Віктор Орлов народився 1 вересня 1937 року у місті Василькові Київської
області  в  сім`ї  військовослужбовця.  Закінчив  середню  школу,  залізничний
технікум, служив в армії. Після закінчення у 1969 році заочного відділення
історико-філологічного факультету Кримського педінституту в м. Сімфе-
рополі він викладає в школі. Але робочі професії подобалися Орлову більше:
помічник машиніста, токар, диспетчер, старший майстер на Мелітополь-
ському моторному заводі. Віктор Миколайович чудово співав і складав вірші.
У 1970 році він прийшов до Мелітопольського літературного об`єднання, а з
1973 року його вірші почали друкуватися в газеті “Серп і молот”.
Громадянські,  філософські,  ліричні  твори  поета  з`являються  в  об-
ласній і республіканській періодичній пресі. Творчисть Орлова надихнула
композиторів міста Мелітополя до написання близько двадцяти пісень,
які звучали на радіо, ТБ і на майданах міста.
Коли  літературне  об`єднання  ім.  Ловецького  очолив  В.  Орлов  (1994–
2001), почався новий виток у житті місцевих літераторів – значно зросла
кількість збірок окремих авторів та колективних видань. Завдяки Віктору
Миколайовичу життя в літоб`єднанні закипіло: зустрічі з читачами, по-
етичні  вечори,  творчі  контакти  з  викладачами  і  студентами  філологіч-
ного відділення МДПУ, видання альманахів “Ради жизни на земле” (1995),
“Я живу в Мелитополе” (2000), “Светлый ключ” (2001). Для багатьох він
став учителем, наставником, товаришем. Віктор Миколайович автор по-
етичних збірників: “Из боли и радости” (1993), “Мои сентябри” (1997),
“Третья исповедь” (2001).
Незважаючи на те, що останні роки свого життя був важко хворий,
В. М. Орлов продовжував працювати, готуючи до видання книгу “А цветы
остаются…”. Серце поета зупинилося 6 листопада 2001 року.
А цветы остаются / Виктор Орлов. – Мелитополь : ИД МГТ, 2003. – 76 с.
Из боли и радости / Виктор Орлов. – Мелитополь, 1993. – 78 с.
Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія / [упоряд. Н. В.
Зайдлер, О. М. Гончаренко]. – Мелітополь: ВБ ММД, 2009. – 488 с. : іл. – Із
змісту : Орлов В. [Добірка віршів]. – С. 444–454.
Обрус: антологія творів літераторів Запорізького краю. – Запоріжжя
: Дніпров. металург, 2008. – 600 с. – Із змісту : Орлов В. [добірка віршів].
– С. 537.
Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. /ред. кол.: Н. Н.
Ефименко (пред.) и др. – Х. : Факт, 2004. – 520 с. : ил. – Из содерж.: [В.
Орлов]. – С. 486–487.
Зотова В. Я завтрашнею радостью богат…// Орлов В. А цветы оста-
ются. – Мелитополь, 2003. – С.4–8.
Куценко Н. “Живой строки нетленное тепло” / Наталія Куценко // Ме-
літополь літературний. – 2010. – № 2. – С. 12.
“Боже,  зажги  свечу!..”:  [память  о  мелитоп.  поэте]  //  Новий  день.  –
2001. – 10 листоп. – С. 3.
Рева В. Светлой памяти В. Н. Орлова: [стих] // Новий день. – 2001. – 10
листоп. – С. 3.

Після  приєднання Правобережної Кубані до Росії в 1783 р., юридичного
закріплення Ясським договором (1791) нового кордону по річці Кубань цар-
ський уряд прийняв рішення про заселення цого району козаками для осво-
єння земель і захисту від зовнішньої навали.
Грамотою від 30 червня 1792 року імператриця Катерина ІІ подарувала
кубанські  землі  Чорноморському  козачому  війську,  сформованому  у  1787  р.
із колишніх запорожців. Чорноморські козаки отримали біля 3 млн десятин
землі, які простягнулися між ріками Кубань і Єя, Чорним і Азовським моря-
ми та гирлом Лаби. В царській грамоті підкреслювалося, що козаки отриму-
ють землі “в полное владение и распоряжение” за “усердную и ревностную
службу, ненарушимую верность, строгое повиновение и похвальное поведе-
ние, храбрые и мужественные подвиги по суше и водах”. Їм же наказувалась
охорона південноросійських кордонів і освоєння кубанських земель.
Переселення чорноморців із-за Бугу на Кубань відбулося двома шляхами:
морським і сухопутним. У серпні 1792 р. першими на гребних судах Чорним
морем прибули піші козаки у кількості 3847 осіб на чолі з полковником Са-
вою Білим і висадилися на Таманському півострові. Кошовий отаман Захар
Олексійович Чепіга йшов з кінними полками, сімейними козаками і військо-
вим майном сухопутним шляхом. На кубанську землю він з 2063 особами
прибув глибокою осінню і зимував у Єйському укріпленні. Чорноморців, які
ще залишалися, зібрав і привів на нові землі наступного 1793 року військо-
вий суддя Антон Васильович Головатий. Всього на Кубань переселилося 17
тисяч колишніх запорожців, які складали тоді основу Чорноморського вій-
ська. Надалі на Кубань ішли козаки-одинаки, невеликі групи, окремі сім’ї з
України, а незабаром почалася масова втеча сюди і кріпаків.
Навесні 1783 року козаки прийнялися укріплювати кордонами кубанську
границю  і  будувати  курені  (станиці).  Уклад  свого  життя  в  Запорозькій
Січі вони постаралися перенести на нові землі. В центрі куреня, як правило,
розташовувався майдан, де збиралися козаки для вирішення своїх спільних
справ. На майдані споруджувалася військова церква, в якій за звичаєм збе-
рігалися козацькі регалії, отримані “на поле честных заслуг государству”,
які свідчили “о доблестной службе и храбрости предков”.
Чорноморці навіть зовні були дуже схожі на своїх предків-запорожців:
довгі  опущені  вуса,  брита  голова,  оселедець  за  вухом,  широкі  шаровари,     
чоботи. Взимку вони носили високі хутряні шапки з червоним верхом, шаро-
вари, кожухи. Кінні козаки були озброєні гвинтівками, пістолетами, холод-
ною зброєю – шашками і піками, переважна частина їх вправно стріляла в
ціль з коня на повному скаку і навіть на слух у темряві. Головним скарбом ко-
зака вважалися стройовий кінь зі зброєю. Знову засновані поселення збере-
гли назви 38 запорозьких куренів (Батуринський, Васюринський, Канівський,
Уманьський, Щербинівський тощо) і доповнилися двома новими: Катери-
нинським (на честь імператриці Катерини ІІ) та Березанським – в пам’ять
про подвиг козаків на Чорному морі – взяття у турок кріпості на острові
Березань. Загалом чорноморці заклали на Кубані 40 поселень (станиць).
Козачі курені на Чорномор’ї (так згодом почали називати “землю вій-
ська  Чорноморського”)  розподілялися  так,  що  поряд  з  освоєнням  земель
здійснювалось укріплення російського кордону по річці Кубань. Тимчасові
поселення козаків обладнувалися земляними валами, плетеними огорожа-
ми і пушками. Восени 1793 року козаки заклали на березі Кубані військове
місто, назвавши його на честь святої Катерини – Катеринодаром (з 1920
р. – Краснодар), яке стало воєнно-адміністративним центром Чорноморії.
На південь, напроти залому ріки Кубань, була заснована фортеця, яка на-
гадувала колишню Січ. Тут знаходилося військове управління з казармами
для розміщення курінних отаманів, бездомних та престарілих козаків.
Проте  багато  проблем,  пов’язаних  із  освоєнням  Кубані,  організацією
побуту і громадського життя переселенців, управлінням Чорноморським
військом  залишалися  невирішеними.  Найважливішим  кроком  на  шляху
створення чіткої адміністративно-територіальної структури Чорномо-
рії стало прийняття 1 січня 1794 року “Порядку загальної користі” – до-
кумента, що регламентував урядування, розселення і землекористування в
Чорноморському  війську.  Першим  його  пунктом  засновувався  Військовий
уряд, до складу якого входили отаман, військовий суддя і військовий писар.
Вся Чорноморія була розділена на п’ять округів (Катеринодарський, Фа-
нагорійський, Бейсугзький, Єйський, Григорівський), для управління якими
Військовий  уряд  призначав  полковників,  писарів,  осавулів,  хорунжих.  Ко-
зацьке самоврядування, яке мало історичні корені і традиції, зазнало змін:
ліквідовується  Військова  Рада,  всі  питання  внутрішнього  життя  почав
вирішувати Військовий уряд, який підпорядковувався Таврійському губерн-
ському правлінню. Козацьке самоуправління збереглося лише в куренях. На
загальних  зборах  чорноморці  вирішували  свої  місцеві  проблеми,  обирали
отаманів.  Сільський  отаман  займався  цивільними  справами,  курінний  –
військовими. Вирішення земельних і судових питань, наряди на службу були
передані вищестоящій козачій адміністрації. Отамани підпорядковували-
ся правлінню округа. У відповідності до “Порядку загальної користі” козак
отримував за військову службу земельний наділ, грошову винагороду, різні
пільги. Земля надавалася йому в довічне користування з правом успадкуван-
ня, але без права відчуження. Старшина закріпила за собою привілейова-
ний майновий стан (земельні володіння стали недоторканими), отримала
“відкриті листи” на землю і право відокремлюватись у хутори.
Все це стало політичною та економічною основою життя козацтва.
Заселення  Кубані  чорноморцями,  організація  військової  служби,  громад-
ського  самоуправління  і  побуту  переселенців,  створення  економічних  і
суспільних відносин на принципах козацької демократії дозволити швидко
і ефективно для того часу здійснити господарське освоєння регіону і на-
дійно укріпити південні кордони Російської імперії.
Апанович  О.  Козацька  енциклопедія  для  юнацтва  :  книга  статей  про
іст. буття укр. козацтва / О. А. Апанович ; Олена Апанович. – К. : Веселка,
2009. – 720 с. : іл. – Із змісту : Кубанське козацтво. – С. 307–313.
Голобуцький В. Чорноморське козацтво / В. О. Голобуцький. – Дніпро-
петровськ  :  Січ,  2008.  –  494  с.  –  Із  змісту  :  Голобуцький  В.  Переселення
Чорноморського козацького війська з-за Бугу на Кубань. – С. 253–280.
Авраменко А. Козацьке військо на Кубані / А. М. Авраменко, Б. Є. Фро-
лов, В. К. Чумаченко // Історія українського козацтва : нариси. У 2 т. – К.,
2007. – Т. 2. – С. 363–414.
Маленко Л. Место южно-украинского казачества в политических пла-
нах  Российской  империи  в  последней  четверти  ХVІІІ-ХІХ  вв.  :  [в  т.  ч.  о
переселении  казаков  на  Кубань]  /  Л.  М.  Маленко  //  Державна  етнонаціо-
нальна політика : правов. та культурол. аспекти в умовах Півдня України
: зб. праць Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 4–5 жовт. 2001 р.).
– Запоріжжя-Сімферополь, 2001. – С. 99–121.
Гордеев А. История казачества / А. А. Гордеев. – М. : Вече, 2007. – 640
с. : ил. – Из содерж. : Заключение о царствовании Екатерины Великой : [в
т. ч. о переселении казаков на Кубань]. – С. 316–318.
Чорноморське та Кубанське козацтво // Історія України : нов. довід. –
К., 2005. – С. 330–332.
Чиженок Ю. Запорожці по падінні Січі. Епілог // Чиженок Ю. Нариси
про козацькі часи в Україні. – Запоріжжя, 2005. – С. 276–280.
Гавриленко Л. Лицарі волі : посіб.-хрестоматія. Кн. 1 : Козацьке краєз-
навство в Україні / Л. А. Гавриленко. – Запоріжжя : Просвіта, 2004. – 260
с. – Із змісту : Золота шабля Антона Головатого :  [до 200-річчя пересе-
лення запорозьких козаків на Кубань]. – С. 47–49.
Тиха  Кубань  бережки  ломить...:  [про  переселення  запороз.  козаків  на
Кубанщину у 1792 р. після зруйнування Запороз. Січі] // Кремень В. Україна:
проблеми самоорганізації. У 2 т. / В. Кремень та ін. - К., 2003. – Т. 1 : Кри-
тика історичного досвіду. – С. 157–159.
Маленко Л. Кубанське козацтво / Л. М. Маленко // Українське козацтво
: мала енциклопедія. – К.; Запоріжжя, 2002. – С. 278–279.
Ілюстрована енциклопедія історії України : (від найдавнішого часу до
кінця ХVІІІ ст.). – К. : Спалах, 1993. – 215 с. – Із змісту : Кубанське козац.
військо. – С. 112; Козаки Кубан. війська : [іл.]. – С. 113.
Мицик  Ю.  Кубанське  козацьке  військо  //  Мицик  Ю.  Козацький  край.  –
Дніпропетровськ, 1997. – С. 118–127.
Популярные  очерки  истории  Александровска.  Т.  1  :  Рождение  города.
1770–1820 / Н. И. Кузьменко, В. Б. Чернолуцкий. – Запорожье : Дикое Поле
1997. – 152 с. – Из содерж. : “…Ще як були ми козаками” : (1793 год : до-
бровольное переселение из Александровска за Кубань семейств бывш. запо-
рож. казаков и в Черноморию). – С. 70–72.
Кирей Н. Войсковые регалии Кубанского казачества / Н. И. Кирей // Дом
Романовых в истории России. – СПб., 1995. – С. 140–148.
Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове : коротка
історія Війська Запорозького з малюнками, картами й планами. – К. : Ве-
селка, 1992. – 271 с. – Із змісту : Кащенко А. Черноморці й дунайці / А. Ф.
Кащенко ; Андріан Кащенко. – С.233–241.
Глушков Н. Трагедия запорожцев в Кубанском исходе / Н. И. Глушков //
Запоріжжя в історії та культурі : тези доп. і повідом. респ. наук. конф. –
Запоріжжя, 1991. – С. 40–41.
Мицик Ю. Кубанське козацьке військо // Як козаки воювали : іст. роз-
повіді про запоріз. козаків / Ю. А. Мицик, С. М. Плохій, І. С. Стороженко.
– Дніпропетровськ, 1990.  – С. 286–292.
Чумаченко В. Про що мовчать пам`ятники, але промовляють документи
: [архів. документи про передачу Кубан. козач. війську всіх пам`яток запороз.
козацтва] / В. Чумаченко // Пам`ятки України. – 2007. – № 3. – С. 43–51.
Білий Д. Кубанські козаки : [про Запороз. Січ та переселення запорож-
ців на Кубань] / Д. Білий // Нар. творчість та етнографія. – 2003. – № 3.
– С. 92–105.
Лисенко І. Запорожці на Кубані : [святкування 210-ї річниці висадки запо-
роз. козаків на Кубан. землю] / І. Лисенко // Нов. день. – 2002. – 7 верес. – С. 4.
Апанович О. Запорожці на Тамані / О. Апанович // Молодь України. –
1994. – 7 лип.
Завгородній А. Відкриття пам`ятника першопоселенцям : [запороз. ко-
заки на Кубані] / А. Завгородній // Укр. слово. – 1994. – 21 квіт.
Лаврів П. Чия ж Кубань?: Куди поділися нащадки запороз. козаків? / П.
Лаврів // Шлях перемоги. – 1994. – 26 лют.

Тамара Андріївна Курочкіна народилася 8 вересня 1952 року в м. Оріхів.
У 1977 році закінчила навчання на факультеті журналістики Київського
державного (зараз – Національного) університету ім. Т. Г. Шевченка. Член
Національної спілки журналістів України. У пресі працювала з 1970 року.
Остання посада – заступник редактора, відповідальний секретар Оріхів-
ської районної газети “Трудова слава”. Нині перебуває на заслуженому від-
починку.
Вона автор двох видань збірки краєзнавчих нарисів з історії рідної Орі-
хівщини: “Орехов” (1986), “Серед Таврійських степів зеленіє Оріхів” (2006);
двотомника  публіцистичних  нарисів  “Осінь  мені  нагадає  призабутий  сю-
жет” (2008); багатьох публікацій у ЗМІ різних рівнів. Зараз активно працює
над підготовкою документально-публіцистичного видання “Вони не знали,
що йдуть на війну” – про долі земляків воїнів-інтернаціоналістів, які були
учасниками бойових дій у Афганістані та на території інших держав.
За вагомий внесок у розвиток вітчизняної журналістики Т. А. Курочкіну
нагороджено Почесною грамотою Секретаріату НСЖУ (2005) та Дипло-
мом Секретаріату НСЖУ і Почесним знаком НСЖУ (2006) за довгорічну
роботу в пресі, високу професійну майстерність і активну громадську ді-
яльність.
Серед Таврійських степів зеленіє Оріхів / [Курочкіна Т. А.]. – Запоріж-
жя : Запоріжжя, 2006. – 112 с.
Орехов : краевед. очерки / Т. А. Курочкина. – Днепропетровск : Промінь,
1986. – 80 с. : ил.
Досвід – річ безцінна // Запоріз. правда. – 2011. – 4 черв. (№ 82). – С. 4.
В Оріхові з`явилася школа імені земляка-академіка : [Оріхів. навч.-вихов.
комплексу  №  2  присвоїли  ім`я  В.  А.  Лазаряна,  вченого  в  галузі  механіки;
уродж. м. Оріхів] // Запоріз. правда. – 2009. – 17 жовт. (№ 153). – С. 2.
Віддаючи пріоритет книгам : [роздуми після виставки-ярмарку “Хор-
тицькі джерела-2008 “] // Трудова слава. – 2008. – 18 жовт. (№82). – С.5.
Якби знову почати...: [спогади] // Трудова слава. – 2005. – 20 серп. (№
64). – С. 2.
Курочкіна Тамара Андріївна // Пером і словом. – Запоріжжя, 2010. – С.
110–111, 280.
Кліковка Г. Жіночий характер // Запоріз. правда. – 2008. – 15 берез. (№
39). – С. 4.
Її життя – це творчість і натхнення // Трудова слава. – 2007. – 8 верес.
(№ 69). – С. 2.

Олександр Петрович Чекмарьов народився 12 вересня 1902 р. у селі Ве-
лика Знам’янка, неподалік від Нікополя, в сім’ї селянина. Закінчив сільську
двокласну школу та Мелітопольське реальне училище. Подальша біографія
вченого пов’язана з Катеринославом (Дніпропетровськом). У 1927 р. закін-
чив  металургійний  факультет  місцевого  гірничого  інституту,  працював
на  металургійному  заводі  ім.  Петровського,  брав  безпосередню  участь  у
підготовці технічних кадрів, виступав з лекціями та доповідями. У 1930 р.
перейшов на викладацьку роботу у металургійному інституті. У 1931 р.
він прийняв від свого вчителя А. П. Виноградова кафедру обробки металів
тисненням, якою керував майже 40 років.
Наукові  праці  О.  П.  Чекмарьова  присвячені  розробці  основ  прокатки
металів, рейковому, трубо-, сорто- і листопрокатному виробництву. Він
зробив великий внесок у перехід металургійних заводів на виробництво по-
легшеного перерізу прокату, завдяки чому була одержана економія в сотні
тисяч тонн металу за рік. У 1934 році вийшла його перша наукова робо-
та – монографія “Рейки, їх служба, якість і виробництво”. У 1941 році в
Ленінградському політехнічному інституті Чекмарьов блискуче захистив
докторську дисертацію.
У 1948 р. О. П. Чекмарьов був обраний академіком АН УРСР, а у 1968
р. академіком АН СРСР. За видатні заслуги у галузі обробки металів тис-
ненням О. П. Чекмарьову у 1972 р. було присвоєне звання Героя Соціаліс-
тичної Праці, він нагороджений двома орденами Леніна, трьома орденами
Трудового Червоного Прапора, орденами Червоної Зірки, “Знак Пошани”
та багатьма медалями.
За  розроблений  вченим  метод  точної  прокатки  з  автоматичною  на-
стройкою прокатних валків і розробку механізмів і апаратури для процесу
він був удостоєний в 1941 р. Державної премії СРСР. У 1970 р. за розроб-
ку одночасної прокатки двох зливків колективу авторів під керівництвом
Чекмарьова була присуджена Державна премія УРСР. Вчений опублікував
майже  30  монографій,  понад  500  наукових  статей,  отримав  25  автор-
ських свідоцтв. За роки завідування кафедрою О. П. Чекмарьов підготував
близько 4 тисяч інженерів-прокатників, 127 кандидатів і докторів техніч-
них наук.
Помер 11 березня 1975 р. Похований на Запорізькому кладовищі Дніпро-
петровська.
Моє Придніпров’я : календар пам’ят. дат Дніпропетров. обл. на 2007 р.
/ Дніпропетров. обл. універсал. наук. бібліотека; упоряд. І. Голуб. – Дніпро-
петровськ, 2006. – С. 105–107.
Ученые Академии наук УССР – Герои Социалистического Труда // Ис-
тория Академии наук Украинской ССР. – К., 1979. – С. 801.
Исаенко Н. Ф. Днепропетровский металлургический. – К.: Вища школа,
1974. – С. 104–114.
Шаповал І. Академік Чекмарьов. – Дніпропетровськ, Промінь, 1971. –
86 с.
Немошкаленко В. Академія наук Української РСР. 1969 / В. В. Немош-
каленко, М, В. Новиков, В. М. Пелих. – К. : Наук. думка, 1969. – 272 с. – Із
змісту : [Чекмарьов О. П.]. – С. 253, 256.
Попов В. Учені вузів Української РСР / В. М. Попов, В. І. Полурез, Ю. П.
Дяченко. – К. : Вид-во Київ. ун-ту, 1968. – 516 с. – Із змісту : Чекмарьов Олек-
сандр Петрович : [Дніпропетров. металург. ін-т]. – С. 8, 9, 10, 11, 16, 458.
Олександр   Петрович   Чекмарев   :   [специалист   в   области   мета-
ллургии.  1902–1975  гг.  :  некролог]    //  Металлургическая  и  горнорудная
промышленность. – 1975. – № 2. – С. 91.

Історія запорізького кіноклубу розпочинається з 1977 року. Його пред-
течею  був  клуб  “Романтики”,  організований  у  1969  році  міською  радою
студентів при Запорізькому міськкомі комсомолу, головою якого на той час
був В. Каліка. Та ще на початку сімдесятих років в Запоріжжі були люди,
які мріяли створити Кіноуніверситет культури.
Ініціатором створення  кіноклубу “Клуб друзів кіно” був журналіст С.
Колосов, а першим керівником – Володимир Кириченко. Пізніше його назва-
ли на честь популярного на той час фільму кінорежисера Лариси Шепіть-
ко “Сходження”. Свого часу клуб був одним із найвідоміших в Радянському
Союзі. Тоді ще не було відео, інтернету, в кінозалах показували тільки ті
стрічки, що пройшли цензуру. Місцем, де можна було побачити шедеври
світового кінематографу, був саме кіноклуб. Влада неодноразово намага-
лися його закрити, та він вистояв і став орієнтиром для інших. В столиці
подібний заклад з`явився тільки через вісім років.
У  різні  роки    керували  клубом  відомі  в  місті  люди,  інколи  взагалі  не
пов`язані ні з кіно, ні з закладами культури, та це не заважало С. Коло-
сову, В. Кириченку, Д. Дундичу, О. Лазутіну, Є. Комарову, О. Шинкаренку,
І. Гармашу любити свою справу і затрачувати багато сил для того, щоб
кіноклуб і надалі розвивався.
Був в історії клубу важкий час з 1994 по 2004 рр., коли клуб працював
на  квартирах  активістів  зусиллями  першого  керівника  В.  М.  Кириченка.
Сьогодні клуб знаходиться у приміщенні Театру молоді. Підтримує його
компанія “Кераміст” і особисто її керівник Д. Зусманович, який є шану-
вальником кіноклубу. Завдяки йому в клубі з`явилася якісна апаратура для
демонстрації фільмів.
Сьогодні члени клубу, як і раніше, спочатку дивляться кіно, а потім –
обговорення. За модними стрічками не ганяються. В основному дивляться
класику, елітарне кіно, яке можна рідко побачити на телеекрані або в кіно-
театрах. Глядачі приходять різні, від 15 до 80 років. Тут можна зустріти
художників і музикантів, політиків і бізнесменів, студентів, артистів та
інших любителів кіно. У клубі не тільки показують фільми. Він завжди був і
залишається місцем зустрічі однодумців. Після показу фільму всі зацікавле-
ні глядачі залишаються в залі, щоб обговорити фільм та поспілкуватися.

Олександр Єгорович народився 19 вересня 1822 року в Санкт-Петербурзі
в родині Єгора Францевича Канкріна, міністра фінансів часів царювання
Миколи І. Вихованець Пажеського корпусу. Служив у лейб-гвардії Преобра-
женського полку. Вийшовши у відставку в чині капітана, мешкав у своєму
маєтку в селі Григорівка Олександрівського повіту Катеринославської гу-
бернії (нині – Запорізький район). Граф Канкрін був головою першої земської
управи міста Олександрівська. У 1865–1869 роках Олександр Єгорович оби-
рався предводителем дворянства Олександрівського повіту. За заслуги на
посаді голови Олександрівської повітової управи міська громада удостоїла
його  звання  почесного  громадянина  міста  Олександрівськ.  До  речі,  граф
Канкрін  був  першим,  хто  одержав  таке  високе  звання.  Як  зазначалося  в
“Общественном приговоре г. Александровска о деятельности графа Алек-
сандра Егоровича Канкрина” від 23 лютого 1863 року: “...Доступностью
и радушием своим граф Александр Егорович содействовал ещё большему
сближению  нашего  общества,  широкая  благотворительность  его  дала
хлеб  многим  бедным  семействам  нашего  города.  Как  земский  деятель  и
глава местного земского управления он верно понял земское значение горо-
да и его нужды, благодетельным значением чего было привлечение города
к участию в общих тягостях земства на началах полной справедливости,
указанию и содействию графа город обязан получением от правительства
денежных средств на улучшение каждой части…” Офіційно звання “По-
чесного  громадянина  міста  Олександрівська”  графу  О.  Є.  Канкріну  було
підтверджено імператором Олександром ІІ 9 липня 1869 року.
Але громадська діяльність О. Є. Канкріна у нашому краї не припинила-
ся. Зокрема, переїхавши за сімейними обставинами до Санкт-Петербурга,
він продовжував опікуватися Григорівською школою (1869–1881).
Граф  Канкрін  був  одружений  на  Олені  Дмитрівні  Башмаковій,  донь-
ці  кавалергарда  Дмитра  Євлампійовича  Башмакова  та  Ясновельможної
княжни  Варвари  Аркадіївни  Італійськой  графині  Суворової-Римнікської,
правнучці генералісімуса Олександра Васильовича Суворова. У подружжя
було  шестеро  дітей:  сини  Георгій  [помер  в  1897  р.]  та  Дмитро  [1866–
1900], доньки Олександра [1854–1899], Олена [померла в 1903 р.] та Марія
[померла в 1887 р.]. Ім`я шостої дитини невідоме.
Олександру Єгоровичу Канкріну в Олександрівському повіті належало
27784 десятини землі (це ділянки в селі Нововоскресенівка). Його дружина
Олена Дмитрівна володіла хутором Ново-Оленівка, планом ділянки дачі ху-
тора Єгорьєвського та пустища Кушугум, землями в плавнях.
Про  маєток  Канкринів  у  Григорівці  згадує  у  своїй  книзі  “Подорож
у  Південну  Росію”  відомий  письменник  та  етногаф  О.  С.  Афанасьєв-
Чужбинський:  “Тут  зосереджене  раціональне  степове  господарство,  і
тут же в чудовому сільському будинку постійно живуть щирі бари, жит-
тя яких повинно б служити зразком для багатьох і багатьох поміщиків не
по багатству, але по простоті і зручностям, що очікують на кожного...
У гостинному його будинку всі в рівних умовах: чи приїхав гість у кареті,
чи в селянському візку, він може бути впевнений, що знайде істинно руську
гостинність, можливий комфорт, російські та іноземні часописи і завжди
приємну, освічену бесіду... У маєтку графа прекрасна лікарня, при якій зна-
ходиться відмінна аптека і гарний медик, що живе там постійно”.
Помер  граф  Олександр  Єгорович  Канкрін  25  квітня  1891  року  в                   
м. Санкт-Петербурзі. Похований на Нікольському кладовищі Олександро-
Невської Лаври. Могила до наших часів не збереглася.
Лютый А. Очерки истории Северной Таврии. Т. 1 / А. П. Лютый, О. В.
Варяник; Творч. группа “Мастер”. Т.1.– Запорожье : Издатель Глазунов С.
А., 2005. – 512 с. – Из содерж. : Графы Канкрины. – С. 125–139.
Афанасьєв-Чужбинський   О.   Подорож   у   Південну   Росію   /   О.   С.
Афанасьєв-Чужбинський;  Олександр  Афанасьєв-Чужбинський.  –  Дніпро-
петровськ : Січ, 2004. – 472 с. : портр. – Із змісту : Маєток графа Канкрі-
на. – С. 165–167.
Носков В. Забытая история : Наследие графов Канкринов уходит в заб-
вение : [о Веселян. туберкулез. больнице (1905 г.)] // ПравДа. – 2010. – 14
окт.(№ 41). – С. 33.
Стойчев В. Граф Александр Канкрин  // МИГ. – 2008. – 13 марта (№
11). – С. 54.

Багата на відомих людей Гуляйпільська земля є малою батьківщиною
книговидавця, історика, письменника, почесного консула України в м. Кос-
танай (Казахстан) Анатолія Володимировича Тарасенка.
Народився він 28 вересня 1942 року в с. Варварівці в селянській родині.
Трудову діяльність розпочав у 1961 році, закінчивши Мелітопольське тех-
нічне училище № 4. Столярував недовго у тресті “Бердянськбуд” (м. Ве-
ликий Токмак). З цього ж року свій подальший життєвий шлях Анатолій
Володимирович пов`язав із Казахстаном, де він працював монтажником,
слюсарем у сільських будівельних організаціях. Пізніше закінчив Костанай-
ський педагогічний інститут за спеціальністю “Історія”.
З  грудня  1992  року  Анатолій  Володимирович  очолює  ВАТ  “Костанай-
ский печатный двор”, є його беззмінним президентом і одночасно головним
редактором однойменної щотижневої газети. Варто зазначити, що за час
свого  існування  “Костанайский  печатный  двор”  випустив  у  світ  більше
півмільйона примірників книжок, монографій, журналів, підручників.
А. В. Тарасенко – член Спілки журналістів Казахстану, лауреат пре-
мії у цій галузі, автор книг “Вначале было слово…” (2003), “Слово и я”
(2003), “Не исчез в степной полыни” (книга о Т. Шевченко в Казахстане)
(2003, у співавт.), “Целинная хроника” (затянувшийся контракт) (2004),
“Емігрант” (2005, укр. мовою) та інші. Він відомий дослідник шедеврів
давньоруської літератури. Зокрема, 2007 року в Костанаї побачило світ
його  трикнижжя  “Студії  над  “Словом”,  куди  ввійшли  доповнені  попе-
редні видання автора “Спочатку було “Слово”, “Задонщина”, “Слово”,
“Студії над “Словом”.
Анатолій Володимирович – знана людина не лише в Казахстані. Патрі-
от, пропагандист ідеї злагоди народів, які живуть у Казахстані (є членом
Асамблеї народів республіки, головою української громади Костанайської
області), він багато робить для підтримки земляків, зміцнення взаємови-
гідних відносин між Україною і Казахстаном.
29 грудня 2003 року в Міністерстві закордонних справ Республіки Ка-
захстан А. В. Тарасенку вручено екзекватуру (дозвіл на виконання функ-
ції)  Почесного  (позаштатного)  консула  України  в  м.  Костанаї.  На  свої
кошти він облаштував приміщення консульства і надає громадянам без-
коштовні консульські послуги.
Трудова діяльність нашого земляка відзначена орденом “За заслуги” ІІІ
ступеня, медалями “За освоєння цілинних земель”, “За трудову доблесть”,
“За доблестный труд”. Його ім`я включено в республіканську енциклопе-
дію “Лучшие люди Казахстана” (2009).
Вибрані твори. В 2 т. Т. 1 : Повісті та оповідання / Анатолій Тарасен-
ко. – Костанай : Костанайский печатный двор, 2009. – 572 с.
Вибрані твори. В 2 т. Т.2 : Студії над “Словом” / Анатолій Тарасенко.
– Костанай : Костанайский печатный двор, 2007. – 568 с.
Кушніренко І. Люди Гуляйпільщини : біогр.-довід. видання / І. К. Куш-
ніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. – 223
с. – Із змісту : Анатолій Тарасенко. – С. 23–25.
Вісник Запорізького осередку вивчення української діаспори. Вип. 5 / ред.
кол.: В. А. Чабаненко (відп. ред.), П. Білоусенко, М. Некоз та ін. – Запоріж-
жя : Б. в., 2007. – 220 с. – Із змісту : Зубець Н. Мовостиль журналіста-
письменника Анатолія Тарасенка. – С. 74–86.

Оріхівський музей відкрився у вересні 1972 року. Його створювали ро-
бітники  і  керівники  оріхівських  підприємств,  вчителі,  пенсіонери,  які  за-
кохані у рідний край, його історію і природу.
Будинок, де знаходиться районний музей, зведений у 1893 році в стилі
українського класицизму другої половини XIX ст. Одноповерхова споруда з
високим цоколем, проста і об`ємна, з досить вираженою пластикою була
збудована в період розвитку казарменної архітектури. До 1917 року тут
була міська управа, потім ревком, виконком міськради, районний народний
суд, з 1954 по 1992 роки розміщувався державний банк. У травні 1993-го
приміщення  придбав  райвідділ  культури  під  історико-краєзнавчий  музей,
який почав діяти після ремонту у 1995 році. Будинок є пам`ятником архі-
тектури і знаходиться під охороною держави.
Експонатами музею стали численні документи, реліквії нинішніх і ко-
лишніх мешканців міста. На всі предмети, що надходять до музею, скла-
дають облікові картки і паспорти.
Поза  увагою  не  залишається  жодний  відвідувач.  Працівники  район-
ного музею займаються пошуковою і дослідницькою діяльністю. У музеї
відкриті експозиційні зали: “Археологія”, “Оріхівщина у роки Великої Ві-
тчизняної війни”, де увічнено подвиг земляків та визволителів, і експози-
ція, присвячена 85-річчю утворення Оріховського району.
В ній зібрані численні цінні фотодокументи з історії краю. Працює у
музеї і виставкова зала, де щороку експонується близько 5 різнопланових
виставок.
На базі Запорізького обласного краєзнавчого музею відбувся перший об-
ласний  музейний  фестиваль  “Експонат  року”  (2009).  На  фестивалі  були
представлені експонати з музеїв області, серед яких був і експонат з Орі-
хівського краєзнавчого музею – репродукція “Козацький зимівник початку
XVIII ст. – Батько міста Оріхова”.
За  представлення  цього  експонату  музей  отримав  Диплом  учасника
фестивалю. Подарував його музею у 2008 році Іван Панченко, який є авто-
ром цього проекту.
Коваленко С. “Козацький зимівник початку XVIII ст. – батько міста
Оріхова”/ С. Коваленко ; Світлана Коваленко // Трудова слава. – 2009. – 13
черв. (№ 45). – С. 1.
Курочкіна Т. Інтерес до історії не згасає : [Оріхів. краєзнав. музей] / Т. Ку-
рочкіна ; Тамара Курочкіна // Трудова слава. – 2002. – 18 трав.(№ 39). – С. 4.