УДК 17.023.34:123.1+141.332

 

Взаємозв’язок понять щастя і свободи у філософських поглядах Григорія Сковороди та теософсько-езотеричній доктрині

 

Андрій Будугай (Переяслав-Хмельницький)

 

Резюме

У статті зроблено спробу співставити поняття щастя й свободи в теософському вченні та в розумінні Г.Сковороди, робиться акцент на цілісності, яка допомагає відкрити нові духовні виміри у філософських поглядах видатного християнського мислителя.

 

Summary

This article tries to bring into confrontation of happiness and freedom in the theosophical doctrine of H.Skovoroda, and it stresses a unity that helps to open new spiritual dimensions in the philosophy of a famous Christian thinker.

 

У наш час, коли людство, за визначенням Е.Тоффлера, перейшло в «третю хвилю» свого існування – етап «суперіндустріального» або інформаційного суспільства, час, який за визначенням езотеричних наук є перехідним періодом в Еру Водолія, гостро постають проблеми, які хвилюють людство ще з давніх часів. Серед них чільне місце посідають проблеми щастя та свободи, дослідженням яких займався і Г.Сковорода, і адепти теософської традиції. Жодна філософська школа не має монополії на істину. Ми робимо спробу в цій статті, зіставивши шляхи руху до визначення понять «щастя» та «свобода» у філософії Г.Сковороди та провідних теософів А.Безант, О.Реріх, С.Стульгінскіса, знайти в них точки дотику й перетину, подати наші міркування та висновки з цих питань. Це допоможе розкрити специфіку філософських підходів до вирішення актуальних проблем сучасності, позаяк соціально значущі проблеми щастя людини та її свободи й на сьогодні залишаються до кінця не розв’язаними.

Поняття щастя є одним із найважливіших понять філософії Г.Сковороди.Це питання досліджувалося цілою плеядою науковців, серед яких варто назвати такі імена: Д.Багалій, Ю.Барабаш, Г.Верба, І.Гузар, В.Ерн, І.Іваньо, М.Кашуба, А.Пашук, Ф.Поліщук, Л.Ушкалов, М.Фіглевський, Д.Чижевський та ін. Наукова новизна нашого дослідження полягає в тому, що ми поєднуємо погляди на ці питання Г.Сковороди з положеннями теософської доктрини та езотеричної традиції, а також додаємо до знань об’єктивного змісту своє особистісне доповнення.

Г.Сковорода стверджує, що «немає солодшого для людини і немає потрібнішого, як щастя; немає і легшого за це» [12, с. 76]. Про це ж говорить і теософська та езотерична традиції: «… счастье наше естественное наследие, ибо Дух человека, как временно отделившаяся частица Божественного Сознания, должен разделять природу этого Сознания, а Божественное Сознание есть Блаженство»[5, с. 56].

Г.Сковорода заперечує думку більшості людейпро те, що щастя полягає в здоров’ї чи в багатстві, адже є випадки, коли людина здорова, але при цьому нещасна, а є й протилежні, коли вона нездорова, проте щаслива. Те ж саме можна сказати й про багатство. «До яких тільки пороків не призводить здоров’я з багатством! Цілі республіки пропали через те. Чому ж ти багатства бажаєш, як щастя? Щастя нещасливим не робить… Багатьох людей багатство пожерло, наче повінь всесвітнього потопу… Боже милосердя осипало б тебе багатством, коли б воно було тобі потрібне» [12, с. 138]. Г.Сковорода слушно зауважує: «Недоумство в багатстві пишається й лається, а в бідності осідає і впадає у відчай. В обох долях воно нещасне… Ця болячка тому зроджується, що не навчаються Царствові Божому і правді його, а гадають, що усе на світі робиться наудачу, як у беззаконнім володінні» [12, с. 64].

Тобто, щастя – це зовсім не те, що можна порівняти з виграшем у лотерею чи чимось таким, що зовсім не залежить від людини – істоти, яка повинна гідно нести ім’я «створеної за образом та подобою Божою». Саме тому філософ і говорить: «Що б було тоді, коли б щастя, найпотрібніше й наймиліше для всіх, залежало б від місця, часу, плоті та крові? ... Тоді б щастя наше і ми б з ним були б бідні. Хто міг би дістатися до тих місць? Чи ж можливо народитись усім в одному якомусь часі? Як же поміститися в однім чині та статі?» [12, с. 76].

Щастя може мати кожна людина, бо «воно скрізь і завжди з нами: як риба у воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих» [12, с. 141], тобто щастя притаманне всім людям без винятку від народження. Г.Сковорода наводить яскравий образ «фонтану рівної нерівності» – де вода водограю, як Божа благодать, наповнює посуд різної величини й конфігурації, даючи кожному води достатньо, аби заповнитись ущерть. Кожна окрема людина при цьому порівнюється з якоюсь із цих посудин, які заповнюються водою, аж доки не стають повними. Щастя залежить не від якихось зовнішніх факторів чи певних здібностей, закладених в людині від народження. Талановита людина, яка або живе без Бога, або не розвиває своїх здібностей (за Біблією – «закопує свій талант у землю»), не може стати по-справжньому щасливою.

За даними природою індивідуальними можливостями люди неоднакові, нерівні. Але кожен має можливість максимально розвинути свої здібності у близькій своїй натурі сфері діяльності. Тому філософ і висунув парадоксальну ідею «нерівної рівності», яка фіксує ідею рівності людей щодо власної природи й нерівність обсягу індивідуальних можливостей однієї людини порівняно з іншою.

Г.Сковорода, для якого «віра була філософією. а філософія –вірою» [4, с. 7], вважав: «бути щасливим – [пізнати], знайти самого себе» [12, с. 145]. Кожному з нас потрібно віднайти щастя в собі ж, пізнати себе, бо немає готового рецепту на щастя для кожного через те, що немає двох однакових людей, кожна істота в космосі має певні індивідуальні особливості.

Через це Г.Сковорода надає величезного значення ідеї себепізнання, яка є співзвучною поглядам його вчителя філософії у Києво-Могилянській академії Г.Кониського [4, с. 3]. Г.Сковорода «є найперше філософом себепізнання. Вчиняючи ідею «Пізнай себе» наріжним каменем власної філософії», він визначав себепізнання «провідною формою сходження людини до Бога» [17, с. 672]. «Безперервно думай, щоб пізнати себе» [13, с. 161]. «Щастя потрібно шукати всередині нас самих. ... Спізнавши себе самого, ми знайдемо у себе самих душевний спокій і сердешну радість. Здобудемо їх мудрістю та добром –перша розкаже нам, в чім щастя, а друге допоможе знайти його» [4, с. 9].

За О.Єфименко, ідея себепізнання в Г.Сковороди «огортаючись «містичним ореолом», … набуває у творах … «сили чарівного ключа до всіх таємниць усього сущого» [17, с. 672]. Як стверджує теософія, людині треба перетворитися із звіра в бога, розвинувши свою свідомість до космічних масштабів, ставши співтворцем Бога, повноправним членом ієрархії Сил Світла [14, с. 81-83]. Про це завдання свідчать як езотерична традиція, так і саме значення слова «людина» у деяких мовах: «у тевтонів людина зветься менш, … що значить розум, думка; у еллінів же чоловік зветься фос, тобто світло, що означає розум» [12, с. 92]; російське «слово Человек – … означает Дух или Чело, проходящее Веками», тобто «свідомість, яка стоїть над часом, живе у вічності» [14, с. 81].

Тобто для досягнення щастя, реалізації свого призначення людині треба розвивати свою свідомість, набути мудрість, пройти шлях від рівня свідомості, яка керується інстинктами, підсвідомим, через інтелектуальне світосприйняття до рівня інтуїтивного осягнення таємниць Всесвіту (макрокосмосу) і себе (мікрокосмосу) як однієї із його складових, адже за Г.Сковородою «людина – це маленький світ» [13, с. 165].

Лексема «інстинкт» походить від лат. «īnstīnctus» («спонукання, навіювання; натхнення») [7, с. 409]. Стан інстинкту більше характерний для рівня свідомості тварин і, до певної міри, для людей, які живуть лише для задоволенням своїх плотських бажань. У такої свідомості практично відсутнє індивідуальне мислення, вона керується в своїх діях інспіраціями групового духу, який керує еволюцією виду, до якого належить її носій (у кожного виду – свій груповий дух). Але за Г.Сковородою для людини «жити за призначенням» –це «не закон тваринних членів та похоті нашої» [12, с. 68]. Поступове накопичення такою свідомістю життєвого досвіду дозволяє їй перейти на рівень інтелектуального сприйняття світу.

Лексема «інтелект» утворилася від лат. «intellēctus» («відчуття, сприйняття; розуміння») [7]. Інтелект властивий більшості сучасних, так би мовити, «нормальних» людей, які особливо не переймаються духовними проблемами, а керуються в своїх діях егоїстичними мотивами. Дію свідомості цього рівня можна певним чином порівняти з принципом роботи комп’ютерів: вона працює в бінарній системі, зважуючи два протилежних поняття – більше-менше, холодніше-тепліше, швидше-повільніше, свій-чужий, раб-господар та ін. А найважливіший бінер для такої свідомості, вочевидь, – «вигідно-невигідно» в егоцентричному розумінні цієї окремої особи. На такий тип мислення до певної міри вказує й саме слово «інтелект», яке є поєднанням лат. «inter-» (яке в складних словах перед основою на lміняє rна l) – «між-» та лат. «lēctio» – «збирання; вибір» [7, с. 412, 445].

Тобто інтелект – це те, що робить вибір між тим чи іншим положеннями. Якщо при інстинктивному рівні свідомості істота має лише один варіант дії – той, що їй інспірує дух, який керує її розвитком, – то на інтелектуальному рівні таких варіантів стає декілька, з’являється необхідність обирати й починає свою дію закон свободи волі, який є відображенням космічного закону любові.

Згідно езотеричної традиції, свідомість проходить не одне втілення, доки не накопичить досвід, необхідний для її переходу від раціоналізму та егоїзму до альтруїзму. Розвинутий інтелект з великим вантажем так званої житейської мудрості, тобто досвіду різнопланових життєвих ситуацій, уже розуміє, що жити самому для себе – це глухий кут еволюції.

У такої людини «розкривається серце», з’являється потреба любити не тільки себе. Поступово акцент її свідомості відходить від меркантильного практицизму і холодних розрахунків, а переходить до жертви, тобто «отказа от одного, меньшего, низкого, во имя достижения другого – большего, высшего», здатності на самопожертву в ім’я близьких по крові чи по духу людей, а з часом – і в ім’я певних високих ідей [11, с. 222]. З’являється і потреба творити, а разом з творчістю та любов’ю до інших розвивається інтуїція цієї людини.

Лексема «інтуїція» бере початок від лат. «intuitus» («погляд; зір; точка зору, ставлення» < лат. «in-tueor» –«пильно, уважно дивитися») [7, с. 420]. Тільки перебуваючи вже на цьому, третьому рівні свідомості людина стає спроможною досягти істинного щастя. Цей рівень характерний для високодуховної людини, яка вже тривалий час займається творчо-духовною діяльністю в ім’я покращення життя, прислухаючись при цьому до голосу совісті, який є нічим іншим, як голосом Бога в ній. Розум та серце такої людини діють в гармонійній єдності: «Думка або серце – це дух, володар тіла, господар дому. Ось справжня людина!» [13, с. 165].

Але головну роль виконує все ж таки серце. Не випадково в багатьох релігіях правої руки так багато говориться про серце. Так і Г.Сковорода у своїх творах часто говорить про серце, «невидиму природу» психічного життя людини. «Серце, зазначав Дмитро Чижевський, у Сковороди є «корінь усього життя людини, вища сила, що стоїть поза межами й душі, й духа, – шлях до «дійсної людини» …» [17, с. 680-681]. Про це ж говорить і народна мудрість, і езотерична традиція. Так, наприклад, у вчені Агні Йоги, яке дано людству на цей перехідний період, ціла книга присвячена серцю і так і називається «Серце» [1, с. 101-236]. Як казав Г.Сковорода, «людина дивиться на лице, а Бог зрить на серце» [12, с. 98], «без ядра горіх ніщо, так само, як і людина без серця» [13, с. 165].

Через інтуїцію й серце – посередника між світом матеріальним і духовним, – людина стає «свідомістю над часом», тобто торкається вічності, виконуючи своє деміургічне призначення й одержуючи від цього щастя. Г.Сковорода зізнавався: «Якщо зустрічаюся з людиною, яка чимось захоплюється, я ледве не торкаюся головою зірок» [13, с. 165]. Філософтакож наголошував: «Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же – в законі вічного» [12, с. 76]; «Коли найголовніше у світі є вічність, казав Г.С.Сковорода, тоді й щастя мусимо засновувати не на тлінному, а на вічному» [4, с. 9].

А що може бути одвічніше, ніж Бог, і що може дати більше щастя, ніж стати свідомою часткою цього вічного? Потрібно віднайшовши у собі Божу іскру, «внутрішню людину», яка захована в зовнішній людині, як ідея в матерії, ставши «двічі народженим», тобто «дійсною людиною», яка «наділена в Сковороди божественними рисами. Це є Христос, в якому всі люди цілі й тотожні, так само, як ціле й тотожне Христове» [17, с. 614-615]. У цьому і є як у Г.Сковороди, так і в теософії найбільшапремудрість– «знаття про те, що таке щастя, а цнота –це воля та чин, спрямовані до нього. Звідси –ідея «наслідування Христа», тобто ставати святими [17, с. 623].

Розділяючи Всесвіт на дві натури – видиму й невидиму, тобто світ матеріальний і духовний, –Г.Сковорода надає перевагу невидимій як у макро- (Вселенських), так і в мікромасштабах (людських). Г.Сковорода стверджує: «Чим вище в поняття невидимості ввійду, тим міцніша віра моя» [12, с. 99]. Проте, за езотеризмом, видиме й невидиме, земне й небесне треба сприймати не окремо, розрізнено, а цілісно: «Земное и надземное должны быть понимаемы как неделимая действительность. Люди много препятствуют такому пониманию. Одни унижают земное, другие кощунствуют над Надземным» [2, с. 113]. Цілісним був і сам Г.Сковорода, який у всьому й сам намагався наслідувати Христа, і допомагав це робити іншим.

Треба зазначити, що поняття цілісності та щастя досить тісно пов’язані між собою. Так, наприклад, хворі стаціонару часто стають свідками картини, коли ціла комісія лікарів робить обхід хворих і хтось із останніх може залишитися без діагнозу, хоч і потерпає від болю. Кожен з лікарів може оглянути його, але так і не знайти «своєї» хвороби – захворювання того типу, на якому цей лікар спеціалізується. Людина залишається хворою і нещасною, а подібні ситуації виникають через те, що людство відійшло від цілісного підходу до будь-якої справи, і ця цілісність перш за все втрачена в свідомості людей. Не випадково лексеми «цілісний», «цілунок», «зцілення» (відновлення цілісності), «ціль» (те, що примушує людину зібрати в одне ціле необхідні зусилля і компоненти) – походять від одного кореня. Подібний зв’язок можна побачити й у німців:heil–«цілий, непошкоджений»; Нeil–«благо, благополуччя; спасіння; щастя»; héilen –«лікувати; зцілювати»; héilig–«святий; священний».

До певної міри подібну семантику можна побачити і в лексемі «щастя» – «те, що гармонійно складається з частин»: порівняймо її з рос. «счастье», тобто «со-частие». Подібний взаємозв’язок цілого й частин можна побачити в багатьох лексемах. Наприклад, «система» (< грец. systēma, що букв. означає «складене з частин»), «синтез» (< лат. synthesis– «складання, поєднання»), «комплекс» («сукупність, поєднання в ціле предметів, явищ чи властивостей» < лат. complexus– «зв’язок»), «композиція» (< лат. compōno– «складаю») та ін [18], [15].

Досить виразно значення правильної композиції показує і фільм польського режисера Є.Гофмана «Знахар». Лікарям, після потрапляння юнака в автокатастрофу, не вдалося правильно скласти йому кістки на ногах. Він став інвалідом і через безвихідь хотів накласти на себе руки. Головний герой фільму Антоній роз’єднав між собою кістки там, де вони неправильно зрослися і склав їх правильно, юнак незабаром зцілився й радів життю.

Як зазначав Г.Сковорода, «Думка – це керівник і шлях людини» [13, с. 165]. Людина сама повинна бути творцем свого щастя й долі, адже можна побудувати таку ієрархію: думка-вчинок-звичка-характер-доля. Лексеми «доля», рос. «участь» і «удел», дав.рос. «часть»(«доля, судьба»), як і «щастя», вказують на те, що поняття, які за ними стоять, складаються з частин. Щоб змінити велике, тобто, долю, треба починати з найменшого – відповідних думок та вчинків.

Правильне збирання компонентів у ціле й може зробити людину щасливою. А для цього треба зуміти «злити свою волю з волею Божою» [4, с. 9], стати гармонійною дієвою складовою Всесвіту, подолавши крок за кроком усі спокуси, які нам готує Ворог роду людського. Адже не випадковолексема «спокуса» має один корінь з російськими лексемами «кусок-кусать» і «кушать», які деякі мовознавці пов’язують із лексемою «частина» [19, с. 376]: Бог прагне нас зробити цілісними й щасливими, а Диявол прагне протилежного – порушувати цю цілісність.

Знання про утворення правильної, співзвучної Верховному Творцю містичної композиції і є мудрістю, властивою справжньому майстру, який є повною протилежністю професіоналу. Не випадково лексеми «майстер» і «містер» мають спільну етимологію, а «містер» першопочатково – це «той, хто має право, може проводити містерії», тобто вчитель, який під час колективної містерії-ініціації передавав неофітам містичні знання в комплексі, в їх сукупності, з’єднував учнів з духовними вимірами. Подібне ж ми маємо по відношенню до майстра в мистецтві, сама назва якого в російській мові –«искусство» –вказує на подолання спокус нечистої сили.

Щоб досягти стану майстра, необхідно набути повні знання про всі окремі частки-компоненти, а потім їх гармонійно поєднати в одне ціле (лексеми «цілий» і «повний» часто виступають як синоніми), ставши асом («тим, хто поєднав у собі всі необхідні частини» < лат. as, assis– «римський фунт, який ділився на 12 унцій» > «ціле, що складається з 12 частин»; лат. inasse– «цілком, повністю») [7, с. 79].

Мудрий становить самосвідому частку цілого, до якого він долучається, а роль Великих Вчителів полягає «в привнесении Импульса Духа,дабы соединить разрозненные плоскости сознания и наполнить Психическую энергию Земли творческой силой»[11, с. 229].

Зазначимо, що таким учителем був і Г.Сковорода, який «учив так, як жив, а жив так, як учив» [4, с. 6]. До цілісності спрямовувала також і його творчість, яка, за словами Д.Тетериної, «має виражений синкретичний характер. В одному цілому буквально поряд виступають, а ще частіше взаємодіють та виявляють себе у змішаному, згущеному, парадоксальному вигляді різні шари, культури» [10, с. 77]. Філософ увібрав у себе містично-релігійне давнини й раціонально-наукове його сьогодення, шукаючи універсальну систему, здатну їх поєднати. У цьому він був співзвучним Іларіону, за концепцією якого «людина народжується для щастя (благодаті), шлях до якої – пізнання, а вища форма – закон та свобода» [8, с. 24]. Завдяки прагненню до пізнання себе й цілісності Г.Сковороді вдалося знайти внутрішній спокій, мир, щастя й свободу, виконавши заповіт Ісуса Христа: «Якщо перебуватимете в слові Моєму, то ви дійсно мої учні, і пізнаєте істину, й істина зробить вас вільними» [Іоан. 8:30-31].

Г.Сковорода «шанував свободу як найвищу цінність … людського життя, … тлумачив свободу як характерний для мудрого чоловіка душевний спокій … , а також як глибинний сенс християнської релігії»[17, с. 668-669]. Він наголошував:«Духовна людина вільна… Не заважають їй ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустелі. Передбачає віддалене, прозирає приховане, заглядає в минуле, проникає в майбутнє» [13, с. 165]. І якщо «спонятием о свободе с самого начала связывалась идея принадлежности к своему коллективу, к своему роду, племени, к своей народности – словом, к своим» по народженню (звідси етимологічний зв’язок лексем «свій» і «свобода») [19, с. 165], то християнин стає своїм – вільним – для всього Всесвіту.

Зі щастям, мудрістю, цілісністю та волею тісно пов’язана й ідея «сродності» Г.Сковороди, яка є однією з основних його філософських тем: «Сродність», пояснює Сковорода, – це закарбована в кожному серці галузка Божого промислу, тобто не що інше, як «вроджена Божа воля і його таємний закон, котрому підлягає все твориво». Тож мудрим чоловіком є той, хто збагнув спорідненість між своєю душею та тією справою, до якої вона прагне» [17, с. 690].

Цілокупність «сродностей» допомагає досягти більш високого рівня гармонії в соціумі й усіх нас наближує до Неба: «Коли, напр., якийсь рід, або місто, або державу збудовано по цій моделі, то воно буває тоді раєм, небом, домом Божим» [17, с. 708]. Подібною ж ідеєю переймався й М.Гоголь, який, читаючи книги з історії, шукав «загальний зв’язок», те ціле, що об’єднує загальну історію людства. «У його уяві ця єдність складається з цілісностей націй – «особистостей людства». Таємниці цілого, а не деталей його і становлять предмет жагучих шукань Гоголя» [9, с. 81].

Наголосимо, що в будь-якій нормальній системі її компоненти володіють «определённым количеством степеней свободы, отличаются …образом жизни, действия. … Еслистепень свободы той или иной части превышает меру, то часть выпадает из рамок данного целого» [3, с. 96]. В.Соловйов, філософ всеєдності, універсального синтезу науки, філософії та релігії, наголошував: «Всё то безобразно, в чём одна часть безмерно разрастается и преобладает над другими, в чём нет единства и цельности и, наконец, в чём нет свободного разнообразия» [16, с. 242].

Таким нездоровим утворенням є, наприклад, шовінізм, який робить чисельні порушення співмірності у співвідношеннях даної нації з іншими: «у всьому найкраще дотримуватися міри» [13, с. 171]. Неправильними є й позиції політичних партій (< лат. pars,partis–«частина, доля») та релігійних сект (порів. «сектор» – «частина цілого»), які роблять подібні ж підміни, абсолютизуючи одні положення, та нівелюючи інші. «Достойное, идеальное бытие требует одинакового простора для целого и для частей ... Полнота этой свободы требует, чтобы все частные элементы находили себя друг в друге и в целом…– ...абсолютная солидарность всего существующего»[16, с. 242].

Згідно духовно-езотеричних положень закон свободи волі є одним з головних законів, на яких тримається життя Всесвіту. А гармонізації окремих свободних воль, співпраці та вдосконаленню окремих свідомостей може сприяти лише консонанс сердець [2, с. 136].

Отже, поняття «щастя» і «свобода» в їх духовному трактуванні через цілісність та спорідненість тісно переплетені, про що говорять як праці Г.Сковороди, так і езотерична традиція та теософське вчення.

 

Література:

 

1. Агни Йога. В 6т. Т.3. –М., 1992. – 384с.

2. Агни Йога. В 6т. Т.6. Надземное. –М., 1992. – 336с.

3. Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М.: Политиздат, 1980. – 368с.

4. Багалій Д.І. Українській філософ Григорій Савич Сковорода // Сковорода Г.С. Розмова про істинне щастя / Пер. укр. мовою, прим. В.О.Шевчука. – Харків: Прапор, 2002. – С.3-12.

5. Безант А. Эволюция жизни: Сборник статей и лекций. –Самара: Самар. Дом печати, 1993. – 304с.

6. Біблія.

7. Дворецкий И.Х. Латинско-русский словарь. – М., 2003. – 846с.

8. Кононенко Петро, Кононенко Тарас. Етнічна специфіка духовності українського народу (Становлення, основні риси, перспективи). // Народна творчість та етнографія. – 2001. – №3. – С.20-28.

9. Попович М.В. Микола Гоголь: Роман-есе. – К.: Молодь, 1989. – 208с.

10. Поспішил Іво. Мінус пафос та апологетика // Слово і час. – 2004. – №5. – С.76-78.

11. Рудникова Н.П. Солнечный путь. Арканы Таро. – М., 1995. – 400с.

12. Сковорода Г.С. Розмова про істинне щастя / Пер. укр. мовою, прим. В.О.Шевчука. – Харків: Прапор, 2002. – 280с.

13. Стадниченко Володимир, Шудря Микола. Наш перворозум Григорій Сковорода на портреті і в житті. – К.: Спалах, 2004. – 178с.

14. Стульгинскис С.А. Космические легенды Востока. – М., 2001. – 208с.

15. Словарь иностранных слов: актуальная лексика, толкования, этимология. / Н.Н.Андреева, Н.С.Арапова и др. – М.: Цитадель, 1997. – 320с.

16. Соловьёв В.С. Сочинения.– М.: Раритет, 1994. – 448с.

17. Ушкалов Л. Григорій Сковорода: семінарій – Харків, 2004. – 896с.

18. Цыганенко Г.П. Этимологический словарь русского языка: Более 5000 слов. – 2-е изд., перераб. и доп. – К.: Рад. шк., 1989. – 511с.

19. Черных П.Я. Историко-этимологический словарь современного русского языка: 13560 слов: В 2-х Т. –М.: Русский язык, 1994. – Т.2. – 560с.

 

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА

Будугай Андрій Олександрович – слухач відділення післядипломної освіти ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди»

 

Andriі BUDUHAY

 

THE CORRELATION OF THE NOTIONS OF HAPPINESS AND FREEDOM IN H.SKOVORODA’S PHILOSOPHY AND THEOSOPHY