Невідома сторінка

Щоліта, відпочиваючи в Нагуєвичах, родина Франків була свідком місцевих непорозумінь. Часом доходило аж до бійки. Старший син Франка Андрій ніколи не схвалював цих забав. Але камінь, кинутий у бійці, влучив саме в нього. Андрій упав непритомний і закривавлений. Лікарі довго приводили його до тями. Рана за¬гоїлася, та по кількох роках Андрій дістав невиліковну хворобу - епілепсію. Його сестра Ганна писала:

«Ця травма прибила важким горем тата й маму, особливо маму. Андрій був улюбленою дитиною мами, тихий, спокійний, добрий і слухняний. Цю недугу тато описав з великим відчуттям і болем в своїй притчі про святого Валентина». Хвороба промучила старшого сина Франків до квітня 1913 року, коли він у віці 26 років помер. Він покинув батька саме тоді, коли був найбільше потрібен йому.

1899 року Франко бачив сон (чи галюцинацію), за психологічним напру¬женням вартий найдосконалішого жахіття Хічкока. Тут і вимерле місто, і по¬хорон, який супроводжує мовчазний страшний натовп зомбі, і феномен са¬моспоглядання: Франко, випадково підхоплений процесією, у труні бачить... себе. І коли натовп, цілуючи по черзі мерця, підштовхує до нього Франка, з покійника починає струменіти кров. Поета одностайно визнають убивцею і тієї ж миті прирікають на поховання — живого Франка з Франком мертвим...

Того ж року Іван Якович зі свіжими враженнями пише поему «Похорон», про яку через 9 років казатиме: «Ця моя поема мала настільки пророче значення в моєму житті, що мені самому трапилося щось подібне у Ліпіку (Хорватія) при кінці квітня 1908 року». Він уже знав, що на нього чекає, та не міг навіть здогадатися, які страшні випробування впадуть на нього: і від людей (до цього він уже звик), і від надприродних сил.

Стривожений цим попередженням уві сні, не знаючи, скільки йому лиши¬лось, і знемагаючи від надзвичайної творчої енергії, він створює цілісного, глибоко продуманого та відчутого «Мойсея». Період із 1899 до 1908 року став періодом найвищого злету волі, сили духу, таланту. Франко встигає ще побудувати хату, посадити грушу, порибалити, на якийсь час через нерви втра¬тити зір (коли не пройшов до австрійського парламенту). І все. На цьому ви¬черпалися його амбіції в житті земному. Потім його цікавитиме вже інший світ, надприродні явища, на які внаслідок хвороби йому "відкриються очі і вуха".

Час, відпущений йому вві сні, добігав кінця. 1908 рік приніс меланхолію, ненастанний дзвін у вухах і загальну втому. Нечисленні друзі та родина помітили, як сильно він «здав», і з допомогою сусіда Михайла Грушевського відіслали лікуватись у хорватське містечко Ліпік. Там, на водах, лікували й сифілітиків, тож як із вуст пліткарів було не з'явитися легенді про хворого на сифіліс Франка? Легенда побутує й досі, бо діагнози сучасних лікарів такі ж невпевнені, як і тодішніх. Одні визначають її як «хворобу Рейтера» (особливу форму ревматоїдного артриту), інші кажуть, що хвороба ця — спадкова, що від неї померли Іванова мати й сестра...

Проте повернімося до Ліпіка, де наприкінці квітня 1908-го Франко у прописаних дозах літрами п'є «корисну» йодовану воду. Його лікують ртуттю. Йому стає помітно легше, він навіть намагається писати вірші. Саме тоді — в хорватському «баден-бадені» — відбувся найстрашніший ритуал у житті доктора Франка. Цю ніч він докладно змалював кількома днями пізніше, коли, вже з покрученими руками, диктував тоді ще живому Андрієві «Історію моєї хвороби» — твір, зі зрозумілих причин не внесений до жодного зібрання його творів. Тепер читаємо: вночі його збудили зі сну різні голоси невидимих духів і змусили в дощову ніч вийти за місто — на Суд Божий. Дорогою голоси наказували йому роздягнутися, підписати якусь декларацію і врешті засудили, як туманно визначив Іван Якович, за «дуже особисті провини» на «найстрашніші муки пекельні, а перед тим на ув'язнення в скалі на 18 тисяч літ». Наступного ранку його знайшли посеред дороги за містом у самій сорочці з покрученими паралічем рука¬ми. Андрій забирав його в надзвичайно важкому стані.
Період із 1908-го до 1916-го (рік смерті) — найскладніший у житті Франка. Після повернення до Львова галюцинації посилилися, до них додалася манія переслідування.

Відтоді як хвороба надломила душу, у родині почалася смутна пора. У 1913 році помирає надія та опора — син. Хворий батько споряджає похорон, оскільки Ольгу Хоружинську смерть сина надломила остаточно.

Розпочинається Перша світова війна. Сини Петро й Тарас ідуть на фронт. Донька Ганна їде до тітки в Київ.

Франко залишився сам.

Франко помер 28 травня. Похорон був надзвичайно пишний, процесію складав кількатисячний натовп. Труну з тілом пронесли майже через все старе місто. Невпізнана таємнича жінка, уся в чорному, поклала на труну квіти, попрощалася з покійним і зникла.