Вы здесь

Главная » Ресурси » Про Запорізький край » Із доробку запоріжців » Віра Коваль

Узбіччя

Цікавий  ранок  підкрадавсь   навшпиньках.
Так   хочеться  побачить  хоч здаля!
За вікнами  родильного  будинку
От-от  на  світ  народиться  маля.
 
Тополі   теж  у  вікна  заглядають,
І  хоч  вони  це бачили  не  раз,
Їм  теж  цікаво,  навіть  тим,  що  скраю:
І  хто  ж  сьогодні  вернеться  до  нас?
 
О,   чуєте? Там,  за  вікном  ,  щосили
Нарешті  закричало  немовля.
І  горобці  сполохано  злетіли,
Гойднулось,  захиталося гілля.
 
І,  здивувавшись,  посвітлішав  ранок,
закапала  роса  з    тугих  гілок.
Лилось,  переливалося  сопрано,
І  поспішав  розквітнути  бузок.
 
Всміхнулась  жінка,  глянувши  на  вікна,
Маля  тулила  до  своїх  грудей.
«до  вечора,  напевно,  трохи  звикне,
Що  доведеться  жити  між  людей.»
 
Цілує  і  співає, і  колише,
Згинаючи  над  нею   стан  гнучкий.
Та  плаче  й  плаче  дівчинка  невтішно,
Ображено  стискає  кулачки.
 
Ти  плачеш? Плач,  скільки  душі  завгодно,
І   ображайся. В  тім  який  резон?
Твій  час  пішов.  Підписано  угоду  --
І  починай  земний  свій  марафон.
 
Учи  тепер  свої  земні  уроки.
Заради     них  із  сяючих  небес
Привіз  тебе  дівчатком  карооким
У  цю  хатину  зоряний  екс прес.
 
 
 
Але  утішс я:  ти  ---  подоба  Божа,
Його  дитя  кохане ---  також  ти.
То  Божий  дар,  що  обирати  можеш,
Узбіччям  чи  дорогою  іти.
 
 
 
 
Кудись  на  південь  мчить  старе  шосе
І  на  своїй  широкій  сірій  спині
Без  відпочинку  втомлено  несе
Машин  без  ліку  і  давно,  і  нині.
 
Ні  вдень  спочиває,  ні  вночі.
Колись  по  цій  дорозі  безупинно
Котились  «Запорожці» й  «Москвичі».
Але     тепер  уже  не  та  картина!
 
Яких  машин  лиш  не  побачиш  тут!
Все   більше  закордонні,  наших  обмаль.
Біжать  собі  повз  наш  Зелений  Кут.
Такі  чужі,  своїх  тепер  не  роблять.
 
Кав’ярень  вздовж  дороги  наросло,
Немов  грибів,  останніми  часами.
Міняється  дорога  і  село.
І  тільки  ми  з  козою  все  ті  самі.
 
Отут  уздовж  дороги  ми  щодня
З  весни  до   осені  блукаємо  під  вечр.
Вона  собі  пасеться,  ну,  а  я
Вкошу  трави  на  сіно    їй  до  речі.
 
А  восени,  як листя   опада,
Потроху  у  мішечок  назгрібаю.
Узимку  й  листя  їсть  моя   руда,
Коли    зима  затягнеться ,  буває.
 
От  і  сьогодні  знову  вздовж  шосе
Коза  скубе  суху   траву  ліниво.
І  глибше  в  осінь  запливає  все,
І  рідшають  дерев   багряні  гриви.
 
І  дотліває  явора  свіча.
А  по  шосе  на  північ  і  на  південь
Повз  нас,  як  вітер,  іномарки  мчать.
Хто  і  куди  у  тих  машинах  їде?
 
 
 
 
За  що  купив  шикарний  тарантас?
Жінки  в них  безтурботні,  наче  діти.
Життя  у  них  інакше,  ніж  у  нас.
Напевно,  їм  цікаво  в  світі  жити.
 
Отак  сиджу  і  думаю,  й  дивлюсь:
Гуде  шосе,  шумить  життя  без  краю.
А  я  живу  чи  тільки  виживаю…
Бо  все  не  так,  як  у  людей  чомусь…
 
А  як  подумать,  мабуть,  не  жила,
Я  тільки  гостем  на  землі  була,
Нічого  від  життя  собі  не  брала
І  навзаєм   нічого  не  давала.
 
Он  кажуть:  зорі  з  неба  правлять  нами.
Що  ж,  може,  й  так  у  світі  воно  є,
Бо  хтось  же  нам  наліво  і  направо
Удачу  чи  невдачу  роздає.
 
Кому  м”ясця,  комусь  одні  лиш  ребра…
Згоріло  все,  лишилася  зола.
Під  сонцем  місце  здобувати  треба,
А  я  боротись  зовсім  не  могла.
 
Життя  повз   мене  пронеслося  вже,
Як  ця  машина  по  шосе  промчала,
Таке  красиве  і  таке  чуже,
А  я  сиділа  і  чогось  чекала.
 
Можливо,  щастя  ждала,  а  воно
До  мене  в  хату   і  не  завернуло.
Але  тепер  мені  вже  все  одно.
Не  знала  щастя…  і  життя  минуло…
 
Воно  й  не  так  багато  мені  літ,
А  тільки  вже  збайдужіла  до  всього.
Ну  що   ті  шість  десятків  для  землі?!
Мені  ж  і  їх  носити  вже  незмога.
 
 
 
 
 
 
Задумалась  я,  Мартонько,  а  нам
Додому  час,  бо  бачиш:  вже  смеркає.
Біля  воріт  уже,  напевне  там
Нас  із   тобою  Мурка  виглядає.
 
Ось  на  візочок   лантух  покладем.
День  зайчиком  побіг  в  осіннє  поле.
Лиш  сонечко  за  обрій  упаде,
То швидко темно  зробиться  довкола.
 
Мішечок  листя,  хмизу  оберемок---
Усе  ми  на  візочок  заберемо
І  в  путь-доріжку  знану  і  знайому!
Біжить  коза  попереду  додому.
 
Ти  що  ж,  Мартусю,  на  дорогу  скочила?
То  не  для  нас  дорога,  нам – обочина.
Не  забігай  туди,  бо  пропадеш,
Таки  безпечно, збоку  як  ідеш.
 
Отак йдемо  додому  я  й  коза.
За  спиною  вже  й гуркіт  на  дорозі.
А  день,  нас  підганяючи,  згаса.
А  ми  ось  тут повернемо  на  розі.
 
Ось  так  пройти  по  вулиці  іще.
Он  уже  й  вишня  наша  біля  хвіртки.
Дорога,   бита  вітром  і  дощем,
Іде  собі  нікуди  і  нізвідки.
 
І скрипне  хвіртка  радісно  до  нас,
Впускаючи  мене  й  козу  до  двору.
І  в  цю  хвилину  день  вже зовсім  згас.
От  ми  і  вдома. Повернулись  впору.
 
Здоїть  козу  іще  серед  пітьми.
Уже  он  Мурка  проситься  до  хати.
За  день  з   тобою  натомились  ми, 
Тож  будемо  до  ранку   спочивати.
 
 
 
 
 
 
 
Я  встигну  хмизу   в  хату  занести,
поки  іще  не  зовсім  споночіло.
Віконних  рам  облуплені  хрести
Між  сірими  шибками  зачорніли.
 
Ще  б  сірники  на  припічку  налапать .
Чадить  у  хаті  гасова  вже лампа.
І  в  плитці  уже  полум”я  танцює,
І  тінь  хитає  ту  стіну  і  цю,
 
Щоб  не  сидіти  в   темряві  холодній.
Електрику   ,   бач,   вимкнули  сьогодні.
Знов  економлять. Не  збагну – навіщо?
Мені  то  що! Я  обійдусь. А  інші?
 
В людей  же  холодильники  забиті
Продуктами.А   в  когось – немовля.
А  дітям  ще  ж  уроки   треба  вчити,
А  в  них  від  гасу  голови  болять.
 
Уже  й  вода  нагрілась  на  плиті.
Умитися   та  й  спати,  все  вже,  годі.
Бо  що  робити  в  хаті  в темноті?
Та  й  серце  щось  болить  мені  сьогодні.
 
Вечеряти  не  хочеться  вночі.
А  Мурці  --  молочка  і  картоплинку.
Вона  поїсть  і   трохи   помурчить,
Попросить,  щоб  погладила  їй  спинку.
 
Тоді  в  клубочок  згорнеться  і  спить,
Сховавши  носа  в  лапи   волохаті.
Вона  хоч і  не  вміє  говорить,
А  все  ж  таки  жива  душа  у  хаті.
 
Ось  постелюся,   може,  буду  спати.
Не  хочеться я  і  радіо  вмикати.
А   телевізора  давно  уже  немає,
  Ніхто  мене  тепер  не  розважає.
 
 
 
 
 
Нехай  засну,  хоча  і  рано  ще.
Осінній  вечір  довгий,  наче  вічність.
А  може,  й  зовсім  не  стулю  очей,
І  буде  ніч  дивитись  мені  в  вічі.
 
Отак  укриюсь  і  полежу  тихо,
Покличу  сон – а  раптом  прилетить!
Він  нас  рятує  від  турбот  і  лиха,
Із  ним  так  добре  в  світі  оцім  жить.
 
До  Мурки,  як  до грубки,  притулюся,
Лежу  собі  й  тихесенько  молюся:
Дай,  Боже,  при  здоров”ї  доживати,
Хай  дощ  і  вітер  не  розвалять  хати.
 
Я  то  заплющу,  то  відкрию  очі,
А   сон  чомусь  до  мене  йти  не  хоче.
Я  кличу,  жду,  а  він  не  йде  та  й  годі!
Годинник  час  рахує  на  комоді.
 
Кручуся  з  боку  на бік  біля  кішки.
Скрипить  стареньке  клишоноге  ліжко.
Сон  на  мої  страждання  не  зважає.
Я  навіть  Мурці  спати  заважаю.
Година  вже  минула  не  одна,
І  лиш  моє  безсоння  не  мина.
 
У  шибці  блимають  зірки.
А  в  серці __ стомлені  удари.
Крізь  довгу  ніч  пливуть  думки,
Важкі,  немов  осінні  хмари.
 
Пливуть  сюди  звіддалеки,
Мене  щоб  зовсім  доконати.
Пливуть,  пливуть,  пливуть  думки,
І  я  не  можу  їх  прогнати.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
В  плиті  давно  вогню  уже  нема.
Тепло  з-під  ковдри  утекло  раніше.
Вже  холод  майже  до  кісток  пройма,
Напевне, треба  вкритися   тепліше.
 
Та  в”язка  хмизу  не  зігріла  грубу.
Візьму  дочки  старе  пальто  і  шубу.
Їх  не  ношу,  а  вкритися – до речі.
Зігріюся  під  ними,  як  від  печі.
 
Дочка  старі  всі  речі  віддала,
Щоб  я  тут  одягнути  щось   могла.
Доношую  і   светри,  і  спідниці.
Давно  вже  не  була  я  у  крамниці.
 
Та  й  нічого  тепер  туди  ходити—
На  пенсію  що  можу  я  купити?
Іще шкарпетки  одягну.І  ось
Тепло  уже  по  тілу  розлилось,
Зомлілі  ноги  простягну --- й  до  ніг.
У  мене  постіль – наче  той  барліг.
 
Хоч  ковдри  й  пальта --  трохи  важкувато,
Але  терпи,  якщо  холодна  хата.
А  коли  вранці  знову  я  проснуся,
То   в  холод  з  ліжка  вилізти  боюся.
 
Вже  стало  тепло  грудям  і  спині.
У  хаті  тихо  й  темно,  як  в   труні.
Уже  дрімота  тіло  огортає
І  ліжко,  мов  колисочку,  гойдає.
І  голуби  злетіли  з  рушників.
Це  б  спати,  спати  до  кінця  віків…
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
2
 
Не  розберу  спросоння:  що  за  звуки?
Хтось у вікно чи в двері  гучно стука?
 
 
Чи  крізь  мої  натомлені  долоні
То  кров  так  гучно  стукає  у  скроні?
Чи,  може,  наболіле  моє  серце
З  тісних  грудей  отак  на  волю  рветься?
 
Не  можу  зрозуміти  я  так  швидко:
Чи  дощ  холод ний  барабанить  в  шибку?
А,  може,  вітер  розгулявся  з  ночі
І  з  даху  дошку  відірвати  хоче?
 
Воно  вже  й  час    прийти  до  нас  негоді.
А,  може,  стукіт   той  наснивсь  та  й  годі?
Ну,  що  ж,  вмощусь  в  постелі  я  зручніше
Та  й  знов  у  сон  порину  чи  у   тишу…
 
Таки   ще  стука.Мабуть,  треба  встати.
І  хто  б  це  міг   так  пізно  завітати?
О,  світло є! Електрику  ввімкнули
Опівночі. Спасибі,  не  забули .
 
Все  не  стихає  клята  стукотнеча!
У  капці   ноги  і  халат  на  плечі.
Пірнули  руки  швидко  в  рукавчата.
Тепер  і  гостя  можна  зустрічати.
 
В  кутку  гойднулись  тіні  пелехаті.
Ой,  матінко,  та  ж  гість  уже  у  хаті!
Таким  гостям – ніщо  земні  закони,
А  стіни  й  двері  їм  не  перепона.
 
Неждана  гостя  до  моєї  хати
Надумала  сьогодні  завітати.
Я  б   мала  налякатися  до  болю!
Але  спокійно  й   тепло  із   тобою.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Це  ж  треба – так  ось  у   моїй  кімнаті
Сидіти  у  самім  лише  халаті!
Коли  в  плиті  давно  вже  все  згоріло,
Вдягнути  светра – завжди  перше  діло.
 
Але  в  плиті  щось  розгорілось  стиха!
Теплом  приємним  знову  грубка  диха!
Так  тепло,  як  буває  тільки  влітку.
Приємно  й  легко  на  душі,   мій  світку!
 
Брехали  всі:» Така  стара  й  потворна,
І  без  жалю  всіх  до  могили  горне.»
І  зовсім  не  стара  ти  і  не  сива,
А  дуже  молода й  така  красива.
 
І  хоч  мені  в  очах  іще  не  смеркло.
Та  помирати,  бачу,  гарно  й  тепло.
Ой,  вибачай:  не  запросила  сісти.
Ти  зачекай,  щось  принесу  поїсти.
 
О,   ти  смієшся!Що  ж,  як  я  не  знаю,
Який  у  вас  там  етикет,  звичаї.
Та  й  звідки?Ті,  кого  туди  відводять,
Живим  сказати  правду   не  приходять.
 
Авжеж,  ти  не  їси  земної   страви.
Тож,  певно,  треба  перейти  до  справи,
Задля  якої  ти  прийшла  до  хати .
До  третіх  півнів   часу  небагато.
 
Невже  мені  вже  час  іти  до  Бога?
Але ж  у  мене  не  болить  нічого!
Ну,  як  прийшла,  то,  значить,  так  і   треба.
Хай  забирає  він   мене  до  себе.
 
Та  чула  я,  що  чесно  і  відверто
Всі  сповідатись  мають  перед  Смертю.
Якщо  ж  ти – ось,   то  я  перед   тобою
Своє  життя  згадаю  із  журбою.
 
 
 
 
 
 
 
Чому  з  журбою? Бо  щасливих  днів
Таки  нелегко  пригадать  мені.
А,  може,  так  давно  було  хороше,
Що  швидко  те  згадати  я  не  можу.
 
Із  чого  ж  свою  розповідь  почати?
Із  усмішки  малого  дитинчати?
Але  скажи:  які  гріхи  в  дитини?
Тоді  почну  з  пізнішої  я  днини.
 
Напевно,  розказать  тобі  б  годилось,
Як ми  із  старшим  братом  не  мирились.
Мене  він  няньчив,  бо  моїм  був  братом,
Та не  хотілося  мене  з  собою  брати.
Хотілося  із  хлопцями  гуляти,
А  не  малу  сестричку  доглядати.
 
То  ж  через  мене  і  від  батька,  й  неньки
Перепадало  братові  частенько.
Він  на  мені  зганяв  зло  стусанами,
Тож  не  могло  буть  приязні  між  нами .
 
Я  плакала  і  скаржилась  весь  час,
І  брату  діставалось  кожен  раз.
Здавалося:  цьому   не буде  краю.
Але  одну пригоду   я  згадаю.
Що сталося....Воно було   до  речі.
І край настав тій нашій ворожнечі.
 
У  нас   тоді  кролів  було  чимало,
За  ними  ми  із  братом  доглядали.
Ми  мали  запасати  їх  травою,
І  мандри  починались  ще  весною.
 
Ми  їздили  до  річки,  в  поле,  в  балку.
В  селі  привчають  до  роботи  змалку.
За  транспорт  був  у  нас  велосипед.
Мені  у  степ  поїхати – це  мед!
 
 
 
 
 
І  доки  брат  косив   травичку,  там  я
Вдихала  пахощі  солодкі різнотрав”я.
Сплету  віночок  з   квіточок  уміло
Й  лежу  в   траві,  від  соня  розімліла.
 
На  метушню  дивлюся  комашину.
А  сонечко  приємно  гріє  спину.
А  коники  сюрчать  несамовито,
І  джміль  гуде  над  лугом  басовито,
Бджолу  гойдає  квітка  на  осонні,
Повзе  мурашка  в  мене  по  долоні.
 
І  кожній  щонайменшій  комашині,
І  кожній  щонайтоншій  стебелині
Я  віддавала  всю  любов  свою.
Мені  здавалось,  ніби  я  в  раю.
 
В  дитинстві  довгі-довгі  літні  дні!
Ми  їздили  у  балку  не  одні.
На  вулиці  дітей  було  багато,
І  всі  повинні   сіно  запасати.
 
Кому  кролям,  корові  чи  козі.
Тож  їздили  гуртом  у  поле  всі.
А  старші  доглядали  за  малими,
Ми  хвостиками  бігали  за  ними.
 
А  що  вони  нас  в  гру  свою  не  брали,
Ми  їм  частіше  тільки  заважали.
А  як  збирались  їхати  у  поле,
То  ми  були  слухняні,   як  ніколи,
(хіба  ще  як  просилися  в  кіно),
Хоч  знали,  що  нас   візьмуть  все  одно.
Та  й  спробував  би  хто  із  них  не  взяти
З  собою  в  степ  малу  сестру  чи  брата!
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Збирались  ми  у  поле,  як  на  свято.
Від  брата  намагалась  не  відстати.
А  він  мені  статечно,  наче  мама.
На  голову  натягує  панаму,
І  гримає:»Не  хочеш  одягти –
Залишишся  сама  удома  ти!»
 
А  від  воріт  вже  нас  гукають  хором:
«ну  їдьмо  вже! Чи  скоро  ви  там ,  скоро?»
Вони  нас  всі пропустять  уперед.
Ось  котить  брат  старий  велосипед,
Мішок  і  серп  прив”язані  іззаду,
А  я  на  рамі  перед  братом  сяду.
 
В  кермо  вчепились  міцно  рученята.
Хай  спробує  мене  хто  відірвати!
Малою  я  була  така  затята!
Не  відставала  ні  на  крок  від  брата.
Як  тільки  зіп”ялась  на  ноженята,
Просила  брата  і  мене  катати.
 
А  він  іще  не  вмів  мене  возити.
Але  колись  же  треба  научитись!
І  він  садив  мене  малу на  раму,
Казав  триматись  з  усіх  сил  руками.
 
Біжить  услід  хлоп”яча  вся  ватага.
Брат  ще  не  вмів  тримати  рівновагу,
Тож  падали  в  пилюку  ще  і  ще
Забите  місце  як  вогнем  пече.
 
Заплакати? Ні,  боже  борони!
Біжать  он  хлопці,  засміють  вони.
Коліна й лікті слиною потерті,
І  знов  на  раму  видираюсь  вперто.
Синців  було  тоді,  що  й  не  злічити!
Отак  учився  брат  мене  возити.
 
 
 
 
 
 
 
Замурзані,  в  пилюці,  як  чорти!
Зате  тепер  гасаєм,  як  хорти.
Попереду  ватаги --  ми  із  братом.
Ніхто  не   може  нас  тепер  догнати.
 
Отож,  як  реп”яшок,  вмостилася  на  раму,
Уся  ватага  всілася  так  само.
І  ми  гуртом  гайнули  за  село,
Туди,  де  ще  не  кошено  було.
 
У  вибалку  заховане  джерельце,
Водою  поїть  крихітне  озерце.
Ростуть  там  верби  і  густа   трава.
На   тихім  плесі  сонце  виграва.
 
А   так --  поля  на  схилах  некрутих.
Схотілось  брату  з”їхати  із  них.
«ви  уявляєте,  як  будемо  летіти?
Нас  наздогнать  не  зможе  навіть   вітер!»
 
І  першим   брат  на  гору  ту  біжить.
Дорога  під  посадкою  лежить.
На  тій  дорозі  колії  глибокі,
Вузькі – від  бричок,  від  машин – широкі.
 
Після  дощу  дорогу  так  зорали,
То  так  воно  усе  й  позасихало.
Не  розім”яли  навіть   трактори.
Як  по  такій  спускатися  з  гори?
 
Захекавшись,  на  гору  піднялись.
Усі  стоять  і  дивляться  униз.
«не  бійсь,  братва! –гукає  брат. –На  коні!»
Нвмисне  гучно  плюнув  у  долоні.
 
І  от  на  рамі  я  сиджу  відважно ---
Хіба  із  братом  може  бути  страшно?
«поїхали!»  --гукає  брат,  і  вниз
На  всіх  вітрах  ми  з  братом  понеслись.
 
 
 
 
 
Велосипед  хитає  вліво,  вправо,
Неначе  кінь  брикливий  та  кульгавий.
То  колія  широка, то  вузька,
Здається:  от-от  стане  сторчака.
Здається:  вже  на  землю  летимо.
Та  брат  із   рук  не  випуска  кермо.
 
Ось  ми  на  камінь  мало  не   наскочили,
Та  брат  зумів  звернути  на  обочину.
Велосипед  летить,  стрибає,  скаче.
Очима  світу  білого  не  бачу.
 
Посадка,  шлях – усе  злилось  в  одну
Широку  й  довгу   смугу,  як  стіну.
І  от  нас   так  гуцикнуло,  що  ну!
Злетіла  я  із  рами  в  мить  одну,
Та  рук  не  відірвала  від керма,
І  рятувала  вже   себе  сама.
 
Я  не  кричала  і  не  голосила,
Ганчіркою   там  на  кермі  висіла.
Над  ямами   пекельної  дороги
Мої  безвольні   теліпались  ноги.
 
Велосипед  гуцикало  й   трусило.
Я  за  кермо   трималася  щосили.
Немов  осліпла  я  і  заніміла,
Що  відбувалось --  мало  розуміла.
 
Сусідські  хлопці  на  горі  ще  впали,
В  таку,  як  ми,  халепу  не  попали.
І пішки  із  гори  вони   спустились,
На  наш  політ  із  жахом  всі   дивились.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Ще  добре,  що  машина  не  з”явилась,
Бо  невідомо,  чим  би  все  скінчилось.
І  от  скотились  ми  з  горба  отого
На  рівну  нероз”їжджену  дорогу.
 
Ось  брат  гальмує,  і – кінець  польоту.
Та  вигадка  достойна  ідіота!
Рук  не  могла  розжати  я  сама,
Насилу  відірвали  від  керма.
 
Я  тихо  в  холодку  собі  лежала,
Доки  траву  серпами  хлопці  жали.
Довгенько  я  приходила  до  тями.
Вік  не   забуду   ті  горби   та  ями.
 
Ми  з”їхали  з  гори,  хоч  і  не  дуже  вдало.
Всі  бачили  це,   та  чомусь   мовчали.
І  вдома   теж – від   старших  до  малого –
Ніхто  з  них  не  обмовився  і  словом.
 Та  з   того  дня  і  хлопці,  і  дівчата,
Мене,  як  брата,  стали  поважати.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
  3
  А  далі – школа.Все  там,  як  у  всіх.
Хоч  все-таки  цей  спогад  душу  гріє.
Було  всього  потроху – сльози  й  сміх,
Маленькі  успіхи  і  несміливі  мрії.
 
І  все  ж  дитинство – справді,  ну  чому  ж!—
Часи  хоч  і  короткі,  та  хороші.
Блаженна  безтурботність  юних душ! –
Не  дбаєш  ні  про  дрова,  ні  про  гроші.
 
Там  тепла  річка,  довгі  вечори,
Хороші  друзі  і  сусід  по  парті.
А  прикрощі – та  що  там  говорить!—
Вони  і  сліз  моїх  були  не  варті.
 
Там  ще  такі  високі  явори:
Пливуть  хмарки – розчешуть  їх  уміло.
Шовковиці  нападало  в  дворі,
Смачнішої  ніколи  вже  не  їла  .
 
А  гойдалка  яка  була  у  нас!
Вся  вулиця  тоді  на  ній  гойдалась.
Пригадую,  що  душ  із  п”ять  за  раз
На  довгу  дошку  гойдалки  всідалось.
 
І  летимо  угору  до  гілок!
А  вереску,  а  галасу,  а  сміху!
А  в  животі – приємний  холодок.
Т а  гойдалка--  найкраща  наша  втіха .
 
А  старші  стали – тільки  яворів
Гілки  у  перше  листячко  вбирались,
То  знов   таки  у  нашому  дворі
Біля  воріт  компанія  збиралась.
 
І  кожен  вечір  гульки  допізна,
Дівчата,  хлопці --  вулиця  вся  наша.
А  батько  мій  сміявся:  мабуть,  в  нас
Десь  у  дворі  закопана  тут  каша.
 
 
 
 
 
Усі  гуртом  на  річку  влітку  йшли,
В  кіно  всі  разом,  а  пізніш – на танці.
Такі  ми  дружні  всі  тоді  були.
А  як  нелегко  прокидатись  вранці!
 
Та  все  одно: як  тільки  упадуть
На  двір  широкий  сутінки  бузкові,
Упоравшись  із  справами,  ідуть
У  двір  наш  друзі  розважатись  знову.
 
І  так  щодня  до  самих  холодів.
Як  задощить --  кінець  тому  гулянню.
Книжки  читають  вдома  всі  тоді
І  ждуть  весни,  як  першого  кохання…
 
Так  от  сусід. Дружили  ми  із  ним .
І  те  нікому  не  здавалось  дивом.
Він  був  веселим,  трохи  запальним
І,  певна  річ,  розумним  і  красивим.
 
А  я  собі  звичайною  була,
Така  у  клас і  дівчина  в  нас  кожна.
Красою  похвалитись  не могла,
Страховиськом  назвати   теж  не  можна.
 
Отут  свій  спогад,  жіночко,  спини,
Одна  різниця  все  ж  була  між  нами:
В  музичній  школі  вчилися  вони,
Ну,  майже  всі. І  мій  сусід   так  само.
 
О,  як  тоді  всім  заздрила  їм  я!
А  як  манив  світ  музики  яскравий!
Мене  ж  не  вчили  музиці,   моя
Казала  мати:  т о  пусті  забави.
 
Того  не   можу  й  досі  зрозуміть:
Мій  батько  був  такого  ж  виховання,
Та  дарував  щороку  дивну  мить
Мені  з  мистецтвом  справжнім  спілкування.
 
 
 
 
В колгоспному профкомі завели
Тоді було таку хорошу справу:
Бажаючих  возили  восени
У  місто  до  театру  на  виставу.
 
Автобус  за мовляли  і  квитки.
І  я  бувала  в  Мельпомени  храмі.
Мій батько  брав  квиток  лиш   для  дочки,
Мені  квиток  брав,  не  собі  й  не  мамі.
 
Чому  вони  не  їздили  тоді
Із  усіма  осінньої  неділі?
Вони  ж  були  таки  ще  молоді…
Я  думала,  що  просто  не  хотіли.
 
Та  я  й  не  дуже  переймалась  тим.
Який   той   світ  в  душі  провінціала!
Питання  те  здавалося  пустим.
Моя  душа  в  той  вечір  раювала!
 
Та  й  що  могла  тоді  я  розуміть?
Батьки  в  свої  нас  душі  не  пускали.
Та  був   театр. І  всеньку  ніч  не  спить
Збентежена  душа  після  вистави.
 
Не  поспішала  кидати  той   світ,
Де  все  небесним сяєвом  світилось.
Мене  той  світ  тягнув,  немов   магніт.
Я  шкодувала,  що  в  селі  родилась.
 
Тепер  із  запізнілим  каяттям
Прийшло  те  розуміння,  ніби  спалах:
Батьки  робили  важко  все  життя,
А  одягу  святкового  не  мали.
 
Їм  просто  не  було  що  одягти!
А,  мабуть,  теж  хотілось  до  театру.
На  шиях  мали   тільки хомути.
Чи  ж  то  тепер  те  згадувати  варто?
 
 
 
 
 
 
Вони  лиш  працю  знали  все  життя,
Спочинок  коротесенький  зимовий.
Не  встигнуть  відпочити  до  пуття,
А  вже  весна,  і  до  роботи  знову.
 
Та  й  взимку  теж  роботи  вистача,
Її,  домашню,  вік  не  переробиш.
Життя  згорає  тихо,  як  свіча,
А  в нагороду – лиш  одні  хвороби.
 
Та іншого  життя  мої  батьки  не  знали.
А  я  летіла  в  небо  у  зірках.
На  мене  мати  сердилась,  бувало:
І  в  кого  ти  вдалася  отака?!
 
Книжки  любила. Зіпсувала  очі,
Читаючи.Було,  батьки  вже  сплять,
А  я  собі  читаю  до  півночі,
Не  поспішаю  постіль  розстелять.
 
Лиш  на  годинник  скоса  позирну
Не  раз,  не  два  й  продовжую  читати:
Іще  ось  цю  сторіночку  одну,
Іще  оцю  та  й  буду  уже  спати.
 
Любила  я  книжки  про  давнину,
Пригоди  незвичайні  й  таємничі.
Що  в  них  шукала – й  досі  не  збагну,
Т а  деякі  книжки  читала  двічі.
 
І  дивувалася,  що  автор  гарно  вмів
Розповісти  про  щось  малозначиме.
А  я  уяву мала – Боже  мій! –
Про  що  читаю,  те  й перед  очима:
 
«т ой  бій  лунав,  немов  левиний  рик.
Шаблі – на  друзки,  в  трави – побратими.
Мені   світ  перекинувсь  догори,
Замиготів  копитами  кінськими.
 
 
 
 
 
 
 
І  я  в  степу  лежав  би  собі  десь,
Допоки  ув  очах  мені  не  смеркло,
Та  кінь  мій,  сам  ізранений  увесь.
Мене  на  Січ  привіз  із  того  пекла…»
 
Можливо,  автор  трохи  прибрехав:
Слова  прикрасять  і  подію  сіру.
Та  й  звідки  він  би  достеменно  знав,
Як  все  було? Та  я  йому  так  вірю!
 
І  про  любов  книжки  любила,  звісно,
І  мріяла,   читаючи  роман:
Любов  і  в  мене  буде,  наче  пісня,
Як  музика,  що  гра  її   орган.
 
Щасливою  обов”язково  стану
По-справжньому,  не  тільки напоказ.
Звичайно  ж  ,  героїнею  роману
Себе  я  уявляла  кожен  раз.
 
В  старих  романах  все,  неначе  в  казці,
Усе  бере  за  душу  аж  до  сліз.
І  коні  схарапуджені  в  колясці
Везуть  мене  через  дрімучий  ліс.
 
Стиха  погоні  ґвалт  несамовитий,
За  лісом  коні  стишують  ходу.
Коханому,  найкращому  у  світі,
Я  радісно  в  обійми  упаду…
 
Або  ще  так:  йдуть  вороні  і  чалі,
Верта  з  походу  січова  сім”я.
В стрічках  дівчата  козаків   стрічали,
А  з  ними,  певна  річ,  була  і  я…
 
А  то  ввійду  в  високий  терем  княжий,
  А  то  прикрасить  голову  чалма.
То  не  Чурай  Маруся  пісню  в”яже ---
То  я  сама  співаю,  я  сама…
 
 
 
 
 
Ось  спритний  кінь  несе  мене  додому,
Летить  ворожа  навздогін  стріла…
Я,  незважаючи  на  пізній  час  і  втому,
Від  книжки  відірватись  не  могла.
 
Аж  поки,  було,  мати   мені  строго,
Прокинувшись,  не  крикне:»От  напасть!
Гаси  ти  уже  світло,  ради  Бога!
А  книжка  хліба,  зрозумій,  не  дасть!»
 
Помчав  без  мене  сивий  коник  степом!..
Я  книжку  відкладу  не  без  жалю.
І  засинаючи,  мов  чую   тихий  шепіт:
Я  Вас  кохаю,  я  люблю…  люблю…
 
Можливо,  так  читати  і  не  слід,
Та  не  читати  просто  не  під  силу.
І  ми  читали,  я  і  мій  сусід,
А  потім  про  книжки  ті  говорили.
 
В  зимові  чи  у  літні  вечори
Про  все  і  ні  про  що  іде  розмова.
Удвох  нам   так  приємно  говорить.
І  завтра  все  повторюється  знову.
 
Вже  гойдалка  була  така  стара,
Але триматись   мала  іще  силу.
А  ми  з   сусідом – вже  не  дітвора
Але на ній щовечора сиділи.
 
Погойдується  гойдалка  злегка,
Мов  невагомий  човник  наш  двомісний.
В  сусіда  томик  віршів  у  руках.
Про  що  ті  вірші? Про  кохання,  звісно!
 
Як  солов”ї  нам  розливали  трелі –
Вино  хмільне,  ігристе,  молоде!
А  голова,  немов  на  каруселі,
Йде  обертом, ще   трохи --  і  впаде.
 
 
 
 
 
 
 
Нам  грали  зорі,  наче  музиканти,
Як  приміряла  яблуня  вінок.
 Травнева  ніч  ставала  на  пуанти,
І  фантастичним  був  її  танок.
 
А  ми  були  такі  ще  юні-юні,
Життя  сприймали  просто,  без  тривог,
І  почуття  ледь-ледь   торкали  струни,
Шукаючи  мелодію  для  двох…
 
З  сусідом  вечір  не  бува  нудним .
А  скільки  віршів  ми   напам”ять  знали!
В  сільській  бібліотеці  ми  із  ним
Перечитали  всі  книжки  й  журнали.
 
І  бавитися  римами  і  ми
Тоді  з  сусідом  пробувати  стали.
Яка ж то  була  радість – чорт  візьми!—
Виходити  щось  почина  помалу.
 
І  мріяли  ми  з  ним   тоді  давно
Про  вуз,  про  місто,  світлі  ідеали,
Про   те  життя,  що  бачили  в  кіно,
Життя, якого  у   селі  не  знали…
 
І  от  останній  вивчено  урок.
Прощайте,  школа,  вчителі  і  друзі.
Ми  робимо  до  мрії  перший  крок—
Складаємо  екзамени  до  вузу.
 
Хвилююся:  а  що,  як  не  пройду?
Тоді,  вважай,  дарма  пропало  літо…
Та  й  соромно.  І   чи  таку  біду
Зумію  я  спокійно  пережити?..
 
І  от  ,  нарешті,  день  отой  настав,
Як  мій  сусід  студентом  вузу  став.
А я  тепер  лишаюся  без  нього:
Не  вистачило  балу  прохідного.
 
Одного  балу  я  не  дотягла:
Мене  англійська  мова  підвела.
 
 
Такого  горя  я  іще  не  мала!
Я  кілька  днів  від  сліз  не  просихала,
Страждала,  горювала  і  журилась,
На  двір  сусідський  навіть  не  дивилась.
 
Ну  так  вже  гірко  й  боляче  мені!
А  тут  приїхав  брат  на  вихідні.
Як  відслужив  він  службу  строкову,
Сказав:»я Я краще  в  місті  проживу.
 
Село  мені  страшенно  вже  набридло!
Живеш  отут,  як  у  навозі  бидло.
А  на  заводі  і  зарплата  більша!»
І  батько  умовлять  його  облишив.
 
Відтоді  в   місті  брат  мій  жити  став,
А  їздити  до  нас  не  забував.
Ось  і   тоді  приїхав  брат,  а  я
Від  горя  вже  сама  мов  не  своя.
 
Брат  нарікання  вислухав  мої.
«Ет,  не  гуляли  по  тобі  киї!
Це  не  біда,  це  все  такі  дрібниці!
Ти  викинь  з  голови  оці  дурниці!
 
Кажу ж:  дарма  тут  сирість  не  розводь!
Бо  я   тебе  влаштую  на  завод.
Ану,  всміхнись,   тримай  хвоста  трубою!
О,  як ми заживемо  із  тобою!
 
Знайти  хороше  місце  можна  всюди.
А   той  студент  нам  заздрити  ще  буде!»
Я  схлипнула,  утерла  очі  й  ніс.
Напевно,  й  справді  це  не  варте   сліз.
 
«  Ну,  що, -- питає  брат   мене, -- ти згодна?»
А я  вже  ладна  їхати  й  сьогодні.
Хоч  що  робитиму  я   там – не  уявляю.
Т а  що  поробиш – вибору  не  маю.
 
 
 
 
 
 
 
 
В  розмову   мати  втрутилася:»Годі!
А  хто  робити  буде  на  городі?
Ви  будете  обоє  в  місті  жить,
Болячок  в  нас  із  батьком    --    не  злічить.
 
Не  здужаємо  скоро  вже  й  робити.
І  як  тоді  одні  ми  будем  жити?
Тікають,  бач,  у  місто  всі,  хоча
Роботи  і  в  колгоспі  вистача.
На  фермі  он  телята  і  корови.
Там  не  потрібні  іноземні  мови.»
 
Слова  ті  просто  в  серце  мені   влучили,
Та  я мовчу,  розгублена  й  засмучена.
Лишатись  не  хотілося  в  селі,
Та  заперечить  не  знайшла я  слів.
 
Добряче  вміла   словом  бити  мати!
Брат  не  зумів  її  переконати.
За  мною  ще  півдня  ходив  він  слідом,
Та  я  вже  знала:  в  місто  не  поїду.
 
…Сусід  же  вчився,  потім  десь  поїхав,
В  село  лиш  у  відпустку  приїздив
Старим  батькам  на   радість  і  на  втіху,
Т а  не  щороку,   так      --  вряди-годи.
 
До  нас  заходив  іноді,  бувало,
Ми  розмовляли,  як  колись  давно.
Коли  ж  батьків  його  уже  не  стало,
Продав  хатину,  от  і   все  кіно.
 
Нові  сусіди  -- приязні,  хороші,
Обоє  із  характером  м”яким,
І  хоч  були  на  десять  літ  молодші,
Та  я   зріднилась  з  ними,  як  ні  з  ким.
 
 
 
 
 
 
 
 
Після  мого  короткого  заміжжя
Сіріли  хмари  у  моїм  вікні,
Боліла  рана,  ще  глибока  й   свіжа.
Коли  ж  т о  світ  розвидниться  мені?
 
Давно  було  те,  тільки  не  забулось.
Самітня  в  горі  я  була  своїм.
Всі  подруги  від  мене  відсахнулись,
Бо  вільна  жінка  небезпечна   їм.
 
Бо  вільна  жінка,  наче та  шуліка,
Так  і  шукає  здобичі  довкруг.
Ану  ж  бо  забере  в  них  чоловіка?!
Тримайся  далі  від  таких  злодюг!
 
А  тут   --  нові  сусіди,  дяка  Богу!
Минає  час  і  все  погане  з  ним.
І  гоїлась  моя  душа  потроху
Чужого  щастя   світлом  неземним.
 
…А  я  тоді  ще  заміж  не  хотіла,
лиш  сподівання --  квіточка  в  росі.
Я  в  дитсадку  тоді  уже  робила
І  вчилася  заочно,  як  усі.
 
А  тут  усе  раптово  так  змінилось    --
В  моє  життя  прийшла  іржава  лжа.
Вертались  хлопці  з  армії,  женились,
Й  мене  один  з  роботи  проводжав.
 
Пригадую,  як  мати  умовляє,
Розхвалює  його  на  всі  лади:
«Чи  принца  ждеш? Отямся,  їх  немає!
Трапляє ться  людина,  то  й  іди.»
 
 
І  вмовила,  і  я  пішла  за  нього,
Весілля,  більш  ніж  скромне,  відбули.
Воно  було  б,  звичайно,  і  нічого,
Коли  б  не так  було  усе,  коли…
 
 
 
 
 
 
Незатишні  кутки  чужої  хати.
Мені  на  скроні  падав  ранній  сніг.
Бог  свідок,  я  хотіла  покохати,
Та  він  мені  у  тім  не  допоміг.
 
Він  сам  не  вмів  любити,  як  не  дивно,
Хоча  сказав,  що  любить ( тільки  раз!)
Авжеж,  не  принц,  і  я  теж  не  царівна,
Було  все  так  буденно  з  ним  у  нас.
 
А  ще  той  вечір…   Все  змінив  одразу.
Ну,  певно  ж,  не  бажав  мені  він  зла.
Я  ж  сприйняла  відмову  як  образу.
Простила? --  Так.  Забула?  --  Не  змогла.
 
Тоді  всі  розійшлися  уже  спати,
А  він  ще  телевізора  ввімкнув,
Якесь  кіно  дивився  вже  вдвадцяте,
Чи  детектив,  чи,  може,  про  війну.
 
А  я  лягла,  та  не  змогла  заснути,
Бо  телевізор  заважав  мені.
Він  лампу  вимкнув,  залишилась  сутінь,
А  от  щоб  звука  приглушит и     --  ні.
 
Я  з  боку  на  бік  в  ліжку  покрутилась,
На  вуха  ковдру  натягла --  дарма.
Змирилася,  лежала  і  дивилась
На  нього  я  з-під  ковдри  крадькома.
 
Світивсь  екран,  і  колихались  тіні,
Мов  привиди, на  стінах  скрізь  над  ним.
І  в  цьому  голубому    мерехтінні
Він  здався   мені  красенем  таким .
 
І  раптом  я  --  уперше!    --  захотіла,
Щоб  він  торкнувсь  губами  губ  моїх,
І  щоб  горіло  юне  моє  тіло
Від  пестощів  взаємних  і  утіх.
 
 
 
 
 
Дивилась  довго  я  на  нього  нишком,
Та  врешті  сором  побороть   змогла:
Покликала  його  до  себе  в  ліжко,
Йому  назустріч  руку  простягла.
 
Не  підійшов,  лише  поглянув  скоса
І  засміявсь,  як  тільки  він  умів.
Але  цього  для  вбивства  було  досить.
Такого  сміху!  --  досить  й  поготів.
 
Ну  що  ж,  пробач,  покликала  невчасно.
Така  дурниця! Серце  знов  засне.
Жаринка  лише  зблиснула  й  погасла,
Не  розгорілась  в  полум”я  ясне.
 
Усе  убив  так  просто,  без  вагання,
Але  не  зміг  убити  лиш  одне,
Лише  одне  нездійснене  бажання:
Щоб  він  ніколи  не  торкавсь   мене.
 
Все  глибшала  між  ним  і  мною  прірва.
Він  що  не  день --  то  ріже  без  ножа.
Усе  російське  хвалить  понад  міру,
А  рідне   все  відверто  зневажа.
 
І  не  переч,  бо  так  і  лізе  в  бійку,
І,  як  індик,  надметься  зразу  ввесь.
У  школі  із  російської  мав  «трійку»,
А  в  армії  вже  вибрехавсь,  як пес.
 
І  чеше  лиш  російською  так  хвацько,
Що  хто  не  зна,  подума:  звідтіля.
У  нього  гарне  прізвище  козацьке,
А  він  перевернувсь  на   москаля!
 
Ну,  геть  він  зіпсувався  в   тому  війську!
І  це  ніяк  не  зближувало  нас.
Він  визнавав  лиш  музику  російську,
А  з  пісні  української  сміявсь.
 
 
 
 
 
 
 
Інакше  в  нас  ніколи  не буває:
От  він  не  любить  --  ти  не  слухай  теж!
Якась   там  Матвієнчиха  співає? –
Відразу  ж  вимкне  радіо,  авжеж.
 
І  скаже  так,  неначе  плюне  в  душу,
Бридливість  показавши  на  виду:
«Ну,   скоко  можна,  скоко  можна  слушать,
Ти  мнє  скажи,  вот  ету  єрунду?»
 
А  я  любила,  як  співала  Ніна,
Люблю  й  тепер  її  небесний  спів,
І  слухаю  її  я  неодмінно.
Магічна  сила  музики  і   слів,
 
І  голосу  чаруючого  сила
Душі  торкнеться  ніжно,  наче  шовк   --
І  світові  душа  себе  відкрила,
Щоб  він  увесь  до  неї  увійшов.
 
І  все  одно:  сучасні,  старовинні
Пісні  у  Ніни --  любимо   їх  ми.
…Тоді  також  співала  пісню  Ніна,
І  дикі  гуси  маяли  крильми
 
Десь  угорі.І  в  нас  була  неділя,
І  дощ  півдня  невтомно  плюскотів.
А  на  сусідній  вулиці --  весілля.
А  в  нашій  хаті --  сутінки  густі.
 
І  десь  тьмяніли  зоряні  коралі.
Не  дарував. Він  був  собі  не  з  тих,
Що  тринькають  грошима  так  недбало.
Зайшов  до  хати.  Спів  іще  стих.
 
А  дощ  ішов,  і  все  летіли  гуси
Понад  селом у мокрий  синій  гай.
На  нього  так  благально  я  дивлюся
І  подумки  прошу:  не  вимикай!
 
 
 
 
 
А  він  ту  пісню  обірвав  так  само.
І  впало  пір”я,  наче  ранній   сніг.
А  серце  зачинилося,  як  брама,
Щоб  вже  ніхто  достукатись  не  міг.
 
Та  що  судити! Був  синочком  кревним
У  матері,  не  забував  повчать.
Вона  ж  така,  що  й  із  яєць  варених
Зуміє  легко  висидіть  курчат.
 
Свекруха  мене  поїдом  не  їла,
Лише  надметься  зранку,  наче  сич,
Погляне  скоса,  губу  закопилить
І  пройде  мовчки,  так,  немов  повз  піч.
 
Ну,  звісно  ж,  я  їм  не  прийшлась  до  двору.
Незрозуміло:  нащо  ж  мене  брав?
Чи,  може,  сподівавсь  на  посаг  добрий?  --
Мій  батько  непогано  заробляв.
 
А  втім,  були  й  заможніші  родини.
 Ми  проти  них   --  якась  нікчемна  тля.
Чому  було  не  взяти  за  дружину
Дочку  у  агронома,  коваля?
 
В  завфермою  дочка  була,  як  пава,
А  в  голови  колгоспу  --    навіть  дві!
Мій  чоловік  був,  звісно  ж,  не  роззява
І  не  прогавив  тих  дівчаток  він.
 
Бо  добре  розумів  він,  безсумнівно
(ще  в  казанку  олії  трохи  мав),
Що  та  голубка  півневі  не  рівня,
Отож   тих  наречених  обминав.
 
…Усе  скінчилось  якось  так  раптово.
А    поговір  --  не  дощ,   не  швидко  стих.
І не сховатись від лихого слова.
А в мене двійко діточок малих...
 
 
 
 
 
 
Ловити  рибу  він  був  уподобав,
І  з  друзями  рибалив  уночі.
В  них  човен  був  і  сітка  саморобна.
Верталися  всі  мокрі,  як  хлющі.
 
Верталися  до  нашої   садиби,
Ділили  здобич,  кожен  брав  своє
І  по  домівках.  Вранці  оту  рибу
Свекруха  на  базарі  продає.
 
В  т у  ніч  ловилась  риба  їм  не  дуже,
Міцненьким  грілись,  це  звичайна  річ.
А  що  Дніпро  --   то  річка,  не  калюжа,
Забули  хлопці  в   ту  жахливу  ніч.
 
Чи,  може,  він  дурну  не  стримав  силу,
Чи,  може,  став  упоперек  комусь?
Та  хтозна,  що  вони  не  поділили,
Але  додому  він  не  повернувсь.
 
Який  там  сенс  лишатись  у  свекрухи,
Як  від   сім”ї  лишилася  зола?!
Забрала  сина,  доньку-щебетуху,
До  мами  в  рідну  хату  я  пішла.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
4
 
Пережила.Минуло  все  ,  і  круто
Змінилося  тепер  життя  моє.
Тепер  я  вільна.  Навіть  від  свекрухи,
Яка  забула,  що  онуки  є.
 
Довкола  мене  співчутливі  лиця:
Та  не  шкодуй  ти  за  життям  таким!
От тільки  своїм  болем  поділиться
Немає  з  ким. Нема! Із  ким,  із  ким?..
 
Пережила. Як  сон  важкий,  забулось.
І  я  сама  із  клопотом  своїм.
Всі  подруги  від мене  відвернулись,
Бо  вільна  жінка  небезпечна  їм.
 
Бо  вільна  жінка,  наче  т а  пантера,
Чатує  на  чужих  чоловіків.
То  машкара  --  пристойні  всі  манери,
Підступності  чекай  з  усіх  боків.
 
Вдає  із  себе  чесну  і  поважну,
Хоч  пам”ятник  їй  став  серед  села.
Та  пазурі  на  здобич  легковажну
Уже  гострити,  певно,  почала.
 
Ховає  хижі  наміри  уміло
За  усмішкою  чемною  вона.
І  швидко  ж  як  оговтатись  зуміла!
Така  не  довго  житиме  одна.
 
Пусти  її  до  хати   й  пожалкуєш
Мільйон  разів  за   необачний  крок.
Не   треба  подруг  нам   таких,  ти  чуєш?
Тримайся  далі  від   таких  жінок!
 
Трималися. На   від стані  безпечній,
Щоб  не  загув  дзвін  і  про  них  нараз.
При  зустрічі  віталися  всі  гречно,
І  --навзаєм  --  порожніх  кілька  фраз.
 
 
 
 
 
Ідеш  селом,  а  погляди,  як  жала,
Відмити  годі  ярликів  масних.
І  я  уже  для  себе  не  бажала
Ніяких  подруг. Обійдусь  без  них!
 
Робота  в  мене  і  город,  і  діти,
Зайняти  є  чим  руки  і  думки.
Та  що  поможе  душу  обігріти?
Горілка  і  дешеві  цигарки?
 
І,  може,  щоб   не  так  мені  боліло,
Прокинулися  вірші  у  мені,
Проклюнулись  невпевнено,  невміло,
Як  перша  рання  квітка  повесні.
 
І  дяка  Богу,  що  тоді  так  сталось,
Бо  це  був  порятунок  для  душі.
То  в  них  вона  літала,  зігрівалась
І  будувала  замки-міражі.
 
Я  при йняла  натхнення  навіженство
Як  долі  дар  безцінний,  чималий.
В  моє  життя   сіреньке  іскру  сенсу
Мої  простенькі  вірші принесли.
 
Бо  як  було?  По  колу  і  по  колу,
Одне  і   те  ж  щодня,  що мить,  щорік.
Здавалося:  не  вирвуся  ніколи,
Мов  сам  Господь  на  кару  цю  прирік.
 
Малі  й  великі  клопоти  щоденні
Затьмарювали  сонце  угорі.
Коли  малі  бажання  нездійсненні,
Т о  що  там  про  великі  говорить?!
 
Затисну  губи,  наче  кінь  вудила,
Роблю  й   мовчу,  і  все,  анітелень.
Я  по  землі  усе  життя  ходила,
Душа  ж  просила  неба  кожен  день.
 
 
 
 
 
 
І  що  ж  тепер? Тепер  таки  інакше.
Хоч   зовні,  звісно,  все,  як  і  раніш,
Бо  не  пропали  справи  всі  домашні,
Але  тепер  у  мене  є  мій  вірш.
 
Пила  гірке  з  дарованої  чаші,
Не  з  медом  був  римований  напій.
А  діти  мої  стали  трохи  старші,
Не  раз  казали:  краще  ти  не  пий.
 
Та  вірші  замітали,  як  пороша,
В  житті  усе,  що  чорне,  як  смола.
І  хоч  від  них  ні  користі,  ні  грошей,
Та  я  без  них  ніяк  вже  не  могла.
 
Бо  мною  вони  геть  заволоділи.
І  вистояла  віршам  завдяки!
В  реальності  роблю  щоденне  діло,
А  в  голові  римуються  рядки.
 
І  байдуже,  яка  моя  робота!
От  на  город  картоплю  йду  полоти ,
Озброївшися  гострою  сапою,
Ще  дещо  й  інше  я  беру  з  собою:
 
Зі  мною  ручка  й  зошит  на  городі,
Бо й тут, буває, вірш мене знаходить.
У  політті  є  щось  медитативне,
При  цьому  час  інакше  якось  плине.
 
Ти  полеш,  полеш,  рухи  монотонні,
І  неодмінно  у  думках  потонеш.
Збігає  час, а  ти  не  помічаєш,
Як  над  землею    десь  уже  літаєш.
 
Лежить  сапа  забута  між  грядок,
Рука  ж  мережить  буквами  листок,
І  за  рядочком  поспіша  рядок,
І  не  встига  за  швидкістю  думок.
 
 
 
 
 
 
Потік  думок  мене  кудись  несе.
Я  забуваю  про  насущне  все.
Мене  нема  отут  між  картоплів,
Капусти,  помідорів,  огірків.
 
Тут  тільки  тіло,  а  душа  десь  там,
Де  просторо  і  вільно  всім  вітрам,
Де  не  болять  ні  руки,  ні  коліна,
І  де  не  треба  думати  про   тлінне.
 
Частенько  вірш  приходить  уночі,
Коли  все  спить,  натужно  сопучи,
Шукає  порятунку  в  забутті –
Це  так  буває  у  людськім  житті.
 
В  житті  ж  у  віршів – то  усе  інакше,
Воно  світліше  і  настільки  м”якше,
Що  в  нім не  набиваються  лоби,
І  всяке  діло  в  радість,  лиш  роби.
 
Коли  вночі  серед  солодких  мук
Із  серця  вірші  просяться  до  рук,
Ти  на  папір  їх  класти  не  спіши,
Ти  біля  серця  їх  поколиши.
 
Бо,  коли  вірш  вкладаєш  на  папір,
Пручається я  він,  наче  дикий  звір,
Втікає  з  паперового  полону
Кудись  у  ніч,  у  таємниче  лоно.
 
Коли  ж  ти  вірш  прив”яжеш  до  листка,
Ламається  його  душа  хистка,
З  докором  він  на  тебе  позира
І,  наче  в  клітці,  тихо  помира.
 
І  все-таки,  і  все-таки,  і  все  ж
Усе  мина,  а  ти,  мій   вірш,  живеш,
Міцнішаєш,  не  хочеш  помирати.
Я  зважилася  людям  показати.
 
 
 
 
 
 
 
Вклоняюся  низенько  я  районці:
Це  на  її  малесенькій  долоньці
Знаходилося  місце  і  для  мене.
Виходить,  римувалось  не  даремно.
 
Маленький  успіх,  визнання  маленьке,
А  на  душі  щось  так  приємно  тенькне.
А    потім… потім  преса  обласна,
Підтримала,  спасибі,  і  вона.
 
Ще  на  ЛІТО  були  заняття.
Туди  з”уїжджалися  завзяті
Дівчата  й  хлопці  звідусіль:
І з  міста,  і  з  прилеглих  с іл..
 
Там  нас  учили  віршуванню
Поети,   усіма  вже  знані,
Що  мали  книжку  не  одну.
І  мріялося:  досягну
 
Такого  ж  рівня,  як  вони .
Які  наївні  були  сни!
Та  поки  що – ЛІТО,  газети,
І  визнані  авторитети,
 
І  спілкування  з  багатьма
Такими  ж,  як  і  я  сама.
Чого  я  їздила  до  міста,
В  селі  ніхто  не  знає,  звісно.
 
І  що  воно  таке –ЛІТО,
В  селі  також  не  зна  ніхто.
Чому  мої  друкують  вірші.
Тут  міркування  зовсім  інші.
 
Хтось,  може,  осудить,  а  хтось  засміється,
З  чужої  дзвіниці  інакшим  здається
Усе,  що  лежить  перед  зором  твоїм –
Для  когось  великим, для  когось  малим.
 
 
 
 
 
Але  незнання  не  завадить  нікому,
Як  хочеться,  так  оцінить  невідоме.
І  правильним  буде  лиш  судження  власне.
А  скільки  таких  міркувань  одночасно!
 
Авжеж,  усім  те  треба  вчасно  знати,
Що  ж  діється  з   тобою  поруч  тут.
І  язики  від  хати  і  до  хати.
Прицмокуючи,  плетиво  плетуть.
 
І  дзвін  гуде! І  знов  такі  тортури!
Друкується я  в  газеті? – для  забав
З  редакторами  крутить  шури-мури!
Інакше  хто  б  оте  публікував?!
 
Смакують,  наче  смажене  насіння,
Ще  й  пальцем  тицьнуть:  он  вона  іде!
І  кожен  погляд – мов  рентген-проміння,
Від  них  не  заховатися  ніде.
 
І  хоч  пройду,  вітаючись  догідливо,
Колючий  погляд   спину  пошкребе:
«охота  при кидатися  їй  бідною?!
Сама  ж  грошву  лопатою   гребе!»
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
5
Як  добре:  діти  вгамувались  рано,
Відразу  ж  після  мультика  й  лягли
І  казку  з  мерехтливого  екрану
До  себе  в  сон  за  руки  повели.
 
Забігла  й  кішка  мовби  ненароком
Поспати  на  смугастім  хіднику.
Ображено  заплющив  своє  око
Старенький  телевізор  у  кутку.
 
Бо  не  до  нього.  Хай  вже  вибачає.
Бо  тиша  підганя  мене:  скоріш!
Ось  приберу  зі  столу  після  чаю
І  спробую  закінчити  свій  вірш.
 
Я  випущу  на  волю  в  теплій  тиші
Свої  думки – діждалися  вони!
Римується. То  вечір  вірші  пише
На  аркуші  біленькому  стіни .
 
І  будуть  вірші  неквапливо  литься,
Як  дощ  осінній,  бо  спішить – куди?
Шумить  окріп  у  чайнику  на  плитці.
Прибрати  б.  Чи  долити  ще  води?..
 
Хай  пошумить  ще.  Зараз  приберу  я –
І  змовкнуть  фантастичні  голоси .
Римується. Душа  моя  раює.
Це  так  нечасто. Це  її  часи .
 
І  підганяти --  марні  намагання.
Перешкоджати?  Часто  й   так  бува.
Ще   трішечки,  іще  рядки  останні…
Шикуються  рядочками  слова.
 
За  грубкою  прокинулася  мати,
Почовгала   напитися  води.
«Чого  сидиш? Лягала  б  уже  спати!»
Я  думаю:»Забула,  як  завжди,
 
 
 
 
У  доньки  перевірити  уроки…
І  час  вже  двері  взяти  на  замок…»
За  вікнами  прошаруділи  кроки.
Собака  гавкнув,  та  впізнав – замовк.
 
Дратуюся,  бо  гості --  не  до  речі,
І  раюванню  точно  вже  кінець.
Це  ж  треба  зіпсувати  такий  вечір!
Звелось  все  римування  нанівець.
 
Знайомий  стук  у  двері  мого  дому.
І   винуватий  погляд,  як  завжди.
Ні,  я  не  рада  гостеві  такому.
А  стільки  я  просила :  не  ходи!
 
Невже  було  замало  в  мене  болю?
Так  ще  й  оцей.Чому  все  так,  чому?
Б”ю  в  розпачі  руками  я  об  поли:
які  слова  сказати   ще  йому,
 
Щоб  він  послухав,  зрозумів,  погодивсь:
«дарма  надіюсь  і  даремно  жду.
Тебе  стривожив,  засмутив…Та  годі!
Я   вже  піду  і  більше  не  прийду.
 
Пробач,  прос ти…»   Та  він  не  йде,  сідає,
Пригладить  чуба,  з  шапки  щось  змахне,
І  вкотре (вкотре!)  знову  починає
Розмову  ту,  що  мучить  так  мене.
 
«Виходь  за  мене.Скільки  буду  ждати?
Для   себе  я  вже  вирішив  усе.
Ми  восени  полагодимо  хату,
Її  від  вітру  геть  усю  трясе.
 
Ще  треба  поміняти  огорожу,
Бо  не  сьогодні --  завтра  упаде…»
«Не  треба,  ні,  мій  брат  мені  поможе.»
«А  де  ж  це  досі  братик  був?  Ну,  де?
 
 
 
 
 
 
 
А  я  тебе  давно  вже  запримітив,
Як  зірку  у  вечірньому  вікні.
Ти  усміхалась  на  мої  привіти,
А  розмовляти  не  хотіла,  ні-і.»
 
«Забудь,  і  все!  Тобі  ще  мало  диму?
Навіщо  я  тобі?Така,  як  є?
З  малими  дітьми,  з  віршами  своїми…
Село  ж  тебе  осудить,  засміє.»
 
«Людські  роти  хустками  не  затулиш.
Та  й  чхати  я  хотів  на  поговір!
І  ти  сама  побачиш,  що  ото  лиш
Усе,  як  дощ,  перешумить.Повір!
 
Поплещуть,  навтішаються   і  звикнуть,
І  сприймуть,  як  належне,  от  і  все.
І  на  паркани ,  на  ворота,  в  вікна
Бабів  цікавість  вже  не  понесе.
 
Прокотяться  лавиною з  юрбою
І  вмруть  плітки,  упавши  сторчака.
А  ми  щасливі  будемо  з  тобою.
Я  це  напевне  знаю. Ти  ж  така!
 
В  твоїй  душі  є,  крім  землі,  ще  й  небо,
Та  ж  глибина  і  той  же  ніж ний  шовк.
Таку,  як  ти,  ще  пошукати  треба.»
«То  йди  шукай!» --  «Так  я  ж  тебе  знайшов!
 
Не  заперечуй! Он  у  тебе  діти.
Чи  ти   про  них  забула?  А  дарма!
Ростуть  без  батька. Досить  вже  гордіти!
Як   ти  їх  будеш  піднімать  сама?»
 
«Моя  то  тільки  і  турбот а,  й  ноша,
Не  переймайся  клопотом  моїм.
Забудь  до  нас  дорогу,  дуже  прошу.
Вернись  до  діток. Як  без  тебе  їм?
 
 
 
 
 
А  ти  і  я…  Нам  не  звести  дороги, 
Якщо  самі  вони  вже   не  зійшлись.
А  що  в  душі  не  розп”яли  ми  Бога,
Ти  ще  мені  подякуєш  колись.
 
У  нас  не  буде  щастя. Це   омана!
Бо  прокляне   твоя  дружина  нас.
Твоя  любов,  крихка,  як  порцеляна,
Під  першим  вітром  розіб”ється  враз.
 
Нас  гніву  її  праведного  стріли,
Як  не  ховайся,  знайдуть  тут  і   там .
Шкода,  що  ми  раніше   не  зустрілись!
Тепер  не   треба  зустрічатись  нам.
 
У  світі,  як  на  ярмарку,  завізно,
Тож   легко  розминутися  й  піти.
Якби  раніше!..А  тепер  вже  пізно.
У  тебе – діти. Чи  забув  їх   ти?»
 
«Мої  вже  старші,  а  твої  малі  ще,
І  буду  їм  за  батька  я,  авжеж.»
«О  Господи!О Боже  мій!  За  віщо
Мені  випробування  це  даєш?
 
А  ти  просив  у  сина  свого  згоди
На  крок  оцей? Така  ось  ,  бач,  деталь.
Ні,  в  нас  таки  розмова  не  виходить.
Не  чуєш  ти  слова  мої,  на  жаль.»
 
Зітхаю  важко. Як  переконати?
Вже  слів  нема, і  аргумент  прочах…
У  замкненому  просторі  кімнати
Коротке  замикання  ув  очах.
 
Що   то  було? А  хай  тобі  абищо!
Цей  поцілунок  і  обійми  ці!
Пусти  мене! Геть  забери  лапищі!
Бо  зараз  покуштуєш  буханців!
 
 
 
 
 
 
 
Поцілував  і  думаєш:  умовив?
Розтану  вся? Не  те  кажу?     Хіба?
Інакшої  не  буде  в  нас  розмови.
Я  б  і  хотіла,   щоб  була,   та  ба…
 
Іди  додому,  там   тебе  чекає
Твоя  родина  і  гарячий   чай.
Скажи  собі  сам  у  душі:  я   каюсь,
Скажи собі. І  все  забудь.  І  край!
 
І  не  вигадуй  виправдань,  причини.
У  вас  усе  ще  буде,  зрозумій.
Заглянь  пильніше  в  душу  до  дружини ,
Можливо,  ти  прогледів  щось  у  ній.
 
А  в  мою  хату  забувай  дорогу,
І  вже  ніколи  більше  не  ходи.
У  нас  не  буде  спільного  нічого.
У   нас  з  тобою  різні  поїзди.
 
Та  не  дивися  пильно   так  у  вічі,
І  на  порозі  довго  так  не  стій.
Іди  собі,  хороший  чоловіче!
Таки  ж  хороший!  Та,  на  жаль,  не  мій!»
 
Пішов.   Нарешті!  Падаю  безсило
Я  на  стілець.  А сльози   струменять
З  душі,  з  очей.  Я  губи   закусила –
 Там,  за  стіною,  діти   мої  сплять.
 
За  грубою  зітхає  хвора   мати.
Чого  не  спиться  нині  їй,  чого?
Я  знаю,  завтра  буде  докоряти:
«Чого  він  ходить? Прожени  його!
 
Від   тих  відвідин  нам  лише   морока.
Вже  геть  знеславив  на  усе  село!
Тріскочуть  по  всіх  вулицях  сороки,
Хоч  кожна  з  них  і  звідниця,  й  хамло.
 
 
 
 
 
Вже  соромно  на  люди  показатись!
Де  та  повага,  що   була  колись?
Іти  селом   --  як  по  льоду  ковзатись!
Щоб  не  упасти,  краще  провались!
 
До  смаженого  всі    такі  охочі!
І  не  набридне  їм  одне  і   те  ж!
На   тебе  кожен  витріщає  очі,
Неначе  гола  поміж  них  ідеш.
 
І  кожен  погляд  неодмінно  з  ходу
 Так  і  прониже,  наскрізь  пропече.
Не  розумію,  як  селом   ти  ходиш?
Чи  у Сірка  позичила  очей?
 
Ще  й  плюнуть  вслід  і  обізвуть  змією.
Хоч  не  виходь  на  вулицю --  і  край!
Так,  не  пильнуєш  честі  ти  своєї,
Але  про  матір  ще  не  забувай!
 
Аніж  отак  ганьбитись,  краще  вмерти.
До  чого  ж  дожилася  оце  я!
Мовчиш? Мовчи,  розпуснице  уперта!
Отак  згань била  ти  своє  ім”я!
 
Це  через  тебе  в  мене  тиск  піднявся,
І   голова  важка,  немов  казан.
Радій,  що  батько  не  дожив,  не  зна  все,
Як  шануватись --  він  б и  показав!»
 
…Я  так  стомилась. Не  врятують  ноги,
Коли  у  спину  дихають  хорти …
Коли   тебе  вважають   всі  за  погань,
Що  не  верблюд --  їм  не  докажеш  ти.
 
Що  докази!Ніхто  їх  не почує.
Бо  крутить  вітер  крила  вітряку.
Куди  хто  ходить,  хто  із ким  ночує –
Лише  такі  новини   до  смаку.
 
 
 
 
 
 
 
Та  Бог  суддя  їм! Хай  собі  як  знають.
Вони  не  варті  сліз  моїх  гірких.
Там,  за  стіною,  діти  спочивають,
І  я  іду дивитися  на  них.
 
Вони --  мій  скарб,   маленькі  дві  перлини,
Мій  сенс  життя,  і  як   там  не  крути,
Вони  і  є   моя  земна  вершина,
А  далі…  далі  нікуди  іти.
 
І  я  дивлюсь  на  донечку  і  сина.
Пашить  вогнем  душа  моя  й  чоло.
Я  виживу,   я  вистою,  я  сильна!
Ми  вже  щасливі,  що  б   там   не  було!
 
Прощу  усім  обмову  і  облуду.
Я  чиста  вся,  як  світ  після  дощу.
Я  від людей  ховатися  не  буду
І  очі  до  землі  не  опущу.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
6
6
Життя,  життя…Ще  не  один  пуд  солі
Підкинеш  ти  мені  у  сірі  дні.
Я  звикла  до  самотності,  та  доля
Подарувала  подругу  й  мені.
 
Я  вже  й  не  сподівалася  й  не  ждала.
…Сусід  мій  рідко  у  селі  бував.
Коли  ж  його  батьків  уже  не  стало,
То  він  хати ну  батьківську  продав.
 
Купили  в  нього  хат у  молодята.
Вони  зі  мною  подружили  враз,
І  бігали  із  хати  і  до  хати –
То  я  до  них,  а  то  вони  до  нас.
 
Вона  в  мені  не  бачила  загрози
І  не  вважала,  що  я  хитра  й  зла.
У  мене  був  один  маленький  козир –
Я  набагато  старшою  була.
 
Розбити  глек  ми  так  і  не  зуміли –
Не  затівали сварок  запальних.
І  це  було  усім  незрозуміло:
Що  може  бути  спільного  у  них?
 
До  неї  на  роботу  забігала
(вона  бібліотекарем  у  нас)
Газети  переглянути  й  журнали,
Як  мала  я  годинку  про  запас.
 
Чи  просто  так  посидіти  із  нею,
Погомоніти  просто  так  удвох.
Бібліотека – не  оранжерея,
Тут  напівтемно  й  холодно – це  льох.
 
Але  розмови  наші  душі  гріли,
І  холоду  не  помічали  ми,
Бо  від  душі  відігрівалось  тіло
І  в  дні  найхолоднішої  зими.
 
 
 
 
 
…Біжать  роки – маленькі  сірі  мишки.
Їх  час  ковтає,  ненаситний  змій.
Вже  й  віршів  назбиралося  на  книжку.
Та  де  та  книжка,  навіть  і  не  мрій!
 
Вже  й  діти  мої  виросли,  дорослі,
Дорогу  кожен  вибира  свою.
А  я  все  молоди й  поет  і  досі,
А  я  усе  надії  подаю.
 
Сіріє  день  у  вікнах  безпросвітно,
І  душу  вже  не  спалює  жага.
То  до  обіду   ложка  дорога,
А  після – можна  викинуть  на  смітник.
 
Якого  й  звідки  ждати  мені  чуда?
Як  відрубала:  віршуванню --  край.
Я  більше  вже  не  їздила  нікуди.
Покинула,  нехай  собі,  нехай!
 
Хоч  подруга  вмовляла  не  здаватись,
Послати  вірші  у  якийсь  журнал.
Та  я  на  те  могла  лиш   посміхатись:
Скінчилася   комедія,  фінал.
 
Аж  тут  нові  часи – перебудова!
Навиворіт  одягнена  обнова,
Із  рук  чужих,  із  іншого  плеча,
З  чужого  храму  вкрадена  свіча.
 
І  понеслось  з  гори,  і  закрутилось!
Що  будували – швидко  розвалилось.
І    хоч  клянуть  всі,  лають  винуватих,
Одне  на  думці  -- треба  виживати .
 
Бо  стали  всім  на  пенсії  й  зарплати
Купони  і  мільйони  видавати.
Купила  плаття  за  мільйон  сусідка –
Була  у  нім  не  золотою  нитка.
 
 
 
 
 
 
І  скрізь  самі  лиш  збитки  та  утрати.
Всіх  почали  на  пенсію  спихати .
Спихали  спритно. Віртуози!
А  пенс ія – котячі  сльози.
 
Була  країна – і  не  стало.
Оце  така  у  нас  вистава.
І  я  також  на  пенсії  тепер.
То  з  біса  спритний  був  той  режисер!
 
Та  хтось  і  втік  від  режисерів  тих.
Хто  ж  розгубився,  той  відстав,  не  встиг.
Ті,  котрі   йшли  вчорашніми  стежками,
Лишилися  з  порожніми  руками.
 
І,  щоб не  жити   скрутно  і  сутужно,
Усі  в  торгівлю  подалися  дружно.
І  навіть  той  вже  торгувати  став,
Хто  вчора  ще  торгівлю  зневажав.
 
Професій  інших  наче  вже  й  нема,
А  продавців --   так  аж  кишить  кишма!
Торгують  всі  і  всім,  чим  тільки  можна.
З”явились   біблії – купуйте  слово  Боже!
 
Торгують  самогоном,  цигарками,
Каструлями,  ложками  і  мисками,
Газетами  і  місцем  у  газеті,
І  горщиком  в  приватнім  туалеті.
 
Проста  вбиральня…Ні,  це   справді  круто!
З  відходів,  бачте,  капає  прибуток.
Це  голова  розумна  на  плечах.
Так,  горобці  у  ній  не  цвірінчать.
 
Ну,  безперечно,  є  в  ній  іскра  Божа,
Коли  з   такого  гроші  тиснуть  може.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Ніщо  на  світі  даром   не  дається.
Ефірний  час,  мов  кава, продається,
І  голоси,  і  крісла,  і  портфелі.
І  кралечки  у  модному  борделі.
 
Хто  продає  у  «секунді»  ганчір”я,
Хто  совістю  торгує,  хто  довір”ям,
Хто  душу  продає,  а  хто  надії.
Торгують  і  старі,  і  молодії.
 
Та,  мабуть,  усього  і  не  злічити.
Не  мають  часу  і  перепочити.
Всі  тягнуть  сумки,  лантухи,  кравчучки,
Такі  важкі,  аж  обривають  ручки.
 
Все  продають.  І  ліки,  і  манатки.
До  чого  в  кого  здібності  і  хватка.
На  кого  не  поглянеш – все  крамар.
Була  країна – став  один  базар.
 
І  тільки  я  не  знаю,  чим  зайнятись.
Мені  в  торгівлю  не  годиться  пхатись,
Бо  я  там   буду  на чужому  місці.
Мені,  признаюсь  чесно  я,  усі  ці
 
Секрети  й  тонкощі   торгівлі   невідомі –
Меркурій  в  мене  не  в   торговім  домі.
 
Оце  кажу  відверто  при   нагоді:
Коли  уродить  в  мене  на  городі
Картопля  зайва,  огірки  чи  морква,
Продати  все --  справжнісінька   морока!
 
Мене  Меркурій  з  Нептуном  у  парі,
Бач,  ощасливив  поетичним  даром.
Радіти  з  того  можна,              тільки  де  там! –
Чомусь  не  платять  грошей  в  нас  поетам.
 
 
 
 
 
 
6
Жила  чи  ні,  а  от  уже  й  смеркання.
А  я  й   не  знала  справжнього  кохання.
Не  стріла  ні  кохання,  ані  щастя.
А  от  сусіда  згадувала  часто…
 
А  я  із  ним  таки  зустрілась!
Онучечка  тоді  вродилась.
Моя  дочка  після  пологів
Потребувала  допомоги.
 
А  хто  ж  поможе,  як  не  мама?
Та  кожен  би  вчини в  так  само.
Сусідці  доручила  хату,
Курей  і  кізку  доглядати.
 
Сама  ж  поїхала  з  села
І  тиждень  в  місті  прожила.
Там,  доглядаючи  дитятко,
Забула  про  стареньку  хатку.
 
От  раз  іду  до  гастроному,
І  раптом --  вражена --  мов  громом! –
Біля  дверей  стрічаюсь  з  ним.
А  він  з  пакунком   чималим
 
Із  магазину  вже  виходив.
Ну,  звісно  ж,  вдягнений  по  моді,
Такий,  як  був,  все  той  же  красень –
Ну,   не  підвладний  плину  часу!
 
Все  та  ж  чуприна  смоляна,
В  очах  загадки  пелена,
Ще  й  вуса  пишні  т а  густі.
А  я --  в  старенькому  пальті,
 
В  чоботях  «молодість,  прощай»,
Спадає  хустка  до  плеча
І  відкрива  волосся  сиве.
А  він --  такий,  як  був…Красивий…
 
 
 
 
 
 
 
Це  сон  ,  чи  марево,  чи  ява?..
А  він  зверта  від  мене  вправо.
А  я  боюсь  моргнути:  блим –
І  все --  ми  розминулись  з  ним!
 
Він  піде,  гляну  тільки  в  спину,
Та  погляд  мій  його  не  спинить.
Змагаються  в  душі  бажання –
Втекти  чи…  от  воно --  питання!
 
Наважилась  таки:  спинила.
Стою,  всміхаюся  так  мило.
Ну,  він,  звичайно,  здивувався,
Та  все  ж  впізнав  мене,  признався.
 
Тоді,  оговтавшися трохи,
Сипнув  словами,  як  горохом:
«Зайди,  я  тут   спинивсь,  в  готелі,
Згадаєм  давні  дні  веселі,
 
За  зустріч  вип”ємо  чарчину.
Я   радий,  що  тебе  зустрінув.
Та  вибачай,  я  поспішаю:
В  машині  друг   мене  чекає.»
 
«машина  ця  твоя?»        --  «Авжеж!»
«не  бідно,  бачу,  ти  живеш.»
«на  долю  ще  не  нарікаю.
Пробач,  біжу! Приходь! Чекаю!»
 
Весь  день  я  прожила,  як  в сні.
Лиш  вечір  засвітив  вогні,
Я  поспішила  до  готелю.
Останній  сніг  доріжку  стелить,
 
І  забіліли   тротуари.
Гурт  молоді  під  дзвін  гітари
Пройшов  із  жартами  і   сміхом.
А  сніг  кружляв  над  містом  тихо.
 
 
 
 
 
До  телевізорів  додому
Не  хочеться  іти  нікому.
Не  поспішають    перехожі.
І  білий  світ  на  казку  схожий.
 
І  падав  сніг,  летів  останній,
Білив  стежки  і  сподівання…
От  і  готель. Дивлюсь  на  вікна.
Постояла,  щоб  трохи   звикнуть.
 
Ще  б  щоки  остудить  під  вітром.
Мені  не  вистача  повітря,
Вдихаю  глибоко,  як  можу,
І…  віддаюсь  на  ласку  Божу…
 
Дзвоню    я  з  третьої  аж  спроби.
Він  відчиняє --  і  на  лоба
Йому  полізли  його  очі.
«Ти  як  мене  знайшла?!» --  шепоче.
 
Я  теж  здивована  немало:
Мене,  виходить,  тут   не  ждали!
Стою  собі  ні  в  сих,  ні  в  тих.
І  він  ніяково  притих,
 
Та  все  ж  запрошує  в  кімнату.
А  я  не  знаю,  що  й  казати.
Я  вже   така,  щоб  і  назад,
Кажу  йому  щось  невпопад.
 
А  тут  і  друг  його  підскочив,
Щось  про  красу  мою   торочить,
Пальто  з  плечей  моїх  зніма,
А  я  розгублена  й  німа.
 
Мене  ведуть,  саджають  в  крісло.
Як  їм  --  не  знаю, мені  ж     --  кисло.
Я  оглядаюся  на  двері.
А  на  столі –сліди  вечері:
 
 
 
 
 
 
Порожня  пляшка,  хліб,  чарки,
І  три  солоні  огірки.
До  столу  він  сідає  теж,
Мене  питає:»Як  живеш?»
 
Вдає,  що  це  йому  цікаво.
«а  як  твої,  --    питаю,  --  справи?»
 
Розмова  клеїлася  важко,
Тож  на  столі  з”явилась  пляшка
І  ковбаси  шматок  за  мить –
Неждану  гостю  пригостить.
 
В  чарках --  пекуча  рідина.
А  він  гука:»П”ємо  до  дна!
За  зустріч!» --Випив,  ще  налляв.
«Твоє  здоров”я!» --  промовля.
 
Зробила  й  я  ковток  гіркий.
Вже  розв”язались  язики.
А  чарка  чарку  доганя,
Язик  ніщо  вже  не  спиня.
 
А  друг  його ,  бридкий,  як  жаба,
Все  жартував,  та  так  незграбно.
А  я  сиджу,  не  п”ю,  не  їм,
Всміхаюсь  вимушено  їм.
 
Я  бачу:  мій  візит  нежданий
Не  входив  в  їх  вечірні  плани,
На  думці  інше  в  них  було,
А  тут  мене,  бач  ,  принесло.
 
Він  все  на  друга  поглядає,
Як  спекатись  мене  --  не  знає.
Поводиться  чогось  так  дивно,
І  оця  злива  пустослівна…
 
 
 
 
 
 
 
 
Мов  спалах,  здогад  як  сяйне:
Та  ж  він  соромиться  мене!
Ніяковість  хова  в  горілці,
Він  теж  не  у  своїй  тарілці.
 
Яку  б  то  зачіпку  знайти,
Щоб  зараз  встати  і  піти?
Мені  стає  дедалі  гірше.
А  він  почав  читати  вірші.
 
А  друг  як  гаркне:»Поважаю!»
А  я  в  ті  вірші  не  в”їжджаю.
«Ну,  як  тобі  ці  вірші,  як?»
Киваю:»Гарні,  дуже,  так!»
 
Горілку  випили  до  дна.
З”явилась  пляшка  ще  одна.
Нема  вже  теми  для  розмов.
Він  наливає  в  чарку  знов.
 
Жартує:»Чарка  невелика!»
Язик  уже  не  в”яже  лика.
Нема  закуски  на  столі,
А  в  голові  гудуть  джмелі.
 
Він  хвалиться,  що  видав  книжку.
А  друг  його  упав  на  ліжко
Без  пам”яті  і  задніх  ніг
І  попрощатися  не  зміг.
 
Весела  зустріч,  що  й  казати!
То  ж  варт  було  так  поспішати!
І  буде,  що  згадать  потому…
Я  поверталася  додому,
 
А  з  неба  падав  сніг  останній,
Повільно,  тихо  й  зразу  ж   танув,
І  в  тьмянім  світлі  ліхтарів
Асфальт  приречено  сірів…
 
 
 
 
 
 
Я  йшла,  ступаючи  в  калюжі,
До  всього  світу  вже  байдужа.
Думок  гарячих  цілий  рій
Крутився  в  голові  моїй.
 
Стара  дурепо! Що  за  біс
Тебе  у  той  готель  поніс?!
На  що  могла  ти  сподіватись?!
Не  знала --  плакать  чи  сміятись…
 
Упав  мій  ідол  з  п”єдесталу,
І  на  свої  місця  все  стало.
…В   квартиру  піднялася  пішки,
Умилася,  лягла  на  ліжко,
 
І  довго  горілиць  лежала,
А  спогади --  неначе  жала.
І  потім  весь остаток  ночі
Й  на  хвильку  не  стулила  очі,
Аж  поки  глянув  ранок  в  шибку.
А  на  душі  було  так  бридко…
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
7
Вернулася,  погостювавши  трішки.
Коза  зраділа  і  зраділа  кішка,
З  колін   моїх  не  злазила  весь  вечір.
Боялася?  Чого?  Моєї  втечі?
 
Все  терлась  головою  і  мурчала,
Лизала  руки,  наче  цілувала,
І  в  очі зазирала,  мов  питала:
Хіба  без  неї  я  не  сумувала?
 
Жалівся  домовик,  що  довго  гостювала,
І  він  без  мене  геть  уже  охляв:
Сусідка  молока  не  наливала,
І  хлібчиком  ніхто  не  пригощав.
 
Домовичку,   ти --  вся  моя  родина!
Невже  ти  думав,  що  тебе  покину?
Самого  в  хаті  назавжди  залишу?
На  гуркіт  міста  поміняю   тишу?
 
Та  не  ходи  за мною  всюди  слідом –
Надовго  я  вже  більше  не  поїду.
А  хата  захолола  за  ці  дні,
І  стін   торкнутись  страшно --  крижані.
 
Внесла  дровець  і  затопила  грубку.
Біля  вогню  малята  сушать  шубки,
Розчісують  старанно  збитий  пух,
І  сповнює  кімнату  теплий  дух.
 
Напившись  молока,  поївши  добре  каші,
Смачних  міських  гостинців  скуштувавши,
Розніжилися  домовик  і  кішка,
Вмостилися  удвох  в  куточку  ліжка
 
І,  поштовхавшись  лапками  грайливо,
Заснули,  задоволені  й  щасливі.
Лягла  і  я. Так  добре  бути  вдома!
Ще   мить --  і  тіло  сколихне  утома
 
 
 
 
 
І   загойдає,  мов  хиткий  вагон,
Огорне   тіло  рятівничий  сон.
Поїздка  в  місто  і  готель  притьмом
Здаватимуться  завтра  прикрим  сном.
 
От  вийшла  б  я  на  п”ять  хвилин  пізніше –
Ми  б  не  зустрілись. П”ять  хвилинок  лише…
Хвалько,  нікчема  і  п”яниця!..
З  таким  і  знатись  не  годиться.
 
Нема  нам  діла  до  тупих  писак!
Погодився  годинник:  так- так – так.
Нудний,  незграбний  і  лупатий!..
Вже  досить  пізно,  треба  спати.
 
А  чорна  ніч,  як  чорна кішка,
Ходила  із кутка  в  куток.
І підкидала мені нишком
Думок  заплутаних  клубок.
 
Їх  не  розплутати  й  до  ранку.
Годинник  знов  сказав:  так-  так.
Накрапать  ,  може,  валер”янки?
До  речі  зараз  був  би  й   мак.
 
На  жаль,  нема,  геть  занедбали,
Заборонили  зілля  те.
І  я  дитинство  пригадала…
Як  на  городі   мак  цвіте…
 
Отам  за  грядкою  петрушки
Між  зелені  яскрава  смужка.
Палає  сонцем  маків  цвіт,
До себе  тягне,  як  магніт.
 
І  я мандрую  по  городу,
Сама  не  вище  маку  зростом.
А  брата  взяв  за  мак  той  острах:
Оце  ж  мала  наробить  шкоди!
 
 
 
 
 
 
І  нагукав  на  мене  з  двору:
«Куди  ото  пішла?»  Я --  дьору!
Побіг  за  мною,  я  тікаю,
Та  він,  звичайно  ж,  доганяє.
 
Схопив  міцненько  за  спідничку,
Добряче  ляснув  по  сідничках,
За  руку  тягне  в  двір  до  хати.
«Не  можна  квіти  маку  рвати!
 
Забудь   туди  усі  стежки!
То  мак  росте  на  пиріжки.»
Та  я  й  сама  те  добре  знаю,
З  роботи  маму  дожидаю.
 
Бо  мама  не  порушить  слово
І  привезе  обов”язково
Всіх  квітів  польових  пучок.
Там  буде  і  дрібний  мачок,
 
І диких  злаків  колосочки.
Плела  мені  із  них  віночки.
До  квітки  квіточку  вплітала,
До  кожної  з  них  промовляла:
 
«Ой  плету,  плету  віночок,
Доні  щастя  напророчу.
Кожна  квіточка --  крапля  сонечка,
Щоб  ясна  була  доля  в  донечки.
 
Та  здоров”я  щоб  на  багато  літ,
А  вродливая --  наче  маків  цвіт.
 Молодим  вином  пахне  зіллячко –
Зашумить , як дощ,    ой, ве-сілляч-ко-о!
 
Бо  заїде  в  двір  білий  кінь  до  нас,
А  на  тім  коні --  ясноокий  князь.
В  рік  призначений,  в  дні  знаменному
Доня  руку  дасть  нареченому,
 
 
 
 
 
 
 
Руку  князю  дасть  і  засвітиться,
Наче  зіронька  біля  місяця.
Довгий  шлях  на  двох  та  й  незміряний,
А  коханнячко  щире  й  вірнеє,
 
Скільки й житимуть, все  горітиме.
А  іще  в  вінок  разом  з  квітами
Колоски  вплету  із  зернятами,
Щоб  були  літа  всі  багатими.
 
Тугі  зернятка  в  колоску  густім –
Чаша  повная  буде  в  доні  дім.
Цей  вінок  плету  --  долі  добри й  знак.
Як  сказала  я,  буде  саме  так.»
 
Оце  згадала --  і   сміюся.
Життя  пройшло. Я  вже  бабуся.
Кульбабка  сивого  волосся…
Мені  із  того  що  збулося?
 
Були  даремні  ті  старання –
Не  спрацювало  замовляння.
Старалася  матуся  всує…
Бо  й  справді, хто  ж отак  чаклує?
 
Не  так  усе  було  на  ділі,
У  дні  не  ті  зривали  зілля,
Слова  не   ті  і  не   тоді…
Та  й  хто  віддав  вінок  воді?
Або  хоч  би  в  огні  спалили…
Усі  вінки  кролі  поїли…
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
8
І  все-таки  назло  усім  реформам
Народ  живе. Піднявся! А  чого  ж!
Проводять  в  хати  газ  і  телефони.
Моя  сусідка  провела  також.
 
А  я… даремні  всі  зусилля.
Пасок  тугіше  не  стискай  притьма.
З”їдає  мою  пенсію  вугілля,
Прибутку  ж  додаткового  нема.
 
Отож  і  газ  не  світить  анізвідки.
Тягну  з  посадки  в  двір  сухе  гілля.
Без  плати  подзвонить  моя  сусідка,
Спасибі,  при  потребі  дозволя.
 
Нехай  тобі  за  те,  сусідко  мила,
Не  буде  ні  хвороби,  ні  біди.
Дочка  мені  недавно  подзвонила,
Сказала:»У  неділю  приїзди.
 
Походимо  з  тобою  по  базару,
Бо  вже  зима  надійде  незабаром.
Тобі  давно  потрібно  вже  нову
Купити  теплу  хустку  пухову
 
І  чоботи. Сама  ж  мені  жалілась,
Що  шкарбани   твої  геть  розвалились.»
«Не  до  обнов  мені  вже,  безгрошевій.
Та   і  квитки  до  міста  недешеві.
 
Без  мене ,  може,  купиш  все,  еге  ж?
Ти  ж  все  одно  при їдеш,  привезеш.»
Дочка  на  мене  гримнула  сердито,
Що  треба  разом  на  базар   сходити.
 
«Купила  б  хустку, --каже,     --  і  без   тебе,
А  чоботи  таки  ж  помірять  треба.»
Ну,  я  городини  в  торби  набрала,  звісно,
І  подалася  до  дочки  у   місто.
 
 
 
 
 
Я  не  була  у  місті  років…  два…
А  тут,  дивись,  які  тепер  дива!
Скрізь   світяться  вітрини  й  вітражі,
Слова – не  наші,  літери --  чужі.
 
Чого  чіплятись?  Це  ж   така  дрібниця,
Що  зникли  магазини  і  крамниці.
Скрізь  замість  них  лиш  маркети  і  шопи.
Це,  кажуть,  так  ми  входимо  в  Європу.
 
Та  постривайте  лишень!  Отуди!
Ми --  центр  Європи.  Далі  йти  куди?
Цивілізація!  Ми   трішечки  відстали.
Але  кого  пнемо  на  п”єдестали?!
 
Кого  б  спитати,  ради  інтересу,
Чом  плетемося  у  хвості  прогресу?
Ніяк  вперед  не  рушимо  з  охвістя.
Ростуть  в  нас  руки  не  із  того   місця?
 
Чи  в  головах  замало  в  нас  олії?
Народ  заморське  мати  все  воліє?
Що  кажете? Ах,  не  в  хвості,  а  збоку!
Та  з  тим  також  ми  маємо  мороку.
 
У  склянку  оцту --  крапельку  сиропу.
Це ,  бачте,  так  ми  входимо  в  Європу.
Чи,  мо,  в  Америку,  що,  мабуть  правильніше,
Знайти  свою   там  нору,  чи  пак,  нішу.
 
Не   треба  нам  чужих  шукати  нір!
Ми  на  своїй  землі  із  давніх  пір.
Це  ж  хто  і  де  скривився  у  наш  бік?
Мов  з”їв  кислицю. Та  живіть  собі!
 
Їй-богу,  з  біса  щедрий  покровитель!
Є  дякувать  за  віщо  і  радіти,
Що  ще  не  випхали  із  власної  нас  хати.
У  кого,  де  нам  милості  шукати?
 
 
 
 
 
 
Америці,  Європі  чи  Росії –
Кому  нам  підставляти  свої  шиї?
Ми  перед  ким   свої  згинаєм   спини?
Не  чуємо,  як  нас  беруть  на  кпини?
 
Чому  так  швидко  в  ці  скрутні  часи
Перевелися  на  нікчемні  пси?
На  задніх  лапках,  хвостиком  виляють.
Кому  у  руки  й  рота  заглядають?
 
Ми  захищали  волю  свою  ревно,
Довірливі,  обдурені  і   темні.
Були  ми  нездоланні,  працьовиті,
Залякані,  затуркані,  забиті,
 
А  ще  були  покірні,  як  воли.
Та  крайніми  ніколи  не  були.
Отямтесь,  панове,  посмійтесь  у  вічі
Тому,  хто  нам  скаже,  що  ми  на  узбіччі.
 
Ми  живемо,   така  звичайна  справа,
І  дозволу  питатися  дарма:
Бог  дав  життя,  а  значить,  дав  і  право,
А  вищої  інстанції --  нема.
 
І  живемо  добряче  ми ,   нівроку.
Дивлюся:  без  реклами  вже  ні  кроку.
Народ   тямущий,  зразу  втямив:
Нема  торгівлі  без реклами.
 
Наставили  кругом  щитів.
Проспект  рекламою  ряхтів.
Онучці  смішки :»Ну  й  дивачка  ти,
Бабусю,  то  білборди,  не  щити!»
 
Ну  що  ж,  білборди,   то  й  білборди.
Чом  опиратись?   Ми  не  горді.
Білборди  тут  на  всі  смаки.
Он  рекламують  цигарки.
 
 
 
 
 
 
Запрошують  всіх  вражі  діти
Заморським  куривом  смердіти.
Ти  бачиш,  умовляють  як:
«Америки  відчуйте  смак!»
 
«Відчуйте  смак  Америки! Відчуйте  смак  Америки!»--
Набридливо,  настирливо  кричать  до  нас  щити.
Ти  можеш  смакувать  краї  і  друзів,  і  суперників,
Та  смак  країни  рідної  відчуй  найперше  ти.
 
Білбордів   тих  така  навала!
І  тут  я  дядину  згадала.
Вона  була  хороша  жінка,
Чорнява,  гарна,  мов  картинка,
 
Як  свіже  яблучко,  налита,
І,  певна  річ,  гоноровита,
Язик  із  перцем,  цокотуха,
І  слухати  --  не  переслухать!
 
Нічим  ніколи  не  журилась,
Дітьми  й  онуками  хвалилась:
Їм  Бог  усім  таке  дав  щастя –
Онуки  у  Москві  всі  вчаться.
 
Але  найбільша  гордість,  звісно –
Син,  що  живе  в  приморськім  місті.
Став  капітаном  син  її,
В  заморські  плаває  краї.
 
То  ж,  звісно,  має  добрі  гроші,
Гостинці  возить  їй  хороші,
Гостинці  возить  їй  багаті.
 Щоб   доживала  в  теплій  хаті
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Це  він  їй  гроші  дав  на  газ –
Розказує  всім  кожен  раз.
І  хто  її  за  те  осудить?
Їй,  звісно,  трішки  заздрять  люди.
 
Тоді  ми  стрілись  на  базарі.
Вже  яблучко --  немов  з  узвару.
Одразу  не  впізнала  я –
Схилилась  дядина  моя.
Скривилася  і  -  -  дивина! –
Жалітись  почала  вона.
 
Син,  каже,  в  гості  приїздив,
З  невісткою,   як  і завжди.
Таке  бува  лиш  раз  на  рік.
Ну,  звісно  ж,  плава  чоловік.
 
Як  богові,  зраділа  їм,
Хотіла  догодить  усім.
Щоб  дати  їм  поживу  свіжу,
Я  зараз  курочку  заріжу.
Вас,  каже,   добре  пригощу,
Зварю   я  ,  сину,  вам  борщу,
 
Смачний, наваристий,  густий,
З   галушкою,  як  любиш  ти.
Бо  там  у  вас  на  кораблі
Борщ  не  такий,  як  на  землі.
 
Та  й  на  землі,  це  знає  всяк,
У  кожного  борщу  свій  смак.
Та  розуміють  лиш  з  літами –
Нема  такого,  як  у  мами.
 
Ножа  вхопила  діловито,
Хотіла  курку  йти  ловити.
Аж  помолодшала  від  щастя!
Та  син  сказав  їй  ніж  покласти.
 
 
 
 
 
 
 
Спочити  хочуть  із  дороги.
Хай  курка  поживе  ще  трохи.
Тим  здивував  свою   матусю!
Поблажливо  син  усміхнувся
 
(які  смішні  ці  матері!):
«Сєбє,  как  хочетца,  варі.
А  нас  нє  нада  угощать –
Ми,  мама,  нє  єдім  борща.»
 
Руками  вдарила  об  поли:
«Як  не  їсте? Чому?  Відколи?
Ану,   признайсь  мені  відверто:
Ви  що,  в  якусь  вступили  секту?»
 
«Какая  чушь! Ти  што  нєсьош?
Я  што --  на  шизіка  пахож?»
«Що  сталось,  пояснив  би  хоч!
Ти  ж  так  любив,  синочку,  борщ!»
 
«Ти  нас  борщьом  уже  достала!
Давай  тащі  єщо  і  сало!
Да  будєт  знать  тєбє  угодно:
Сейчас  єсть  борщ  совсєм  нє  модно.
 
Спросі  продвінутих  людей –
Борщ  нє  єдят  сєйчас  нігдє!
Прішла  новінка  с  дальніх  мєст –
Тєпєрь  Масква  вся  суши  єст.»
 
«А  що  ж  то  за  суші  такі,  поясни.
Засушене  щось?І  смачні  хоч  вони?
І  чим  вам  наш  борщ  став  уже  нехорош?»
«Да  што  об”яснять! Всьо  равно  нє  поймьош».
 
Два  дні  у  матері  були,
А їли те,  що  привезли
З  собою  у  важкій валізі,
Все  ледве  в  холодильник  влізло.
 
 
 
 
 
 
Чекала  сина  цілий  рік,
А  він  на  третій  день  утік.
У   місто  до  сестри  поїхав.
Оце  така  матусі  втіха!
 
Махнула  дядина  рукою
І  похитала  головою,
Зім”яла  хусточку  в  руці,
Сльоза  скотилась  по  щоці.
 
Зітхає  скрушно  й  так  жалкує:
«Вже  мамин  борщ  їм  не смакує!
Такого  зроду  не  бувало.
Що  за  часи   тепер  настали?!»
 
…Дійшли  до  зупинки,  в   тролейбус  ледь  влізли.
На східці  ступили,  т а  так  і  зависли.
Але  т о  дрібниці,  ми   їдемо  містом.
В   тролейбусі  --  люду!  В  тролейбусі   тісно.
 
В  тролейбусі --  гомін,  в  тролейбусі  --  гамір.
Штовхають   торбами,  штовхають  ногами,
Руками,  плечима,  протиснутись  важко.
Тролейбус --  неначе  вели кий  мурашник.
 
Хтось  суне  вперед,  хто  назад,  хто   --  до  входу,
Комусь  треба  їхати,  а  хтось  вже  виходить.
Водій  загорланив:»Проєзд  оплатітє,
Коль  всє  в  одну  двєрь  виходіть  нє  хотітє!
 
В  салонє   сєводня  кондуктора  нєту.»
З  рук  в  руки  пішли  папірці  і  монети.
Штовхає  в  плече  чоловік  бородатий:
«Пажалуста,  дєвушка,  вот,  пєрєдайтє.»
 
Вона  обернулась,  щоб  гроші  узяти.
Дивлюся --  а  «дєвушкє»  тій  п”ятдесятий
Рік  точно  давно  вже  у  серце  постукав,
У «дєвушкі»,  мабуть,  дорослі  онуки.
 
 
 
 
 
 
 
«С   пятьоркі --  адін!»  «А  с  рубля  скока?» -- «Тоже».
Якийсь  дідуган  на  них  гримнув  вороже:
«З  якого  рубля?!  Не  рублі  в  нас,  а  гривні!
Ви  правильно  вже  говорити  повинні!»
 
На  діда  усі  озиратися  стали:
Старий  оцей  жук,  тільки  дуже  зухвалий.
«Ти  чьо,  дєд,  шуміш?    --  якась  бабця  озвалась. –
Не  так-то  легко  ізмєнятца  под  старость.
 
Нам  в  тє  врємєна  (  іх  єщьо  нє  забилі)
Всєм  в  голови  етот   язик  задолбілі.
Сквозь  серце  тєчьот  вмєстє  с  кров”ю  вєнозной.
Тєпєрь  пєрєучівать  трудно  і  позно.
 
Ми  с  нім  до  конца  доживать  будєм. Слишиш?»
Із  бабцею  дружно  погодились  інші.
«Та  тьху  на  вас,  покручі!  Що  ви  за  люди?!
Вернутись  до  рідного  --  скільки  там  труду?!
 
Та  вивчити  можна  всього  лиш  за  рік!»  --
Розсердився  дід  і  відсунувсь  убік,
До  виходу  ближче,  подалі  від  лиха.
В   тролейбусі  раптом  зробилося  тихо.
 
Неначе  те  радіо,  вимкнули  галас.
Лиш  мовчки  в  проході  місцями  мінялись.
Впустив  хтось  монету,  хтось --  їжу  собачу.
Крізь  вікна  немиті  нічого  не  бачу.
 
Так  можна  й  зупинку  потрібну  проїхать,
Але  не  базар  --це  малесенька  втіха.
Тут  вийдуть  усі,  не  тривожитись  можна.
Тролейбус залишиться  майже  порожнім.
Там  ждуть  його  ті,  хто  базар  вже відвідав  --
Ковтне  нову  порцію  й  далі  поїде.
 
 
 
 
 
 
 
 
…От  і  базар.  Готуйте  гривні!
Оце  вже  справді  диво  дивне!
Наставлено  тут  стільки  яток!
Їх  сотень --  не  один  десяток.
 
Та їх  тут ,  мабуть,  тисячі!
Одне  вже  точно  --  не  злічить.
А  краму  скільки!  А  народу!
Не  бачила  такого  зроду.
 
Ходи  чи  бігай,  як  хорти –
За  день  не  зможеш обійти.
Тут  є  усе,  що  тільки  хочеш,
Аж  розбігаються  нам  очі.
 
Дивись  і  думай  :  от  де  рай!
А  ціни – краще   не  питай.
Онучці  светрика  купили,
Такий  гарненький –сніжно-білий.
 
Радіє  светрику  дитя,
До  мами  ж  прийде  каяття:
Купила  майже  навмання,
А  пратиме  ледь  не  щодня.
 
Ми  почали  ходити  знову,
Шукати  ще  й  мені  обнову.
Ходити  тут  --  одна   морока.
Тут  суне  люд  у  два  потоки.
 
Ні  розминутись,  ні  пройти,
Тільки  пролізти  можеш  ти.
І  доки  будеш  щось  шукати,
То  легко  можеш  заблукати.
 
І  хоч  багато  всякого  товару,
Довгенько  ми  ходили  по  базару,
Бо  не  могли  за  наші  скромні  гроші
Купити  чоботи  дешеві  і  хороші.
 
 
 
 
 
 
Позаздриш  конику,  що  взутий  у  копита!
І  хто  ж  то  може  все  оту  купити?!
 
Я  відчуваю  тільки  жаль  і  втому.
Скоріше  б  звідси  вирватись  додому!
 
У  душу  заповза  холодна  пустка.
Не  хочеться  вже  ні  чобіт,  ні  хустки.
 
Вжахнулася  в  полоні  сум”яття:
Я  тут  чужа,  на  цім  балу  життя…
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
9
Так  холодно  в  нетопленому  клубі!
Немов  із  льоду  різьблені  стільці.
Вона  сидить  у  валянках  і  шубі
І  хукає  на  ручку  в  кулаці.
 
Бо  паста  захолола  і  не  пише,
А  школярі  забігли  по  книжки.
Був  «Дім  культури»,  а  тепер  --  як  хижа:
На  мокрих  стінах  льоду  кетяжки,
 
Фанера  в  вікнах  торохтить  од  вітру,
Підлога  фарб  не  бачила  давно.
Мишей   тут  стільки,  що  трави  --  не  витрав,
Та  сипле  знов  протравлене  зерно.
 
Патякає  там  хто  про   творчий  запал?
Їй  страшно  снігу,  вітру  і грози.
Як  дощ  іде  --  вода  зі  стелі  капа,
Тож  підставляє  відра  і  тази.
 
Такі  часи,  і  вижити  нелегко.
Кому  потрібна  та  бібліотека?
Колгоспи  дуже  швидко  розвалились,
Орендарі  від  неї  відхрестились.
 
Заходить  зрідка  голова  сільради,
Але  й  вона  нічим  їй  не  зарадить.
В сільраді  грошей  теж  нема,
Отож  викручуйся  сама.
 
Терпляча  жриця  у  книжковім  храмі
Не  слухає  порожні  балачки,
Обіцянки. Сидінням  в  оцій  ямі
Ти  заробила  тільки  болячки.
 
Але  не  кинеш  храм  напризволяще.
Хіба  що,  може,  виженуть  колись.
І  що не рік  тут  зимувати  важче,
Не  зможеш  без  дітей  ти  обійтись.
 
 
 
 
 
Свої  уже  дорослі,  а  оці
Влетять  сюди,  як  сонця  промінці.
І  старшокласники,  й  малеча,
Шкільних  новин  їй  нащебечуть,
 
Мов  галасливі  ластів”ята,
Спішать   про  все  їй  розказати.
І  здасться  їй:  в  холодній  хижі
Стає  світліше  і  тепліше.
 
Дорослі  теж  сюди  заходять,
Нових  книжок   тут  не  знаходять,
Але   читають  залюбки
Старі  улюблені  книжки.
 
Газети  теж  переглядають –
Не  всі  підписку  вдома  мають.
Погомоніти  теж  охочі,
Та  довго  мерзнути  не  хочуть.
 
Терпляча  подруго  моя,
Сюди  також  приходжу  я.
Посміємося,  пожартуєм:
Як  добре  ми  отут  моржуєм!
 
…Діждали:  вибори  наспіли.
Агітмашину  запустили.
А  партій  в  нас  --  і  не  злічити!
І  кожна  хоче  добре  жити.
 
Всіх  вабить  крісло  депутата, 
Тому  й  спішать  агітувати.
У  всіх  них  наміри  благі,
Одна  ж  бо  одній  --  вороги.
 
Яке  слівце  знайшли  --  піар!
Як  ті  ворони  --   кар  та  кар!
І  кожна  з  них  (  ну  просто  сміх!)
Кричить,  що  краща  за  усіх.
 
 
 
 
 
 
Що  лиш  вона  одна  достойна
Зробить  життя  людей  пристойним.
Що  буде  всім  з  води  й  роси,
Як  віддамо  їй  голоси.
 
Тих  партій  тріскотливі  гасла
Довкола  наші  очі  пасли,
Підстерігають   скрізь  тебе,
І  кожен  у  с вій  бік  гребе.
Куди  лиш  очі відведеш,
То  на  агітку  й  попадеш.
 
Летить  лавина  агітацій
Від  традиційних  до  новацій
На  бідний  наш  електорат.
І   телевізор,  і  плакат
 
В  тролейбусі  чи  у   трамваї
Голосувати  закликає.
В  народ  пішли,  як  ходоки,
Від  партій  всіх  представники.
 
До  нас  один  такий  припхався.
Він  в  успіху   не   сумнівався,
Бо  добре  партія  відома
Й  за  рубежем,  не  тільки  вдома.
 
Вона  себе  не  осоромить –
Це  кожен  має  усвідомить.
Він  був  з  очільників  заводу,
Ніде  не  бачив  перешкоди,
 
Та  і  завод,  попри  усе,
В  країні  задніх  не  пасе,
А впевнено  іде  вперед,
У  місті  він  --  авторитет.
 
Та  й  інших(  ось  у  чім  тут  суть!)
Дарма  не  ждіть --  не  привезуть.
Сільрада  гостеві  в  угоду
Нагнала  повен  клуб  народу.
 
 
 
Прийшли  сюди  і  ветерани
На  благодійника  поглянуть.
Подякувати  патріоту
За  піклування  і  турботу.
 
Самі  прийшли  сюди  охоче,
Від  вдячності  сльозились  очі.
Захоплені --  до  божевілля!
Бо  вже  розвозили  вугілля
 
Їм  по  домівках  від заводу
Усім  на радість  і  на  подив.
Оце  вже  точно  не  скупий!
Це  вам  не  кілограм  крупи.
 
Що  ж,  діло  справді  благородне
Без  сумніву  у  разі  жоднім.
Противники  ж  кричать  щосили,
Що  ветеранів  підкупили.
 
Та,  тільки  як  там  не  було,
До  клубу  суне  все  село.
За  усіма  і  ми  чвалаєм,
А  подруга  мене  вмовляє:
 
«Всі  будуть  в  нього  щось  просити.
Свій  шанс  не  можна  упустити .
Проси  і  ти,  тобі,  дай  Боже,
Він  видать  книжку  допоможе.»
 
Знов  світиш  свічку,  що  задута?..
Втім,  мабуть,   варто  ризикнути,
Як  випада   така  нагода…
Нашевкалося  в  клуб  народу!
 
Всі  роздивлялися  уважно,
Який  той  представник  поважний,
Стрункий,  підтягнутий,  вродливий.
Стрибає  з  фотооб”єктивом
 
 
 
 
 
 
Довкола  нього  журналіст,
До рота  ледь  йому  не  вліз.
І  все  заради  репортажу.
А   той  панок  йому  щось  каже
 
Про  свій  агітаційний  тур.
Вбрання --  ну,  звісно  ж,  від  кутюр.
Ну,  просто  красень  чоловік,
І  до  уваги,  видно,  звик.
І  виглядом  своїм  жіночі
У  нашім  залі  тішить  очі.
 
Нарешті  всі  угомонились,
Панка  вже  добре  роздивились,
І  оцінили  екіпажик,
Тепер  чекали,  що  ж  він  скаже.
 
От  і  почав  він говорити.
Всі  зрозуміли  --  башковитий!
І  хоч  сказав  ще  дуже  мало, 
Приємне  враження  пропало.
 
Оцей  панок,  що  слово рік.
Був  у   селі  іще   торік
Не  на  гостини  завітав –
До  партії  всіх  вербував..
 
Він  місію  мав  нелегку!
Інтелігенцію  сільську:
Всіх  лікарів,  учителів,
Всіх  фермерів,  сільських  голів
Загнали,  наче  баранів,
Вони  у партію  свою.
Перемогли  у  тім  бою!
 
Позаганяли   всіх  скоріше,
Допоки  не  вступили  в  іншу.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Отож,  тепер  душа  спокійна:
Сільради --  гвардія  надійна.
Не  дуже  й  тиснули  на  них  --
Проголосують   за  «своїх»!
 
Штовхає  подруга  під  бік:
Ти  бачиш  --  мудрий  чоловік,
Потреби  розуміє  наші,
Авжеж,  такий  заварить  кашу.
 
Так  до  ладу  все  пояснив,
Не  ніс  він  ахінеї.
Тепер  чекай,  чим  досі  снив,
Від  партії  тієї.
 
Ми  переглянулися  вдвох.
А  збоку  хтось  зітхає:  ох!
То  біля  мене  дід  сидів
В  старім  картузику  рудім,
 
Замість  ціпка  --   проста  ломака,
Питає:»Що  він  там  патяка?»
Кажу  я  дідові  із  сміхом:
«Розказує,  за  чим  приїхав.
 
Широку  має  він  натуру:
Так  вболіває  за  культуру,
Так  ратує  він  діловито
За  медицину  і  освіту.
І  за  село,  і  за  народ,
Одразу  видно  --  патріот.
 
Всіх  переконував,  просив,
Щоб  віддали  ми  голоси
За  їхню  партію  найкращу.
Не  пошкодуємо  нізащо
 
 
 
 
 
 
 
 
Ми  будемо  всі  дуже  раді.
Як  буде  партія  при  владі,
Та  партія,  в  якій  він  єсть
І  представляти  має  честь.
 
Я  б  і  повірила  йому,
Але  не  віриться. Чому?
Якою  мовою  це  нам
Аж  дві  години  фіміам
 
Своїй  він  партії  курив?  --
Російською  пан  говори в!
То  як  повірить,  вражий  сину,
Що  палко  любиш  Україну?!
 
І  що  тобі  ми  не  чужі.
Це  іншому  комусь  кажи!
Нав”язуєш  своє    добро,
та  видно  всім   твоє  нутро.
 
Та  люди  в  нас:  куди  женуть,
Туди,  як  вівці   ті,  і  йдуть.
А  через   те,  що  люди  --  вівці,
В  парламент і  --не  українці.
 
Добра  від  них  даремно  ждати,
На  Україну  їм  начхати.
Дивися!  --  подруга  штовхає:
Народ  відверто  позіхає.
 
Коли  скінчив  народолюб
Свій  виступ,  зразу  й  школа,  й  клуб
Його  так  щільно  обступили
І  посприяти  їм  просили.
 
Він,  певно,  вирватись  хотів,
Та  тиснули  з  усіх  боків.
Ті  зліва  смикали,  ті  справа,
І  в  кожного  важлива  справа.
І  кожен  просить:     помагай
Йому,  на  інших  не  зважай.
 
 
 
 
Я  проштовхалась  теж  до  нього
І  теж  просила  допомоги,
З  своїм  проханнячком  зверталась,
Ніяковіючи,  збивалась.
 
Він  глипнув  зверхньо   так  на  мене,
Мовляв,  це  що  за теревені?
Ох  і  дурна  сільська  ця  баба!
Що  може   там  вона  нашкрябать?!
 
Грошей  на  це  давать    не  буде,
Бо  проживуть  без  книжки  люди.
Я  розгубилась,  червонію,
Нахрапом  діяти  не  вмію.
 
Ой,  пане,  зверхньо  не  дивись!
Метелик  гусінню  колись
Також,  також,  звичайно  ж,  був.
Чи,   може,  ти  про  це  забув?
 
Не  знаєш,  пане  мій  хороший,
Що  слово  старше,  аніж  гроші?
Та  він  від  мене  відвернувсь.
Почав  казати  щось  комусь.
 
Штовхає  подруга  в  плече:
Ти  не  здавайсь,  проси  іще!
Та  натовп  випхав  мене  геть.
Так  соромно,  вже  б  краще  смерть!
 
Крізь  землю  провалитись  ладна.
А  подруга:»Ану,  докладно
Розказуй,  що  він  говорив,
Бо  я  не  чула  його  слів.
 
То  що,  поможе  він,  чи  ні?
Та  не  мовчи,  кажи  мені!»
Ну  що  мені   тобі  казати? –
Не  буде  в  мене  мецената.
 
 
 
 
 
 
І  не  допитуйся,  не   треба!
Я  серджуся  сама  на  себе:
Чого  поперлася  до  нього?
Дурепа  ти   та  й  більш  нічого!
 
Чого  повірила   ти  здуру
Тим  теревеням  про культуру,
Село,  освіту  і  так  далі?!
Я  бачу  інший  бік  медалі.
 
О  простота   свята! Село!
Інакше  й  бути  не  могло.
У  тих  словах  глибока  суть:
«без  книжки люди  проживуть».
 
Залізна  логіка. Хіба  тут  заперечиш?
Холодний  душ  --  корисна  річ,  до  речі.
Повинна  курка  місце  своє  знати,
Їй  нічого  під  хмарами  літати.
 
Тут   хитра  арифметика,  мабуть,
І  нам  її  нізащо  не  збагнуть.
А  щоб  ти  років  сто  прожив!
Дотепно  як  мене  одшив!
 
Ми  йшли  додому  й   так  сміялись  --
На  нас  всі  люди  оглядались,
І,  жарти  сиплячи  солоні,
Крутили  пальцем  біля  скроні.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
10
Міському  жителю  село  --це  справжній  рай,
І  думають,  що  все  там  з  неба  пада,
Усе  росте  саме,  ти  лиш  збирай
І  грошики   встигай  складати  радо.
 
А  що  село… Бабусі,  дідусі…
По  вулиці  гасають  онучата.
Вишневі  ранки,  скупані  в  росі.
Роботи  --  тьма,  нема  коли  скучати.
 
Усе  спішать  посіяти  у  строк,
Все  прополоти  вчасно  і  полити,
Продати  картоплину  й  огірок  --
До  пенсії  копійку  доточити.
 
Як  мухи,  налітають  торгаші,
Городину  скуповують  за  безцінь,
Гребуть  собі  великі  бариші,
Землі  не  поклоняючись  на  спеці.
 
В  стареньких  же  короткий  літній  сон,
Бо  змалечку  не  звикли  до  безділля,
Та  ледве  назбирають  за  сезон
На   тонну  найдешевшого  вугілля.
 
Їм  співчуває  лиш  одна  земля.
А  спекулянт  за  рік,  не  за  чотири,
Збудує  на  старечих  мозолях
Собі  і  дітям  дачі  і  квартири.
 
Ой,  що  кажу  я,  справді  --  спекулянт!
Тепер  це  вже  комерція,  це  бізнес,
Він  посередник  зветься,  комерсант,
Він  має  дозвіл,  від  держави,  звісно.
 
Он  бачиш:   той,  вантажить  гарбузи –
Та їх   тут  всіх  вже  дуже  добре  знають!  --
Автобусом  до  міста  все  возив,
Тепер  уже машину  власну  має.
 
 
 
 
 
А  той  спочатку  «Запорожця»  мав  --
Старенький  «Запорожець»  був,  іржавий, --
Крутився  спритно,  не  ловив,  бач,  гав,
Тепер  на  іномарці  приїжджає.
 
Реалі заторів  уже  наймають,  бач,
Самі  ж  товар  на  день  скупляють  двічі,
Бо  в  місті  їх  чекає  споживач.
Базар  в  нас  край  дороги,  на  узбіччі.
 
Як  є  що  продавати,   то  й  вези,
Чекай  їх  там  біля  дороги,  скраю.
Не  сумнівайсь,  приїдуть  два  рази,
В  них  апетити,  що  не  день,  зростають.
 
А  дідусям,   бабусям  --  лиш  хомут.
Обіцянки  набили  їм  оскому,
Тому  добра  від  уряду  не  ждуть,
Землі  лиш  вірять,  більше  вже  нікому.
 
…Чи  знаєш  ти,  який  найперший  клопіт.
Мов  кара  Божа,  села  стереже?
В  старих  людей  терпіння  скоро  лопне,
В  них  нерви  не  витримують  уже.
 
Вони  клянуть  жука  того  старечо,
Що  картопляним  ласує  листком,
І,  віником  озброївшись,  під  вечір
Йдуть  на  війну  з  заморським  хижаком.
 
Усю  картоплю  збризкають  й  по  тому,
Втомившися  труїть  себе  й  жуків,
Несуть  у  двір  свою  щоденну  втому
Поміж  грядок  цибулі  й  огірків.
 
Із  тіла  змиють  втому  --  й  до  вечері,.
Нарешті  надійшла  пора  спочить.
Про  льготи  для  сільських пенсіонерів
Їм  радіо  тихенько  цвірінчить
 
 
 
 
 
 
 
На  руки,  від  трудів  і  літ  припухлі,
Сльоза  з очей,  як  вицвілих  бусин.
І  вимкне  дід  «брехунчика»  на  кухні
І  вилає:  брехливий,  сучий  син!
 
В  двір забіжить гарячий  вітер  степу,
Дихне  букетом  запахів  --  що  аж!
Та  серіал  їм  подивитись  треба
На  сон  грядущий,  наче  «Отче  наш».
 
Красиву  байку  про  чужу  країну,
Чом  багачі  там  плачуть  і   сумні.
І  хмикне  дід,  і  скривить  кислу  міну:
Ох,  ваші  б оті  клопоти  мені!
 
Ще  треба  справи  в  уряді  їм  знати,
Тож  дивляться,  забувши  про  город,
Як  чубляться  народні  депутати
За  свій  мандат,   чи  то,  пак,  за  народ.
 
Та  згасне  світло. В  душах  тиша  й  холод.
Спать  не  дадуть  думки  і  болячки.
А  завтра  знову  піде  все  по  колу:
І  день новий,  і  віники,  й  жуки…
 
 
…Та  відомо  не  з  байок,
А  з  життя  самого:
Від  трагічного  лиш  крок
Бува  до  смішного.
 
Отаке  було  і  в  нас:
Від  жуків  потіха.
Хто  згадає,  так  ураз
І  заллється  сміхом.
 
Пів-відра  жуків  Петро
Назбирав  смугастих
Та  й  пішов  із   тим  відром
До  сусідки  Насті.
 
 
 
 
 
«Чуєш,  бабо? Я  тобі
Пропоную  бартер.
Та  чекай-но,  не  груби!
Діло  того  варте.
 
Значить,  так:  даєш  мені
Пляшку  самогону.
Я  тоді  оцих  жуків
Понесу  додому.
 
Як  мені  ти  не наллєш
Ну  хоча  б  чарчину,
Колорадів  я   тобі
На  картоплю  кину.»
 
Рот  у  баби  від  тих  слів  --
Хоч  вкидай  галушку.
Та  й  вона  не  з  простаків,
Не  візьмеш  на  пушку.
 
«Буде  пляшка,  тільки  так,  --
Розвела  руками,  --
Якщо  зможеш  ти  первак
Закусить  жуками.
 
Ну,  то  що,  --  пита  його,  --
Як  тобі  мій  бартер?
Може,  зараз  і  того…?
Діло,  знаєш,  варте.»
 
Очі  вирячив  Петро,
Матюкнувсь,  потому
Прихопив  своє  відро
Та  й  гайда  додому.
 
На  дорогу  тих  жуків
Висипав  зі  злістю,
Був  сердитий,  аж  димів:
«Сама  будеш  їсти!»
 
 
 
 
 
Довго  вулиця  гула
Про  оту  подію:
--Хитра  баба  відняла
На  дурняк  надію.
 
--Ну  кіно! Жуків  поніс
Налякать  бабулю,
Та  отримав  сам  під  ніс
Здоровенну  дулю.
 
--Це   опудало   собі
Узяло  за  звичку
У  наляканих  бабів
Пити  на  дурничку.
 
Хтось  обурювався  тим:
--Ич,  алкаш  вонючий!
Треба  ж  підлим  буть таким!
Шантажист! Син   сучий!
 
--Чом  же,  бабо,  ти  сидиш?
Не  жалій старого!
Ти  в  міліцію  скоріш 
Заяви  на  нього.
Туди  йому  дорога,
Де  козам  правлять  роги!
 
Наступи  йому  на  хвіст!»
Іншим  смішки:»Куме!
Це  --  талант!  Це  --  гуморист!
Ти  б   таке  придумав?
 
Бач,  узяв  для  шантажу
Яке  слово  --«бартер»!
От  у  кого,  я  скажу,
Вчитися  нам  варто.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Та  стратегія  слаба,
От  тому  й ,  будь  ласка,
Замість  випивки  --  ганьба.
Да-а-а,  зазнав  поразки.
 
Упустив  дещицю,  щоб
Все  пройшло  блискуче.»
«Ну   ти  й  мелеш  казна-що!
Та  він  цап  смердючий!»
 
А  дотепники,  скажу,
Скалить  зуби  раді:
«Та  який  він  цап? Він  --  жук
Ш тату  Колорадо!»
 
Знову  реготом  юрба
Вибухнула:»Хвацько!
О-о-о!І  справді     жук,   ти  ба!
Справді  колорадський!
 
В  нього  й  пика,  як  в  жука,
І  смугаста  майка!
Колорад! Нехай  звика!»  --
І  …   добірна  лайка.
 
Приліпилось,  як  тавро,
Прізвисько  відразу.
Вже  й  забули,  що  --  Петро.
Колорад,  зараза!
 
Так  і  звався  відтепер,
Доки  й  жив  той  красень,
Колорадом  і  помер
Він  якраз  на  Спаса.
 
А  історія  оця
Анекдотом  стала.
Якась  баба  з  хутірця
Її  розказала,
 
 
 
 
 
 
 
Як  приїхала  до  нас
На  базар  в неділю.
Додала  своїх  прикрас,
Скільки  захотіла!
 
Узяли її на сміх,
Аж  у  боки  брались:
Перебріхувати   --  гріх,
Бо  у  нас  це  сталось.
 
Якщо  хочеш  --  перевір,
Он  та  баба  Настя.
Ну  й  живучий  поговір!
Взяла  б  його  трясця!
 
Отаке  в  житті  бува,
Хоч  не  вірять,  звісно.
Та  життя,  скажу  я  вам  --
Анекдот  і пісня.
 
 
…А  я  борюсь  не  тільки  із  жуками  --
Із  спекою,  водою  і  снігами,
Хоча  із  цим  боротись  дуже  складно.
Я  перед  ними  просто  безпорадна!
 
Сніги  узимку  упадуть  великі  --
Воно  то  й  добре,  та  для  мене  прикрість.
Стежки  прокидать,  кілька  днів  махати  --
Відвалюються  руки  від  лопати.
 
Як  буде  сніг  той  танути  поволі,
То  обійдусь  від  головного  болю.
Якщо  ж  враз  дуже  сонце  припече,
Водою  сніг  відразу  потече,
І  побіжить  по  вулиці  вода  --
Ото   мені  справжнісінька  біда.
 
 
 
 
 
 
 
Стоїть  моя  хатинка  в  низині,
І  вся  вода  дістанеться  мені.
Біжить  вода  із  вулиці  у  двір
Моїм  зусиллям всім  наперекір.
 
А  з  хати,  що  навпроти,  до  воріт
На  воду  вийшов  глянути  сусід.
Стоїть  сусід,  стоїть  спостерігає,
Як  двір  мені  водою  заливає.
 
Ніхто  не  порятує,  не  поможе,
А  я  спинити  воду  ту  не  можу.
Тільки  й  того,  що  гатку  насипаю
Із  жужалки  до  погреба  й  сараю,
 
Все  сиплю  й  сиплю  до  порогу  хати,
Та  не  рятує  від  води  загата.
Пощо  дарма  лопатою  махати? –
Вода  уже  біля  порогу  хати.
 
Ще   трохи  --  і  поллється  за  поріг,
Якщо  і  далі   танутиме  сніг.
Що  до  воріт  учора  наносила,
Усе  до  ранку  вже  вода  розмила.
 
Стіна  у  кухні  наскрізь  уже  мокра.
Вода  ж  біжить,  її  не  спинить  окрик.
Хоч   ти  від  крику  захлинись  сама  --
Вода  біжить  і  краю  їй  нема.
 
Я  вся  в  сльозах  від  горя  і  відчаю,
У  мене  сил  уже  не  вистачає
Боротися  з  великою  водою.
Вода  --  із  сонцем,  я  --   лиш  самотою.
 
Отак  стою,  дивлюся  і  німію.
Я  боронитись  від  води  не  вмію.
Зусилля  --  марні,  час  даремно  гаю  --
Вода  мене  завжди  перемагає.
 
 
 
 
 
 
Та  от  нарешті  вся  вода  зійшла.
Радіють  всі:  діждалися  тепла.
Страшна  була  мені  водичка  тала.
І  я  радію:  перезимувала.
 
Все  вище  сонце,  день  все  прибуває,
Земля  парує,  сохне,  висихає.
Мов  молоко  городами  тече,
Що  день --  парує  дужче,  ще  і  ще.
 
А  пахощі!  --  і  поруч,  і  здаля,
Лише  весною  пахне  так  земля.
І  хоч  давно  працюють  всі  в  теплицях,
Та  на  город  їм  вийти  не  терпиться.
 
І  от  в  якусь  суботу  і  неділю
Враз  на  городи  все  село  побігло.
Дивлюся  я:  на  кожному  городі
Гурт  чималенький  вправно  діло  робить.
 
Уся   сім”я  --  дорослі  і  малі  --
Всі  дружно  копирсаються  в  землі.
Приїхала  із  міста  ще  й  рідня –
Картоплю  посадили  за півдня.
 
А  я  саджу  картопельку  одна,
Товчуся  на  городі  дотемна.
За  мною  кішка  ходить  по  городу.
Спіши,  спіши  --  не  ждатиме  погода.
 
Мо”,  задощить,  а  може,  суховій  --
Все  вчасно  в  землю  вкинути  зумій.
Блакиттю  сяє  небо,  як  нове.
Пташина  зграя  з  вирію  пливе,
 
За  клином  клин,  і  журавлі,  і  гуси.
Саджу,  саджу,  та  стану  й  подивлюся:
А  де  ж  той  край  городу?  --  далеченько.
Передихну  --  і  знову  потихеньку
 
 
 
 
 
 
Та   тиждень  весь  картоплю  ту  саджу,
Частіше  поглядаю  на  межу.
На  відпочинок  підмовляє  серце,
А  я  ж  таки  відерце  за  відерцем
 
І  посаджу  картоплю  всю  сама.
Що  діяти  --  помічників  нема.
А  не  посадиш  --  чим  же  будеш  жити?
Святим  лиш  духом?  --  То  не  будеш  ситим.
 
Дочка  приїхала,  чи  помогла,  чи  ні,
А  вже  додому  поспіша. Мені
Лишається я  усе  самій  саджати.
Не  буду  ж  увесь  тиждень  її  ждати!
 
Ой  дітоньки,  ой  діточки,  ой  дітки!
Поїхав  син  в  світи  на  заробітки.
Відтоді  третій  рік  уже  минає,
А  сина  й  досі  ще  немає.
 
І  як  він  там,  і  де  він  там  -- 
Про  те  ніхто  не  скаже  нам.
Не  шле  ні   грошей,  ані  звістки.
Онука  не  везе  невістка.
 
Дитя  у  баби  не  буває,
Потроху  бабу  забуває.
Чи  то  ж  від  неї  помочі  чекати?
Не  розуміє,  хоч  сама  вже   мати…
 
Просити  в  брата  помочі?  Дарма!
Город  --  твій  спадок? То  й  сади  сама.
Допоки  мати  ще  була  жива,
То  приїздив   у місяць  раз  чи  два,
 
Щось  в   господарстві  лагодив,  авжеж,
А  на  город  його  не  заженеш.
Братова  їздила  ще  рідше.
Мене  ж  забули  геть  пізніше.
 
 
 
 
 
 
Вона  була  з  міського  роду,
Тож  і  не  звикла  до  городу.
Та  й  не  збиралася  звикати!
То  в  Крим  поїде,  то  в  Карпати.
 
Картоплю,   огірочок  --  дай,
А  помагати  --вибачай.
В  свекрухи  працювати? Нащо?
Відпочивати  значно  краще!
 
Колись  колега  по  роботі
Її  зустріла  на  курорті.
Вона  впізнала  і  призналась,
Разом  на  пляжі  вигрівались.
 
І,  розімліла  вся  на  сонці,
Відкрилася,  мов  на  долоньці:
«Чекаю  з  нетерпінням  літа,
Від  діточок  щоб  відпочити.
 
Мені  з  цим ,  бачиш,  повезло:
Відправлю  хлопців  у  село
На  всі  канікули  до  баби.
Село  свободою  їх  вабить.
 
Собі  ж  путівочку  купую,
А  баба  з  ними  хай  воює.
Онуків,  каже,  любить  дуже,
То  хай  за  літо  й  надолужить!
 
Там  молоко  й  повітря  свіже.
Що  може  бути  кращим  інше?
Ростуть  у  баби,  мов  на  дріжджах.
А  я  туди  не  часто  їжджу.»
 
Авжеж,  так  і  було  усе:
На  літо  хлопців  привезе,
Покине, як  ота  зозуля,
Саму  ж  неначе  вітром  здуло.
 
 
 
 
 
 
Щоліта  няньчилась  я   з  ними,
Неначе  із  дітьми  своїми.
Племінники  дорослі  стали,
А  тітку  хоч  би  раз  згадали …
 
…Виходять  на  город  мої  сусіди
І  зліва,  й  справа,  й  далі,  як  завжди,
гурт  чималенький,  встигнуть  до  обіду,
Напевно,  півгороду  засадить.
 
Іде  сусід  з  сім”єю  на  город,
Несуть  лопати  і  картоплю  в  відрах,
Купив  якусь  не  нашу  --  на  розвод,
Ще  восени  сам  на  базарі  вибрав.
 
Її,  говорять ,  не  їдять  жуки
Оце  вже  справді  небувале  диво!
Недовіряють  трохи  їй  жінки:
То,  може,  й  для  людей  вона  шкідлива?
 
Приїхала  до  нього  і  сестра
На  кілька  днів  із  міста  помагати.
Воно  то  так.  Це  саме  та  пора,
Коли  зробити  треба  так  багато,
 
Усе  швиденько  вкинути  у  грунт,
Поки  земля  не  втратила  вологи.
І  діти  залишили  свою  гру.
Всі  --  на  городах,  у  дворах  --  нікого.
 
Іде  й  бабуся  --  діло  це  святе!
Сусід  її  до  хати  завертає:
«Чого  ви,   мамо,  на  город  йдете?
Чи,   як  садити,  я  без  вас  не  знаю?
 
Ідіть  у  двір,  кажу  останній   раз!
Або  у  хату  відвести  вас,  може?»
«Та  я  хоч  тут  постою  біля  вас,
Бач,  день  сьогодні   теплий  і  погожий.
 
 
 
 
 
 
Послухаю,  як дихає  земля.
Всі  ж  на  городах  з  краю  і  до  краю!
А  у  дворі…  що  чути  звідтіля?»
Як  без землі  --  вона  не  уявляє.
 
Онук  стільця  їй  на  город  несе –
Старенька,  хвора,  важко  їй  стояти.
Вона  ж  прискіпливо  поглядує  на  все,
Пита,  чи  добре  нагострив  лопати.
 
Приїхала  й  сестра,  рід  чималий,
Заведено  отак  тут  звіку-зроду.
В  дитинстві  з  нею  подружки  були,
Та  й  зараз  теж  погомоніть  заходить.
 
«Привіт!  --  мені  гукає. –Бог  у  поміч!
Ми  за  тобою  вгонимось  чи  ні?
Ти  на  городі,  мабуть,  іще  з  ночі?
Боїшся  пропустити  такі  дні?»
 
«Привіт,  привіт!  --  я  озиваюсь  радо.  –
Та  ніколи  нам  розпивать  чаї.
Чому  одна? А  де  твоя  бригада?
Де  загубила,  признавайсь,  її?»
 
«Яке  там  загубила! Розігнала!  --
Іде  до  мене  на  город   вона. –
Таке  зробила!Вбити  мене  мало!
До  чого  я   додумалась,  дурна!»
 
Невже біда у подружки моєї?
А  в  неї  сльози  із  очей  --  кап,  кап..
«Звільнилась,  --  каже,  --від  сім”ї,  від  шлеї.
Мене  покинув  чоловік,  той  цап!»
 
Оце  так  звістка!Я  мовчу  й  не  вірю.
Не  може  бути! Просто  з  неба  грім!
Ну,  дивина! А  я  ж  у  певній  мірі,
Сказати  смішно,  заздрила  так  їм.
 
 
 
 
 
 
Завжди  удвох,  завжди  такі  веселі,
Усе  їм  смішки,  все в них  жартома.
Сюди  приїдуть  --  він  завжди  постелить
На  сіні  постіль,  завжди  обійма
 
Її  за  плечі.»Ти  моя  хохлушка
Любімая! Мнє  в  жизні  повєзло!»
І  поцілує  в  щічку  чи  у вушко.
Тепер  це  все  в минулому? Було?..
 
І  на  душі  тепер  у  неї  шрами,
На  скронях  теж,  як  і  у  мене,  сніг.
«Яка  там  кішка  бігала  між  вами?
Чи,  може,  котик  поміж  вас  пробіг?»
 
Сусідка  скрушно  розвела  руками:
«Не  бігала  ні  кішка,  ані  кіт.
Все  шкереберть,  найшла  коса  на  камінь,
Бо  світ  змінився,  став  інакшим  світ.
 
Ти  знаєш  все. Він  так  мене  любив!
Не  думала,  що  все  отак  скінчиться.
Якби  ж  то  знала,  що  отак..  Якби…
Не  розбивала  б  я  своє  коритце.»
 
«Чекай,  чекай,  я  щось  не  розумію…
І  чом  ці  сльози? Плачеш  ти,  смішко?»
«Та  я  уже  й  сміятися  не  вмію,  --
Сусідка  очі  втерла  фартушком.
 
Схилилася,  мов  щось  лягло  на  плечі.
«Та  що  казати?..То  не  новина,
Що  завжди  до  ладу  і  не  до речі
Хвалився  він,  яка  в  нього  «жена».
 
Не  забував  казати,  що  «хохлушка»,
Ще  й  поцілує. А  чому    б  і  ні?  --
Вона  всміхнулась  і  зітхнула  скрушно.—
Спочатку  те  подобалось  мені.
 
 
 
 
 
 
 
Я  вірила,  що любить,  що  це --  щастя,
Мене  цінує,  звідси  й  похвала.
Та  ця  вистава  відбувалась  часто,
І,  що  гріха  таїти,  почала
 
Мене  уже  добряче  дратувати.
А  він  же  сам  не мов  не  помічав,
Що  вже  його  вважали  дурнуватим,
Та  він  не  вмів  читати  ув  очах.
 
І  знову  в  колі  друзів  чи  знайомих
Співати  пісню  звичну  починав,
Яка  давно  набила  всім  оскому.
Я  смикала  тихенько  за  рукав,
 
Щоб  не  заводивсь. Він  не  зупинявся,
Неначе  голу  виставляв  на  сміх,
А  потім  сам  вдоволено  сміявся
І  зверхньо  й  гордо  поглядав  на  всіх.
 
І  я  терпіла.  Стільки  літ терпіла!
Бо  говорив  багато  гарних  слів.
Моя  ж  любов  із  плином літ  змаліла.
Тримала  звичка. Він  мене  жалів.
 
Поганий  настрій  завжди  прожене,
На  свято  будень  обернути  може.
А  от назвав  «хохлушкою «  мене  --
І  наче  мою  душу  відбатожив.
 
І  щось, було,  у  глибині  душі
Противилося,  грізне  і  велике..
Та  чоловік  мені  він,  не  чужий!
от  живемо,  і  нам  вже  по  піввіку.
 
Дочка,  онука. Все,  як у  людей.
Живіть  собі! А  тут  --  перебудова!
І  незалежність  вслід  за нею  йде.
І  українська,  наша,  рідна  мова!
 
 
 
 
 
Вже  не  смішна,  як  баба  із  села,
Затуркана,  ошукана,  забита,
Зневажена, а  мову  зберегла,
І  можна  говорити  вже  відкрито,
 
Без  остраху,  ч и  чує  хто,  чи   ні,
Чи  хмикне  хто  бридливо  чи  спогорда.
Хоч  пливемо  усі  в  однім  човні,
Не  кожному  в  нім  зручно  і  комфортно.
 
Та  вітер  цей  і  свіжа  злива  ця
З  душі  змиває  шар  глевкого  мулу.
Я --  не  «хохлушка»,  не  дурна  вівця,
Себе  я  українкою  відчула.
 
Гадаєш,  може,я  така  одна?
Прокинулася:  я  ж  у  себе  вдома!
Та  в  багатьох  нагору  десь  із  дна
Потреба  в  мові  вирина  свідома.
 
Не  віриш,  бачу. Звісно, бо  у  нас
Російською  спілкуються  і  досі.
А  ти  своє  промовиш  щось  --  і  враз
Уколешся  об  погляд  зли й  і  косий.
 
Ось  пригадала:  я  пішла  колись
Сплатить  рахунки  за  тепло,  за  воду..
В   той  день,  неначе  змовившись ,  зійшлись
Усі, було  повнісінько  народу.
 
Якась  діваха  з-за  кордону  гроші
Отримує. Там  діла  того  --  мить!
Усі  чекають,  а  вона,  хороша,
Стоїть  біля  віконця  і  стоїть.
 
Ніяк  т ой  бланк  заповнити  не  може!
«А  што  такоє   «прізвищє»?  --  питає.
«Фамілія»,  --  підказую. «О  Боже!
Какой  кошмар!» От  бач,  як  ще  буває!
 
 
 
 
 
 
А  ще  сусід  у  нас  був,  пільговик,
Душа  слизька,  неначе  мокре  мило:
«Мнє  вьо  равно,  чи  мова,  чи  язик,
Аби  грошей  на  ковбасу  хватило»
 
Зате  сусід  навпроти  --  не  такий,
Він,  як  і  я,  в  селі  коріння   має,
І  знаєш, він  зі   мною  залюбки
Вкраїнською  щоденно  розмовляє.
 
Ще  й  вуса  відпустив,  немов  козак,
Згадав  усі  забуті  заповіти.
Та  він  зі  мною  і  раніше  так,
Як  і  тепер,  любив  погомоніти.
 
Бувало,  скаже:»Чхать  хотів  на  них!
Нехай  усі  обходять  стороною,
А   ти  --  не   треба  слів  мені  чужих  --
По-нашому  поговори  зі  мною.»
 
Казав  завжди  опісля  тих  розмов, 
А   очі,  бачу,  світяться  волого:
«Погомонів  з  тобою  --  і  немов
У  мами  я  в  селі  побув,  їй-Богу!»
 
А  жінка  в  нього  з  норовом  крутим,
Останнім  часом  с тала  ще  лютіша,
Все  лається  щодня  до  хрипоти,
Пігулку  чоловікові  пропише,
 
Як  щось  не  так. Та  їй  усе  не  так!
А  особливо  зараз  так  здається.
А  цей  сусід,   та  він  такий  добряк:
Не  сердиться  ,  з  усього  лиш  сміється.
 
Аж  помолодшав  наче,  голови
Тепер  в  широкі  плечі  не  ховає:
«Я,  --каже,  --в  себе  вдома,  а от  ви,  --
І  головою  похита,  --   не  знаю.»
 
 
 
 
 
 
У  вихідні сусіди  всі  в  дворі,
Веселий  гурт,  і  він  там  не  останній.
А  жінка  із  балкона  угорі
Кричить,  як  із  трибуни  на  майдані:
 
«Ей,  старая  разваліна,  апять
Ти  вздумал  по  хахляцкі  размавлять!
апять  устроіл  цирк  на  целий  двор!
Давай-ка  закругляй  свой  разгавор!»
 
Він  підморгне,  всміхнеться:»Ач,  проворна!
Ходи  до  гурту,  поговориш  теж!
Але  спини  спочатку  свої  жорна  --
Я  жилавий,  не  змелеш,  не  зітреш!»
 
Оце  колись  ми  стрілися  із  ним,
За  словом  слово,  як  завжди,  плелося.
Двірничка  палить  листя,  в”ється  дим,
І  настрій  ностальгічний,  наче осінь.
 
Аж  тут  і  половинка  його  йде,
Жона  законна,  з  хлібом  із  крамниці.
А  він  побачив:»Зараз  заведе!»
Скривився,  наче   скуштував  кислиці.
 
Вона  підходить,  смикає  жакетку,
Обтрушує  щось  зі свого  вбрання,
До  мене  каже:»Здравствуйтє,  сосєдка!»
Я  відказала:»Доброго   вам  дня!»
 
Вона  як  гляне!А   тоді  як  скаже
З  такою  люттю,  очі  стали  злі,
Як  зашипить:»Єщьо  і  ви  туда  же!
І  ви  єщьо! Ну,  всє  с  ума  сашлі!»
 
А  ти  чєво  здєсь  лапухі  развєсіл?
Ну,  как же,  «самостійниє»  всє  ми!
Чєво  ти  ржош?!»Картинно,  як  у  п”єсі,
Зайшла  в  під”їзд  і  хряпнула  дверми.
 
 
 
 
 
 
Та  звідти  іще  чулась  її  лайка.
А  він  до  мене;»Та  розправ  ти  брівки!
Бач,  завела  трухлява  балалайка!
Усе  шипить,  скрипить  стара  платівка.
 
До  чого  ж  нетерпима  і  брутальна!
От  наче  вжалив  ґедзь  її  під  хвіст!
Своєю  розмовляє  --  це  нормально.
А  я  своєю --  націоналіст!»
 
Вона  вже  не  вітається  зі  мною,
Зустрінемось  --  відвернеться  і  все,
Або  здаля  обходить  стороною,
Її  від  люті,  бідну,  аж  трясе.
 
Так  я  до  чого  все  оце  кажу?  --
У  них  війна  ця  тягнеться  і  досі.
А  я  зайшла  далеко  за  межу,
Образила  своїх  «великоросів».
 
Оце  згадала,  як  жили  ми  дружно,
І  зять  хороший  дуже  був  у  нас…
А  я   така  смішна  і  простодушна!.
На  жаль,  вже  не  повернеться   той  час.
 
Удома,  без  чужих  людей,  без  свідків,
Мій  чоловік  --  ну  просто  золотий!
Я  іноді  себе  питала:  звідки
У  нього  стільки  ласки  й  доброти?
 
Ну,  може,  вік  у  нас  уже  такий  -- 
Любові  більше  хочеться  і  дужче.
Терплячості  навчили  нас  роки,
І  поступатись,  шанувати  учать.
 
А  то ще  й  серіалів   надивився,
І  дещо  перейняв,   хоч  і  не  все:
Мене  у  руку  цілувать  навчився,
Уранці  каву  в  ліжко  принесе.
 
 
 
 
 
 
 
А  на  ніч  приготує  мені  ванну,
Вечерю  романтичну  при  свічках,
А  потім,  мов  якусь  прекрасну  панну,
Несе  мене  у  ліжко  на  руках.
 
До  любощів  іще  не  охолов
І,  наче  кіт,  був  теплий  і  пухнастий.
Не  віриш,  бачу.Тільки  це  було..
Ну,  що  тобі  потрібно  ще  для  щастя?!
 
Казала  подруга:»Таких чоловіків
Тримати  треба  за  сьома  замками.
Нікого  не  пускай  до  тих  замків,
Украдуть  --  тільки  розведеш  руками.
 
А  я…Така  невдячна! Я  дочці
І  зятю,  й  чоловікові  сказала:
«Я  вас  люблю,  ви  дійсно  молодці!
Але  тепер  цього  для  мене  мало.
 
Тут  не  Росія  --  місто  на  Дніпрі,
І  я  не  буду  кланятися  низько.
У  нас  державна  мова  --  українська,
Отож,  будь  ласка,  нею  й  говоріть.
 
Ви  зрозумійте  душу  і  мою.
Російською  я  говорила  з  вами
Усе  життя,  шануючи  сім”ю.
От  ви тепер  свою  вшануйте  маму.»
 
Дивлюся:  криво  усміхнувся   зять.
Дочка  ж  мені:»К  чєму   такой  напор?
Я  што,  тєпєрь  далжна  сєбя  ламать?
Ну,   знаєшь,  мама,  ето  пєрєбор!»
 
А  чоловік  сказав  мені  --ой,  леле!  --
Слова  такі  болючі  і  важкі:
«А  ти  у  нас  таво…  нє  забалєла?
Ти  вибрось  еті  глупості  с  башкі!»
 
 
 
 
 
Сміялися:»У  мами  єдєт  криша!
Какіх  страстєй  нєістовий  накал!
Магнітних  бур ь --  я  вродє  і  нє  слишал –
Мєтєоцентр,  кажись,   нє  обєщал».
 
Але  я  відступати  не  збиралась,
Нагадувала  їм  про  це  щодня.
Не  мала  й  гадки,  що  з  вогнем  я  гралась .
Ми  ж  не  чужі! Ми  ж  все   таки  рідня!
 
Т а  всі  вони  уперлися  рогами
І  блискавки  метали  з-під  повік:
«Ах,  еті  завіхрєнія  у мами!
Ну,  может,  хватіт,  ма?» А  чоловік
 
То  лаявся,   то  тихо  умовляв,
Немов  з  дитям,  так  говори в  зі   мною:
«Ну,  што  ти,  как  рєбьонок?!» Немовля!
Так,  справді,  довго  я  була  німою.
 
І  ось тепер  зійшла  нова  зоря.
А  мова  що  ж?  --Так  само  невідома.
Все  дужче  й  дужче  відчуваю  я:
Незатишно  мені  так  стало  вдома.
 
Бо  ми  тепер  --  немов  чужі  усі.
Ніхто  зі мною  говорить  не  хоче,
І  кожен  вбік  свої  відводить  очі.
Оце  такі  в  усій  своїй  красі!
 
«Ну,  говоріть,  --  я  знов  наполягала,  --
Зі  мною  українською  --  і  край!»
Догралася,  недовго  так  тривало.
Дивлюсь --  не  вірю:  запалав  мій  рай!
 
Якогось  дня  дочка  мені сказала:
«Твоі  причуди  всєм  нам  надаєлі.
Білєти  муж  купіл,  сєйчас  прідьот  с  вокзала.
Уєдєм  ми  на  будущєй  нєдєлє.»
 
 
 
 
 
 
Ти  думаєш,  вона  мене  лякала?
І  я  на  те  плекала  ще  надію.
Ой  ні  ж  бо,  ні! Вчинила,  як  сказала –
Поїхала. Поїхали  в  Росію.
 
Поїхали! У  зятя  там  батьки,
Туди  вони  й майнули.  Спокій  серце
Утратило:   тепер  звіддалеки
Дочка  до мене,  може,  й  не  озветься.
 
Так  стала  розпадатися  сім”я.
І  знаєш,  я  чого  іще  боюся?  --
Що  зіронька  --  онучечка  моя
Далеко  там  забуде  про  бабусю.
 
Ще  й  досі  не  було  від  них  листа,
Хоча  з  тих  пір  спливло  уже  півроку.
А  я  журюся:  як   вони всі  там ?
Вчуваються  онучки  сміх  і  кроки.
 
І  телефон  мовчить. Ну  хоч  би  раз,
Один – єдиний  мамі  подзвонила!
Хоч  би  два  слова:  в  нас  усе  гаразд.
Як  жити  далі? Де  узяти  сили?
 
Ой,  лишають  нас  наші  діточки!
Куди  голочка,  туди  й  ниточка.
Ну, а  матінка  стільки   сліз  лила:
Віддала  дочку,  як  відрізала.
 
Віддала  дочку,  дрібну  дрібочку,
Як  відрізала  серця  скибочку.
Та  стримить   іще  в  серці  гострий  ніж  --
Не  побачу  вже,  не  приїде  більш.
 
Моя  донечко,  від”їжджаєш  ти
З  дому  рідного  у  чужі   світи.
А  чужі  світи  та  й  незвідані.
Чи  тобі  вони   стануть  рідними?
 
 
 
 
 
 
Що  там  жде  тебе  --  зараз  невтямки,
Та  не  буде  так,  як  у  матінки.
Може,  всохне  там  моя квіточка.
То    пекучий  біль  --  наші  діточки…
 
…А  потім  ще  сказився  й  чоловік,
Кричав,  аж  кров”ю  наливались  очі,
Був  лютий,  наче  на  кориді  бик,
Я  думала:  в  квартирі  все  потрощить.
 
Нічого  він  не  звик  давати  даром,
І  зроду  поступатися  не  звик,
Сказав,  неначе  довбнею  ударив:
«Нє  нужен  мнє  твой  долбаний  язик!
 
І  ти  от  мєня  нє  дождьошся  подачкі!»
Зібрав  свої  речі,  завів  свою   тачку.
Торохнув  дверима,  поїхав  у  ніч.
Уже  не  почує,  даремно  не  клич.
 
А  я  й  не  гукала,  не  бігала  слідом.
«Нічого,  --  сказала,  --він  завтра  приїде.
Це  просто  вистава. Мені  щоб  назло.»
І  так  від  образи  у  грудях  пекло!
 
За  віщо  мені  це,  спитати  б  у  кого?
Куди  проти  ночі  подався  прожогом?
Чому  йому  стала  я  враз  осоружна?
Чом  вогнище  наше  погасло  подружнє?
 
Що  зводили  ми  --  обернулось  все  прахом.
мене,  як  сучок,  відрубав  одним  махом…
От  буря  й  затихла,  розвіявся  чад.
Ніхто  не  вертає  додому,  назад.
 
Не  спала  всю  ніч,  передумала  різне.
Отямилась  я,  та  було  уже  пізно:
Якась  росіянка  його  прийняла,
Живуть  душа  в  душу. Такі  ось  діла…
 
 
 
 
 
 
Вона  замовкла,  схлипнула. Ой,  нене!
Ця  сповідь  мене  вразила. Ну-ну!
Вона,   мабуть,  чекає  щось  від  мене, 
А  я  все  говорити  не  почну.
 
Стою  й  не  знаю,  як  її  втішати,
Але  щось  говорити   треба  конче.
«Ти,  бачу,  наламала  дров  багато..
Та  хай  би  говорили,  хто  як  хоче!
 
Еге  ж,  ломаку,  звісно,  перегнула,
Коли  трималась  намірів  своїх.
Їм  що?  Собі  понабивала  гулі!
Могла  б  уже  і  не  чіпати  їх,
 
Коли  налаштовані   так  войовниче.
А  т вій  чоловік  вже  давно  був  не  твій.
Мов  справжній  актор,  добре партію  вивчив.
Ти  думку  мою  упіймати  зумій:
 
Знать,   був  запасний  той  гравець  недалеко,
Коли   він  від  тебе  тікав  з  усіх  ніг.
«Хохлушку»  любити  було  йому  легко,
А  от  українку,  як  бачиш,  --  не  зміг.»
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
...А  дні  стають  все  довші,  все  тепліші,
Роботи  на  городі  більше  й  більше,
Уже  й  сади  укрились  білим  цвітом,
А  одцвітуть   --  ніхто  і  не  помітить.
 
Та  хто  й  коли   там  цвіт   той  помічає?!
Нема  коли,  нема  коли,  немає..
Лише  поглянеш  здалеку,  з  грядок:
Чи  ж  рясно  буде  влітку  ягідок?
 
Ще  вчора  сад   білів,  немов  фата,
А  вже  сьогодні  цвіт  той обліта.
А  завтра  встанеш  --  ось  і  відцвіли…
І  відпочити  теж  нема  коли.
 
Хіба  зима  як  прийде,  отоді  лиш
Собі  уваги  крапелинку  вділиш.
Або  як  дощ  городи  нам  поллє,
То  день  чи  два  для  відпочинку  є.
 
Буває,  дощ  маленький  пробіжить,
Та  то  пусте,  нема  чого  й  смішить.
Лише  пиляку  на  стежках  прибив
Та  налякав  сусідських  голубів.
 
Або  крапки  залишить  на  пилюці  --
Та  над  таким  і  кури  посміються.
А  як  уже  дощ  затяжний  зайшов,
То  нам  тоді халепа  буде  знов.
 
…Вже  третій  день  дощами  небо  хлипа,
І  під  дощем  тим  зажурилась  липа
Біля  воріт  в  сусідньому  дворі:
Не  чути  бджіл  дзижчання  угорі.
 
Бо  змила   злива  мед  із  квіточок.
Нарвати  їх  не  встигла  ,  лиш  пучок
Малесенький  перед  дощем  нарвала,
Але  того  на  зиму  буде  мало.
 
 
 
 
 
 
А  дощ  іде  уже  тривалий  час,
Води  багато  він  для  нас  припас.
Перепочине  --  так,  годину,  може,  дві,
І  знову  сунуть хмари  дощові.
 
І  знову  дощ  нас  щедро  поливає.
Здається,  що  кінця  йому  немає.
До  глини  вже город  промок,
І  хата  мокне,  як  грибок.
 
Здавалося  б,  сиди  відпочивай,
Так  думаєш  --  загине  урожай.
Земля  вже  воду  не  приймає,
Як  рятувать  --  ніхто  не  знає.
 
Гей,  вітре,  хмари  прожени!
Скрізь  розкошують  бур”яни.
Жуки  їдять  картоплі  гичку.
Труїти? Змиє  все  водичка.
 
Набридла  всім  оця  гроза.
У  хліві  нудиться  коза.
Кому  потрібен  дощ  такий?..
Частіш  буває  навпаки.
 
…вже  п”ятий  тиждень  дощ  нас обминає,
Усе  живе  від  спеки  знемагає.
До  сорока  у  затінку  буває.
Із  вишні  жовте  листя   облітає.
 
Насоси  днями  скрізь  не  вимикають,
Городи  без  перерви  поливають.
Сусід  город  водою  геть  залляв,
Та  за  два  дні  вже  й  висохла  земля.
 
Бо  сонце  палить  так  нещадно!
Я  лиш  молюся,  безпорадна.
Але  на  небі,   мабуть, не  до мене.
У  всіх  стоять  ще  картоплі  зелені,
 
 
 
 
 
 
А  в  мене  вже  посохли,  хоч  копай.
Коли,  коли цій  спеці  буде край?
Колодязь  батько  викопав  колись,
Та  він  уже  сім  літ,  як  заваливсь.
 
І  свердловина  теж  стара,  як  шкапа,
То  є  вода,  а  то  сльозами  капа.
Пройдуть  дощі  --  води  вкачати  легко,
Зла мається  ж  завжди  в  найбільшу  спеку.
 
Нову,  напевно,  треба  вже  пробити.
Та  тільки  чим  же  людям  заплатити?
Горить  моя  картопля  без  дощу,
І  я  згораю  з нею,   і  пущу
 
Не  втримавшись,  сльозу  свою  гірку
По  помідорах  і  по  огірку.
І  хоч  сльозами  вся  спливеш,
Але  город   тим  не  поллєш.
 
Прошу  сусіда,  щоб  хоч  раз  полив
І  мій  город. Я  не  чекаю  див.
Хоч  без  картоплі  як перезимую?
Бува,  поллє,  а   то  своє   рятує.
 
Не  ображаюсь,  вже  й  просити  стидно,
Гіркої  редьки гірше  всім  набридла…
Таке  от  літо. Тільки  дітям  радість
На  річці  засмагати  і  купатись.
 
А  ми всі  засмагаєм  на  городі,
Неначе  негри,  чорні  усі  ходим.
То  дітям  --безліч  літніх  насолод.
Весь  розклад  дня  диктує  нам  город.
 
Прив”язані  до  нього,  наче  пси,
До  смерті  не  відпустить,  не  проси.
Він  забирав  увесь  мій  час  і  сили.
Але  хіба  город  я  не  любила?
 
 
 
 
 
 
Без  нього  б  я   не  вижила,  ні,  ні!
Любила  я  город  і  навесні,
Коли  до  себе  кличе  він ,  зове,
Коли  на  нім  ще  все  таке  нове,
 
І  у  спекотну  літню  пору  -- 
Такі  сплітаються  узори!
Те  ще  цвіте,  а  те  вже  спіє,
Бджола  гуде,  душа  радіє.
 
Що  я  одна  --город  не  винен.
Любила  і  в  осінню  днину.
Коли  зберу  вже  весь  врожай,
Трудам  важким  приходить  край.
 
Любила  вранішні  часи  --
Город  сріблиться  від  рос и.
І  вдень,  і  ввечері,  бувало,
Як  із  живим,  з  ним  розмовляла.
 
Мене  він  також  відчував,
Із  сил  останніх  виживав.
А  то,  бува,  роботу  кину.
Ну,  хто  мене  жене  у  спину?
 
Та  я  ж  нікому  не  підзвітна!
Допоки  ще  година  літня,
Біля  городу  у  садочку,
Під   вишнею,  у  холодочку
 
Я  сяду,  спиною  зіпрусь
На  стовбур,  на  город  дивлюсь,
Як  він  за  довгий  день змінивсь,
У  тишу  щільно  оповивсь.
 
Я  чую:  дихає,  живе…
Вечірнє  марево  пливе
Понад  городом  картоплями.
А  в  небі  хмар  барвисті   плями,
 
 
 
 
 
 
Підсвічені  вечірнім  сонцем,
Ідуть  за  ним,  як  охоронці.
Повільно  сонце  котиться  згори,
І   виграють  небесні  кольори.
 
Уже  край  неба  полум”ям  горить.
І  так  приємно  з  сонцем  говорить!
Не  хочеться  вертатися  до  хати,
Хоч  залишайся  тут  і  ночувати…
 
Любила  я  город,  я  не  брешу,
(у  нас,  сільських,  оця  любов  --   то  зроду),
І  стежку  із  каймою  споришу,
Що  через  сад  стелилась  до  городу.
 
Он  кабачок  поплівся  аж  на  тин,
Там  зеленіє  бурякова  гичка,
Запнулася  капуста  в  сто  хустин,
І  червоніють  помідорів  щічки.
 
В  садку  розрісся  густо  чистотіл,
В  кінці  городу  --  гарбузи  пузаті,
А  соняхи  годують  медом  бджіл,
Як  пасічники,  всі  в  брилях  крислатих.
 
Жовтіють,  як малесенькі  сонця,
Аж  доки    не  прийде  пора  осіння,
Тоді  й  підставить  кожен  горобцям
Важку  тарілку  із  смачним  насінням.
 
Тоді  пильнуй,  бо  налетить  ураз
На  дармовщину  плем”я  галасливе,
Немов  для  них  насіння  те  припас
І  виростив  мій  соняшник  дбайливий.
 
Тож  поспіши  --  збери  і схорони,
Допоки  все  не  встигли  поклювати.
Не  тільки  я  багата  восени  --
Ще  восени  і  горобець  багатий.
 
 
 
 
 
 
А  ще  любила  (не  люблю  брехати)
Квіток  насіять  я  з  причілку  хати,
Щоб  душу  вони  тішили  мою.
Цвіло  в  дворі  усе  в  нас,  як  в  раю!
 
З  весни  до  осені  все  квітне.
Он  мальви  дивляться  у  вікна.
Цвітуть  троянди  і  тюльпани,
Вербени  килим  різнобарвний,
 
Півонії  голівки  пишні,
Червоний   мак  бджолу  колише.
Те   відцвіло,  те  зацвітає.
Рядочок  матіоли  скраю.
 
Ще  півники  цвітуть  чубаті,
І  кущики  любистку  й  м”яти,
Тугі  півнячі  гребінці,
І  чорнобривців  промінці.
 
Паничики  по  огорожі  в”ються,
Левові  ротики  сміються.
Тендітні  дзвоники  конвалій
І  полум”я  осінніх  сальвій.
 
Жоржини,  айстри,  хризантеми  --
Квіткова  пристрасна  поема.
З  городу  ледве  приповзеш,
На  квіти  глянеш  --  оживеш.
 
Я  й  кущик  валер”яни   посадила,
Підлікувати  серденько  хотіла,
Бо  у  лікарні  в  ці  часи  непевні
Нам  лікування,  ой,   не  по  кишені.
 
Підріс  той  кущ,  зелений  став,  густий,
Та  вирили  безсовісні  коти
І  все  коріння,  навіжені,  з”їли,
Мені  й  малої  нитки  не  лишили.
 
 
 
 
 
 
 
Так  і  живу  --   з  городом  наодинці,
Вклоняючися  кожній  бадилинці.
І  сірі  дні  --  мов  зграйка  горобина
Понад  моїм  городом  спритно  лине.
 
Оглянешся  --  півліта  вже  немає.
Куди   той  час,  куди  він  поспішає?
Здається:  тільки  вчора  все  садили,
А  вже  і  огірків  ми  насолили,
 
Наїлися  черешень,  абрикосів,
На  зиму  запасли  їх  уже  досить.
І  по  траві  зеленій  біля   хати
Уже  без  квочки бігають  курчата.
 
Полишили  гніздечко ластів”ята  --
Літають  і  міцнішають  крилята.
І  нам  від  них  не  гоже  відставати.
Все  спішимо  --  то  на  город,  то  в  хату,
 
То  знову  з  хати  на  город  уранці
Ми  біжимо,  швидкого  часу  бранці.
І  так  щодня,  все  швидше,  без  упину,
Немов  т ой  час  нам  дихає  у  спину.
 
Та  марна  справа  --  утікать  від  часу,
Ніхто  від  нього  не  утік  ще  й  разу.
Ось  тут  і  діда  варто  пригадати.
Він  не  умів  кудись  там  поспішати.
 
Йшов   на  город  неспішною  ходою,
І  все  робилось,  мов  саме  собою.
Послухай,  розкажу  одне  із  див,
Як  дід  редиску  мій  колись  садив.
 
Ми  сіємо  редиску,  як  пшеницю,
А дід  САДИВ  --  і  в  тім  уся  різниця.
Було  розпушить  грядку  грабельками,
Чи  добре  вгрілась,  спробує  руками,
 
 
 
 
 
 
І  в  ямки,  пальцем(!)  зроблені  в  землі,
Він  клав  редиски  зернятка  малі.
Тоді  рукою  землю  нагортав,
Новий  рядок  садити  починав.
 
Садив  --  як  Бог  --  із  сяючим  обличчям,
Немов  попереду  у  нього  ціла  вічність!
І  зернятко,  зігрівшись,  прокидалось,
І  кожне  у  редиску  округлялось,
 
Бочками  рожевіти  поспішає,
Щоб  дідові  віддячити  врожаєм.
Не  те  ,  що  в  нас  --  зійшло,  немов  щетина,
Прорвати  щоб  --  не  знайдеться  й  хвилини.
 
Ще  й  не  наїлись,  спробували  тільки,
За  день  чи  два  усе  пішло  у  стрілку.
А  все  той  поспіх,  кат  його  бери!
Ми  всі  --  неначе  котимось  з  гори…
 
…А  ми  такі  завжди  були,  напевно.
Все  нарікаємо:  часи  якісь  непевні,
І  т е  не   так,  і   те,  бач,  не туди,
Від  перемін  чекаємо  біди,
 
І  хилимось   туди,  куди  нас  вітер  хилить…
От  і  колгоспну  землю  поділили.
Одні  радіють,  і  зітхають  інші,
Шкодують,  що  не  буде,  як  раніше.
 
Дали  усім  колгоспникам  паї.
А  обробляти  як,  скажіть,  її?
Без  трактора  як  землю  ту  зореш?
Козу  у  плуга  теж  не  запряжеш.
 
От  як  зорати  власні  ті  клини?!
Хоч  сам  впрягайся  в  плуга  і  тягни!
Як  не  мудруй  і  як  тут  не  крути  --
А  треба  знов  єднатися  в  гурти.
 
 
 
 
 
Ось  тут  і  уродились,  як  з  води,
Щоб  нас   порятувати  від  біди,
Орендувати  землю  в  нас  охочі,
Усім  байками  голови  морочать  --
 
Це  фермерами   будуть  в  нас  вони
І  наші  засіватимуть  лани.
І  буде  з   того  всім  ТАКИ –ИЙ  доход!
І  клюнув  на  наживку   ту  народ,
 
Під  локшину  підставив  свої  вуха.
Ой,  налетіли  фермери,  як   мухи!
За  мед  солодша  наша  їм  земля.
До  себе  кожен  палко  намовля,
 
Що  лиш  йому  здавати  землю  варто,
Надійний,  чесний  --  і  ніяких   жартів.
І  з  хати  в  хату  ходять,  колядують.
Ще  дехто  сумнівається  --  надують.
 
А  фермери,  неначе  солов”ї  --
Всім  роздають  обіцянки  свої:
Їм  землю  у  оренду  віддаю  --
За  рік  чи  два  живу,  як   у  раю.
 
Отак  і  сватають  --  терпляче,  діловито.
І  де  ж  ви  так  навчились  говорити?
Свої  й  чужі,  всі  голомозі,  лисі,
І  звідкіля  в  них  гроші  завелися?
 
Мов  яйця  варені,  усі  круті,  аж  сині.
Чому  круті  --  того  простій  людині
Не  зрозуміти,  але  всі  так  кажуть.
Які   насправді  --  час  нам  те  покаже.
 
Здали  паї. Ждемо  небесну  манну.
Жаль,  батько  не  дожив  до паювання.
Отримала  земельний  пай  лиш  мати.
А  брат  мій  хоче  зиск  із  спадку мати.
 
 
 
 
 
 
 
Лиш  материн  дістався  в  спадок  нам,
Тож  ділимо  прибуток  пополам.
Орендарі    ж  нам,  сучі  ті  сини,
Дають  зерна  по  тонні  восени.
 
Ну,   хто   тримає  птицю  чи  худобу,
То  їм  те  збіжжя  треба,  то  їм  добре.
А  як  у  мене  лиш  курей  десяток,
То  на  грецця  зерна  всю   тонну  брати?
 
Продати  взимку  можна,  ще  й  дорожче,
Та  хто  із тим  морочитися  хоче?
Не  дав  нам  з  братом  бог  гендлярські  жили,
Отож  прибуток  беремо  грошима.
 
Взяли  ми  гроші,  що  нам  фермер  дав.
Від  здивування  аж  стовбняк  напав:
Із  трьох  гектарів  орного  городу
Аж  триста  гривень  чистого  доходу!
 
А  ще  ж  на  двох  поділимо  ми їх…
Ото  прибуток,   тільки  курям  сміх!
Брат  матюкався  з  радощів  два  дні.
Набрид  своєю  лайкою  мені.
 
Він  постарів,  став  лаятись  і  пити ,
Завжди  всім  невдоволений,  сердитий.
До   мене  став  частіше  приїжджати,
Від  жінки  й   невісток  відпочивати.
 
А  тут  ось  і  оказія  хильнути!
Які  не  гроші,  а   таки  ж  прибуток!
Он  як   торік  був  неврожай,
То  дулю  нам   дали  на  пай.
 
Оце  обіцяний   той  рай!
Як  можеш,  так  і  виживай.
Чи  животій,  якщо  не  спритний  вдався,
Якщо  подій  бурхливих  налякався.
 
 
 
 
 
А  спритних  в нас  --  як  в  маківці  насіння!
І  хто  їх  тільки  на  землі  насіяв?!
Ця  хвиля  перемін  їх  підняла,  як  піну,
То  й  крутяться  і  досі  безупинно.
 
Один   такий ,  цікавий,  з  біса  спритний,
Такий  вже  діловитий  та  амбітний!
І  хто  б   ти  думала? Гадати  --  марна  справа.
В  селі  сусідньому   така  собі  проява –
 
Тамтешній  піп,  ще  молодий   та  гожий.
Про  блага   тіла  дбав  слуга  той  божий.
Йому  б  про  душ  спасіння  піклуватись
Своєї  і  пастви,  раз  пастирем   назвався.
 
Та  й  він  туди  ж  --  у  фермери  подався!
Не  витримав,  спокусі  й  він  піддався.
Весіль – хрестин  не   так  вже  і  багато,
А  хочеться  життя  заможне  мати.
 
Того  попа  я  бачила  не  раз  --
На  свято  храмове  він  приїздить  до  нас.
Патлатий  і  кругленький,  наче  дзвін,
Із  постом,  видно,  не  знайомий  він.
 
Йому  землі  гектарів  два
Сільський  відміряв  голова.
Під  цвинтар  дав,  бо   став  старий
За  ці  роки  уже  тісний.
 
А  попик  той  ту  землю  став  орати,
Пшеницею  і  житом  засівати.
Ця  справа  до  душі  йому  припала.
За  рік  землі  здалося  вже  замало.
 
Став  у  селян  паї  в  оренду  брати.
І  хазяйнує   так  уже  завзято!
І   техніка  у  нього  завелася.
Шість  днів  на  тиждень  висить  в  шафі  ряса.
 
 
 
 
 
 
 
Ніхто  й  не  думав,  що  слуга  цей  божий
Так  на  землі  хазяйнувати  може.
Він  крутиться  із  ранку  і  до  ночі,
Але  й  на   міліметра   не  потоншав.
 
Таке  ж  барильце  в  нього,  як  раніше,
А  може,  стало   навіть  іще  більше.
Як  за  кермом  по  полю  погасає,
На  ж ивот і  сорочку  протирає.
 
І  сердиться  на  нього  жінка  Леся:
«На   тебе  сорочок  не  напасешся!»
А  у  селі  --  як  без  людського  суду?
Одні  сміються  з  нього,  інші  --  гудять.
 
А  наші  дивувалися  із  того:
«Це  ж   треба,  --кажуть,--  удавав  святого.
А  сам   такий,  як  і  усі  ми,  грішний,»
Тим  вчинком  добре  він  людей  потішив.
 
І  все  б  нічого,  хай  вже  хазяйнує,
Як  поєднав  земне  і  алілуя.
Та  панотець  страждає  дуже  потай,
Спокійно  спати  не  дає  гризота,
 
Що  та  земля  --  селянська,  то  чужа.
Своєї  ж  прагне  фермерська  душа!
Хоча  б  один  наділ  земель ний  мати!
А  краще  --  два. Та  де  його  узяти?
 
Ніхто  свій  пай  продати  не  бажає.
Святий  отець  надії  не  втрачає.
Він  думав,  думав,  й  визрів  план  таки,
Звичайно  ж,  геніальний  і  простий.
 
Отож  собі  земельний  пай  він,  бач,
В  старого  діда  виміняв  за  харч.
Мішечок  круп  і  борошна  дещицю
Дав  дідові  за  придбану  землицю.
 
 
 
 
 
 
Коли  ж  у  діда  міх    той  спорожнів,
Тоді  і  розум  в  діда  прояснів  --
Що  піп  його  обвів  довкола  пальця,
І  повернути  пай  уже  не  вдасться.
 
Дочка  у   місті  у  суди  ходила,
Та  зрушить  з   місця  не  зуміла  діла.
Лиш  добре  собі    нерви  попсувала.
Залив  тій  жінці  піп  за  шкуру  сала!
 
Хоч  набула  та  справа  розголосу,
Зам”яти  легко  й  швидко  все  вдалося.
Той  панотець  дарма  часу  не  гає,
Як  і  раніше,  землю  засіває.
 
У  будні  --  поле,   трактор,  а  в  неділю
У      церкві   він  вимахує  кадилом,
Хвалу  співає  богові  величну
Й  гріхи  мирянам  відпускає  звично.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
11
Ну,  от  і ми  збираємось. Нарешті!
І  знов  тебе  я  пригадала. Де  ж  ти?
Приїдеш  теж,  чи  це  тобі  байдуже?
Який   тепер  ти,  мій  колишній  друже?
 
А  втім,  усіх  побачити  цікаво.
Ми   років  сто  не  бачились,  їй-право!
Які  ви,  однокласники  колишні?
Чи  ви  усі,  як  кажуть,  в  люди  вийшли?
 
Чи  вас  у сіх  я  легко  упізнаю?
Тридцятий  рік  від тоді  вже  минає.
Всі   ж,  як  і  я,  змінилися  добряче.
І  от  сьогодні  я  усіх  побачу.
 
Серпневий  вечір  тихий  і  погожий.
Я  хвилювання  стримати  не  можу.
Усі  ж  --  міські,  це  тільки  я  --  селянка…
Ось  двір  шкільний,  і  наші  біля  ганку.
 
Невже  усі  приїхали?  І  справді!
Всі  зустрічі  цій  нашій  дуже  раді.
Вітаюся,  а  всі  гукають  хором:
«Це  що  ж  таке? Ай,  сором,  сором,  сором!
 
Ми  здалеку  приїхали  і  вчасно
До  школи  принесли  персони  власні.
Лишили  сім”ї,  справи  і  турботи  --
І  все  заради  оції  суботи!
 
Забули  море  й  інші  одісеї,
І  все  заради  зустрічі  цієї!
Відставили  і  напади  серцеві!
Спізнитися  зуміли  лиш  місцеві!»
 
Дивуюся:  оце  прийом,  нівроку!
Всміхаюсь,  озираюсь  на  всі  боки.
Упізнаю? О  так,  впізнати  можна,
Змінилися,  та  все  ж  на  себе  схожі.
 
 
 
 
 
 
І  з  класу  паралельного,  і  наші  --
Веселі,  наче  діти,  безшабашні.
А  що  ото  за  парочка потішна?
То  ж  наші  нерозлийвода  колишні!
 
Авжеж,  вони,  ти  тільки  подивися!
Такі  смішні! Той  став   товстим  і  лисим.
А  цей  струнким  лишився  і  русявим.
Про  що  вони  говорять  без  угаву?
 
Так  емоційно,  стусани  у  плечі!
Хоча  ті  стусани  якраз  до  речі.
«Це  ти?  --  кричать. –Це  ти? Не  може  бути!
Ну,  швидше  признавайся,  шалапуте,
Як  жив  і  де  без  мене  ошивався?
Чом  до  сих  пір  ні  разу  не  озвався?
 
Стільки  зим  і  стільки  літ!»
І  худий  потому
Тицьнув  пальцем  у  живіт
Другові  товстому.
 
І  регоче  на  весь  рот,
Все  худому  смішки:
«Ну  й  живіт  у  тебе   став,
Наче  з  пивом  діжка!»
 
Приятель  всміхнувсь   йому
І  сказав  чемненько:
«Виведи  глистів  --  і  ти
 
Станеш  теж  кругленьким.
І  пораду  дам   тобі,
Бо  не  знаєш,  видко,
Як  позбутись  тих  гостей
Дешево  і  швидко.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Оселедців  кілограм
Купиш  до  обіду
І  відразу  всі  поїж
Без  картоплі  й  хліба.
 
Та  дивись,  не  пий  води,
Як  би  не  хотілось,
Бо  собаці  під  хвоста
Піде  усе  діло.
 
А   тоді  мерщій  біжи
І  стрибай  у  річку,
А  глисти  і  повилазять
Напитись  водички
 
Ти  ж  тоді  часу  не  гай  --
Від  г листів  навали
Швидше  вітру  утікай,
Поки  не  догнали.»
 
«Тю  на  тебе!  Сам  дурний
І  дурні  поради!
Тільки  бачити  тебе
Все  одно  я  радий!»
 
Всі  стоять  довкола  них,
Звично  сушать  зуби.
«Ну  дотепник! Ну  артист!
Слухать  просто  любо!»
 
«Жартівник!  --  кивають.  –Чорт!
Зовсім  не  змінився!»
«Ха!Черговий  анекдот!
Бачиш,  як  згодився.»
 
«Анекдотів  стільки  він
Пам”ятати  годен!
А  у  мене  в  голові
Не  затримавсь  жоден.»
 
 
 
 
 
 
А  товстун  кепкує  знов:
«Голова  --  як  сито!
Не  призначене  воно
Знань  вантаж  носити.»
 
І  худий  не  відстає,
Сипле  жар  завзято:
«Як   мізків  бог  не  дає,
Де  самій  їх  взяти?
 
Співчуття  мої  прийми:
Літ  пройшло  чимало,
Та  у  ситі  тім  вони
Дір  не  залатали.»
 
Тут  побачили  мене
І  підбігли  разом,
Кожен  в  клешні  як  хапне!
«Ви  не  п’яні  часом?!»
 
«Кого  бачу  я?!  --кричать
Лисий  і  русявий.
В  щоки  лізуть  цілувать,
В  ліву  --  цей,  той  --  в  праву.
 
«Що  за  пристрасті   такі?  --
Мені  стало   смішно.  –
А  чужих  жінок  таки
Цілувати  грішно!»
 
«Чужа? О  ні!     --сказав  один
І  лисину  почухав. –
Та я  у   тебе  був   тоді
Закоханий  по  вуха!»
 
«Та  бреше  він! Не  вір! То  я
Тебе   любив  без  тями.
І  досі  ще   твоє  ім”я
В  моїй  кардіограмі.»
 
 
 
 
 
Злегка  здивована   тим  словом,
На  них  запитливо  я  --  зирк!
«Отак?  --кажу  їм.  –А  чого  ви
Про  це  тоді  анічичирк?»
 
«Т а  що   тоді! Пуста  балачка!
Не  дорікай  уже  тим  дням.»
«Та  ти  ж  була   така  гордячка  --
Не  підступись! Куди  вже  нам!»
 
«Навіщо   трюк   такий  дешевий?
Хоча  й  цікаві  ці  байки.
Кохану  дівчину  невже  ви
Завоювати  слабаки
 
Були? І  жоден  не  насміливсь?
Хоч  натякнути   підійти…»
«Та  ти  ж  на  нас  і  не  дивилась!
Ти  з  ким  була? Забула  ти?»
 
«Ага! « --кажу    і  вже  не  чую
Порожніх   виправдань  від   вас,
Бо  відчуваю,  що  лечу  я
У  одинадцятий  наш  клас.
 
Ця  згадка  випливла  раптово,
І  зрозуміло  стало  враз,
Яка  ціна  такій  любові,
Ціна  сьогоднішніх  цих  фраз.
 
…Сховавсь   той  день  за  літ  серпанком.
Забувсь,  погас   той  вибух  зла…
До  школи  вперше  того  ранку
У  окулярах  я  прийшла.
 
Зайшла  напружена  до  класу  --
І  ваші  стихли  балачки,
І  в  мене  погляди  відразу
Вп”ялися,  наче  колючки.
 
 
 
 
 
 
Я  глузувань  дурних  боялась
І  не  дивилася  на  вас.
Та  землетрусу  все  ж  не  сталось  --
Ніхто  із  мене  не  сміявсь.
 
Та  то  лише  мені  в  обличчя,
А  поза  очі  все   верзли.
Тож  день  минув  спокійно,  звично,
Всі  дуже  чемними  були.
 
А  потім  ви  після  уроків
До мене  підійшли  удвох.
Хоч   зовні  зберігала  спокій,
В  душі  з”явивсь  переполох.
 
Але  оте,  що  я  почула,
Було  усіх  насмішок  гірш,
Твої  слова ( я  ж  їх  забула!)
Мене  ударили,  як  ніж.
 
Бо  ти,  не  шкірячись  на  кутні,
Мене  спитав:»Страху  не  ймеш,
Що  твої  діти  у  майбутнім
Носитимуть  ці  штучки   теж?»
 
«От  дурень!»  --  я  свою  злобу
Заледве  стримала  в  напрузі.
Та  дурнем,  звісно,  ти  не  був,
Ти  був  звичайним  боягузом.
 
Клас  випускний. То  рік  останній
Дитинства  нашого  минав.
У  когось  --  мрії  про  кохання,
А  хтось  його  тоді  вже  мав.
 
І  наші  плани  на майбутнє
Писалися  не  на  піску.
З  собою  поруч  абсолютно
Ти  жінку  бачив  не  таку.
 
 
 
 
 
 
 
Тож  ти  ховав  не  цвіт  акацій
В  душі  своєї   тайники.
А  нам  було  по  вісімнадцять,
Ми  вже  були  не  малюки.
 
Та  тільки  хто  що  б  не  балакав  --
Звичайна  річ  як  для  села  --
Он  та  фарбована  білявка
Тоді  вже  мамою  була.
 
А  та,  руда,  немов  лисиця,
З  рум”янцями,  як  свіжий  мак,
Руда  ще  зроду,  гостролиця,
Тепер  фарбується  отак.
 
Тоді  вернувся  хлопець  з  флоту,
Отож  лисичці  повезло:
Був  випускний  у  цю  суботу,
А  в  ту  --  весілля  вже  гуло.
 
Не  просто  так  тоді  ти  бовкнув,
Ти  мав  для  себе  певну  ціль:
Ось  ця  дівчина  --  сліпоока,
Не  варто  підбивать  клинці…
 
Ти  й  зараз  ще  без  окулярів
І,  певно  ж,  діти  твої  теж.
Авжеж,  свої  красиві  карі
За  скельця  в  клітку  не  запреш…
 
Обійми   подружок  до  тями
Мене  нарешті  привели.
А  хтось  щуром  проліз  між  нами.
А  хтось  гукає:  за  столи!
 
А  лисий  знов  з  питанням  лізе
(і  де  б  то  сорому  знайти?):
«Скажи,  будь  ласка,  в  тебе  --  лінзи?
Без  окулярів,  бачу,  ти.»
 
 
 
 
 
 
Моє   терпіння  королеви
Готове  вийти  з берегів.
«Бо  окуляри  --  не  дешеві,
І  лінзи  --  дуже  дорогі!»
 
«А  я  іще  собі  нівроку!
І  очі  теж,  як  у  орла!
Як  ти  живеш? Все  одинока?
Чи,  може,  лицаря  знайшла?
 
Ніхто  не  трапився,  кому  б  ти
Від  серця  віддала  ключі?»
«Та  ні,  чому  ж,  стрічались  люди,
Але  душа  моя  мовчить.»
 
«Душа! Я  обламав  їй  жало!
Не  досаджа  вже    та  бджола.
Якби  на  неї  не  зважала,
Одна  ти  б  точно  не  була.
 
Я  слухав  розум,  а  не  душу,
Коли  дружину  вибирав.
Як  на  духу,  признатись  мушу:
Іще  об  тім  не  жалкував.»
 
«То  вибір   твій. Твоє   то  право.
Я  вже  раз  вибирала  так..»
І  тут  до  нас  підбіг  русявий:
«Ви  за  столи  йдете?  Чи  як?»
 
І  ми  за  ним пішли  до  класу.
Були  вже  зсунуті  столи.
На  них  лежать  сири,  ковбаси,
Все,  що з собою  привезли.
 
Ще  шинка,  риба  і  горілка,
Цукерки,  шоколад,  вино.
А  я  стою  й  дивлюся  тільки:
Так  є,  чи  мариться  воно?
 
 
 
 
 
 
Дивлюся  з  подивом  і  заздро:
Невже  щодня  отак  їдять?
Мені  ж  такого  ще  ні  разу
Не  довелося  куштувать.
 
Ковтаю  слину,  грудка  в  горлі.
Яке  ж  ото  усе  на  смак?
Дістати  з  торби  помідори
Я  не  наважуся  ніяк.
 
Майнула  думка  йти  додому.
Притисла   торбу  до  грудей.
Як  сон,  накочується  втома…
Мене  товстун  штовхає:» Ей!
 
Та  ти  чого?!  --вхопив  хутенько
У  мене  торбу  з рук.  --  Ану!
О,  пиріжки!  Іще   тепленькі!  --
Вкусив.  –З  капустою!  --  кивнув.—
 
Люблю  такі!  Як  ти  вгадала?»
«Та  я  такі  люблю  й  сама.»
Дістав  і  помідори,  й  сало.
«Сідай!»  Між  ними  обома
 
Я  сіла. І  тягар  із серця
Кудись  униз  скотивсь  таки.
А  за  с толом  народ  сміється,
І  ллється  пійло  у  чарки.
 
«Ти  наливай  по  самі  вінця,
Щоб  жити  в  добрі  нам  часи!»
І  тут  наш  староста  підвівся
І  перший  тост  проголосив.
 
І  він  же  й  першим  після  того
Про  себе  розповідь  повів  --
Про  ріст  кар”єрний,  про  бульдога,
Тоді  про  жінку  і  синів.
 
 
 
 
 
 
Сказав:» Я  можу  вже  спокійно
І  жити,  й  спати  --  все  о”кей!
Робота  --  люкс!  І  тил  --  надійний.
У  мене все,  як  у  людей.
 
Тож  рано ще  лічити   шрами,
Ще  час  позицій  не  здає.
Я  виконав  усю  програму
Свого  життя,  ще  й  зверху  є.
 
Самі  дивіться:  маю  жінку,
Синів  аж  двоє  --  не  один,
Тепленьку  збудував  хатинку,
А  ще  й  садочок  посадив.
 
Тепер  уже  й  онуки тішать.»
І  він  вдоволено  всміхнувсь.
Товстун  на  спіч  той  хмикнув лише,
Кивав,  підтакував  чомусь.
 
А  потім  як  штовхне  мене
І  нахиливсь  до  вуха:
«Він  не  сказав  про  головне.
Ти  більше  його  слухай!
 
Бо  він  хвалитись  як  почне,
Спинити  --    марна  справа.»
«А  що  ж,  --питаю,  --  головне?
Що  при ховав  цікаве?»
 
«Туману,  хитрий,  напустив!
Хатинка,  бач,  садочок!..
Ну,  як  послухаєш  --  святий!
В  Сірка  ж  позичив  очі.
 
Ну,  що  ж,  скажу. А  чом  би  й  ні?
Якщо  ти  знати  хочеш.»
Товстун  до  вуха  знов  мені
Схилився  і  шепоче:
 
 
 
 
 
 
«Та хатинка  в  нього  кльова,
Не  яка  --  двоповерхова!
Ще  й  з  колонами  фасад.
Не  садочок  там,  а  сад.
 
У  дворі  басейн,  газони.
Ну  й  машина  з-за  кордону.
Їх  міняти  має  звичку,
Як  щороку  рукавички.»
 
«А  ти  звідки знаєш  сам?»
«Ти  не  віриш  наче?
Та  не  раз  бував  я  там.
Тож  кажу,  що  бачив.
 
Ти  не  помітила  хіба,
Як  він,  мов  ненароком,
Допоки  про  свій  імідж  дбав,
Стріляв  у  бік  мій  оком?
 
Боїться,    пес,  що  можу  я
Його  розкрити  карти.
Та  він  вонючка,  як  свиня!
Не  зачеплю,  не  варто.
 
Нехай  куражиться!  Нехай!
Натура  --  друга  звичка.
А  ти  на  нього  не  зважай!»
«Та  цитьте! Он  Лисичка
 
Вже  цвірінчить  про  себе  нам,  --
Штовха  русявий.  –Слухай!
Ти  чув?  Скажу я,  друзі,  вам:
Оце  вона  --  житуха!»
 
«Віддам  належне  ковбасі.
Мені  те  нецікаво.»
Один  за  одним   так  усі
Щось  говорили  жваво.
 
 
 
 
 
 
І  всі  хвалилися  усмак,
Ну,  змовилися  наче!
«Відразу  стільки  вихваляк
За  все  життя  не  бачив!»
 
А  я…  А  в  мене  --  тільки  й  чуть,
Життя  рахують  віхи.
І  кожну  розповідь  от у
Гучним  стрічають  сміхом.
 
«Та  всі  з  гумором,  ти  бач!  --
Водить  пальцем  лисий. –
Кожен  гуморист-тріпач.
Де  тільки  й  взялися?!»
 
«І  я  життя  бурхливе
Прожив,  брехати  гріх,  --
Сказав  сусід,   той,  зліва,
І  викликав  тим  сміх.  –
 
У  ріг  мене  крутило
Баранячий  життя,
Та  витримало  тіло
Удари  і   тертя.
 
Не  впав  серед  дороги,
Коли  свистів  батіг,
Бо  від  життя  такого
І  дуба  врізать   міг.
 
Бо  тридцять  літ  по   тюрмах!
Таки  ж  везунчик  я!
Така  вона  --фортуна,
Обраниця  моя!»
 
«Га-га!»  --  зірвалась  тиша,
Бо  те  відомо  всім,
Що  він  був  майстром  лише
У  закладі  отім.
 
 
 
 
 
 
«Ну  от,  будь  ласка,  --  каже
Товстун,  --  іще  один!
Це  гуморист  зі  стажем!
Потішив  --  і  сиди!
 
Тепер,  --  звернувсь  до  мене,  --
Це  черга вже твоя.»
Сиджу,  як  під   рентгеном,
Під  поглядами  я.
 
От   біс! Таке  накоїв!
Причепа! Манія!
До  сповіді   такої
Не  готувалась  я.
 
На  думку  й  не  спадало
Ні  вчора,  ні  раніш  --
Не  пиріжки  та  сало
Нести,  а  звіт.  Мені  ж…
 
А-а-а! Все  це  по  цимбалах!..
Як  пиріжки  пекла,
Душа  моя  літала.
Де  голова  була?!
 
Я  --  мов  школярка  на  уроці,
що  сподівалась:  пронесе!
Відмахуюсь:»Та  що  ви,  хлопці!
Живу  собі,   ото  й  усе.»
 
«Не  піде  так!»    --  гуде  наш  вулик.
А  староста  гукнув:»Та  ти  ж
Чого  прийшла?  Не  здобний  бублик,
Отож  ламатися  облиш!»
 
У  всіх  --  питання  на  обличчі,
Всі  ждуть,  щоб  я  вже  почала.
А  я  мовчу  --  хвалитись  нічим.
І  вже  шкодую,  що  прийшла…
 
 
 
 
 
 
12
Я  так  давно  на  Хортицю  збиралась,
Але  щораз  поїздка  відкладалась.
Все   то  робота,  то  город,
А  то  часи   нових  негод.
 
На  Хортицю  везуть  туристів,
Тут  вештаються  пейзажисти.
Все  їдуть  з  інших  міст,  країв.
Та  хто  з  них  зрозумів  її?
 
А  я  своя,  я  тут  удома,
А  з  Хортицею  не  знайома.
Дітей  возила  до  музею,
Я  ж  розминулася  із  нею.
 
І  от  нарешті  кинула  усе.
Старий  автобус  тіло  дотрясе,
Душа  ж  моя  давно  була  вже   там,
Де  височіє  Хортиця,  як  храм.
 
В  прозорих  брам  нема  важких  замків,
Заходьте  всі  --  зблизька  й  звіддалеки.
Склепіння  небес  і  високе,  і  чисте,
Здається:  хорали звучать  урочисті...
 
Приїхала,  діждавшись  понеділка,
Допоки  дні  ще   теплі  й  золоті.
Піду   туди,  куди  вказала  стрілка,
Там  скіфський  стан,  ось  напис  на  щиті.
 
Не  заблукаю,  ось  веде  дорога
Туди,  неначе  у  минулі  дні.
А  в  понеділок  не  знайти   нікого,
Хто  з міг  би  заважати  тут  мені
 
Посидіти,  подумати,  ходити,
Із  Хортицею  бути  сам  на  сам,
І  серце,  наче  двері,  відчинити
Назустріч  ще  не  знаним   чудесам.
 
 
 
 
 
А  чом  би  й  ні?  Усе  можливо,  адже
Це  ж  Хортиця! Таке  передчуття,
Що,  може,  щось  важливе  мені  скаже,
Чого  я  ждала  все  своє  життя.
 
Дорога  кличе,  я  крокую  далі.
А   тут  --    гальмуй,  натисни   на  педаль:
Спинились  на  низеньких  п”єдесталах
Навпроти  --  запорожець  і  москаль.
 
Нема  питань,   чом  тут козак  сміливий  --
Козацька  споконвіку  ця  земля.
А  от  москаль   тут  із  якого  дива?
На  Хортиці  не  місце  москалям.
 
Он  і  козак  від  нього   відвернувся,
Не  до  душі,  напевно,  цей  сусід.
Та  хтось  його  о тут  стояти  змусив
Із  москалем,  сказав, стояти  слід.
 
От  і  стоїть  він  на  своїм  помості,
(а  зліплений  ніяк  не  з  м”якуша),
Немов  пита:  які  сьогодні  гості?
Чи  серце  щире? Не  крива  душа?
 
Москаль  те  споглядає  іронічно,
А  може,  то  здалося  мені  так.
Приречені  отут  стояти  вічно
Удвох  вони  --  москалик  і  козак.
 
Даруйте,  що  міркую  так  неґречно.
Та  ви  й  не  ждіть   солодких  пирогів!
Були  часи  (ніхто  не  заперечить)  --
Громили  разом  спільних  ворогів.
 
Але  ж  і  забувати  не  годиться
Один  такий  вагомий  аргумент:
То  за  наказом грізної  цариці
Гніздо  орлине  зруйнували  вщент
Ті  ж  москалі…
 
 
 
 
 
А  цей  красунчик   тут  закляк.
Що  за  душею? Камінь?
Із  вами,  хлопці,  щось  не   так,
Та  не  збагну,  що  саме.
 
Ага-а!Дотумкала,  в  чім  суть!
Чого  ви   такі  куці?!
Та  з  вас  на  Хортиці  отут
І  горобці  сміються!
 
Та  щось  я  довго   тут  стою  із  вами,
А  час  не  жде,  дорога  не  близька.
Дерева  ще  зелені,  жовті  плями
Лиш  де-не-де  побачиш  на  гілках.
 
І  день  сьогодні! Сонячно  і  тихо,
І  тепло  ще. Ну,  справді  гарний  день!
Атож,  вгадала  я,  коли  приїхать,
Ані  машин  не  видно,  ні  людей.
 
Добридень,  Хортице!  Прийшла,  немов  на  прощу.
А  може,  й  справді   так  воно  і  є…
Сорока  десь  взялася. Як  донощик,
Кричить  щодуху. Що?  Ім”я  моє?
 
Чого  кричиш? Вгамуйся,  стрекотухо!
Нема  біди  у  тім,  що  я  іду
У  Хортиці  всієї  на  виду.
Але   тебе   отут  хто  буде  слухать?
 
Даремно   ти  за  мною  полетіла.
Дарма  кричиш. Ніхто   тебе  не  чує.
Хіба  що  пес. Ти    бач,  кудись  прошкує.
Але  йому   нема  до  мене  діла.
 
Не  набивавсь  мені  у  проводжаті,
Він  сам  собі,  і  я  сама   собі.
Пливуть  хмарки  біленькі  і  брижаті.
А  більше  вже  нікого  тут  нема
 
 
 
 
 
Одна  посеред  Хортиці  і  дня
Чи  бачиш  ти? Одна  я  тут! Аби  ж  то!
Вчувається? Б”ють  об  асфальт  копита,
І  хтось  мене  на  конях  доганя.
 
Оглянулася:  справді,  пара  коней
Летить,  неначе  полум”я  червоне.
А  вершники  --  як  маків  цвіт  на  сонці!
Проїхали.  Напевно,  охоронці.
 
Видовище,  скажу  вам,  справді  класне.
Але  чому  вбрання  в  них  не  сучасне?
Чи,  може,  то  у  них  така  забава?
Можливо,  буде  тут  якась  вистава?
 
Міркую  так  і  йду  за  ними  слідом,
Та  більше  щось  ніхто  туди  не  їде…
Я  й  не  помітила:  сорока  десь  пропала.
На  Хортицю  раптово  тиша  впала.
 
Первісна  тиша.  Ні  машин,  нікого.
Лише  асфальт  і  гай  уздовж  дороги.
І  я  отут  --  одна  жива  душа,
Та  відчуття  мене  не  полиша:
 
За  мною  наче  хтось  спостерігає…
Тут  тільки  пес  біжить  краєчком  гаю.
Біжить  вперед,  назад  не  поверта.
Здається,  пес  той  схожий  на  хорта.
 
Чого  він  тут,  на  Хортиці,  блукає?
Ось  я  стою  --  і  він  сидить,  чекає.
Ось  я  пішла  --  піднявся  й  він,  побіг.
Таки  він  дивний,  песик,  далебі..
 
Злякалася,  чудна! Та  просто  пес  голодний!
Нічого,  мабуть,  ще  не  їв  сьогодні.
Біжить  за   мною,  щоб  дала  чогось.
Ну  що  ж,  обідом  поділюся.Ось
 
 
 
 
 
 
 
Візьми! Я  коржиків  учора  напекла.
А  де  ж  собака? Тільки -   но  була…
І  вже  нема. Ну.  дивина  та  й  годі!
Не  маю  з  ковбасою  бутербродів.
 
А  коржики  їй,  бач,  не  до  смаку.
Зустріла…перебірливу  таку.
Цікаві  тут,  на  Хортиці  ,  діла.
Та я, куди  хотіла,  вже  прийшла.
 
Це  скіфський  стан? Це  тут він  постає?
Чи  це  лиш  бутафорія  як  є?
А  де  ж  тут  шатра? Бачу  лиш  курган..
Та  це  ж  акрополь  скіфський,  а  не  стан!
 
Ну,   певно,  так! Курган  он  ще  і  ще.
Над  ними  срібне  марево тече.
І  кам”яні  хрести,  і  кам”яні  баби…
Немов  питають:  з  чим  прийшла  сюди?
 
Ходжу  в  задумі  я  поміж  могил.
Вкриває  воїнів  віків  минулих  пил.
Якби  було  їх  можна  запитати:
Не  заважа  їм  гуркіт  міста  спати?
 
А  ще  сюди  туристи  заглядають,
Такі,  як  я,  напевно  ж,  набридають?
Я  ще  нічого:  я  ходжу  тут  тихо.
А  гурт  --  ніяк  без  гамору  та  сміху.
 
Зелена  ковдра  трав  прим”ята  скрізь  ногами.
А  баба  кам”яна  кудись  понад  кургани
Вдивляється:   в  дими  чи  у  віки?
Що  видно  їй  отам  звіддалеки?
 
А,  може,  баба  дивиться  сюди,
На  ці  кургани,  на  людські  сліди.
Вона,  можливо,  скіфський  стан  тут  бачить,
Та  не  розкаже  те  мені,  одначе..
 
 
 
 
 
 
І  не  розкаже,  де   раніш  була,
Що  бачила,  пережила  на  світі.
Окам”яніла.  Лиш  очима  світить.
Віків  уже  над  нею  --  без  числа.
 
Закам”яніла… Чи  жона,  чи  мати…
Жіноча  доля  --  проводжати  й  ждати,
І  виглядать…  з  кургану  чи  воріт,
Допоки  ще  біліє  білий  світ.
 
Невидимий  хтось  виліз  на  бекет.
Хай  наскрізь  продувають  вітрюгани  --
Стоїть  на  вежі,  стереже  кургани..
Осінніх  квітів  кущик,  як  букет,
 
Дрібненькими  жовтіє  квіточками,
Неначе  хтось  їх  на  курган  поклав,
Вклонившися,  дбайливими  руками
І  тим  полеглих  пам”ять  вшанував.
 
Стежки  петляють  поміж  цих  могил,
А  біля  них  скрізь  камені  --  менгіри.
Побачити  тут  стан  --  потрібно  скільки  віри?
Повірити  --  знайдеться  стільки  сил?
 
Може,  й  мені  залізти  на  бекет?
Змінити,  як  то  кажуть,  точку  зору?
От  насмішу  бабів,  як  піднімусь  нагору!
Питання:  чи  відкриється  секрет?
 
А  втім,  які  баби?! Розплющ-но  ширше  очі!
Тут,  на  курганах,  воїни  стоять!
Ось  цей  меча  стискає  рукоять.
А  цей  ось,  з  вусами,  не  баба  так  вже  точно.
 
Цього  не  бачать  лиш  короткозорі.
Ну,  не  баби  ці  хлопці! От  і  все.
Повіяв  вітер. Що  це  він  несе?
Не  розберу… Ні,  справді,  що  за  сморід?
 
 
 
 
 
 
Піду  в  той  бік. Цікавість  розбира.
Що  б  це  могло  отут  отак  смердіти?
Куди  ж  то  приведе  мене  цей вітер?
Здалось?  Мара?  Чи  то  уяви  гра?
 
От  і  далеко  йти  не  довелось.
Підходжу  ближче.  Ось  воно…  те…  ось!
Очам  не  вірю! От  уже  вандали!
Хто  б  розказав,  то  б  брехуном  назвала.
 
Побачила  зворотний,  чорний  бік…
Оце  так,  Хортице,  віддячили тобі…
 
За  що  вони  з   тобою,  рідна,  так?
Таке  зробили…  як  вони  посміли…
Оцей  гнійник,  оцей  страшний  чиряк…
Він  день  і  ніч  твоє  з”їдає  тіло.
 
Музей… Ну,  так.  Ото  парадний  вхід:
Причесано,  прилизано  до  блиску.
А   тут… Чи  ще  хто  бачив  це  так  близько?..
До  всіх  твоїх  усім  відомих  бід
Іще  й  оця,  нікому  не  відома…
Хіба  хто  хазяйнує  так  удома?..
 
В  путівниках  не  значиться  об”єкт,
Не  товпляться  довкола  екскурсанти.
Вжахнеться  хай  довірливий  романтик,
Що  святощам  вклонявся  різних  мекк!
 
А  тут  --  своя. Не  гірша,  ніж  чужі.
Своїми  не  шанована  нітрохи.
На  душах  шар  намулу  чи  іржі,
І  моляться  у  темряві  молоху.
 
Не  сподівалась  я  таких  ось  вражень..
Що  ні,  то  ні…Ці  мудрагелі  вражі,
Керманичі  зі  зламаним  стерном
Святі  могили  залили  лайном,
Історію  споганюючи  нашу…
 
 
 
 
 
Вертаюся.  Та  знаю:  цих  страхіть
Вже  не  забуде  ні  душа ,  ні  тіло.
Чи,  може,  і  собі  закам”яніть,
Щоб  вже  мені  нічого  не  боліло?
 
І  буду  біля  тих  бабів  стояти,
Мов  загадка  заїжджому  десанту,
І  клацатимуть  фотоапарати
Цікавих  галасливих  екскурсантів.
 
Сама  смієшся? Добре,   справді,  та…
Оця  ось  стежка  вліво  поверта.
Піду,  все  роздивлюся  пильно  зблизу.
Можливо,  там  також  свої  сюрпризи.
 
А  тут…  Овва! Цікава  режисура…
Чи,  може,  це  акрополя  сторожа?..
Стоять  по  колу  кам”яні  фігури.
Написано  ось :  їх  торкатись  можна.
 
Оце  царі?..Авжеж,  царі  --  сидять,
А  груди  прикрашає  пектораль.
Чи  урочистість,  чи  якась  печаль,
Чи  вт ома  в  погляді… Він  --  цар, і  він  --  суддя.
 
На  порох  не  розсипавсь,  не  згорів…
Ось    --  воїни,  стоять  біля  царів.
Мечі  в  руках  у  них  напоготові.
Атож,  це  хлопці  сильні  і  бідові.
 
Не  заздрю  тим,  хто  втрапить  їм  до рук,
Чи   тим ,  хто  вже  колись  давно  потрапив.
Як  тонко  відпрацьований  той  трюк,
Той  рух,  що наче  блискавка. Та  раптом
 
Я  бачу:  амазонка!..  Це  вона!
Авжеж,  вона.  Усі  баби  --  он там.
А  тут,  серед  мужів,  вона  одна.
Оце дивись,  кажу  собі,  й  затям:
 
 
 
 
 
 
Ця  жінка  не  проста.  Яке  вбрання! Овва!
Рукав,  здається,  вишитий.  Узори
На  камені. Жорстокий  час  декору
Цього  від  нас  іще  не  приховав.
 
Без  правої  груді…Вона!  Все  зрозуміло.
Ну  хто  ж  іще  оце,  як  не  вона?!
Той  давній  скульптор  справді  так  уміло
Створив  цей  образ. Показати  нам?
 
А  ще  цікаво,  чи  свою  подобу
Він  тут  залишив?  Де  його  лице?
Ото  він,  може,  чи,  можливо,  це  --
На  світ  уважно  дивиться  спідлоба.
 
А  цей ось  камінь  --  чорний. І  хоч  грубо
Оброблений,  а  все  ж  мені  здалось,
Що  це  шаман. Так  люто  шкірить  зуби!
Присів  неначе,  затаївсь  --  і  ось,
 
Можливо,  мить  --   підніметься  на  ноги.
У  руки   --  бубон.  І  очима  --  глип!
Я  краще  далі  відійду  від  нього.
Це  справді дуже  неприємний  тип.
 
Такий  страшний шаман  цей  вузькочолий!
Скоріш  на  стежку! Стала,  оглядаюсь.
Немов  довкола  вогнища… По  колу…
Ну,  ось,  я  звідси  з ними попрощаюсь.
 
Піду  собі. А  вогнище  незриме
Проявиться,  всі  зійдуться  тісніш.
Які  тепер  стосунки тут  між  ними?
Чи  просто  дружні,  чи  --  як  і  раніш?
 
Накаже  цар  --  і  буде  тільки  так.
Що  буде? .. Вогнище?...      І  полум”я  --  до  неба.
Дров  тут  удосталь. І знайти  сушняк
Так  легко,  лиш  послати  кого-небудь.
 
 
 
 
 
 
Суху  траву  гарячий  язичок
Лизнув,  побіг  по  сушняку  охоче,
Гойднулось  кілька  вогняних  стрічок  --
І  вже  яскраве  полум”я  регоче.
 
Летять  у  небо  іскри. Пахне  дим.
Десь  фуркнув  кінь…Та  ні,  здалося…
А  стан  загув густим  різноголоссям.
Він  став  якимсь  інакшим.  Не  таким..
 
А  цей  шаман..  свій  розпочав  танок,
Кружля,  як  вихор,  і  все  б”є  у  бубон.
Стою  і  неприємний  холодок
У  мій  живіт  свої  встромляє  зуби.
 
Лякає  полум”я,  і  озирнутись  страшно.
Перед  очима  --  лиш  один  вогонь.
Назад  роблю  два  кроки  черепаші
З  таким  зусиллям,  мов  тягну  вагон.
 
Здається,  не  пуска  мене  повітря,
Що  стало  враз  густим,  немов  кисіль,
І  наплива  на мене  звідусіль.
А  той  шаман  все  поглядає  хитро.
 
Так  шаленіє,  і  кружля,  кружляє,
Все  швидше  й  швидше, вже  його  й  не  бачу.
Чи  це  вогонь  мене  так  осліпляє?..
Ото  щоб  не   блукала  необачно!
 
Оце   такий  з  минулого  привіт  --
Палкий,  гарячий,  просто  аж  пече…
Здригаюся  --  і кидає  у  піт:
Чиясь  рука  лягає  на  плече.
 
Ледь  повертаю  голову. «Хто ти?» --
Питаю  подумки,  бо  вуст  не  розтулю.
І  з  подивом   враз  відчуття  ловлю,,,
Що  страх  від  мене  поспіша  втекти.
 
 
 
 
 
 
Та  що  ж…Дивлюсь:  нова  головоломка!
Хто  ця  красуня? Звідкіля  взялась?
« Я  --  та,  кого  звете  ви  «амазонка».
А  ти  від  чар  його  не  встереглась!
 
Але  не  бійся.  Сила  вже не  та,
Не  та  у  нього,  що  була  раніш.
А  був  же  погляд  гострий,  наче  ніж.
Він  обертавсь  на  вовка  і  хорта.
 
Це  про  таких  ви  кажете  --  відьмак.
Йому  вже  ні  до  чого  ті знання.
Тепер  лиш  забавляється   він   так,
Усіх  нас  розважаючи  щодня.
 
Дивуєшся?  Воно  і  справді  чудно.
Нам  день    --  як  вік,  і  щось  робити   треба.
Сидіти  непорушно  дуже  нудно
Отут,  у  цім  музеї  просто  неба.
 
Віки,  століття  --  це  тобі  не  жарти,
Не  стримують  вони  свою  ходу…
 Тут  довго  залишатися  не  варто.
Тобі  вже  час. Ходімо,  проведу.
 
Ні,  не  на  шлях,  звертай  на  цю  стежину,
Ти  до  дороги  швидше  прийдеш так.»
Йдемо. А  тиша!  Хоч  якась  пташина
Чи  пролетіла  б,  чи  проповз  вужак.
 
Ніякий  звір  поміж  дерев  не  шаста,
Тут  не  зустрінеш   жодного  хвоста.
Тут,  вочевидь,  гуляють  досить  часто,
Травою  стежка,  бач,  не  зароста.
 
Гілки  куща  нечутно  ворухнулись  --
Знов  бачу  я знайомого  хорта.
Супутниця  до  мене  посміхнулась:
«То   Хортиці  дух,  знай,  хортиця  та.
 
 
 
 
 
Слідкує  за  тобою,  хоче  знати,
Із  чим  сюди  прийшла  ти  і  чого.»
«Так  я  ж…  чого  там… я  ж  відкрита  карта,
Я  не  ховаю  наміру  свого.»
 
«Авжеж,  авжеж,  ти   вся   --  як  на  долоні.
Нас  не  обдуриш,  хто  б  не  намагавсь.
Манірні  пані з  приторних  салонів  -- 
І  ті  також  не  загадка  для  нас.
 
Я  вже  вертаюсь. Далі  йди  сама.»  --
Всміхається,  предивна  і  незнана.
«Там…   воїни  .поховані…   в   курганах?»
«ТУт  поховання  царського  нема.
 
Усі  царі  поховані  он  там!  --
Рукою  десь  на   південь  показала.—
Та  ті  могили  не  відомі  вам,
Бо  ви  вчинили  з  ними,  як  вандали.
 
Хто  з  вас  гуляв  долиною  царів?
Була  така,  не  гірш,  ніж  у  Єгипті.
Тепер  над  нею  тільки  чайка  схлипне,
Їй  замість  неба  --  хвилі  угорі.
 
А  їм  би  слухать  шепіт  ковили
І  пісню  вітру  над  курганом  сивим.
А  ви  до  чого  землю  довели?
Взяли  і  водяним  оцим  масивом
 
Все  залили.  І  морем  цю  калюжу
Назвали  і  раділи  цій  воді.
А  що  ви  затопили,   так  не  дуже
Ви  тим  і переймалися  тоді.
 
Лежать  царі  отут  під  шаром  мулу.
Царів  долину  не  знайти,  а значить,
Ніхто її  ніколи  не  побачить  --
Усе  гниле  болото  проковтнуло.
 
 
 
 
 
 
 
Так,  добрі  ви  творили  тут  діла,
Упоралися  --  та  й  кінці  у  воду.
М инувшина  --  була  як  не  була.
Нема  історії  --  немає  і  народу.
 
Невже від  того  щасливіші  стали,
Що  корені  споганили  свої?»
Я  знітилась:  мабуть,  не  те  спитала
І  дуже   тим  образила  її….
 
….Хвилин  вже  двадцять,  як  іду  одна,
А  й  досі  ще  пече  мене  той  докір.
Та  хто  із  нас  про  ту  долину  знав?
Ніхто  й  не  знав!  І  я  не  знала,  доки
 
На  острів  не  приїхала.  І  ось
Торкнулась  ненароком  таємниці,
Що  душу  обпекла,  як  блискавиця.
Чи,  може,  все  мені  лише  здалось?..
 
Каховське  море…  Думали  --  вода…
А  бач,  це  ще  й  некрополь. Додатково.
А,  може,  й  справді  все  не  випадково?
Були  ж  благими  наміри?..  Шкода…
 
Нам  подали  в обгортці  кольоровій,
Блискучій,  аж  в  очах  усім  сяйнуло,
Брехню  солодку  про  моря   Дніпрові,
А  ми,  немов  цукерку,  проковтнули…
 
…Сахаюся!..  А-а-а!  Знову  обігнали
Ті  ж  вершники.  І  коні,  бачу,  ті  ж.
З”явилися  зненацька,  налякали,
І  зникли  швидко.  Все,  як  і  раніш.
 
Турбуються  ці  козаки,  либонь,
Що  запалю  на  Хортиці  вогонь.
Тоді     лишу  його  необережно
І  загуде  на  ост рові  пожежа.
 
 
 
 
 
 
Даремні,  хлопці,  ваші  хвилювання,
Вогонь  палить  не  маю  я  бажання.
На  острові  я  довго  не  загаюсь,
Отож  пекти  картоплю  не  збираюсь.
 
Смачна  картопля  --  печена  в  гурті,
Без   товариства  --   враження  не  ті.
А  цигарки….Так  я  ж їх  не  палю!
Бісівське  зілля  зроду  не  терплю.
 
…Петляє  стежка  вліво,  знову  вправо.
А  я  іду  і  думаю:  цікаво,
Ці  охоронці  за  всіма  так  стежать?
Напевно  ж,  наглядати  їм  належить
 
За  кожним,  хто  сюди  щодня  приходить,
Аби  не  завдали  якої  шкоди .
Весь  час  назирці  бігають  за  мною.
Якби  хоч  раз  промчали  стороною!
 
Та,  певно  ж,  ображатися  не  варто.
Що  пильно   стежить  тут за нами  варта,
Що  так  ретельно  хлопці  невсипущі
Гасають  по  дорозі  і  по  пущі.
 
І  хоч  нікого  я  вже   тут  не  бачу,
Та  почуваюсь  голою  неначе,
А  скрізь  обабіч   не  дерев  шеренги,
А  люди  із очима,  як  рентгени.
 
Від  того  моя  щулиться  душа,
І  відчуття  усе  не  полиша:
От  знов  мене  ця  пара  дожене…
Очам   відкрилось  раптом  щось  страшне…
 
Куди  мене  ця  стежка  привела?
Це  що  за  чорне  згарище?..Зола
Замість   трави  аж  ген  туди  по  кручі.
Видовище,  скажу  я  вам,  гнітюче.
 
 
 
 
 
 
Все  вигоріло  вщент,  ніде  ані  травини.
Що  тут  було?  І  хто  у  цьому  винен?
Чи  випадковість,  чи людська  недбалість?
Це  ж  тут  до  неба  полум”я  звивалось!
 
Палало,  обпікало,  гоготіло…
О,  як  же  тобі,  Хортице,  боліло!
Страждала,  бідолашна  ти,  авжеж.
Тут  ненароком  палець  обпечеш  --
 
І  так  болить! А  тут  --  така  місцина!
І  попелом…   у  Хортиці  …  сивини…
Тут  погляд  мій  розсипався  за  мить  --
Нема  за  що  і  очі  зачепить.
 
Ні  кущика  ніде,  ані  травиці,
Нема  на  чом у  погляду спиниться.
А  тут були  ж  чиїсь  і  гнізда,  й  нори…
І,  певно  ж,  це  загоїться  не  скоро.
 
Не  зміряти  --  така  велика  рана.
Мабуть,  була  компанія  тут  п”яна,
Без  совісті,  без  пам”яті,  без  честі,
І  феєрверком  скінчилась  сієста.
 
Вогонь  лизав  і  пагорби,  і  ями.
Чому  ж   тоді  не  стрілись з  паліями
Оці,  такі  ретельні  козаки
І  сірники  не  вибили  з  руки?
 
Чи  запальнички,  бо  тепер  це  модно…
Не  стрівся  їм  козак  тоді  ні    жодний.
Вони  втекли. Траві  куди  тікати?
І  глоду  кущик  до  землі  прип”ятий,
 
Не  вирветься  і  далі  не  втече.
А  полум”я  по  жилах  вже  тече.
Годину,  другу,  третю…  Не  згаса.
І  душі  відпускає  в  небеса
 
 
 
 
 
 
Кущів  і   трав,  дерев  і  комашні,
Тіла  ж  усі  згоріли  в  тім  вогні.
А  він  поліз  по  кручах  далі,   вище,
Все  стало  схожим  тут  на  кладовище,
 
Коли  скінчиВ  пекельний  свій  бенкет.
Стоїть  сосни    обвуглений  скелет.
Вона  у  небо  пнулася  щосили,
Рятунку,  мабуть  ,  у  небес  просила.
 
Закам”янів  отой  благальний  жест.
Стоїть  сосна  --  неначе  чорний  хрест.
Чи пам”ятник,  чи  сторож  --  не  збагну.
Лишили  тут  на  згарищі  одну.
 
Коли  ж  це  тут  відродиться  усе?
Он  вітер  хмари  повагом  несе.
Можливо,  нажене  їх  звідусіль,
Дощем  впадуть  і  потамують  біль
 
Хоч  трішечки,  хоч  тільки  до  зими.
Як  винні  перед  Хортицею  м и!.
О –о-о! Знов  той  пес  . Як  дивиться!  Ну  --  ну!
А  я  --   мов  скуштувала  полину.
 
Цікава,  бачу,  подорож  моя…
А  ти  чекала  співу  солов”я?
Та  звісно  ж,  ні,  дурне  якесь  питання!
Все  ж,  сподіваюсь:  прикрість  ця  остання...
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Цивілізація  прогнала   тишину,
Не  забарилася  про  себе  нагадати:
Дороги пасок  острів  перетнув,
Шурхочуть  шини  об  асфальт  завзято.
 
Немов  мурахи,  мчать  туди  й  сюди.
Ну,  вже  ці люди!  Дотемна  й  затемна
Женуть  автомобілі  й  поїзди.
А  хто  спитав:  це  Хортиці   приємно?
 
Їй,  може,  спокій  мариться  в-ві  сні
В   перепочинку  коротенькі  миті,
Коли  ніхто  не  буде  вже  на  ній
Галасувати ,  гуркотіть,  диміти.
 
Звертаю  із  дороги,   тільки  крок  --
І  ще  «цивілізації»  сліди:
Папір,  бляшанки,  купи  скрізь пляшок
З-під  пива  й  мінеральної  води.
 
Невже  сюди  всі  їдуть  лиш  для  того,
Щоб пива  тут  нацмулитися  всмак
Під  зав”язку  саму?  А  іншого  нічого
Не   треба  цим  «туристам»  аж  ніяк.
 
Так  пити  пиво  можна  і  деінде,
Тьма  тьмуща  барів  і  кіосків  скрізь,
А  пива  в  них  --  о   мамо  моя  рідна!  --
Моря  і  океани ,  хоч  залийсь.
 
Ось знову  пляшка,  там  --   відразу дві,
Сліди  обіду,  зламана  он  гілка,
Ось  купка попелу,  он  стежка  до  води,
Купаються  тут,  мабуть,  бачу:  мілко.
 
Тут  скільки  каменів  розкидано   міцних!
А  ось  і  скелі. Бач,  які  високі!
Якісь  писаки  розписали  їх,
Порушивши  їх  чистоту  і  спокі,
 
 
 
 
 
 
Не  зважили  і  на  поважний  вік.
Мільйони  літ! А  їм  --  просте  каміння.
Грамотії!  І  не  гризе  сумління.
Відводжу  очі  винувато  вбік,
 
Немов  сама  писала  на  тій  скелі.
Ну.,  от  ,  і  знову  думи  невеселі….
Такий  вже  день  оцей  осінній…
Дроти  високовольтних  ліній
 
Над  островом  зависли.  Ці  дроти..
Напевно,  треба  трохи  відійти,
Бо  тут,  під  ними,    дещо  небезпечно.
Такі  дроти! Отут!   Так  недоречно…
 
Я   відійду  подалі  від  біди.
Посиджу  трохи.  Ось  біля  води
Великий  камінь  на  осонні.
І  Дніпрогес   як  на  долоні.
 
Картина  справді  пензля  варта.
Бо  Дніпрогес  --   це  вам  не  жарти.
Бо  Дніпрогес  --  не  тільки  струм.
Бо  Дніпрогес  --  це  біль  і  сум.
 
Ой  напустили  хмари  диму,
Горлаючи  йому  хвалу!
А  він  тримає  за  плечима
Водичку,  гляньте  лиш,  гнилу.
 
Йому  присвячують  сонети,
Шумить  поем,  пісень  потік.
Але  у  кожної  монети
Є  зазвичай  зворотній  бік.
 
Стоїть. Єднає  береги
І  струм  жене  в  дроти  завзято,
І  сто  заводів  навкруги,
Що  поспішають  струм  той  взяти.
 
 
 
 
 
 
Вода  і  струм  течуть  невпинно.
А  Дніпрогес   підставив  спину:
Снують  автомобілі  справно
На  берег   лівий  і  на  правий.
 
Сумирний,  тихий,  як  вівця.
Але  ідилія  оця
Порушується  час  від  часу,
Як Дніпрогес  вряди-годи
Візьме  і  виплюне  відразу
Велику  порцію  води.
 
До  цього  він  давно  вже  звик.
Як  звір,  ощирить  пащу  хижо,
І  той  швидкий  брудний  потік
Шматочок  Хортиці  і  злиже.
 
Так  непомітно  рік  за  роком
Наш  острів  меншає  потроху….
 
Невже  колись  він  просто  зникне?..
І  журавель   тут  не  курликне…
А  буде  лиш  брудна  вода...
Невже  можлива  та  біда?
 
Ні  ,  страшно  й  думати,  ні,  ні!
Звідкіль  такі  думки  сумні?
Бач,  день  --  як  Божа  благодать.
На  скелі  чайки  он  сидять.
Вгорі  дроти,  і  камінь  знизу.
А  в  голову   таке  щось  лізе…
 
…Чи   пам”ятаєш,  Хортице,  часи
І  чи  зігріє  душу  тобі  спогад:
Вода  в  Дніпрі  --  як  з  Божої  сльози,
Повітря  чисте  --  наче  подих  Бога.
 
І  ти   тоді  була  ще  молода
І  щовесни  віночками  квітчалась,
Щаслива,  зорям  усміхалась,
І  ще  не  знала,  що  то  є   --  біда.
 
 
 
 
Пригадуєш?  --  ніхто  ще  не  скубе
І  береги  не  риє  і  не  ріже,
Дніпрові  хвилі  пестили  тебе
І  цілували  пристрасно  і  ніжно.
 
А  там  --  пороги  поставали  вряд,
Дніпрові  води  пінять  і  бурунять,
Оті  пороги  --  як  планет  парад, 
Як  оркестранти  на  чолі  з  Перуном.
 
Гриміла  тут  симфонія  краси,
Хорал  величний  і  землі,  і  небу.
Ти  впізнавала  їх  на  голоси…
Хіба  таке  забудеш  коли-небудь…
 
 
А  може,  й  не  хорал  то  був…  Ну,  так!
Такий  величний,   аж вода  кипіла!
Авжеж,  то  був  для  тебе  той  гопак!
А  ти   на  них  дивилась  і  шаріла.
 
А  ще  вони,  як  справжні  козаки,
Клялись  тобі  у  вічному  коханні.
Не  сумніваюсь,  що  тобі   таки
Були  приємні  їхні  залицяння.
 
Вони  свойого  не  здержали  слова.
Та  знаєш   ти:   не  їхня  в  тім  вина.
О,   то  були  такі  жорстокі  лови!
Вони  --  у  пастці.  Ти  тепер  одна.
 
Напевно,  ти  за  ними  ще  сумуєш.
А,  може,  звикла,  що  вже  їх  нема.
Та  голосів  їх  більше  не  почуєш,
Мабуть,   тому  й  сама  тепер  німа…
 
…За  спиною  зненацька  хтось  кахикнув.
Здригаюсь:  несподіванка   така!
Я  обертаюсь  --   от   так  заковика:
Перед  собою  бачу  козака!
 
 
 
 
 
Та  ще  й  якого! Наче  із  картини
Тієї,  що  сам  Рєпін  малював.
Таке  ж  вбрання  і  шабля  старовинна…
Мана  якась… Він  що  --  із  неба  впав?
 
А  він  сказав:»Здорова,  паніматко!  --
( Ти  ба,  живий!.. Ну  в  нас  же  і  діди!)  --
Милуєшся,  як  ця  висока  гатка
 Тримає  море  затхлої  води?
 
Волів  би  я  всього  цього  не  бачить,
Але  дивлюся  кожен  день,  одначе.
Яке  вже   тут  у  біса  величання?!
Це  не  Дніпро  --  суцільна  калабаня!»
 
«Актор,  мабуть… І  звідки  він  взявся?
Хіба  знімають  тут  якесь  кіно?»
«Я  не  актор!  --  дід  гучно  засміявся.  –
Я  тут  живу,  і  досить  вже  давно.»
 
Я  знітилась:  від  нього  із  думками 
Не  заховатись,  як  не  хоронись.
А  він  запихкав  люлькою,  на  камінь
Сів  і  на  мене      пильно  подививсь.
 
І  знов  мені  незручно  якось  стало,
Той  погляд  наче  наскрізь  просвітив.
Оце   так  напоролася,  попала!
Ото  щоб  не  шукала  всяких  див!
 
А  дід  той  справді  диво  дивовижне!
Це  ж  треба  --  тут  зустріти  козака!
А  ,  може,  й  не  козак  він,  а…  грабіжник,
І  вигляд…   так..  підозру  виклика…
 
Здається,  все  це  на  чаклунство  схоже,
Але  себе  в  руках   тримати  слід.
Так  витріщатись,  певна  річ,  не  гоже,
Хоч  і  занадто  екзотичний  дід.
 
 
 
 
 
 
Дід   відвернувся,  подививсь,  як  вітер
Водою  грався,  спритно  гнав  брижі.
«Я  сторож  тут,  --  промовив  діловито.
«Хіба   таких  беруть  у  сторожі?»  --
 
Спитала,   отак  зопалу  спитала
І  зразу  ж  прикусила  язика.
Незграбно  виправдовуватись  стала:
«Я..   мала  на  увазі…  козака…
 
Тих  козаків…  я  бачила…  на  конях…
Ну,  то,  напевно,   справжні  вартові…
На  конях…  швидко..Тут  які  он гони!
Вони  і  спритні,  й  молоді,  а  Ви…»
 
Він  хмикнув  лиш,  пустивши  хмарку  диму,
На  воду  знову  глянув  і  сказав:
«Ми  стережемо  дещо  невидиме,
І  нам,  признатись,  тут  не  до  забав.
 
Мені  і  хлопцям  тим,  що  ти  зустріла.
Тут  стільки  нас!  Побачила  б  якби…
Так  от,  щоб  знала,  в  нас   таке  тут  діло:
Стережемо  на  Хортиці  скарби.»
 
«Скарби?  Та  ну!  Це  вигадки!  Ні,  справді,
Це  жарт  такий?  Мені  сміятись,   так?»
«Сховав  тут  гроші  не  один  козак.
А  скільки  тих,  що їх  шукати  раді!
 
Тут  в  кожній  балці  скарб.  І  це  не  лжа.
А  то  і  два.  Та  не скажу,  де  саме.»
«Ну  і  не  треба!  Хай  собі  лежать,
Я  все  одно  шукати  їх  не  стану.»
 
«А  їх  тут  і  не  просто  віднайти!
Не  кожному  дадуться  вони  в  руки,
Бо  що  не  скарб  --   то  сторожі  й  хрести,
А  то  й  закляття.  Отака,  брат,  штука!»
 
 
 
 
 
 
Він  знов  попас  очима  темну  воду.
На  місто  глянув,  потім  посміхнувсь:
«Не  так  давно  якийсь  москаль-заброда
На  скарб  Сагайдака  був  замахнувсь.
 
Найняв  і  хлопців,  щоб  на  дно  пірнали,
І  сам  шукав,  настирний  був,  дивак.
Ходили  по  грошах,   та  не  зібрали,
Бо  й  не  могли  знайти  їх  там  ніяк.
 
Пірнали  з  усії  дурної  сили,
Довгенько  щось  там  бовтались  на  дні,
Та  все  дарма,  лиш воду  сколотили,
Та хлопці  потомилися. Чудні!
 
А  той  москаль  із  гонором!  Затявся:
«Я  всьо  равно  найду! Я  дал  зарок!»
Та  я  із  того  тільки  посміявся,
Бо  ще  не  час,  іще  не  вийшов  строк.
 
Осьо  лежать  ті  гроші.  Та  --  ні  сліду.
Не  видасть  мул,  не  викаже  вода.
Та  москалі  нехай  сюди  не  їдуть!
Чужим  у  руки  гроші  не  віддам!
 
Сагайдакових  грошей  тут  чимало!
Та  я  на  душу  не  візьму  гріха.»
«Сагайдака? Ви справді   його  знали?»
«Чого  б  це  я  тобі  про  це  брехав?!
 
На  дві  губернії  тих  грошей  би  хватило!
Відро  з  грошима  бачив  і  діжу,
Таку,  що  й Сагайдак  сам  ніс  насилу.
Я  сам  те  бачив,  от  тому  й  кажу.»
 
Мені  ураз  зробилось   трохи  лячно:
Щось  забагато  нині  тих  пригод…
«Урочище  звуть  нині  Сагайдачним,
Там  не  один  прожив  із ним  я  год.
 
 
 
 
 
 
Про  те  як  Запорожжя  руйнували,
Нічого  ви  не  знаєте,  хоча
В  своїх  книжках  ви  щось там  і  читали…
А  те  було  все на  моїх  очах.
 
В  нас  Катерина  землю  відібрала,
І  гроші,  і  клейноди,  і  майно.
Сховали  дещо  в  землю  ми,  та  мало,
Так,  скільки  встигли,  з  макове  зерно.
 
Отож  тоді  й  пропало  Запорожжя…
За  рік  до  того,  як  розбили  Січ,
Скрізь  по  байраках  пугачі  тривожно
Кричали  без  спочинку  день  і  ніч.
 
Недолю  пугачі  козацьку  чули.
Свою  теж  чули,  не  який  там  біс!
Бо  як  пішла  земля  до  рук  прибулих,
То  стали  тут кругом  рубати  ліс.
 
То  пугачам  і  місця  вже  не  стало.
Сила-силенна  в  скелях їх  жило
Тут на  Дніпрі. Водилося  чимало!
Але  найбільше  в  Лузі  їх  було.
 
Тоді  був  ліс  такий   густий  по  плавнях!
Дуби  високі  та  товсті   --  ого!
То  пара  козаків  попри  старання
І  не  обхопить  велетня  того.
 
І  навіть  троє  пробували  часто,
Та  не  виходить  --   тільки  вчотирьох!
А  ще  вони  були  такі  гіллясті,
Такі  густі  --  справжнісіньке  шатро.
 
Ото  під  дубом  вся  чумацька  валка
Спокійно  дощ  перечекать  могла.
А  птаства!    Звіра  всякого! Та  жалко, 
Всі  змандрували,  як  біда  прийшла.
 
 
 
 
 
 
І  запорожці,  як  ті  миші  в  полі,
Куди  попало,  також  розбрелись.
Але  нудьга!  Нема  тієї  волі,
Що  панувала  на  Січі  колись.
 
Тому  було  і  не  один  козак
Знов  тягу  дасть  на  Запорожжя  рідне.
…Тоді  і  ми  з  Сагайдаком  отак,
Лишивши  Січ,  жили  життям  негідним.
 
Але  недовго.  Так  одного  разу,
Минувшину  згадавши, Сагайдак
Сказав: «Незвично  із  жінками
Тут  жити  козакові. І  це  так!
 
Стає  козак  на  гречкосія  схожий.
 Мені  від  того  аж пече  нутро!
А  що,  як  нам  махнуть  на  Запорожжя?
Я  знудився  за  Лугом,  за  Дніпром.»
 
Лиш  встигли  іншим  ми  сказати  тільки,
Що  будемо  вертатися  на  Січ,
А  хлопцям   тим  на  руку  і  ковінька,
Їм  до  душі  Сагайдакова  річ.
 
Зібралося  душ  сорок  нас,  охочих
Пожити  ще  так,  як  жили  колись.
Не  личить  товариство  нам  жіноче!
Ми  коней  посідлали  й  подались.
 
І  їхали  все  степом,  степом,  степом…
Зрадів   тому  походу  навіть  кінь.
Дух  збадьорився,  на  душі   так  тепло,
І  волею  запахла далечінь.
 
У  давнину  в  степу  було  так   добре!
Гуляє  погляд  морем   ковили.
Ми  доганяли  недосяжний  обрій,,
Все  гналися  й  догнати  не   змогли.
 
 
 
 
 
 
 
Так  їдеш,  їдеш,  і  кінця  не  видко,
Все  степ  і  степ  у  тебе  на  виду,
На  хутірця   натрапиш  дуже  рідко,
Ще  рідше  --  на  якусь там слободу.
 
Лише  трава  хвилюється  під  вітром.
Ватага  наша їде,  поспіша.
А   груди  п”ють  густе,  як  мед,  повітря,
І  з  степом  обіймається  душа.
 
Й  сама  стає,  неначе  степ,  безкрая,
Ще  трохи  --  і  розчиниться  у  нім.
І  хто  б  то  думав,  що  той  степ  покраять?!..
Та  до  Дніпра  приїхали  затим.
 
Неначе  пташка,  з  того  звеселилась
Душа  тоді  у  кожного  із  нас.
Пустили  коней  вплав  і  опинились
У  лісі  проти  Хортиці  якраз.
 
Ми  наскоро  землянки  збудували
В  урочищі  отім  і  стали  жить,
Як  в старину. Довгенько  так  тривало.
Гуля  козацька  доля,  не  лежить!
 
Життя  такого  смак  і  переваги
Не  розуміють  ваші  м”якуші.
А  Сагайдак  --  він  був  у  нас  ватагом,
Всьому  давав  порядок  у  коші.
 
Ото  життя! Згадаєш  --  серце  тенькне. –
На  мене  глянув,  усміхнувсь  у  вус.  –
Гадаєш,  певно,  все  це  --  побрехеньки?
Ач,  балакливий  трапився  дідусь!»
 
Не  переймалась   думкою  такою,
Думки  уже  не  йшли  до  голови.
«Он  там  жили,  --  він показав  рукою,
Та  погляд  мій  той  напрям  не  вловив.
 
 
 
 
 
Ловили рибу  ми  в  Дніпрі  сітками,,,
Не  так,  як  ви  (ви  робите  не  те):
Велику  --  брали,  а  малу  --   пускали
Назад  у  річку,  хай  іще  росте.
 
А  ви?  От  ви!  Як ловите  ви рибу?  --
Собі  --   велику,  меншу  --  кіт  пожер.
А  ми  якби  ловили  таким   штибом,
Ви  б  риби  і  не  бачили    б  тепер.
 
Для  вас  і  рибу  берегли,  й  діброви.
А  вам  нема  для  кого  берегти?..
Ну,  це  я  так сказав,  прийшлось  до  слова…
Так  от,  був  ліс  тоді  такий  густий.
 
Ми,  як  птахи,  старі  латали  гнізда,
Як  побратими,  нам  дуби  були.
Ми  щось  довгенько тихо  там  жили,
Пускалися   раз  по  раз  у  роз”їзди.
 
Та сталося ---   направилися  в  Польщу,
Знайомий  шлях,  бо  їздили  не  раз.
От  їдемо,  а  нас  вітри  полощуть,
І  видався   такий  непевний  час.
 
Вже  й  Київську  губернію  минали,
Та  вскочили  в  халепу,  як  в  окріп:
Цариці  військо  нас  там  упіймало,
Взяли  відразу вісім  чоловік.
 
Вхопили  і  примушують  пристати
До  них  у  військо.  Гніву  не  змогло
З  нас четверо  у  серці  вгамувати,
Гарячі  --  діло  до  шабель  дійшло!
 
Так  їх  взяли  й   повішали  хутенько.
І  вас,  сказали,  жде  кінець  такий,
Як  бунтувати  будете,  дурненькі.
Що  вдієш?  --Заплішили  в  козаки.
 
 
 
 
 
 
Так  рік  минув. Тоді  російське  військо
Дві  тисячі  числом  ішло  на  Крим.
Взяли  і  нас  в  поводирі  ( натисли!),
Щоб  ми  дорогу  вказували  їм.
 
От  підійшли  ми  до  Дніпра  в  тім  місці,
Де  Кічкаський  колись  був  перевіз.
Після  спочинку  почало  там військо
Наводити  собі  понтонний  міст.
 
А  я  ходив  туди  й  сюди  по  стану,
І  місця  не  знаходила  душа.
Сагайдака  до  смерті  жалко  стало,
Я  знав,  що  не  минуть  його  коша.
 
Подумалось:що  киснути  в  печалі?
Оглянувся:  довкола  метушня.
Від”їхав  я  від  війська  трохи  далі
Та  і  пустив  через  Дніпро  коня.
 
Уже  коли  доплив  до  середини,
Помітили  і  підняли  стрільбу,
У  мене  кілька  пострілів  пустили.,
Та  не  попали   --  вже  далеко  був.
 
Я  переплив  і  вискочив  на  берег,
І.  вголос  проклинаючи  катів,
До  Сагайдака,   до  козацтва  через
Чагарники,  як  вітер,  полетів.
 
От  під”їжджаю,  бачу:  дід  удома,
І  запорожці  --  лагодять  сітки,
Біля  рушниць  хто  інший,  балачки,
Усе  спокійно,  а  тут    --  я  із   громом.
 
Я  їм  сказав:»Ей,  батьку,  і  ви,  хлопці,
Відходьте  швидше,  доки  є  ще  час.
Москаль  прийшов,  уже  на   тому  боці
Мости  наводить,  зайде  і  до  вас.»
 
 
 
 
 
 
Усі  як  стій  схопилися  із  місця,
Принишкли,   тільки  головами  --  хить,
Очима  у  ватага  уп”ялися,
Чекали,  що  він  скаже  їм  чинить:
 
Чи  утікать,  чи  шию  --  у  хомут.
А  Сагайдак  і  каже:»Хлопці,  ну  ж  бо
Біжіте  швидше  приготуйте  дуба,
А  я   тим  часом  впораюся   тут.»
 
Вони  й  побігли,  наче  вітром  здуло,
Проворні,  так  і  щезли  із очей.
А  дід  в  землянку   вскочив,  каже:»Дулю
Я  москалям  лишу  замість  грошей.»
 
Прослав  дві  шкіри  на  долівку  спритно,
Зі  скрині  вийняв  гроші,  там  одні
Все  таляри  і  золоті,  і  срібні,
Їх  висипав  на  шкіри   та  й  поніс.
 
Поніс  бігцем  їх  на  Середню  скелю,
Струсив  ті  шкіри,  гроші  і  пішли
Поміж  камінням  і  на  дно  лягли.
Отак  насіяв  Сагайдак  вам  хмелю!
 
Іще  відро  з  грошима  виніс  й  діжку,
Там  біля  скелі  їх  і  закопав.
Тоді   зібравсь  відходити  дід  нишком,
До  козаків  --   а  тих  і  слід  пропав!
 
То  він  в  землянку  вскочив .  От  і  жереб
Собі  він  витяг,  тож  сиди  і  жди.
А  я  сів  на  коня  та  і  мерщій  туди,
Де  військо  мало  вийти  вже  на  берег.
 
Я  сів  біля  джерельця  і  вмочаю
У  воду сухарі,  сиджу  і  їм.
Аж  тут  майор  до  мене  підбігає,
Кричить  противним  голосом  своїм:
 
 
 
 
 
 
«Ах  ти  такой-сякой,  ах ти  ізмєннік!
Уже  атвєдал,  гад,  Сагайдака!
Як  замахнеться  шаблею  на  мене!
Здалося : ось опуститься  рука.
 
Я  виправдовуюсь:»Конем,  --  кажу,  --не  вперше
Через  Дніпро  мені  перепливать.
За  звичкою  й  пустився..»  «Ну  і  бреше!»
І  дав  майор  команду:»Коп”євать
 
Сагайдака!»  Помчали,  наче  круки,
Землянку  обступили  москалі
І    до  дверей  --  не  відчиняє. Гуркіт --
У  двері гамселили  --  підняли!
 
Не  відчиняє  дід  їм.  Тоді  швидко
Побили  вікна  --  так  майор  звелів.
А  Сагайдак  почав  стріляти  з  вікон,
Відразу  й  вклав  кількох  там  москалів.
 
То  москалі  вмить  принесли  соломи,
Під  камнепад  прокльонів  і  погроз
Напхали  в  вікна,  захитався  пломінь
І  зміями  в  землянку  дим  поповз.
 
Зареготало  пекло,  дим  чорнішав.
Я  стільки  бачив,   та  отут  закляк.
В  диму   тім  задихнувся  Сагайдак,
Але  до  москалів  так  і  не  вийшов.
 
А  військо  там  стоянку  влаштувало,
Такого  натворило  --  просто  жах!
Немов  орди  страхітлива  навала.
Тікали звідти  всякий  звір  і  птах.
 
Худобу  всю  порізали  на  м”ясо,
Рубали  ліс  --  такі  дуби!  --  все  в  дим.
Забрали  коней,  вигребли  запаси  --
Упоралися  та  й  пішли  на  Крим.
 
 
 
 
 
 
Отак  і  вийшло,  я  --  єдиний  свідок
Того, де  гроші  сховані лежать.
То  я  оце  й  вікую  в  сторожах.
Та  й   так  не  знайдуть  --  там  ніяких  міток.
 
Лежатимуть,  допоки  вийдуть  строки,
Тоді  і  я  звільнюся  від  цих  пут.
Мені  давно  уже  пора  на  спокій,
А  я  ще  й  досі  козакую  тут.
 
Та  я  хоч  завтра  би  віддав  ті  гроші!
На   добре  діло  --  рад  би  і  скоріш.
Але  ж  нема  довіри  анітрохи
Старшині  вашій!  Ні  на  мідний  гріш!
 
Бо  ходять  всі  стежиною  кривою.  –
За  голову  вхопився  і  затих.
А  потім,  похитавши  головою,  --
Не  тих  ви  обираєте,  не  тих!
 
Хіба  болить  кому  з  них  Україна?  --
Нема  їм  діла  до  її  тривог.
У  кого  влада  --  цар  собі  і  бог,
І  забуває  про  своє  коріння.
 
Тож  хазяйнують  --   Господи,  прости! 
І  дбають  лиш  про  власні  інтереси.
Крутили  б  краще  вже  волам хвости,
Аніж  крутить  законом,  неотеси!
 
Куди  не  глянь  --  скрізь  тільки  чорні  справи!
От що  зробили  можновладці  ваші
З  Дніпром?! Та  знаю,  скажеш  --  пароплави…
Але  ж  це  можна  вирішить  інакше.
 
А  Хортиця  й  пороги   --  місце  сили.
А  ви  взяли їх  і  втопили!
Тому  у  вас  і сили  вже  катма,,,
І  розум  в казанках  лише  дріма.
 
 
 
 
 
 
А  ті  пороги  --  о,  яка  то  сила!
Яка  то  велич  і яка  краса!
Керує  вами  споживацька  жила,
Байдужості  лід  навіть  не  скреса.
 
З  порогів  мали  б  зиску   теж  доволі.
Гадаєш:  ну  який  там  заробіток?!
У  вас  тепер  подорожують   світом
Усі,  хто  може  це  собі  дозволить.
 
Держави  мають  з  того  добрі  гроші.
Річки  там,  гори  --  справді  золоті!
Гірськими  ріками  мандрує  в   світі  кожен
З  тих,  хто  шукає  гострих  відчуттів.
 
Ото  для  них  пороги  --  те,  що  треба.
Примчать  сюди  цікавість  й  доброхіть.
Любителі  полоскотати  нерви
Були  і  будуть.  доки  світ  стоїть.
 
А  лоцмани  --  і  їх  знайти  не  штука.
Я  певен:  завжди  будуть  і  вони.
Бо  лоцманство хоч  і складна  наука,
 Та  переймають  від  батьків  сини.
 
Я  знав  одного,  вищого,  брат,  класу,
(згадав  --  і  холод  спиною  повзе).
Він  цілим й  неушкодженим  щоразу
 Тебе  крізь   оте  пекло  провезе.
 
А  це  біда,  що  вже  нема  порогів.
І  де  тепер  вам  сили  набирать?
Хіба  ви  люди?  --  хижаки  двоногі!
Усе  б  вам  руйнувати,  руйнувать…
 
З  таких  старань  тут  зробиться  пустеля.
Невже  вам  ще  потрібен  якийсь  знак?..
Отам  в  Дніпрі  колись  стояла  скеля.
«Козацьке  ліжко»  --  називалась   так.
 
 
 
 
 
Вона  на  ліжко  й  справді  була  схожа,
З  днів  сотворіння,  може,  ще  була,
Та  не  судилось  їй  стояти  довше,
Лиха  година  скелі  надійшла.
 
Жили  в  селі   тутешнім  парубійки,
Батьків  розумних  мудрі  дітваки,
Охочі  до  бешкету  та  до  бійки.
Пикаті,  товстошиї,  як  бики.
 
У  головах   було  в  них  зроду  мілко,
І  в  душах  --   горобцеві  по  коліна,
Молились  не  до  бога  --  на  горілку,
За  кожне  діло  бралися  сумлінно.
 
Так  от  вони  надумали,  трикляті,
Всім  молодецтво  показать  своє,
Які  вони  меткі  та  заповзяті
І  в  головах  олії   трохи  є.
 
Те  «ліжко»  підірвали  вражі  діти,
Така  була  у  них  у  тім  нужда,
І  ,  замість  скелі,  там   тепер  вода  --
Причина хизуватись  і  радіти.
 
І  їх  чомусь   не  зупинив  ніхто,
Хоча  за  тим  усі  спостерігали.
Чи  й  не  біда  --  на  скелю  менше  стало!
Яка  різниця  --  десять  їх  чи  сто?!..
 
А  я  уже  пильненько  придививсь,
Які  тепер  тут  зви чаї  й  порядки.
Я  б  кожному  з  вас   нижче  спини  --  хвись!
Здається:  всі тих  бовдурів  нащадки!
 
Плюндрують,  нівечать  усе
І  кажуть:  світ  краса  спасе.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Замовк  старий,  і  я  разом  із  ним,
Зіщулившись,  мовчала  винувато,
Немов  сама  ту  скелю  підривати
Пливла…  була  з  тих бовдурів  одним…
 
А  дід  сказав:»Дніпро  старий  і  хворий,
І  Хортиця  нездужає,  і  степ,
І  ліс,  і гори,  хворе  навіть  море!
Кому  оце  усе  болить?..Вертеп…
 
Вертеп  суцільний  по  усій  країні,
А  в  нім  безвольні  і  німі  ляльки.
І,  замість  захищати  Україну.,
В  актори  подались  і  козаки.
 
А  розмовляють! Бий  вас  сила  божа!
Послухаєш  --   на  нашій  же  землі,
І  навіть  тут  --  отут!  --  на  Запорожжі
Живуть  чужі  одні лиш  москалі!
 
Куди  ж,  скажіть,  поділись  українці?
Невже  козацький  перевівся  рід?
Образливо  і  гірко,  що  ви  --  вівці, --
З  образи  навіть  плюнув  дід.
 
Така  ганьба…брехнею  край  засіяли!   -- 
І  затремтів  зрадливо  йому  голос.  –
Не  про  таку  ми  Україну  мріяли,
Не  за  таку,  не  за таку  боролись.
 
Ніхто  не  вчить  історії  уроки.
Кому  він  треба,  головний  той  біль?
Завзято  всі  так  пхалися  в пророки,
Як  мухи,  налітали  звідусіль,
 
Лили єлей  із  усмішкою  лиса.
Заїжджих  їх  --  до  біса  розвелось!
Своїх  --  нема. Ну ,  де  б  вони взялися?!
Ну,  не  ростуть,  не  водяться  чогось!
 
 
 
 
 
 
Можливо,  грунт  чи  клімат  непридатний,
Занадто  теплий,  може  --  навпаки…
Чужі  пророки,  о-о-о,  ті  можуть  дати
Нову  ідею!  То  --   чарівники!
 
Тому  і  кличуть  із земель  заморських,
Вклоняючись  в шанобі  до  землі:
Уклінно,  пане,  просимо  у  гості,
А  ми складемо  вам  до  ніг  шаблі.
 
Дарма,  що  в  них  серця  і  душі  ката,
Зате  які  усі  солодкоусті!..
Своїх  немає,  годі  і  шукати.
Хіба  що  добре  виросте  в  капусті?.
 
Бісівське  зілля  не  звелось  на  прах,
Вродило  і  орудує  уміло:
Усю  історію  втопили  в  тих  морях,
Розпродують,  яка  ще  уціліла.
 
Дорвалися!  До  грошей  і  до  влади.
А  влада  й  гроші  --  сила  то  страшна!
Біля  грошей великих  ходить  зрада,
І  біля  влади  крутиться  вона.
 
З  грошима  всі  і  сильні,  і  хоробрі,
Для  них  ніде  немає  знаку  «стоп»:
«Аби  мені  було  сьогодні  добре,
А  після мене  --  хай  хоч  і  потоп!»
 
Історії  лишають  чорні  дати,
Землі  --  лиш  купки  посліду  й  золи.
Гетьманський  маєток  уже продали,
Тепер  лишилось  Хортицю  продати.
 
…Ведуть  на  торжище,  як  бранку  яничари,
Крізь голосів  непогамовний  гул.
В  свої  часи  такого  ось  товару
Не  бачили  ні  Кафа,  ні  Стамбул:
 
 
 
 
 
 
Одна  брова  вола,  як  кажуть,  варта,
А другій взагалі  ціни нема…
Її  життя  поставлено  на  карту,
І  збудуть  аж  ніяк  не  задарма.
 
І  це  --  свої. Страшніші,  ніж  чужі!
Їм запросто  начхати  на  історію.
Їм  --  дайте  землю,  дайте  територію!
У  них одна святиня  --  бариші!
 
І  продадуть,  душа  не  заболить.
А  втім,  у  них  нема  чому  боліти.
Замість  душі  в  сучасної  «еліти»  --
Лише  бездонна  чорна  ненасить.
 
…Одні  продають,  і  скуповують  інші,
Зметуть  всіх, хто  став  на  дорозі  дільця,
Бо  їх  апет ит  мати  більше  і  більше.
Неначе  на  дріжджах,  росте  без  кінця.
 
А  Хортиця  --  такий  шматочок ласий!
І  родовід,  і  врода  --  все  при ній.
А  ще якщо  по  ній  прокласти  трасу,
А  ще  як  збудувати…Боже  мій!
 
Це  ж  стільки   грошей  потече  у  руки!
Яка  там  річка  --  море,   океан!
…Кружляють  і  кружляють,  наче  круки,
І  звужується  коло. Мов  аркан
 
Довкола  шиї  бранця  молодого.
Темніє  небо  від  постійних  чвар.
Здається,  на  землі  нема  нікого,
Хто   зупинив  би  чорний  цей базар.
 
За руки  не  вхопиш  --  слизькі,  наче  змії.
Хто  сміти  посміє?  То  ж  --  піна  вершків!
Ну  хто  протистояти  твердо  зуміє
Нахабству  товстих  грошових   тих  мішків?..
 
 
 
 
 
 
І  тягнуться  руки  липкі,  як  у  дьогті,
Суперників  люто  збиваючи  з  ніг,
Волають  горлянки,  аж  чорно  у  роті:
Моє,  це  моє, бо  я  перший  прибіг!
 
Немов  за  маслак  поміж  псами,  між  ними
Гризня  така  сама,  напруга  росте,
В  нестямі  хапають  руками  брудними
І  рвуть  на  шматки   її  тіло  святе…
 
Страшні,  страшні  такі  часи  настали.
Я  й  уявить  таке  не  міг  колись:
Вже  й  на   землі  козацькій  --   феодали  --
О  Господи!  --  так  швидко  завелись.
 
Ну,  це  не  може  в  голові  вміститься,
В  страшному  сні  присниться  не  могло:
Для  когось  Хортиця  --  відхоже  місце,
Для  когось  --  надприбутку  джерело.
 
От  я  й  кажу,  що  стерегти   належить
Країну  пильно,  щоб  ніхто  не  зміг
У  боротьбі  здобуту  незалежність
Знов  обміняти  на  чужий  пиріг.
 
І  острів  цей  лишати  не  годиться
Без  нагляду  ні  на  єдину  мить,
Бо  Хортиця,  як  загнана  вовчиця,  --
Сама  себе  не  в  змозі  захистить.
 
Мій  час  минув,  і  черга  вже  за  вами,
І  Україна  дивиться  на  вас .
От  і  рішай  --  чи  поганяй  до  ями,
Чи  шаблю  в  руки  у  непевний  час.
 
Якщо  ж  і  далі   будете всі  спати.
Я  не  стерплю,  порушу  всі  табу,
Всі  заборони,  пригадаю  клятви,
Давно  я  воював,  та  не забув,
Як  треба  нам  негідників  карати.
 
 
 
 
 
І  шабля  ще  іржею  не  взялася.
За  Хортицю  помщуся,  ой,  помщусь,
Щоб  не  були  до   неї  такі  ласі!
Ой,  буде непереливки  комусь!»
 
Тінь  накотила  на  моє лице
Гримас  вередливої  дитини:
«Чому  мені   говорите  про  це
І  слухати  докори  я  повинна?
 
Усе  це  правда,  так,  це  все  --  біда,
І  з  кривдою,  напевно  ж,   треба  битись.
Я  ж    --  тільки  жінка,  ще  й  не  молода.
Що  можу  я?  Хіба що  помолитись.
 
Сюди  он  стільки  їздить  молодих!
Чому  б  вам  не  звернутися   до  них?
Із  молодими  треба  говорить.»
Та  головою  похитав  старий:
 
«Всі  їдуть  розважатися  всього  лиш.
А  ти  сидиш,  до  Хортиці  говориш…»
«Вона  те  чує?»  Дід  не  відповів,
Лиш  погляд  свій  кудись  убік  відвів.
 
У  бік отой  поглянула  і  я,
Не  втрималась,  всміхнулася  --  моя
На  пагорбі  сидить  стара  знайома
І  дивиться  на  мене  так  свідомо.
 
ХортИця…   може,  ХОртиця…  не  знаю…
А  погляд  той  аж  до  кісток проймає.
Такі  розумні  очі.  І  мовчить.
А  біля    неї  сивий  кінь  стоїть.
 
 
Кінь  голову  підняв  і  заіржав  раптово.
А  дід  сказав:»Ну  що  ж,  бувай  здорова!
Товариш  кличе.  Час  мені  вже  йти.
Хотіла  ти святилище  знайти.
То  йди туди. Он  стежка! Бачиш,  де?
Вона  тебе  до  нього  й  приведе.
 
 
 
Багато  ходить  тут роззяв.»
Мов  нехотя,  махнув  рукою
І,  покрутивши   головою,
На  греблю  глянув  і  сказав:
 
«Згубили  вражі  голови  пороги
В  невиправданім прагненні  обнов.
То  збережіть  хоч  острів,  ради  Бога!
Вам  Хортиця  віддячить  за  любов.»
 
На  місто  ще  раз  погляд  кинув,
Таке  сказав  ще  січовик:
«Не  продавайте  Україну!
Як  продасте,  то  вам  --  гаплик!»
 
Пішов.  А  я  услід  дивлюся.
І  щоки  студить  вітерець.
Пашить  лице. Дід  обернувся
І  ще  сказав  насамкінець:
 
«А,  мало  не  забув  тобі  сказати…
Хотіла  ти  сходить  до  джерела.
Але  туди  ходити  вже  не  варто,
І  не  шкодуй,  що  там  ти  не  була.
 
Ти  б  все  одно води не  напилась.
Те  джерело  було  колись  для сіх.
Тепер  --  чиєсь  (ет,  грім  побив  би  їх!),
Обгородили,  і чужому  --  зась!»
 
І  він  пішов.  Кінь  знову  заіржав.
Торкались  чоботи лише  верхівок  трав.
Не  йшов  старий  --  поверх  трави  він  плив!
Не  бачила  таких  іще  я  див!
 
Заплющую  від  здивування очі,
Розплющила  --   ну,  думай  вже,  що  хочеш…
Нема  ні  діда,  ні  коня,  ні  пса…
От  і  не  вір  тепер  у  чудеса!
 
 
 
 
 
 
 
...Мені  також  рушати  далі  треба,
Бач,  сонечко  пробігло  вже  півнеба.
А  я  іще  не  скрізь тут побувала.
Здається,  день  один  --  це  дуже  мало.
Додому  повернутися  б  до  ночі.
Старе  святилище  побачити  ще  хочу.
 
Дід  показав  (хоч  я  і  не  питала!),
Дорогу  до  святилища  мені,
І  я  туди  іду  собі  помалу,
Стежину  виглядаю  в  гущині.
 
Ось  і  вона,  ліворуч  повертає,
Запрошує  гостинно  і  мене.
Жаль,  козака  старого  тут  немає,
Він,  певно  ж,  знає  щось  тут  потайне…
 
І  розказав  би ,  що  тут  і  для чого
(от вже    й  пожалкувала  мимохіть!),
Та  не  схотів  зі  мною  йти  до  нього.
Та  ось  воно,  на  пагорбі  стоїть!
 
Дерева  розступилися  убік,
Не  застувати  сонця  щоб  і неба,
І  дивляться  на  нього  звіддалік.
Можливо,  розгадаю  і  цей  ребус.
 
А  якщо  ні  --  то  теж  не  засмучуся,
До  сонечка,  як  зможу,  помолюся,
Хоч  і  не  так,  як  предки потайні  --
Було їм сонце  Богом  у  ті  дні.
 
Підходжу  ближче. Трепетно  вклоняюсь.
За  те,  що  тут ходжу,  я  вибачаюсь.
Сама  не  знаю,  чом  я  так  зробила.
Мабуть,  якась  те  підказала сила.
 
…Священні  кола  давнього  каміння…
Оте  он,  менше,  схоже  на  яйце.
Отам… чи  тут…  велось  богослужіння?
І,  взагалі,  для чого  все  оце?
 
 
 
Посиджу  трохи  тут  я  біля  нього,
Не осягну,  так  хоч  відчую  щось:
Відлуння  віку прозвучить  старого,
Або  душа  торкнеться   тут  чогось.
 
Якби  могло  каміння  говорити,
Все  розказало  б  про  старі  часи
Без  вигадок,  правдиво  і  відкрито.
От  би  почути  їхні  голоси!
 
Вони  мовчать. Торкаюся  рукою:
Шорсткий  і  теплий  камінь  цей  святий.
Його  поверхню  час  зробив   такою:
Якісь  бороздки,  ямки  і  кути.
 
Це  час  писав  землі  моєї  сагу
Без  гострих   пер  і  без  твердих  різців,
А  на  землі  нема   такого  мага,
Щоб  розтлумачив  знаки  нам  оці.
 
А,  може,  тут,  як  на  платівці,  звуки
Прадавніх  слів  записано?  …Хоча
Надіятися    смішно  їх  почути  --
Нема  такого  ще  програвача.
 
На  жаль,…  ніхто  каміння  не  розбудить.
Що  тут було  --  міркую  наздогад:
Давним-давно  збиралися  тут люди,
Був  мудрий  волхв,  і  був  якийсь  обряд…
 
Було  щось  гарне,  щось  таке  величне…
Моя  уяво,  те  ЩОСЬ  позови!
Від  них  до  нас   --  неначе  ціла  вічність…
Де,  Хортице,  тепер  твої  волхви?..
 
«Дажбогу  слава!»  --  чую  раптом голос.
Я  обертаюсь:  хто  це тут  іще?
Стоїть  дідусь,  весь   білий,  наче  голуб.
І  дивне  світло  сіється  з  очей.
 
 
 
 
 
 
На  нім  штани  й  сорочка  полотняні,
І  вишивки  вигадливий  узор.
І  звідки  він  з”явивсь  на  цій  поляні?
Як  і  козак..  він,  певно  ж,  …  не  актор…
 
«Добридень!   --трохи  боязко  озвалась.
«Невже  і  цей  …  теж  привид…  як  і   той?..»
«Ви  підійшли  нечутно,  мов  підкрались.
Так  можна  і  злякати! А  Ви  --  хто?»
 
Всміхнувся  дід (так  схожий  на святого!):
«Костиря  я,  волхвую  з  давніх  літ,
Хранитель  вірний  храму  Вогнебога»
«І  де  ж  той  храм?»   «Колись  був  на  землі.
 
Тепер  він  сяє  на  Сварожих  Луках.»
«Це  ж де  --  Сварожих?»  --  здивувалась  я.
«Оце  така  Дажбожа  ти  онука?
Не  гідна  називатись  цим  ім.”ям!
 
Атож,  давно  стидатися  ви  стали
Святої  віри  пращурів своїх!»
«Але  ж  про  це  ми  знаємо  так  мало…»
«Обожнювать  природу  --  то  не  гріх.
 
Обожнюєш  --  шануєш,  не  руйнуєш.
Це  так  природно    для  дітей  земних.
В  воді,  і  вітрі,  в  сонці  --    Бога  чуєш,
Т о  й  відповідно  ставишся  до  них.
 
Нема  у  світі мертвого  нічого.
Ніхто  не  сумнівався  в  цім  колись.
Весь   світ  --  живий,  і  все  в  нім  --  прояв  Бога.
Ось,  я  про це  свідомо  повторивсь.»
 
Дивуюся:  оце  так  день  сьогодні!
А  дід  і  каже  далі спроквола:
«Дажбо  підвісив  землю  у  безодні,
Аби  вона  удержана  була»
 
 
 
 
 
 
Я  --  вражена! Дід  засміявся:»Диво?
Чом  не  кити,  не черепахи?  Так?
Вам  не  свої  --  чужі  боги  правдиві,
Правдиве  вчення,  що  приніс  чужак.
 
І  видумали  слово  чужовіри:
Язичники! Ще  й  темні!  Он  як  є!
Щоб  догодить  чужим,  пнетесь  із  шкіри,
Висміюєте  рідне  все,  своє.»
 
«А  нас учили:  християнство  благо
На  Русь  тоді велике  принесло…»
Волхв  перебив  мене  сердито:»Нагло
Обманюють,  бо  для  Русі   то  --   зло.»
 
І  ще  промовив  сухо:
«Забудь  нахабну  лжу.
Хотіла? --  От  і  слухай.
Усе  тобі  скажу.
 
Бо  звідки  ж  тобі  знати?
Бо  кури,  не  орли,
Коли  свойого  ката
Святим  ви  нарекли.
 
Авжеж,  свої  батиї
Зведуть  усе  на  прах.
Он,  дивиться  на  Київ,
Стоїть  з  хрестом  в  руках.
 
Він  шанувать облишив
Русі  святий  триглав.
І  недругам  колишнім
Мечі  до  ніг  поклав.
 
Він  звичаї  сумлінно
Ламав,  все  хрусь   та  хрусь,
Поставив  на  коліна
Величну  горду  Русь.
 
 
 
 
 
 
Він  вшанував  заброд,
Дав  християнства  пута.
Хто  зрадив  свій  народ,
Святим  не  може бути.
 
Поклали  нам  чужинці
На  землю  нашу   гніт,
Неначе  ті  ординці,
Стоптали   її  цвіт.
 
Немов  сарана,  налетіли  єреї,
Одягнені  в  чорні  незграбні  киреї.
В  них  помисли  чорні  і  чорне  вбрання,
На  Русь  налетіли,  як   те  вороння.
 
Налізли,  всі  чорні,  і  крячуть,  як  круки,
Русі  моїй   світлій  заламують  руки,
Видзьобують  очі,  викльовують  душу,
Її  непокірність  пожежами  душать.
 
Ці  люди  страшні,  бо  прийшли  не  від  Бога.
У  них  за  душею  немає  нічого,
Нема  за  душею,  нема  у  душі,
Вони  на  Русі  тільки зайди  чужі.
 
Бо  дозвіл  на  те  мали,
Що  князь  дав  від  душі.
Свої  допомагали,
Ще  гірші,  ніж  чужі.
 
Хрестили так  запекло,
Рубали,  наче  псів.
Улаштували  пекло
Для  світлої  Русі.
 
Хрестили  так  завзято  --
Аж  до небес  дими!  --
Добриня   і  Путята.
Прислужники   пітьми.
 
 
 
 
 
 
Проклять  --  не  шани  гідний,
Хто  сіяв  смерть  і сум:
Богів  віддати  рідних
Чужинцеві   на  глум!
 
І  кров  живу,  як  воду,
Із русичів  розлив,
І  сіл(кому  їх  шкода?)
Чимало  спопелив.
 
А  в  чому  були винні?
Немає  в  тім  вини,
Що рідної  святині
Не  відреклись  вони.
 
І  Бога  рідним  словом
Хотіли   називать,
Бо   тільки  в  рідній  мові
Народу благодать.
 
І  шанувать  Дажбожі
Всі  прояви  земні,
І  силу  духу  множить
У  світу  пізнанні.
 
Була  в  нас  віра  світла,
Як  Божий  день,  ясна,
Та  в те  жахливе  літо
Очорнена  вона.
 
І  церква  заповзято
Взялася  (беручка!)
Історію  писати
Із   чистого листка.
 
Мов  не  було  народу
До  цього  на  Русі.
Чужинцям  на  догоду  --
Перевертні  усі.
 
 
 
 
 
 
То  не  богів  спалили
І  не  колоди,  ні!  --
То   пам”ять  спопелили
В  жертовному  вогні.
 
Чужому  богу  жертва  --
Життя  людей   своїх.
Але  боги   безсмертні,
Вертайтеся  до  них.
 
Чужі  шляхи  --  не  рідні,
Чужі  і  є  чужі.
Там  зникнути  безслідно
Поможуть    слуги  лжі.
 
За  русичами   плачу,
Бо  все  забрав  той  бог:
І  щиру,  горду  вдачу,
І  славу  перемог.
 
Змінили  світ  розлогий
На  темний  кут   вівці,
З  широкої  дороги
Зійшли  на  манівці.
 
І  богові  чужому
Ударили  чолом,
Змінили  на  сутану
Кольчугу  і шолом.
 
А  вишиванки білі
Бридкими стали  всім.
Красу  згубили  й  сили
Ув  одязі  чужім.
 
А  вишивка  --  не  цяцька,
Душі  то  оберіг,
Щоб  ворог  вас  зненацька
Оплутати  не  зміг.
 
 
 
 
 
 
Ви  хто  тепер  без  неї
Цю  тисячу  років?
Без  пам”яті  своєї
Ви  --  пил  для  чужаків!
 
Потопчуться  --   розвіють
За  вітром  по   світах.
О,  це  вони  уміють!
Нема  народу  --  прах!
 
Бо  прийняли  ви  щиро,
Як  князь того  хотів,
Отруту,  а  не  віру,
Не  пастирів  --   катів.
 
Вишневий  і  бузковий
Світ  ладаном  пропах.
В  серцях  замість  любові
Вам  поселився  страх.
 
І  шиї  свої  ( м арно!)
Чужинцеві  на  сміх
Підставили  під  ярма,
А  спини  --  під  батіг.
 
Усі  і  голі,  й  босі
(які  ж  колись були!),
Не  спекались  і  досі
Тієї  кабали.
 
Чужому  богу  хором
Вам  спів  ще  не  набрид?
І  перед  небом  --  сором,
І  перед  світом  --  стид!
 
Чужий  бог  як  рідний… Нікчеми!
Не  бачите  в  том у  ганьби:
Були  ви  онуки  своєму,
А  стали  чужому  --  раби.
 
 
 
 
 
 
І  тішитесь,  вірячи  щиро,
Неначе  дитина  мала,
Що  світло  «правдивої»  віри
Й  культури  на  Русь  принесла
 
Жорстока  чужа  Візантія.
Насправді  ж  --  загнала  у  кліть.
А  Русь  боронитись  не  вміє!
А  Русь  на  колінах  стоїть!
 
А  вторжники  --  як  вдома
На  берегах  Дніпра.
А  ви  --  мов  несвідомі,
Що  в голові  діра.
 
Чужинським  заповітом
Зв”язалися  самі,
Пітьму  звете  ви світлом
І  служите  пітьмі.
 
За  благо  маєте  киї,
Обвиті  хитро  лжою,
І  душі  гнобите  свої
Ви  мовою  чужою.
 
Чуже  --  то  так! Своє  --  ніщо,
І  згадувать  не  варто.
Своє  згодиться,  бути  щоб
Предметом  кпину  й  жарту.
 
Дажбожі  були  ви  онуки,
Улюбленці  рідних  богів.
Приймаєте  «світло  науки»
З  далеких  чужих  берегів.
 
Покликали  Мефодія  й  Кирила
Писемності  нам  «світло»  принести,
Бо  бідна  Русь  у   темряві  сиділа,
Вирізуючи    «рєзі»  і  «черти».
 
 
 
 
 
 
Принизили  Русь…  Що  й  казати!
Та  вам  те  усе  невтямки,
Бо  й  досі,  як  жити,  завзято
Диктують  Русі  чужаки.
 
А  ваші  князі  перед  ними  --
Немов  перед  вітром  трава,
Всі  стеляться,  наче   той  килим.
Як  довго  цей  сором  трива!
 
І  ладні  продати  державу
За  жменьку  сумнівних  щедрот,
Бо  в  них,  бачте,  є  таке  право  --
Вирішувать  все  за  народ.
 
На  князі  --  «божа  благодать»,
Хто  з  нього  поспита,
Чому  він  нишком,  наче  тать,
Усе  зробив  не  так?
 
Розвіє  вітер  не  слова  --
Лушпиння  лжеприсяг.
От,    «щоб  Москву  не  дратувать»,
Перевернули  стяг.
 
І  догодили тим  Москві,.
І  тішиться  вона,
Що  волі  вашій  в  дні нові
Така  низька  ціна.
 
Бо  колір  жовтий,  золотий  --
Вогнистий  знак  зорі,
Він  має  бути  головний
І  тільки  угорі.
 
А  унизу  --  то  сам  Дніпро,
Під  жовтим  синій  штрих.
Вода  і  сонце  --все  добро
На  цій  землі  від  них.
 
 
 
 
 
 
І  то  від  них обох  --  сотворь,
Зелений світ,  наш  дім,
Багатий  світ  під  сяйвом  зорь,
Де  вистачає  всім.
 
Усім  і  пісня,  й  хліб,  і  сіль.
У  тім  і  знаку  суть.
Що  в  краї,  де  творці  усі,
Щасливо  всі  живуть.
 
Якщо  ж  той  знак  перевернуть,
То  навпаки  він  діє,
То  сили  руйнування  суть,
Тож  марні всі  надії.
 
Ту  силу  уяви  дощем.
Пойме  те  і  малеча:
ТАК  між  водою  і  вогнем
Не  лад,  а  ворожнеча.
 
Вже  замість  поля  --  оболонь.
Питання  тільки  часу,
Коли  вода отой  вогонь
Весь  до  кінця  загасить.
 
А  той  вогонь  вже  геть  присів.
Вже  все  міняти  варто.
Та  ви,  як  мокрі  кури,  всі.
От  хоч бери  і  патрай!
 
І  не  діждатись,  щоб  прийшли
Дні  світлі,  благодатні,
Бо  мокрі  кури  --  не  орли,
До  творчості  не  здатні.
 
А  крайній  хто  --  утаєно,
Всі  божі  та  святі.
«Що  маємо  --   те  маємо»,
Ніхто  не  винен   в  тім.
 
 
 
 
 
 
Як  буйно  квітне  сон-трава!
Так  міцно  в  ній  застрягли!
Зате  вдоволена  Москва,
А  ви  цього  ж  і  прагли.
 
Без  корисних  порад
Вас  не  кине  вона.
Кожен  слухати  рад  --
Звичка  дуже  міцна.
 
І  хто    я?  --  князь  Москви
Мені  скаже  нехай.
Хоч  горшком  назови,
Тільки  в  піч  не  заджай.
 
Ну,  що  ж,  слова  --    не  камінь,
Але  у  тім  то  й  річ,
Що  спершу  звуть  горшками,
Пізніше  --  буде  й  піч.
 
А  ще  словесна  пряжа,
Обкачана  в  меду.
Куди  іти   --  покажуть.
Не  схочеш  --  поведуть.
 
Ото  щастить  з  сусідою!
Бо  ми,  як  ті  осли:
Куди  йдемо  --  не  відаєм,
Не  знаєм,  де  були.
 
Що  сталося  з  вами,
Мої   русичі?
Невже  пощербилися 
Ваші  мечі?
 
Чи,   може,  розпались
На  прах  від  іржі?
Чом  грають  цимбали
Співанки  чужі?
 
 
 
 
 
 
Що  сталося  з  вами,
Онуки  Дажбожі?
Невже  ви  себе
Боронити  не  гожі?
 
Земля  вам  дана  Богом,
Щоб  берегли  її.
А  ви  --  у  руки  ноги
Та  й  у  чужі  краї
 
Тікаєте. А  інші
Удома,  навпаки  --
Сховалися,  як  миші,
У  нори   і  кутки.
 
А  в  того  --  хата  скраю,
А  той  --  глухонімий,
Той  --  взагалі  не  знає,
Чи  мертвий,  чи  живий.
 
Упали  ниць,  як  трави,
Що  коряться  косі.
Хіба  нема  боянів
Сьогодні  на  Русі?
 
Щоб  в  сурми  засурмили,
Щоб  склали пісню –клич
І  підняли  всі сили
З  Русі  прогнати  ніч?
 
Щоб  з  краю  і  до  краю
Народ один  --  отак!»  --
Промовив  і  стискає
Дід пальці  у  кулак.
 
І  подививсь на  мене  --
Як   блискавку  метнув.
В  очах  зробилось  темно,
В  руках  хустину  мну.
 
 
 
 
 
 
Чи  винна,  чи  не  винна  --
Відповідай  за  всіх.
Думки  --   мов хуртовина
Перемішала  всі.
 
За  хвіст  якусь  вхопити  --
То  справа  непроста.
Я  --  мов  той  пес  побитий.
Зненацька  дід застав
 
Мене  тим  запитанням.
Як  зможеш  --  розберись.
Здалося:   дідугана
Вже  бачила  колись.
 
Немов  знайоме  зроду
Його  лице  бліде.
І  погляд  не  відводить,
І  відповіді жде.
 
А  я  ніяковію,
Колодою  язик,
Що    й  повернуть  не  вмію,
Все тільки  тик  та  мик.
 
«Чому  ж,  --  кажу,  --немає?
Були  співці,  й  не  раз.
Але  завжди  буває
Одне  із  ними  в  нас.
 
За їхні  співи віщі,
Немов  за  тяжкий гріх,
Вожді  їх  душать,  нищать.
Народ  --  не  чує  їх.
 
Ті  сурми,  барабани…
Кому   те  до душі?
За те  у  нас  в  пошані
Усі  співці  чужі».
 
 
 
 
 
 
Такі  важкі  слова  відверті
Я  ледве  вимовить  змогла.
Чомусь  згадалось:  на  концерті
Колись  я  з донькою  була.
 
Співав  співак:»Прокинься,  Запоріжжя!»
З  освітленої  сцени  у  пітьму.
Були  всі  згодні:  по  живому  ріже!
Аплодували  гаряче  йому.
 
Гукали:»Браво!». Та й  усе  по  тому.
Хоча  тоді  здавалось  --  розбудив!
Концерт  скінчився. Всі  пішли  додому
Та  і  забули  пісню  назавжди.
 
Ні  в  кого  не  прокинулось  сумління.
Хіба  ж  гукав  не  гучно  він:»Агов!»
На  орне  поле  кидали  каміння,
Тепер  ледачі  позбирать  його.
 
Так,  вже  нема  таких  мелодій,
Що  здатні  серце  розбудить.
Вже  стільки літ пройшло  звідтоді,
А  Запоріжжя  спить  та  й  спить.
 
Хоч першим  мало  б  пробудитись.
Та  де  ті  сурми?  Де  сурмач?
Козацький  край,  козацькі  діти..
Та  сплять  всі. Летаргія  ,бач…
 
Від  спогаду  присмак  гіркавий.
Та  знов обізвався  мій  дід:
«Вас  більше  цікавлять  забави
І  що  на  столі  на  обід.
 
А   вам  уділяється  скупо
Від   того,  що  Київ  узяв.
І  рід  не  тримається  купи,
Бо  служите  різним  князям.
 
 
 
 
 
 
А  хто  із  вас  Хортиці  служить,
Життя  присвятивши своє?
Що  буде  із  нею  --  байдуже,
Так  само  байдуже  --  що  є.
 
Дивлюсь  на  цей  світ горопашний  --
Не  любите  й  трішки  його.
Та  навіть  подумати  страшно,
Що  може  не  бути  цього:
 
Дніпра  і  тих  круч  над  водою,
І  ящірок,  навіть   трави,
Що  все  закінчиться  бідою.
І  винні  у  цім  тільки  ви!
 
Бо  серця  --  як  граніт
  У  жорстокий  цей  час.
І  ви  губите  світ,
Бо  він мертвий  для  вас.
 
Ви  вірите  в  це  вперто…
Відчуйте  серцем  ви.
Що світ оцей  --  не  мертвий,
Що  він  --  увесь   живий!
 
І   дихає  так  само,
І  думає,  як  ви,
Хоча  легень  не  має,
Не має  голови.
 
А  втім,  це  як  сказати, --
Примруживсь  хитро  дід.  –
Не  треба  слів  багато,  --
І  подививсь  на  схід.
 
І  що  ж  він  там  побачив?
Поглянула  і  я.
Зробилось  трохи  лячно.
О  матінко  моя!
 
 
 
 
 
 
Дивлюсь  --  очам  не  вірю!
То  правда  чи  мана?
Поміж  дерев    --  не   звірів
Ховає   гущина.
 
Там  з-за  гілок  зелених
На  мій  безмовний  крик
Всміхаються  до  мене
І  Мавка,  й  Лісовик.
 
І  ще  там  хтось,  не  знаю,
Хто  далі,  а  хто  скраю.
Це,  мабуть,  уже  сплю  я.
А  може,  дід  чаклує?
 
«Ну,  що,  уже  збагнула,
В  чім  вся  біда,  все  зло?  --
Старі  часи  забули,
Мов  їх  і  не  було.
 
Про  давній  час  ні  згадки
В  літописах    катма?
То  ж  ви  чиї  нащадки?
От  поміркуй  сама.
 
Все,  що  було  раніше,
Спалили  у  вогні.
Ніхто  вже  не  напише,
Як  ми  в  прадавнині
 
Своїм  богам  служили,
Як  рідний  край  горів,
Як  землю  боронили 
Від  лютих ворогів.
 
Ну,  хто  ті  літописці,
Що  знаєте  ви  їх?  --
Монахи –чорноризці
В  монастирях  своїх.
 
 
 
 
 
 
І  не  могли  інакше
Розповідати  вам,
Бо  то  --  веління  княже,
Бо  то  звелів  так   САМ!
 
І  то  зумисна  шкода,
Наруга  над  людьми.
Учили  --  що  без  роду,
Без  племені.  А  ми
 
Не  перекотиполе!
Наш рід,  як  дуб,  стоїть.
Сяга  його  коріння
Углиб  тисячоліть.
 
І  хоч  гілки  рубали,
Та  корінь  наш  міцний,
Щоправда,  занедбали,
Та  все-т аки  живий.
 
І  крона  не  рідіє,
І  цвіту  вистача.
І  не  згаса   надія
У  серці,  як  свіча.
 
Вас  вчать  і  тепер
Літописці  лихії,
Начебто  і  герб
Узяли  з  Візантії.
 
І  якорем,  звісно,
Той  знак  називають.
Так  роблять  зумисне
Чи  правди  не  знають?
 
То  як  ти  гадаєш?  --
Мене  дід  питає.
А  я  на  те  мовчки
Плечима  стенаю.
 
 
 
 
 
 
Осудливо  дід
Головою  хитає:
«Ну  хто  ж  заповіт,
Так,  як  ви,  забуває?!
 
Поглянь  на  цей  знак!  --
І  поклав  на  долоню
Не  срібний  п”ятак  --
Світле  сонечко – сонях.
 
Сія  пелюсткове
Ласкаве  проміння,
А  в  сонячнім  колі  --
Тризубу  плетіння.
 
«Тризубом  Триглав
Називати  не  гоже.
Нема  там   зубів,
То  --  Трисуття  Дажбоже.
 
Ось,  бачиш,  це  як ,  --
Спритно  пальцем  дід  водить,  --
То  Всесвіту  знак
І  людського  знак  роду.
 
Оце  справа  --  Ява,
Земний   світ,  де  всі  ми,
А  зліва  --  то  Нава,
Світ  духів  незримий.
 
Найвище  --  то  Права,
Світ  Божих  законів,
Іде  наша  Слава
В  молитвах  до  нього.
 
А  ще  --  образ  роду
Цей  знак  триєдиний,
То  батько  і  мати,
І  третє  --  дитина.
 
 
 
 
 
 
Цей  знак  --  богів  священний  дар
(і  прапор  ваш  так  само),
За  ним  складався  календар
І  будувались храми.
 
Стяг  правдивий  і  герб  --
То  надійна  сторожа.
Знов  на  землю  прийде
Слава  й  сила  Дажбожа.
 
Заціпить  пустобрехам!  --
Це  я   тобі  кажу.
Правдиві  обереги
Правдиво  бережуть,
 
Працюють  вам  на  славу,
Не на  чужих  дядьків.
Бо  рідні  й  величаві
Лише  свої  такі.
 
То  так,  панує  скрізь  брехня,
Нахабна  і  зухвала.
Та  знаю:  спрага  пізнання
Іще  серця  вам  палить.
 
Смачні  плоди  з  чужих дерев
Лише  підсилять  згагу.
Вода  із  рідних  лиш  джерел
Втамує  вашу  спрагу.
 
Отож  за  звичаєм  живіть
Землі  своєї  й  роду.
Звільніться  від  чужих  лахміть,
Що так  псують  вам  вроду.
 
Впустіть  у  душі  сонце  й  лад,
Відчуйте  в   тім  потребу.
Веде  цей  шлях,  ні,  не  назад,
Дорога  ця  --  до  себе.
 
 
 
 
 
 
Старечий  голос  жебонить,
Як  весняний  струмочок.
Дід  поспіша  сказать  мені
Усе,  що  може  й  хоче,
 
Мов  злотоустий  богослов,
Все  так  повчально  й  строго.
А  я  така  невдячна  --  знов
Занурилась  у  спогад.
 
…Сказав  мудрець:»Процес  пішов!»
І  стало  все  можливим.
І  відродились  клуби  знов
Веселих  і  кмітливих.
 
Таких  команд,  що  зали  рвуть,
Тепер  --  у  кожнім  виші.
В Москву  найкращих  повезуть
Змагатись,  як  раніше.
 
І  кожна  мріє:  доведе,
Що  лиш  вона  --  найкраща
З  усіх  команд,  що  в  СНД,
А  інші всі  --  ледащо.
 
Видовище  в  усій  красі
Канал  транслює  теле,
І  дивляться  його  усі
В   містах,  містечках,  селах.
 
А  в  хлопців  --  аж  киплять  уми  --
Веселі,  безшабашні!
За наших  вболівали  й  ми,
Поїхали  ж  і  наші.
 
На  глум  тяжкий,  на  лихо  нам.
Жахлива  осорома!
В  Москву  вони  поїхали!
Сиділи  б  краще  вдома!
 
 
 
 
 
 
Бо  роблять  що  --  не  відали,
Приємно  розважались:
З герба  держави  рідної
Відверто   насміхались.
 
На  ніжках  дошку  принесли
На  сцену  і  зухвало
Свою  дотепність  почали
Демонструвати  залу.
 
Шматочки  крейди  у  руках,
І  почали  завзято
Знак  українського  герба
На  дошці  малювати.
 
Малює  перший:»Ето  я!»
«І  я!»  --  малює  другий.
«А  мєжду  намі  што,  друзья?  --
Ошкіривсь  недолуго.
 
А  зал  очікує,  притих.
«Канєшно  же,  бутилка!»
Все  зрозуміло:  в  хлопців  тих
У  головах  так  мілко!
 
А  щоб  подумать  --  де  вже   там!
Чого  хотіли  --  сталось:
Зал  помирав  від  реготу,
До  сліз  Москва  сміялась.
 
Аж  покотом!  Так  смішно  їм!
От-от  живіт  їм  репне!
Як  самолюбство  тішилось
«кмітливих  і  дотепних»!
 
Вдоволено  всміхалися,
Що  догодили  --  раді.
Своя  святиня  хаялась  --
Таки  ж  дотепні  й  справді!
 
 
 
 
 
 
Ну,  не  сяга  в  них,   --   тим  то  й  ба!  --
Світогляд  вище  пляшки,
Тому  символіку  герба
Їм  зрозуміти  важко.
 
От  недолугість  виставлять
У  залах  велелюдних  --
Оце  забава  для  хлоп”ят!
Історію  вчить  --  нудно.
 
…Сорока  скрикнула.  Той  крик
Мене  з  задуми  вивів.
Я  озирнулася.  Десь  зник
Мій  співрозмовник  дивний.
 
А,  може,  діда  й  не  було?
Примарився  та  й  годі?..
Сорока  зблиснула  крилом.
Я   переводжу  подих.
 
Можливо,  задрімала  я
На  теплому  осонні…
Тоді  ж  трисуття   звідкіля
У  мене  на  долоні?
 
Маленький  срібляний  значок  --
В  долоні  жолобочку,
Ще  й  вушко  зверху,  щоб  його
Носити  на  шнурочку.
 
Це  ж  оберіг!  Я  в  синь  небес
Із  вдячністю  дивлюся.
За  подарунок  щедрий  цей
Спасибі  Вам,  дідусю.
 
І  за  науку,  що  збагну
Колись,  а  не  сьогодні.
Напій  зі  смаком  полину
Рятує  від…  безодні…
 
 
 
 
 
 
…Я  привезла  додому
І  радість,  і  журбу,
Бо  рідний  світ  знайомий
Став  не  таким,  як  був.
 
Хоч  був  завжди  мінливим,
Але  чому  тоді  ж
Так  заболів  мені  він,
Як  не  болів  раніш?
 
І  хата  моя  рідна,
Що  гріє  мене  ще,
Враз  так  запахла  дідом
І  маминим  борщем,
 
Молозивом  і  сіном,
Соломою,  зерном,
І   ластівками  --  сіни,
Холодна  піч  --  вапном.
 
В  кутку  висить  ікона
Прабабина,  стара…
Невже  ці  перегони  --
Чиясь  нечесна  гра?
 
Облудно  світом  править,
В  чиїх  руках  кермо.
Не  знаємо  тих  правил,
Тому  й  програємо.
 
Хто  скаже,  як  облишить
В  минулому  журбу,
І  що  зробить,  щоб  більше 
В  чужу  не  грати  гру?
 
Виходить,  що  даремно
Чужим  богам  молюсь…
Он  дивиться  на мене
Замучений  Ісус.
 
 
 
 
 
 
Хоч  фарба майже  стерлась,
Та лик  ще  проступа.
А  віра  моя  вмерла,
Наївна  і  сліпа…
 
Ти   знав  тоді,  Ісусе,
Що  гинув  мій  народ.
Ти  б  мусив  зупинити
Непроханих  заброд.
 
Ти  не  спинив  бандитів…
А  били  ж  --  будь  здоров!
Учив  прощать,  любити.
То  це  така  любов?
 
Посів  чужий…Під  рало!
Не  чують  --  не  кричіть.
Дивився,  як  вмирали
В  тій  бійні  русичі.
 
Дивився,  не  втручався
У  дії  чорних  ряс.
Спас ителем  назвався?
Чому  ж  ти  їх  не  спас?
 
Їх  крик  іще  й  сьогодні
Нам  чути  з  тих  віків.
То  мученики  горді
За  віру  прабатьків.
 
То  душі  все  невинні,
В  терновому  вінці.
Та  їх  імен  красивих
Не  внесено  в  святці.
 
Чужих  же  --  хто  їх  знає?  --
Шануй  чужих  святих!
Вже  й  днів  не  вистачає
В  календарі  для  них.
 
 
 
 
 
 
Бо  наповзли,  як  гусінь,
Усіх  звели  на пси.
Богів  моїх,  Ісусе,
Пощо  прогнав  єси?
 
Невже  й  поміж  богами
Теж  приязні нема?
І  каяття  --  ні   грама,
Мов  не  людей  ламав.
 
Ламав  --  хребет  не  хруснув
У  славної  Руси.
Богів   моїх,  Ісусе,
Пощо  прогнав  єси?
 
Невже  тобі  миліше
Не  сонце,  а  пітьма?
Замість  веснянок,  тішить
Твій  слух  мотив  псалма?
 
Не  викликають  усміх
Старих  ченців  баси?
Богів  моїх,  Ісусе,
Пощо  прогнав  єси?
 
Прогнав  із землі.  А  із  неба?
Із  неба  куди  проженеш?
Поплічників  справді  не   треба?
І  друзів  не  хочеться   теж?
 
Авжеж,  не  забув,  яка  плата
Дісталась   тобі  --  дикий  рев
У  вікна  палацу  Пілата,
Де  натовп  горлянки  дере.
 
То,  звісно,  було  не  останнє
Поріддя  брудне  сатани.
Учора  гукали:»Осанна!»
Сьогодні  кричать:»Розіпни!»
 
 
 
 
 
 
Авжеж,   то  було  саме  так:
Майдан  очманілого  люду.
Бо  зрадили  всі,  а  собак
Навішали  тільки  на  Юду.
 
Отак:  наплював  і  розтер.
Та  давнє  злословити  нащо?
З  тобою,  Ісусе,  й  тепер
Також   учинили  не  краще.
 
Всі  пастирі  й  вівці  твої
(а  кожен  з  них  --  спритний  міняйло),
Блюдуть  інтереси  свої,
для них   ти  --  лиш  цап-відбувайло.
 
Усі  із  підленьким  хи-хи,
(всім  хочеться  солодко  жити)
На тебе  скидають  гріхи,
Щоб  знову  спокійно грішити.
 
Довкола  ж бо  скільки  спокус!
Всі  ж  --  Євині  діти рідненькі.
За  них  знов заплатить  Ісус,
І  всі  вони  знову  чистенькі.
 
І  скільки  ще  буде  халеп!
Як  губить  людей  дармовизна!
Із  церкви  зробили  вертеп,
З  релігії  --  вигідний  бізнес.
 
Тому  й  кровоточать,  і  плачуть
Ікони  впродовж  всіх  віків,
Бо  в  серці  Ісуса  гарячім
Стримлять  ножі  наших  гріхів.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
13
Не  думала  про  це  раніше,
І  ось  він,  час  цей  настає,
Коли вже  заболіло більше
Мені  вселенське,  ніж  своє.
 
Бо  ті,  що  лізуть  звідусюди,
Нас  пхають  з  хати  у  хліви.
Ну  що  ж  ви,  люди? Що  ж   ви,  люди!
Невже  проїли  гідність  ви?
 
То  вже  не  я  --  земля   то  плаче,
Тебе   благає:  не  хились!
Мій  співбесіднику,  земляче,
Почуй  мене  і схаменись.
 
Скажи  собі:  не  будь  свинею!
І  озирнися  навкруги:
Той  хрест  несе,  той  --  ахінею
В  пориві  намірів  благих.
 
А  втім,  і  не  благих  насправді,
Важливо  --  щоб  повірив ти.
Ще  й  істину  покажуть  радо,
От  тільки  добре  заплати.
 
І  скільки  їх  тут  розвелося,
Ловців  людської  глупоти!
Віддав  їм  золото  колосся…
Та  все  віддав,  та  ще  й  платив.
 
В  корито  звично  писок  тицяв,
Не  пробував  ловити  птиць,
Бо  журавлі  (та  і  синиці)
Літають  вище  годівниць.
 
І  треба  голову  підняти,
Щоб їх  побачити  б  хоча…
Ти  душу  не  впусти  у  п”яти
І  не  пустись  навтікача.
 
 
 
 
 
Піднімешся  --  й  тієї  ж  миті
Ти  зробиш  відкриття  своє,
Що,  крім  землі,  на  цьому  світі
У  нас  іще  і  небо  є.
 
І  ти  побачиш,  вперше  ніби,
Піднявши  очі  від  борщів,
Як  райдуг   кольорові  німби
Вінчають  голови  дощів.
 
А  те,  що  за  життя  не  відав,
Лише  на  фініші  збагнеш:
На   «Мерседесі»  в  рай  не  в”їдеш
І  яхтою  не  запливеш.
 
Ти  й  п”ятака  не  зможеш  взяти,
І  не  тому,  що  сторожі
Із  ним  не  пустять  --  де   сховати?
Нема  кишені  у  душі.
 
Хоч  легко  стороннім поради давати,
Не  скинеш  з рахунку,  хоч як  не  крути:
Життєві  шляхи  --  не  пряма  автострада,
Буває,  що легше  узбіччям  іти.
 
І  все  ж  пам”ятай  від  самого  ще  старту:
От  рушив  і  йди,  не  звертай,  не  спинись.
Прямої  дороги  лякатись  не  варто,
Тієї  також,  що  то  вгору,  то  вниз.
 
Можливо,  що  хтось  тебе  раптом  покличе
(спочити,  мовляв,  перевести  свій  дух)
На  тихе,  зручне  і  спокійне узбіччя
З дороги,  де  гамір,  тривоги  і  рух.
 
Ти  можеш  зійти,  і  тебе  не  осудять
Із  ста  чоловік  --  не  повіриш!  --  всі сто!
Але  зрозумій:   не  ставай  страхопудом  --
За  тебе  твій  шлях  не  здолає  ніхто.
 
 
 
 
 
 
….Тобі  не  нудно  слухати,  що  баба
Отут   плете  байки  вже  цілу  ніч?
Та  вже  терпи,  коли така  нахаба.
Завжди  одна..  Хоч  подругу  поклич.
 
Що  відійду  сьогодні --   я  не  знала…
Як  через  сон  до  неї  докричать?
Хай  би  собі  козу  мою забрала
І  молочком  поїла  онуча.
 
Бо  шкода,  якщо  зять її  заріже.
Хай  би  жила,  ще  не  стара  вона,
І  не  бриклива,  тиха,  і  на  їжу
Не  вередлива.  Їм  же  --  свіжина.
 
Заріже  зять   козу  мою,  заріже,
Бо  хто  тут буде  доглядать  її?
З”їдять,  авжеж,  козине  м”ясо  ніжне.
Просить  хіба?..Та  що  слова  мої?!
 
Пообіцяти  можуть,  тільки  діти
Забудуть  швидко  все  у  метушні.
А  мати …Що  ж,  вона  вже  на  тім  світі,
Не  знатиме,  жива  коза  чи  ні….
 
А  буде  так,  і  не  врятують  ріжки.
Їм  буде  в  радість  кожен  кілограм…
Пробач,  сіренька,  як  тебе  заріжуть,
З   тобою  вже  зустрінемося   там.
 
Пробач…Пробач  і  доброго,  і  злого.
Мабуть,  для  цього  ця  остання  мить.
Підкаже  хто,  у  кого  ще,  у  кого
Мені  тепер  пробачення  просить?
 
Болить  душа,  а ще  страждає  тіло.
Мені  пробачить  той,  ВЕЛИКИЙ  ХТОСЬ,
Чого  робити  я  і  не  хотіла,
Та  все  ж  таки  зробити  довелось?
 
 
 
 
 
 
Так  соромно  тепер  за  малодушшя!
Хоч так  робити  більше  зареклась,
Мене     сумління  палить,  мучить,  душить,
Але  минуле  виправити  --   зась!
 
Простіть  мене  усі,  із  ким  зустрілась,
І  ті,  із  ким  зійтись  не  довелось.
Простіть  мої  меди  й  отруйні  стріли,
Якими  зачепила  я  когось.
 
Простіть  мої  діла  і  недіяння,
І мною  не  підкорений  Парнас!
Простіть  мене,  усі  гучні  майдани,
Що  з  прапором  не  вийшла  я  на  вас.
 
Простіть  усе,  що  пригадати  годна,
І  що  забула  чесно,  не  зі  зла.
Простіть  за  все,  що  я  аж  до  сьогодні
Не  встигла,  не  зуміла,  не  змогла…
 
…От  згадую   --  і  серце  моє  тенька.
Спасибі,  хатко,  що  була  тепленька,
Що  захищала  від  дощу  і  стужі,
Що  в вікна  зазирали мальви  й  ружі.
 
Вклоняюсь  двору  --   був  таким гостинним
І  слався  всім  під  ноги   споришем,
І  стежечці  отій,  що  понад  тином
Поміж  трави  крутилася  вужем.
 
За  холодок  старій  спасибі  груші
І  що  була  врожаями  рясна.
Усім  пісням,  що  зцілювали душу,
Тому  й  не  стала  сухарем  вона.
 
Для  хвіртки  слово  теж знайду  хвалебне:
Стрічала  й  проводжала  ти  мене,
Вертаючись   додому,  я  за  тебе
Хапалась,   мов  за  коло  рятівне.
 
 
 
 
 
 
Колодязю  сказати  ще  годиться
Спасибі  за  смачну  його  водицю,
І  ластівкам,  що  двір  мій  не  минали,
І  цвіркунам,  що  гарно  колисали.
 
Я  дякую,  доле,  тобі
За  радість  сердечну  і  біль,
За  небо  безкрає  і  жовте  колосся,
За  все,  що  здійснилось,  і  що  не  збулося,
За  злети  й  падіння,
За   світло  і  тіні,
За сонце  і  сніг,
За  сльози  і  сміх,
За  ранок  і  вечір,
За  щебет  малечі,
За  щирість  і  заздрість,
Любов  і  ненависть.
Спокуси  й  принади,
За  вірність  і  зраду,
За  працю,  неспокій,
За  вічні  уроки,
За  цвіт  весняний  і  осінній  плід,
За  ті  стежки,  де  я  лишила  слід,
За  втрати,  помилки  і  відкриття  --
За  все,  що  зветься  на  землі  життям.
 
 
Кружляє  Земля, оповита  стрічками
Широких  доріг  і  простеньких  шляхів  --
Бувають  гладенькі,  бувають  і  ями,
Заметені  снігом,  і  мокрі,  й  сухі.
 
Коли  в  нас  з”явилися  перші  дороги?
Ну,  звісно  ж,  тоді,  як  і перші  вози.
Хтось  мудрий  уперше  запріг  круторогих,
Змахнув  батіжком:  ну ж бо,  сивий,  вези!
 
Дорога  --  це  рух,  і  по  ній   треба  їхать,
Вона  визначає,  хто  й  ким  отут  є.
Комусь  треба  швидко,  комусь  --  краще  тихо,
Там    --  хтось  обганяє,  а  хтось  відстає.
 
І  міряли  відстань  колеса  і  ноги,
І  все  було  б  добре,  та  в  тім   то  і  річ,
Що,  хочеш  чи  ні,  а  немає  дороги
На  нашій  землі  без  вузеньких  узбіч.
 
Минали  роки,  і  летіли  сторіччя,
Світився  у  небі  ясний  Зодіак.
Тепер  без  доріг (а  також  без  узбіччя)
В  житті  обійтися  не  можеш  ніяк.
 
І  треба  поглянути  правді  у  вічі,
Що  з часом  вже  склалося  так  між  людьми:
Для  когось  --  дорога,  для  когось  --  узбіччя,
І  хтось  --  на  колесах,  а  хтось  --  чобітьми .
 
Спокійно  було  вороним  тут  і  чалим
Розмірено  воза  тягнути,  та  ось
Прийшов  час новий,  почалось:  загарчало,
І  так  закрутилося,  так  понеслось!
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
За  звичкою  хтось  так  і  ходить  скрізь  пішки,
Для  когось  життя  --  безкінечна  їзда.
Одні  поспішають,  а  іншим  --  неспішно.
Лишається  загадка.  Хто  розгада?
 
Питання… Питання і  більше  нічого.
Де  відповідь?  Як  прочитати  з  облич?
Що  кида одних  на  широку  дорогу?
Що  змушує  інших  триматись  узбіч?
 
Чому  по  дорозі  їм  їхати  лячно?
Чи  швидкість  лякає,  чи  гуркіт  страшний?
Чи  прагнуть,  щоб  --  тепло,  безпечно,  обачно?
Дорога  --  то  вітер,  то  вир,  чорторий.
 
Хтось  любить  неспокій, а  хтось  вибирає
Для  себе  узбіччя  спокійне,  як  піч.
Воно,  безперечно,  завжди  буде  скраю  --
Стара  філософія  сірих  узбіч.
 
А  душу  потішить  маленька  розрада,
Що  цілі  і  ноги,  і  гриви,  й  хвости.
Бо  ти  --  просто  збоку,  а  це  --  не  позаду.
Це  просто  --  коли ні  зусиль,  ні  мети.
 
Урветься  терпець  і  змахне  батожищем
Не  мачуха  --   доля  (ну,  звісно  ж,  не  мед!),
з  усіх  чотирьох  по  плечах  оперіщить
І  змусить,  хоч  равликом,  йти  уперед.
 
І  маєш  іти,  не  лихий  і  не  добрий,
А  просто  ніякий  ітимеш,  авжеж,
І  прийме  в  обійми тебе  сивий  обрій,
Як  врешті  до  нього  колись  доповзеш.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Якщо  ж   ти  не  встигнеш  сплатити  рахунки
До  часу,  який  тобі  визначив  Бог,
У  тіла  тісний  і  задушливий  бункер
Повернешся  знов,  щоб  віддати  свій  борг.
 
І  вечір  пливтиме,  і  зірветься  листя,
Поллються  із  хмари  струмки  і  річки.
І  дівчинка  плакати  буде  в  колисці,
Затиснувши  жаль  у  тугі  кулачки.
 
І  що  то  для  Всесвіту  сльози  дитячі?
Як плакать  не  будеш  --  почуєш  мій  клич.
Почавсь  відлік часу.  І  знову  маячить:
Дорога  --  узбіччя,  дорога  --  узбіч…
 
 
2003  --  2013 рр.
  • 4471 просмотр