УДК 821.161.2 – 1.09

Ольга Будугай

м. Переяслав-Хмельницький

«ВІДБУВАЮСЬ В ОДНИНІ»: ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОТИВИ ЗБІРКИ ЛІРИКИ НАТАЛІЇ ПАВЛИК «В СНІГАХ САМОТИ»

 

У статті на засадах «християнського екзистенціалізму» розглянуто мотиви інтимно-філософської лірики поетеси Наталії Павлик, яка в своїй збірці «В снігах самоти» художньо розкриває спосіб існування через стан самотньої закоханої жінки. У душі ліричної героїні, котра через зраду коханого «відбувається в однині», драматично переплелися екзистенціали самотності та віри у взаємне почуття любові у потойбічному світі.

Ключові слова: екзистенція, екзистенціал, мотиви, лірика, моральні цінності, діалог.

В статье на принципах «христианского экзистенциализма»рассмотрено мотивы интимно-философской лирики поэтессы Наталии Павлик, которая в своем сборнике «В снегах одиночества» художественно раскрывает способ бытия через состояние одинокой влюбленной женщины. В душе лирической героини, «состоявшейся в единственном числе» по причине измены любимого, драматично переплелись экзистенциалы одиночества и веры во взаимное чувство любви в потустороннем мире.

Ключевые слова: экзистенция, экзистенциал, мотивы, лирика, моральные ценности, диалог.

The article considers intimate and philosophical motifs of lyrics of Natalia Pavlyk who in her book “In the Snow of Loneliness” artistically opens the way of existence through the state of lonely loving woman. In the soul of lyric heroine that “exist in loneliness” because of the unfaithfulness of her lover exestentials of loneliness and faith interweave dramatically to the mutual feeling of love in the other world.

Keywords: existentia, existential, motifs, lyrics, moralvalues, dialog.

У дзеркалі ліричного твору відбиваються найтонші порухи людської екзистенції. Рядки лягають на папір тоді, коли настає невідкладна потреба художньо викласти щось наболіле, сокровенне і раніше невисловлене. Л. Онишкевич зазначає: «На думку багатьох філософів-екзистенціялістів, для повного осягнення справжнього сенсу свого існування, людина повинна пройти такі етапи: етап відчуття своєї вкинутості у цей світ і своєї покинутости в ньому, «етап межової ситуації» – усвідомлення конфлікту зі світом та свого невдоволення, що й приводить до самоаналізу, пізнання та вибору власних життєвих вартостей, і етап вільного та свідомого вибору дотримуватися цих вартостей у своєму житті» [6, c. 324].

Книга «В снігах самоти» (2009) є четвертою збіркою в доробку члена НСПУ, старшого наукового співробітника Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Наталії Миколаївни Павлик. Переяславська поетеса до цього випустила в світ збірки «Подзвін душі» (1995), «Спокуса монаха» (1997), «Стеблина полину» (2004), які вже встигли завоювати симпатії читача. Ставимо за мету на засадах християнського екзистенціалізму схарактеризувати специфіку буття ліричної героїні, розглянути провідні мотиви інтимно-філософської лірики збірки «В снігах самоти», окреслити основні аспекти використання екзистенціальних компонентів у її художніх текстах.

Світова літературна скарбниця багата на високі зразки інтимної поезії найчистішої проби: вірші Сапфо, сонети Петрарки, Д. Байрона, лірика О. Пушкіна та ін. Українські поети збагатили цю скарбницю перлинами мистецтва: рядки збірки «Зів’яле листя» І. Франка, інтимна лірика Лесі Українки, О. Олеся, В. Сосюри, В. Симоненка, М. Вінграновського, цикли Д. Павличка «Золоте ябко», «Пахощі хвої», І. Драча «Жінки й лелеки» та ін.

Доробок сучасних поетес гармонізує «чоловічу» й «жіночу» інтимну лірику, разом вони складають самобутнє мистецьке явище. До плеяди авторок любовних поезій можна віднести Ліну Костенко, Світлану Йовенко, Галину Тарасюк, Софію Майданську, Теодозію Зарівну, Олесю Мудрак, Лілію Золотоношу та ін. Про специфіку екзистенції жінки ХХІ століття писав В. Базилевський у статті «Любов і смерть», присвяченій ліриці Світлани Йовенко: «Сучасна жінка поставлена в такі умови, що змушена зійти з п’єдесталу, на який століттями возносило її чоловіче перо. Емансипація обернулася не тільки здобутками» [1, с. 364].

Духовний досвід людини, яка перенесла випробування, перестраждала, але знайшла в собі сили не зламатися, а повнокровно жити й творити далі, стає надбанням усього суспільства. Ціннісна орієнтація є засобом залучення людини до загального, пов’язаним з формуванням його прихильності до певних ідеалів, духовних пріоритетів, суспільних вимірів буття. На онтологічному значенні людської віри і надії наголошували представники «християнського екзистенціалізму» М. Бердяєв, М. Бубер, Н. Аббаньяно, Г. Марсель. На їх думку, людська екзистенція має сенс тоді, коли «людина вибирає власні можливості і відповідає за результати вільного вибору і власної свободи» [6, c. 324].

М. Гайдеггер, Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр та інші екзистенціалісти теж акцентували на індивідуальному самовираженні людини, вели мову про свободу людини, можливість зробити власний життєвий вибір, у якому вбачали каталізатор активності особистості в соціальному й моральному житті. Ю. Бондаренко наголошує: «Відповідальність за продукування абсурду світовий екзистенціалізм покладає на саму людину: вона вільна долучитися до потворних форм існування або відмежуватися від них, обравши шлях духовного зростання. Тому поряд із персонажами абсурдного типу у творах західних письменників чільне місце посідають герої стоїчної вдачі, які гідно несуть тягар буття і не втрачають морального обличчя» [3, c. 69]. Саме такою видається героїня книги Наталії Павлик «В снігах самоти».

Але Ю. Бондаренко слушно розвиває свою думку далі, стверджуючи, що українські митці наділені ще й додатковою властивістю «перебувати в силовому полі національного, не відчужуватися від нього, а навпаки – черпати силу з його духовної енергії, яка виступає психологічним донорством для кожного, хто зберіг етнічну самототожність» [3, c. 69]. У збірці «В снігах самоти» є поезія «Юрію Чайковському», в якій органічно переплелися мотиви інтимно-філософської та громадянської лірики. Поетеса апелює до архетипних для української душі образів Дніпра, давнього Києва, співця Бояна, богатиря-велетня Святогора. Колорит епохи Київської Русі допомагає створити й такий епіграф-рядок із поеми О. Пушкіна «Песнь о вещем Олеге»: «Скажи мне, кудесник, любимец богов...»[7, c. 40].

Лірична героїня ніби згадує свої минулі втілення, коли «срібноперою нотою звучала на струнах Бояна», «луною / Десь на Київських вежах ячала»,  чи в далекі часи, чи вже сьогодні її душа бачила, як мудрий волхв «вийшов світанням з туману» і «пасма століть, як дим, відгорнув за обрій». Із останньої строфи цієї поезії Наталії Павлик бачимо самобутнє явище, коли національний космос проявляється через віру й любляче серце жінки:

... Святогор на горі! Наші кості боронить!

Ти у рокоті струн віщував, Пророче:

Вої світла списи увігнуть заборолом,

А щитом буде серце моє жіноче [7, c. 40].

Художня уява, широка натура поетеси легко переносить читача в сиву давнину, підсилюючи колорит епохи історизмами, старослов’янізмами. Навіть у творах інтимного характеру поетеса передусім підносить моральність людини: як і самого автора, так і персонажа художнього твору, що ставить свій моральний обов’язок вище хвилинних настроїв і бажань. В. Малахов зазначає: «Високоморальна людина заради виконання свого обов’язку, збереження своєї честі й гідності здатна переносити будь-які труднощі й страждання і навіть, якщо це стає необхідним, пожертвувати власним життям. Стосовно інших морально розвинена людина керується золотим правилом моралі: стався до інших людей завжди так, як би ти хотів, щоб вони ставилися до тебе» [5 ; 301].

Лірична героїня Наталії Павлик не тільки не хоче відректися від свого зрадженого чоловіком кохання, вона вивищується морально і над своїм обранцем, котрий зрадив і прирік вірну кохану «відбуватися в однині», і над своєю життєвою ситуацією. Сповідуючи християнські цінності, вона сама не може переступити через власні переконання. У вірші «Не вимовлене Вами «ні» чи повиниться...» авторка вірить в невмирущість любові, здатність стати оберегом коханому навіть  за вічною межею:

Мені немов  відмовлено в причасті.

А вірність Вам моя в миру уже черниця,

Жалільниця по щастю.

Окольним шляхом, битим чи прямим,

Яким Ви обійшли мене, яким?

Стою з безрідним словом на глухій околиці...

Моя душа і в засвітах за Вас помолиться. [7, c. 8].

Поезії «О як мені цю виплакать любов...», «Ви і дощ», «Ще прибуду Вам повінню ніжності» засвідчують, що Наталії Павлик притаманне чи не найбільше диво в людині – її духовність, здатність у своїх думках та ідеях «виходити» за межі свого безпосереднього існування, носити в собі всесвіт, підпорядковувати свої дії не тільки елементарним принципам, але й моральним нормам і з позицій цих норм оцінювати твої вчинки як справедливі чи не справедливі, гідні чи не гідні, добрі чи злі.

У поезії «Сузір’я Хреста» лаконічно й надзвичайно глибоко авторка показує нерозривність своєї долі, своєї душі від долі й душі коханого:

Можливо, тільки раз у вічність

В імлу дві зірки навхрест упадуть.

Що ув імлу – не в тім трагічність,

Й що раз у вічність – теж не в тому суть.

Я неминуща Вам лиш навхрест.

Новим сузір’ям дотик спалахне.

Йому земний хтось ім’я дав – Хрест...

Красиво перетнули Ви мене [7, c. 11].

На нашу думку, вірші такого плану, властиві збірці «В снігах самоти», варто назвати поезіями-ранами. Кожне слово поетеси, як виношена й народжена в муках дитина. Образ хреста у цьому творі поєднав ознаки символу божественного й людського. Космічний образ сузір’я Хреста наштовхує на думку про проведення паралелі з жертовністю Ісуса Христа. Така алюзія діє на свідомість читача потужно, надає рядкам особливої етичної й естетичної досконалості. Лірика Наталії Павлик пройнята наскрізною філософічністю. Вона вистраждана, тому викликає довіру читача. У праці «Про призначення людини. Досвід парадоксальної етики» М. Бердяєв писав: «Значною є лише та філософія, в основі якої лежить духовний і моральний досвід і яка не є грою розуму. Інтуїтивні прозріння даються лише філософу, котрий пізнає цілісним духом» [2, с. 176]. Така цілісність натури проглядається у виважених рядках віршів Наталії Павлик. Космічні й інтимні мотиви органічно злилися в поезії «Зірка самотності», присвяченій адресату-відступнику (апостату) в коханні:

...Я відкрила сузір’я надстрашної краси.

Інкрустоване, гранене болем – кровить.

Зірка скапнула – вістрям у серці стримить.

Запеклася рубіном самотність земна.

... Я також скам’янію. На небі. Одна. [7, c. 22].

Любов ліричної героїні тут видається не тільки «сузір’ям надстрашної краси», а каменем-монолітом застиглих страждань, бо «інкрустоване, гранене болем – кровить». У межах поєднання сакрального й інтимного лірична героїня прагне зберегти природність натури, душевну рівновагу, порушену розривом. Ця думка знаходить продовження і в поезії «На ювілей єдиному, незабутньому»:

Хай Вашим іменем святиться

Усе пречисте і високе –

Вкраїни й Жінки світлі лиця

В поезії стрімких потоках [7, c. 12].

Моральний імператив жінки вищий від хвилинної слабкості, він стає екзистенціалом, у якому осмислюється буттяяк таке, поза чим немає людини як особистості. Любов просвітленої душі діє не тільки на адресата поезії, але й на читача, як очищувальна свіча:

І на усіх дорогах хай незгасно

Вас сонцем вранішнім стріча

Любов моя просвітлена й безчасна,

Як перед образом свіча [7, c. 12].

Історія людської душі, внутрішні потреби особистості лаконічно вилилися в поезії «Зречення». Авторка вдало використовує мікрообрази свічі, монастиря, келії, світильника, що знову переносять читача в світ сакрального. Але у словосполученнях «всеношна жіночності», «монастир самотності», «світильник страстей», «келія душі» вони набувають ознаки метафоричності й наближають цей художній текст до інтимної лірики, лейтмотивом якої є екзистенційцний стан самотності:

Всеношну плакала жіночності

Свіча, спливала на обрус:

То я в монастирі самотності

А ви – в святому храмі муз.

Страстей світильник загасила

Молитвами у келії душі:

Я Вас благала у три сили –

Останній промінь серця потушіть... [7, c. 15].

Духовний космос героїні, осмислення нею власної екзистенції, глибокі переживання й емоції вилилися в лаконічних катренах. Складні екзистенціальні проблеми порушуються у чотиривіршах, а звучать коротко й нагадують влучні постріли. У них поєднано ознаки вірша-рани й вірша-перемоги, вивищення над буденним, проминальним, звучить осанна перемоги душі над звабами темних сил затаїти злість, помститися за заподіяні душевні муки:

Ви – сніг, на цвіт моєї долі звіяний,

Перечекаю себе земну й рядком завершу.

І там, куди приходять  вже без імені,

Зустріну перша. [7, c. 20].

Екзистенція в цій поезії безпосередньо пов’язана зі специфікою  сприйняття світу автором, станом душі, настроєм самотності, відчуженості. Але віра в спільне життя душ колись люблячих людей не згасає. У катрені «То кричу, а то – шепотом...» авторка вдається до звертання-заклинання до адресата свого почуття:

То кричу, а то – шепотом.

То навшпиньки, то шелестом.

Як на цім світі до Тебе – не знаю.

...Всійсь полином на могилці хоч скраю  [7, c. 28].

Поетеса зображує ліричну героїню в складних психологічних станах, кожен з яких суб’єктивно остаточний, але насправді переходить в інший.

Густою метафорою насичені верлібри Наталії Павлик. У них також відображаються філософські пошуки, осмислюються грані екзистенції. Свобода є онтологічною рисою, «екзистенціалом» людського буття, оскільки надає їй можливість зробити свій вибір. Лірична героїня обирає моральні цінності, своє життя наповнює високим змістом. Меланхолійний настрій вірша «Знаю...» створюється прийомом художнього паралелізму, відповідними лексичними та семантичними засобами. Героїня знає, як болять «поцвяховані долоні Христа», бо її «крила прохромлені стрілами Вашої байдужості», і сама вона, ніби «естамп хреста в ущелині Самоти». Верлібр завершується таким художньо насиченем рядком-заклинанням: «...Не виймайте стріли – боюсь розбитися об скам’янілу тінь свого розп’яття» [7, c. 31].

Попри всі болі, завдані душі ліричної героїні, вона загартувала свій дух і не втратила, а ще більше викристалізувала високе вміння прощати. У вірші «Колишня дружина – допита чаша» лірична героїня Наталії Павлик веде мову про стан людини, котрій прощають:

Так, прощати важче, аніж прощатись.

Та я знаю – минулому рада є.

Може найбільшою помстою стати

Лиш прощення моє [7, c. 42].

Сила любові, яку оспівує Наталія Павлик, виховує людину духовну, спонукає її до духовної праці, самовдосконалення, робить благороднішою, чистою, підносить у думках. Духовність людини тісно пов’язана з її ідеалами, що є формою функціонування цінностей. На думку А. Козлова, «сутність духовності людини (персонажа), соціуму, суспільства чи й цілого людства взагалі – це не саме творення добра чи зла, а передовсім добро- чи злотворча спрямованість нашого мислення, мовлення, діяння та способу життя» [4; 86]. Закохана поетеса – явище природне й піднесене. Поетеса, що пронесла любов, як світло свічі, через негоди життєвих буревіїв, зберегла найсвятіше, постає як людина з духовним досвідом. Вірші таких авторів стають мудрими. Про це йдеться в поезії «Подив зблиснув спалахом нерва...»:

Сонце любові нестерпно палило в зеніті,

Добре й ласкаве гріло в призахіднім літі.

А осіннє – нещасть моїх золоті обжинки.

От і святкую в собі з’яву мудрої жінки [7, c. 6].

Епіграфом найпершого вірша збірки авторка обрала рядки лірики Ліни Костенко: «Самотнім добре – жодної розлуки». Наталія Павлик вступає в творчий діалог з Ліною Костенко:

Ліно, Ви ж знаєте, як воно добре –

Меди, настояні на полині.

І цю ось сповідь віршем, бач, не обрам,

Родством душі заповіли мені.

Мені, що словом суща. Ним святкую

Буденність. Відбуваюсь в однині.

І тішусь цим, і цим лікуюсь.

Ніхто не зрадить самотній вже мені [7, с. 4]. 

Як і в ліриці Ліни Костенко, у творах Наталії Павлик спостерігаємо окремі схожі риси, але є й відмінності. Лірична героїня Ліни Костенко довірливо відноситься до своєї любові. Вона повністю віддає їй всю себе, але наголошує на тому, що кохання не повинне бути ярмом, яке перетворює людину на раба і позбавляє духу творчості. Лірична героїня Наталії Павлик «відбувається в самотності», яка «сповідно стала в узголов’ї», вона «самотність приймає , як постриг» [7, с. 79]. Енергія драми, а іноді й трагедії пульсує в поезіях мисткинь, оскільки життя обох поетес склалося досить нелегко, але вони стоїчно переносять випробування долі.

Отже, у своїй збірці «В снігах самоти» вустами ліричної героїні Наталія Павлик передає екзистенційний стан жінки, котра здатна не тільки на глибоке й вірне почуття, але й на мужність дотримуватися свідомо обраних нею життєвих переваг, морально-етичних цінностей, які органічно поєднані з вартостями християнськими. Інтимній ліриці Наталії Павлик притаманні використання лексики й мікрообразів-символів зі сфери українознавства і релігієзнавства, її вірші можуть нагадувати незагойні рани, обпалені, але живі міцним коренем дерева, Вони правдиві, оскільки закорінені в глибини національного, архетипного. Можна виокремити такі художні домінанти в її поезії: філософічність, космізм, акцент на потребі національної гармонії, гуманізм, футурофілія, тобто невмируща любов і віра в спільне з коханим майбутнє, бодай в інших вимірах буття.

Список використаних джерел

1. Базилевський В.О. Любов і смерть // Лук Одіссеїв: [Статті, есеї, діалоги] /  Володимир Базилевський. – К.: «Ярославів вал», 2005. – С. 363-367.

2. Бердяєв М. Про призначення людини. Досвід парадоксальної етики // Філософія : [хрестоматія] / Микола Бердяєв [Упорядник І. Демчик]. – Кам’янець-Подільський: Абетка», 2000. – С. 174-179.

3. Бондаренко Ю. Національна парадигма українського екзистенціалізму / Юрій Бондаренко // Слово і час. – 2003. – № 6. – С. 64-69.

4. Козлов А. В. Духовність як літературознавча категорія : [Монографія] / Анатолій Козлов. – К.: Акцент, 2005. – 272 с..

5. Малахов В.О. Етика / В. Малахов – К.: Вікар, 1996. – 301 с.

6. Онишкевич Л. Екзистенціялістська модель у теорії літератури / Лариса Онишкевич // Антологія світової літературно-критичної думки 20 ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 2001. – С. 324-326.

7.  Павлик Н.М. В снігах самоти : [Поезії] / Наталія Павлик. – Переяслав-Хмельницький: Видавництво «СПД Карпук С.В.», 2009. – 84 с

 

Olga Budugai

Pereyaslav-Khmelnytsky

“Exist in loneliness”: existential motifs inthe lyric poetry collection “In the Snow of Loneliness” by Natalia Pavlyk

 

Дані про автора:

Ольга Дмитрівна Будугай, канд. філол. н., доцент кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»