Народилася Еліс Манро в 1931 році в м. Вінхем, що у провінції Онтаріо (Канада). Її батько - фермер Роберт Ерік Лейдлоу, мати - шкільна вчителька Енн Кларк Лейдлоу.

Навчалася в університеті Західного Онтаріо. Вийшла заміж за однокурсника Джеймса Манро, з яким у шлюбі прожила 21 рік. Разом з родиною спочатку переїзджає до Ванкувера, а потім до Вікторії, де відкриває книжковий магазин "Книги Манро". Має трьох доньок. У 45 років удруге виходить заміж за друга Геррі Флемліна, з яким вирішили побратися на побаченні «після трьох мартіні». Прожили разом 37 років, у квітні 2013 року Флемлін помер 88-річним. Манро – антискандальна. У політиці помічена не була, журналістикою практично не займалася, вона – чистий митець.

Перше оповідання «Виміри тіні» Еліс Манро опублікувала під час навчання в університеті. На рубежі 60-70-х, незабаром після публікації збірки оповідань «Танок щасливих тіней» (1968), «Життя дівчат та жінок» (1971) та «Я хочу вам про щось розповісти» (1973), до неї прийшла популярність.

Художній світ канадської письменниці усталений та визначений, роль хронікера та психолога канадської провінції не здається їй нудною чи одноманітною. Письменниця наполегливо та терпляче розробляє давно відкритий нею проблемно-тематичний пласт. Її персонажі – маленькі люди у невеликих містах, з якими часом трапляються дивні речі, а манера оповідача дещо нагадує Чехова.

Письменницька репутація Манро – негучна, позбавлена сенсаційності – досить стабільна: вона визнаний майстер камерних психологічних новел з «подвійним» часовим фокусуванням. Спогади героїв та героїнь, ідилічні чи сумні, але неминуче пом’якшують застарілий біль, як правило, перевіряються в них досвідом теперішнього. Її оповідання будуються на протиріччях між тим, що колись здавалося чи реально існувало та тим, що існує зараз. Різні за тональністю, авторським ставленням до того, що відбувається, вони нагадують фрагменти великої повісті. У тих випадках, коли Манро звертається до жанру «малого роману» («Жебрачка», 1980), результат виходить подібний – вона умисно розчленовує оповідальну тканину на самостійні уривки, їхня внутрішня спільність скоріше вгадується, ніж виступає на поверхню.

2006-го письменниця оголосила, що йде з літератури, і видала автобіографічну книжку «Краєвид із Кесел Рок». Але через шість місяців знову почала писати. Після цього авторка видає дві збірки. Загалом має 19 книжок оповідань англійською, серед яких: «Жебрачка» (1980), «Прогрес любові» (1986), «Подруга юності» (1990), «Розкриті таємниці» (1994), «Любов доброї жінки» (1998), «Ненависть, дружба, залицяння, закоханість, шлюб» (2001), «Утікач» (2004), «Занадто багато щастя» (2009) та ін. В 2012 році була написана її остання книга "Дороге життя". Влітку 2013 року 82-річна Манро повідомила про залишення літератури.

Твори Еліс Манро було перекладено 20 мовами, але українською не видавалися. За її творами зняті фільми «Хлопчики та дівчата» (1983), «На межі безумства» (2002) та «Без неї» (2006) за оповіданням «Ведмідь перейшов через гору», який було висунуто на Оскар за кращий адаптований сценарій, однак премію здобув інший фільм.

Тричі була лауреатом найпрестижнішої канадської нагороди генерал-губернатора за збірки: «Танок щасливих тіней» (1968), «А хто ти, власне, така?» (1978) та «Прогрес любові» (1986); лауреатом книжкових премій Trillium - за збірку «Друг моєї юності» (1990) та Гіллер - за збірки «Любов доброї жінки» (1998)  та «Утікач» (2004).

Чотири роки тому вона здобула премію Міжнародний Букер (2009). Журі так прокоментувало свій вибір: «Еліс Манро відома в першу чергу як новелистка, але в свої короткі історії вона вкладає стільки глибини, мудрості та точності, скільки далеко не всі романісти уміщають в об’ємні твори, які пишуться на протязі усього життя».

10 жовтня цього року Манро стала першою канадською письменницею, якій дали Нобелівську премію з літератури як «майстру сучасного оповідання».