(мову, стиль, пунктуацію перекладачів збережено)

Блюз
У нього душа літає у вітрі, 
Він чує звуки небесних послань, 
Шукає розраду десь в повітрі, 
Відкриє досі невидиму грань...
 
Самотня гітара через плече, 
Хриплий голос серед облуд, 
Весь світ кудись у прірву несе, 
А в нього свій магічний талмуд...
 
Акорди збираються в щільне кільце, 
Щоб розбити нарешті стіну, 
І завжди знайдеться красиве слівце, 
Щоб збудити дрімаючих з сну... 

Десь по дорозі до власного додому, 
Можна сотні разів помилятись, 
Набити на цьому велику оскому, 
Та все ж нізащо, нізащо не здатись... 
           Переклад «Мандрівника» з ресурсів Інтернету

Лиш вітер тобі відповість
Скільки доріг людині пройти, 
щоб справді людиною стать? 
І скільки голубка морів пролетить, 
щоб берег свій відшукать? 
І  скільки снарядів іще рвонуть 
і  коли заборонять війну? 
Лиш вітер тобі на це відповість. 
Лиш вітер тобі відповість. 
Скільки років  потрібно горі – 
зрости і розпастись на пил? 
І скільки  деяким людям рости, 
щоб волі сягнуть, мов  крил? 
І скільки можна оббріхувать світ, 
вдаючи, що усе як слід? 
Лиш вітер тобі на це відповість. 
Лиш вітер тобі відповість. 
Скільки треба вдивлятись увись, 
щоб небо сяйнуло в очу? 
І скільки людині потрібно вух, 
щоб в світі весь плач почуть? 
І скільки смертей пережити вщерть, 
щоб змірять людськую смерть? 
Лиш вітер тобі на це відповість. 
Лиш вітер тобі відповість. 

Часи, вони ж міняються 
Гей, збирайтеся люди,
Де б ви не були,
І погляньте, як води
Кругом прибули.
І погодьтесь, що скоро
Ви змокнете всі.
Доки сонце вам
Усміхається –
Далі треба пливти,
Щоб на дно не піти,
Бо часи, вони ж міняються… 

Йдіть письменники, йдіть
Ясновидці пера.
І розплющуйте очі —
Це ваша пора!
І не кваптесь на висновки —
Все ж бо кипить;
Тут не важно, хто перший,
Хто ще біжить.
Переможений вчора
Переможе за мить,
Бо часи, вони ж міняються.

Йдіть сенатори, йдіть,
Відгукніться в одвіт.
Лиш не стійте у дверях,
Не блокуйте нам вхід.
Хто утратить розгін,
Той загрузне і квит;
А на вулиці бій
Розгоряється.
Він струсне ваші стіни,
Розтопить, як лід,
Бо часи, вони ж міняються.

Йдіть батьки й матері,
З усього світу йдіть.
І не лайте, чого
Не змогли зрозуміть.
Ваші доньки й сини
Без команд вміють жить,
Ваша давня дорога
Кінчається.
Поможіть їм або
Із нової зійдіть,
Бо часи, вони міняються.

І межа пролягла,
І прокльони летять.
Хто повільний, той зможе
Моторнішим стать.
Так сучасне прийдеться
Минулим назвать;
Так порядок старий
Розпадається.
І хто перший,
Той буде останнім стоять,
Бо часи, вони ж міняються.

Господарі війни 
Гей, владарі війни!
Ви, творці усіх мін,
Ви, творці усіх бомб,
Смертоносних машин.
Ви сховались між стін,
За письмові столи,
Я вас бачу наскрізь,
Де б ви всі не були.
 
Ви, що вмієте сіять
Лиш попіл-золу,
Ви зламали мій світ, 
Наче ляльку малу.
Ви дали автомат
І послали вбивать, 
А самі потікали, 
Бо кулі свистять.

Ви навчились у Юди
Мистецтва брехні: 
«Можна виграть війну!»
Клянетесь ви мені.
Та я бачу наскрізь
Ваші очі й уми,
Немов бачу крізь воду, 
Що стікає в ями.

І ви квапите інших –
Хай під кулі ідуть,
А ви дивитесь, як
Цифри смерті ростуть.
Ви сховались в маєтках,
А кров юнаків
Витікає в грязюку
Тисячами струмків.

Найжахливіший страх
Ви жбурнули усім –
Страх народжувать діток
В світі страшнім.
За загрозу дитині,
Яка ще й не жила,
Ви не варті, щоб кров
В ваших жилах текла.

Що я знаю насправді,
Щоб так говорить?
Ви скажете: молодий!
Ви скажете: вчися жить!
Та я знаю одно,
Хоч молодший за вас,
Сам Ісус би ніколи
Не пробачив би вас.

Є одне запитання,
Гроші можуть усе,
Чи вам куплять прощення?
О, ви вірите в це!
Та на смертному ложі
Не спасуть бариші,
Бо ніякі вам гроші
Не відкуплять душі.

І я вірю, що ви
Скоро всі помрете.
Я піду за труною
В це полудне бліде.
Я копатиму яму, 
Я гукну: «Опускай!»
І нарешті я впевнюсь, 
Що ви мертві. І край.

Проливний дощ скоро вдарить
А де ж ти бував, мій синку малий?
А де ж ти бував, улюблений мій?
Я лазив на двадцять імлистих верхів'їв,
Я брів шістьома кривими дорогами,
Я дерся крізь нетрі семи темних пралісів,
Я був біля мертвих п'ятьох океанів,
Я виходив тисячі миль в пащі цвинтаря,
І проливний, і проливний, і проливний, і проливний,
І проливний дощ скоро вдарить.

А що ж ти бачив, мій синку малий?
А що ж ти бачив, улюблений мій?
Бачив я немовля і вовків кругом нього,
Бачив шлях із алмазів і нікого на ньому.
Бачив гілку суху, із якої кров капала,
Бачив зали, де кров з молотків цебеніла,
Бачив білу драбину, затоплену хвилями,
Бачив безліч промовців, язики в них поламані,
Бачив зброю і леза в руках малих підлітків,
І проливний, і проливний, і проливний, і проливний,
І проливний дощ скоро вдарить.

А що ж ти чув, мій синку малий?
А що ж ти чув, улюблений мій?
Я чув, як грім гуркотів застережливо,
Я чув гуркіт хвилі, що може втопити світ,
Я чув сто барабанщиків, їхні руки мигтіли,
Я чув шепіт мільйонів, ніхто їх не слухав,
Я чув стогін голодного й сміх надовкола,
Я чув пісню поета, що вмер у канаві,
Я чув плач, то був клоун на темній алеї,
І проливний, і проливний, і проливний, і проливний,
І проливний дощ скоро вдарить.

А що ж ти зустрів, мій синку малий?
Кого ж ти зустрів, улюблений мій?
Я зустрів малюка біля мертвого поні,
Я стрів білого пана, що гуляв з чорним псом,
Я зустрів юну жінку, її тіло палало,
Я зустрів одну дівчину, вона дала мені райдугу,
Я зустрів чоловіка, зраненого любов'ю,
Я зустрів чоловіка, зраненого ненавистю,
І проливний, і проливний, і проливний, і проливний,
І проливний дощ скоро вдарить.
 
А що ти робитимеш, синку малий?
А що ти робитимеш, улюблений мій?
Я збираюся йти, поки дощ не ударив,
Я піду у найглибші, найдрімучіші нетрі,
Де людей так багато, а їх руки порожні,
Де частинки отрути наповнюють води,
Де хатинка в долині зустрічає в'язницю,
А обличчя катів завжди добре приховані;
Там де голод бридкий, а про душі забули,
Там де чорний це колір, а нуль це твій номер,
І я це розкажу, я цим буду жити і дихати,
І відлунням від гір увійду в кожну душу,
І я буду пливти, аж прийдеться тонути,
Та я чутиму пісню іще й не почавши співати —
І проливний, і проливний, і проливний, і проливний,
І проливний дощ скоро вдарить.

Містер Тамбурин
Гей, Містер Тамбурин, чувак, заграй мені!
Я не сплю, я не кваплюся, я підожду.
Гей, Містер Тамбурин, чувак, заграй мені!
На світанні-дзеленчанні за тобою піду.

І нехай царство розвіялося в дим,
доторком одним,
залишився я ні з чим, але не сплячим.
Невже я утомився, ні, я вічно на ногах,
та темно у домах,
а старі провулки вимерли неначе.

Гей, Містер Тамбурин, чувак, заграй мені!
Я не сплю, я не кваплюся, я підожду.
Гей, Містер Тамбурин, чувак, заграй мені!
На світанні-дзеленчанні за тобою піду.

Візьми мене у мандри в магічному човні,
вже й очі вдалині, вже й пальці на струні,
вже й ноги ледве ждуть, щоб вирушити в путь я
не баритимусь.
Ходім куди завгодно, я розчинюся в нім,
у танці у своїм, із ритмом із твоїм –
о, я йому коритимусь! 

Гей, Містер Тамбурин, чувак, заграй мені!
Я не сплю, я не кваплюся, я підожду.
Гей, Містер Тамбурин, чувак, заграй мені!
На світанні-дзеленчанні за тобою піду.

Хай почуєш ти кружляння і гойдання й вічний сміх —
це розвага на весь вік, це утеча нас усіх,
але крім небес немає огорожі.
І як почуєш вихори вертких стрибучих рим,
що ціляють в тамбурин, це лиш клоун, Бог із ним,
він за привидом старим все женеться і ніяк
догнать не може.
 
Гей, Містер Тамбурин, чувак, заграй мені!
Я не сплю, я не кваплюся, я підожду.
Гей, Містер Тамбурин, чувак, заграй мені!
На світанні-дзеленчанні за тобою піду.
 
Дай почезнути у нетрях димових кілець ума,
під руїнами всіма, вдалині од зимних мрев,
переляканих дерев, на вітристі береги,
де не з'явиться туги недремна варта.
Танцювать з алмазним небом у розкрилених руках,
силуетом на морях, із майданами піску,
власну пам'ять і судьбу заховавши в глибину,
дай забути про сьогодні аж до завтра.
 
Гей, Містер Тамбурин, чувак, заграй мені!
Я не сплю, я не кваплюся, я підожду.
Гей, Містер Тамбурин, чувак, заграй мені!
На світанні-дзеленчанні за тобою піду.

Сон Боба Дилана
На захід потяг швидко мчав,
Я ліг і трохи задрімав,
І приснивсь мені сон, повний згадок ясних —
Про мене і друзів найперших моїх.
 
Вдивляюсь майже зі слізьми
В кімнату, де сиділи ми,
Де ми перейшли стільки всяких штормів,
Сміючись і співаючи до ранкових гудків.
 
Довкола пічки ночі й дні,
Були розмови і пісні,
Ми нічого не мали, нам хватало цілком,
Жартували й співали про світ за вікном.
 
Серця простягнуті навстріть —
Ми не збиралися старіть,
Ми гадали, що так тільки жити і варт,
Наші шанси були десь один на мільярд.
 
Як чути холод і тепло,
Так чули ми добро і зло,
І ніхто з нас подумати навіть не міг —
Наша путь розлетиться на сотні доріг.
 
Багато днів перегуло,
Багато всякого було,
І багато доріг кожен з друзів пройшов,
І ми більше ніколи не бачились знов.
 
Я жду, я жду, я жду дарма —
В кімнаті б стрітися з усіма.
Десять тисяч зелених віддав би умить —
Тільки б наше життя ми могли воскресить.
         Переклад Миколи Байдюка