Написання романів споріднене розраді або полегшенню болю…

Кадзуо Ісігуро

        Кадзуо Ісігуро – лауреат Нобелівської премії з літератури 2017 року, один із найяскравіших прозаїків у сучасній літературі. Народився майбутній письменник 8 листопада 1954 р. в японському місті Нагасакі у родині океанографа Сідзео Ісігуро і його дружини Сізуко. У 1960 році родина Кадзуо емігрувала до Великої Британії, до міста Гілфорд у графстві Суррей, де його батько проводив дослідження у Національному інституті океанографії. Кадзуо відвідував початкову школу Стафтона, а пізніше середню школу Вокінг у Суррей. Після закінчення школи взяв «академічну відпустку» і вирушив у подорож до США та Канади, де почав працювати у журналі та надсилати музичні демо-записи до студій звукозапису.
        У 1974 році вступив до Кентського університету та закінчив його у 1978 році, отримавши ступінь бакалавра мистецтв з англійської мови та філософії. Присвятивши рік літературній діяльності, продовжив навчання в Університеті Східної Англії, де отримав ступінь магістра мистецтв із писемності. Наразі письменник проживає у Лондоні з дружиною Лорною Макдуголл та дочкою Наомі.

        Не зважаючи на те, що Кадзуо вибрав письменство, любов до музики супроводжує його все життя. Він написав у співавторстві чотири пісні для джазової співачки Стейсі Кент для альбому 2007 року «Breakfast on the Morning Tram» та примітки до її альбому «In Love Again». Він і зараз продовжує грати на акустичній гітарі, як стверджує сам Кідзуо, «не гірше за середнього аматора».

        Музичні коди також пронизують літературну творчість письменника, за їх допомогою автор розкриває психологію та внутрішній світ героїв своїх творів. Так, у романі «Залишок дня» («На схилі дня») нестача музичних обертонів у характеристиці головного героя дворецького Стівенса опосередковано передає внутрішню «глухоту» персонажа, скутість та емоційну бідність світосприйняття «ідеального дворецького». Музична палітра пізніших текстів Ісігуро багатша – музичні лейтмотиви та асоціації активно функціонують у романах «Коли ми були сиротами» та «Не відпускай мене». Музика ніби відтіняє ті травматичні жахіття, які переживає людина, котра потрапивши до іншого світу, змушена розчинитися, скинути шкіру, аби віднайти себе у ньому. Музика допомагає людині у прагненні гармонії, якої в сучасному світі досягнути неможливо. У «Віолончелістах», новелі «Ноктюрн», романі «Невтішні» герої шукають підґрунтя у минулому, сповненому індивідуальних і колективних травм [28, с. 9].

        Ісігуро – «свідомий мультикультураліст», він сам не раз зізнавався в інтерв’ю, що хоче бути письменником глобального світу. Замикання у просторі однієї культури для нього немислиме. Культурницький ізоляціонізм травмує, а відмова від свого не означає нівеляції етнічної ідентичності, просто на якомусь етапі ти розчиняєшся в амальгамі інших культур і голосів, якими живе, наприклад, сучасний Лондон.

        Літературна кар’єра Кадзуо Ісігуро розпочалася у 1981 році після публікації трьох оповідань в антології «Впровадження 7. Оповідання нових письменників».

        Вже перший роман письменника «Тьмяні обриси пагорбів» («Прозорий серпанок над горами») (1982) здобув премію Королівського літературного товариства «найкраще втілення відчуття місця». Цей факт засвідчує, наскільки велику роль у творчості К. Ісігуро відіграє простір, змішування топосів, проектування їх на мультикультурну перспективу. Його герої відтворюють ідентичність, яка подібна до калейдоскопа. Ця ідентичність промовляє голосами різних культур, які й дають нову енергію для самопізнання і загалом для життя.

        Проте всесвітню славу Кідзуро приносить роман «Залишок дня», за який автор у 1989 році здобув Букеровську премію (при цьому члени Букеровського комітету проголосували за роман одноголосно, що трапляється нечасто). Критики відзначали, що японець написав «один із найбільш британських романів ХХ століття». Його порівнювали з Джозефом Конрадом і Володимиром Набоковим, яким також вдалося написати твори вищого ґатунку не на рідній для них мові. У 1993 році за цим твором було знято однойменний фільм з відомими акторами Ентоні Хопкінсом та Еммою Томпсон у головних ролях. Фільм пройшов з величезним успіхом і дістав вісім номінацій на «Оскар».

        Ісігуро прагнув у творчості органічно увібрати в себе автентичні місця англійського світу, ключові поняття, які визначають англійський спосіб життя. Проте «японськість» письменника все одно не нівелюється, вона простежується у багатьох його творах. Так, роман «Тьмяні обриси пагорбів» оповідає про Ецуко – вдову із Японії, що живе в Англії. Після самогубства дочки її переслідують спогади про руйнування та відродження Нагасакі. У романі «Митець плинного світу» (1986) через розповідь обтяженого особистим військовим минулим художника Мацуї Оно досліджується ставлення японців до Другої світової війни. Роман став книгою року у Великій Британії та отримав премію «Вітбред».

        У 1995 році був опублікований найскладніший за стилістикою роман Ісігуро «Невтішні» з численними літературними і музичними алюзіями. Дія цього роману відбувається у невідомій центральноєвропейській країні й у наш час, тоді як усі попередні твори Ісігуро наповнені ремінісценціями минулого. Герої прагнуть індивідуалізації, самозречення і самостворення в новій системі культурних цінностей, щоправда, досягають цього далеко не всі. Поляк Ян переживає зіткнення з травматичним минулим, Тібор сподівається на щасливий шанс у майбутньому. Вибиваються з цього ряду «розбитих» і «нереалізованих» персонажів кінозірка Лінді Гарднер та її випадковий знайомий саксофоніст – пацієнти клініки пластичної хірургії в Каліфорнії, які порозумілися між собою. Для творчості Ісігуро загалом характерне зіткнення індивідуальної та колективної пам’яті.

        Дії наступного роману «Коли ми були сиротами» (2000) відбуваються у Шанхаї у першій половині ХХ століття. Це історія розслідування приватним детективом таємничого зникнення його батьків двадцять років тому. Тут Ісігуро повертається до свого улюбленого прийому блукань у минулому.

        Роман автора «Не відпускай мене» (2005) було включено у список 100 найкращих англомовних романів усіх часів за версією журналу «Тайм». За словами самого автора, у цьому романі він намагався створити узагальнену метафору людського буття і показати силу людської любові та дружби, які виникають, незважаючи на зовнішні обставини. Дія роману відбувається а «альтернативній» Британії кінця ХХ століття, де в спеціальному інтернаті вирощують майбутніх донорів органів для клонування. Світу клонів притаманні східні коріння автора, так званий «японський акцент». Розповідь від першої особи, суб’єктивізм, використання багаточисленних натяків, замовчувань, наявність точних конкретних деталей аж до фотографічності зображень безпосередньо пов’язані з особливостями японської ментальності та традиціями японської літератури [43, с. 332]. Він поєднує у собі ознаки романа-антиутопії та серйозної реалістичної розповіді з елементами притчі. Тут, як і в інших творах Ісігуро, читач стикається з декількома часовими та просторовими пластами [43, с. 327-328]. У 2010 році вийшла екранізація роману під назвою «Ніколи не відпускай мене» (режисера Марка Романека з Кері Малліган, Ендрю Гарфілдом та Кірою Найтлі в головних ролях).

        Останній роман письменника «Похований велетень» має свою дивовижну історію. Біля десяти років тому Кадзуро написав перші п’ятдесят сторінок нового роману, але раптом його охопили сумніви, бо роман був зовсім несхожий на те, що він писав раніше – це була міфологічна казка, події в якій розвивались приблизно півтори тисячі років тому у фантастичній Англії, населеній велетнями, ельфами, лицарями та драконами… Відклавши книгу, написав збірку коротких оповідань. Він не повертається до роману шість років. І ось «Похований велетень» нарешті було опубліковано, і це найдивовижніша, найризикованіша та найсміливіша робота, яку будь-коли представляв Ісігуро за свої 33 роки письменницької кар’єри. Роман охоплює багато тем його творчості, наприклад, пам’ять та її викривлення, нездатність лицем до лиця зустрітися з минулим.  «Похований велетень» також демонструє кардинальний відхід від суворості та емоційної стриманості романів «На схилі дня» та «Не відпускай мене» - це історія кохання, похмура, меланхолійна, наповнена безвихіддю, роман незвичайний, заворожуючий. Автор переносить нас до Середньовічної Англії. Літня пара, Аксель і Беатріс, залишають своє поселення і відправляються у небезпечну подорож – вони хочуть знайти свого сина, якого не бачили вже багато років. Ісігуро розповідає історію про пам’ять та забуття, помсту та війну, кохання та прощення. Але головне – про людей, про те, наскільки насправді ми самотні.

        Кадзуо Ісігуро – письменник «хисткого», «плинного» світу кінця ХХ – початку ХХІ ст. Етнічний японець став одним із найуспішніших авторів Великої Британії, віртуозним прозаїком, виразником мультикультуралізму в сучасній літературі світу поруч із такими авторами, як В. Найпол, С. Рушді, Х. Курейши тощо. Він майстерно будує захопливу розповідь, уміє занурювати читача у сконструйований світ, подеколи романтичний і сентиментальний, а подеколи жорстокий і холодний. Кадзуо Ісігуро привчає читачів до делікатних спостережень, розвиває художній смак, його творчість – це передусім естетика, а вже потім - проблеми сьогодення [28, с. 9].

        Наразі у доробку Ісігуро сім романів, три збірки оповідань та чотири кіносценарії: «Біографія Артура Дж. Мейсона» (1984), «Гурман» (1987), «Найсумніша музика у світі» (екранізований у 2003 р. режисером Гі Маддіном), «Біла графиня» (екранізований у 2005 році режисером Джеймсом Айворі) [21, с. 5]. А ще Ісігуро – автор двох оригінальних стрічок для телебачення. Він член Королівського товариства літератури. У 2008 році журнал Time включив Ісігуро до списку 50 найкращих письменників Великої Британії з 1945 року [34, с. 12]. Його твори увійшли до сучасної британської класики, а відтак - і до університетських програм. Вони перекладені більш ніж 40 мовами світу [45, с. 15].

        Згідно з метафорично-афористичним визначенням Нобелівського комітету, цьогорічну премію автор отримав за те, що «у своїх повістях потужної емоційної сили відкриває безодню під нашим ілюзорним відчуттям зв’язку зі світом». Літературні критики, які вже висловилися із цього приводу, вважають, що Ісігуро отримав премію цілком заслужено. Він - один з найбільш шанованих та обговорюваних прозаїків сучасності, тому в рішенні Нобелівського комітету немає жодного політичного чи якогось іншого підтексту. До того ж письменник багато зробив для перетворення англійської на універсальну мову світової літератури [45, с. 15]. Прозою Ісігуро неможливо не захоплюватися, але вона смакуватиме тим, хто цінує психологізм і літературу, яка розкриває людину на тлі часу [28, с. 9].