Перший випуск дайджесту 2015 року присвячений українсько-російським відносинам, а саме зовнішній політиці Росії відносно України, військовому конфлікту на території Донецької та Луганської областей, антитерористичній операції та її правовим аспектам, анексії Криму.

* * *

Соболев А. А.

Нова зовнішня політика Кремля на українському напрямку

Російська зовнішньополітична стратегія та Стратегія національної безпеки РФ до 2020 р. спрямовані на реалізацію тих життєво важливих інтересів і цілей РФ, які вона переслідувала на міжнародній арені протягом останніх років. У цьому контексті для Росії, як держави імперського типу, зовнішня політика і геополітичні інтереси визначальні у формуванні її внутрішнього політичного режиму.

У своїх намірах Кремль готовий іти з приводу України на відкриту конфронтацію із За­ходом, оскільки де-факто партнерські відносини із Заходом і США для Росії менш вагомі, ніж Україна. Протистояння ж із Заходом дає змогу авторитарному режиму В. Путіна відволікти увагу росіян від внутрішніх економічних і соціальних проблем країни, списати помилки при ухваленні управлінських рішень на недружню до Росії політику США та Європи.

Військова агресія Росії й анексія частини території України (АР Крим) є прямим свід­ченням цьому. Незважаючи на засудження таких дій Генеральною Асамблеєю ООН та уведення Заходом політичних та економічних санкцій проти «кремлівської верхівки», геополітичні амбіції Кремля продовжують «роз­повсюджуватися» на Схід і Південь нашої держави з метою політичної та економічної дестабілізації України й подальшої окупації українських територій. Лише жорсткий спро­тив усього цивілізованого світу дещо призу­пинив ескалацію російської агресії.

Нова зовнішня політика Росії спирається на постулати, що обґрунтовувалися російськими геополітичними теоретиками й неодноразово оголошувалися у промовах В. Путіна протягом останніх років, а саме:

1. деструктивний характер дії американ­ського однополярного світу має згубний ха­рактер і має бути змінений багатополярною системою міжнародних відносин;

2. епосі світового господарювання США необхідно покласти край;

3. політика США і НАТО є головним де­стабілізуючим чинником у забезпеченні та збереженні безпеки у Європі.

Першим кроком на шляху практичної реа­лізації цієї ідеології стала анексія Криму. Зробивши його, Росія де-факто перейшла «точку неповернення» з обраного курсу щодо втілення своїх стратегічних намірів, а саме: утвердити багатополярний світ, де Росія як «велика потуга» має відігравати провідну роль; принизити й дискредитувати роль США та НАТО у забезпеченні міжнародної безпеки; відвоювати у Заходу втрачені на пострадян­ському просторі сфери впливу.

На відміну від попередніх, нова модель зовнішньої політики Росії має наступальний характер. Стратегія її реалізації ґрунтується на таких засадах:

1. інформаційна війна, що не гребує циніч­ною фальсифікацією та спотворенням будь-яких;

2. продовження гри на суперечностях, що позначилися у відносинах між США і ЄС, а також на «розколі» всередині ЄС між країнами «старої» та «нової» Європи для посла­блення консолідованої позиції щодо спротиву новій геополітичній моделі російської політики;

3. поглиблення процесів активного вико­ристання енергетичного чинника як засобу поширення впливу та домінування в Європі;

4. збільшення своєї геополітичної ваги за рахунок реінтеграції пострадянського про­стору на власній цивілізаційній основі (Мит­ний союз, ЄАЕС, Євразійський союз).

Україні у цій моделі зовнішньої політики Росії відводиться роль ключової ланки всієї геополітичної конструкції як на пострадян­ському, так і східноєвропейському регіональ­ному просторах безпеки. Причому наша дер­жава водночас розглядається і як плацдарм оборони від зовнішніх геополітичних впливів, і як плацдарм для розширення геополітичного та геоекономічного домінування Росії в Європі.

З огляду на таку геополітичну важливість нашої держави, нинішньою головною страте­гічною метою Росії в російсько-українських відносинах є максимальне перешкоджання входженню України до європейського цивілізаційного простору, запровадження всіх важелів примусу (аж до військового) для залучення її у російський цивілізаційний гео­політичний проект.

При реалізації цього проекту на україн­ському напрямку Росія дотримуватиметься стратегії, що передбачає такі етапи вирішення зовнішньополітичних завдань: 1) дискредита­ція та ізоляція України від міжнародних інте­граційних процесів; 2) примусове залучення нашої держави до російських реінтеграційних проектів; 3) формування єдиного російського гуманітарного простору з республік колиш­нього СРСР.

Вирішення завдань на першому етапі Росія пов’язує передусім із дискредитацією Ук­раїни як суверенної держави й самостійного суб’єкта міжнародних відносин. Мета - недо­пущення її вступу до НАТО і ЄС. Механізми - широкомасштабна інформаційна війна з використанням сучасних технологій ведення війни керованого хаосу.

В геополітичному сенсі європейська інтеграція України унеможливлює повноцінну реалізацію РФ будь-яких реінтеграційних проектів на просторі СНД. Вона також позбавляє Росію економічних, енергетичних та інформаційних важелів впливу на Україну щодо реалізації російських геополітичних на­мірів.

Проте основні загрози інтересам Росії від членства України в ЄС виникають навіть не в економічній площині, хоча витіснення російського капіталу з України та втрата Ро­сією великого сегмента українського ринку є доволі суттєвим наслідком. Вони пов’язані насамперед із прагненням нашої держави при­єднатися до іншого цивілізаційного простору, де існує сила права (а не право сили), є новітні технології, величезний ринок товарів та послуг, що функціонує за погодженими міжна­родним законодавством нормами. Успіх України на цьому шляху стане своєрідним дороговказом іншим країнам пострадянського простору - куди рухатися. Це остаточно «поховає» наміри Росії стати не те що світовою надпотугою, а й навіть регіональним центром сили.

Іншу загрозу в діях України Росія небез­підставно вбачає у гіпотетичній можливості приєднання до НАТО. Саме цією обставиною пояснює президент РФ В. Путін іноземним ЗМІ «вимушені» дії Росії щодо анексії Кри­му, наголошуючи, що у Росії «не було жодних гарантій того, що Україна завтра не стане частиною Північноатлантичного військового блоку».

Вирішення завдань другого етапу Росія пов’язує з примусовим залученням нашої держави (навіть до військового вторгнення на материкову територію країни) до російських реінтеграційних проектів. Насамперед це стосується повномасштабної інституційної реінтеграції через залучення України до СНД, Митного та Євразійського Економічного сою­зів, нещодавно створеного Євразійського Союзу. В цьому сенсі Росія вже використовувала механізми секторальної реінтеграції, що передбачала захоплення ключових сегментів української економіки та культурно-інформа­ційного простору України. Такі реінтеграційні завдання зумовлені переконанням російської верхівки в нежиттєздатності Української держави.

Що стосується економічних інструментів реінтеграції, то в цьому сенсі Росія віддавала перевагу протягом останніх років механізмам двосторонніх відносин. На першому місці з-поміж них залишався газовий чинник і ви­користання енергетичної залежності України від РФ. Економічна стратегія Росії у відноси­нах з Україною має яскраво виражений геополітичний і геоекономічний контекст, де прагнення Кремля пов’язані з досягненням стратегічних цілей:

1. силовими методами стимулювати процес залучення політичного та економічного ре­сурсів України до російських реінтеграційних проектів;

2. за можливості витіснити українських виробників з російського ринку;

3. отримати контроль над газотранспортною системою України та іншими стратегічно важливими сегментами української економіки у спосіб стимулювання експансії російських корпорацій і приватних компаній, політично лояльних до Кремля;

4. здійснити регіональну реінтеграцію у спосіб отримання контролю над політичною та економічною ситуацією у східних і південних регіонах України.

Упродовж останніх років провідну роль у реалізації цих цілей Росія надавала інвести­ційній експансії великих російських бізнес-груп. Ключовими об’єктами під час реалізації цих намірів були насамперед такі стратегічні галузі економіки України, як кольорова мета­лургія, нафтохімія, телекомунікації, машино­будування, електроенергетика та газовий комплекс. У машинобудуванні російські ком­панії скуповували українські заводи і промис­лові комплекси, що мають стратегічне зна­чення і працюють за принципами вузлової кооперації.

Стратегічним напрямом економічної екс­пансії Росії було здійснення регіональної ре­інтеграції східних регіонів України через механізм прикордонного співробітництва. Основними методами Росії щодо здійснення економічної експансії та захоплення найваж­ливіших сегментів української економіки були: інкорпорація уряду України та її вищих державних чиновників у російські бізнес-інтереси; забезпечення у такий спосіб режиму найбільшого сприяння та преференцій росій­ським інвестиціям; перекупка у бізнес-груп України контрольного пакету акцій провідних українських компаній.

Вирішення завдань третього етапу поля­гає у формуванні єдиного російського гума­нітарного простору, що відповідає фунда­ментальним інтересам Росії, пов’язаним з її цивілізаційним розвитком. Головною страте­гічною метою в цьому проекті є недопущен­ня самоідентифікації української нації та її розвитку, переформатування розвитку України в малоросійську модель - протекторат Росії.

Основними завданнями при реалізації Ро­сією цієї стратегічної мети є:

1. надання російській мові в Україні дер­жавного статусу;

2. захоплення інформаційного і культурно­го простору України та забезпечення доміну­вання в ньому російських інформаційних і культурних продуктів;

3. недопущення відродження історичної пам’яті української нації та дискредитація її національних символів;

4. реінтеграція східних і південних регіонів України в російський інформаційний і куль­турний простір та створення на їх базі альтер­нативної українському суспільству малоро­сійської спільноти;

5. зміцнення в Україні маріонеткового про- російського уряду та інкорпорація політичної еліти України в російські інтереси;

6. створення в Україні експертного пулу політологів та інформаційних центрів, спро­можних просувати в українському суспільстві ідеї державної ідеології та політики Росії.

Військове вторгнення Росії на територію суверенної України (анексія Криму) означає кардинальний перегляд російської зовнішньо­політичної доктрини, яка тепер спирається на зовсім нову інтерпретацію національної іден­тичності й загроз безпеки. Ґрунтується ця нова російська ідеологія, як уже зазначалося, на принципах «реалізму».

Як головний механізм реалізації геополітичних задумів Кремля щодо України обрана політика війни керованого хаосу. Її основою є досвід ведення сучасних «гібридних», або «безкровних» війн. Ця мета досягається зни­щенням або ослабленням нашої держави з ви­користанням усіх інструментів російської могутності, включаючи військову силу.

Однак план Кремля під кодовою назвою «Русская весна», який передбачав повстання українського народу на усьому Сході та Півдні України, успішно провалився. Росії не вдало­ся перетворити нашу країну з держави-жертви в «недієздатну» державу. Україні завдяки світовій підтримці вдалося опанувати кризову ситуацію. Однак у серпні 2014 р., спочатку під виглядом «гуманітарної допомоги», а потім навіть зухвало, Кремль таки вдався до операції прямого вторгнення на територію східних об­ластей України. Причому офіційний Кремль, незважаючи на численні зафіксовані факти участі російських військових у бойових діях на Донбасі, тривалий час заперечував при­сутність представників російських збройних сил у конфлікті.

Порушення Російською Федерацією низки міжнародних угод і зобов’язань, її військова агресія й порушення суверенітету й територіальної цілісності України (анексія Автоном­ної Республіки Крим) призвели до геополітичних змін у східноєвропейському регіоні та необхідності перегляду країнами Заходу їхніх взаємовідносин зі східною агресивною сусідкою. Нова зовнішня політика Кремля матиме системні наслідки не тільки в її відносинах з Україною, а й із західним світом. Такими системними наслідками стануть:

1. для західного світу:

• руйнування сприйняття Росії як партнера, а також позитивних очікувань від розши­рення співробітництва із цією країною;

• різке зниження рівня довіри до спільних енергетичних проектів з РФ. Повернення до порядку денного необхідності диверсифікації постачання енергоресурсів до Європи з метою запобігти випадків надання Росією «дешевого» газу як «важеля» політичного тиску;

• підрив довіри до будь-яких угод і договорів, підписаних із Кремлем, оскільки «крем­лівська верхівка» (на чолі з президентом РФ В. Путіним) продемонструвала повну зневагу до норм міжнародного права, міжнародних договорів, взятих на себе зобов’язань щодо гарантій безпеки іншим державам, у т.ч. відпо­відно до договорів про дружбу і співробіт­ництво;

• усвідомлення необхідності об’єднання зусиль європейських країн в організації та підтримці стабільності на континенті і світі, спротиву державам, що підтримують сепара­тистські та екстремістські рухи, сприяють розповсюдженню та експорту тероризму в інші країни, поширюють розбрат серед на­родів інших держав;

• зниження інвестиційної привабливості співробітництва з Росією як із державою-агресором, що підтримує тероризм і сепаратизм, зневажає норми міжнародного права та по­ширює нестабільність у східноєвропейському регіоні;

2. для України:

• остаточна втрата довіри до геополітичних проектів Росії щодо Митного та Євразій­ського союзів, а також значимості раніше укладених із РФ міжнародних договорів щодо гарантій суверенітету й територіальної цілісності України;

• переорієнтація на нових геополітичних союзників у Європейському, Євроатлантичному, Азіатсько-Тихоокеанському регіонах з остаточною відмовою від участі в СНД, Євразійському Економічному та Митному союзах;

• усвідомлення українським істеблішментом хибності позаблокової політики України, зважаючи на тенденції до відродження процесів блокового протистояння, що пов’язані з політичною та економічною ізоляцією Росії з боку світового співтовариства;

• перегляд партнерських відносин із державами, які в період російської агресії полі­тично її підтримували, тобто фактично виступили на боці агресора проти України;

• зростання актуальності повернення України до політики євроатлантичної інтеграції як напрямку, що забезпечуватиме незалеж­ність, суверенітет і територіальну цілісність держави. Зважаючи на вірогідність подальшої російської агресії, в українському суспільстві з’явилася реальна можливість консенсусу щодо позитивного ставлення до НАТО;

• реальне зміцнення державницьких про- українських настроїв у суспільстві, збільшен­ня патріотизму та поразка посткомуністично­го світосприйняття;

• необхідність здійснення нової дифе­ренційованої політики нашої держави на те­ренах СНД, оскільки зазначені країни про­довжують відігравати важливе значення для України.

// Стратегічні пріоритети. – 2014. - № 3. – С. 14-22.

 

Нікітін Ю. В. 

Антитерористична операція як необхідна форма протидії злочинності та забезпечення безпеки суспільства

Сьогодні, на 23 році існування української держави, як ніколи раніше руйнівною загрозою безпеки українського суспільства та демократичного розвитку держави стали злочинність, терористичні акти й сепаратистські заклики, які підкріплюються інформаційною війною з Росії.

Після народного супротиву на Майданах України криміналізованій владі в умовах зденаціоналізації (анексія Криму), криміналізації суспільних відносин у державі, глобальної корупції, глибокої кризи на сході України, розгулу релігійного екстремізму організована злочинність набула особливо воєнізованого характеру. На території Донецької та Луганської областей за підтримки російських і чеченських бойовиків навесні 2014 р. проголошено так звані Донецьку та Луганську народні республіки. Все це вимагає переосмислення в кримінології підходу щодо деяких кримінологічних визначень, на кшталт "протидія злочинності", "боротьба", як синонім "війна", "антитерористична операція".

Тероризм бере свій початок з Ірландської республіканської армії (ІРА), Курдської робітничої партії, "Тигри визволення Таміл Ісламу" (Шрі-Ланки), "Аль-Каїди" (міжнародної організації ісламських екстремістів), "Вищого військового Маджлісу Шура Об'єднаних сил моджахедів Кавказу" та інших. Загальною їхньою рисою є те, що вони відображають прихильність членів до крайніх поглядів та акцій (екстремізм). Як свідчить аналіз дій екстремістів, їхні акції заздалегідь сплановані та, як правило, спрямовані на залякування якомога більшої кількості людей, спричиняють тяжкі наслідки або створюють загрозу спричинення таких наслідків для досягнення поставлених цілей. Можна зазначити, що до криміногенних факторів, які сприяють злочинності та дестабілізують внутрішню безпеку суспільства, належать: а) змінюваність міжнародної економіки (вплив транснаціональних корпорацій, груп на економіку країни); б) стан світової соціальної сфери та її взаємозумовленість із національною; в) прозорість і відкритість діяльності організацій із запобігання екологічній небезпеці (охорона ядерних об'єктів, надійний захист населення від радіації, природно-кліматичних катастроф); г) поява нових держав і у зв'язку із цим загальноцивілізаційний рівень їх розвитку; д) прозорість у формуванні та перегрупуванні міжнародних транспортних комунікацій; е) розвиненість інститутів міжнародної й регіональної безпеки; протидія тероризму та транснаціональним злочинним угрупованням; є) розвиненість і співпраця з різними конфесіями на міжнародному рівні та в конкретному регіоні; ж) непрозорість міграційних процесів; з) рівень співпраці в науково-технічній сфері; и) рівень доступу до створення й розвитку міжнародної інформаційної системи; і) наявність і спрямованість діяльності військово-політичних організацій.

За повідомленнями керівництва МВС, СБУ, прокуратури, у квітні-травні 2014 р. в Донецькій, Луганській, Херсонській, Запорізькій, Одеській областях почали діяти озброєні терористичні організації, які здійснюють захоплення, тортури та страту заручників, напади на представників іноземних держав чи співробітників міжнародних організацій (ОБСЄ), що користуються міжнародним захистом, незаконний обіг наркотиків, бандитизм, пограбування та інші особливо тяжкі злочини.

У відповідь на озброєне посягання з боку так званих "бойовиків" (національних та міжнародних), терористів, сепаратистів, згідно із Законом України "Про боротьбу з тероризмом" (2003 р.), здійснюється антитерористична операція (АТО), мета якої - проведення адекватних дій суб'єктами безпеки із застосуванням озброєння та військової техніки. При цьому в антитерористичній операції, у якій бере участь і Міністерство оборони України, так само, як у Росії, США, Великобританії, Франції, дозволяється вимушене спричинення шкоди життю, здоров'ю та майну терористів. Військові, що беруть участь в АТО, звільняються від відповідальності за шкоду, спричинену відповідно до законодавства України та міжнародного права.

Поряд з цим ми не можемо погодитись із думкою російських учених Г. Г. Горшенкова та О. В. Старкова, що стосовно протидії так званим "бойовикам", терористичним угрупованням та агресивним сепаратистам слід використовувати термін "війна" із злочинністю, бо під війною розуміють організовану військову боротьбу, учасниками якої можуть бути держави; народи, що здійснюють національно-визвольну боротьбу, а також сторони у внутрішньому військовому конфлікті. Війна має класовий характер, її основна причина - непримиренність суперечностей, що притаманна антагоністичним суспільно-економічним формаціям. Війна здійснюється задля військового знищення агресора, колонізатора на його чи своїй території.

У цьому випадку держава не може формально оголосити війну недержавному об'єднанню, яку організували "сепаратисти", "бандити", "бойовики", "терористи", "найманці", але ніяк не законні суб'єкти. Також на цій території проживає мирне населення, яке працює, вчиться і не визначилось, як ставитись до цих подій. У цьому разі треба говорити про АТО як протидію тероризму, сепаратизму, "бойовикам", значна частина яких складається з осіб Російської Федерації (Грозного, Гудермеса, Москви), раніше судимих, не працюючих, колишніх працівників "Беркуту", наркоманів зомбованих інформаційними технологіями російських ЗМІ (з використанням забороненого міжнародною спільнотою, у тому числі самою Росією, "25-го кадру", які використовують лозунг "про загрозу їх життю та мовної ідентичності" з боку "бендерівців" та громадської організації "Правий сектор").

3 огляду на те, що значна територія Донецької та Луганської областей перебуває під впливом злочинів терористичного характеру, які призвели до загибелі місцевого населення, військових сил і матеріальних збитків, першочерговим завданням керівництва АТО є покращення системної діяльності силових, правоохоронних органів та органів місцевого самоврядування в зазначених регіонах. Однією з форм такої діяльності є оперативний штаб АТО. На наш погляд, напрями більш ефективної роботи цього органу мають бути такі:

1. Забезпечення правопорядку та суспільної безпеки, зокрема ліквідація (нейтралізація) керівництва та членів незаконних озброєних формувань, банд, груп і їх пособників.

2. Захист адміністративної території тих районів, де здійснюється АТО, протидія незаконним переміщенням через адміністративні кордони Донецької та Луганської областей бойовиків, їх пособників, перевезення зброї, боєприпасів, наркотиків, матеріальних засобів.

3. Забезпечення завдань, пов'язаних із соціально-політичною й економічною сферами Донецької та Луганської областей.

4. Збереження життя й здоров'я особового складу при виконанні завдань службо-во-бойової діяльності.

5. Розробка системи заходів з надання екстреної медичної допомоги особам, які постраждали від терористичних дій.

Відповідно до цих напрямів діяльності оперативному штабу потрібно вживати таких заходів:

1. Виявляти й нейтралізовувати ватажків, організаторів, членів банд, угруповань та їх пособників.

2. Протидіяти поширенню й переміщенню на інші території держави діяльності диверсійних та терористичних угруповань.

3. Перекривати канали надходження матеріально-технічної та фінансової допомоги.

4. Виявляти та знешкоджувати приховані місця з озброєнням, боєприпасами, наркотиками та запасами харчування.

5. Посилювати захист об'єктів ядерного комплексу, радіоактивних, вибухових і сильнодіючих отруйних речовин, патогенних мікроорганізмів від терористичних посягань при їх виробництві, використанні, зберіганні та перевезенні; об'єктів життєзабезпечення, a також підприємств, установ, організацій, які використовують небезпечні для населення технології.

6. Здійснювати навчання, підготовку та перепідготовку фахівців-психологів з ведення переговорів з терористами.

7. Планувати додаткові заходи щодо посилення охорони та контролю за роботою всіх видів транспортних засобів, а також об'єктів зв'язку; забезпечувати охорону місць відстою вантажного, міського пасажирського, водного, повітряного й залізничного транспорту.

8. Реалізувати комплекс заходів щодо забезпечення безпеки пасажирських і вантажних перевезень усіма видами транспорту.

// Держава та регіони. Серія: Право. – 2014. – № 2. – С. 132-135.

 

Савчук К. О., Мельничук О. І.

Перспективи захисту інтересів України в міжнародному суді ООН у зв'язку з агресією з боку Російської Федерації

На сьогоднішній день Українська держава переживає надзвичайно важкі часи, вперше у своїй новітній історії зіткнувшись зі збройною агресією з боку супротивника, який значно переважає Україну як у воєнно-політичному, так і в економічному відношенні. Дії Російської Федерації, пов'язані з анексією території Автономної Республіки Крим та збройним втручанням і підтримкою незаконних збройних формувань на Сході України, безперечно, слід розглядати як такі, що порушують міжнародно-правові зобов'язання Російської Федерації за Статутом ООН, Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p., Гельсінкського заключного акта НБСЄ 1975 року, Договору про дружбу та співробітництво між Російською Федерацією та Україною від 31 травня 1997 p., а також низки інших міжнародних договорів, не кажучи вже про явне нехтування Російською Федерацією її зобов'язаннями, закріпленими у Будапештському меморандумі 1994 року.

Аналізуючи міжнародно-правові документи, що містять зобов'язання з боку Російської Федерації поважати територіальну цілісність України, слід насамперед назвати Договір про дружбу співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною від 31 травня 1997 року. Цей договір містить наступні положення з питання, що розглядається:

1) Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань, що містяться в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів (ст. 2 Договору);

2) Високі Договірні Сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права (ст. 3). Також варто відмітити положення, відповідно до якого держави-учасниці цього Договору докладають зусиль до того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співробітничають у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси (п. 2, ст. 3).

Однак щодо використання положень цього договору з метою вирішення спору то навряд чи вони можуть бути особливо корисними, оскільки відповідно до положення ст. 37 Договору «спори відносно тлумачення і застосування положень цього Договору підлягають урегулюванню шляхом консультацій і переговорів між Високими Договірними Сторонами». Отже, процедура вирішення спорів, передбачена цим Договором, не містить жодних мирних засобів, окрім безпосередніх переговорів з Російською Федерацією. Таким чином, положення Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Російською Федерацією та Україною від 31 травня 1997 р. не можуть бути безпосередньою правовою підставою для звернення України до міжнародних юрисдикційних органів, в тому числі й до Міжнародного Суду ООН, без згоди Російської Федерації.

Значно більш перспективним, є звернення до механізму вирішення спорів, передбаченого Міжнародною конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму від 9 грудня 1999 р., адже є серйозні підстави стверджувати, що дії Російської Федерації на Сході України є порушенням її зобов'язань за цим документом. Відповідно до ст. 5 цієї Конвенції кожна держава-учасниця відповідно до принципів свого внутрішнього законодавства вживає необхідних заходів для того, щоб можна було притягнути юридичну особу, яка знаходиться на її території або заснована згідно з її законами, до відповідальності в разі вчинення фізичною особою, відповідальною за управління цією юридичною особою або контроль за нею, яка виступає в своєму офіційному статусі, злочину зазначеного в ст. 2 (зокрема у цій статті йдеться про фінансування тероризму). Україна ратифікувала цю Конвенцію 12 вересня 2002 p., Російська Федерація - 27 листопада 2002 p., тобто конвенція є юридично обов'язковою для обох сторін.

Відповідно до ст. 24 цієї Конвенції будь-який спір між двома чи більше державами-учасницями щодо тлумачення або застосування цієї Конвенції, який не може бути врегульований шляхом переговорів протягом розумного періоду часу передається на прохання однієї з них до арбітражу Якщо протягом шести місяців з дня звернення з проханням про арбітраж сторони не зможуть домовитися про його організацію, будь-яка з цих сторін може передати спір до Міжнародного Суду ООН, звернувшись із заявою відповідно до Статуту Міжнародного Суду ООН.

Відповідно до ст. 36 Статуту Міжнародного суду ООН до відання Суду належать усі справи, які будуть передані йому сторонами, і всі питання, спеціально передбачені статутом ООН або чинними договорами та конвенціями.

Для прийняття Міжнародним Судом ООН до свого розгляду гіпотетичної заяви з боку України щодо порушення Російською Федерацією своїх міжнародно-правових зобов'язань, які випливають з Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 p., першочергово необхідно зібрати докази наявності спору між Україною та Російською Федерацією.

3 нашої точки зору в ситуації, що склалась у зв'язку з агресією Російської Федерації та сході України та анексією Криму про наявність міжнародного спору як юридичного факту поки що немає підстав говорити. Натомість, є присутніми факти агресії проти України з боку РФ та анексії частини території України, що є порушенням загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, зокрема положень Статуту ООН.

У Статуті ООН прямо передбачається зобов'язання держав утримуватися в міжнародних відносинах «від погрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй» (п. 4 ст. 2).

В іншому міжнародному документі - Декларації про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав і про захист їх незалежності та суверенітету (резолюція 2131 (XX) Генеральної Асамблеї ООН 1965 р.) встановлено, що «збройне втручання є синонімом агресії (п. 7 преамбули) і через це суперечить основним принципам, на яких має бути побудоване мирне міжнародне співробітництво між державами». У 1970 р. Генеральна асамблея ООН прийняла Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй 1970 року її зміст виходить з поняття агресивної війни як злочину проти миру, що тягне відповідальність згідно з міжнародним правом. У Декларації міститься перелік актів, пов'язаних із загрозою сили або її застосуванням, від яких держави повинні утримуватися, а саме від: пропаганди агресивної війни; порушень існуючих міжнародних кордонів іншої держави, організації чи заохочення організації іррегулярних сил чи збройних банд, у т. ч. найманців для вторгнення на територію іншої держави; організації, підбурювання, надання допомоги або участі в акціях громадянської війни чи терористичних актах в іншій державі. Зазначається, що територія держави не повинна бути об'єктом воєнної окупації, що сталася в результаті застосування сили на порушення принципів Статуту ООН, так само як і об'єктом набуття іншою державою в результаті загрози силою або її застосування. Жодні територіальні надбання, що є результатом загрози силою або її застосування, не повинні визнаватися законними.

Українській стороні доцільно скористатися положеннями ст. 24 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 p., а саме передбаченою у її положеннях можливістю звернення до Міжнародного Суду ООН у разі якщо протягом шести місяців з дня звернення з проханням про арбітраж сторони не зможуть домовитися про його організацію. Українській стороні треба запропонувати Російській Федерації провести переговори щодо припинення її протиправних дій з фінансування терористичних угруповань на території Донецької та Луганської області, a y випадку прогнозованого ухилення російської сторони від таких переговорів запропонувати Російській Федерації створити арбітраж. Слід приділити особливу увагу підготовці переконливої доказової бази щодо здійснення особами, які знаходяться під юрисдикцією Російської Федерації, злочину передбаченого у ст. 2 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року Зрозуміло, що оскільки спір з Російською Федерацією носить насамперед політичний, а не юридичний характер, розгляд заяви України в Міжнародному Суді ООН чи навіть визнання Міжнародним Судом ООН факту порушення Російською Федерацією положень Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 р. зовсім не буде означати припинення збройного конфлікту на Сході України. Однак такий розгляд може бути важливим кроком для переведення протистояння на Сході України з воєнної у політичну і юридичну площину і все-таки сприяти мирному врегулюванню конфлікту.

// Часопис Київ. ун-ту права. – 2014. - № 4. – С. 281-285.

 

Черненко Т. В.

Окупований Крим: шляхи запобігання політичному та соціокультурному дистанціюванню від України

Фундаментальні зрушення у системі міжнародних відносин, що відбулися у березні 2014 р. в результаті агресії Російської Федерації проти України та анексії АР Крим, стали свідченням неефективності існуючої системи міжнародної безпеки та міжнародно­го права.

Вище керівництво РФ, цинічно порушуючи низку міжнародних договорів, зокрема Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 р., Заключний акт Наради стосовно безпеки та співробітництва у Європі від 1 серпня 1975 р., Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 р. № 13/98-ВР, набрав чинності з 1 квітня 1999 р.) та ін., здійснило анексію частини території суверенної держави Україна.

Зі втратою контролю над АР Крим Україна отримала на своїй території, по суті, інозем­ний військовий плацдарм для подальшої дестабілізації внутрішньополітичної ситуації. Українські державні інституції та інститути міжнародного співтовариства, які безумовною більшістю підтримали Україну, виявилися не готові ефективно протидіяти новим викли­кам і загрозам.

Значне розмежування існуючих у кримському суспільстві переважаючих етнічних груп за соціокультурними ознаками було зумовлене суттєвими політич­ними протиріччями в державному керівництві, тривалою відсутністю системності й по­слідовності в політиці Української держави стосовно Криму, що звело нанівець взаємодію між республіканською і центральною владни­ми структурами в Україні. Численні недоліки українського законодавства в частині визначення прав і повноважень АР Крим, неефективне регулювання відносин автономії з Києвом, недостатня увага до захисту інтересів кримчан у вищих органах державної влади стали підґрунтям для значної активізації на території Криму низки проросійськи нала­штованих, часто радикально спрямованих громадсько-політичних сил, що мали енергій у фінансову підтримку від керівництва РФ.

Наслідком цього стало значне посилення проросійської риторики, поступове загострен­ня відносин між домінуючими етнічними групами за соціокультурними ознаками, активне використання «мови ворожнечі» для посилення протиріч між ними у політичній, соціально-економічній та символічно-ціннісній площинах.

«Лакмусовим папірцем» ліпшого розумін­ня існуючих соціокультурних протиріч між основними етнічними групами АРК можна було вважати відношення їх до намагань центральної української влади впро­вадити документообіг державною мовою, що було свого часу сприйнято однозначно як «українізація» навіть значною часткою етніч­них українців (здебільшого російськомовні українці вважали, що «українізація» здійсню­ється поспіхом, а центральна влада таким чи­ном вдається «до крайнощів»). Тобто більшість українців Криму ідентифікували себе як представників єдиної з росіянами соціокультурної спільноти, яка вважає росій­ськомовну культуру для себе базовою.

Спроби держави на шляху відродження української ідентичності, мотивовані віднов­ленням історичної справедливості, порушеної імперською й тоталітарною владами, було сприйнято російською етнічною громадою Криму та частиною російськомовних україн­ців як загрозу насильницької українізації.

Політичні спекуляції довкола ціннісно-світоглядних відмінностей українського сус­пільства та масований вплив Росії на форму­вання суспільної думки у спосіб широкої ін­формаційної антиукраїнської кампанії, що протягом років беззастережно тривала в ін­формаційному просторі нашої країни, при­звели до можливості здійснення анексії АР Крим, використовуючи як прикриття прове­дення т.зв. референдуму про приєднання до РФ.

Частина громадян України, що проживали або були зареєстровані на території АР Крим і побажали зберегти громадянство України, потрапили до безпрецедентної правової ситу­ації у зв’язку з тим, що анексована територія фактично не може контролюватися україн­ською владою. Ухвалений 15 квітня 2014 р. Верховною Радою України Закон «Про забез­печення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207-УІІ, який регламентує «статус території, тимчасово окупованої вна­слідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого само­врядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав, свобод і законних інтересів юридичних осіб», набув чинності 27 квітня 2014 р. Під час підготовки до затвердження до законопроекту було внесено 272 поправки і всі вони були враховані, що значно відкоригувало низку недоліків, на які звертали увагу і представники бізнес-середовища, і правозахисники, і міжнародна спільнота. Зокрема, було виключено ст. 10 щодо «колабораційної діяльності». Водночас, за пропозицією Мініс­терства юстиції України, було внесено додат­кову ст. 12, якою регулюється територіальна підсудність судових справ щодо судів на тери­торії Криму. Це забезпечує правовий механізм надання можливості українським громадянам, що опинилися на окупованій території, в май­бутньому мати право апелювати до європей­ських судів.

Особливої ваги у сучасних реаліях на­буває поправка, згідно з якою «примусове зарахування до громадянства іншої країни не визнається українським законодавством».

Відповідно до згаданого Закону відповідаль­ність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій тери­торії покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта, що відповідає нормам і принципам міжнародного права.

18 червня 2014 р. був опублікований звіт Верховного комісара ООН із прав людини стосовно ситуації в Україні за період із 7 травня до 7 червня 2014 р. Половина з 58 сторінок звіту присвячена порушенням прав людини на Сході України та в анексованому Росією Криму. З березня 2014 р. це вже третій звіт місії ООН по Україні. За словами високого представника ООН Джанні Магадзені, спостерігачі ООН навіть не мають можливості виконувати свої обов’язки на території Криму.

Порушується також право на вільне віро­сповідання: для жителів Криму стає небез­печним демонструвати іншу конфесійну при­належність, аніж приналежність до віроспо­відання РПЦ, яка своєю чергою доклала зу­силь до впровадження в життя ідеї «русского мира» у Криму. Під вивіскою «самооборони» діють погромники, які заважають відправляти служби, погрожують фізичною розправою парафіянам (як у випадку із церквами Україн­ської православної церкви Київського патрі­архату! або намагаються впливати на членів громади індивідуально (як відбувається з дея­кими ісламськими течіями). Духовенство УГКЦ і Київського патріархату було змушене вивезти з півострова свої сім’ї. Через різні погрози і труднощі півострів уже покинули дея­кі пастори євангельських церков і римсько-католицькі служителі. Відразу після росій­ської окупації у Криму також посилилися прояви антисемітизму, про що засвідчили на­писи вандалів на будівлі синагоги в Сімферо­полі з погрозами на адресу євреїв.

Проблемою для кримчан уже стало росій­ське законодавство, що активно «поліпшуєть­ся» Державною думою Росії, яка щотижня виступає із законодавчими ініціативами. Експертне середовище вже оцінило як загроз­ливий щодо дотримання прав людини і грома­дянина т.зв. антитерористичний пакет законо­проектів, внесений на розгляд парламенту РФ. У ньому міститься, зокрема, проект Фе­дерального закону «О внесении изменений в Кодекс Российской Федерации об административных правонарушениях», який передбачає різке збільшення розмірів штрафів (до 1 млн рублів) за такі адміністративні по­рушення, як участь у несанкціонованих мітин­гах і демонстраціях. Розміри штрафів за інші правопорушення залишаються без змін. Увагу привертає й те, що розміри штрафів для гро­мадян суттєво більші за штрафи, передбачені для юридичних осіб.

Також не гарантоване жителям Криму право на інформацію, так само як і право на свободу слова. Поданий на розгляд Держдуми Росії законопроект «О внесении изменений в отдельные законодательные акты Россий­ской Федерации по вопросам упорядочения обмена информацией с использованием информационно-телекоммуникационных се­тей», що також входить до т.зв. антитерористичного пакету поправок до законодавства РФ, передбачає регулювання інтернет-простору Росії. З 1 серпня 2014 р. законодавці планують ввести нові норми регулювання ді­яльності ІТ-компаній, які містять зобов’язання інтернет-компаній протягом 6 місяців зберіга­ти дані про своїх користувачів і на першу вимогу передавати їх уповноваженим органам РФ, що ведуть оперативно-слідчі дії. Регла­мент ФСБ Росії передбачає, що від інтернет-компанії держава може вимагати фактично всю інформацію про дії користувачів у мережі.

Особливим порушенням у Криму стала, безперечно, дискримінація за «громадян­ством», чіткий поділ кримчан на «своїх» і «чужих» за наявністю або відсутністю росій­ського паспорта. Фактично людина, яка не за­хотіла отримувати російське громадянство, поставлена в умови повного безправ’я, вклю­чаючи неможливість участі в майнових відносинах. Значна частина кримчан була виму­шена отримувати паспорт країни-агресора, щоб мати можливість збереження роботи, со­ціальних гарантій.

Понад те, президент РФ В. Путін підписав зміни до закону «Про громадянство Росій­ської Федерації», відповідно до яких громадя­ни Росії, що приховали від держави факт по­двійного громадянства, підлягають кримі­нальній відповідальності. Зміни були при­йняті Держдумою РФ 23 травня і схвалені Радою Федерації 28 травня 2014 р. Від­повідно до внесених змін, що почнуть діяти на території АР Крим з 1 червня 2016 р., грома­дяни Росії повинні ставити до відома Феде­ральну міграційну службу РФ про факт гро­мадянства іншої держави протягом двох міся­ців з дня його набуття.

Незахищеними категоріями населення Криму, поряд із кримськими татарами, стали етнічні українці. Положення російського за­конодавства про три державні мови на терито­рії Криму існують лише на папері.

// Стратегічні пріоритети. - 2014. - № 3. - С. 52-60.

Бєлкін Л. М.

Правові аспекти антитерористичної операції на Донбасі

Мінський протокол від 1.09.2014 року нібито поклав край боротьби з терористами на Донбасі шляхом проведення антитерористичної операції (далі - АТО). Однак це далеко не факт. По-перше, терористи, як і раніше, порушують режим припинення вогню, чим додатково доведена неефективність ведення будь-яких перемов з терористами. По-друге, не виключене в майбутньому виникнення необхідності юридичної оцінки подій, які відбулися протягом минулих півроку.

До виникнення перед Україною реальної терористичної загрози та ще звідти, звідки її не чекали, дослідження у цій сфері носили абстрактно-теоретичний характер. Ю. Марченко, виходячи з європейського досвіду, зазначає, що відповідальна держава ставиться до органів боротьби з тероризмом з насторогою: вимагається періодична пролонгація отриманого мандата і перевірка судовими органами, щоб гарантувати, що дії цих органів виправдані законною турботою про безпеку населення. Водночас для України терористичні прояви до квітня 2014 р. - подій у Донецькій та Луганській областях - не були типовими. Так, за даними СБУ, за ст. 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України) «Терористичний акт» у 2005 р. було порушено одну кримінальну справу. Усього протягом 2001-2005 рр. за цією статтею СБУ порушила 13 кримінальних справ, тільки 6 доведені до суду. Велася узагальнена статистика по злочинах терористичного спрямування - за 30 статтями КК України, по яких нараховувалося близько 80 злочинів на рік.

Юридичні засади боротьби з тероризмом в Україні надає Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 р. № 638-ІV (далі - ЗУ № 638-ІV). Аналіз ЗУ № 638-ІV, зроблений нами ще «по слідах» т. зв. антитерористичної операції проти революційного Майдану листопада 2013 - лютого 2014 рр., показав, що ЗУ № 638-ІV може бути дуже небезпечним знаряддям виконавчої влади проти мирних протестувальників. Але він вкрай погано пристосований до реального захисту інтересів країни. Основні вади цього закону - вкрай широкий розсуд влади при відсутності реальної відповідальності та невідповідність міжнародним стандартам у сфері визначення і протидії тероризму. Невипадково О. Соколовський зауважує, що ЗУ № 638-ІV визначає завдання суб’єктів антитерористичної діяльності у декларативній формі. Крім того, закон не встановлює механізмів протидії фінансуванню тероризму. Цю прогалину повинен заповнити ЗУ «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (далі - ЗУ № 249-ІV), але, як буде показано нижче, він теж не відповідає міжнародним стандартам у цій сфері.

Згідно зі статтею 1 ЗУ № 638-ІV, тероризм - суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей. Отже, можна організувати підпал хліва (що теж, звичайно, погано), аби втопити країну в крові. Можна використати і більш «гуманний» спосіб - погрозити злочином. Наприклад, народний депутат Г. Москаль повідомляв про дії СБУ щодо провокування повідомлень на телефо­ни 101 та 102 про замінування. Правда, у визначенні у ст. 1 ЗУ № 638-ІV дефініції «терористичний акт» має місце від­силання до ст. 258 КК України, але й там терористичний акт визначений як застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи на­стання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки... Але у принципі всі злочини вчинюються з метою порушення громадської безпеки, а що таке «значна майнова шкода» чи «інші тяжкі наслідки» не визначено.

Важливо підкреслити, що наведені визначення тероризму не відповідають міжнародним стандартам, а це не дозволяє оперувати нормами згаданого за­кону на міжнародній арені. Водночас шляхом прийняття ЗУ від 31.07.2006 р. № 54-У Україною ратифікована Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму, прийнята 16.05.2005 р. (далі - Конвенція), і тому ця Конвенція є частиною українського законодавства. Зауважимо, що з 1.06.2007 р. Конвенція вступила у силу і для РФ, тому обов’язкова і для неї.

Загалом ця Конвенція не надає власного визначення поняттю «терористичний злочин», але у ст. 1 встановлює, що таким злочином є будь-який із злочинів, викладених і визначених в одному з договорів, перелік яких наведено в Додатку до Конвенції. Визначення із усіх згаданих у Конвенції дого­ворів наведені у таблиці 1. З цих визначень видно, що під «терористичним злочином» розуміються, як правило, насильницькі дії щодо цивільної авіації, у т. ч. в аеропортах; щодо морських суден, у т. ч. стаціонарних платформ; щодо осіб чи приміщень, що ко­ристуються міжнародним захистом; щодо ядерних матеріалів; щодо захоплення за­ручників. Окремо виділяється організа­ція вибухів в межах місць громадського користування, державного або урядово­го об’єкта, об’єкта системи громадсько­го транспорту або об’єкта інфраструктури з метою заподіяння смерті людям або руйнації відповідних об’єктів. Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму (Нью-Йорк, 09.12.1999 р.) також розглядає всі перелічені протиправні дії та додає заподіяння смерті або тяжких тілесних ушкоджень цивільним особам в умовах збройного конфлікту з метою за­лякати населення чи змусити уряд чи міжнародну організацію вчинити будь-яку дію або утриматись від неї. Отже, якщо дії певних осіб чи організацій підпадають під згаданий перелік дій, то такі дії визнаються терористичними і у міжнародному праві.

Аналіз дій терористів на Донбасі свідчить про те, що такі дії підпадають під міжнародно визначені ознаки тероризму щонайменше у 4 ознаках:

• Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, які обслуговують міжнародну цивільну авіацію (Монреаль, 24.02.1988 р.), ст. 1 bis, - щодо захоплення чи обстрілів Міжнародних аеропортів Донецька та Луганська;

• Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які корис­туються міжнародним захистом, у т. ч. дипломатичних агентів (Нью-Йорк, 14.12.1973 р.), ст. 2, ч. 1, - щодо неодноразового захоплення у заручники представників місії ОБСЄ;

• Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників (Нью-Йорк, 17.12.1979 р.), ст. 1, - щодо захоплення у заручники сотень українських громадян, які не є комбатантами. Згідно з даними реєстрації заяв в органах внутрішніх справ, за час проведення АТО на Донбасі терористи станом на середину серпня 2014 р. викрали 1009 людей;

• Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом (Нью-Йорк, 15.12.1997 р.), ст. 2, ч. 1, - щодо систе­матичних обстрілів та підривів вибухових або інших смертоносний при­строїв в межах місць громадського користування, державного або урядового об’єкта, об’єкта системи громадського транспорту або об’єкта інфраструктури.

Ці ознаки є очевидними і безспірними, отже, їх мусить визнати будь-який міжнародний суд і будь-яка міжнародна органі­зація. Немає підстав і РФ робити вигляд, що цього не відбувається.

// Бюлетень М-ва юстиції України. – 2014. – № 12. – С. 105-114.

 

 

 

 

Свої зауваження і побажання надсилайте до відділу наукової інформації та бібліографії КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР за адресою: 69095, м. Запоріжжя, пр. Леніна, 142, тел. 787-53-57 чи e-mail: [email protected], [email protected]