Глава 6

Міха не мав жодної західної платівки, хоча й мав західного дядька. Платівки не сховаєш у підштанки, а для такої пригоди, як подвійне дно, дядько Хайнц – не найкраща кандидатура. Навіть коли прикордонник перегортав сторінки його паспорту довше, ніж звичайно, Хайнц вже жалкував, що заради своїх бідних родичів він знов взяв на себе цей великий ризик бути спійманим.

Коли Хайнц приїхав наступного разу, його не можливо було впізнати: протягом п’яти тижнів він схуд з 166 до 130 фунтів. Він нічого не їв, «менш, ніж в таборі Сибіру!», як він сам розповів. Його вага зменшувалася щодня. «Я пітнів більше, ніж у сибірських каменоломнях!». Хайнц став таким легким, що навіть пружини бринчали інакше, коли він сідав у своє крісло.

«Хайнц, в тебе глисти?» - запитав шокований Міха, коли побачив свого дядька.

«Ні.» - сказав Хайнц і почав роздягатися. «Я маю дещо контрабандне!». Під костюмом, котрий висів на ньому, був іще один, який був ідеального розміру. «Це для тебе!» - урочисто сказав Хайнц – «Для того, щоб ти відрізнився у своїй танцювальній школі! А зараз я у вас щось з’їм!». Він голосно розсміявся.

Глава 8.

…Колись один партійний попіклувався про те, щоб перше й останнє, що побачать мешканці західного Берліну в НДР, була овочева крамниця з жалюгідним вибором. Увесь рік один суповий набір. Скрізь і всюди.

На сході мав бути такий самий магазин, як і на заході, та на додаток він мав бути дешевим. Чиновник дуже енергійно дбав про те, щоб дати відсіч ворогам. Вже за декілька тижнів потворний магазин мав видатний асортимент. Однак трапилося те, чого ніхто не міг навіть уявити. Незабаром усі казали, що наприкінці Сонячної алеї з’явився дивовижний овочевий магазин. Це відбувалося само собою, це було майже привітанням, коли на слова: «Я ходив за покупками», відповідали: «Ну й що там було?». Вже за кілька днів овочева крамниця на Сонячній алеї була усім відома, навіть, легендарна. Черги ставали все довші й довші. Тому перше й останнє, що бачили в НДР відвідувачі з заходу, – це дуже довга черга… Ні, не це уявляв собі той партійний. Він одразу наказав закрити магазин та розмірковував, які товари є виключно в НДР. Чиновник вирішив, що неодмінно щось особливе має продаватися у цій овочевій крамниці. Його яскрава уява малювала багацько західних берлінців, що стояли у величезній черзі. Нарешті, в нього виникла вирішальна ідея, але він тримав її в тайні.

Магазин був перебудований, вітрини були завішані тканиною, і жоден не здогадувався, що має відбутися. Звісно, ходило багато чуток. Магазин, у якому продають товари, яких немає в західному Берліні – що ж то за магазин? Нарешті, розповсюдилася думка, що в цьому магазині продаватимуть лише експортні товари: гітари, різдвяні пірамідки, Вернесгюнер…

В день відкриття Сонячна алея була темна від людей, які мали купу сподівань та грошей. Та нарешті, коли завіса з вітрин впала, вони побачили червоні стяги, портрети Хонеккера, травневі гвоздики, сорочки членів вільної німецької молоді, піонерські барабани та різни значки. Усе у різних розмірах та варіаціях. Після цього, того ж дня, в адміністрацію надійшло сім заяв про виїзд із країни.

Бєлих Ярослава Сергіївна