / Степан Січовий // Запоріз. правда. - 2017. - 23 берез. (№ 12). - С. 31.

Юрик, П. Перші лауреати премії імені Петра Ребра / Пилип Юрик // Запоріз. правда. - 2016. - 26 трав.(№ 20). - С. 7.

Определены лауреаты премии им. Петра Ребра // МИГ. - 2016. - 26 мая (№ 21). - С. 39.

Муха, О.  Філологічний факультет : традиції, інновації, пошук : [бесіда з зав. кафедри українознавства, канд. філ. наук, доц. О. Стадніченко] / Олена Муха // Запороз. Січ. - 2014. - 5 лип. (№ 137). - С. 4.

Стадніченко Ольга Олександрівна[Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=7141&lang=ukr

(Савкіна О. А.)

Народився Віктор Григоров на Мелітопольщині. Дитя війни. Батько загинув, Віктор його майже не пам`ятає. Мати весь час у полі, її хлопець теж майже не бачив. Дитинство – напівголодне, довго відчував смак трави, водоростей. Сам від землі, моря, гір, повітря, неба, Григоров вірив у таємничо-магічні сили природи.

Мистецтво – магія! У цьому хлопець не сумнівався з дитинства. Віктор виростав як звичайний хлопчина повоєнного лихоліття. Батько хотів, щоб він став льотчиком. А він став художником, художником землі, неба і краси. Зверніть увагу: на його полотнах завжди присутнє небо, точніш – космічний простір: „О, небо, злети і падіння” – улюблений мотив лелек, крил, боріння; „Янгол – таїна , міф, реальність?”.

У підліткові роки навчався у Мелітопольській образотворчій студії, яку очолював І. А. Чувич. Потім були і Сімферопольське художнє училище, і Київський художній інститут.

На формування Віктора як художника величезний вплив мало його середовище поза стінами інституту. Середовище талановитих, розумних, сміливих друзів-літераторів, музикантів, театралів. То було відродження в культурі 60-х років „великого синтезу” 20-х, з його програмою вільної творчості, максимального самовираження, збереження мистецьких цінностей.

По закінченні відділу монументального живопису – перші роботи в „об`єктах на стіні”. Разом з колегами О. Кожековим і Ф. Тетяничем створили монументальну композицію у Будинку піонерів Шевченківського району м. Києва. Далі був університет – нова будівля, і знову – камінь, виснажлива повсякденна праця у дощ і в спеку. Потім були монументальні роботи Григорова – різьба по дереву в одеському готелі „Чорне море”, металопластика в Київських готелях „Київ”, „Салют”, нетрадиційний гобелен для рівненського Палацу піонерів і вже зовсім нову великомасштабну комплексну роботу для київського готелю „Варшава”.

У душі Григорова завжди жила вірність „розстріляному українському ренесансу”: Лесю Курбасу, Михайлу Бойчуку. Він вистояв і зарекомендував себе професіоналом найвищого ґатунку. Він володів не тільки даром ренесансного універсалізму, але відчуттям архітектурного простору, вражаючою декоративністю, неповторним стилем – все це спрацювало на створення привабливого іміджу маестро.

У 60-ті-70-ті роки Григоров працює як полістиліст. Автопортрет – відверто асоціативна авангардова структура – сусідує з чарівними хлопчиками на березі моря: „кадр з життя”.

У художника – при всій рухливості і мінливості його творчості – простежується перехід від конструктивної побудови форми до композиційного ладу його образів („Спогади”, „Роздуми”, „Осінь”).

У цьому ряді – живописне полотно „Людину зобидили”. Імпульс – реальний факт, коли на його очах образили незнайому людину. Живописне втілення: на майже природному сірому тлі полотна улюблений контур обличчя, на ньому темно-червона пляма, що „рухається” й тече, як кров. Його „Заклання” – красива декоративна композиція, а якщо „вслухатися” – то це – біль землі, біль покоління, біль людини.

Відому картину „Чаша злагоди” (1988) Григоров писав, за власним визначенням , у стані стресу „Я вмираю”, - казав сам собі. „Чаша” – парафраз знаменитих слов`янських іконописних „Трійць”. Лиця сяють білизною, ніби світяться в обрамленні позолочених німбів. Впевнені, сильні, красиві мазки надають зображенню могутньої експресії.

Чорнобильська трагедія була для художника особливим періодом. Він спекотним літом разом із групою художників виїжджав у „зону”, захворів астмою. Бачив залишені людьми села, осиротілих лелек – цих найдавніших мешканців Київщини. Так народилася серія „Птах падає”, яка спрацьовує на створення образу „злетів і падінь”.

Водночас із великими монументальними роботами в архітектурі, станковими картинами, він ще і малював – постійно і всюди; на клаптиках паперу, серветках, навіть на шматках газети.

Тяжко перехворівши у 1995 році, коли світ для нього став обмеженим рамками лікарняної палати, він виходить на якийсь новий рівень своєї духовної галактики.

Від Трипільської культури, яку художник любив і вивчав, походить багато глиняних фігурок, що засвідчують культ жінки.

„Еталони краси? Абсурдне уявлення...” Тривожно-допитливі очі, розлам брів – однією лінією, губи-ластівки, голова опирається на руку. Жінки на березі моря, серед хмар, останнім часом – жіночі постаті, схожі на гори. Образ роздумів, чекання, передчуття Любові („Поцілунок”, „Любов”, „Акт”).

Гадаємо. у мистецький світ увійдуть „григорівські жінки”, як увійшли до нього жінки Гогена, Модільяні, Майоля.

...І останній рух його пензля – знак недомовленості. За три дні до смерті він на папері намалював складну чорно-білу (переважно чорну) композицію і чомусь приніс її з майстерні до дому. З лабіринту ліній знов винокає умовна постать жінки.

Саме ця композиція є завершенням як його мистецьких актів, так і його життєвої дороги.

Нерідко так траплялося з українськими митцями, що їх визнаня починалося із зарубіжжя. Григоров також пройшов і цією своєю дорогою: його роботи купувались на зарубіжних виставках, репродукції друкувались у пресі: Швеція, Австрія, Італія, Шотландія, Франція.

Називали його і „українським Модільяні”, нерідко порівнювали з Пікассо. Втім, він презентував саме свою країну, бо любив її і цінував.

Помер художник на зимового Миколи 19 грудня 2002 року.

Народився 8 червня 1939 року в с. Семенівка Мелітопольського району.

Віктор зростав звичайним хлопчиком повоєнних літ. Перший свій досвід в мистецтві він зробив “наколки”. Свого батька не пам’ятав, тому що той загинув на війні. Тато мріяв, щоб його син став льотчиком. Пізніше Віктор казав: “Літуни - художники неба”.

Закінчив школу в 1953 році, Віктор Федорович пробує поступати до Сімферопольського училища ім. М. Самокиша. Але його не приймають. Дуже болюче переживає хлопчик поразку, але на цьому не зупиняється. Він повертається додому й поступає у Мелітопольську художню студію. На той час ця студія була дуже популярна. Його керівником був вихованець Петербурзької академії мистецтв Іларій Чубич - людина самобутня, інтелігентна, з розвиненим відчуттям таланту. Одразу хлопчик йому сподобався й став улюбленим учнем.

Навчаючись в студії Віктор дуже відповідально відносився до роботи, навчання. Після закінчення студії вдруге спробує поступати у Сімферопольське училище. Йшов 1956 рік. На цей раз йому фортуна посміхнулась і він був прийнятий до Кримського художнього училища ім. М. Самокиша. Віктор багато займається самоосвітою, читає про велике мистецтво, великих майстрів живопису.

1961 році після закінчення училища вступає до Київського державного художнього інституту (майстерня монументального живопису народного художника України професора B. А. Чеканюка).

В інституті у майбутнього художника широке коло спілкування. Він зустрічається з талановитими, розумними, сміливими друзями - літераторами, музикантами, театралами.

Йому все цікаво. Роки навчання в інституті співпали з роками відродження в культурі 60-х років ХХ ст. вільної творчості, максимального самовираження, збереженням мистецьких цінностей. Дружба з мистецькими колами Києва згодом пішла йому на користь в роботі та житті.

З 1974 року Віктор Федорович приймає участь в різних вернісажах не тільки в Україні, а й за її межами.

Протягом всього життя природа і природнє у самому його єстві були органічні: він був закоханим у море, гори, небо, землю. На все життя в нього увійшов Кара-Даг - як символ Височини - Вічности.

Мистецтво В. Григорова зростало на найкращих зразках європейської культури, українських міфів і ритуалів, сакрального монументалізму.

Мистецька постать художника постає перед нами у своїй двоєдиній сутності: дитя Природи і водночас Маестро європейського рівня.

1987 рік - утворення першої неформальної творчої спільноти “Погляд”. Григоров стає одним із лідерів цього об’єднання (голова художньої ради монументального цеху).

Художник відкликається на події які відбувалися не тільки в Україні. Так була написана його стресова картина, коли Віктор Федорович дізнався про криваві події у Прибалтиці, - “Розстріляні надії ” (1991).

У різні роки його твори експонувалися в музеях і галереях України, Швеції, Австрії, Чехії, Югославії, Італії, Франції та ін. Його називали українським Модільяні.

Місія В. Григорова як художника на землі - стати “посередником між Богом і людьми.”

В. Григоров - це талановита і глибока, серйозна постать у сузір’ї сучасних художників України.

Розвиваючи традиції українського світового мистецтва Віктор Федорович створив свій стиль. Про нього казали: “Григоров - це стиль”.

Він брав участь у розписах Золотоверхого та Успенського соборів у Києві (1998-2000).

Роботи його зберігаються в Національному художньому музеї України(НХМ), Музеї-квартирі І. Кавалерідзе в Києві, в приватних колекціях за межами України.

В. Ф. Григоров - член Спілки художників України (НСХУ) з 1976 року.

Помер Віктор Федорович Григоров 19 грудня 2002 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Монументальні роботи:

- готель” Чорне море” - різьба по дереву (Одеса),1969-1971;

- Український дім - Флорентійська мозаїка (Київ), 1980;

- Київський інститут ім. Т. Шевченко - рельєф, різьба по каменю (Київ), 1977-1984;

- готель “Інтурист” - вітражі та гобелени (Київ, 1989);

- розпис Михайлівського Золотоверхого та Успенського соборів (Київ), 1998-2000.

Основні виставки:

- “Діалог через віки”, присвячена 1000-річчю хрещення Русі. Національний художній музей України. Київ, 1988.

- “Мысль», Берлін (Німеччина), 1989.

- персональна виставка, Відень (Австрія), 1991.

- “Єдність” : до 100-річчя українських поселень у Канаді, 1991.

- виставка, Падуя (Італія), 1992.

- персональна виставка, Лілль (Франція), 1993:

- персональна виставка в Сорренто (Італія), 1994;

- галерея “Lehalle”, Париж (Франція), 1996;

- персональна виставка, Единбург (Велика Британія),1997;

- галерея “DuViekxMovlin”, Руан (Франція), 1999;

- персональна виставка в Національному художньому музеї України (Київ), 2002;

- посмертна персональна виставка в Музеї сучасного мистецтва України (Київ), 2010.

(І. М. Бичева)

Література про життя та діяльність :

Авдеенко, С. И.  “Джоконда” Виктора Григорова // Мелитоп. краевед. журн. - 2018. - № 11. - С. 37-42.

Велігоцька, Н.  Українці в Відні // Образотворче мистецтво. - 1992. - № 2. - С. 35-37.

Григоров В.  Проблеми творчі і нетворчі : [інтерв'ю з В. Григоровим / записала Т. Придатко] // Образотворче мистецтво. - 1991. - № 2. - С. 28.

Енциклопедія сучасної України. – К., 2006. – Т. 6. – 712 с. – Із змісту : Григоров В. Ф. – С. 441.

Мистецтво України : біогр. довідник. – К. : Укр. енциклопедія, 1997. – Із змісту : Грігоров В. Ф. – С. 176.

***

Велігоцька Н. Дорога Віктора Григорова // Сучасність. – 2004. – №9. – С. 117-122.

Відійшов наш колега – Віктор Григоров : [некролог] // Образотворче мистецтво. – 2003. – № 4. – С. 82.

Велігоцька Н. Віктор Григоров – це стиль // Образотворче мистецтво. – 2002. – №1. – С. 84-86.

Проблеми творчі і нетворчі : [інтерв`ю з художником В. Григоровим] // Образотворче мистецтво. – 1991. – № 2. – С. 28-31.

Велігоцька Н. : [про життя і творчість В. Ф. Григорова] // Україна. – 1991. – №20. – С. 24-28.

***

 Григоров Віктор Федорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5702&lang=urkr

Леонід Усачов і хорова капела «Дніпрельстан»

            До історії музичної культури України Леонід Антонович Усачов (1899–1965) увійшов як талановитий композитор, диригент, організатор та художній керівник відомих хорових капел у Запоріжжі та Дніпропетровську.

Уродженець с. Червоне Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині Кіровоградська область), Л. Усачов у 1923 р. закінчив Харківський музично-драматичний інститут за вокальним, диригентсько - хоровим і композиторським фахом. Отримав блискучу школу з композиції та теорії музики у відомого педагога А. Корещенка (учень М. Римського-Корсакова), навчався співу та диригування у відомого італійського вокаліста й педагога, випускника Болонської консерваторії Ф. Бугамеллі.

Із Запорізьким краєм творчість митця була пов’язана упродовж 1928–1948 рр. Його найвищі здобутки цього періоду життя уособлюються з композиторською творчістю та керівництвом хоровою капелою «Дніпрельстан» – одним з найкращих хорових колективів південно-східного ареалу України першої половини ХХ ст.

Хорова капела «Дніпрельстан» була заснована Л. Усачовим у листопаді 1928 р. при хоровому гуртку робітничого клубу Дніпробуду. Вже 25 січня 1929 р. хор складом 30 виконавців дав перший концерт, який пройшов з великим успіхом. У травні цього ж року за ініціативи Л. Усачова була проведена олімпіада за участі колективів художньої самодіяльності з усього Запоріжжя. Апогеєм свята став виступ об’єднаного хору складом 500 чоловік у супроводі духового і струнного оркестру під керівництвом Л. Усачова. Директор обласного краєзнавчого музею у повоєнні роки А. Мільська у своїх спогадах наголошує, що «саме ця, перша на Запоріжжі олімпіада, дала початок масовому розвитку аматорського мистецтва в нашому краї».

Капела «Дніпрельстан» стала своєрідною творчою лабораторією композиторських пошуків Л. Усачова. Саме для капели він пише перші твори. Серед початкових композиторських спроб Л. Усачова багато хорових творів, написаних на слова членів Запорізького літературного об’єднання – А. Армера, В. Бешенцева, В. Дончака, І. Нікітіна, Л. Чернова, Г. Чупринки, Л. Яреська. Композиторські пошуки Л. Усачова 30-х рр. ХХ ст. увінчалися також створенням ліричного циклу «12 місяців» для хору, соліста та симфонічного оркестру; поеми «Електросерце» для хору та симфонічного оркестру; поеми «Ой, гоп не пила» на слова Т. Шевченка для хору, соліста та симфонічного оркестру;  хорових обробок українських та російських народних пісень; циклу романсів та хорових творів на слова Т. Шевченка.

Свою майстерність хорова капела на чолі з Л. Усачовим активно презентувала за межами Запоріжжя  – концерти у Дніпропетровську, Севастополі, Харкові; у 1935 р. представляла Дніпропетровську область на Всесоюзній олімпіаді музичних аматорських колективів у Москві, де була нагороджена за майстерне виконання класичного репертуару та народних пісень; у 1936 р. колектив отримав І премію на Першій українській олімпіаді самодіяльного мистецтва в Києві.

Періодично концерти хорової капели «Дніпрельстан» проходили у супроводі місцевого симфонічного оркестру під орудою Є. Ароцкера. У 30-х рр. капелою «Дніпрельстан» за участю симфонічного оркестру були поставлені опери «Євгеній Онєгін» П. Чайковського (1933), «Русалка» О. Даргомижського (1936), «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1937), музична картинка «Вечорниці» П. Ніщинського (1938). Виконання таких масштабних «полотен» на аматорській сцені є свідченням високої виконавської майстерності Л. Усачова та керованої ним хорової капели. За спогадами солістів капели Є. Білецької та А. Кушнєрова, «вистави та концерти колективу завжди проходили при переповнених залах».

На святкування 10-річного ювілею капели у грудні 1938 р. були озвучені її творчі досягнення: «Понад 800 концертів, які прослухало біля 2,5 мільйонів слухачів, величезний репертуар хорових творів українських, західноєвропейських, російських, радянських композиторів, чотири опери». У хоровій капелі «Дніпрельстан» розпочинав свій творчий шлях видатний український композитор Георгій Майборода, співав у капелі і юний Платон Майборода. Досліджуючи життя і творчість Г. Майбороди музикознавець О. Зінькевич наголошує: «Майборода активний учасник капели: співає в хорі (тенор), допомагає Усачову оркеструвати для інструментального ансамблю фрагменти опер, які своїми силами ставить капела».

Виходячи з того, що слава про робітничу капелу вийшла далеко за межі Запорізького краю, художня майстерність зросла до рівня професійної, у 1939 р. колектив реорганізовано у Державну капелу, яка почала працювати у новоствореній Запорізькій обласній філармонії. Так аматорський хор переріс у професійний, став одним з провідних хорових колективів України. Професіоналізм та самовіддача керівника забезпечили високий рівень виконавської майстерності капели «Дніпрельстан», втілення оригінальних ідей та якості інтерпретації музичних творів. Тож, маємо картину активної творчої еволюції колективу у довоєнний період.

З початком війни майже увесь чоловічий склад капели було мобілізовано. Тих, хто залишився, евакуювали у м. Чебаркуль Челябінської області. Там до 1944 р. колектив на чолі з Л. Усачовим обслуговує військові частини, заводи, госпіталі Уральського військового округу.

У 1944 р. капела «Дніпрельстан» повертається до Запоріжжя, де з кінця 1943 р. поновила свою діяльність обласна філармонія. За спогадами Л. Усачова, «відновити хорову капелу «Дніпрельстан» у її довоєнному художньому стані й вигляді було неможливо через відсутність професійних співаків – тенорів та басів». Незважаючи на це, географія гастролей колективу розширюється, насиченість концертних виступів в регіоні у післявоєнні роки є надзвичайно високою. Згідно архівних документів обласної філармонії, упродовж 1944–1948 років капелою «Дніпрельстан» виконано близько 200 творів світової й національної класики, радянських композиторів, обробок народних пісень.

У 1945 р. Л. Усачова прийнято до Спілки композиторів СРСР. Систематично Запорізькою обласною філармонією влаштовувалися авторські вечори композитора в яких брали участь хорова капела «Дніпрельстан», симфонічний оркестр та солісти-вокалісти філармонії. Творчому спадку Л. Усачова притаманна жанрова різноманітність, в якій спостерігається тяжіння до спеціалізації – вокального та хорового жанру. Найбільш масштабні твори композитора опера-балет «Муха-цокотуха»; «Сюїта на руські теми» та «Героїчна поема» для симфонічного оркестру; твори для хору та симфонічного оркестру – поема «Електросерце», поема «Моє Запоріжжя», «Дума про Запорізьку січ», поема «Ой, гоп, не пила», ліричний цикл «12 місяців», ораторія «За волю народную» та ін. з одного боку, є уособленням загально-класичних традицій ХІХ ст., а з іншого наділені індивідуальними стилістичними рисами, що склалися під впливом розвитку радянської культури  першої половини ХХ ст.

Наприкінці 1948 р. через побутові обставини Л. Усачов переїжджає до Дніпропетровська (очолив хорову капелу «Зірка» обласної філармонії, разом з О. Соловйовим засновує спілку композиторів Дніпропетровська), капела «Дніпрельстан» якийсь час ще фігурувала у звітних документах філармонії за 1949 р., але цього ж року була розформована.

І все ж, незважаючи на те, що Л. Усачов у 50–60-х рр. живе та працює у Дніпропетровську, його творчість і надалі пов’язана з музичною культурою Запоріжжя. У 1960 р. до декади української літератури і мистецтва, що проходила в Москві, запорізькими артистами була підготовлена поема Л. Усачова «Моє Запоріжжя» на слова поета П. Ребра, згодом співпраця двох митців увінчалась створенням хорових творів «Дума про Запорізьку Січ», «Любимий Дніпрогес» та ін. Композитор тісно співпрацював із Запорізьким обласним музично-драматичним театром, створюючи музику до спектаклів.

Л. Усачов був першим професійним композитором, творчість якого розгорнулася на теренах Запорізького краю і дала поштовх подальшому розвитку музичного професіоналізму в регіоні. Нині його твори, свого часу доволі популярні, практично не виконуються. Але немає жодного сумніву в тому, що творча діяльність Л. Усачова як яскравого учасника розбудови музичної культури Запоріжжя є і явищем загальноукраїнського процесу розвитку музичної культури першої половини ХХ ст.

(О. М. Антоненко)

Література:

Беженарь, О.  Історія Запорізької обласної філармонії (1939 - 2017) / О. Беженерь, Д. Школенко ; Ольга Беженерь, Дар'я Школенко ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького [та ін.]. - Запоріжжя, 2017. - 126 с. - (Старожитності Південної України ; вип. 33).

Антоненко, О. М.  Хорова культура Запорізького краю XX - початку XXI століть в аспектах музичної регіоналістики: дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата мистецтвознавства: спец. 26.00.01 / Олександр Миколайович Антоненко ; Нац. академія керівних кадрів культури і мистецтв. - К., 2014. - 20 с.

Усачов Леонід Антонович // Мистецтво України : біограф. довід. - К., 1997. – С. 599.

***

Козлова, І.  Капела «Дніпрельстан»: з хорового гуртка до Державної хорової капели / Ірина Козлова // Запоріз. правда. – 2015. – 2 квіт. (№ 36-37). - С. 16.

Антоненко, О.М.  Творчість Л. А. Усачова в контексті розвитку хорової культури Запорізького краю другої чверті ХХ ст. // Культура і Сучасність. – 2012. - № 1. – С. 150-155.

Шевченко, В.  Сумна традиція // Земля і власність. - 2004. - 1 берез. - С. 15.

Мільська, А.  Слава капели “Дніпрельстан” // Запоріз. правда. - 1969. - 10 серп. (№ 156). - С. 4.

Перший прилюдний виступ нових капел: перед концертом – виступ українських письменників // Червоне Запоріжжя. – 1929. – 25 трав.

Закінчила Бердянське медичне училище. Працювала медсестрою в Куйбишевській (нині - Більмацькій) центральній районній лікарні. Була мобілізована на десятий день війни, у липні 1941 року. Військову службу старший сержант медичної служби Суржик проходила санінструктором роти 1339-го гірсько-стрілецького полку 318-ї стрілецької Новоросійської дивізії. Разом із однополчанами штурмувала Сапун-гору, визволяла Закарпаття, воювала на території Польщі та Чехословаччини. Катерина Митрофанівна надавала першу медичну допомогу, виносила з поля бою поранених. Сама дістала поранення, але після лікування повернулася у свою дивізію. Навесні 1944 року під час штурму Севастополя в бою за Сапун-гору знову отримала поранення.

Восени 1945 року після демобілізації фронтовичка повернулася у рідний район і працювала в лікарні. Її стаж медичної сестри сягає півстоліття.

Нагороджена орденами: Слави ІІІ ступеня, Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, “За мужність” ІІІ ступеня, “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІІ ступеня ; медалями: “За бойові заслуги”, ”За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”, ”Ветеран праці” та багатьма ювілейними медалями.

Указом Президента України № 275/2018 “Про призначення довічних державних стипендій учасникам бойових дій у період Другої світової війни 1939-1945 рр.” відзначили і Катерину Митрофанівну Суржик.

Література та інтернет-ресурс:

Ветерану з Більмака призначено довічну стипендію // Знамя труда. - 2018. - 15 сент. (№ 37). - С. 2.

Коноваленко, О.  “Навіки залишусь фронтовою сестрою” // Запоріз. правда. - 1985. - 8 трав.

Тимощук, О.  Рятівниця // Прапор комунізму. - 1985. - 6 квіт.

Суржик Катерина Митрофанівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=7180&lang=ukr

Література:

Крафт, Л.  Многофункциональная фабрика : [бесідаз дир. ПАТ «Мелитопольськевиробниче - торгівельнепідприємство «Елегант» С. Сакун] / Лина Крафт // Главная газета Мелитополя. - 2013. - 6 - 12 нояб. (№ 45). - С. 4.

Кузнецова, А.  След на земле : [Л. А. Шевченко (1983-1999 рр. - дир. фабрики)] // Мелитоп. ведомости. - 2010. - 16 - 22 июня (№ 24). - С. 17.

Валентинова, А.  Лучшая торговая марка Мелитополя // Мелитоп. ведлмости. - 2009. - 10 июня (№ 24). - С. 4.

Левченко, И.  Золотые руки и сердца // Наш город Мелитополь. - 2004. - 10 июня. - С. 8, 15.

Від кустарної майстерні — до сучасного підприємства “Елегант” // Запоріз. правда. - 2004. - 12 черв. - С. 4.

(Гнєдашев В. М.)

Народився майбутній маршал 16 червня 1894 в с. Андроники нині Ярославського району Ярославської області в селянській родині.

Пройшов випробування Першою світовою війною. Був двічі поранений і двічі контужений. Без коливань приймає він Лютневу, а згодом і Велику Жовтневу революції 1917 р.. Демобілізувавшись зі старої армії, Ф. Толбухін як професійний військовий брав участь у створенні місцевих військових комісаріатів, став кадровим офіцером Червоної Армії.

Свою службу у військах Толбухін поєднував з навчанням у Військовій академії імені М. В. Фрунзе.

На початку Великої Вітчизняної війни він був начальником штабу Закавказького, а потім Кримського фронтів. У 1942 р. його призначають командувачем 57-ю армією Сталінградського фронту, яка брала участь в оточенні, блокуванні та розгромі ворожих військ під Сталінградом, а в березні 1943 р. командувачем військами Південного фронту. У вересні 1943 р. війська Південного фронту підійшли до річки Молочної. Тут вони зупинилися перед новим оборонним рубежем противника, ще сильнішим, ніж на річці Міус. Центром оборони був Мелітополь.

На підготовку операції по прориву гітлерівських укріплень на річці Молочній Ставка надала командуванню Південного фронту тільки три доби. 26 вересня 1943 р. почався наступ військ Південного фронту. З першого ж дня бій прийняв виключно наполегливий і затяжний характер. До 30 вересня радянським військам вдалося вклинитися в оборону противника лише на 2-10 км. Щоб уникнути зайвих втрат, генерал Толбухін вирішив тимчасово призупинити наступ. Поповнивши боєприпаси, провівши необхідні перегрупування військ і перебудувавши управління, фронт 9 жовтня відновив наступ, особливо відзначившись південніше Мелітополя. 10 жовтня її передові з`єднання 28-ої армії вийшли до південної околиці Мелітополя. Розвиток подій 9 і 10 жовтня показав, що план операції необхідно суттєво відкоригувати. Стало очевидним, що супротивник, визначивши напрям головного удару, зосередив тут свої основні сили. Південніше Мелітополя створилися більш сприятливі умови для розвитку успіху, але досягти це силами однієї 28-ї армії було неможливо, потрібне нове перегрупування військ фронту. Тому сюди перекинули 51-у армію, танковий і кавалерійський корпуси. Перегрупування військ проходила в надважких умовах: у приазовських степах розігралася нечувано сильна негода. Прийняті командуванням фронту заходи дали позитивний результат. 13 жовтня 51-а армія у взаємодії з 28-ю армією ввійшли в південну частину Мелітополя, а 23 жовтня радянські війська оволоділи містом повністю. Війська правого крила фронту (з 20 жовтня він став іменуватися 4-м Українським), посилені 3-ю гвардійською армією, переданою з 3-го Українського фронту, прорвали німецьку оборону і на північній ділянці. Спроба німецького командування утримати рубіж по річці Молочній шляхом введення нових сил, перекинутих з інших напрямків, зазнала провалу. 26 жовтня німецько-фашистські війська змушені були почати загальний відступ і 27 жовтня вдалося визволити районний центр Якимівка. Тут по вул. Радянській, 66 з листопада 1943 по лютий 1944 р. містився штаб 4-го Українського фронту. Вдячні якимівці 1968 року на цьому будинку встановили меморіальну дошку, а 1974 р. на честь 30-річчя визволення Якимівського району від німецько-фашистських загарбників вул. Радянську перейменували на вул. Толбухіна.

У ході цієї операції війська 4-го Українського фронту розгромили 8 ворожих дивізій, завдали втрат 12 дивізіям, очистили від противника майже всю Північну Таврію і блокували з суші гітлерівське угруповання в Криму. У зимовій кампанії 1944 р. 4-й Український фронт під командуванням генерала Толбухіна брав участь в операції з ліквідації плацдарму противника на Дніпрі в районі Нікополя.

Потім була Кримська операція, яка закінчилася повним розгромом двохтисячної 17-ої фашистської армії. У 1941-1942 рр. гітлерівським військам знадобилося 250 днів, щоб оволодіти Севастополем, а в 1944 р. Радянська Армія звільнила його за 5 днів. Для очищення від противника всього Кримського півострова їй знадобилося 35 днів.

В середині травня 1944 р. Ставка призначила генерала Толбухіна командувачем військами 3-го Українського фронту. Попереду були звільнення від фашистів Молдавії, Румунії, Болгарії, Югославії. Після війни він командував Закавказьким військовим округом.

17 жовтня 1949 р. Федора Івановича Толбухіна не стало. Урна з його прахом встановлена в Кремлівській стіні.

За великі військові заслуги Маршал Радянського Союзу (1945) Федір Іванович Толбухін був удостоєний звання Героя Радянського Союзу (1965, посмертно), нагороджений 2 орденами Леніна (1944, 1945), 3 орденами Червоного Прапора, орденом «Перемога» (1945), 2 орденами Суворова 1 ступ. (1943, 1944), Кутузова 1 ступ. (1943), Червоної Зірки (1938), медалями, а також іноземними нагоордами. Він – Народний Герой Югославії, Герой Народної Республіки Болгарія.

Література про життя та діяльність

[Федор Иванович Толбухин] // Героев славых имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-сост. и ред. Н. Кузьменко ; авт. кол. : В. Чернолуцкий и др.]. – Запорожье, 2010. – С. 100-101.

Толбухин Федор Иванович // Гнедашев В. Акимовский район в Великой Отечественной войне / В. Гнедашев. – Акимовка, 2005. – С. 57.

Толбухин Федор Иванович // Абрамов А. У Кремлевской стены / А. Абрамов ; Алексей Абрамов. – 7-е изд., доп. – М. 1987. – С. 256-257.

Лахманлос З. Маршал Ф. І. Толбухін : до 80-річчя з дня народження / З. Лахманлос // Слово трудівника. – 1974. – 15 черв.

Вулиця імені Толбухіна

Толбухин Федор Иванович // Герои Советского Союза. Их именами названы улицы Запорожья. – Запорожье, 2010. – С. 111-112.

Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії : (довід. і корот. бібліогр. списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста). – Запоріжжя, 2008. – С. 198-199.

Улица Толбухина // Справочник улиц и переулков города Запорожье. – Запорожье, 1998. – С. 58.

Вірність пам`яті священна : [в т. ч. про про перейменування вул. Радянська на честь Маршала Рад. Союзу Ф. І. Толбухіна : смт Якимівка] // Слово трудівника. – 1974. – 17 жовт.

Меморіальна дошка

[Меморіальна дошка на буд. № 66 по вул. Толбухіна в смт Якимівці, де містився штаб 4-го Укр. фронту під командуванням генерала Ф. І. Толбухіна]// Об`єкти культурної спадщини Запорізької області : каталог-довідник. – К., 2012. – С. 464.

[Будинок, у якому містився штаб 4-го Укр. фронту : меморіал. дошка 1968 р.] // Меморіальні комплекси, пам`ятники, братські могили, поодинокі захоронення та пам`ятні знаки загиблим у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. на території Запорізької області / Запоріз. обл. рада ; Запоріз. орг.-ція Укр. т-ва охорони пам`яток історії та культури. – Запоріжжя, 2008. – С. 58.

Акимовский штаб // Гнедашев В. Акимовский район в Великой Отечественной войне / В. Гнедашев. – Акимовка, 2005. – С. 46-47.

[Мемориальная доска на здании, где размещался штаб 4-го Укр. фронта] // Памятники истории и культуры Украинской ССР : каталог-справочник / Ин-т истории АН УССР [и др.]. – К., 1987. – С. 196.

Вірність пам`яті священна : [в т. ч. про встановлення меморіал. дошки на будинку № 58 по вул. Радянській, де знаходився штаб 4-го Укр. фронту під командуванням генерала Ф. І. Толбухіна] // Слово трудівника. – 1974. – 17 жовт.

Література:

Лютый, А.  [Павел Михайлович Миклашевский] // Лютый, А. П. Очерки истории Северной Таврии / А. Лютый, О. Варяник. – Запорожье, 2007. – [Т. 2. Землевладельцы]. - С. 648 с.

Лохматова, А.  Становлення земської школи і її розвиток у 60-90-х роках ХІХ століття : [в т. ч. про П. М. Міклашевського] // Лохматова, А.  Катеринославське земство / А. Лохматова ; Алла Лохматова ; ЗДУ [та ін.]. – Запоріжжя, 1999. – С. 121-122.

Для запорізької фотожурналістики Яків Шубін уособлював цілу епоху.  Поціновувачам прекрасного він відомий як майстер художньої фотографії, людина, яка своєю творчістю прославила Запоріжжя.

Його роботи не лише з реалістичною точністю відображали дійсність. Він умів привнести в свої твори щиру художню образність. На кожен предмет чи явище мав свій власний погляд.

Учасник численних експозицій колишнього СРСР, Великобританії, США, Італії, Бразилії, Франції... Персональні виставки всесвітньо відомого фотохудожника відбувалися в Києві, Ялті, Москві, а також в рідному Запоріжжі. Його роботи увійшли до салонних фотоальбомів, виданих у Франції, Великобританії, Німеччині.

В арсеналі фотохудожника багато звань і нагород - лауреат Всесоюзного фестивалю народної творчості, переможець українського республіканського конкурсу художніх слайдів і слайдофільмів, удостоєний бронзової медалі ВДНГ СРСР, нагороджений спеціальним дипломом Міністерства культури СРСР та ін.

Унікального фотохудожника, неординарної особистості не стало далекого 1999-го. Але творчість запорізького майстра залишилася на  згадку усім шанувальникам його таланту. 

Знімав Яків Шубін в основному пейзажі, натюрморти, портрети і оголену жіночу натуру. Фотографував те, що на його погляд, красиве. Про жанри говорити складно, тому що роботи його багатогранні і багатопланові, у кожного породжують свої емоції. В них - розмаїття фарб, радість любові і біль самотності, насолодження природою, юністю, красою людського тіла. Про все це, тобто про життя у всіх його проявах “розповідають” фотополотна.

Головний фірмовий знак робіт майстра полягав в світлі: воно проливалося по-особливому, якось зсередини.

Остання прижиттєва персональна виставка фотохудожника відбулася у квітні 1999 року. Вона мала поетичну назву “Поезія в прозі” і була присвячена 50-річчю майстра і 30-річчю його творчої діяльності. На виставці було представлено понад 100 робіт: портрет, натюрморт, пейзаж, ню. Деякі з них вражають нестандартним художнім рішенням. Без перебільшення їх можна назвати поезіями в фотографіях - так вишукано умів Яків Шубін перетворювати дійсність в лірику.

До речі, виставки під вище згаданою назвою експонувалися неодноразово. Виявляється Яків займався літературною творчістю, працював завлітом Запорізького лялькового театру. Недаремно про його фотографії говорили, що це “вірші, написані фотокамерою”.

1997 року в Києві в Українському домі відбулася перша виставка фотохудожника в столиці), яка була організована за допомогою колишнього депутата України Олександри Кужель. Виставка мала великий успіх.  Про це свідчать численні записи в книзі відгуків та в пресі. Критики відзначали, що роботи Якова Шубіна мають магічну силу впливу.

Посмертна персональна виставка Якова Шубіна була влаштована у Запоріжжі родичами, друзями, шанувальниками. На огляд глядачів було представлено понад 70 фотомініатюр - маленьких художніх шедеврів, в яких автор втілив свою фантазію, своє бачення світу.

Яків Шубін, як і багато наших українців назавжди підкорив Москву. Так, 1987 року в Москві проходили Дні України. На ВДНГ демонструвалися слайди, зроблені запорізьким фотохудожником - пронизливо-щирі, поетичні. Його творчість не залишилася непоміченою. Невдовзі Шубін отримав пропозицію від популярного свого часу журналу “Огонек” опублікувати свої фотознімки в цьому виданні. Саме з 12-го номера 1989 року цього журналу, де була опублікована похвальна стаття про запоріжця і його фотомініатюри, до Якова Шубіна прийшла велика слава і популярність.

Згодом з творчістю фотомайстра регулярно знайомилися читачі журналів “Наталі”, “Селянка”, “Домовий”, Махаон”, “Лель”, щотижневиків “Співрозмовник”, “Московський комсомолець” та ін.

Великою вдачею в житті стала для фотохудожника персональна виставка  в московському Центральному будинку художника (1992 р.). До нього такої честі удостоїлись лише троє колег - москвич Валерій Плотніков, француз Анрі-Картьє Брессон і американець Адам Сміт. Виставка стала значною  подією в культурному житті російської столиці.

Творчість Якова Шубіна високо оцінювали естрадні зірки першої величини А. Пугачова, В. Леонтьєв, Л. Вайкуле, Ян Табачник, Таїсія Повалій... Першим, кого почав знімати Шубін, був Валерій Леонтьєв. Зокрема, для нього фотограф зробив 150 слайдів. Потім роботи майстра побачили інші продюсери, зірки, почали запрошувати... Він зробив чудові портрети Валерії, Христини Орбакайте і Володимира Прєснякова, Анжеліки Варум і Лайми Вайкуле. Сама Алла Борисівна Пугачова була вражена роботами Шубіна, і захотіла з ним співпрацювати. Фотограф зробив серію вдалих її портретів.

“Коли я знімаю “зірок”, - говорив Я. Шубін, - я створюю художні образи, духовні фігури. Саме тому “зірки” самі знаходять мене і запрошують зробити фотознімки”.  

Також фотограф отримав пропозицію про співпробітництво з командою кліпмейкерів “Арт Пікчерс Груп”, яку очолювали Ф. Бондарчук та С. Михалков.

Москва давала фотохудожнику низку можливостей: бувати в “тусовці”, його запрошують на різні свята та презентації, його унікальні фотографії купують відомі артисти, продюсери, банкіри. Про нього багато і часто пишуть, в основному московські видання.    

Яків Шубін народився і все життя прожив у Запоріжжі. Він міг виїхати до Росії - там його цінували, там він був потрібний. Була змога виїхати і за кордон. Свого часу Шубін працював фотографом на “Мосфільмі”, і разом  зі знімальною групою фільму “Ваш вихід, дівчата!” потрапляє до Франції.  У Якова була можливість залишитися там. Французька влада пропонувала притулок (з наданням усіх пільг). Але він не скористався таким шансом.

Сестра фотохудожника, яка мешкала в Ізраїлі, запрошувала його переїхати на історичну батьківщину. Але він не скористався відкритою візою. Шубін залишався в Україні, в улюбленому Запоріжжі. Хоча й не мав тут нормальних умов для творчого розвитку.

Багато робіт Якова Шубіна сьогодні знаходяться в приватних колекціях як в Україні, так і за кордоном. Творчим доробком фотохудожника після його смерті мала право розпоряджатися сестра.

Яків Шубін залишиться для всіх, хто знав його чи був знайомий з його творчістю, великим майстром, який творив на межі світла й тіні.

(О. В. Нежижим)

            Література:

Шубин Яков // Запорожский фотоклуб, 1963 - 2013 : 50 годовщине Запорожского фотоклуба посвящается. - [Запорожье], 2013. - С. 127.

***

Ермилова, И.  Ушел из жизни Яков Шубин // Индустр. Запорожье. - 2000. - 25 окт. (№ 227). - С. 3.

Мир Якова Шубина // Индустр. Запорожье. - 2000. - 11 нояб. (№ 240). - С. 3.

Глыва, М.  Яков Шубин: тридцать лет творчества // МИГ. - 1999. - 8-14 апр. (№ 14). - С. 2.

Евгеньева, В.  Прощание с Яковом Шубиным // Индустр. Запорожье. - 1999. - 7 окт. (№ 196-197). - С. 2.

Кузьменко, Н.  Маленькая железная дверь в стекле : сорок дней назад ушел из жизни Яков Шубин // МИГ. - 1999. - 11-17 нояб. (№ 45). - С. 22.

Гайдабура, В.  “Стихотворениям в фото” аплодирует Киев : [про персонал. виставку Я. Шубіна]  // Индустр. Запорожье. - 1997. - 18 дек. - С. 10.

Иванченко, В. Шубин ангажирован снимать “звезд” на межнациональной “Песне года” // Теленеделя. - 1997. - 2 окт.-12 окт. (№ 40). - С. 3.

Шубин, Я.  Якова Шубина - в студию! А также - в отдельную квартиру! : [интервью с Я. Шубиным / беседовала Г. Соловьева] // Теленеделя. - 1997. - 16-26 янв. (№ 3). - С. 3.

Гранишевская, Е.  Яков Шубин в ожидании чуда // Теленеделя. - 1996. - 22-28 янв. (№ 3). - С. 10.

Егорова, И.  Свет и тени Якова Шубина // Индустр. Запорожье. - 1996. - 7 авг. (№ 131-132). - С. 10.

Шкарупа, С. Яков Шубин покоряет Ялту [о фотовыставке Я. Шубина «Стихотворения в прозе»] // Запороз. Січ. - 1996. - 30 авг. - С. 13.

Гранишевская, Е. «Домовой» на крыльях «Махаона» вознес Шубина к «Звездам» // МИГ. - 1994. - 30 апр. (№ 18). - С. 10.

Бережний, В.  Хай москвичі подивляться : [про персонал. фотовиставку Я. Шубіна] // Запоріз. правда. - 1993. - 31 берез. ( № 59). - С. 1.

Москва! Там Шубин торжествует // Запороз. Січ. - 1993. - 8 квіт. (№ 65). - С. 1.

Николаев, Г.  Поэзия и проза // Запороз. Січ. - 1993. - 11 серп. (№ 145). - С. 3.

Иваненко, П.  Притяжение двух миров // Запороз. Січ. - 1992. - 17 черв. (№ 107). - С. 3

Література та інтернет-ресурс:

Нещерет, Т. “А бандура плаче: прощавай, козаче...” // Наш город. - 1996. - 1 жовт.

Пронін Віктор Михайлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=6949&lang=ukr

Інтернет-ресурс:

Ігнатуша, О. М. Мовчан Олександр Мартинович[Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=6605&lang=ukr

Героя України (посмертно), командира механізованої роти спеціального призначення 9-го полку спеціального призначення Південного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України (в/ч 3029). Лейтенант Завада зі своєю ротою приймав участь в АТО. Загинув поблизу с. Маринівка Шахтарського району Донецької області;

Література:

Адельберг, Л.  Мосты Запорожья / [Л. И. Адельберг ; Лев Адельберг]. – Запорожье : Тандем-У, 2005. – С. 46-47.

[Cдан в эксплуатацию автотранспортный мост на о. Хортица] // Индустр. Запорожье. - 1974. - 2 июля.

Література про життя та діяльність :

Гасик Михайло Іванович // Пологи - столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – С. 61-62. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 5).

80-річчя академіка НАН України М. І. Гасика // Вісн. НАНУ. - 2009. - № 6. - С. 65-66.

Література:

Воян, Л.  Как печатается наша газета / Лиза Воян // Мотор Січ. - 2014. - 24 лип. (№ 49). - С. 2.

Чубенко, В.  Люди, которые делали нашу газету // Мотор Січ. - 2014. - 6 листоп. (№ 78). - С. 2.

Ахметова, Н. Служа заводу // Мотор Січ. - 2009. - 4 черв. (№ 34). - С. 4-5.

Ахметова, Н.  Без времени и пространства // Мотор Січ. - 2004. - 3 черв. (№ 34). - С. 4-8.

Елкина, В.  Листая пожелтевшие страницы // Мотор Січ. - 2004. - 11, 18берез. - С. 4.

Література:

Лановейчик, В. И.  Аэроклуб имени П. Д. Осипенко // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А-Л. - С. 54-56.