Час героїв... В Україні знову настав час героїв. Він іноді нас­тає – Запорозьке козацтво, УНР, УПА... 1648 рік, 1918-й, 1941-й, 2014-й... Це час, коли на нашу землю приходить зло. Біль і нена­висть. І тоді народ-пісняр, народ-хлібороб випускає з рук плуги і бандури, бере в руки шаблі та рушниці і піднімає бойові прапори. Тому що закінчився час лірників та майстрів, почався час воїнів та героїв. Немає часу орати землю, є час її захищати.

Дивно, ми тут майже всі, що живуть в даному відрізку часу, не застали батальної епохи. Ми народилися та виросли в мирний час. Не скажу, що він був тихим – «холодна війна», пропаганда, дисиден­ти, табори, розпад радянської імперії, політичні чвари та економіч­ні катаклізми – але мирним. Ми дивилися фільми, читали книги, і в наших головах формувалися образи героїв, людей якихось особливих – відважних, безкорисливих, піднесених... «Білих» лицарів.

Вони стояли на смерть, виходили з оточення, йшли в атаку, вмирали, але не здавалися... І нам уявлялося, що ми так не змо­жемо, тому що зліплені з іншого тіста, з мирного, у нас інші цілі – отримати освіту, створити сім’ю, побудувати будинок, піднятися по кар’єрних сходах. І ще здавалося, що війни більш не буде ніколи. Що це – анахронізм, дикість, що залишилася назавжди в минулому XX столітті з його навіженими диктаторами, здатними заради своїх божевільних ідей покласти мільйони людських життів.

Але виявилося, що дикість на Землі не перевелася, і навіжені диктатори досі існують. Російські військові вторглися на територію України. Оволоділи Кримом і частинами Донецької та Луганської областей. Війна оголошена не була, але вона почалася – жорстока, мерзенна, нещадна.

В Україні на той момент не було державної влади, не було армії. Влада-злодійка, злякавшись народного гніву, боягузливо біг­ла з країни, армію цілеспрямовано занедбали. Зате в Україні були люди – хлібороби, механізатори, робітники, музиканти, співаки, вчителі, лікарі... А в людей була Батьківщина. І вони відклали плуги, бандури та книги і взяли до рук зброю, щоб захистити свою Батьківщину.

Я згадую свій батальйон. У 2014-му він не був підрозділом Збройних Сил України. Це був 1-й батальйон територіальної оборони «Волинь». Наполовину він складався з покликаних в першу хвилю мобілізації, наполовину – з добровольців. Але зауважу, що перша хвиля мобілізації – це теж добровольці, які штурмували приймальні військкоматів, щоб їх відправили захищати Батьківщину.

З вересня до грудня того першого року війни ми тримали оборону в Дебальцевському виступі. 450 осіб на 15 кілометрів лінії фронту. Єдина дорога, що з’єднувала плацдарм з «великою зем­лею», постійно обстрілювалася. Ми закопалися в землю і трималися за неї мало не зубами, тому що це наша земля.

Знаєте, хто були мої товариші по зброї? Ким вони були в мир­ному житті? Зовсім нещодавно?

Кулеметник Саша – 21 рік, вихованець юнацької футбольної школи. Навідник зенітної установки Володя – 47 років, журналіст. Командир цієї установки Сергій – 37 років, міліціонер. Заряджаючі Михайло (30 років) та Сергій (24 роки) – друкарський працівник та комбайнер. Водій БТРа Олексій – 32 роки, оператор дитячого атрак­ціону. Стрілець Ярослав – 28 років, учитель музики. Командир взво­ду розвідки Андрій – 42 роки, заступник мера невеликого районно­го містечка. Корегувальник вогню Дмитрович – не знаю скільки років, багато, пенсіонер. Цей пенсіонер, сидячи в секреті на горі і коригуючи вогонь артилерії, зупинив просування групи російсь­ких десантників. Як зупинив... знищив. Шістдесят професійних військових. Половина з яких – офіцери. Думаєте, він цього хотів? Він отримував пенсію і тихенько доживав свій вік у селі на Волині. Цього хотіли вони – російські професійні військові, які прийшли на нашу землю зі зброєю!

Час героїв... В Україні знову настав час героїв. На жаль, вони, герої, іноді гинуть. Героїчно гинуть. На війні немає іншої смерті – тільки героїчна. А ми повинні про них пам’ятати. Ми просто зобов’язані пам’ятати про кожного!