Ольга Будугай, Андрій Будугай

 

Сторінки історії Запорозького козацтва

 

Сценарій літературно-історичних вечорів

(з використанням збірки«Козацька літератка»)

 

Оформлення зали: символи України і клейноди

Запорозького козацтва (або їх макети)

 

Сторінка перша.   Зародження Січі

 

(Лунає музика «Запорозького маршу». На сцені з’являються ведучі)

 

Ведучий: Дорогі друзі! Щиро вітаємо всіх вас у цій святковій залі, де ми зібрались разом, щоб перегорнути хвилюючі сторінки історії славного Війська Запорозького Низового і вшанувати світлу пам’ять лицарів, які не жаліли власного життя за рідну землю українську, за віру християнську, за волю і щастя всього народу. А краще відчути дух запорозького лицарства нам допоможуть поезії із збірки Ольги та Андрія Будугаїв «Козацька літератка»(Читає вірш «Україна»).

 

Ведучий: Запорозька Січ... Хто з дитинства не знайомий з яскравим образом мужнього козака-запорожця, захисника рідної землі? На легких чайках гуляли лицарі України по морях, беручи неприступні фортеці вражі, визволяючи бранців-земляків із турецької неволі, повертаючи матерям синів і дочок. Славним називали Запорожжя знедолені кріпаки-втікачі.

 

Ведучий: Михайло Карамзін зауважував, що «козаки організували воєнну християнську республіку», де «заклалось славне Запорожжя і розлило із себе дух козацтва по всій Україні». Запорізька Січ з перших кроків свого існування заявила про себе як про сповна життєздатне утворення, сила і вплив якого підтверджувалися два з половиною сторіччя його існування.

 

Ведучий: Микола Гоголь з гордістю писав: «Так ось вона, Січ? Ось це гніздо, звідки вилітають усі ті горді й міцні, як леви, ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну». А цариця Катерина ІІ називала Січ-матір «гнездом своеволия», мріяла про її знищення і домоглась цього (читає вірш «Епоха козацька»).

 

Ведучий: Історик Володимир Сергійчук підкреслив: «Українську козаччину спричинили тодішні суспільні й політичні відносини: постійні набіги кримських ханів на Україну, майже щорічні загрози грабіжницьких наступів турецьких агресорів, котрі плюндрували українські землі, забираючи в полон тисячі й тисячі людей (вірш «Ясир»).

 

Ведучий: Шляхетській Речі Посполитій доля українського народу була байдужою. Ставши 1511 року данником Кримського ханства, Польща виплачувала щорічно 400 поставів сукна і 12.000 золотих червонців. А тим часом на ринках Кафи (нині – Феодосія), Козлова (нині – Євпаторія), Бахчисарая турки і татари, греки і євреї продавали бранців-християн. Як справедливо зазначив Михайло Драгоманов, «замість торгу хлібом почався на узбережжі Чорного моря торг невільниками» (Вірш «Аркан»).

 

Ведучий: Перші згадки про козаків на Україні у письмових джерелах з’явились у 80-90-х роках XV століття. І навіть є письмові свідчення зарубіжних авторів. Сама ж історія Запорозького козацтва сягає коріннями у сиву давнину, коли втікачі від феодальних утисків почали гуртуватися за порогами Дніпра для захисту від нападів ординців спочатку у невеликі ватаги, а пізніше – в досить сильні дружини. Справжньої сили козацтво набуло в XVI-XVII століттях.

 

Ведучий: Слово «козак» означає «вільна озброєна людина» і прийшло до нас із тюркських мов. «Запорожцями» захисників України назвали за місцем їх перебування – за порогами Дніпра-Славути. Пороги – це частки твердої кам’янистої породи, що не розмивається водою. Вони утворювали небезпечні для плавання на човнах водоверті. Найгрізніший поріг мав промовисту назву Ненаситець.

 

Ведучий: Історія Запорозького козацтва пов’язана з історією восьми Січей. Слово «Січ» своїм походженням завдячує дієслову «сікти», «робити засіки», тобто дерев’яні укріплення козаків. Перша Січ була заснована в середині XVI століття князем Дмитром Вишневецьким, відомим ще під легендарним іменем Байди, який з гідністю помер, підвішений на залізні гаки, за наказом султана. У 1556 році Дмитро Вишневецький спорудив фортецю-замок на острові Мала Хортиця, організував козаків для відсічі від нападів ворога (вірш «Хортиця»).

 

Ведучий: Захищав від татарських набігів нашу Січ-матір і Великий Луг-батько, що був низиною з багнистими місцями, вкритий лісом, травами, очеретом. Тут козаки обробляли родючу землю, рибалили, полювали, розводили бджіл, але були вимушені ніколи не випускати із рук зброї. Боронившись від ворога, вони закривали собою всю Україну. Це був дивовижний випадок в історії – народ, якому не давали мати свою державність, створив самостійні регулярні збройні сили, що є неодмінною ознакою державності (вірш «Незалежність»).

 

Ведучий: Відома дослідниця історії запорозького лицарства Олена Апанович стверджувала, що «до лав козацтва вступали найсміливіші, наймужніші люди – адже на них чекали військові походи й битви, тривала повсякчасна боротьба проти напасників». Запорожці відродили до життя спустошені татарами українські степи. Кордони Вольностей Війська Запорозького Низового в різні часи змінювалися. Але найчастіше це були землі сучасних областей: Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської, Луганської.

 

Ведучий: На Січі жили нежонаті козаки та юні джури-хлопчики, яких батьки самі приводили вчитись військовому мистецтву або всиновлені запорожцями сироти. Кожному доступ на Січ був вільним, але вимагалось дотримуватись п’яти умов:

 

    1) бути вільною нежонатою людиною;

    2) розмовляти українською мовою;

    3) присягнути на вірність цареві(коли були під Росією);

    4) сповідати православну віру;

    5) пройти повне навчання(приблизно 7 років).

 

У Січ міг прийти і жонатий селянин, але, ставши козаком, мусив жити винятково доброчесно. Його карали смертною карою, якщо приводив у Січ матір чи сестру, не кажучи вже про дружину (Вірш «Жінки Вкраїни»).

 

(Виконується пісня або якийсь номер самодіяльності,

пов’язаний з козацтвом)

 

Ведучий: Прийнятий до лав козацтва записувався в один з 38-ми січових куренів і змінював прізвище на нове прізвисько, яке влучно його характеризувало. Так, архіви зберегли прізвисько генерал-майора князя Потьомкіна, який вступив до складу Запорозького товариства з честолюбства чи страху. Його січовики прозвали Грицьком Нечесою (чи Нечосою), бо той носив на голові велику перуку, напудрену і високо підбиту.

 

Ведучий: Хто вступав у Січ раніше, мав перевагу перед тим, хто вступав пізніше, тому останній називав першого «батьком», хоч цьому «батькові» могло бути 20, а «синові» 40 років і більше. Про кількість козаків у війську самі лицарі казали так: «У нас, що лоза, то козак, а де байрак, то там по сто, по двісті козак».

 

Ведучий:Протягом свого понад двохсотрічного існування запорозькі козаки послідовно змінили вісім Січей:

 

1) Хортицьку,

2) Базавлуцьку,

3) Томаківську,

4) Микитинську,

5) Чортомлицьку,

6) Олешківську,

7) Кам’янську,

8) Нову, або Підпільненську,яку зруйнували російські солдати за наказом Катерини ІІ у 1775 році. Їм удалося це зробити через обман.

 

(Назви Січей можна написати на плакатах великими літерами і помістити в залі до початку вечора)

 

(Лунає пісня «Запорозькі козаки» на слова Вадима Крищенка

й музику Геннадія Татарченка)

 

 

Сторінка друга.   Віра запорожців

 

(На сцені з’являється нова група ведучих і читців)

 

Ведучий: (Читає вірш «Євангеліє») Так, запорожці завжди боронили рідну землю від побусурманення християнських душ. Без січового братства тяжко було б Україні зберегти свою віру, бо жоден з правителів, у чиї б руки не переходила ця стражденна земля, не міг чи не хотів забезпечити її волю. Лише козаки вірно захищали Батьківщину, християн, бо й самі входили  до «християнської козацької республіки».

 

Ведучий: Воля і дух січовика були загартовані в кривавих боях з ворогом. Але душа прагнула єдності з Господом. Певно, ніхто так не цінує життя і можливість подальшого розвитку душі, ніж людина, що вимушена кожну мить ризикувати життям і зазирати смерті в очі (Вірш «Віра»).

 

Ведучий: Не випадково перед походом гетьмани кликали козаків на бій за віру православну, за Україну, ставлячи поміж цими поняттями знак рівності (Вірш «Молитва»).

 

Ведучий: Після кожного походу запорожці найбільшу частину військової здобичі віддавали у Січову церкву. Будували храми у кожній з восьми Січей, а коли у 1775 році цариця Катерина ІІ знищила Нову Січ, козаки вирушили за Дунай, де утворили Задунайську Січ. З собою вони взяли ікону Пресвятої Богородиці, яку врятували від ворога. Де б не будували свої Січі запорожці, обов’язково зводили храм своєї заступниці Богоматері, а свято Покрови 14 жовтня відзначали особливо пишно і вважали його своїм храмовим святом (Вірш «Церква Покрови»).

 

Ведучий: Щиро молились козаки і Спасителеві – Ісусу Христу. Його образ, а також зображення архістратига Михаїла, що керує Воїнством Небесним, вишивали на козацьких хоругвах, прапорах (Вірш «Ангел-архістратиг»).

 

Ведучий: До Господа козаки звертались у найскрутніші хвилини життя в турецькій неволі, на полі бою, у хвилини розпачу, гірких роздумів та у хвилини радості. На схилі літ, думаючи про спасіння душі, степові лицарі за власним бажанням могли піти до монастиря, або завершити свій земний шлях в молитвах, пості, зверненнях до Бога в далеких, закинутих в степу бурдюгах-землянках («Вірш «Хрест).

 

(Виконується пісня «Молитва» або відповідний виступ

школярів чи гостей свята)

 

 

Сторінка третя.   Козацька старшина і клейноди

 

Ведучий: А тепер, друзі, послухайте про козацьку старшину, що здійснювала керівництво збройними силами України. Січовики цінували у ватажках не шляхетне походження, а особисті здібності. На керівні посади обирали сміливих, мужніх у бою, розумних, кмітливих, чесних, справедливих. Талановиті козаки проходили в боях і гартували у випробуваннях свої характери, набували досвіду у Січі – своєрідній військовій Академії України. Кожен пам’ятав, що найтяжчим злочином є зрада Вітчизні.

 

Ведучий: Уряд Запорозької Січі називали Кошем. Цю назву мало також і все козацьке Військо. На його чолі стояв кошовий отаман, чия влада була необмеженою. Але й питали з нього козаки дуже суворо. Не випадково січовики казали: «До булави треба голови». Як символ влади булава вручалась новообраному або переобраному на новий термін керівництва кошовому щороку 1 січня у день виборів на січовому майдані (Вірш «Отаман кошовий»).

 

Ведучий: (Читає вірш «Булава») Разом з кошовим обирали і військового суддю, писаря, обозного, осавулу. По куренях – своїх курінних. Розумний і чесний курінний отаман користувався серед товариства особливою повагою. Він мав необмежену владу над козаками свого куреня, але й мусив дбати про них (Вірш «Курінний»).

 

Ведучий: Усе Запорізьке Військо Низове поділялось на 38 куренів, до яких приписувалось усе чоловіче козацьке населення Запорожжя, включаючи і мешканців зимівників по дев’яти округах-паланках Вільностей Війська Запорозького Низового. (Якщо є карта Вольностей, показати паланки, кордони) (Вірш «Курінь»).

 

Ведучий: Про те, що в старшину обирали рівних серед усіх козаків, свідчить цікавий звичай: старі поважні січові діди, тобто козаки-ветерани, обмазували новообраному кошовому отаманові голову багнюкою чи сипали на нього землю, пісок. Цим вони його попереджали, щоб кошовий не забував, що він такий же козак, як і його побратими і не прагнув стати вище над усім товариством. Найстарші козаки-січовики пильно слідкували за дотриманням усіх важливих лицарських звичаїв (Вірш «Діди січові»).

 

Ведучий: Постійно проводячи час у походах, війнах, запорожці не мали змоги складати закони. За них правили традиції: не допускати жінок на Січ, за звичаєм судити злочинців, поділятись на курені, збиратись на ради тощо. Разом із січовими дідами охоронялись січові традиції ще суддею – другою після кошового особою в Запорозькому війську, що відповідав і за військову печатку. У своїх рішеннях суддя керувався не законом, якого на Січі не було, а неписаними нормами козацького життя. Повагою серед козаків користувалися й інші представники старшини (Вірш «Писар»).

 

Ведучий:(Читає вірш «Хорунжий») Цю людину мусили бачити козаки і в кривавім бою, і на майдані на січовій раді, бо довірено йому сам прапор (Вірш «Прапор»).

 

Ведучий: Прапори куренів чи сотень називали значками («Читає вірш «Значок»).

 

Ведучий: А кошовому отаманові надавався бунчук, за який відповідав бунчужний чи бунчуковий товариш. Він тримав бунчук під час походу над головою отамана, щоб козаки бачили, куди веде їх ватажок (Вірш «Бунчук»).

 

Ведучий: Святинею всього війська вважались литаври (або котли чи тулумбаси), а відповідав за них довбиш чи политаврник, який навіть палички інструмента зберігав у себе в курені (Вірш «Тулумбаси»).

 

Ведучий: Крім головної булави кошового у керівників паланок Січі – полковників чи сердюків – були як ознака влади малі булави – перначі або пірначі. Ще їх називали жезлами або шестоперами, бо їх куля, що трималась на палиці була не повністю круглою, а мала вертикальні поздовжні вирізи або особливі виступи у формі наконечників списів упоперек кулі, інколи з шістьма перами над кулею. Жезл тримався за поясом полковника і часом надавався мандрівникові запорозьких етапів для безпечного шляху (Вірш «Сердюк»).

 

Ведучий: Жонаті козаки жили по паланках в спеціальних хуторах-зимівниках. Цей зразок ведення сільського господарства можна порівняти з фермерським. Це явище було тоді першим в Європі (Вірш «Зимівник»).

 

Ведучий: Козаки-зимівчаки не тільки годували січовиків, вони й самі були воїнами, вміли робити в походах все, що вимагалось від лицаря. А гукали зимівчаків у походи посланці від сердюків – машталіри (Вірш «Машталір»).

 

(Блок закінчується піснями «Запорозький писарю», «Неподільна булава» або іншими творами відповідної тематики)

 

 

Сторінка четверта.   Виступ козака Забави

 

(Артист в козацькому вбранні, при шаблі підіймається на сцену із зали, по дорозі жваво вітається з глядачами і йде до мікрофона)

 

Козак Забава: (вклоняючись) Вітаю Вас, шановне товариство! Ой! Скільки тут люду зібралося! О! Моє перше і окреме вітання літнім людям. Бо у нас на Запорожжі з панотцями, з дідами січовими, як із батьками рідними здоровкаються.

А які осьдечки парубки-соколи сидять! Хоч бери і тут таки до нашого куреня записуй. Ото б хоч побачили як в руках шаблюку тримати треба (торкається шаблі). А які гарні дівчата, а молодички гожі! Як маків цвіт, так і палахкотять вродою! Та що це я?.. Гм... У нас на Січі з цим звичаї суворі. В гречку скочив – то від київ не відхрестишся – товариство дасть такої березової каші скуштувати, що надовго собі затямиш ту науку шанувати жіноцтво!

Ой, ну й базікало ж я! І забув вам, панове, про себе сказати. Звусь я у товаристві Низовому Запорозькому козаком Забавою. Чому таке прізвисько січовики-побратими мені дали, спитаєте? Бо не до шмиги мені, коли тільки про сумне  люди воду в ступі товчуть і кісточки комусь перемивають. Там, де я вигулькну – навколо сміх та галас. Бо вдача в мене така козацька, а не посіпацька. Сум проганяю, лихом об землю б’ю! (Робить жест, що б’є чимось об землю). Цур тобі, пек! Годі вже про мене. А що я у вас оце спитаю, панове. Чи не чув хто бува з вас про своїх пращурів – козаків азовських? Га? Ні? Тоді слухайте і на вус мотайте.

 

Як ота вража баба Катерина друга та знищила підступно нашу Січ-матір Року Божого 1775-го побратими мої, котрі живі лишились, їй по отакенній дулі в рясних шароварах скрутили і за Дунай вирушили. «А не хочемо, – кажуть, – під запаскою Катерини бути!» (під спідницею її значить). І за Дунаєм нову Січ збудували. Одна біда – мусиш вважатись тепер під владою турків.

Ото тільки налагодили Січ Задунайську, аж тут, як Пилип з конопель –війна! Росія з Туреччиною за зброю хапаються. Чи ж могли ми, душі праведні християнські, за турок та проти таких же християн воювати? Ні! Перейшли знову на землі свої. У цих краях року Божого 1829-го і народилось Азовське козаче військо, бо поселили колишніх задунайців у Північному Приазов’ї (читає вірш «Йосип Гладкий»).

Ох і славними ж вояками були пращури ваші, козаки азовські! Вогонь-хлопці, завзяті, хоробрі, справжні лицарі, та й воювати вміли, і повеселитись! Ви часом не чули в яку халепу вскочив отут один адмірал чужоземний, коли надумав з Бердянська контрибуцію вимагати? Ні? Так тоді послухайте і онукам своїм розкажете.

 

Було це Року Божого 1855. Служив я у фортеці Петровській, отам, де річка Берда у море Азовське впадає. Ниньки там славне село Новопетрівка розкапустилось. А тоді ми там несли службу прикордонну. Ото наші хлопці-розвідники (а на Січі такі пластунами звуться) та й довідались, що іноземна флотилія із 26 кораблів до нашої фортеці суне. І, мовляв, на кожного із нас аж по три чужинця припадає. Та наші козаки носа не повісили, бо в бою кожен запорожець десятка ворогів вартий, не те що трьох. Гармаші наші гав не ловили, а отаку штуку втнули. Давай мастити жерла гармат добрим смальцем як ото чоботи дьогтем мажуть.

Зарядили гармати та й полягали втомлені спати. В нічний час на ласий запах смальцю збіглася ціла зграя собак. Допалися ті гавкуни до смальцю, як дурний до макітри, а деякі ласуни в дулах гармат і спати повкладались після смачної вечері. Їм що? У нас життя козаче, а в них своє – собаче!

А вранці оточили нас з моря гаспидські кораблі, стали на рейді нашої коси. Адмірал їхній по палубі походжає, пузо вперед крутим ятаганом випинає, а подумки вже гроші рахує, бо з бердянців велику контрибуцію злупити захотів. А ось про дулю з маком він не мріяв? Ото мого побратима Вертипороха це зухвальство занадто із себе вивело. Чи ж долетять наші ядра до ворога? Таки далеченько. Так ми ж дула намастили»! Давай гарматний ґніт підпалювати!

І полетіли ядра, як зграя лиманських комарів, цілою хмарою. І долетіли таки до ворожих кораблів! Проте між ними траплялися чудернацькі ядра із лапами і хвостами. Аж ось біля ніг адміральських замість гарматного ядра та пес приземлився, впав прямо на палубу! І не з води морської виринув, а з неба впав! Та такий після смачної вечері та солодкого сну переляканий, що аж підскочив до адмірала. Той давай від пса відмахуватись, а пес як вхопить адмірала зубами за оте пухкеньке місце, звідки ноги ростуть! На кораблі зчинилась метушня, біганина, ґвалт. Адмірал у крик, на всю пельку репетує, мов навіжений: «Не за правилами, мовляв, ці козаки воюють, не по-військовому це – собаками кусючими стріляти!»

 

Ох і показали ми їм тоді, де раки зимують! Мали вони сповна ківш лиха! А що ми не за правилами воювали, так хіба ж чесно з мирних людей контрибуцію вимагати?! Таке ми вже чули від французьких полководців, коли з моря фортецю Дюнкерк від іспанців звільнили. Тоді вояки-мушкетери французькі і оком моргнути не встигли на суші, як ми на чайках ворога в фортеці з моря атакували. Це теж було не за їхніми правилами. Проте нашому батькові кошовому Іванові Сірку пам’ятник на березі Ла-Маншу поставили. Ну, та про це вже іншим разом розповім, коли захочете. А то сьогодні вже всім і так теревенями голову замакітрив. Так на те я і є козак Забава! Щасти вам, люди добрі!

 

(Якщо є відповідні здібності, актор може додати до виступу танок)

 

 

 

Сторінка п’ята.   Козацький побут

 

(На сцені з’являються ведучі в одязі запорозьких козаків)

 

Ведучий: Уявіть собі, що до своєї зовнішності запорожці ставились по-різному. Але за гігієною слідкували навіть в суворих воєнних умовах. Про одяг і зовнішність запорожця нам розповідає «Козацька літератка» (Вірші «Вуса», «Одяг», «Оселедець», «Шапки козацькі»).

 

Ведучий: Запорожці організували свій побут, виходячи з умов життя воїнів. Вони навіть їжу готували й споживали дотримуючись певних традицій (Вірші «Їжа козацька», «Сирно», «Щерба», «Тетеря»).

 

 

Сторінка шоста.   Військове мистецтво запорожців

 

Ведучий: Літописець запорозького козацтва Дмитро Яворницький писав, що козаки «переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, сильні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, завжди з люлькою в зубах... Його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором... Запорожець не знав ні «соб», ні цабе», тому був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж вдома».

 

Ведучий:Сміливі й волелюбні козаки стали гордістю України. Усі відомі повстання проти гнобителів XV-XVIII століть пов’язані саме з козацтвом, яке стало захисником і оборонцем усього народу. Пильно охороняли січовики степи рідної землі від ворогів. Зіркоокі вартові стояли на чатах на високих степових могилах-курганах та спеціально зроблених для огляду кордонів фігурах. Помітивши ворога, вартові одразу передавали сигнал вогнем для сторожі іншого кургану чи фігури. По ланцюжку його сприймали аж на Січі, одразу здіймали тривогу і вирушали дати відсіч (Вірш «Фігури»).

 

Ведучий: Запорожці не випадково вважались кращою піхотою в Європі в часи розквіту козацтва. Багато іноземців залишили свої спогади про військове мистецтво запорожців. У той час в Європі окремі роди військ були призначені для окремого виду ратних дій: або для наступу, або для відсічі нападу; або кіннота, або піхота, або морські збройні сили. Січовики вміли володіти однаково майстерно всіма відомими на той час видами зброї, знали багато військових хитрощів, мали свої секрети, винаходи, що робили їх неперевершеними воїнами. Зараз ви дізнаєтесь про деякі з них із віршів (Вірші «Богун», «Пластуни», «Шабля», «Ятаган», «Ціп бойовий», «Ратище», «Ґніт», «Натруска», «Кінь», «Лук»)

 

(Якщо можливо, перед аудиторією виступає працівник музею,

демонструє глядачам речові експонати, пов’язані з козацтвом)

 

Ведучий: Хочеться сказати окремо про ще одну козацьку річ. Це звичайнісінький на перший погляд віз (Вірш «Віз»).

 

Ведучий: Саме цей вид транспорту неодноразово допомагав козакам робити зі свого похідного табору неприступну, а коли треба, то ще й рухому фортецю. Під час сутичок з ворогом, прив’язуючи вози колесом до колеса, козаки утворювали замкнуте коло, в центрі якого ховалися самі. Вони мали змогу весь час вести прицільний вогонь по ворогу, бо ділилися на багато груп по три чоловіки. Доки перший влучно стріляв, другий і третій перезаряджали і передавали мушкети чи рушниці першому. Нападники не могли близько підступитися до табору козаків, які могли тижнями витримувати оборону у цих своєрідних фортецях.

 

Ведучий: А чого варті згадки про майстерність запорожців у морських походах?! «Поява в морі чотирьох козацьких човнів наводила на Константинополь більший жах, ніж поява чуми...» – писав французькому королеві Людовику ХІІІ його посол в Константинополі.

 

Ведучий: Проти оснащених важкими гарматами турецьких галер козаки виходили в море на легких чайках – човнах у 12 метри завдовжки, і у 3-5 метрів завширшки. У чайці вміщалось півсотні лицарів. Човен мав два стерна – ззаду і спереду, – і легко змінював курс, не розвертаючись. На борту мали військове спорядження, легкі гармати-фальконети, півня, що оповіщав про час, весла, вітрило для використання його під час попутного вітру. По боках чайку підтримував очерет, прив’язаний до бортів.

 

Ведучий: (Вірші «Чайка», «Фальконета»). У походи запорожці не брали з собою спиртних напоїв. Якщо кошовий чи курінний помічав, що хтось із козаків порушував цей звичай, негайно наказував викинути винного за борт човна.

 

Ведучий: Запорожці вміли підійти до галери непоміченими, інколи навіть перевертали чайки догори дном і зненацька брали ворожі кораблі на абордаж, виринувши зовсім поряд. Могли годинами чатувати біля берегів з очеретиною в роті, що давало можливість дихати під водою і напасти в потрібний момент.

 

Ведучий: Збереглися спогади самовидців про загадкові козацькі підводні човни з двома днищами, куди клався баласт для занурення в воду. У висунуту над поверхнею моря трубу стерновий вів спостереження за ворожими галерами. Рухався човен за допомогою весел, вмонтованих в його борти так, що в нього не протікала вода. При наближенні до ворога баласт викидався, човен несподівано зринав на поверхню. Потім серед турків ходили легенди про шайтанів у шароварах, які з’являються із самісінького дна моря.

 

Ведучий: Є ще два види важливої козацької зброї, з якою лицар ніколи не розлучався. Ставлячи інтереси товариства вище власних, дбаючи більше про загальну користь, про захист Вітчизни, він міг посміятись і сам із себе, і з ворога, не боячись нікого і нічого(Вірш «Сміх»).

 

Ведучий: А є ще й досі до кінця не розгадана загадка козацької військової вправності. Ще з часів язичницької Русі існувало бойове мистецтво волхвів, окремі елементи якого ввійшли в бойовий гопак козаків (Вірш «Гопачок»). Ще донедавна гопак сприймався тільки як національний танок. А тепер відомо, що гопак за козацької доби – це добре розроблена система єдиноборства. Козак домагався вільного володіння не лише зброєю, а й власним тілом.

 

(Виступ членів якоїсь однієї із секцій козацького бойового мистецтва –гопака, спаса, вихиляса або хреста – чи виконання танцю “Гопак”)

 

 

Сторінка сьома.   Козацькому роду нема переводу!

 

Ведучий: Щоб стати справжнім лицарем, треба було вчитися на один рік у досвідчених козарлюг. Для хлопчиків, які потрапляли на Січ, були створені школи. Перша січова школа відкрилась у 1576 році за рішенням Коша в районі сучасного міста Новомосковська на Дніпропетровщині. Діяли школи при церквах, монастирях, на території самої Січі, в межах Вольностей Війська Низового Запорозького.

 

Ведучий: В той час, коли Катерина ІІ вимагала «черни образования не давать», запорожці в 1769 році при 16-ти церквах на території Коша затвердили на військовій раді завести школи. Існували ще й спеціальні школи, де готували співаків, музик, дипломатів, фахівців військової справи. Козацькі школи виховували дух глибокої народності, любові до рідної мови, культури і звичаїв. Вивчали старослов’янську мову, письмо, рахунок, Закон Божий, співи, музику. Як у тодішніх найкращих європейських навчальних закладах, студіювали також латинську і польську мови, пиїтику, риторику, математику, географію, військову справу.

 

Ведучий: За образним свідченням очевидця, козачат-джур вчили «на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці зірки стріляти і списом добре колоти». Виховували гарний естетичний смак, бо на «Січі бандуру цінували нарівні з гострою шаблею і добрим конем» (Вірші «Джура», «Ігри військові», «Школа січова»).

 

Ведучий: Особливу увагу звертали на вибір вчителів. Вчили джур представники духовенства, а тонкощі військової справи передавали їм герої гарячих битв. Вчителі користувались великим авторитетом на Січі (Вірш «Ієромонах»).

 

(На сцену входять кобзар і хлопчик-поводир)

 

Хлопчик-поводир: Доброго дня вам, добрі люди!

 

Ведучий: Доброго дня і вам.

 

Хлопчик-поводир: А чи не знаєте часом дороги на Січ? Ми туди йдемо вже не перший день... (підводить кобзаря до стільця у центрі сцени і допомагає сісти).

 

Ведучий: Я не знаю. Але зараз спробую погукати козака Забаву. Він якраз буде незабаром туди вирушати (поспішаючи йде за куліси).

 

Кобзар: От і добре, Михасю! А поки перепочинемо трохи (починає перебирати струни кобзи чи бандури).

 

Ведучий: Так тебе Михайликом звати, хлопчику?

 

Хлопчик-поводир: Так, я сирота. А мою названу сестричку Олесю убили татари, коли вона завела їх в ліс подалі від нашого села. Я мрію помститися за моїх батьків і Олесю. Тому й попросився в дідуся Івана піти разом з кобзарем на Січ. Дідусь Іван і сам колись був січовиком, а кобзар Микита – його колишній джура.

 

Ведучий: А де ж він втратив зір?

 

Хлопчик-поводир: У турецькому полоні. Він такий же, як і дід Іван, досвідчений козак. А ще добре грає і співає.

 

Ведучий: Чекай, я тебе впізнав! Ти ж Михайлик, герой оповідання Бориса Грінченка “Олеся”! Так ось який ти…

 

Хлопчик-поводир: Так, це я.

 

Ведучий: А мене звати Сашком.

 

(На сцену входять козак Забава й ведучий. Ведучий дає кобзареві попити води й кладе в його торбину паляницю)

 

Козак Забава: Здорові були, панотче! А чи здалеку йдете на Січ?

 

Кобзар:Ох іздалеку. Вже й час вирушати далі.

 

Козак Забава: От і добре! То підемо разом. Але спочатку заграйте, панотче, і заспівайте про нашу славну матір-Січ.

 

(Кобзар виконує одну-дві думи або історичні пісні)

 

Козак Забава: Прощавайте, голуб’ята, та ростіть добрими козаками.

 

Хлопчик-поводир: Прощайте, друзі! Дасть Бог, ще зустрінемось.

 

(Козак Забава виходить разом з Михайликом,

підтримуючи кобзаря, через зал)

 

Ведучий: Так, Михайлик напевно стане справжнім козаком. А чи знаєте ви на які ж кошти вчилися на Січі?

 

Ведучий: Уся справа освіти на Запорожжі була взята «на кошт війська», багато козаків робили пожертвування на школи. Освічені козаки немало послужили рідному народові на керівних посадах, в ролі писарів, перекладачів. Останніх ще називали товмачами або драгоманами.

 

Ведучий: Два століття продовжувалась просвітницька діяльність запорожців. Розоривши в 1775 році останню, восьму Січ, царизм знищив і запорозькі школи. Але знищити волелюбний дух козацтва ворогу до кінця не вдалося! (Вірш «Юнакові-козаку»).

 

м. Бердянськ, 9 березня 1997 р.