Європейський регіоналізм як важливий фактор європейської міждержавної інтеграції

Зовнішня політика нової влади: спроба політичного аналізу

Спокуса " Третього шляху"

Украинские метания: ЕС или ТС?

Членство України у Раді Європи: нові перспективи співробітництва

 

Сьогодні відносини України з країнами Європи та Росії є провідним чинником української зовнішньополітичної стратегії, а також найважливішою ланкою всієї сучасної системи міжнародних відносин, зокрема її континентального (загальноєвропейського) і регіонального (центрально-східноєвропейського) сегментів.

Надіємося, що матеріали цього випуску прес-дайджесту допоможуть всім зацікавленим орієнтуватися в нелегких реаліях сьогодення.

 

* * *

 

Василькова Є.

Європейський регіоналізм як важливий фактор європейської міждержавної інтеграції

В останнє десятиліття процеси інтеграції зміц­нюють взаємодію та взаємозалежність України з державами європейського континенту в різ­них сферах економіки, екології, освіти, енергетики в рамках як двосторонніх міждержавних відносин, так і міждержавних інтеграційних об'єднань. Однак у системі цього співробітництва є сфера від­носин, яку неможливо віднести власно до міждер­жавних контактів - це сфера, що торкається між­народного співробітництва органів місцевого само­врядування та регіонів європейських держав.

Необхідно зазначити, що, на відміну від центрального і місцевого рівня управління та самоврядування, регіональний рівень є властивим далеко не всім державам. Причому наявність цього рівня прямо не пов'язана з величиною дер­жавного утворення. Так, наприклад, регіони як політико-адміністративні одиниці існують в Греції, і тільки знаходяться у стадії формування у Великій Британії, що перевищує першу майже в два рази по території і в п'ять разів за чисельністю населення. Правда, Велика Британія в цьому плані швидше є виключенням з правила. В цілому ж крупні державні утворення достатньо широко використовують досвід регіонального самоврядування та політико-адміністративного управління.

У грудні 1996 р. за ініціативою Асамблеї регіо­нів Європи більше 300 європейських регіонів з різ­ною територією, політико-адміністративним устро­єм, що представляють інтереси понад 400 млн своїх громадян, прийняли Декларацію про регіоналізм в Європі . У Декларації записано, що під понят­тям «регіон» необхідно розуміти «вираз відмітної політичної самобутності, яка може приймати самі різні політичні форми, що відображають демо­кратичну волю кожного регіону приймати ту форму політичної організації, яку він визнає пере­важною. Регіон сам обирає своє керівництво і вста­новлює знаки відмінності його представництва». Далі у Декларації підкреслюється, що «регіони є найважливішим і незамінним елементом побудо­ви Європи і процесу європейської інтеграції». У цій якості вони органічно взаємодіють з цен­тральною владою, являючи собою вельми істотну частину держави в цілому.

Таким чином, вказані положення включають загальну характеристику того соціального фено­мена, ім'я якому - «європейський регіоналізм». Слід враховувати, що в якості складової частини держави регіон відображає всі процеси її розвит­ку. В зв'язку з цим еволюція регіону виступає як невід'ємна ланка загального розвитку держави. При цьому регіон може відставати або виперед­жати економічний, соціальний і духовний розви­ток держави в цілому, що лежить в основі збере­ження соціально-територіальних відмінностей (відмінностей в соціальній структурі населення і умовах його життєдіяльності).

Стосовно України доцільно визна­чати регіон як територію в межах суб'єкта адмі­ністративно-територіального поділу держави (24 області та Автономна Республіка Крим), що характеризується наступними основоположними характеристиками: комплексністю, цілісністю, спеціалізацією і керованістю, тобто наявністю політико-адміністративних органів управління.

Накопичений в Європі досвід дає підстави зро­бити важливий висновок: там, де держава не є обтяженою «регіональною критичною масою», різними «регіональними ризиками» (сепаратиз­мом, націоналізмом, конфесійною агресією тощо), її внутрішня стабільність позитивно позначаєть­ся на міжнародній активності країни, зростанні її міжнародного авторитету в рамках двосторонньої і багатосторонньої дипломатії. Отже, між регіо­нальною політикою держави та її зовнішньою політикою існує прямий зв'язок, який в тому або іншому вигляді відбивається на стані і тенденці­ях розвитку міжнародної (у тому числі і європей­ської) системи міждержавних, в тому числі й інтег­раційних відносин.

Прикладне прагматичне значення, суттєва реальність регіонального чинника примушують держави - учасники європейських регіональних процесів здійснювати відповідні для формування правової (національної та міжнародної) основи його дії. Саме це виступає важливою та характер­ною рисою європейського регіоналізму. Тому вель­ми важливою у зв'язку з цим представляється активізація роботи з підготовки не тільки націо­нальних (Конституція, спеціальні закони, про­грами і концепції регіонального розвитку), але й міжнародних політико-правових документів дого­вірного характеру (комюніке, декларації, двосто­ронні і багатосторонні договори і угоди тощо), що торкаються саме регіонального вимірювання між­державних інтеграційних процесів.

Найпомітнішу роль в цьому напрямі грають такі міжнародні міжурядові організації, як Рада Євро­пи (РЄ), Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), Європейський Союз (ЄС), а також інституції, що спеціалізуються на європей­ському регіоналізмі та є профільними щодо вирі­шення питань його становлення та сталого роз­витку - Конгрес місцевих і регіональних влад Ради Європи, Асамблея регіонів Європи, Комітет регіонів ЄС та інші.

З урахуванням того потенціалу, який накопиче­ний в сфері міжнародних зв'язків і зовнішньоеко­номічних контактів по лінії Україна - регіони Європи (він включає, природно, і практику спів­праці з регіонами країн СНД), можна зро­бити ряд важливих висновків, а також сформу­лювати відповідні пропозиції по вдосконаленню цього досвіду на користь посилення європейської міждержавної інтеграції та загального європей­ського будівництва на принципах міжнародного права, з урахуванням, природно, політичних і правових нормативів національного характеру і рівня.

1. В онтологічному аспекті європейський регіоналізм - це об'єктивний процес розкриття дер­жавного, адміністративного і міжнародного інтеграційного потенціалу суб'єктів різних європейських держав, який здійснюється шляхом формування і и розвитку різноманітних зовнішніх зв'язків і контактів між ними в рамках і межах юридичних повноважень, які встановлюються як наднаціо­нальними органами європейських міждержавних інтеграційних об'єднань, так й самими центральними органами влади держав-учасниць зазначених об'єднань або при їх участі, відповідно до чинних конституційних актів, а також з урахуванням міжнародних зобов'язань самої держави як суб'єк­та міжнародного права.

2. У гносеологічному аспекті європейський регіоналізм представляє собою доктринально-нормативну концепцію, а на праксеологічному рівні - практичний напрям міжнародних відносин, який отримав суттєве політичне визнання та виступає в якості важливого інтеграційного фактора побу­дови і функціонування європейської системи без­пеки і співпраці.

3. У статутарному аспекті, в процесі європей­ського будівництва кожен регіон, зберігаючи свою державну або соціальну сутність, історичну, куль­турну і мовну своєрідність, має серйозний потен­ціал співпраці з аналогічними утвореннями інших держав, зокрема, з прикордонними, тому він здат­ний зробити гідний внесок до зміцнення міжна­родних і зовнішньоекономічних зв'язків і відносин на загальноєвропейському просторі.

4. У аксіологічному аспекті, позитивна діяль­ність європейських регіонів сприяє формуванню тенденції до будівництва «Європи регіонів», яка на гносеологічно-концептуальному і прагматичному рівнях позитивно корелює з «Європою держав», «Європою націй» і «Європою громадян».

5. У комунікаційному аспекті, становлення та розвиток даної інтеграційно-регіональної тенден­ції супроводжується формуванням загальноєвро­пейського регіонального нормативно-правового та колабораційного простору, становленням та роз­витком відповідних організаційних структур, які спеціалізуються у сфері виробництва, економіки, банківської справи, інформатики, науково-еконо­мічного та науково-технічного прогресу (нанотехнології та ін.).

6. Регіональне (міжрегіональне) співробітниц­тво здійснюється, насамперед, на засадах прима­ту національного права держав-членів інтегра­ційних об'єднань та третіх країн, а також на заса­дах їх сумісної нормативної творчості - нормах та принципах міжнародного права, політичних домовленостях, у тому числі і в рамках відповід­них міжнародних організацій;у а також розвива­ється в двосторонньому і багатосторонньому порядку. Таким чином, в рамках сучасного міжна­родного порядку, йдуть активні та перманентні процеси формування своєрідного нормативно-правового комплексу, який, регулюючи відносини і зв'язки сучасних регіонів, зачіпає такі галузі загального міжнародного права, як право прав людини, право міжнародних договорів, право зов­нішніх зносин, право міжнародних організацій і конференцій, сферу міжнародної правосуб'єктності держав тощо. Одночасно формується пра­вовий комплекс внутрішнього застосування.

7. Перспективи регіональної співпраці в рамках стратегічного партнерства України та ЄС, нако­пичений в цій сфері досвід, тенденції розвитку європейського регіонального будівництва актуалізують розгляд в даному форматі питання вдосконалення і оптимізації міжнародних і зовнішньоекономічних зв'язків регіонів України і держав-членів ЄС. У цих цілях уявляється актуальним ряд наступних аспектів: скликання міжнародного форуму «Регіони України - регіони Європи»; відкриття в рамках партнерства Україна -ЄС стратегій сторін, що діють, за підтримки програми ТАСИС Європейській академії регіональної співпраці, яка б могла вирішувати виникаючі проблеми не тільки в доктринальному, але й в практичному плані, створивши, наприклад, відповідні банки інформації про європейські регіони, про діючі між ними договори і угоди про співробітництво у відповідних сферах, налагодивши випуск спеціальних оглядів, рефератів, організувавши підготовку фахівців з регулювання регіональних проблем тощо; підготовка і укладення міжнародної (Україна-Євросоюз) угоди про сприйняття регіональній співпраці; розробка сумісної міжнародно-правової ініціативи з внесенням на розгляд Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних націй проекту резолюції «Про Декларацію принципів, що стосуються регіональної співпраці і партнерства відповідно до міжнародного права і Статусу ООН»; ініціація Україною та ЄС пропозиції ухвалення в рамках ОБСЄ «Декларації про відповідальність регіонів Європи за політичну стабільність, безпеку, економічний прогрес і правопорядок в Європі».

Юрид. журн. - 2011. № 1.- С. 42-47.

 

 

 

 

Рябінін Є.

Зовнішня політика нової влади: спроба політичного аналізу

Аналізуючи перший зовнішньополітичний рік Президента України В.Ф. Януковича. мусимо визнати, що країна за результатами виборів глави держави залишилася роз­діленою навпіл, у тому числі щодо пріоритетів зовнішньої політики. Ця обставина стала стримую­чим фактором для новооб­раного президента, який був змушений утримува­тись від різких кроків у той чи інший бік, хоча от­римав багато критики у свій бік за підписання Хар­ківської угоди.

У перші дні свого пре­зидентства В.Ф. Янукович зробив два очікуваних ві­зити - до Брюсселя та до Москви. На думку дирек­тора міжнародних програм Центру Разумкова Михай­ла Пашкова. не варто шу­кати якогось особливого сенсу в черговості візитів Віктора Януковича за кор­дон. Євросоюз і Росія - «це два ключові напрями, які для України принципо­во важливі».

Одним із важливих кро­ків, зроблених Президен­том, є подання до ВР зако­нопроекту стосовно внут­рішньої та зовнішньої по­літики. 1 липня 2010 року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про заса­ди внутрішньої і зовніш­ньої політики». Заслуго­вує на увагу стаття 11, в якій безпосередньо йдеть­ся:

- дотримання Україною політики позаблоковості, що означає неучасть Укра­їни у військово-політич­них союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної без­пеки, продовження конс­труктивного партнерства з Організацією Північноат­лантичного договору та ін­шими військово-політич­ними блоками з усіх пи­тань, що становлять взаєм­ний інтерес;

- забезпечення інтегра­ції України в європей­ський політичний, еконо­мічний, правовий простір із метою набуття членства в Європейському Союзі.

Аналізуючи цей Закон, робимо висновок, що В.Ф. Янукович виключив можливість вступу до НАТО, тому що сьогодні вступ є нереальним, ос­кільки для нього необхідна підтримка більш як поло­вини населення держави, чого сьогодні немає.

Хоча відмовившись від вступу до НАТО, Україна сконцентрувала свою ува­гу на співробітництві із Європою. У Законі йдеть­ся про те, що потрібно ак­тивізувати поступ країни у напрямі набуття членства в ЄЄ, підтримуючи добро­сусідські відносини з Ро­сією та іншими країнами СНД.

Один із важливих візи­тів був здійснений до США. Цей візит супровод­жувався низкою прогнозів і чуток. Передусім, усі го­ворили, що зовнішньопо­літичний курс повертається до політики багатовекторності Л.Д.Кучми. Під час зустрічі обидва прези­денти зробили заяву про необхідність будувати від­носини на основі хартії про стратегічне партнерс­тво Україна - США та комі­сії про стратегічне пар­тнерство. Також Прези­дент України зазначив, що політика нової влади Ук­раїни націлена на встанов­лення балансу між Росією та ЄС із тією метою, щоб стати надійним мостом між Європою та Росією. Крім того, В.Ф. Янукович підтвердив свою позицію щодо відносин Україна - НАТО, а також підкрес­лив, що Україна це планує вступати до Митного сою­зу з Росією, Білоруссю та Казахстаном.

Візит до Німеччини, на наш погляд, навіть є важ­ливішим, ніж до Брюсселя, оскільки все вирішується в Берліні, а Брюссель зали­шається бюрократичною столицею. У Берліні Віктор Януко­вич показав себе лідером країни та незалежним по­літиком на світовій арені. Це було його основним завданням.

Найбільш потрібним для України є схвалення її прагнення укласти з ЄС угоду про зону вільної тор­гівлі, а також досягти до­мовленостей у питанні транзиту газу в Європу. Та тут Берлін займає відверто негативну позицію. Німеччина ніколи не бу­ла «європейським адвока­том» Києва, тому нині пе­реговори про створення зони вільної торгівлі йдуть так важко. Кожна сторона прагне відстояти власні економічні інтереси.

Вагомим проривом у зовнішній політиці став вересневий візит Прези­дента до Китаю. Під час ві­зиту було підписано важли­ві договори стосовно спів­робітництва в космічній галузі на 2011-2015 рр., угода про будівництво за­лізничного сполучення між Борисполем і Києвом, а також газотурбінної гідроелектростанції в м. Щолкіно в АР Крим. За слова­ми В.Ф. Януковича, ті уго­ди, які були підписані між сторонами, важать не менш як $4 млрд. Україн­сько-китайські відносини є стратегічними. Китай, як країна, що набирає темпи економічного розвитку на­віть під час фінансової кризи, є важливим партне­ром для України з точки зору постачання новітніх технологій та інвестицій.

У Парижі була підписа­на «дорожня карта» укра­їнсько-французьких відно­син на 2011-2012 роки, а також угода між урядами про взаємну допомогу та співпрацю у сфері цивільного захисту. Україна сподівається залучити Францію як партнера у питаннях євроінтеграції. Під час зустрічі обгово­рювалися питання модер­нізації української газо­транспортної системи. І Президент запевнив Па­риж в тому, що Україна бу­де надійним постачальни­ком газу «і що дуже важли­во це питання вирішувати в трикутнику Україна-Європа-Росія».

Н.Саркозі. у свою чергу, зазначив, що покладає ве­ликі надії на ініціативу Франції про створення нового безпекового та еконо­мічного простору, а Украї­на в цій справі може стати мостом між Європою та Росією.

Візит Віктора Януковича до Польщі в лютому 2011 р. експерти вже наз­вали спробою виправити помилки на міжнародній арені.

Польща має досить стій­кі та важливі зв'язки з Ук­раїною у багатьох сферах, тому вона намагається виступити її адвокатом у Європейському Союзі. Це, на думку експерта поль­ського Інституту страте­гічних досліджень Міхая Валеницького, додає Вар­шаві впливу в ЄС і дозво­ляє їй виступати регіо­нальним лідером. Нарешті, польська влада розуміє, що нині вона має всіляко до­помагати Україні, щоб та не опинилася в диплома­тичній ізоляції.

На спільній прес-конфе­ренції після підписання «дорожньої карти» двосто­ронніх відносин на два ро­ки обидва президенти ви­промінювали упевненість в тому, що тривалий період відносин, в основі яких ле­жали порожні обіцянки і популізм, закінчився.

Крім того, у 2011 році на повну потужність має зап­рацювати газопровід «Пів­нічний потік», а він вже пройде повз Польщу дном Балтійського моря прямо в порти Німеччини і стане альтернативою старій ра­дянській системі газогонів в Європу. На думку захід­них експертів, Росія нині шукає способи доставляти свої вуглеводні прямо спо­живачам Західної Європи, які можуть заплатити біль­ше за сировину.

Саме тому Варшава спо­дівається використати нафтопровід Одеса-Броди з метою часткового звіль­нення від тиску Росії, че­рез що візит Віктора Януковича проходив у такій конструктивній атмосфері.

Хоча Україна не отрима­ла конкретики, перший зовнішньополітичний рік Віктора Януковича не можна назвати невдалим. Адже після попередніх п'яти років внутрішньої нестабільності та зовніш­ньої одновекторності, пер­ший рік діяльності нової влади у сфері зовнішньої політики мав реалізувати­ся саме у такому форматі. В.Ф. Янукович передусім показав світові, що Україна є стабільним і надійним партнером, з яким вигідно мати справи.

Наступний, другий зов­нішньополітичний рік має містити реалізацію договорів та угод року попереднього, а також забезпечити актив­ний вихід держави на плід­ну співпрацю з країнами Південної Америки, Ара­війського півострова, Інді­єю та країнами-членами АСЕАН. Тут Україна може перейняти досвід прове­дення реформ, отримати ін­вестиції, знайти нові рин­ки збуту та зарекомендува­ти себе як країна із вели­ким потенціалом. Як і зав­жди, впродовж 2011 року Україні потрібно успішно балансувати між Сходом та Заходом, переймаючи єв­ропейські цінності та отри­муючи вигоду з співробітництва зі східним сусідом.­

Зовнішні справи. - 2011. - № 2. - С. 30-33.

 

 

 

 

Рябчук М.

Спокуса " Третього шляху"

Набравши у пошуковій системі Google слова «Україна між», отримуємо при­близно 4 690 000 відповідей. Біль­шість із них стосувалися нашого географіч­ного розташування і прямо чи опосеред­ковано вказували на певну цивілізаційну розчахнутість: «Україна між Сходом і Захо­дом», «Україна між Європою та Азією», «Україна між Росією і Заходом», «Україна між Москвою і Брюсселем», «Україна між Росією і Америкою», «Україна між НАТО і Росією» і т.д., і т.п. Деякі формули вказу­вали на розчахнутість ідеологічну - що найчастіше є похідною від тої ж таки розчахнутості цивілізаційної: «Україна між двома тоталітарними режимами», «Україна між демократією і авторитаризмом», «Україна між минулим та майбутнім», або й «Україна між мертвим левом і живим псом».

Для порівняння зауважмо, що той-таки Google лише 1 37 0000 разів згадує фразу «Россия между», 1 010 000 разів - «Роlska miedzy»,

1 92 0000 разів - «Сеsі mezi», 1 680 000 разів - «Slovaci medzi». (При цьому цікаво, що у випадку словаків і чехів саме народи, а не країни значно частіше згадуються у контексті «поміж». Тим часом росіяни як народ згадуються у контексті «поміж» приблизно так само часто, як і Росія. А українці й поляки - істотно рідше, ніж відповідно їхні країни).

У кожнім разі, найважливіше тут — що Україна куди частіше, аніж її сусіди (п'ять мільйонів згадок проти одного-двох), розглядається як своєрідна межа, пограниччя, місце зіткнення двох різних світів і, від­повідно, суб'єкт нелегкого цивілізаційного вибору. Семюел Гантінґтон у своїй гучній книзі «Зіткнення цивілізацій», не мудруючи довго, провів межу між цими двома цивілізаціями по західній Україні, відокремивши греко-католиків від православних, закарпатців і галичан - від буковинців і волинян, а заразом і від усіх інших.

Про суспільну амбівалентність українців перехідного періоду написано вже чимало, як і чимало публіцистичних шпильок відпущено на адресу їхньої «посткомуністичної шизофренії» - одночасної орієнтації на несумісні, взаємовиключні цінності. Українці справді у різних опитуваннях дають дивовижні відповіді: дві третини, наприк­лад, хоче у Євросоюз і водночас дві третини - у союз із Росією й Білоруссю; дві третини хоче вільного ринку й демократичних свобод і так само дві третини хоче планово-розподільчої економіки и авторитарної твердої руки; дві третини шанує Шевченка й Грушевського і дві третини - Лєніна й Петра Першого.

Описана ситуація нелегкого суспільного вибору створює напрочуд сприятливий ґрунт для різноманітних теорій «третього шляху», котрі пропонують своєрідний сурогат вибору, його, сказати б, ілюзорний замінник. Психологічно такий замінник виглядає привабливо, оскільки звільняє людину від необхідності ухвалювати рішення, вибирати і, таким чином, брати на себе за цей вибір відповідальність. Але замінник, як і всі сурогати, не лікує хвороб і не розв'язує проблем - лише дає ілюзію знеболення й інфантильну надію, що «якось воно буде».

За останнє десятиліття ми бачили безліч подібних теорій і га­сел - і про український «нейтралітет», і про «дві державні мови», і про «соціально зорієнтовану ринкову економіку», і про «рух до Європи разом із Росією», і про якусь особливу «слов'янську духов­ність» - на противагу міфічній «західній бездуховності», і зреш­тою - логічний вінець усіх цих теорій - параноїдальні писання авторів «Персоналу плюс» про плани непойменованих, але добре відомих їм «світових тіньових структур» щодо «захоплення без воєнної агресії історичних слов'янських земель, оволодіння ядерною зброєю Росії і знищення слов'янського етносу як цивілізаційної рушійної сили».

Провокатори знаходять своїх параноїків, демагоги - довірливу паству, і все це разом поглиблює світоглядний хаос і, в кінцевому підсумку, цивілізаційну стагнацію в Україні. А тому варто чітко ска­зати: не існує ніякого «третього шляху», хоч яким бажаним і при­вабливим він може декому видаватися. Насправді, подобається це нам чи ні, є лише перший світ і третій. І є певні Глобальні закони, які кажуть, що всі, хто не вміє, не може, не хоче пробитись у цивілізаційне ядро цієї світосистеми, приречені животіти на її периферії, чи, в найкращому разі, - як Росія, Китай, Україна, Мексика, - на її напівфабрикатній напівпериферії.

А тому, як кажуть американці, if you cannot beat them? join, them. Чи, як звучить це в амбітнішій українській версії: якщо не можеш даного процесу спинити, постарайся його очолити. Тобто, для по­чатку, постарайся до нього сяк-так приєднатися, не марнуючи часу й енергії на пошуки «третього шляху» (що веде прямісінько в третій світ) чи плекання особливої «власної мудрості» (бо якщо ви такі мудрі, кажуть на Заході, то чому такі бідні?).

Знову ж таки слід підкреслити: тут не йдеться про відмову від національної самобутності та культурного розмаїття; йдеться лише про тверезе усвідомлення того факту, що головний наш вибір полягає зовсім не між самобутністю та уніфікацією, а між першим світом і третім, між цивілізаційним ядром і (напів)периферією. Чи, пере­кладаючи це мовою конкретних геополітичних реалій, - між ат­лантичною Європою і євразійською Росією. Бо ж цілком очевидно, що і Франція, і Японія, і Фінляндія зберігають свою самобутність та суверенність, проте вони є частинами першого світу, чи, принаймні, як Естонія, Польща або Словенія, стають ними на наших очах.

Тож саме у досвіді цих країн, а не патологічно хворої й цивілізаційно безперспективної Росії нам слід шукати відповіді на питання, як інтегруватись у перший світ, зберігаючи при тому свою культурну самобутність перед викликами глобалізації, уніфікації та комерціалізації. Орієнтація на Росію такої відповіді апріорі не містить, бо ж не передбачає для України взагалі ані збереження та розвитку повноцінної культури, ані реального модернізаційного прориву. Не передбачає вона навіть подібної затяжної агонії клептократичного диктаторського режиму, підживлюваного неміряними природними ресурсами. Бо Україна, на превелике щастя, таких ресурсів не має, тож муситиме рано чи пізно таки відмовитися від ілюзій «третього шляху» й за прикладом своїх найближчих західних сусідів стати на перший.

Аби лишень не запізно.

Березіль. - 2011.- № 3-4.- С. 3-7.

 

 

 

 

Ищенко Р.

Украинские метания: ЕС или ТС?

Украина почти два года балансирует между зоной свободной торговли с ЕС и Таможенным союзом стран СНГ. И у прези­дента, и у правительства Украины остается все меньше времени для принятия неотложных мер по преодолению всестороннего кризиса в стране. Следование рецептам Международного валютного фонда уже обернулось для правящей партии полным спектром негативных последст­вий. Закономерным итогом стало официальное заявление украинского руководства о намерении выйти из переговорного процесса с МВФ, на что незамедлительно последовала жесткая реакция в виде замораживания третьего транша. При этом в текущем финансовом году Украина должна выплатить проценты по первым двум траншам, что приведет к дефициту бюджета в размере совершенно неподъемной цифры: более 100 миллиардов гривен. Спасти ситуацию может только принятие таких решений, которые будут способствовать быстрому оздоровлению экономики. Именно такой критерий следует принимать за основу при рассмотрении ответа на вопрос: зона свободной торговли с ЕС или Таможенный союз?

Попытаемся рассмотреть вопрос о выборе между ЕС и Таможенным союзом с сугубо экономических, прагматических позиций.

В своем интервью газете «Коммерсант-Украина», которое спровоцировало политический скандал, Валерий Мунтиян (уполномоченный Кабинета министров Украины по сотрудничеству с РФ, странами СНГ и Евразийского экономического общества) говорил : "Подписание договора о создании зоны свободной торговли с СНГ ожидается в мае этого года, а уже в июле, если будет соответствующее решение Конституционного суда и завершится проведение внутригосударственных процедур, мы сможем присоединится к протоколу о создании Таможенного союза" Кроме того, по мнению Мунтияна, Украина не получила каких-то фундаментальных выгод от членства в ВТО: «При вхождении в ВТО мы торопились, лишь бы сделать это быстрее России.

Тогда, в спешке, далеко не все позиции были зафиксированы на желаемом для Украины уровне. Сейчас союзы промышленников, начиная от химиков и заканчивая водочниками, криком кричат: ребята, чем вы думали, когда соглашались?». Заметим, что эффект от российско-украинской интеграции в рамках Таможенного союза будет очень быстрым: «По нашим расчетам, за первый год полноценной деятельности ЗСТ товарооборот Украины со странами СНГ должен увеличиться приблизительно на 35%». При этом Украина намерена поставить перед Россией вопрос о соответствующих компенсациях, что явно диссонирует с криками оппозиции насчет «измены национальным интересам».

Вопрос действительно значимый ввиду традицион­ного в рядах как украинских, так и российских «западников» мнения об отсталости экономики России и стран Таможен­ного союза. Специально на эту тему в феврале-марте сего года было проведено исследование Института народохозяйственного прогнозирования РАН. Вывод, сделанный рос­сийскими учеными, однозначен: «В рамках Единого экономического пространства с Россией, Белоруссией и Казахстаном создаются благоприятные возможности для развития высокотехнологичных отраслей промышленности Украины, составляющих основу экономического роста. Только в авиационной промышленности потенциал роста выпуска изделий, производимых в рамках российско-украинской кооперации, оценивается более чем в $10 млрд., в ракетно-космической сфере - не менее чем $3 млрд., в атомном и электротехническом машиностроении - не менее чем в $5 млрд., в сельском хозяйстве - более чем в $1 млрд».

Относительно перспектив экономического роста в рамках Таможенного союза учеными было уста­новлено следующее: «Проведенные расчеты показывают, что в 10-летней перспективе интеграционный эффект от формирования Таможенного союза и Единого эконо­мического пространства Российской Федерации, Респуб­лики Беларусь и Республики Казахстан оценивается в размере около 300 и 400 млрд. долларов прироста их совокупного ВВП соответственно (что эквивалентно увеличению ВВП каждого из государств-участников на 12-18%). Согласно этим же расчетам, присоединение Украины к Таможенному союзу и ЕЭП даст увеличение этого эффекта до $773 млрд., что составляет около трети суммарного ВВП четырех государств». Что касается зоны свободной торговли с ЕС, то ее последствия будут одинаково неблагоприятны как для Украины, так и для России: «Формирование ЗСТ Украины и ЕС повлечет ухудшение условий торгово-экономического сотрудничества с Россией, что приведет к снижению конкурентоспособности российской и украинской обрабатывающей промыш­ленности, в особенности машиностроения. А энергоемкие металлургический, химико-металлургический комплексы Украины останутся за зоной рентабельности и не смогут выдержать конкуренцию с Европейским Союзом».

К аналогичному выводу пришли исследователи Национальной академии наук Украины при анализе рисков от вступления в зону свободной торговли с ЕС для украинского сельского хозяйства. В подготовленном ими докладе, в частности, подчеркивается: «Наибольшие опасения в связи с созданием ЗСТ возникают в отношении товаров агропродовольственной группы, которые оказались наиболее чувствительными к снижению таможенных тарифов и уровня нетарифной защиты после вступления Украины в ВТО, то есть, тех, объемы импорта которых из стран ЕС существенно выросли в результате либерализации торговых режимов. Соответственно, создание ЗСТ между Украиной и ЕС усилит риски отечественных производителей этих товаров». Приводи­лись конкретные данные: производство говядины на Украине в результате роста импорта сократилось почти на 20%, производство свинины в 2009 году составило всего 40% от аналогичного показателя 2008 года, действующая в ЕС ставка субсидирования экспорта мяса птицы позволяет установить цену ввозимой на Украину продукции на 28% ниже, чем у отечественных производителей. Исходя из этого, украинские эксперты направили правительству следующую рекомендацию: «В ходе переговоров по ЗСТ необходимо добиться отмены экспортных субсидий на товары агропродовольственной группы со стороны ЕС и установления исключения из ЗСТ на сливочное масло, сухое молоко, твердые сыры». Именно эта рекомендация стала камнем преткновения на переговорах с ЕС. Причем разногласия приняли настолько острый характер, что руководитель торгово-экономического отдела представи­тельства ЕС на Украине Ульрике Хауэр заявила: «У нас нет уверенности в искренности украинского стремления в переговорах по соглашению об ассоциации и зоне свободной торговли».

Можно не сомневаться, что никаких уступок Украине со стороны ЕС не будет. Причина очевидна: европейские власти не станут действовать в ущерб собственным сельхозпроизводителям.

В отличие от Европы, Россия готова идти на серьезные уступки украинской стороне. В Москве понимают, что без Украины все российские интеграционные процессы на постсоветском пространстве лишены смысла и потому наша страна искренне заинтересована в равноправной, взаимовыгодной интеграции.

Рус. слово.- 2011.- № 4.- С. 14-15.

 

 

 

Федорова А.

Членство України у Раді Європи: нові перспективи співробітництва

Рада Європи була заснована 5 травня 1949 р. десятьма західноєвропейськими державами з метою об'єднання європейських країн на принципах захисту прав людини, плюралістичної демократії та утвер­дження верховенства права. У межах організації держави-члени співпрацю­ють з усіх питань, які турбують євро­пейську спільноту, за винятком пи­тань оборони.

Сьогодні ця пан'європейська, між­народна, міждержавна організація об'єднує 47 держав Європи (всі євро­пейські країни, за винятком Білорусі), 5 держав (США, Канада, Мексика, Ізраїль, Японія) та Ватикан мають ста­тус спостерігачів.

Україна подала заявку на вступ до Ради Європи у 1992 р. та у 1995 р. ста­ла 37-м членом Ради Європи, взявши на себе низку зобов'язань, які викла­дені у Висновку Парламентської Асамблеї щодо вступу України до Ра­ди Європи № 190 (1995). Сьогодні майже всі зобов'язання виконано, за винятком приведення українського законодавства з певних питань у від­повідність до стандартів Ради Євро­пи, зокрема - забезпечення незалежності судової влади та реформуванні функцій прокуратури.

Україна ратифікувала всі міжнародно-правові договори, визначені у Висновку, та в цілому понад 75 договорів, прийнятих у рамках Ради Європи.

Україна бере активну участь у діяльності Ради Європи та роботі структур, у тому числі в роботі головних статутних органів.

Керівним розпорядчо-виконавчим органом Ради Європи є Комітет міністрів, до складу якого входять міністри закордонних справ держав-членів або їх постійні представники чи заступники постійних представників. Україну представляє Міністр закордонних справ - К. Грищенко, очолює Постійне представництво України при Раді Європи Надзвичайний та Повноважний Посол М. Тачицький.

Головують держави в Комітеті міністрів протягом 6 місяців на ротаційній основі за англійською абеткою. Україна вперше головуватиме з травня по листопад 2011 р.

Протягом періоду головування Ук­раїна матиме можливість висловити власну позицію щодо шляхів вирішен­ня пріоритетних питань європейсько­го розвитку. Головними пріоритетами під час головування України стануть захист прав дитини, прав людини, верховенства права та посилення місце­вого самоврядування.

Комітет міністрів тісно співпрацює з головним дорадчим органом Ради Європи - ПАРЄ, яка є одним із найбільших представницьких парла­ментських форумів, у межах якого об­говорюються актуальні для Європи та світу питання. До складу Асамблеї входять представники національних парламентів держав-членів. Загальна кількість парламентарів - 318 членів (від 2 до 18 осіб від кожної держави-члена) та 318 заступників. Україна представлена 24 народними депутата­ми Верховної Ради на пропорційній основі (12 представників та 12 заступ­ників), які беруть активну участь у ро­боті ПАРЄ та її основних органів, зок­рема - у Комітеті по реформам ПАРЄ (С. Головатий, який є також другим віце-президентом Комітету з питань права та прав людини). Аналогічну кількість представників Україна має в іншому дорадчому органі - Конгресі місцевих та регіональних влад, основ­ним завданням якого є розвиток місцевої та регіональної демократії. Головою української делегації у ПАРЄ є народний депутат І. Попеску. Пред­ставники від України неодноразово обиралися на посаду віце-президента ПАРЄ, зокрема Б. Олійник, Є. Голова­тий, І. Попеску.

У рамках Ради Європи було створе­но унікальну ефективну систему захи­сту прав людини, що базується на чис­ленних міжнародно-правових догово­рах, які було розроблено та прийнято організацією. Створені Радою Європи механізми та інструменти становлять основу всієї європейської системи за­хисту прав людини.

Головним елементом системи захи­сту прав людини Ради Європи та євро­пейської системи захисту прав люди­ни в цілому вважається Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., яка набула чинності у 1953 р. Конвенція стала реалізацією одного з головних принципів Ради Європи та європейською відповіддю на Загальну декларацію прав людини 1948 р. Вона є старішим міжнародним документом (доповненим 14-ма про­токолами), що гарантує всі основні визнані на сьогодні громадянські та політичні права, а також деякі інші права людини. Зміст та обсяг закріп­лених прав постійно розвивається та деталізується завдяки тлумаченням Європейського суду з прав людини, рішення якого мають обов'язкову си­лу для сторін.

Європейська конвенція, учасниками якої є всі держави - члени Ради Європи, була ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997. З метою своєчасного виконанні рішень Європейського суду та застосування практики у 2006 р. була прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практи­ки Європейського суду з прав людини». На сьогодні Європейським судом проти України винесено понад 700 рішень.

Спільно з Європейською конвенцією з прав людини базис європейської регіональної системи захисту прав людини створює Європейська со­ціальна хартія, яка регулює соціальні та економічні права громадян держав-учасниць. Європейська соціальна хартія 1961 р. та переглянута Хартія 1996 р. (набули чинності у 1965 р. та 1999 р. відповідно) закріпили право на працю, на справедливу оплату, заборо­ну примусової праці, право на об'єд­нання, на укладення колективних договорів, право на захист здоров'я, на пенсійне забезпечення, право користу­ватися соціальними благами, право сім'ї на соціальний, правовий та еко­номічний захист, права інвалідів, пра­ва мігрантів тощо.

Україна прийняла Закон «Про ра­тифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)» 14 вересня 2006 р., не визнавши водночас право на соціальне забезпечення, на соціаль­ну та медичну допомогу, право працівників на захист їхніх прав у разі банкрутства роботодавця, право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу та деякі інші права. Протокол від 1995 р. до Європейської соціальної хартії щодо колективних скарг Україна не ратифікувала.

Складовою європейської системи захисту прав людини вважається Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводжен­ню чи покаранню 1987 р. (набула чин­ності у 1989 р.). Конвенцією передба­чено створення Європейського комі­тету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що при­нижує гідність, поводженню чи покаранню, який наділено компетенцією відвідувати та інспектувати всі пені­тенціарні установи держави без попе­реднього повідомлення. Комітет є важливим запобіжним позасудовим механізмом захисту прав людини, який відіграє превентивну роль у бо­ротьбі з застосуванням катувань, не­людським чи таким, що принижує гідність, поводженням чи покаранням.

Україна ратифікувала Європейську конвенцію про запобігання катуван­ням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню у 1997 р.

Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 р. є першим в історії юридично обов'язковим бага­тостороннім документом, який сто­сується захисту прав меншин. У Кон­венції закріплено основні ознаки на­лежності людини до національної меншини, право на участь у публічно­му житті, право на свободу думки та віросповідання, право на асоціації, право на рівність перед законом, забо­рона дискримінації, право на захист від примусової асиміляції, право на освіту, право створювати власні при­ватні навчальні заклади і керувати ни­ми тощо.

Україна ратифікувала Рамкову конвенцію 9 грудня 1997 р.

Загалом у рамках Ради Європи бу­ло прийнято понад 200 багатосто­ронніх міжнародно-правових дого­ворів, більшість із яких пов'язано з правами людини, в тому числі: Кон­венція про усиновлення дітей, Кон­венція про права людини та біомедицину, Конвенція про правовий статус працівників-мігрантів, Конвенція про соціальну та медичну допомогу, Кодекс соціального забезпечення, Конвенція про заходи щодо протидії торгівлі людьми, Хартія регіональних мов або мов меншин, Конвенція про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні тощо.

Право України. - 2011.- № 4.- С. 148-152.