Третій спецвипуск дайджесту присвячений темі формування та розвитку громадянського суспільства в сучасній Україні. Ознаками цього процесу є місцева самоорганізація населення та волонтерський рух. Громадськість має певні можливості впливу на просування державних реформ на основі взаємодії влади і суспільства. В умовах сучасності суспільно-владні взаємини мають інформаційні, організаційні, правові, інституційні форми. Зразком (в контексті надання суспільних послуг) слугують європейські практики забезпечення дієвості інститутів самоорганізації населення.

* * *

 

Березинський В. П.

 

Місцева самоорганізація населення та її роль у становленні громадянського суспільства в Україні

 

У системному вимірі самоорганізація - це процес, в перебігу якого створюється, відтворюється або вдосконалюється організація складної динамічної системи. Тому самоорганізація має місце в системах, що володіють високим рівнем складності і великою кількістю елементів, зв’язки між якими мають відносно стійкий характер.

Місцева самоорганізація населення в Україні в основному реалізується у формах за місцем проживання, основними з яких є:

- органи самоорганізації населення (ОСН);

- об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ);

- житлово-будівельні (житлові) кооперативи;

- громадські організації, переважно із місцевим статусом.

В Україні особливий правовий статус мають органи самоорганізації населення (ОСН), які визначаються як представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин. Саме через ОСН будуються довірчі взаємовідносини, співпраця влади та населення у вирішенні окремих питань місцевого значення. Без ОСН неможливо здійснювати ефективне місцеве самоврядування, так само, як неможливо розвивати місцеву інфраструктуру без урахування очікувань, інтересів та побажань мешканців територіальної громади.

ОСН мають складну громадсько-публічну природу. З одного боку, вони виступають формою участі населення у вирішенні питань місцевого значення і здійснюють передані їм повноваження відповідних місцевих рад, що дає змогу характеризувати їх як орган публічної влади. З іншого боку, ОСН функціонують на громадських засадах, тому їх можна розглядати як специфічну форму самоорганізації громадян за місцем проживання - у межах мікрорайонів, вулиць, кварталів тощо. Це дає змогу характеризувати їх як громадські організації.

В українських реаліях створення ОСН виявляє свою доцільність лише там, де населення вже об’єдналося і становить діючу спільноту. В Україні, незважаючи на доволі обмежені повноваження, ОСН володіють певними перевагами. По-перше, вони формалізують факт об’єднання людей навколо вирішення певних проблем і є формою легалізації цього об’єднання. По-друге, ОСН здійснюють лобіювання інтересів населення в органах місцевого самоврядування.

Функціонування та подальший розвиток ОСН відкриває такі можливості:

- створення нових і модернізація діючих механізмів реалізації місцевої демократії;

- залучення населення до безпосередньої участі у вирішенні питань місцевого значення, тим самим наближаючи процес прийняття рішень про надання відповідних громадських послуг їх споживачам;

- суттєве розвантаження (а за великим рахунком - децентралізація) органів місцевого самоврядування від вирішення тих питань місцевого значення, які можуть бути ефективно вирішені населенням через передачу певних владних повноважень органам самоорганізації населення з відповідними фінансовими та матеріальними ресурсами.

Основними завданнями ОСН є:

1) створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення в межах Конституції і законів України;

2) задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг;

3) участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм.

Інтереси, які можуть реалізовуватися та захищатися через ОСН, є переважно соціальними (наприклад, здійснювати контроль за якістю надаваних житлово-комунальних послуг та за якістю проведених у відповідних будинках ремонтних робіт; організовувати допомогу громадянам похилого віку, інвалідам, самотнім громадянам, дітям-сиротам), економічними (вносити у встановленому порядку пропозиції до проектів місцевих програм соціально-економічного розвитку, до проектів місцевих бюджетів тощо) та культурними (організовувати на добровільних засадах участь населення у здійсненні заходів щодо обладнання кімнат дитячої творчості, клубів за інтересами; сприяти збереженню культурної спадщини, охороні пам’яток історії та культури тощо).

Система ОСН містить три управлінські типи:

- вищий рівень: управи районів у містах, сільські, селищні управи;

- середній рівень: комітети мікрорайонів, житлових комплексів;

- базовий рівень: будинкові, вуличні, квартальні комітети, інші ОСН, створені за територіальною ознакою.

Організація та діяльність ОСН здійснюється з дотриманням принципів законності; гласності; добровільності щодо взяття окремих повноважень сільської, селищної, міської, районної в місті (у разі її створення) ради; територіальності; виборності; підзвітності, підконтрольності та відповідальності перед відповідними радами; підзвітності, підконтрольності та відповідальності перед жителями, які обрали орган самоорганізації населення; фінансової та організаційної самостійності.

Принцип законності означає, що у своїй діяльності ОСН керуються чинним законодавством України, при цьому вони діють за спеціально-дозвільним принципом «дозволено те, що передбачено законом» – на відміну від фізичних осіб, на яких розповсюджується принцип «дозволено все, що не заборонено законом». Адже перший принцип, поширюючи свій нормативний вплив на органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, суттєво обмежує цих суб’єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а другий принцип зумовлює зміст і спрямованість поведінки людини та всіх інститутів громадянського суспільства, яким гарантується можливість діяти будь-яким чином та у будь-який спосіб, не порушуючи індивідуальну свободу, права інших людей чи законодавчо встановлені заборони. Принцип гласності максимально повно розкривається при створенні та у процесі функціонування ОСН.

Цікаво, що за послідовністю першими вказано два принципи – підзвітності, підконтрольності та відповідальності перед відповідними радами і тільки після цього - принципи підзвітності, підконтрольності та відповідальності органів ОСН перед жителями, які обрали цей орган. Виходячи із громадської природи органів ОСН, більш правильним було б спочатку наголосити на їх підзвітності, підконтрольності та відповідальності перед жителями. Останній принцип - принцип фінансової та організаційної самостійності - поки що має здебільшого декларативний характер.

Таким чином, самоорганізація населення в широкому значенні визначається як самостійна організація власної роботи, поведінки людьми (фізичними особами), які проживають у певному локалітеті. У вузькому значенні самоорганізації населення – це представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для реалізації та захисту будь-яких своїх законних прав та інтересів.

Місцева самоорганізація в Україні відіграє важливу роль у становленні громадянського суспільства, відображає рівень демократизації на локальному рівні й у державі в цілому. Досвід демократизації українського суспільства підтверджує, що демократія бере початок «знизу», тобто з особистої участі громадян у розв’язанні конкретних життєвих питань, які безпосередньо стосуються умов їхнього життя.

Грані. - 2017. - Т. 20, № 4. - С. 82-87.

 

Ткач О. І.

 

Становлення і розвиток волонтерства як інституту громадянського суспільства

 

Становлення і розвиток волонтерського руху в Україні на сучасному етапі відбувається за рахунок внутрішніх ресурсів та викликів, наприклад, відродження традицій добровільної допомоги, загальнонаціональний кризовий стан українського суспільства внаслідок різких структурних трансформацій, соціально-політичної нестабільності, а також зовнішніх ресурсів, наприклад, привнесені з-за кордону основи інституту міжнародного волонтерства.

Волонтерський рух як політичний інститут громадянського суспільства є засобом акумуляції соціального капіталу, потужний інструмент політичного, соціального, культурного й економічного розвитку суспільства, який у ринкових умовах сприяє збереженню балансу в політичних відносинах та їх гармонізації, ефективний засіб об'єднання зусиль громадянського суспільства й органів державної влади щодо врегулювання соціальних проблем. Він є базисною передумовою й основою діяльності більшості громадських організацій, способом зниження соціальної напруги, оскільки державні структури неспроможні задовольняти соціальні потреби громадян. Крім того, волонтерський рух є інструментом збереження власної суверенності, розбудження самосвідомості та самоідентичності українського суспільства, підвищення рівня політичної культури, реактивним механізмом громадянського суспільства подолання деформацій розвитку гібридного політичного режиму, засилля корпоративно-кланових суспільних відносин, налагодження комунікації публічної сфери між владними інституціями і громадянським суспільством.

Фактором інституціоналізації громадянського суспільства в Україні стали протестні майдани, зокрема Євромайдан.

Громадянське суспільство може вільно обирати форми свого існування, а тому його інститути можуть бути як формалізованими, тобто такими, що здобули певний, передбачений законодавством, правовий статус у той спосіб, який встановлено офіційно закріпленими нормами права, так і неформалізованими, такими, що засновані на певній стійкій формі спільної діяльності учасників суспільних відносин із метою реалізації певної спільної мети, які при цьому не потребують визнання з боку держави. При цьому до структури громадянського суспільства необхідно залучати не тільки інститути, але й інші елементи громадянського суспільства, у тому числі ті форми громадянської активності, що перебувають у передінституційному стані або інституціоналізації, як наприклад, волонтерський рух.

Конституція України 1996 р. не оперує поняттям «громадянське суспільство». У завуальованій формі його було проголошено в Декларації про державний суверенітет України від 16.07.90; уперше в новітній історії України термін «громадянське суспільство» наведено в Законі України «Про надзвичайний стан» від 26.06.92. «Цей недолік Конституції негативно позначається на процесі формування громадянського суспільства», - вважає В. Богайчук. До того ж він вважає стратегічно неприпустимою ситуацію, коли держава, проголосивши своє прагнення досягти ідеалів правової держави, не пов'язала це на конституційному рівні із формуванням громадянського суспільства».

На підставі Основного Закону України була створена низка законодавчих актів, що регулюють діяльність окремих складових громадянського суспільства або окремі аспекти взаємодії суб'єктів громадянського суспільства, у тому числі волонтерських організацій, із суб'єктами публічної влади. Зокрема, це законодавчо-нормативні акти: «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» (03.07.91), «Про об'єднання громадян» (16.06.92), «Про інформацію» (02.10.92), «Про свободу совісті та релігійні організації» (23.12.93), «Про звернення громадян» (21.10.96), «Про місцеве самоврядування в Україні» (21.05.97), «Про благодійництво та благодійні організації» (16.09.97), «Про молодіжні та дитячі громадські організації» (01.12.98), «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (15.09.99), «Про внесення змін до Закону України «Про об'єднання громадян» (11.07.2001), «Про органи самоорганізації населення» (із змінами; редакція від 6.12.2012); Удосконалення нормативно-правового забезпечення організацій громадянського суспільства в контексті підписання Угоди про асоціацію 10 січня 2016 р.

Інституціоналізації руху та організацій сприяли Закони України «Про громадські об'єднання», «Про волонтерську діяльність», Податковий кодекс України (у частині оподаткування неприбуткових організацій), Бюджетний кодекс України (у частині видатків державного та місцевих бюджетів для фінансової підтримки ІГС); постанова КМУ від 05.11.2008 № 976 «Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади».

Розглядаючи розвиток ідей громадянського суспільства в Україні й основні етапи його інституціоналізації визначимо вплив на подальший розвиток інститутів громадянського суспільства Закону України «Про громадські об'єднання» від 22.03.2012 №4572-V (відсутність обмеження для громадських організацій щодо захисту інтересів винятково своїх членів, спрощення державної реєстрації громадських об'єднань, приведення положень про контроль за діяльністю громадських об'єднань до європейських стандартів, спрощення ведення громадською організацією господарської діяльності для реалізації своїх статутних завдань).

Публічність інститутів у розумінні третьої статті закону «Про громадські об'єднання» означає, що «громадські об'єднання інформують громадськість» про свої цілі та діяльність. Ці приклади свідчать про викривлення діяльності громадянського суспільства.

Визначальним на шляху становлення громадянського суспільства має бути відданість загальнолюдським цінностям, у яких втілені потреби й інтереси людства. Провідне значення для всього процесу формування волонтерського руху як інституту громадянського суспільства мають положення про права та свободи людини і громадянина, про їх природний і невідчужуваний характер.

В українському суспільстві поступово формується розуміння важливості належного правового, на конституційному рівні, забезпечення функціонування волонтерського руху як інституту громадянського суспільства. Наголошується, що взаємодія державних інститутів із волонтерським рухом як інституту громадянського суспільства є умовою існування правової демократичної держави.

В основі системи загальних вимог до діяльності інститутів громадянського суспільства мають лежати принципи громадянського суспільства, а саме: відкритість, плюралізм, ініціативність, самоврядність, автономність, громадська відповідальність, спрямованість на досягнення компромісів, на здійснення контролю інститутів публічної влади. Усі формалізовані інститути громадянського суспільства, у тому числі волонтерський рух як інститут, створюються з особливим правовим статусом і мають спеціальну правосуб'єктність. Обсяг прав та обов'язків у різних видів об'єднань не збігається. Це пояснюється намаганням закріпити в законодавстві всі права, спрямовані на найефективнішу реалізацію мети створення відповідної організації, і, водночас, не допустити зловживань із їх боку. На рівні чинного національного законодавства України виокремлено групи актів, що регулюють діяльність інститутів громадянського суспільства: акти, які встановлюють загальні засади діяльності як політичних, так і неполітичних (прибуткових, так і неприбуткових) формалізованих інститутів громадянського суспільства; акти, що врегульовують діяльність формалізованих неполітичних інститутів громадянського суспільства. Вони у свою чергу поділяються на: ті, що регулюють діяльність неприбуткових неполітичних інститутів (відмінною рисою норм, що регулюють діяльність названих інститутів, є їх публічно-правовий характер; цим правове регулювання в зазначеній сфері відрізняється від інших сфер громадянського суспільства, де домінують приватно-правові відносини); акти, що врегульовують діяльність формалізованих прибуткових інститутів громадянського суспільства; акти, які регулюють діяльність політичних формалізованих інститутів громадянського суспільства.

Отже, формуються правові засади діяльності основних формалізованих інститутів громадянського суспільства - волонтерського руху, політичних партій, громадських об'єднань, засобів масової інформації, профспілкових організацій тощо.

Волонтерський рух як інститут особливу увагу приділяє аналізу правових засад регулювання діяльності громадських рад, які є постійно діючими консультативно-дорадчими органами, що створюються при органах державної влади, є інститутом громадянського суспільства, оскільки не належать до апарату держави, члени громадської ради не набувають статусу державного службовця і не входять до складу відповідного органу публічної влади; формуються із представників інститутів громадянського суспільства на основі форм їх взаємної самоорганізації; не фінансуються із державного чи місцевих бюджетів, не перебувають у відносинах підпорядкування щодо органів державної влади та місцевого самоврядування, не є підзвітними і підконтрольними їм; не можуть бути розформованими за ініціативою органів публічної влади.

Таким чином, існує об'єктивна потреба систематизації нормативно-правових актів, предметом регулювання яких є діяльність волонтерського руху як інституту. Створення єдиної законодавчої бази регулювання відносин, пов'язаних із діяльністю інститутів громадянського суспільства, систематизація нормативно-правових актів дозволить вирішити низку проблем, зокрема: забезпечити реалізацію принципу правової достатності у правовому регулюванні; уніфікувати термінологію; спростити процедури реєстрації та встановлення прозорих і простих процедур легалізації організацій, що є інститутами громадянського суспільства. Оптимальною формою такої систематизації визначено кодифікацію, результатом якої має стати Кодекс законів України про інститути громадянського суспільства.

Правове регулювання, через яке держава може намагатися здійснювати вплив на волонтерський рух як інститут громадянського суспільства, має здійснюватися у чітко визначених межах, здатних забезпечити поєднання та узгодження інтересів як суспільства загалом, представником якого є держава, так й інститутів громадянського суспільства. Таке правове регулювання має обмежитися встановленням у законодавстві таких елементів: порядок утворення та ліквідації таких об'єднань, мета створення, обсяг прав і обов'язків, ступінь контролю з боку державних органів за їх діяльністю, заходи впливу, що застосовуються до них.

Розгляд корпоративних норм не зводиться винятково до сфери корпоративного права, тобто права господарських товариств та інших комерційних організацій. Такі відмінності як політичний чи неполітичний характер діяльності, наявність або відсутність мети отримання прибутку, можуть бути підставою для змістовних розбіжностей у нормативному регулюванні відносин за участі волонтерського руху як інституту громадянського суспільства, у той час як спільність природи зазначених утворень (об'єднання з метою досягнення певної мети поза інститутами публічної влади) має бути покладена в основу розуміння характеру правил поведінки, що виробляються такими об'єднаннями і є обов'язковими для їх учасників. Отже, ефективним може стати: поділ корпоративних норм на ті, що мають правовий характер, і корпоративні норми, які регулюють позаправові відносини, відносини, що не охоплюються сферою правового регулювання; розробка критеріїв розмежування локальних і корпоративних актів (локальні акти є актами, що приймаються уповноваженими суб'єктами публічної влади і поширюють свою дію на всіх осіб, що перебувають на певній території, тобто мають місцевий характер дії); корпоративні акти є актами, що приймаються інститутами громадянського суспільства і поширюють свою дію на кожного члена відповідного об'єднання, незалежно від місця його перебування.

Право може лише встановити межу, у разі перетинання якої воно втрутиться до регулювання суспільних відносин. Зазвичай така межа пов'язана з необхідністю захисту прав, свобод і законних інтересів людини. Проте, доки цю межу не перетнули, відносини перебуватимуть у позаправовому регулюванні.

Отже, розуміння волонтерського руху як інституту громадянського суспільства має ґрунтуватися на певних єдиних вихідних ознаках з іншими інститутами, які розкривають їх природу і дозволяють зрозуміти їх роль у суспільному житті, а отже, волонтерський рух як інститут громадянського суспільства має визначатися через засновану на певному спільному інтересі комунікацію учасників суспільних відносин, що реалізується поза сферою родинних відносин і поза сферою реалізації публічної влади;

Реалізація активної позиції учасників відносин може здійснюватися поза тими формами, які пропонує суспільству держава, адже вона не може встигати за появою нових форм громадської активності, а тим паче випереджати їх. У такому разі такі неформалізовані види активності будуть залишатися у сфері правового регулювання, оскільки їх учасники можуть розраховувати на судовий захист своїх прав у разі, якщо будуть чинитися перешкоди реалізації їх спільних інтересів, проте вони не будуть здійснюватися винятково у встановлених державою формах.

Таким чином, система загальних вимог до діяльності волонтерського руху як інституту громадянського суспільства базується на власних принципах громадянського суспільства, тобто положеннях, у яких знаходить вираз і конкретизацію сама ідея громадянського суспільства або цінності громадянського суспільства: відкритість, плюралізм тощо, на яких має базуватися діяльність кожного інституту громадянського суспільства як формалізованого, так і неформалізованого; як того, що має комерційний характер діяльності, так і того, що має неприбутковий статус; як створеного із політичною метою, діяльність якого політичного характеру не має. Держава, визначаючи засади їх правового статусу, не повинна зазіхати на самі цінності громадянського суспільства. Зазначені принципи врегульовують сферу суспільних відносин, яка лише частково перебуває у сфері правового регулювання, а тому тільки в цій частині вони можуть бути забезпечені за допомогою права, а отже, другим елементом системи є правові засади діяльності інститутів громадянського суспільства, що визначають їх правовий статус і не повинні суперечити власним принципам громадянського суспільства. Необхідність проведення систематизації чинних нормативно-правових актів, предметом регулювання яких є діяльність інститутів громадянського суспільства, зумовлена потребою формування системи нормативних вимог, в основі якої - базові цінності громадянського суспільства, розуміння правової природи тих відносин, що виникають між інститутами громадянського суспільства й органами публічної влади, специфіка правового статусу політичних і неполітичних, прибуткових і неприбуткових інститутів громадянського суспільства.

Вісник КНУ ім. Тараса Шевченка. Політологія. - 2017. - № 1. - С. 34-38.

 

 

 

 

 

 

 

 

Серьогіна Т. В.

 

Європейські практики забезпечення дієвості інститутів самоорганізації населення в контексті надання суспільних послуг

 

Взятий Україною курс на європейські цінності не тільки надає певні переваги, але також висуває перед суспільством певні вимоги, яких слід дотримуватися. Наприклад стосовно норми щодо дієвості демократичних інституцій, адже в Україні між власне цією нормою та її реалізацією існує певний простір. З одного боку, в ст. 6 Угоди про асоціацію зазначено спільні принципи, серед яких і вищезазначена норма, з іншого боку, сучасний стан розвитку суспільства не в повній мірі відповідає реалізації зазначеного.

В таких європейських країнах, як Велика Британія, Німеччина, Франція та ін. рівень забезпечення дієвості демократичних інституцій можна оцінити за рівнем загального бюджету неурядових організацій. Він складає 3,5 % ВВП країн, стільки ж або навіть більше, ніж частка сільського господарства. Одразу слід зазначити, що ця цифра не включає в себе даних такого, що набув неабиякого розповсюдження, волонтерського руху. Саме на його долю припадає левова частка послуг, що стосуються допомоги під час надзвичайних ситуацій у системі охорони здоров’я або освіти. Звідси можна зробити висновок, що країни Європи не обмежуються одними лише деклараціями, а дійсно спрямовують зусилля на розвиток неурядового сектора.

Попри надзвичайно широкий спектр діяльності неурядового сектора, він, як похідна суспільства, займається вирішенням проблем суспільства, а отже, вся його діяльність, попри всю різноманітність, вміщується в рамках сфери надання суспільних послуг. Проте без відповідної підтримки держави, належного рівня ефективності його діяльності досягти вкрай складно. Враховуючи це, а також ті переваги, що надає залучення інститутів самоорганізації населення до вирішення суспільних проблем, європейські країни забезпечують останні вагомою підтримкою держави.

Загальновідомо, що країни Європи є чи не найбільш обізнаними в сфері надання послуг, які почали свій стрімкий розвиток з середини ХХ ст. поряд з появою та закріпленням такого поняття, як «держава добробуту». Це період відновлення Європи після двох світових війн, коли паралельно з реконструкцією зруйнованих економік країн паралельно відбувалося становлення громадянського суспільства та оформлення його суспільної складової в окрему сферу, відповідальність за що взяла на себе держава. Та саме послуги, бурхливий розвиток яких супроводжував означені процеси, викликають особливий інтерес у контексті дослідження, вони на сьогоднішній день у вищезгаданих країнах становлять більше половини всього національного виробництва.

У Великій Британії, де принцип дієвості демократичних інституцій реалізується на практиці, передбачено можливість звільнення від оподаткування організацій, за рахунок внесків яких відбувається фінансування інститутів самоорганізації населення. Положення відносно незалежності останніх попри механізм залучення коштів як місцевих, так і державних бюджетів є правомочним не тільки для Великої Британії, а й для інших країн Європи. В основі лежить можливість інститутів самоорганізації населення для досягнення поставлених цілей залучати ресурси інших джерел.

Окрему увагу слід приділити досвіду Німеччини, де негласним правилом є необхідність визнавати права та свободи кожного представника суспільства, тобто бути платником податків з тим, щоб і твої права були визнані. Цілком природною виглядає ситуація, що в Німеччині рівень надання суспільних послуг досить високий, адже інститути самоорганізації населення з відповідним рівнем фінансування мають змогу наймати все більш оплачуваних працівників.

У самих витоків залучення інститутів самоорганізації населення до вирішення суспільних питань в Німеччині стояв волонтерський рух, хоча таке визначення там формулювалося як «діяльність на громадських засадах». Певні трансформації відбулися коли суспільні зміни ставили нові виклики, одним з найважливіших була необхідність забезпечення належного рівня компетенції, кваліфікації, відповідальності тощо.

На допомогу інститутам самоорганізації населення Німеччини також виступає принцип взаємного доповнення, який включений до Конституції Німеччини й закріплює відносини між державним та неурядовим секторами. Актуальною ця норма є на всіх рівнях державної влади як на рівні федерації, так і на рівні федеральних земель та районів.

На окрему увагу заслуговує досвід Бельгії, що відома своїми традиціями залучення неурядового сектора до вирішення суспільних питань, зокрема історія служіння людям, допомоги в їхньому розвитку, а також у випадках коли потрібна стороння допомога. Це історія реалізації християнами-католиками своєї місії, що базувалася на діяльності католицьких благодійних організацій, до речі досить розповсюджена серед інших європейських держав. Суттєвим кроком на шляху реалізації інститутами самоорганізації населення визначених цілей стало створення т. зв. «центрів суспільного добробуту», що представлені в кожному населеному пункті країни. Їхньою метою є сприяння забезпеченню добробуту кожного громадянина, для зручності створено сайт, де кожен громадянин може знайти для себе всю необхідну інформацію відносно можливостей отримання суспільних послуг. Розподіл послуг за групами на цьому електронному ресурсі виглядає наступним чином:

1. Родина (послуги, що надаються при народженні, оформленні шлюбу, у випадку смерті тощо);

2. Робота (допомога в пошуку роботи, питання відпустки та кар’єрного зростання, відставки, створення власного бізнесу);

3. Справедливість (питання безпеки, прав власності тощо);

4. Мобільність (безпека дорожнього руху, транспортні засоби, ліцензування);

5. Здоров’я (охорона здоров’я, ліки тощо);

6. Навколишнє середовище (забруднення, зміна клімату);

7. Житло (будівництво, купівля-продаж, оренда);

8. Податки (НДС, податок на додану вартість тощо);

9. Економіка (торгівля й споживання, економічна інформація);

10. Навчання (освіта, дослідження, безперервна освіта).

Хоча номінально такі центри працюють для всіх мешканців населеного пункту, проте здебільшого вони орієнтовані на людей, що потребують допомоги й самостійно не можуть впоратися.

В Австрії однозначного підходу до вирішення питань щодо надання суспільних послуг інститутами самоорганізації населення не існує. Це пов’язане з системою адміністративно-територіального устрою, згідно з якою країна є федеративною республікою й складається з 9 федеральних земель. Одним із підходів до співпраці органів публічної влади з такими організаціями є субсидіювання (фінансування статутної діяльності організації). Ключовою позицією в даному випадку виступає положення, згідно з яким організація, яка отримує державне фінансування, здобуває перевагу над своїми конкурентами.

Інший спосіб співпраці органів публічної влади з інститутами самоорганізації населення – це делегування повноважень, причому, як показує досвід, основним замовником послуг виступає держава, що підкреслює її домінантну роль у діяльності останніх. Таким чином, держава, з одного боку, виступає каталізатором розвитку неурядового сектора, з іншого, зумовлює напрямок, в якому він розвиватиметься, адже частка державного фінансування складає близько 53 % усіх доходів інститутів самоорганізації населення Австрії.

Як і в більшості європейських країн, в Австрії велику долю публічних завдань, що припадають на інститути самоорганізації населення, виконують т. зв. конфесійні провайдери, також досить велика частка припадає на організації, які працюють згідно з певною концепцією, наприклад, у сфері дитячої освіти – це організації, що працюють за методикою Waldorf та ін.

Звернення до досвіду Португалії свідчить так само про широку залученість інститутів самоорганізації населення конфесійного спрямування до вирішення публічних завдань. Значний поштовх у даній сфері відбувся після вступу країни до Європейського Союзу, коли вся система надання послуг зазнала змін відповідно до нових стандартів. При цьому виділяються певні особливості, зокрема, зважений підхід до залучення організацій неурядового сектора до виконання публічних завдань у контексті визнання їх суспільно корисного статусу. Це надає останнім переваги в конкурентній боротьбі з державними установами та приватним сектором.

Про ефективність запроваджуваної політики говорить загальний результат: у Португалії в 2015 році приблизно 4600 інститутів самоорганізації населення виконували понад 12500 контрактів на надання соціальних послуг (крім медичних); середній розмір контрактів приблизно 25000 євро.

Особливий інтерес представляють механізми фінансування соціальних послуг, причому, щоб інститут самоорганізації населення мав змогу брати участь у конкурсі на державне фінансування, він має набути статус суспільно-корисної організації, що надається центральним органом виконавчої влади, відповідальним за процес передачі.

Джерелами фінансування виступають як державний бюджет, так і субсидії Європейського Союзу, механізм реалізується шляхом реалізації виплат з центрального органу, що носить назву Інститут соціального забезпечення, його регіональні підрозділи уповноважені лише укладати договори з інститутами самоорганізації населення. Практики фінансування їхньої статутної діяльності муніципалітетами в Португалії не розповсюджені. Особлива увага приділяється приміщенням інститутів самоорганізації населення, в яких надаються послуги, та достатньому рівню їхнього обладнання, передбачено навіть процедуру, за якої він може отримати державне фінансування на капітальний ремонт або будівництво приміщень, залучення інновацій тощо. Примітним є те, що інституту самоорганізації населення достатньо набути статус суспільно корисної організації й надалі йому непотрібно проходити процедуру ліцензування або сертифікації кожної послуги, що ним надається.

Висновки. Досвід європейських країн свідчить про недекларативний підхід до забезпечення дієвості інститутів самоорганізації населення. Проведене дослідження дозволяє сформулювати такі основні складові механізму забезпечення дієвості інститутів самоорганізації населення у сфері надання публічних послуг:

1. Субсидіювання статутної діяльності, на основі якого традиційно відбувається співпраця інститутів самоорганізації населення з органами публічної влади в Україні.

2. Делегування послуг з огляду на те, що крізь призму реалізації на практиці принципу субсидіарності як елементу децентралізації та забезпечення дієвості інститутів самоорганізації населення, виглядає доцільним запровадження на вітчизняному ґрунті європейського досвіду в контексті делегування суспільних послуг.

3. Нормативне закріплення, оскільки в країнах Європи виконувати свою суспільну місію організаціям неурядового сектора дозволяє відповідне законодавче підґрунтя. Однією із норм законодавства, що створює додаткові переваги для забезпечення їхньої дієвості, є позбавлення організацій, що їх фінансують, від необхідності сплати податків.

4. Визнання статусу суспільно корисних, що є важливим доповненням до інших механізмів і надає інститутам самоорганізації населення переваги в конкуренції з приватним сектором.

5. Обмеження термінів угод, що складаються в контексті делегування послуг, з урахуванням практики, за якою на сьогоднішній день більшість європейських країн укладає їх терміном на один рік з можливістю подальшої пролонгації, що дозволяє підтримувати, з одного боку, конкурентне середовище у сфері надання суспільних послуг, з іншого – забезпечувати належний рівень процесів державного й муніципального контролю за організаціями, яким делеговано надання цих послуг.

Аспекти публічного управління. - 2017. - Т 5 № 3-4. - С. 36-42.

 

Бєльська Т. В.

Удосконалення основних форм суспільно-владних взаємин

в умовах сучасних глобальних тенденцій

 

Сучасне українське суспільство характеризується зростанням невизначеності та нестабільності, що спричинене впливом глобалізації, розширенням конфліктного простору, підвищенням напруженості в міжнародних відносинах, у руйнуванні усталених структур, а також зміною характеру відносин у людському суспільстві. Для розуміння нинішнього стану суспільно-владних взаємовідносин й особливо перспектив їх розвитку надзвичайно важливим є розуміння причин громадянської активності, рівня свідомості населення та форм можливої співпраці з громадськістю. Державно-управлінська діяльність передбачає взаємодію з різними суспільними групами в процесі прийняття рішень, наслідком чого є компроміси та конфлікти в суспільно-владних відносинах. Для утвердження демократичного устрою та становлення правової держави в умовах глобальних трендів сучасності виникає потреба постійного оновлення форм співпраці влади і суспільства.

Розглянемо окремі форми суспільно-владних взаємодій як можливий інструментарій формування державної політики за участі інститутів глобального громадянського суспільства.

1. Інформаційні форми. Проблематика впливу завжди залишатиметься в центрі всіх комунікативних професій, у тому числі й державних службовців, оскільки використовує такі засоби, як інформування, реклама, PR, спічрайтерство.

Вплив на рішення через інформаційну діяльність може сприйматися як форма втручання в дії влади, і це створює конфлікт у процесі ухвалення рішень. Тому міжнародні неурядові організації повинні мати легітимність і авторитет – два суттєвих чинники, що впливають на їх діяльність. Міжнародні організації можуть передавати інформацію про ситуації, з якими вони стикаються, проводити заходи на користь населення та здійснювати експертизу у сфері своєї діяльності.

Низка міжнародних організацій здійснює експертизу, яка є переконливим аргументом, оскільки підкріплюється фактами, дослідженнями, аналізом і науковими доказами і націлена на допомогу урядовцям в ухваленні рішень. Американські та європейські «мозкові центри», фонди, науково-дослідні центри та університети є джерелами «інтелектуального виробництва», з якими міжнародні організації та лобістські фірми співпрацюють.

Інформаційні заходи можуть спровокувати конфлікт. Зовнішній інформаційний тиск на ухвалення політичних рішень може призвести до кризи управління й ухвалення рішень, які не дуже добре пристосовані до національних реалій.

У сучасному світі будь-які події в країні співвідносяться з міжнародною системою цінностей, які закріплені в міжнародних документах. Для України важливим завданням сьогодення є створення нової ціннісної системи, яка б, базуючись на цінностях більшості українських громадян, водночас була максимально наближеною до європейських норм і стандартів. Ці цінності необхідно культивувати за допомогою інформаційних засобів шляхом упровадження громадянської освіти.

У Хартії Ради Європи про виховання демократичної громадянськості й освіти в галузі прав людини, затвердженій Комітетом міністрів Ради Європи, зазначається: «Виховання демократичної громадянськості – це освітня практика і діяльність, які спрямовані на підготовку молоді та дорослих для того, щоб вони відігравали активну роль у житті демократичного суспільства і здійснювали свої права і обов’язки в цьому суспільстві». Громадянська освіта повинна сприяти примиренню і консолідації суспільства.

Громадянське суспільство в Україні може взяти на себе розробку й реалізацію Стратегії громадянської освіти як запит суспільства в умовах воєнного конфлікту на нову ефективну державну політику та створення системи громадянської освіти. Саме громадянське суспільство має стати інструментом державної політики, а завданням органів державної влади є використання його потенціалу.

2. Організаційні форми. Ефективною організаційною формою владно-суспільних взаємодій можна вважати публічний діалог, результати якого мають подальше втілення. За результатами проведеного публічного діалогу розробляються рекомендації для влади та громадянського суспільства із зазначенням терміновості їх виконання (нагальні, короткотермінові та довготермінові). Рекомендації мають бути викладені з орієнтацією на різні сфери впровадження (економічну, гуманітарну тощо) і, відповідно, різні території впровадження.

Для організації діалогів важливим є виконання двох функцій – організації та фасилітації. Для другої найважливіше – мати миротворчу позицію.

Ще однією ефективною формою є дискусії щодо можливої ролі ОБСЄ та інших міжнародних організацій з підтримки ініціативи з налагодження національного діалогу в Україні. У березні 2014 р. ОБСЄ на запрошення України і в рамках проекту « Національний діалог” направила в країну групу з 15 міжнародних експертів для визначення напрямів подальшої діяльності у сфері розбудови довіри між різними групами українського суспільства. Упродовж чотирьох тижнів група експертів працювала в п’яти регіонах України та на засіданні Постійної ради у Відні 30 квітня 2014 р. і представила всім країнам-учасницям ОБСЄ, у тому числі Україні, рекомендації, у яких зазначається, що публічний діалог має стати регулярним і сприяти досягненню як короткотермінових цілей (протидія зомбуванню та маніпуляції громадською свідомістю через ЗМІ та миттєвий достовірний інформаційний обмін), так і довготермінових (спонукання громадян до активного усвідомленого залучення в життя держави та формування громадської думки).

3. Правові форми. Обговорення законопроектів із громадськістю проводяться з метою залучення громадян до управління державними справами, підвищення якості підготовки та прийняття рішень із важливих питань державного і суспільного життя з урахуванням думки громадськості. Особливе значення мають питання взаємодії інститутів громадянського суспільства з органами публічної влади в Україні.

Оскільки більшість населення висловилася за європейську орієнтацію України, то поступове впровадження в законодавство європейських стандартів може стати об’єднавчим мотивом для українців.

Одним із видів впливу, законодавчо й організаційно не оформленим в Україні, є лобіювання. Метою лобіювання конкретних пропагандистських заходів є вплив на політичне об’єднання задля зміни точки зору особи чи організації. Лобіювання – це певна діяльність, що полягає у проведенні заходів, здатних прямо чи опосередковано впливати на процес розробки, доповнення або інтерпретацію законодавчої бази, стандартів, правил і взагалі на будь-яку дію або рішення уряду.

Тиск можна організовувати за допомогою кількох форм: публікації звітів, мобілізації громадян, денонсації та судових розглядів; усі групи тиску здатні впливати на політику. Прикладом може бути діяльність таких організацій, як Amnesty International, Грінпіс, Human Rights Watch та ін.

Інша, ще не достатньо поширена в Україні, форма впливу – неурядова дипломатія. «Неурядова дипломатія» – термін, який використовується для позначення дій інститутів громадянського суспільства на міжнародному рівні та форм їх діяльності, таких як вплив, переговори й дипломатична практика. Інститути громадянського суспільства є партнерами держав у міжнародній дипломатії, оскільки вони не мають виконавчої відповідальності. Близькими, але більш ширшими термінами є «громадська дипломатія» та «публічна дипломатія».

Неурядова дипломатія має певну цільову аудиторію, насамперед молодь, політиків, державних службовців, журналістів, науковців, підприємців, активістів неурядових організацій. Найактивнішими країнами із застосування недержавної дипломатії щодо України є США, Російська Федерація, Великобританія й Німеччина.

4. Інституційні форми суспільно-владних взаємодій – взаємовідносини, що складаються між інститутами громадянського суспільства та певними органами державної влади (інститутом Президентства, структурними підрозділами Верховної Ради, Кабінету Міністрів, судової влади) та місцевого самоврядування. Поширеною та водночас такою, що потребує вдосконалення, інституційною формою суспільно-владних взаємодій є консультативно-дорадчі органи, які утворюються для узгодженого вирішення питань щодо реалізації державної політики з певного соціально-економічного напряму та координації діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та інститутів громадянського суспільства. Повноваження консультативно-дорадчого органу, основні напрями діяльності, персональний склад визначаються положенням про цей орган, що затверджене спеціальним актом (указ, постанова, розпорядження, рішення, наказ тощо) державного органу, при якому створений і діє консультативно-дорадчий орган у формі комісій, комітетів, рад, робочих груп, служб тощо.

5. Матеріально-фінансові форми. До матеріальних форм владно-суспільної взаємодії можемо віднести такі форми, як надання органами публічної влади муніципальних грантів через конкурсний відбір, виконання соціального замовлення чи робіт за контрактом. Міжнародні фонди інвестують кошти для розв’язання соціально-економічних проблем в Україні в рамках реалізації проектів українських громадських організацій.

Важливою формою владно-суспільної взаємодії, що з’явилася наприкінці ХХ ст., є партисипаторний бюджет (participatory budgeting), який споріднений за значенням з термінами «громадський бюджет» та «бюджет участі», які розуміються як інструменти прямої демократії, що передбачає участь громадян у прийнятті рішень щодо розподілу бюджетних коштів.

Переваги партисипаторного бюджету: участь у прийнятті рішень громадян, новий майданчик для діалогу влади і громади, досвід спільного розв’язання проблем, благоустрій мікрорайонів, вулиць, зон відпочинку, покращення умов проживання людей, організація дозвілля, покращення екологічної ситуації в місті, збереження та відновлення історико-культурної спадщини міста.

Для вдосконалення суспільно-владних взаємовідносин є потреба у впровадженні нових форм впливу громадськості на рішення влади, які необхідно розглянути докладніше.

1. Он-лайн платформи впливу на життєдіяльність громади. Електронне врядування та спілкування за допомогою інформаційних технологій є ще однією актуальною формою взаємодії влади з громадськістю. Упровадження цифрового паспорта громадянина в Україні (ID passport); упровадження е-демократії, зокрема, блокчейн vs класична модель (централізована система) має позитивні можливості та загрози. Civil Society app 1.0 (громадянське суспільство) – це новий інструмент для прийняття та реалізації рішень громадянським суспільством. Civil Society app стане корисним для впровадження так званого активного громадянства (life-long active citizenship), електронної демократії (e-democracy), соціального інвестування (social investment), соціального підприємництва (social entrepreneurship) для реагування на місцеві проблеми і глобальні виклики.

Механізми прийняття рішень можуть використовуватися членами різних об’єднань (ОСББ, ОСН, громадські організації, партії, співінвестори, територіальні співтовариства), органами місцевого самоврядування, а також для проведення територіальних праймеріз, виборів і екзит-полів. Civil Society app можна використовувати для різноманітних цільових груп та проектних завдань, і разом створювати тематичні кейси за результатами. Необхідно провести дебати з цих питань та поширювати сучасні ідеї та аргументи.

2. Останнім часом в органах публічної влади набувають все більшого поширення такі форми контролю, як адміністративний аудит та контролінг. Поєднання методів державного та громадського контролю формує новий управлінський метод – державно-громадський контролінг. Його метою є підвищення ефективності роботи органів влади шляхом запровадження зворотного зв’язку з громадськістю.

Збільшення участі громадськості призводить до швидкого зростання та появи нових інтересів населення, що може призвести до «гіперплюралізму», де інтереси груп домінують над суспільними інтересами. Участь громадськості повинна мати свої межі.

3. Застосування методів медіації та фасилітації конфліктів, створення інститутів вирішення конфліктів. Технології участі (technology participation) стимулюють до формування культури участі та отримання нових інструментів та методів співпраці, зокрема сфокусовані дискусії, мозковий штурм, планування дій і стратегічне планування за участю третіх осіб зі спеціальною освітою.

Метод медіації (ненасильницького спілкування), розроблений Маршаллом Розенбергом, і є результатом пошуку способів миротворчості. Медіатор (посередник) спрямовує конфлікт у бік його вирішення, спочатку послаблюючи конфлікт, далі – спонукаючи до прийняття компромісних рішень і, третій етап – розв’язання проблеми. Таким чином медіатор допомагає сторонам дійти до примирення чи згоди.

Прикладами для інституту вирішення конфліктів, який пропонується створити в Україні, може бути Центр дорадчої демократії та глобального управління (Centre for Deliberative Democracy and Global Governance), який є провідним світовим центром дорадчої демократії, що розташований в Університеті Канберри (Австралія) і є зосередженням учених, які спеціалізуються на управлінні, орієнтованому на громадян. Необхідність створення інституту деліберативної демократії продиктована постійно зростаючим обсягом політичної комунікації (особливо в мережі Інтернет), що кидає виклик демократії та формуванню й впровадженню ефективної політики.

 Підсумовуючи, констатуємо, що для України важливим завданням сьогодення є створення нової ціннісної системи, яка б, базуючись на цінностях більшості українських громадян, водночас була максимально наближеною до європейських норм і стандартів, які необхідно культивувати за допомогою інформаційних засобів шляхом упровадження громадянської освіти.

Вісник Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. Серія «Державне управління». - 2017. - № 1. - С. 123-130.

Канавець М. В.

 

Роль громадськості у просуванні реформи державного управління

 

Сучасний етап української держави та суспільства характеризується глибокими трансформаційними й інституціональними змінами. Державні органи повинні пристосовуватися до цих змін. Адаптація до швидко змінюваних потреб суспільства і держави виходить за рамки країн з перехідною економікою і є проблемою, яка в даний час обговорюється в усій Європі.

Одну з останніх змін можна охарактеризувати як більш рівноправні взаємовідносини між державними органами і громадськістю. Сучасне демократичне управління трансформувало ролі як держави, так і громадськості. Громадськість не є пасивною і за умови здійснення державної влади, а розглядається як актив; громадськості надається місце в якості активного члена, партнера, який може зробити свій внесок у загальний добробут. Її внесок, співробітництво і участь заохочуються і затребувані в якості необхідної умови для демократичного і ефективного управління, а також для економічного розвитку. У цьому контексті адміністративне прийняття рішень і надання державних послуг необхідно удосконалити. Це включає в себе нове місце для таких цінностей, як прозорість, простота і ясність, участь, оперативність і «орієнтованість на громадян» під час діяльності. Вони визначають взаємовідносини як більш «горизонтальні».

Поточні процеси реформування державного управління в усіх країнах Східного партнерства дають хорошу можливість, щоб відобразити цю «горизонтальність» і зміцнити діалог з громадськістю. Відповідно до частини другої статті 11 Договору про Європейський Союз, яка вимагає «в інститутах підтримувати відкритий, прозорий і регулярний діалог з представницькими асоціаціями та громадянським суспільством», діалог з громадськістю призведе до більш правильних рішень, поліпшення розробки політики і більш ефективного управління, що реагує на потреби громадян, і в той же час використовує весь особистісний потенціал.

Коли необхідні реформи і обмежені людські ресурси, як це має місце в більшості країн Східного партнерства, весь потенціал суспільства повинен бути використаний. Але це можна зробити тільки шляхом прозорого керівництва і державного управління - відкритого не тільки для зовнішнього контролю, а й зовнішньої підтримки.

В ЄС практика консультацій із громадськістю у процесі прийняття рішень була обов'язковою після прийняття Амстердамської угоди у 1997 р. Вона вимагала від Європейської комісії проводити широкі консультації та публікувати проекти документів для їх обговорення зацікавленими сторонами. Це сприяло прийняттю основних принципів громадських консультацій для гарантування того, що всі зацікавлені сторони зможуть висловити свій погляд та пропозиції стосовно законодавчих ініціатив.

Сучасні державні органи більшості держав світу дійшли висновку: ефективність діяльності їхніх структур безпосередньо залежить від потреб, очікувань, думок та настроїв громадян.

Право на об'єднання є одним з основних прав людини, адже забезпечує функціонування інституту громадянського суспільства. Вперше дане право в незалежній Україні було закріплено Законом України від 16 червня 1992 р. №2460-ХН «Про об'єднання громадян». З розвитком суспільних відносин цей закон був визнаний таким, що не відповідає сучасним вимогам і європейським стандартам. З 1 січня 2013 року набув чинності Закон України від 22 березня 2012 р. №4572-VI «Про громадські об'єднання».

Відповідно до Закону організаційно-правовими формами громадського об'єднання є громадська організація та громадська спілка. Відповідно до вимог статті 1 громадська організація - це громадське об'єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи, а громадська спілка відповідно також визначається як громадське об'єднання, але засновниками якого є саме юридичні особи приватного права, а членами можуть бути як юридичні особи приватного права, так і фізичні особи. Тож основні відмінності між формами громадського об'єднання полягають у вимогах щодо засновників та членства.

Слід відзначити також, що в Україні частково створені інституціональні умови для розвитку такого виду громадської діяльності як громадська ініціатива. Громадська ініціатива - діяльність окремої особи чи спільноти громадян з чинення впливу на прийняття політичних рішень (наприклад, для залучення публічної влади до вирішення деяких проблем). Звичайні засоби громадської ініціативи - це налагодження контактів з політиками і чиновниками, публічні звернення, демонстрації, страйки, утворення груп тиску (лобі) і рухів.

Після Революції Гідності громадські організації в Україні зростають і чисельно, і якісно. За інформацією Державної служби статистики України на кінець 2015 р зареєстровано 67911 громадських організацій (з них 22185 - керівних органів і 45726 — відокремлених підрозділів).

Впродовж останніх років ухвалено низку важливих рішень про участь громадян у формуванні та реалізації державної політики: Президент України підписав укази «Про сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні» та «Питання Координаційної ради сприяння розвитку громадянського суспільства», якими затверджено Національну стратегію сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016-2020 рр., створено Координаційну раду громадянського суспільства, призначено її склад. Проведено перше засідання Координаційної ради. Також внесено зміни до Порядку проведення консультацій з громадськість з питань формування та реалізації державної політики щодо актуальних питань проблем державного соціально-економічного життя, здійснення громадські експертизи діяльності міністерств та інших центральних відомств, та Типового положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопад» 2010 р. № 996, що визначає механізм функціонування при центральних, регіональних та місцевих органах виконавчої влади ефективного інструменту співпраці громадських рад.

Саме недержавні громадські організації здатні забезпечувати постійний вплив громадян на діяльність державних органів й інститутів місцевого самоврядування. Громадянське суспільство користується досить високою суспільною довірою. Зокрема, за даними досліджень громадської думки, проведених соціологічною службою Центру Разумкова 18-23 листопада 2016 р., волонтерським організаціям довіряло майже 66% громадян, а громадським організаціям - майже 52%.

Багато з них уже можуть стати і стають повноцінними та рівноправними партнерами влади у розв'язанні багатьох проблем, зокрема, державного і місцевого значення. Організації громадянського суспільства, їх коаліції, ініціативи (найбільш відома - Реанімаційний пакет реформ), окремі недержавні експерти часто залучалися до підготовки різних нормативно-правових документів (проекти законів. указів, розпоряджень тощо).

Зокрема, під час підготовки Закону Україні від 10 грудня 2015 р № 889-УП1 «Про державну службу» та Стратегії реформування державного управління на 2016-2020 роки, експерти ЄС працювали досить щільно з експертами з організацій громадянського суспільства, що входили до складу Експертно-консультативної ради з питань реформування державної служби при Національному агентстві України з питань державної служби (далі - НАДС), створеної наказом НАДС від 17 вересня 2014 р. № 145, та Громадської ради при НАДС, сформованої 10 березня 2016 р. під час установчих зборів. Серед таких організацій громадянського суспільство були громадянська платформа «Нова країна», громадська ініціатива «Реанімаційний пакет реформ», Центр політико-правових реформ, благодійний фонд «Творчий центр ТЦК» тощо. Ці ж організації увійшли до складу Координаційної ради з питань реформування державного управління, утвореної постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 2016 р. № 335.

Така спільна робота була потужним фактором у просуванні законопроекту про державну службу, ухваленню якого чинили шалений опір. Наприклад, у соціальних мережах прийняття законопроекту підтримали сотні активістів. А під Верховною Радою України проходила акція «Тисни! №2490». Громадські активісти закликали народних депутатів підтримати законопроект.

Громадські експерти та активісти брали участь у роботі конкурсних комісій (зокрема, у складі Комісії з питань вищого корпусу державної служби під час відбору кандидатів на посади державних секретарів, керівників державної служби, кандидатів на зайняття вакантних посад державної служби категорії «А»).

Громадський сектор в Україні перетворюється на компетентну ланку між державою та громадянином. Під час ухвалення всіх політичних рішень, котрі стосуються найширшого загалу, обов'язково враховуватимуться позиції громадських організацій, експертного середовища, громадська думка. У такий спосіб вітчизняне суспільство отримає європейські важелі на формування, реалізацію та коригування державної політики, моніторинг її упровадження в життя, що повністю відповідає принципам і практикам демократичного урядування.

Систематична взаємодія активних громадських організацій із органами державного управління та інститутами місцевого самоврядування утворює постійну і різнобічну комунікацію між владою й громадянами, забезпечує зворотній зв'язок, а через нього - налагоджені канали й отримання управлінцями своєчасних реакцій суспільства на дії або бездіяльність влади, що становить важливий стимул її вдосконалення. Залучення громадських організацій до діяльності влади та суспільний контроль за нею формує активну, зацікавлену позицію громадян, створює відчуття причетності до процесів управлінської діяльності на регіональному, місцевому і національному рівнях. Це формує культуру відкритості й прозорості в діяльності органів влади та державних службовців, сприяє гармонізації стосунків між тими, хто здійснює управлінську діяльність, і тими, хто отримує й оплачує управлінські послуги держави.

Тривале, успішне становлення вимогливої та взаємовідповідальної системи такої співпраці сформує партнерство державних інституцій, органів місцевого самоврядування й осередків громадянського суспільства на демократичних засадах, додасть владі необхідної публічності, прозорості, забезпечить її управлінську ефективність і легітимність.

Отже, взаємодія інститутів громадянського суспільства з державними органами - основа сучасної системи комунікації під час формування та реалізації державної політики, важливий чинник і має значний потенціал сприяння розвитку системи державного управління в Україні на демократичних засадах.

Мета діалогу влади й громадськості - чітко визначати перспективи їхньої взаємодії та втілювати у формі конкретних завдань і зобов'язань, зрозумілих і здійсненних, виконання яких можна і треба оцінювати. Мета не може зводитися лише до узгодження майбутнього проекту з громадськістю, вона повинна засвідчувати, наскільки цей проект реально відповідає інтересам громадськості.

 Якісне розв'язання завдань щодо створення системи зворотного зв'язку і залучення до активного діалогу з державними органами громадських організацій і активних громадян можливе лише за відповідного кадрового забезпечення. Необхідні спеціалісти модератори, здатні організувати конструктивний і результативний діалог, забезпечувати взаєморозуміння сторін з огляду на існуючі значні відмінності у природі й функціях учасників взаємодії, в тому числі в організації діяльності, способах і формах активності, мотивації до співпраці.

Постійний обмін інформацією між урядом, інститутами громадянського суспільства та широким загалом сприятиме визначенню пріоритетів соціально-економічного розвитку, накопиченню соціального капіталу, який підвищить інноваційну спроможність держави.

Гілея. - 2017. - № 4. - С. 405-410.

Підготувала: Ю. Щеглова